123 + 1899 = 2022 - Рецензія до фільму «1899» / 1899

Неймовірно розтягнуте депресивне видовище з понурим заплутаним сюжетом і страшними таємницями. Десь на п'ятому епізоді я нарешті згадав, що то за ім'я таке знайоме Баран бо Одар? Та це ж "Пітьма", трясця! Не можу повірити, що я вдруге купився на його багатообіцяючі темні фантазії...
Якщо у "Пітьмі" головним сюжетним прийомом було перестрибування персонажів вперед-назад у часі через велику діру в землі, то у "1899-му" вони вже перелазять з одної реальності в іншу через маленькі дірки в каютах корабля, схожого на "Титанік". А далі все просто. Замість послідовного розвитку однієї чи кількох сюжетних ліній іде нагромадження все нових і нових шокуючих подій, які зовсім необов'язково потім зводити докупи. Невдовзі стає зрозуміло: оскільки логічно пояснити те, що відбувається, жоден сценарист тепер не зможе, то ясно, що йдеться про незбагненні події у голові когось із персонажів. Ну, або в кількох головах - яка вже тепер різниця. Адже наша реальність - не те, що існує саме по собі, а те, що ми собі уявляємо, - відкриває нам америку Баран бо Одар. Чи то Барану сниться, що нібито він Метелик, а чи то Метелику сниться, що нібито він Баран? Хтозна... Щоправда, тут їм сняться не метелики, а жуки-світлячки, які відчиняють всі двері, невмирущий мовчазний хлопчик, чорні піраміди, підступний професор, чоловічий любовний трикутник, капітан-алкоголік і скелети, скелети, скелети в шафах добропорядних людей.
Якщо абстрагуватись і не сприймати цю фантастичну трагедію надто серйозно, то можна трохи розважитись, розглядаючи різні цікаві деталі. Наприклад, боцман Франк отримав по морді лише один раз у першій серії, але дрібні рани на його суворій бородатій пиці продовжують кровоточити аж до останнього восьмого епізоду, причому раз чи два ці стигмати трохи підсихають, але за хвилину в наступній сцені знову відкриваються. Невтішна вагітна молодиця Тове впродовж усього серіалу ходить із замурзаним обличчям, хоча вугілля в топку жодного разу не підкидала, натомість у кочегара Жерома лице зазвичай доволі чисте. А от риси обличчя релігійної фанатички матусі Ібен мені чомусь постійно нагадували Мадса Міхельсона у ролі Ганібала Лектера.
Кому вистачить терпіння додивитись серіал до кінця, той нарешті вперше побачить у фінальній сцені не симуляцію, а найсправжнісіньку сувору реальність. Хоча я схиляюсь до думки, що фінальна сцена у наступному сезоні теж буде оголошена віртуальною. Нє, ну а шо тут ще придумаєш?