Girlanda
модератор
Знайдено 73 результати 
«Святковий спецвипуск Зоряних війн✨🛸🎶📺🍲🎄» («The Star Wars Holiday Special» (1978)) — це відволікаюче та заспокійливе «вініґретно»-сюжетне виставо-мюзиклово-подібне з красивою мультиплікайною вставкою теледійство, яке особисто для Мене дихає Моєю улюбленою світлою Різдвяно-Богоявленською родинно-затишною енерґетикою. Якраз для Мене — це той кіноатмосферний випадок, який сприймається очима, Душею і Серцем без будь-яких претензій і зауважень.
Я кілька разів подивився у напів-фоновім режимі й цілком задоволений від отриманого екранного тепла. В Мене не було жодного грама переживань за долі персонажів. Музичний супровід🎵 і пісні🎙️ додавали відчуття святковости. Всі чотири пісні гарні та гармонійно вливаються у загальне святково-атмосферне русло постановки. Особливу ностальґічну приємність Мені подарувала Даян Керролл (Diahann Carroll). Я сприйняв і прийняв «Святковий спецвипуск Зоряних війн✨🛸🎶📺🍲🎄» («The Star Wars Holiday Special» (1978)) як добре часопросторове відгалуження клясичної знам ... енитої шестиепізодної Саґи.
Моя оцінка — 7 балів із 10-ти❗
«Закляття Долини Змій🐍🛕🏺🐍» («Klątwa doliny węży» (1987)) — се польсько-естонський фільм із в’єтнамською участю, який Я уперше побачив у 3-й клясі (1989/1990 н.р.) на УТ-1 по нашому Чорно-білому ламповому телевізорі. Шикарна річ, яка одразу ж сподобалася, глибоко засіла у пам’ять і вже 36 років незмінно займає своє високе місце в Моєму кіносприйнятті. УТ-1 кілька разів транслював цю постановку в першій половині 90-х.
Сюжет не просто цікаво прописаний, а звивисто-цікаво та переповнений неочікуваними моментами — в багатьох випадках неможливо передбачити розвиток подій. Зміна локацій і різноманітні перипетії взаємно підсилюють специфічну напружено-невідомо-загадково-таємничу атмосферу Південно-Східної Азії і багаторічну таємницю Травена (Роман Вільгельмі — Roman Wilhelmi). Музичний супровід🎶 наскрізь просочує та облямовує картину, додаючи гостроти й серйозности. Окремо хочу відзначити три речі, які при кожному перегляді та при кожній згадці особливою памороззю пронизують Мене: 1) змії🐍🐍; ... 2) Кхуман🐍🐍⚡🐉🏺; 3) ченці👥. Це унікальне поєднання, якого Я не бачив у кінематографі.
Хоча цей фільм ніколи не був улюбленим та й Азія органічно-культурно-релігійно чужа для Мене — стрічка завжди магнетично вабила до себе, в першу чергу завдяки моторошно-лячній назві «Закляття Долини Змій🐍🛕🏺🐍» («Klątwa doliny węży» (1987)). Перше дитяче сприйняття після перегляду, нетлінні спогади про Тата, Маму й Нашу хату додають усе більшої цінности картині.
Актори блискуче виконали свої ролі. Найбільше сподобався молодий професор Ян Тарнас (Кшиштоф Кольберґер — Krzysztof Kolberger) — розумний, добрий, людяний і єдиний світлий персонаж у фільмі. Від усіх решти персонажів у тій чи иншій мірі відчував загрозу й недовіру. Навіть буддистські ченці лякали Мене. Корислива, хитра, винахідлива, брехлива, підла, єхидна, аморальна Крістін (Ева Салацька — Ewa Sałacka) викликала огиду, відразу та неприязнь з першої до останньої з’яви. Разом із тим, завдячую Їй життям Улюбленого Героя. Усе ж таки Ян своєю добротою пробудив у Крістін паростки вдячности й людяности. Додам, що одяг Яна і Крістін навіює приємно-незабутню атмосферу 80-х.
І знову ж таки, фільм яскраво демонструє наскільки ненаситна жага до влади і грошей, як брехня і зло, підлість і підступність, ненажерливість і нелюдство, бездушність та инші жахливі якості керують Світом. І численна кількість смертей-розплат нікого не зупиняє (на жаль, ця пошесть є незнищенною навіть під час боротьби за виживання й Україна це реґулярно підтверджує).
Скільки років пройшло, а «Закляття Долини Змій🐍🛕🏺🐍» («Klątwa doliny węży» (1987)) є для Мене досі бажаним для перегляду. Дивно те, що Я не відчуваю тієї глибокої ностальґії, яка зазвичай огортає Мене при перегляді кінострічок, з якими познайомився у кінці 80-х і в 90-х (одинадцятирічна Школа та перші два з половиною семестри Технікуму). Та це ніяк не применшує її значимости для Мене.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
«Розум і почуття» («Sense and Sensibility» (1995)) — розкішна, яскрава, глибока, розмаїта, серйозна екранізація роману Джейн Остін із прекрасним музичним супрводом (особливо пісня Маріанни, під час якої полковник Брендон закохався в Неї та інструментальні варіяції цієї композиції).
Кидається у вічі те, що фільм зроблений з любов'ю і все продумано, зіграно, розставлено до дрібниць. Архітектура, інтер'єр, костюми, локації, побут, поведінка, ґрим, танці, тварини, природа, кольори створюють відповідну атмосферу й вельми переконливо відтворюють тодішній дух.
Актори блискуче зіграли свої ролі.
На Мою думку, найяскравішим персонажем є Люсі Стіл (Імоґен Стаббс — Imogen Stubbs) — хитра, ница, підла, корислива, безсоромна, лицемірна, улеслива, завбачлива істота. Ця тварюка вміє різними маніпулятивними способами втиратися в довіру, замасковано влазити-в'їдатися-уґвинчуватися у свою жертву й наче кліщ-вампір викачувати всі житєві соки-сили, оберігаючи при цьому свою територію і д ... обиваючись бажаного. Безконфліктно викорінити зі свого життя таких людей украй важко — тут потрібне ювелірне мистецтво спілкування, бо ці підлоти бездоганно стврюють собі хорошу репутацію і вміють подати себе жертвами. Люсі — це приклад того, що підлі люди бажають мати справу з порядними! Люсі отримала бажане, але Їй варто подякувати — своїм учинком Вона комусь утерла носа й добряче розізлила (жадібну та безжалісну Фанні), а комусь подарувала шанс на щастя (Едварду й Елінор). Я навіть зрадів за Люсі й Роберта — вони так доповнюють одне одного й нічого иншого та нікого иншого обоє не заслуговують!
Елінор Дешвуд (Емма Томпсон — Emma Thompson) — дівчина з янгольським терпінням. Я у фільмі не побачив, щоби Елінор розкусила натуру Люсі. Вона наче не помічала Її паскудно-спостережливо-провокативної міміки-мармизи-інтонації, бо весь час заглиблювалася у свої приховані страждання. Елінор справедливо винагорджена за свою порядність, стриманість, доброту, терплячість, відданість, працьовитість, жертовність і щире кохання.
Маріанна Дешвуд (Кейт Вінслет — Kate Winslet) — Мені добре відома душевна відкритість, безтямне безмежне кохання і розбите-розтоптане серце. Маріанна добряче настраждалася. Її душевні муки й важка хвороба гідно віддячені. Звісно, Її мрія не здійснился в обох випадках. Але Маріанна заслуговувала на жорстоку правду тепер, ніж би ця каторга ставала усе важчою ціле життя.
Полковник Брендон (Алан Рікман — Alan Rickman) — усебічно порядний, добрий, щедрий, відданий, ґречний, вихований і багаторічно стражденний цілком заслуговує на особисте щастя.
Едвард Феррарс (Г'ю Ґрант — Hugh Grant) — хоча все закінчилося добре і виявляється, що Він усе робив правильно. Та Я геть не виправдовую Його поведінку і затятість-віддансть своєму слову.
Джон Віллобі (Ґреґ Вайз — Greg Wise) — його очи завжди винувато бігали і чим більшою-ближчою була провина, тим швидше бігали-втікали очи й переляканішим було обличчя. Хочу сказати, що Ми-люди, в основному, в тій чи иншій мірі за тих чи инших обставин є Джоном Віллобі.
Фанні Дешвуд (Гаррієт Волтер — Harriet Walter) — жадібна й безсердечна і навіть не приховувала цього. Хоча Фанні здобула тактичну перемогу над Люсі, але стратегічно прогала.
Любов — це велика сила. В залежності від того, хто або що є об'єктом любови — буде поведінка людини.
Моя оцінка — 8 балів із 10-ти.
Попередження: рецензія містить спойлери
«Кікбоксер» («Kickboxer» (1989)) — це дуже атмосферний східно-азійсько-вмісний фільм із молодим Жаном-Клодом Ван Даммом, який Я вперше побачив на початку Травня 1991-го року в Нашому Вуличному напівлеґальному кінотеатрі (завершення Моєї 4-ї кляси і Початкової школи — се було в Суботу 4-го або 11-го Травня). Тоді цей легкий бойовик сприйнявся всіма на «Ура!!!», а підлітково-юнацьке захоплення Жаном-Клодом Ван Даммом зросло новою хвилею — це все, що Я пам’ятаю з тодішнього кіновечора. Вдруге фільм побачив після 2009-го року, а втретє — 5-го Вересня 2026-го року).
Стосовно самого сюжету — ніколи не любив цих бойових мистецтв. «Кікбоксер» («Kickboxer» (1989)) створений настільки якісно, вдало, невимушено і клясично, що майже не залишає важких слідів (окрім пожиттєвого паралічу Еріка, але Його радість і загальне піднесення зміцнюють Мою впевненість у Його зціленні!). Хочу відзначити чудову акторську гру та вдалий підбір акторів — природно передають зовнішність і характери своїх персонажів.
Не пригадую з якого віку (хоча пригадую — з Серпня 1989-го року, канікул між 2-ю і 3-ю клясами, коли вперше побачив леґендарний мінісеріял «Спрут» («La Piovra» (1984))), Мене морально вбивало безсилля Людини, Яку в найгірший злочинний спосіб шантажують покидьки. Саме тому, Я так щиро радів дивлячись на покаране зло! Щоправда, мало покаране — такі злодіяння заслуговують значно більшої кари.
Хочу зазначити високий ступінь млоїсного нарцисизму Жана-Клода Ван Дамма в окремих сценах — особливо Його п’яно-танцювально-провчальна поведінка в Забігайлівці. Та це не псує загального враження від фільму. Ще донедавна це дратувало, а тепер виглядає кумедно і Я навіть переглядаю по кілька разів, щоби зайвий раз посміятися😊😊
Особисто для Мене, «Кікбоксер» («Kickboxer» (1989)) — це ковток щасливої давнини, це віра у справедливість, це нагадування про незабутній і неповторний культурний пласт 80-х.
Моя оцінка — 8 балів із 10-ти!
Попередження: рецензія містить спойлери
«Шлях Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)) — це перший фільм, який Я побачив у Нашому Сільському напівлеґальному Суботньому кіносалоні, який був організований в Актовій залі Вуличної початкової школи з Телевізором, Відеомагнітофоном і піратськими касетами з одноголосовим озвученням бойовиків🎑✨📼🎞️📺🏫.
6-го Жовтня 1990-го року (Моя 4-та кляса) Я разом зі Своїм Другом-Одноклясником уперше відвідав цей «Кінотеатр🎑✨📼🎞️📺🏫». Я не пам’ятав ні назви ні сюжету фільму, а тільки численні бійки, атмосферу й овації глядачів. Єдиною зачіпкою був Брюс Лі (Bruce Lee). Особисто Мені стрічка не сподобалась, бо Я не люблю бойових мистецтв. Завдяки короткій добірці відомих фільмів за участю Брюса Лі зі стислою характеристикою (яку створив Штучний Інтелект) — Я ознайомився із ключовими деталями цих картин.
Напів-інтуїтивно (бо дещо здалося знайомим) вирішив розпочати з гонконзького бойовика «Шлях Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)) і не помилився. Згадав оцей вибір їжі в Меню навмання та поїдання з п’яти мисок🥣🥣🥣🥣🥣 Спіймав Себе на думці, що Брюс Лі приємно симпатичний, хоча Він ніколи Мені не подобався на тих вирізках із ґазет і плакатах, які так активно вишукували-збирали та дбайливо зберігали дітлахи і юнаки з Мого Села. Напевно Я єдиний із хлопчаків зі Свого Села, Хто був цілковито байдужим до Брюса Лі.
Тан Люн (Танґ Лунґ) своєю наївністю на початку та з Повією нагадав Мені дитячоподібну поведінку Люка і Клона у виконанні Жан-Клода Ван Дамма (у фільмах «Універсальний Солдат» («Universal Soldier» (1992)) і «Копія» («Replicant» (2001))). Тепер, коли Я вдруге, з Жовтня 1990-го року, переглядаю цей бойовик в очи кинулось те, що завжди болісно сприймалося — безкарний рекет і вседозволене залякування-насилля.
Хочу додати, що «Шлях Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)) дуже нагадує фільм Одеської кіностудії «Людина в зеленому кімоно🥋👣🟢» (1991), який часто транслювали УТ-1 й УТ-2 у двох перших третинах 90-х і який був дуже популярним серед хлопчачо-юнацької авдиторії Мого Села.
Сцену з двома парами нунчаків на задньому дворику Я також згадав — її у захваті й детально з коментарями-враженнями глядачі обговорювали найбільше. Юнаки з Мого Села усіляко копіювали Брюса Лі, займаючись фізичними тренуваннями на саморобних турніках і з саморобними гирями. Нунчаки (які майже всі в Селі називала «ланчахи») були їхніми особливими талісманами — досі не знаю звідкіля вони їх брали. В сільських магазинах таке не продавали. Є Моя особиста версія — можливо просили купити тих односельчан, які вчилися у Тернополі й Івано-Франківську або замовляли у Селищному столярному цеху.
Красиві локації та інтер’єр. Особливе візуальне задоволення подарували Колізей і Природа. Високо оцінив легкість-швидкість-вправність Брюса Лі. Дуже сподобалося як Він мімікою-поглядом і рухами голови й рук вельми красномовно показував супротивникам що потрібно робити. Я також згадав, що тоді, в Жовтні 1990-го, провів паралель між тим, як Тан Люн упевнено здолав Кольта (Чак Норріс — Chuck Norris) й тим, як Джейсон (Курт МакКінні — Kurt McKinney) справедливо покарав-провчив Івана (Жан-Клод Ван Дамм — Jean-Claude Van Damme) у фільмі «Не відступати і не здаватися👊🏻» («No Retreat, No Surrender» (1986)), який Ми дивилися в Цьому «Кінотеатрі🎑✨📼🎞️📺🏫» одразу ж після «Шляху Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)).
Мене захопила шляхетність Тана й те, як Він віддав честь Убитому Супротивнику. Підлий учинок дядька Ванґа супроти Тоні й Джиммі морально вбив Мене й потекли сльози — зрада в поєднанні з любов’ю до грошей у буквальному значенні є страшною, якщо не найстрашнішою, силою.
Я також згадав Свої тодішні переживання за Кошеня🐈 під час поєдинку Тана й Кольта — боявся, щоби Кольт зі злости не вбив Тваринку, Яка так жалісно нявкала. Як усе взаємопереплетено і як довго воно зберігалося в Моїй пам’яті, а Я і не здогадувався про це.
Я щасливий, що Справедливість перемогла, але втрати осіли болем у Серці💔 Я очікував на особистісно щасливе закінчення💞, позаяк під час перегляду побачив легесенькі натяки на взаємну симпатію — та не судилося… Особлива атмосфера 70-х злилася воєдино з атмосферою Нашого напівлеґального Суботнього післяобідньо-вечірнього Кіносалону🎑✨📼🎞️📺🏫 з подальшими бурхливо-емоційними обговореннями та копіюваннями бойових рухів.
Я іще більше щасливий, що остання кінотаємниця розгадана і Я обов’язково збережу «Шлях Дракона🥋🐉🍽️» («The Way of the Dragon» (1972)), як безцінний згусток щасливого Минулого з ненав’язливо-простим-динамічним сюжетом і гарними-вдалими музичними вставками та красивими хоровими вокальними елементами🎶, у Своїй кіноколекції.
Моя оцінка — 9 балів із 10-ти❗
Студія «1+1» уперше транслювала бойовик «Важка мішень» («Hard Target» (1993)) у Травні 2000-го року. Я вперше подивився у Серпні 2026-го року.
Стрічка має чітко розмежовану сюжетно-локаційну особливість (Жорстокі ігри в Міських джунґлях, Дорога смерти від Рендала до потяга, Мальовнича відлюдність і коні зі стрілами, Занедбаний об’єкт зі старими каруселями та голубами) зі своєю власною атмосферою (де все починається заново) і виразну ступенево-стверджувальну одержимість Шанса (Жан-Клод Ван Дамм — Jean-Claude Van Damme) та Фушона (Ленс Генріксен — Lance Henriksen). Коли протистояння сягнуло такого рівня, що Я вже геть опустив руки — з’явився справжній заспокійливий компонент в образі невичерпного згустка світлої енерґії-надії-впевнености дядька Дюве (Вілфорд Брімлі — Wilford Brimley).
Хоча за Своє життя всякого наслухався-надивився-начитався (особливо за роки Московитсько-Української війни), але все одно вразило з яким холоднокровним-безжалісним-холодним задоволенням-бажанням Фушон і ... Ван Кліф (Арнольд Вослу — Arnold Vosloo) катували й убивали. Крижана безсердечність Фушона символічно підкреслювалась Його бездоганно чистим-світлим-умебльованим маєтком з мистецько вишуканим інтер’єром і грою на фортеп’яно — се додавало страхітливо-жахливих барв і нот до його довершено безкомпромісно-нелюдської сутности.
Коли Я подетально розглядав трюки Жан-Клода Ван Дамма, то помічав обличчя та статуру дублера (чи різних дублерів). Романтика із заплющеними очима та гримучою змією запам’яталася, але сміявся з неї через кілка годин після перегляду (бо під час і навіть через деякий час відчував моральне зціпеніння).
Рендел (Еліотт Кінер — Eliott Keener) — це живий клясичний приклад Людини, Яка підписує й періодично закріплює своєю (а потім і чужою) кров’ю угоду з Дияволом. Охоплював суцільний страх, коли Місто відмовляло в допомозі передсмертному благанню, коли жертва бачила безвихідь і коли Місто спорожніло в день спроби утекти — це і є абсолютна влада, яка ніколи й нікому не вибачає помилок (саме тоді згадався роман Валер’яна Підмогильного «Місто», який Ми ґрунтовно вивчали в 11-й клясі на Українській літературі, а також твори Франца Кафки «Процес», «Америка [Зниклий безвісти]» і «Замок», які Ми швиденько пробігли в рамках біографії письменника на Зарубіжній літературі в 11-й клясі)! Але на всяку дію є протидія і Я був щасливий в кінці бойовика «Важка мішень» («Hard Target» (1993)).
Моя оцінка — 6 балів із 10-ти!
Я вперше побачив фільм «Під укіс» («Derailed» (2002)) у Серпні 2026-го року. Сюжет із драматично-детективно-пригодницько-напружено-небезпечними подіями в потязі є доволі розповсюдженим у кінематографі. На думку одразу ж спали «Вбивство у Східному експресі» («Murder on the Orient Express» (1974)), «Потяг до пекла» («The Cassandra Crossing» (1976)) і «Потяг смерти» («Death Train» (1993)).
Жан-Клод Ван Дамм (Jean-Claude Van Damme) чудово вжився в образ і Його гра була вельми природною. Хочу відзначити наскільки привабливою та переконливо дружньою створили сім’ю Крістофів. Але ж на 50% ця сім’я дійсно справжня — не знаючи цього, Мені одразу ж кидалося в очи з якою справжньою синівсько-батьківською любов’ю, болем і співпереживанням Ітан (Крістофер Ван Варенберґ — Kristopher Van Varenberg) і Жак дивилися Один на Одного та як реаґували на гіркі новини Один про Одного (так, наче дійсно уявляли невтішне горе втрати й ненависть до винуватців).
Мені запав у Душу коротенький музичний супровід, ... коли Жак ішов коридором потяга рятувати свій шлюб — у той момент Моя асоціятивна уява вималювала Жана-Поля Бельмондо (Jean-Paul Belmondo) в незабутньо-клясичній постановці «Професіонал» («Le Professionnel» (1981)) під шедевральну музику Енніо Морріконе (Ennio Morricone).
Ну і звісно ж — візуальною перлиною цього потягового бойовика є красуня Лора Геррінґ (Laura Harring).
Найбільше задоволення Я отримав тоді, коли споглядав на дико-злякано-розгублене обличчя Однієї Тварюки між двома ваґонами перед неминучим — люблю споглядати за тріумфом Справедливости!
Попри сюжетну заяложеність, фільм «Під укіс» («Derailed» (2002)) таки віднайшов своє місце в Моєму рейтинґу та Моїй кіноколекції.
Моя оцінка — 7 балів із 10-ти!
Студія «1+1» транслювала фільм «Таємниця Ордену» («Таємний Орден») («The Order» (2001)) в Лютому 2006-го року. Я вперше подивився в Серпні 2026-го року.
Відраза до фільму виникла з перших кадрів, коли Я побачив анґлійською мовою напис «Одеса» з московитським правописом, а потім одесити розмовляли московитською мовою без перекладу на українську. Мене в зарубіжних фільмах завжди дико злило, коли українські населені пункти писали з московитським правописом, а українців зображали москвомовними. Тобто, Україна й українці подавалися у Зарубіжному кінематографі на Світовий загал як частину московії або москвозалежну-москвопохідну територію.
Попри низку відомих акторів, сюжет фільму також виглядав наче невдало склеєні вирізки з різножанрових постановок. Відтак, ся клаптикова манера перебабрала враження навіть від чудової гри трьох відомих акторів — Браяна Томпсона (Brian Thompson), Бена Кросса (Ben Cross), Чарлтона Гестона (Charlton Heston). У картині погано розкручений хороший задум з Орден ... ом, зате Браян Томпсон (Brian Thompson) блискуче перевтілився і в Моєму сприйняття став найяскравішим образом цієї постановки.
Жан-Клод Ван Дамм (Jean-Claude Van Damme) зовсім не сподобався — постійно дратував проявами нарцисизму й тупими жартами.
Хоча Я додивився до кінця, але оцінка все одно низька — 3 бали з 10-ти!
Повертатися до перегляду цього фільму не буду.
«Інферно» («Inferno» (1999)) — американо-французький бойовик, який Студія «1+1» транслювала у Червні 2003-го року. Особисто Я вперше подивився цю специфічну стрічку в Серпні 2026-го року.
Люблю індіянські леґенди й саме тому перші кадри з Койотом і голосом давнини Мені сподобались (і викликали асоціятивні згадки окремих епізодів серіялу «Цілком таємно» («The X-Files» (1993-2018)) і поеми Генрі Лонґфелло «Пісня про Гаявату», яку Ми вивчали на Зарубіжній літературі в 10-й клясі). Гарна-атмосферна мелодія на початку й вельми мальовничий, хоча і суворий, пустельно-гірський краєвид із потрісканою землею тішили око й Душу. Палітра приємно-коричнево-шоколоадно-синьо-сизо-фіолетово-пурпурово-бузково-рожево-жовто-помаранчево-багряно-тютюнових переливів пустельної Ночи, Неба, Світанку, Сонця, Гір, вузької смуги бідного-спраглого рослинного покриву Пустелі додавали враженнєвої благодати. Красиво показаний парний рух мотоцикліста Едді (Жан-Клод Ван Дамм — Jean-Claude Van Damme) з Койотом і вельм ... и магнетично-депресивно-притуплено-музично-інтонаційно-атмосферно прописаний-відтворений діалог Едді та Джонні «Шість пальців». А яке гарне-гармонійне злиття майже вбитого і присипаного сірими порохами небритого героя Жана-Клода Ван Дамма в сірій майці та блакитних джинсах на потрісканій землі — асоціятивно нагадало вбитого у ваґоні на сидінні небритого сивоволосого персонажа Тома Круза (Tom Cruise) в сірому костюмі й білій сорочці у фільмі «Співучасник» («Collateral» (2004)).
Оце поєднання Божественно-красивого й наче вкритого синьо-сизо-рожевим серпанком Неба із купчастими хмарами, присипаних порохами пустельного Пейзажу та віддаленого поселення з Церквою і кованою лавочкою, струнного бринькання у стані сюжетного спокою і вставки з Койотом на тлі Місяця під містичні ноти створюють органічний кіноансамбль із вкрапленнями індіянської музики. З гордістю додам, що все сказане атмосферно-довершено доповнює чудове українське двоголосся «Лідія Муращенко + Андрій Альохін».
Відтак, сюжет не мав для Мене жодного значення. Та Я його і не бачив, а ці галасливі мордобої та нетрагічно (а інколи комічно) зображені акти кривавої помсти йшли окремим паралельним сюжетним шляхом. Персонажі доволі індивідуально змальовані, а доросла комедійно-хтива сценка з підгляданням під вікном дуже знайома Мені. Я вже десь таке бачив, точно бачив — тільки не пригадаю де саме, але Я зайшов до Когось у гості, а по Телевізору оця сцена. Не пам’ятаю нічого до й нічого після…
Моя оцінка — 5 балів із 10-ти!
Вперше побачив бойовик «Підривник» («Knock Off» (1998)) у кінці Січня 2024-го року. Враження були різні, але більше не сподобалося. Через два з половиною роки вирішив переглянути і все те саме. Зупинюся на основних уподобаних і не дуже моментах.
Жан-Клод Ван Дамм (Jean-Claude Van Damme) зі своїми швидкими авторськими викрутасами-ковзаннями і притаманною Йому мімікою, красивою зачіскою, вродливим обличчям — безумовно на висоті!
Фільм, у Моєму сприйнятті, виглядає сюжетно-безглуздим, непереконливо продуманим, не надто серйозним і наче пародійно-бойовиково-псевдокомендійним. Може все так і задумано, щоби не тримати глядача в напрузі.
Попри свою неґативну ролю, товстун-лиходій Гаррі виглядав (Paul Sorvino) напівзагрозливо-напівкумедно. До речи, злосна-гнівна-серйозна міміка Карен (Lela Rochon) добряче веселила Мене. Мені вельми сподобався гармонійно-комедійний «дует» «Гаррі + Кармен».
Трюки з контейнерами, що хаотично пересуваються і потім літають, вельми давній і доволі вдало втілений ... сюжетний хід. Я оцінив «Дикий вогонь» (хоча ця назва з’явилася пізніше, в серіялі «Гра Престолів» («Game of Thrones» (2011-2019)), і прекрасне салатове полум’я ефектних вибухів значно красивіше виглядало). Неприйнятні кольори і Гонконґ відштовхували Мене — Я прихильних инших барвоєднань і культур.
Моя оцінка — 4 бали з 10-ти!
Я подивився фільм «Не відступати і не здаватися» («No Retreat, No Surrender» (1986)) 11-го Серпня 2026-го року. З перших кадрів Мене охопило дежавю — цей стан атмосферно посилювався доти, доки завіса Пам’яти не відхилилася і Я Машиною часу моментально перенісся на початок післядощового волого-прохолодного болотистого Суботнього Жовтня 1990-го року (швидше за все це була післяобідньо-передвечорова Субота, 6-го Жовтня 1990-го року, Моя 4-та кляса). Я зі Своїм Другом-сусідом-одноклясником зайшов до Вуличої початкової школи, де в Актовій залі Односельчанин влаштував підпільний Кінотеатр із відеомагнітофоном, Шкільним телевізором і бойовиками та фільмами з бойовими мистецтвами. Отож, оцим забутим фільмом якраз був «Не відступати і не здаватися» («No Retreat, No Surrender» (1986)). Як тільки Я згадав — Мені в обличчя одразу ж ударив цей подвійний дух «Неповторна атмосфера 80-х самої стрічки» + «Безцінна атмосфера нелеґального Шкільного післяобідньо-вечірнього кінотеатру».
Повертаючись до ка ... ртини «Не відступати і не здаватися» («No Retreat, No Surrender» (1986)) — уявний Брюс Лі одразу ж нагадав уявного Чака Норріса з фільму «Парний удар» («Sidekicks» (1992)). Я позитивно оцінив цей чудовий сюжетний хід і він був першим, ніж у згаданому фільмі з Джонатаном Брендісом (Jonathan Brandis).
Хоча Жана Клода Ван Дамма було незвично мало в постановці, але Його роля запам’яталася. Не тільки запам’яталася, але вельми неґативно-ненависницько засоціювалася з московією — ця підла триклята держава веде таку саму кровожерливо-жорстоко-геноцидно-екоцидну війну супроти України, як московит Іван задоволено з утіхою добивав на ринґу своїх супротивників, будучи впевненим у своїй нездоланності й безкарності. Отой момент, коли Мій улюблений герой Джейсон (Курт МакКінні — Kurt McKinney) викинув і розпластав цю тварюку на долівку за межі ринґу, — Я щасливий переглядав кілька разів та уявляв ганебно-руйнівну поразку путінської московії, а самого кривавого кремлівського карлика-диктатора-пуйла заживо розірваного на дрібні шматки.
Фільм «Не відступати і не здаватися» («No Retreat, No Surrender» (1986)) на 100% дихає 80-ми — ці джинси, футболки, зачіски, музика, побут, манери захоплюють-розчиняють у тому блаженстві, в якому Я розпочинав Своє життя. Джейсон — типовий клясичний еталон-взірець дружби, порядности, вроди, сили, наполегливости, гарного стилю одягу для молоді. Дін (Дейл Джекобі — Dale Jacoby) — типовий клясичний самозакоханий, самовпевнений, амбіційний красень-хвалько, який також завзято працює над собою і знає собі ціну, але розгубив істотну кількість моральних чеснот (до речи, дует-протистояння красенів «Джейсон + Дін» з «Не відступати і не здаватися» («No Retreat, No Surrender» (1986)) дуже нагадує дует-протистояння красенів «Беррі + Ренді» зі стрічки «Парний удар» («Sidekicks» (1992))).
Не можу оминути увагою найкумеднішого й водночас паскудного-заздрісного-ницого-злопам’ятного-мстивого-ненажерливого-безсердечного інтриґанта-заспинника Скотта (Кент Ліпгам — Kent Lipham). Картина виразно змальовує проблему й різні характери персонажів. Тут не має ні таємниць, ні загадок, ні «кучерявих» сюжетних перепитій — все просто й на поверхні.
Враховуючи все вищесказане, 10 балів із 10-ти!
І жодного «за кадром», бо все цілком зрозуміло.
Драматичну історію «Нема куди тікати» («Nowhere to Run» (1993)) бачив двічі. Вперше подивився на початку 2024-го року, а другий раз — 10-го Серпня 2026-го року.
Вперше подивився на початку 2024-го року, а другий раз — 10-го Серпня 2026-го року. Перше враження було таким, що в цьому фільмі є все — динамічний і змістовний сюжет, добре розіграна клясична проблема з можновладними покидьками-вимагачами, вдало підібраний акторський склад (особливо Тед Лівайн — Ted Levine (жах-маніяк з кіношедевру «Мовчання ягнят» («The Silence of the Lambs» (1991))) і Джосс Екленд — Joss Ackland, які весь час тримали Мене у страхітливій напрузі), чуйні сцени (взаємна батьківсько-синівська прив’язка Мукі (знаменитого Фуллера МакКаллісета з безсмертної дильоґії «Сам удома» («Home alone» (1990)) + «Сам удома 2: Загублений у Нью-Йорку» («Home Alone 2: Lost in New York» (1992))) та Сема) і нічого зайвого.
Попри сказане, фільм чомусь Мене не сильно зачепив і бажання залишити у Своїй кіноколекції не було. Через д ... ва з половиною роки заради справедливости і власного самопереконання повернувся до цієї бойовикової драми. Враження не змінилися. Неодноразово казав, що Жан-Клод Ван Дамм (Jean-Claude Van Damme) візуально створений для виконання позитивних ролей, особливо доблесних захисників справедливости і шляхетних героїв. Самолюбування також не побачив — з Його боку все скромно та професійно.
Як і при першому перегляді:
а) Мене увесь фільм легко дратувала манера подачі;
б) поєднання барв додавало несприйняттєвих вкраплень;
в) кохання неприємно-лоскотно-задушливо млоїло.
Фільм не мій, але безумовно вартий уваги, особливо отриманням задоволення від періодичного споглядання за покаранням зла та безчинства. А тут це відбувалося поетапно та з підвищенням ступеня лиховісної сили і ставок на життя.
Моя оцінка — 5 балів із 10-ти!
Моє «за кадром»:
Мені сподобалася назва «Нема куди тікати» («Nowhere to Run» (1993)), яка одразу ж вказувала на песимістичну безвихідь і попри сюжетну відмінність у голові весь час крутився фільм «Немає виходу» («No Way Out» (1987)). Я упевнений, що Сем невдовзі після фінальних титрів стане здійсненою мрією для Мукі, Брі та Клайді й Вони разом зів'ють міцне та затишне гніздечко на Своїй землі серед тієї мальовничої Природи. Також Я розумію чому відчуваю міцну асоціятивну прив’язку до кінострічки «Різдво в Каліфорнії» з іще більш млоїсно-лоскотно-дратівливим зображенням кохання…
Я вперше побачив фільм «Копія» («Двійник») («Replicant» (2001)) 9-го Серпня 2026-го року.
Жан-Клод Ван Дамм (Jean-Claude Van Damme) переконливо зіграв двох різнохарактерних персонажів — Смолоскипа і Клона. Й самих персонажів-двійників гарно природно розмежували візуально. Тематика маніяка на ґрунті владної матусі не є новою. Але Жан-Клод Ван Дамм додав особливого присмаку і видно, що Йому подобається удвічі більше світитися в кадрі, виконуючи подвійні ролі.
Як тільки Я побачив Клона і його розгублено-безпорадний погляд — Я одразу ж відчув, що Він буде добрим. Також Я пересвідчився наскільки майстерно Ван Дамму вдаються отакі ролі беззахисної сили, яка з дитячо-наївним розумом-сприйняттям опинилася в бурхливо-жорстоко-метушливому світі людей — перед очима одразу ж вирнув Добрий Універсальний Солдат.
Мені стикалося серце й текли сльози кожен раз, коли Джейкоб жорстоко і несправедливо поводився з Клоном. Я розумів, що багаторічна робота в Поліції позначилася на формуванні професійно ... го фахівця зі 100%-ю недовірою, обережністю, завбачливістю і холодним аналітичним розумом.
Я щасливий, що Кохання перемогло й Доброта отримала шанс на щасливе життя! Хочу додати, що тут, попри демонстрації гнучкости-пластичности-атлетичности й чудових бойових навиків — не побачив жодної самозакоханости Ван Дамма. Напевно виріс зі штанів нарцисизму😄😄😄
Бойовик непоганий і дивитися можна. Враження хороші, свіжі, «ненастояні» та майже безатмосферні.
Моя оцінка — 5 балів із 10-ти!
«Зет і два нулі🦓⭕⭕» («A Zed and Two Noughts, Z00» (1985)) — це сумісне британсько-нідерляндське химерно-абсурдне кінополотно, яке Студія «1+1» транслювала у другій половині Березня 1996-го року в рубриці «Кіно не для всіх» (Моя 9-та кляса).
Се той випадок, де події та локації продумано хаотично перестрибують і хочеться по кілька разів звертати увагу на кожну деталь і кожнісіньку річ, вслухатися в кожне сказане слово і вдивлятися в кожен змістовний рух. Стрічка наповнена вельми цікавими та пізнавальними фразами й інформаційними монологами з відповідним візуальним підкріпленням. Змістовні діалоги інтонаційно забарвлені болем, чорним гумором, відчаєм, хтивістю, гострими натяками🎭. Простота і відвертість у спілкуванні героїв переконливо демонструють переваги Правди й цілковиту зайвість і безкорисність Брехні.
Люблю Біольоґію, а вона тут численними пластами і вкрапленнями прикрашала картину🎥🎞️🌊🐙🐡🦐🦑💧🦩 Крокодили🐊, Зебра🦓, Фламінґо біля красивого Фонтану🦩🦩⛲🦩🦩, Риби🐟🐠, Метелики🦋🦋, Тигр🐅, Но ... соріг біля Фонтану🦏⛲ своєю з’явою прикрашали картину. Трагедія Рудоволосо-кучерявої Жінки🩼, трагедія Далматинця🐕, трагедія дитинчати-Крокодила🐊, трагедія Лебедя🦢, драма Сіамських близнюків👥 періодичними специфічними хвилями нагортали змішані відчуття-співчуття. Мальовнича природа🌲🏡🌳🍀🌸🌾🌿🌺 своїми вкрапленнями тішила око й частково відволікла від загальної теми, а частково доповнювала цей абсурдний присмак. Повсюдне повзання равликів🐌🐌🐌🐌, гниття🟤, розкладання🦠🦠, мухи🪰🪰, черви🪱🪱🪱 додають власної унікальної мистецько-наукової приправи. Й усе це купається в чудовому органічному музичному супроводі🎶 Особливо сподобались «дощоградопадно-зерносипні» напружено-шикарні мелодії🎵🎻
Актори грали людей, різних людей, щирих людей зі своїми проблемами, потягами, вподобаннями, думками, чудасіями, дивацтвами, захопленнями, болем… — Я не запам’ятовував імена, бо вони тут не мали значення. Головне — люди, справжні люди, різні люди, що яскраво уособлювали окремі самовсесвіти і їхню взаємодію, взаємопереплетення, взаємоконтрасти. Все саме так, як Я люблю — краса-гармонія в людському розмаїтті. Навіть голі тіла сприймались не як доросле відео, а як звична природна потреба і частина повсякденного буття.
Врізалися у пам'ять до дрібниць продумані місця перебігу подій: побут🪑🛁🪞, архітектура🏨🏤, художнє мистецтво🎨🖼️🖌️, кінотеатр📽️🎞️, лабораторія🧪🧫🔬, спальні🛏️🛋️, вазони🪴, їжа🍏🍏🍏🍏🧀🍗🥗🍲, телевізор📺, ґазети🗞️📰, іграшки🪅🧸, фонтан⛲, прикрашена Ялинка🎄 та прикрашені дерева з волого-Падолисто-Різдвяною енерґетикою🌳🎊✨, блимання світла💡⚫ і чорно-біле поєднання🦓◼️◻️ упродовж фільму. Навіть назва є частиною цієї кіномозаїки.
Хоча Я бачив тільки анонс і слухав розповіді-враження одноклясників, але «Зет і два нулі🦓⭕⭕» («A Zed and Two Noughts, Z00» (1985)) красиво вплелися в Мою багатоемоційну 9-ту клясу. Я міцно-глибоко затаїв бажання подивитись цю постановку й нарешті у 2026-му році дочекався якісного українського озвучення. Переглядав кілька разів і відчуття неймовірні, бо повернувся у незабутній Шкільно-Домашній Березень 1996-го року. Попри прогнозовано-самовимушену жертовність, усе ж таки Життя і Людяність «набрали більше балів», ніж Смерть і Я переконаний, що в усіх персонажів усе складеться-налагодиться у їхньому звично-химерно-дивакуватому й омріяному руслі. Конфліктів не було, а тільки непорозуміння та незгода із прийняттям реальности. Проте, жорстких рамок майже не було й тому Я більш ніж упевнений та внутрішньо спокійний. Усе лихо залишилось у фільмі, а далі буде краще💫 Й хоча це краще для більшости буде безглуздим, але на те Ми і люди-самовсесвіти.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
«Кухар, злодій, його дружина і її коханець🍽️🥧🍾🦞💞» («The Cook, the Thief, His Wife and Her Lover» (1989)) — це доволі важка, гидка й жорстока британсько-французька постановка, яку Студія «1+1» транслювала в середині Березня 1996-го року в рубриці «Кіно не для всіх» (Моя 9-та кляса).
Напружено-градово-потоковий музичний супровід з оперними вставками🎶🎻 синхронно підсилював сюжет. Гниття, черви і сморід🟤🐡🦠🪱🦠🪱 створювали сильний візуально-сприйняттєвий контраст їжі на столах🍲🌮🍚🥙🍛🥗🍹🥮🥞🍨🥂 цікаво облаштованого Ресторану🎀🖼️🍮🍸 Тьмяні відтінки з реґулярним насиллям поглиблювали відчуття безсилля перед безкарно-безсердечним покидьком. Власне, споживання їжі також перетворилося на ритуал страждань, образ, бездушности і примусу. Різнокольорове освітлення🔴🟢 і яскраві барви🔶🔷♦️ також виконували подвійну ролю — звеселяли й насторожували. Та навіть за таких умов є сила супротиву, а її провідним променем є Кохання💖.
Попри все сказане, тотального пригнічення і безнадії не було. Конструкція-гра-атмосфер ... а фільму вибудувана-прописана-створена так, що інколи посміхався, а зрідка тягнуло на конкретну ржачку. Частіше накривали переживання, а було два моменти, коли гірко потекли сльози — згадалися реальні випадки непокараного безчинства.
Єдиним осередком затишку й безпеки у фільмі «Кухар, злодій, його дружина і її коханець🍽️🥧🍾🦞💞» («The Cook, the Thief, His Wife and Her Lover» (1989)) була Книгарня🪟📚📘📕📗🏮, але ненадовго. Я одразу ж високо оцінив її архітектурно-колонадно-аркову красу й велике напівкругле вікно й зашклені двері.
Картина показала межу терпіння та єднання залишків супротиву під чудовий музичний супровід з оперною вставкою🎵
У той час окрім анонсу нічого більше побачити не судилося, але одиниці одноклясників дивилися й у Суботу в Школі🏫📖🖊️ бурхливо розповідали сюжет і ділилися враженнями. Завдяки українському озвученню насолодився переглядом у 2026-му році. Машиною часу перенісся у Свою нічну 9-ту клясу.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗