Girlanda
модератор
Знайдено 69 результатів 
Попередження: рецензія містить спойлери
«Шлях Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)) — це перший фільм, який Я побачив у Нашому Сільському напівлеґальному Суботньому кіносалоні, який був організований в Актовій залі Вуличної початкової школи з Телевізором, Відеомагнітофоном і піратськими касетами з одноголосовим озвученням бойовиків🎑✨📼🎞️📺🏫.
6-го Жовтня 1990-го року (Моя 4-та кляса) Я разом зі Своїм Другом-Одноклясником уперше відвідав цей «Кінотеатр🎑✨📼🎞️📺🏫». Я не пам’ятав ні назви ні сюжету фільму, а тільки численні бійки, атмосферу й овації глядачів. Єдиною зачіпкою був Брюс Лі (Bruce Lee). Особисто Мені стрічка не сподобалась, бо Я не люблю бойових мистецтв. Завдяки короткій добірці відомих фільмів за участю Брюса Лі зі стислою характеристикою (яку створив Штучний Інтелект) — Я ознайомився із ключовими деталями цих картин.
Напів-інтуїтивно (бо дещо здалося знайомим) вирішив розпочати з гонконзького бойовика «Шлях Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)) і не помилився. Згадав оцей вибір їжі в Меню навмання та поїдання з п’яти мисок🥣🥣🥣🥣🥣 Спіймав Себе на думці, що Брюс Лі приємно симпатичний, хоча Він ніколи Мені не подобався на тих вирізках із ґазет і плакатах, які так активно вишукували-збирали та дбайливо зберігали дітлахи і юнаки з Мого Села. Напевно Я єдиний із хлопчаків зі Свого Села, Хто був цілковито байдужим до Брюса Лі.
Тан Люн (Танґ Лунґ) своєю наївністю на початку та з Повією нагадав Мені дитячоподібну поведінку Люка і Клона у виконанні Жан-Клода Ван Дамма (у фільмах «Універсальний Солдат» («Universal Soldier» (1992)) і «Копія» («Replicant» (2001))). Тепер, коли Я вдруге, з Жовтня 1990-го року, переглядаю цей бойовик в очи кинулось те, що завжди болісно сприймалося — безкарний рекет і вседозволене залякування-насилля.
Хочу додати, що «Шлях Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)) дуже нагадує фільм Одеської кіностудії «Людина в зеленому кімоно🥋👣🟢» (1991), який часто транслювали УТ-1 й УТ-2 у двох перших третинах 90-х і який був дуже популярним серед хлопчачо-юнацької авдиторії Мого Села.
Сцену з двома парами нунчаків на задньому дворику Я також згадав — її у захваті й детально з коментарями-враженнями глядачі обговорювали найбільше. Юнаки з Мого Села усіляко копіювали Брюса Лі, займаючись фізичними тренуваннями на саморобних турніках і з саморобними гирями. Нунчаки (які майже всі в Селі називала «ланчахи») були їхніми особливими талісманами — досі не знаю звідкіля вони їх брали. В сільських магазинах таке не продавали. Є Моя особиста версія — можливо просили купити тих односельчан, які вчилися у Тернополі й Івано-Франківську або замовляли у Селищному столярному цеху.
Красиві локації та інтер’єр. Особливе візуальне задоволення подарували Колізей і Природа. Високо оцінив легкість-швидкість-вправність Брюса Лі. Дуже сподобалося як Він мімікою-поглядом і рухами голови й рук вельми красномовно показував супротивникам що потрібно робити. Я також згадав, що тоді, в Жовтні 1990-го, провів паралель між тим, як Тан Люн упевнено здолав Кольта (Чак Норріс — Chuck Norris) й тим, як Джейсон (Курт МакКінні — Kurt McKinney) справедливо покарав-провчив Івана (Жан-Клод Ван Дамм — Jean-Claude Van Damme) у фільмі «Не відступати і не здаватися👊🏻» («No Retreat, No Surrender» (1986)), який Ми дивилися в Цьому «Кінотеатрі🎑✨📼🎞️📺🏫» одразу ж після «Шляху Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)).
Мене захопила шляхетність Тана й те, як Він віддав честь Убитому Супротивнику. Підлий учинок дядька Ванґа супроти Тоні й Джиммі морально вбив Мене й потекли сльози — зрада в поєднанні з любов’ю до грошей у буквальному значенні є страшною, якщо не найстрашнішою, силою.
Я також згадав Свої тодішні переживання за Кошеня🐈 під час поєдинку Тана й Кольта — боявся, щоби Кольт зі злости не вбив Тваринку, Яка так жалісно нявкала. Як усе взаємопереплетено і як довго воно зберігалося в Моїй пам’яті, а Я і не здогадувався про це.
Я щасливий, що Справедливість перемогла, але втрати осіли болем у Серці💔 Я очікував на особистісно щасливе закінчення💞, позаяк під час перегляду побачив легесенькі натяки на взаємну симпатію — та не судилося… Особлива атмосфера 70-х злилася воєдино з атмосферою Нашого напівлеґального Суботнього післяобідньо-вечірнього Кіносалону🎑✨📼🎞️📺🏫 з подальшими бурхливо-емоційними обговореннями та копіюваннями бойових рухів.
Я іще більше щасливий, що остання кінотаємниця розгадана і Я обов’язково збережу «Шлях Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)), як безцінний згусток щасливого Минулого з ненав’язливо-простим-динамічним сюжетом і гарними-вдалими музичними вставками та красивими хоровими вокальними елементами🎶, у Своїй кіноколекції.
Моя оцінка — 9 балів із 10-ти❗
Студія «1+1» уперше транслювала бойовик «Важка мішень» («Hard Target» (1993)) у Травні 2000-го року. Я вперше подивився у Серпні 2026-го року.
Стрічка має чітко розмежовану сюжетно-локаційну особливість (Жорстокі ігри в Міських джунґлях, Дорога смерти від Рендала до потяга, Мальовнича відлюдність і коні зі стрілами, Занедбаний об’єкт зі старими каруселями та голубами) зі своєю власною атмосферою (де все починається заново) і виразну ступенево-стверджувальну одержимість Шанса (Жан-Клод Ван Дамм — Jean-Claude Van Damme) та Фушона (Ленс Генріксен — Lance Henriksen). Коли протистояння сягнуло такого рівня, що Я вже геть опустив руки — з’явився справжній заспокійливий компонент в образі невичерпного згустка світлої енерґії-надії-впевнености дядька Дюве (Вілфорд Брімлі — Wilford Brimley).
Хоча за Своє життя всякого наслухався-надивився-начитався (особливо за роки Московитсько-Української війни), але все одно вразило з яким холоднокровним-безжалісним-холодним задоволенням-бажанням Фушон і ... Ван Кліф (Арнольд Вослу — Arnold Vosloo) катували й убивали. Крижана безсердечність Фушона символічно підкреслювалась Його бездоганно чистим-світлим-умебльованим маєтком з мистецько вишуканим інтер’єром і грою на фортеп’яно — се додавало страхітливо-жахливих барв і нот до його довершено безкомпромісно-нелюдської сутности.
Коли Я подетально розглядав трюки Жан-Клода Ван Дамма, то помічав обличчя та статуру дублера (чи різних дублерів). Романтика із заплющеними очима та гримучою змією запам’яталася, але сміявся з неї через кілка годин після перегляду (бо під час і навіть через деякий час відчував моральне зціпеніння).
Рендел (Еліотт Кінер — Eliott Keener) — це живий клясичний приклад Людини, Яка підписує й періодично закріплює своєю (а потім і чужою) кров’ю угоду з Дияволом. Охоплював суцільний страх, коли Місто відмовляло в допомозі передсмертному благанню, коли жертва бачила безвихідь і коли Місто спорожніло в день спроби утекти — це і є абсолютна влада, яка ніколи й нікому не вибачає помилок (саме тоді згадався роман Валер’яна Підмогильного «Місто», який Ми ґрунтовно вивчали в 11-й клясі на Українській літературі, а також твори Франца Кафки «Процес», «Америка [Зниклий безвісти]» і «Замок», які Ми швиденько пробігли в рамках біографії письменника на Зарубіжній літературі в 11-й клясі)! Але на всяку дію є протидія і Я був щасливий в кінці бойовика «Важка мішень» («Hard Target» (1993)).
Моя оцінка — 6 балів із 10-ти!
Я вперше побачив фільм «Під укіс» («Derailed» (2002)) у Серпні 2026-го року. Сюжет із драматично-детективно-пригодницько-напружено-небезпечними подіями в потязі є доволі розповсюдженим у кінематографі. На думку одразу ж спали «Вбивство у Східному експресі» («Murder on the Orient Express» (1974)), «Потяг до пекла» («The Cassandra Crossing» (1976)) і «Потяг смерти» («Death Train» (1993)).
Жан-Клод Ван Дамм (Jean-Claude Van Damme) чудово вжився в образ і Його гра була вельми природною. Хочу відзначити наскільки привабливою та переконливо дружньою створили сім’ю Крістофів. Але ж на 50% ця сім’я дійсно справжня — не знаючи цього, Мені одразу ж кидалося в очи з якою справжньою синівсько-батьківською любов’ю, болем і співпереживанням Ітан (Крістофер Ван Варенберґ — Kristopher Van Varenberg) і Жак дивилися Один на Одного та як реаґували на гіркі новини Один про Одного (так, наче дійсно уявляли невтішне горе втрати й ненависть до винуватців).
Мені запав у Душу коротенький музичний супровід, ... коли Жак ішов коридором потяга рятувати свій шлюб — у той момент Моя асоціятивна уява вималювала Жана-Поля Бельмондо (Jean-Paul Belmondo) в незабутньо-клясичній постановці «Професіонал» («Le Professionnel» (1981)) під шедевральну музику Енніо Морріконе (Ennio Morricone).
Ну і звісно ж — візуальною перлиною цього потягового бойовика є красуня Лора Геррінґ (Laura Harring).
Найбільше задоволення Я отримав тоді, коли споглядав на дико-злякано-розгублене обличчя Однієї Тварюки між двома ваґонами перед неминучим — люблю споглядати за тріумфом Справедливости!
Попри сюжетну заяложеність, фільм «Під укіс» («Derailed» (2002)) таки віднайшов своє місце в Моєму рейтинґу та Моїй кіноколекції.
Моя оцінка — 7 балів із 10-ти!
Студія «1+1» транслювала фільм «Таємниця Ордену» («Таємний Орден») («The Order» (2001)) в Лютому 2006-го року. Я вперше подивився в Серпні 2026-го року.
Відраза до фільму виникла з перших кадрів, коли Я побачив анґлійською мовою напис «Одеса» з московитським правописом, а потім одесити розмовляли московитською мовою без перекладу на українську. Мене в зарубіжних фільмах завжди дико злило, коли українські населені пункти писали з московитським правописом, а українців зображали москвомовними. Тобто, Україна й українці подавалися у Зарубіжному кінематографі на Світовий загал як частину московії або москвозалежну-москвопохідну територію.
Попри низку відомих акторів, сюжет фільму також виглядав наче невдало склеєні вирізки з різножанрових постановок. Відтак, ся клаптикова манера перебабрала враження навіть від чудової гри трьох відомих акторів — Браяна Томпсона (Brian Thompson), Бена Кросса (Ben Cross), Чарлтона Гестона (Charlton Heston). У картині погано розкручений хороший задум з Орден ... ом, зате Браян Томпсон (Brian Thompson) блискуче перевтілився і в Моєму сприйняття став найяскравішим образом цієї постановки.
Жан-Клод Ван Дамм (Jean-Claude Van Damme) зовсім не сподобався — постійно дратував проявами нарцисизму й тупими жартами.
Хоча Я додивився до кінця, але оцінка все одно низька — 3 бали з 10-ти!
Повертатися до перегляду цього фільму не буду.
«Інферно» («Inferno» (1999)) — американо-французький бойовик, який Студія «1+1» транслювала у Червні 2003-го року. Особисто Я вперше подивився цю специфічну стрічку в Серпні 2026-го року.
Люблю індіянські леґенди й саме тому перші кадри з Койотом і голосом давнини Мені сподобались (і викликали асоціятивні згадки окремих епізодів серіялу «Цілком таємно» («The X-Files» (1993-2018)) і поеми Генрі Лонґфелло «Пісня про Гаявату», яку Ми вивчали на Зарубіжній літературі в 10-й клясі). Гарна-атмосферна мелодія на початку й вельми мальовничий, хоча і суворий, пустельно-гірський краєвид із потрісканою землею тішили око й Душу. Палітра приємно-коричнево-шоколоадно-синьо-сизо-фіолетово-пурпурово-бузково-рожево-жовто-помаранчево-багряно-тютюнових переливів пустельної Ночи, Неба, Світанку, Сонця, Гір, вузької смуги бідного-спраглого рослинного покриву Пустелі додавали враженнєвої благодати. Красиво показаний парний рух мотоцикліста Едді (Жан-Клод Ван Дамм — Jean-Claude Van Damme) з Койотом і вельм ... и магнетично-депресивно-притуплено-музично-інтонаційно-атмосферно прописаний-відтворений діалог Едді та Джонні «Шість пальців». А яке гарне-гармонійне злиття майже вбитого і присипаного сірими порохами небритого героя Жана-Клода Ван Дамма в сірій майці та блакитних джинсах на потрісканій землі — асоціятивно нагадало вбитого у ваґоні на сидінні небритого сивоволосого персонажа Тома Круза (Tom Cruise) в сірому костюмі й білій сорочці у фільмі «Співучасник» («Collateral» (2004)).
Оце поєднання Божественно-красивого й наче вкритого синьо-сизо-рожевим серпанком Неба із купчастими хмарами, присипаних порохами пустельного Пейзажу та віддаленого поселення з Церквою і кованою лавочкою, струнного бринькання у стані сюжетного спокою і вставки з Койотом на тлі Місяця під містичні ноти створюють органічний кіноансамбль із вкрапленнями індіянської музики. З гордістю додам, що все сказане атмосферно-довершено доповнює чудове українське двоголосся «Лідія Муращенко + Андрій Альохін».
Відтак, сюжет не мав для Мене жодного значення. Та Я його і не бачив, а ці галасливі мордобої та нетрагічно (а інколи комічно) зображені акти кривавої помсти йшли окремим паралельним сюжетним шляхом. Персонажі доволі індивідуально змальовані, а доросла комедійно-хтива сценка з підгляданням під вікном дуже знайома Мені. Я вже десь таке бачив, точно бачив — тільки не пригадаю де саме, але Я зайшов до Когось у гості, а по Телевізору оця сцена. Не пам’ятаю нічого до й нічого після…
Моя оцінка — 5 балів із 10-ти!
Вперше побачив бойовик «Підривник» («Knock Off» (1998)) у кінці Січня 2024-го року. Враження були різні, але більше не сподобалося. Через два з половиною роки вирішив переглянути і все те саме. Зупинюся на основних уподобаних і не дуже моментах.
Жан-Клод Ван Дамм (Jean-Claude Van Damme) зі своїми швидкими авторськими викрутасами-ковзаннями і притаманною Йому мімікою, красивою зачіскою, вродливим обличчям — безумовно на висоті!
Фільм, у Моєму сприйнятті, виглядає сюжетно-безглуздим, непереконливо продуманим, не надто серйозним і наче пародійно-бойовиково-псевдокомендійним. Може все так і задумано, щоби не тримати глядача в напрузі.
Попри свою неґативну ролю, товстун-лиходій Гаррі виглядав (Paul Sorvino) напівзагрозливо-напівкумедно. До речи, злосна-гнівна-серйозна міміка Карен (Lela Rochon) добряче веселила Мене. Мені вельми сподобався гармонійно-комедійний «дует» «Гаррі + Кармен».
Трюки з контейнерами, що хаотично пересуваються і потім літають, вельми давній і доволі вдало втілений ... сюжетний хід. Я оцінив «Дикий вогонь» (хоча ця назва з’явилася пізніше, в серіялі «Гра Престолів» («Game of Thrones» (2011-2019)), і прекрасне салатове полум’я ефектних вибухів значно красивіше виглядало). Неприйнятні кольори і Гонконґ відштовхували Мене — Я прихильних инших барвоєднань і культур.
Моя оцінка — 4 бали з 10-ти!
Я подивився фільм «Не відступати і не здаватися» («No Retreat, No Surrender» (1986)) 11-го Серпня 2026-го року. З перших кадрів Мене охопило дежавю — цей стан атмосферно посилювався доти, доки завіса Пам’яти не відхилилася і Я Машиною часу моментально перенісся на початок післядощового волого-прохолодного болотистого Суботнього Жовтня 1990-го року (швидше за все це була післяобідньо-передвечорова Субота, 6-го Жовтня 1990-го року, Моя 4-та кляса). Я зі Своїм Другом-сусідом-одноклясником зайшов до Вуличої початкової школи, де в Актовій залі Односельчанин влаштував підпільний Кінотеатр із відеомагнітофоном, Шкільним телевізором і бойовиками та фільмами з бойовими мистецтвами. Отож, оцим забутим фільмом якраз був «Не відступати і не здаватися» («No Retreat, No Surrender» (1986)). Як тільки Я згадав — Мені в обличчя одразу ж ударив цей подвійний дух «Неповторна атмосфера 80-х самої стрічки» + «Безцінна атмосфера нелеґального Шкільного післяобідньо-вечірнього кінотеатру».
Повертаючись до ка ... ртини «Не відступати і не здаватися» («No Retreat, No Surrender» (1986)) — уявний Брюс Лі одразу ж нагадав уявного Чака Норріса з фільму «Парний удар» («Sidekicks» (1992)). Я позитивно оцінив цей чудовий сюжетний хід і він був першим, ніж у згаданому фільмі з Джонатаном Брендісом (Jonathan Brandis).
Хоча Жана Клода Ван Дамма було незвично мало в постановці, але Його роля запам’яталася. Не тільки запам’яталася, але вельми неґативно-ненависницько засоціювалася з московією — ця підла триклята держава веде таку саму кровожерливо-жорстоко-геноцидно-екоцидну війну супроти України, як московит Іван задоволено з утіхою добивав на ринґу своїх супротивників, будучи впевненим у своїй нездоланності й безкарності. Отой момент, коли Мій улюблений герой Джейсон (Курт МакКінні — Kurt McKinney) викинув і розпластав цю тварюку на долівку за межі ринґу, — Я щасливий переглядав кілька разів та уявляв ганебно-руйнівну поразку путінської московії, а самого кривавого кремлівського карлика-диктатора-пуйла заживо розірваного на дрібні шматки.
Фільм «Не відступати і не здаватися» («No Retreat, No Surrender» (1986)) на 100% дихає 80-ми — ці джинси, футболки, зачіски, музика, побут, манери захоплюють-розчиняють у тому блаженстві, в якому Я розпочинав Своє життя. Джейсон — типовий клясичний еталон-взірець дружби, порядности, вроди, сили, наполегливости, гарного стилю одягу для молоді. Дін (Дейл Джекобі — Dale Jacoby) — типовий клясичний самозакоханий, самовпевнений, амбіційний красень-хвалько, який також завзято працює над собою і знає собі ціну, але розгубив істотну кількість моральних чеснот (до речи, дует-протистояння красенів «Джейсон + Дін» з «Не відступати і не здаватися» («No Retreat, No Surrender» (1986)) дуже нагадує дует-протистояння красенів «Беррі + Ренді» зі стрічки «Парний удар» («Sidekicks» (1992))).
Не можу оминути увагою найкумеднішого й водночас паскудного-заздрісного-ницого-злопам’ятного-мстивого-ненажерливого-безсердечного інтриґанта-заспинника Скотта (Кент Ліпгам — Kent Lipham). Картина виразно змальовує проблему й різні характери персонажів. Тут не має ні таємниць, ні загадок, ні «кучерявих» сюжетних перепитій — все просто й на поверхні.
Враховуючи все вищесказане, 10 балів із 10-ти!
І жодного «за кадром», бо все цілком зрозуміло.
Драматичну історію «Нема куди тікати» («Nowhere to Run» (1993)) бачив двічі. Вперше подивився на початку 2024-го року, а другий раз — 10-го Серпня 2026-го року.
Вперше подивився на початку 2024-го року, а другий раз — 10-го Серпня 2026-го року. Перше враження було таким, що в цьому фільмі є все — динамічний і змістовний сюжет, добре розіграна клясична проблема з можновладними покидьками-вимагачами, вдало підібраний акторський склад (особливо Тед Лівайн — Ted Levine (жах-маніяк з кіношедевру «Мовчання ягнят» («The Silence of the Lambs» (1991))) і Джосс Екленд — Joss Ackland, які весь час тримали Мене у страхітливій напрузі), чуйні сцени (взаємна батьківсько-синівська прив’язка Мукі (знаменитого Фуллера МакКаллісета з безсмертної дильоґії «Сам удома» («Home alone» (1990)) + «Сам удома 2: Загублений у Нью-Йорку» («Home Alone 2: Lost in New York» (1992))) та Сема) і нічого зайвого.
Попри сказане, фільм чомусь Мене не сильно зачепив і бажання залишити у Своїй кіноколекції не було. Через д ... ва з половиною роки заради справедливости і власного самопереконання повернувся до цієї бойовикової драми. Враження не змінилися. Неодноразово казав, що Жан-Клод Ван Дамм (Jean-Claude Van Damme) візуально створений для виконання позитивних ролей, особливо доблесних захисників справедливости і шляхетних героїв. Самолюбування також не побачив — з Його боку все скромно та професійно.
Як і при першому перегляді:
а) Мене увесь фільм легко дратувала манера подачі;
б) поєднання барв додавало несприйняттєвих вкраплень;
в) кохання неприємно-лоскотно-задушливо млоїло.
Фільм не мій, але безумовно вартий уваги, особливо отриманням задоволення від періодичного споглядання за покаранням зла та безчинства. А тут це відбувалося поетапно та з підвищенням ступеня лиховісної сили і ставок на життя.
Моя оцінка — 5 балів із 10-ти!
Моє «за кадром»:
Мені сподобалася назва «Нема куди тікати» («Nowhere to Run» (1993)), яка одразу ж вказувала на песимістичну безвихідь і попри сюжетну відмінність у голові весь час крутився фільм «Немає виходу» («No Way Out» (1987)). Я упевнений, що Сем невдовзі після фінальних титрів стане здійсненою мрією для Мукі, Брі та Клайді й Вони разом зів'ють міцне та затишне гніздечко на Своїй землі серед тієї мальовничої Природи. Також Я розумію чому відчуваю міцну асоціятивну прив’язку до кінострічки «Різдво в Каліфорнії» з іще більш млоїсно-лоскотно-дратівливим зображенням кохання…
Я вперше побачив фільм «Копія» («Двійник») («Replicant» (2001)) 9-го Серпня 2026-го року.
Жан-Клод Ван Дамм (Jean-Claude Van Damme) переконливо зіграв двох різнохарактерних персонажів — Смолоскипа і Клона. Й самих персонажів-двійників гарно природно розмежували візуально. Тематика маніяка на ґрунті владної матусі не є новою. Але Жан-Клод Ван Дамм додав особливого присмаку і видно, що Йому подобається удвічі більше світитися в кадрі, виконуючи подвійні ролі.
Як тільки Я побачив Клона і його розгублено-безпорадний погляд — Я одразу ж відчув, що Він буде добрим. Також Я пересвідчився наскільки майстерно Ван Дамму вдаються отакі ролі беззахисної сили, яка з дитячо-наївним розумом-сприйняттям опинилася в бурхливо-жорстоко-метушливому світі людей — перед очима одразу ж вирнув Добрий Універсальний Солдат.
Мені стикалося серце й текли сльози кожен раз, коли Джейкоб жорстоко і несправедливо поводився з Клоном. Я розумів, що багаторічна робота в Поліції позначилася на формуванні професійно ... го фахівця зі 100%-ю недовірою, обережністю, завбачливістю і холодним аналітичним розумом.
Я щасливий, що Кохання перемогло й Доброта отримала шанс на щасливе життя! Хочу додати, що тут, попри демонстрації гнучкости-пластичности-атлетичности й чудових бойових навиків — не побачив жодної самозакоханости Ван Дамма. Напевно виріс зі штанів нарцисизму😄😄😄
Бойовик непоганий і дивитися можна. Враження хороші, свіжі, «ненастояні» та майже безатмосферні.
Моя оцінка — 5 балів із 10-ти!
«Зет і два нулі🦓⭕⭕» («A Zed and Two Noughts, Z00» (1985)) — це сумісне британсько-нідерляндське химерно-абсурдне кінополотно, яке Студія «1+1» транслювала у другій половині Березня 1996-го року в рубриці «Кіно не для всіх» (Моя 9-та кляса).
Се той випадок, де події та локації продумано хаотично перестрибують і хочеться по кілька разів звертати увагу на кожну деталь і кожнісіньку річ, вслухатися в кожне сказане слово і вдивлятися в кожен змістовний рух. Стрічка наповнена вельми цікавими та пізнавальними фразами й інформаційними монологами з відповідним візуальним підкріпленням. Змістовні діалоги інтонаційно забарвлені болем, чорним гумором, відчаєм, хтивістю, гострими натяками🎭. Простота і відвертість у спілкуванні героїв переконливо демонструють переваги Правди й цілковиту зайвість і безкорисність Брехні.
Люблю Біольоґію, а вона тут численними пластами і вкрапленнями прикрашала картину🎥🎞️🌊🐙🐡🦐🦑💧🦩 Крокодили🐊, Зебра🦓, Фламінґо біля красивого Фонтану🦩🦩⛲🦩🦩, Риби🐟🐠, Метелики🦋🦋, Тигр🐅, Но ... соріг біля Фонтану🦏⛲ своєю з’явою прикрашали картину. Трагедія Рудоволосо-кучерявої Жінки🩼, трагедія Далматинця🐕, трагедія дитинчати-Крокодила🐊, трагедія Лебедя🦢, драма Сіамських близнюків👥 періодичними специфічними хвилями нагортали змішані відчуття-співчуття. Мальовнича природа🌲🏡🌳🍀🌸🌾🌿🌺 своїми вкрапленнями тішила око й частково відволікла від загальної теми, а частково доповнювала цей абсурдний присмак. Повсюдне повзання равликів🐌🐌🐌🐌, гниття🟤, розкладання🦠🦠, мухи🪰🪰, черви🪱🪱🪱 додають власної унікальної мистецько-наукової приправи. Й усе це купається в чудовому органічному музичному супроводі🎶 Особливо сподобались «дощоградопадно-зерносипні» напружено-шикарні мелодії🎵🎻
Актори грали людей, різних людей, щирих людей зі своїми проблемами, потягами, вподобаннями, думками, чудасіями, дивацтвами, захопленнями, болем… — Я не запам’ятовував імена, бо вони тут не мали значення. Головне — люди, справжні люди, різні люди, що яскраво уособлювали окремі самовсесвіти і їхню взаємодію, взаємопереплетення, взаємоконтрасти. Все саме так, як Я люблю — краса-гармонія в людському розмаїтті. Навіть голі тіла сприймались не як доросле відео, а як звична природна потреба і частина повсякденного буття.
Врізалися у пам'ять до дрібниць продумані місця перебігу подій: побут🪑🛁🪞, архітектура🏨🏤, художнє мистецтво🎨🖼️🖌️, кінотеатр📽️🎞️, лабораторія🧪🧫🔬, спальні🛏️🛋️, вазони🪴, їжа🍏🍏🍏🍏🧀🍗🥗🍲, телевізор📺, ґазети🗞️📰, іграшки🪅🧸, фонтан⛲, прикрашена Ялинка🎄 та прикрашені дерева з волого-Падолисто-Різдвяною енерґетикою🌳🎊✨, блимання світла💡⚫ і чорно-біле поєднання🦓◼️◻️ упродовж фільму. Навіть назва є частиною цієї кіномозаїки.
Хоча Я бачив тільки анонс і слухав розповіді-враження одноклясників, але «Зет і два нулі🦓⭕⭕» («A Zed and Two Noughts, Z00» (1985)) красиво вплелися в Мою багатоемоційну 9-ту клясу. Я міцно-глибоко затаїв бажання подивитись цю постановку й нарешті у 2026-му році дочекався якісного українського озвучення. Переглядав кілька разів і відчуття неймовірні, бо повернувся у незабутній Шкільно-Домашній Березень 1996-го року. Попри прогнозовано-самовимушену жертовність, усе ж таки Життя і Людяність «набрали більше балів», ніж Смерть і Я переконаний, що в усіх персонажів усе складеться-налагодиться у їхньому звично-химерно-дивакуватому й омріяному руслі. Конфліктів не було, а тільки непорозуміння та незгода із прийняттям реальности. Проте, жорстких рамок майже не було й тому Я більш ніж упевнений та внутрішньо спокійний. Усе лихо залишилось у фільмі, а далі буде краще💫 Й хоча це краще для більшости буде безглуздим, але на те Ми і люди-самовсесвіти.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
«Кухар, злодій, його дружина і її коханець🍽️🥧🍾🦞💞» («The Cook, the Thief, His Wife and Her Lover» (1989)) — це доволі важка, гидка й жорстока британсько-французька постановка, яку Студія «1+1» транслювала в середині Березня 1996-го року в рубриці «Кіно не для всіх» (Моя 9-та кляса).
Напружено-градово-потоковий музичний супровід з оперними вставками🎶🎻 синхронно підсилював сюжет. Гниття, черви і сморід🟤🐡🦠🪱🦠🪱 створювали сильний візуально-сприйняттєвий контраст їжі на столах🍲🌮🍚🥙🍛🥗🍹🥮🥞🍨🥂 цікаво облаштованого Ресторану🎀🖼️🍮🍸 Тьмяні відтінки з реґулярним насиллям поглиблювали відчуття безсилля перед безкарно-безсердечним покидьком. Власне, споживання їжі також перетворилося на ритуал страждань, образ, бездушности і примусу. Різнокольорове освітлення🔴🟢 і яскраві барви🔶🔷♦️ також виконували подвійну ролю — звеселяли й насторожували. Та навіть за таких умов є сила супротиву, а її провідним променем є Кохання💖.
Попри все сказане, тотального пригнічення і безнадії не було. Конструкція-гра-атмосфер ... а фільму вибудувана-прописана-створена так, що інколи посміхався, а зрідка тягнуло на конкретну ржачку. Частіше накривали переживання, а було два моменти, коли гірко потекли сльози — згадалися реальні випадки непокараного безчинства.
Єдиним осередком затишку й безпеки у фільмі «Кухар, злодій, його дружина і її коханець🍽️🥧🍾🦞💞» («The Cook, the Thief, His Wife and Her Lover» (1989)) була Книгарня🪟📚📘📕📗🏮, але ненадовго. Я одразу ж високо оцінив її архітектурно-колонадно-аркову красу й велике напівкругле вікно й зашклені двері.
Картина показала межу терпіння та єднання залишків супротиву під чудовий музичний супровід з оперною вставкою🎵
У той час окрім анонсу нічого більше побачити не судилося, але одиниці одноклясників дивилися й у Суботу в Школі🏫📖🖊️ бурхливо розповідали сюжет і ділилися враженнями. Завдяки українському озвученню насолодився переглядом у 2026-му році. Машиною часу перенісся у Свою нічну 9-ту клясу.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
«Морські пригоди🌊🙋🏻🐬» («SeaQuest DSV» (1993-1996)) — американський дитячий пригодницький фантастичний серіял, який Студія «1+1» транслювала з початку Січня 1998-го року до кінця Березня 1998-го року в рубриці «Дитячий сеанс🎥🎞️🧝🏻♀️🧙🏻♂️🧚🏻♀️🤴🏻👸🏻» (Моя 11-та кляса).
Перше, що хочу сказати про сам серіял, Мій життєвий період його трансляції і домашні перегляди з Моїми Батьками (не дуже часто через низку причин) — це суцільна атмосфера затишку, блаженства, любови, безпеки й захисту. «Морські пригоди🌊🙋🏻🐬» («SeaQuest DSV» (1993-1996)) створені так, що кожна серія (за окремими винятками) фактично є самостійною цікавою і захоплюючою історією.
Хоча перше знайомство з серіялом відбулося за посередництва Чорно-білого лампового Телевізора📺 — відеокартинка завжди виглядала неймовірно красивою навіть у багатобарвних переливах сірого. А світла енерґетика✨, яка лилася з екрана, наповнювала Хату, Серце і Душу непідробним добром. Неодноразово ловив Себе на думці як легко, плавно, м’яко, гарно та не ... нав’язливо повчально екранізовано переваги моральних чеснот над аморальністю у багатому розмаїтті персонажів. Кольорове знайомство з «Морськими пригодами🌊🙋🏻🐬» («SeaQuest DSV» (1993-1996)), що відбулось уже після 2011-го року, підтвердили Мою-одинадцятиклясну уяву-розмальовку🎨🐟🦠💧🖍️🖌️ в далекому 1998-му році. Знову повернувся той блаженний Сільський Січнево-Різдвяно-Богоявленсько-Лютнево-Стрітенсько-Березневий🌨️🐓🏘️🐖❄️🦆🎄⛪☃️🌥️🌱🌼🦢 домашній спокій-затишок-безпека з Батьками в Їхній Літній кухні (яка фактично була повноцінним Будиночком-прибудовою до Хати🏡🪑🛏️🍲🥟🥞🥛🐈🐕) і Я купався у тій суцільно-світло-тепло-захисній аврі-капсулі🫧.
Улюбленим персонажем, Який створював 60% описаної атмосфери і Який народжений для дитячого кіно, є Лукас (Джонатан Брендіс — Jonathan Brandis). Дельфін Дарвін🐬 — се 30% серіяльної аври і згуток безмежної доброти-вірности-відданости-любови-дружби-розуму-підтримки❤️💚🧡💙💛💜 (саме тоді міцно пригортав-притискав до Себе Білого Дружочка🐕, дивакуватого Смугастика🐈, а після закінчення чергової серії забігав до Стайні та чухав-цілував Діраміну-Дрондаїлу-Обсерваторію Другу🐄). Ой, Моя любов — цей суцільно-водний Рай💦🐠🪸 Вельми радий бачити, із сильною приємно-ностальґічною ноткою 10-ї кляси, докторку Крістін Вестфален (Стефані Бічем — Stephanie Beacham). Вона формувала гармонійно-атмосферно-сюжетний контраст-єднання з Лукасом і дуже прикро, що пробула меншу половину серіялу. Варто додати, що капітан Бріджер (Рой Шайдер — Roy Scheider) ідеально-органічно вжився у цій красивій пригодницькій історії. Кінотворці вміло прописали та відтворили багатоманіття героїв, подій і локацій, природно сплівши їх воєдино🧶🪢💿📀.
Хочу додати, що впродовж усього періоду трансляції «Морських пригод🌊🙋🏻🐬» («SeaQuest DSV» (1993-1996)), у Січні-Березні 1998-го року, їхньою Недільною казковою оболонкою-доповненням-розчинником-підсиленням почергово були «Леґенда🦄❄️💖» («Legend» (1985)), «Безкінечна історія📖🐶🐌🌪️🐺» («The NeverEnding Story» (1984)), «Безкінечна історія ІІ: Новий розділ🤵🏻📖🌀🏰👸🏼» («The NeverEnding Story II: The Next Chapter» (1990)), «Драконів перстень🐲💍🐺❄️» («Desideria e l’Anello del Drago» (1994)) і «Печера Золотої троянди🏰🌾🗡️👑🍂🍃🍋🐴🦢♠️🦅🍄🥔🥕💗🌋👥🌺🌻🦜🔮🌱🐌🐌🍎🐟⛵💞» («Fantaghirò» («La Grotta della Rosa d’Oro») (1991, 1992, 1993, 1994, 1996)). Ця взаємоприв’язка була іще міцнішою, позаяк в одній із цих прекрасних казок Джонатан Брендіс (Jonathan Brandis) виконував головну ролю💫
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
«Мільйон років до нашої ери» («One Million Years B.C.» (1966)) — британська пригодницька постановка, яку Студія «1+1» транслювала у Вересні 2000-го року.
Подивився на фільм тільки на початку 2026-го року. Навіть попри очевидні ляпи🕷🦕🦎🐢 — стрічка доволі цікава, тримає увагу і є бажання дізнатися чим саме завершаться долі персонажів🐵🙈🙉🙊. Прикольний фільм🌴🐠🐟🍏, хоч і надміру палеонтольоґічно-героїчний🦖 Гарний-вдалий музичний супровід і красиво зображене кохання💕 Особливу увагу привертає вродлива білявка Лоана🌸. Трапляється жорстокість і Я навіть переживав, бо перебіг подій був настільки стрімким і непередбачуваним, що, здавалося, ось-ось усе зірветься та зведе нанівець численні зусилля, страждання й випробування. Сердешні кроманьйонці — яка жахлива смерть🌋 у тодішньому вжкому виживанні . Та люди залишилися тими самими людьми, як і мільйон років до Різдва Христового — увесь комлект позитивних і неґативних рис. Персонажі своєю поведінкою і прагненнями цілком віддзеркалюють сучасне суспільст ... во. Нічогісінького не змінилося, окрім технольоґічних можливостей і масштабів у хорошому, нейтральному та поганому сенсах.
Знову підкреслю — яке красиве Первісне кохання Лоани й Тумака💞, а цей епічний музичний супровід💿🎶📀 витримав перевірку часом. Коли дивлюся фільми про минувшину — заважди задаюсь питанням: А як воно було насправді?? Стараюсь перенестись та уявити наскільки реалістичними є кадри фільмів. От, власне, «Мільйон років до нашої ери» («One Million Years B.C.» (1966)) добряче розбурхав Мою уяву, позаяк Первісне суспільство кроманьйонців ой як далеко (приблизно 40000-10000 років до Різдва Христового, а не мільйон) і Ми майже нічого не знаємо про Їхній стиль життя, житло, гігієну, почуття, відчуття, світосприйняття... Те, що Я побачив, змусило задуматись не тільки про достовірність екранних подій, але і про ту інформацію, з якою Я був ознайомлений раніше.
Вважаю, що фільм вартий уваги. Можливо для Когось він улюблений, або у списку найкращих — Мої кіновподобання дещо инші. Додам, що безмовні діалоги були вельми промовистими!
Моя оцінка — 6 балів із 10-ти.
«Світло» («Yeelen» (1987)) — своєрідна і самобутньо якісна постановка спільного виробництва Малі, Буркіна-Фасо, Франції і Західної Німеччини.
Дуже люблю Африку (іще з Природознавства в Початковій школі та Географії у 7-й клясі), її Природу, історію, географію, культуру, народи, побут племен і навіть форму самого материка. Цей фільм — неймовірне колоритне уособлення іще одного незнаного відтінка Африки. Ці люди, їхні будівлі, хатні речі, инші предмети життєдіяльности, одяг, малюнки на тілі, зачіски, зовнішній вигляд, магія, рослини, тварини, погодні умови, потріскана земля, водойми, звичаї, традиції, обряди, прислів’я, замовляння, протистояння, мова, голоси, ландшафт — багатовікова єдність атмосферного, красивого, гармонійного, жорстокого, страхітливого, лячного, мудрого, шляхетного, відважного, безстрашного, жертовного, моторошного й неповторного. Музичний супровід згущує-споріднює-закріплює все в єдиний-цілісний живий візуально-психольоґічний масив.
Картина серйозна і важка та знята ... так, наче все відбувається безпосередньо перед Моїми очима. Складається враження, що істинний Африканський світ і справжнє Африканське світобачення є незмінними впродовж століть — «Світло» («Yeelen» (1987)) переконливо демонструє в кожному кадрі, що Африканське життя саме таким і є. Що це не сюжет фільму, а задокументоване на плівку справжнє життя. І річ не тільки в реалістично написаному сценарії, блискучій грі акторів і бездоганній роботі кінотворців — це справжня життєва сила Африки, яка попри нелюдські випробування передається пам’яттю землі, води, повітря й усіх форм Життя і Потойбіччя. В Африці нічого не має мертвого, навіть якщо з біольоґічної точки зору в ньому давно згасло життя і фізична форма зітліла. Енерґія залишилась цілісною і роками-віками-тисячоліттями накопичувалася й огортала Африку. Саме тому, так переконливо створене це полотно.
Хочу додати, що тут жодного натяку на гумор, жодної крихти кумедного й комічного та, відповідно, жодної веселої посмішки при перегляді. «Світло» («Yeelen» (1987)), особисто для Мене, — це 100% пізнання.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти!
Я роками думаю-уявляю якою були б Африка, Австралія, Океанія, Північна Америка та Південна Америка, якби на Їхні землі ніколи не ступала нога европейця та азійця — се могли бути п’ять унікальних і самобутніх світів. Я не стверджую, що там усе було б гладко й мирно, але впевнений в одному — Їхні багатогранні цивілізації б уціліли та були б значно щасливішими без европейського та азійського впливу!
Попередження: рецензія містить спойлери
«Печера Золотої троянди 5🌱🐌🐌🍎🐟⛵💞» («Fantaghirò-5» («La Grotta della Rosa d’Oro 5») (1996)) — п’ята частина відомої італійської казкової телесаґи, яку Студія «1+1» транслювала в кінці Квітня 1998-го року й на початку Травня 1998-го року (Моя 11-та кляса).
П’ята частина показала як у багатосерійному кіномистецтві можна красиво сюжетно-візуально-локаційно-музично-атмосферно розвернутися в абсолютно новому-свіжому напрямі й отак упевнено-переконливо «обрізати» всі зв’язки з попередніми подіями та персонажами, залишивши тільки головну лінію. На Мою думку, Золотогривий🐴 (світле відлуння романтичних і героїчних пригод) і Чорна Чаклунка♠️ (кумедно-темно-магічний відгомін і Вона як завжди добряче потішила своєю личиною—рухами-мімікою-інтонацією) — це останній спалений міст зі світлими й темними перилами, який з’єднував минуле Фантаґаро з Її теперішнім Світом вічного миру. Остання Квітка бажання🌱 і Мимосуди🐌🐌 (Які викачали з Фантаґаро всі почуття до Батька-короля, Кетрін, Кароліни, Ромуальдо, Тарабаса, Кселесії, Чорної Чаклунки, Рідної землі та всього иншого) — це красиве символічне прощання Фантаґаро з тугою за Її колишнім Світом. Невдала та по-своєму жорстока спроба Астерії (Міхаела Мей — Michaela May) в образі Чорної Чаклунки здійснити давню жіночу мрію бути щасливою у взаємному коханні (схиляю голову перед Чарівним Дзеркалом та його шедеврально-гостро-переченим діалогом з Астерією🤣😆😂) — це черговий блискучий крок і доказ того, що не варто нічого колишнього-далекого-недосяжного тягнути в Теперішнє. Приємно відзначити, що всі персонажі П’ятої частини зовсім нікого не нагадують з попередніх історій.
Астерія — Моя улюблена героїня та Душа П’ятої частини. Її зовнішність, одяг, вдача, вміння спілкуватися з дітьми, оптимізм, учинки, бажання, почуття гумору є взірцем простої доброї людини, яка свідомо та несвідомо помиляється і визнає всі свої хиби.
Сподобалось фруктоовочеподібне🍌🥭🥕🥬🍊🌶️🍋🥦🍆🍐🍅🥔🥒🧅 військо Безіменного — візуальне кровожерне розмаїття, що є льоґічною передумовою перетворення їжі на людожерів🐟🍎🐠🍏🐡 (оцінив цю гострозубу ідею зображення Зла). Сарсуто — віддзеркалення Моєї власної нетерплячої любови до мармоляди (повидла, яке готували Моя Мама, Тітка й бабусі, а також у великих шестилітрових бляшаних банках, яке привозив з роботи Батько). Я б на місці Сарсуто так само не витерпів і двома руками жер би ту смакоту з казана🍯🙃😆🤣 (як у Селі іще гарячу мармоляду за нагоди крав ложкою з баніка (кастрюлі) — завжди їв і досі їм повидло ложкою та без хліба).
Як приємно було дивитись на справедливу кончину Безіменного — чергової вдалої форми Зла, яка сповна відчула біль, якого завдавала иншим. Естетично-моторошно виглядав у небі Корабель⛵ (Летюче Царство) Безіменного.
Арієс (Люка Венантіні — Luca Venantini) — вільний, жвавий, простий, безпосередній, спритний зі справжнім-відчутним чоловічим характером з батьківським інстинктом. Арієс усім своїм єством, походженням і зовнішністю ідеально підходить Фантаґаро. Їхнє знайомство, діалоги та стосунки дихали блаженною гармонією єднання половинок, які довго прямували одна до одної крізь світи Часопростору. Нарешті Фантаґаро зустріла-покохала і буде щасливою у Світі вічного миру. Я щасливий за Них Обох, а пара «Фантаґаро + Арієс💞» одразу ж поповнили Мій список найкрасивіших кінопар. Їхньою тріумфально-музично-проривною піснею-мелодією🎶🎵 є «L’amore mio Per sempre», що звучить у такт справжнього нового і такого необхідного для щастя та життя Фантаґаро й Арієса. Ця пісня також є сутнісно-атмосферним славнем-символом «Печери Золотої троянди 5🌱🐌🐌🍎🐟⛵💞» («Fantaghirò-5» («La Grotta della Rosa d’Oro 5») (1996)).
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
Моє «за кадром»:
Хочу сказати, що казка-пентальоґія «Печера Золотої троянди🏰🌾🗡️👑🍂🍃🍋🐴🦢♠️🦅🍄🥔🥕💗🌋👥🌺🌻🦜🔮🌱🐌🐌🍎🐟⛵💞» («Fantaghirò» («La Grotta della Rosa d’Oro») (1991, 1992, 1993, 1994, 1996)) іще під час першого перегляду в Березні-Травні 1998-го року глибоко вкоренилася-розчинилася в Мені й одразу ж після завершення дивовижно-тісно і сильно-ностальґічно прив’язалася до Травня-Червня 1998-го року (завершення Моєї 11-ї кляси й улюбленої Школи). Мої власні враження-роздуми-фантазії виникали-розвивалися і під час перегляду, і в тижневих проміжках між серіями, і після завершення трансляції. Більшість висвітлені в усіх п’яти спогадах-рецензіях, а окремі хочу додати тут.
Активне обговорення цієї Казки розпочалося одразу ж після 1-ї серії. Добре пам’ятаю як 2-го Березня 1998-го року, в Понеділок, Моя Одноклясниця у Школі несхвально-роздратовано сказала: «…вже таке дурне і навіть каміння говорить!» Мене, чесно кажучи, інколи дратувала Фантаґаро і деякі з героїв, але розчарування в Казці не було — Я чекав на неї і хотів продовження та щасливого закінчення! Частково Мої очікування здійснилися...
У Березні-Червні 1998-го року до цієї казкової саґи асоціятивно прив’язалися дві пісні: Haddaway — «What about me» і «Bad Boys Blue» — «You’re a woman». Окремо з Білою Чаклункою асоціюються композиції гурту «Фантом 2» — «Там, де птахи» і гурту «Spice Girls» — «Viva Forever», які Я бачу у мальовничій Травнево-Червнево-Липневій природі🍀🌸🦋🌺🐦☘️🌤️🌧️🌼🦢🌾🕊️. Разом із тим, до казки-пентальоґії ностальґічно прив’язалися художні-бібліотечні книжки: В.Шекспір — «Вибрані твори» («Венеціанський купець», «Дванадцята ніч», «Гамлет», «Король Лір», «Макбет», «Отелло») з темно-зеленою палітуркою, серія «Шкільна бібліотека»: Й.В.Ґьоте — «Твори» (Вірші, «Фауст») з салатовою палітуркою, Ж.Б.Мольєр — «Твори» («Тартюф», «Дон Жуан, або Камінний Гість», «Мізантроп», «Міщанин-шляхтич») з кукурудзяною палітуркою, Ф.Шіллер — «Твори» («Руссо», «До радости», «Нурець», «Лицар Тогенбурґ», «Дума про дзвона», «Розбійники», «Підступність і кохання», «Вільгельм Телль») зі світло-бордовою палітуркою. Моя Довга кімната і Хатний Льох також є асоціятивною частиною «Печери Золотої троянди🏰🌾🗡️👑🍂🍃🍋🐴🦢♠️🦅🍄🥔🥕💗🌋👥🌺🌻🦜🔮🌱🐌🐌🍎🐟⛵💞» («Fantaghirò» («La Grotta della Rosa d’Oro») (1991, 1992, 1993, 1994, 1996)). У Червні 2021-го року до списку асоціяцій доєдналась «Літанія до Пресвятого Серця Ісуса» у виконанні хору «Inspiratum».
Іще в Березні 1998-го року Мене сильно вразив факт втрати Білою Чаклункою сили та Її зникнення з Казки під сим приводом. Я аналізував-обговорював цей образливо-несправедливий факт зі Своїм Першим сусідом і Другом і навесні 1998-го та в Серпні 1999-го. Ми Обоє добре чули, що Студія «1+1» у Березні 1998-го року переклала-озвучила цей уривок як те, що Біла Чаклунка пішла жити в Село, щоби набратися сил (і в Серпневому повторі 1999-го року Ми знову до цього повернулися). Уже у 2000-х К-1 переклав, що Біла Чаклунка втратила свої сили та пішла жити в Село. В Липні 2026-го року отримав переклад ориґінальної італійської версії — Біла Чаклунка втратила сили й оселилась у Селі. Та в Мене надія, що сили поволі повернулися до Білої Чаклунки й Вона знову стала Хранителькою Лісу в Королівстві Старого короля та Його доньок і зятів Кетрін та Катальдо, Кароліни й Івальдо та Їхніх дітей.
Инший Герой, Який став Моїм ідеалом і за Якого вболівав упродовж усієї Казки — Ромуальдо. Факт залишається фактом — Ромуальдо так і не був одружений із Фантаґаро і після Її переміщення до Світу вічного миру Він самотужки опікувався малолітньою принцесою Есмеральдою. Я гадаю, що Ромуальдо з Есмеральдою, після безуспішних пошуків Фантаґаро (ниточки привели до Чорної Королеви і Її Фруктоовочевого В’язня) — залишився у Спільному Королівстві, де виховував Есмеральду в любові до Природи, провідуючи Білу Чаклунку в Її Лісі й Королеву ельфів у Її володіннях. Ромуальдо таки зустрів Своє щире і справжнє Кохання та був щасливим. Коли Есмеральда виросла — відправилася у Своє Королівство (можливо вийшла заміж за Парсела, а може за Когось Иншого).
Гадаю, в Тарабаса з Анжелікою все гарно склалося в Її Королівстві.
Єдина впевнена радість — усе велике магічне зло знищене, між усіма королівствами панує мир і злагода, а всі причетні до чарів зайняті своїми стихіями та захистом Природи.
Кінець🎭🧶