Усі страхи Бо (2023)

Кирило Смаль 25 червня 2023, 11:02

Ще на минулах фільмах Астера я відчував нездорову зрозумілість його дивних поглядів на життя. "Спадковість" взагалі дозоволила мені виявити нову фобію, що з роками я наберуся від батю чорт зна чого. У "Сонцестоянні" я просто поділяю його бачення ідеальної родини, як соціального організму.

У новому фільмі горор-майстер розгядає, як то зараз модно, все і водночас (хоча й не завжди). Інтровертність змішується з брезгливістю, деконструкцією нормальності, сутністю інцела, а потім повіністю сфокувається на "мамі-іщьюс". Хоча всі ці теми витікають одна з одної більш-менш плавно, виникає відчуття нагромадженості. З кожним актом просто втомлюєшся поглинати це все, а аналізувати і поготів.

Тут я і зауважу, що перша третина вражає найбільше, хоча візуальної дічі в ній найменше. Можливо для мене так скалося, бо я й сам трохи Бо. Його гіперболізовані загони здаються карикатурою на себе рідного. Страх не запити ліки водою, коли на коробці чітко написано "за ... пивати!", або банальне напруження перед виходом у соціум. Астер неймовірно точно передає ці стани, що, попри фантасмагорію, виникає відчуття жизи"

Не буду ігнорувати Фенікса в кімнаті. Він, як зажди, геній, і без нього це кіно багато б втратило. У поєднанні з диким почерком Астера, як кидається з драми в комедію, а потім навалює горору і трешу, гримаса Хоакіна виглядає як ніколи доречно.

Таким чином, кіно справді майстерне. Очкувано не для всіх, але для прихильників автора, це його магнум-опус. Як це часто буває з такими откровеннями, тут занадто багато всього, але краще так, ніж було б замало. Читати далі

Рондо 22 червня 2023, 18:31

Якби я не знав, що сценаристом та режисером картини є Арі Астер (режисер таких стрічок, "Сонцестояння" та "Спадковість"), то вирішив би, що «Усі страхи Бо» є черговою психоделічною картиною неперевершеного сценариста та режисера Чарлі Кауфмана (такі стрічки як «Я думаю закінчити це все», «Синекдоха, Нью-Йорк», «Бути Джоном Малковичем»). Перегляд нової картини Арі відчувається як сюрреалістичний (тривожний) сон, прокинувшись від якого ти відразу потрапляєш в інший, ще більш тривожний та неприємний сон. Але відчувається все це саме як сон що викликає тривогу, ніж як щось, що може налякати. Тому «Усі страхи Бо» я не вважаю класичним горором, яким, до речі, я не вважаю і його попереднє «Сонцестояння». Це скоріше фільм з тієї категорії "неприємних" стрічок, до перегляду яких треба бути морально готовим. Хоч особисто я від фільму і залишився у захваті, але я буду максимально обережним у своїх рекомендаціях. Цей фільм точно не для всіх (про що і говорить його оц ... інка). Арі, як сценарист та режисер, росте з кожною стрічкою і мені подобається той шлях, який він обрав. Сподіваюсь, що він з нього не зійде.

Окремо знімаю капелюха перед студією «А24». "Пітчити" картину з такою ідеєю (за немаленькі 35 000 000 $, навіть якщо в тебе в кишені вже є Хоакін) напевно було дуже не легко. Я ледве можу уявити, хто б ще окрім студії А24 погодився б на таку авантюру. Читати далі

Доктор Смалець 21 червня 2023, 20:29

Попередження: рецензія містить спойлери

Показати рецензію

Все могло би закінчитись не так трагікомічно, якби ці закомплексовані персонажі мали в своїй анатомії такий орган, яким можна любити просто так. Як дихати. Не задумуючись над тим, що про це скаже їхня мама, або якийсь карикатурний психолог з конопель, або навіть той, на кого спрямована твоя любов.

Але ж ні, нема тут любові, лише пусті слова про неї. Виявляється, що світ не прекрасний, як багато хто вважає, а зовсім навпаки: потворний і ворожий, а більшість людей - збоченці і вбивці, принаймні, потенційно, у своїх потаємних бажаннях і мріях. І знаєте, що слід з ними зробити? Відповіді на це можна віднайти ще у Старому Заповіті - це просто детальні інструкції з перетворення людей на слухняних рабів. Нова стрічка Арі Астера чудово це ілюструє. Вже на початку фільму схожий на розжирілого Мефістофеля психотерапевт, розмовляючи з Бо, записує собі в блокнот перше і найголовніше - guilty. Почуття вини - ось що має панувати в твоїй голові, на думку як староєврейських мудреців, так і нинішніх... скажемо узагальнено, маніпуляторів. Але перед цим треба добряче налякати реципієнта, а хто це може зробити краще, ніж рідна мама? - Твій батько помер від оргазму, коли тебе зачав, - запевнила хлопчика Бо його добра мамця Мона. - Те саме сталося з його батьком і з дідом, - додала вона. Послухавшись мами, наш уже сивий і лисий зараз герой так боявся померти, що за все життя жодного разу не займався сексом і схоже, навіть ніколи не мастурбував: через це у нього за багато років жахливо набрякли яєчка.

Далі. Треба постійно і невпинно звертати увагу "слухняному хлопчику" на кожний його хибний крок або вчинок та описувати жахливі наслідки. У наляканої людини з навіяним перманентним почуттям вини поступово зникає розуміння причинно-наслідкових зв'язків. Починає здаватись, що їх взагалі не існує - так само як і суттєвої різниці між Добром і Злом. Що б ти не намагався робити, це не допоможе: тебе рано чи пізно жорстоко покарають, швидше за все - вб'ють. У такому стані людина втрачає найцінніший Божий дар - право вільного вибору, і починає розгублено оглядатись: де ж мій Наглядач? (начальник, рабовласник, мамця, владна дружина і т.п.) Хай він мене насварить і навіть поб'є, але скаже мені, заради Бога, що я маю робити, щоб вижити?

Далі. Слухав-слухав Бо свою маму багато років, намагаючись дотримуватись інструкцій, а наприкінці, у фінальній сцені, дізнався, що вона його люто ненавидить! - За що?!! - волає Бо. - Як це за що? - волає Мона. - За те, що ти мене не любиш! І ніколи не любив!

Отож. Дивись перший абзац цього відгуку.

Різниця між "інструкціями" Старого і Нового заповітів настільки разюча, що просто не віриться, як можна було об'єднати їх під одною палітуркою та ще й нашпигувати Євангелія численними явними вставками з "откровень" юдейських пророків. Там - геєна і скрегіт зубів з численними регулами на всі випадки нікчемного рабського життя. Тут - фактично одна заповідь Христа, з якої логічно слідують усі інші правила. Це Любов.

Beau Is Afraid - фільм цікавий і неординарний. Чорний гумор подекуди справді вражає, хоча для тригодинного хронометражу його малувато. Тішить те, що тут Арі Астер не пхає носа до чужих релігійних культів, у яких він нічого не тямить (Midsommar, 2019), а повертається до власного коріння і традиційних національних рефлексій, намагаючись зрозуміти, що там у них не так.