Girlanda
модератор
Знайдено 69 результатів 
Попередження: рецензія містить спойлери
«Печера Золотої троянди 4🌋👥🌺🌻🦜🔮» («Fantaghirò-4» («La Grotta della Rosa d’Oro 4») (1994)) — четверта частина відомої італійської казкової телесаґи, яку Студія «1+1» транслювала в першій половині Квітня 1998-го року (Моя 11-та кляса).
Сюжетна зав’язка з Вітром, Чорною смертоносною хмарою, трьома моторошними невразливими вершниками всередині Вихору🌬️⚫🌪️ на тлі мальовничо красивої Природи🍀🌺☘️🌸🌲🌾🐏🐑🐕🌳 та голосами з відлунням одразу ж прикували Мою увагу.
Четверта частина завдала Мені чергового удару, позбавивши основної візуальної втіхи — короля Ромуальдо😭😭😭 Закадрове гукання Ромуальдо на початку та постійні згадки про Нього ніяк Мене не тішили; Феодора Я зовсім не сприйняв як Ромуальдо, але два кадри в люстерку схвально сприйняв; останні кадри Мене окрилили-ощасливили, хоча Я побачив щось дуже знайоме та підозріло неприродне (тільки в Неділю, 29-го Серпня 1999-го року, в повторному показі Я зрозумів як сильно Мене-Глядача обдурили☹️☹️☹️, але все одно Я був тоді і досі є вдячним за цю маніпуляцію-кінобрехню заради Ромуальдо). Саме тоді, в Неділю, 29-го Серпня 1999-го року, Я подумав, що з Кетрін і Кароліною (Яких нечітко показали кілька секунд) зробили той самий оманливий хід, як із Ромуальдо — та після 2010-го року з’ясував, що це були зовсім инші старші актриси, геть не подібні на Кетрін і Кароліну. Я навіть не з’ясовував імена актрис і не впевнений, що вони після кількасекундної нечіткої появи були вказані в титрах. Сумно і прикро втрачати ці дорогі атмосферно-візуальні ниточки😭😭😭 Хоча Мені не подобалась Есмеральда, але про Неї жодних згадок — і це при тому, що Фантаґаро в кінці 6-ї серії представила Її Ромуальдо як Доньку!
Якщо не враховувати два кадри з Ромуальдо в люстерку та кількахвилинну оману з Ромуальдо, найкрасивішим елементом Четвертої частини є злі-зубаті різнобарвні балакучі квіти☘️🌸👄🍀💮👄🌿🌼👄🌺👄, соняшники🌻🌻 та папуги🦜🦜 у володіннях Даркена🌋👥 — ця неґативна говірка краса була помітна навіть через Мій Чорно-білий ламповий Телевізор📺, а вся кольорова палітра🎨🖌 суцільним раюванням для очей розкрилась тільки після 2010-го року. Меч Даркена🗡 — витвір мистецтва.
Мою особливу увагу привернув Руфус (Оресте Ґвіді — Oreste Guidi) — Я одразу ж побачив цього сильного персонажа (повністю в людській подобі) разом із вродливою Королевою ельфів (Анна Ґейслерова — Anna Geislerová). Ця пара також у Моєму списку найкрасивіших кінопар🍂🍃⚜️.
Події, які розгорталися у Тронній залі Даркена в кінці 7-ї серії та в першій третині 8-ї серії із майже безперервним напруженим музичним супроводом🎶🎵 сильно нагадували філософсько-драматичну виставу в Театрі🎭 із красивими декораціями та освітленням. Мене здивувало те, що трагічний кінець 7-ї серії абсолютно ніяк не зачепив Мене і Я на наступну Неділю побачив причину Свого цілковитого спокою. Також Я відзначив, що Фантаґаро була найвродливішою у сріблясто-блідо-блідо-рожевій-блідо-блідо-блакитній сукні, сріблясто-блідо-блідо-рожевій шапочці та довгим-спіралеподібним хвостом-зачіскою на початку 8-ї серії (забігаючи наперед, скажу, що за всі 10 серій Фантаґаро була найвродливішою саме тут — особисто Моє сприйняття). Сподобалася фраза Даркена, що всі закохуються у Фантаґаро і потім усі через це страждають — і це чистісінька правда, на жаль☹️☹️☹️. Учинок Руфуса був найтрагічнішим не тільки у цій театральноподібній жорстокій драмі-грі Даркена, але й у всій 10-серійній постановці😭😭😭.
Жертовність Кселесії довела Мою правоту стосовно Її материнської любови в Третій частині.
Чорна Чаклунка своїми з’явами додавала давнього колориту.
Щиро надіюсь, Тарабас буде щасливим🙏🏻🙏🏻🙏🏻…
«Печера Золотої троянди 4🌋👥🌺🌻🦜🔮» («Fantaghirò-4» («La Grotta della Rosa d’Oro 4») (1994)) — на Мою думку, «казка-вініґрет із різнофруктовим желе-морозивом-борщем» та з цілим комплектом цінних емоцій, спогадів, асоціяцій, вражень і власних творчих фантазій. Окрім того, вона є невід’ємною частиною цілісної історії Фантаґаро.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
Далі буде…
Попередження: рецензія містить спойлери
«Печера Золотої троянди 3🦅🍄🥔🥕💗» («Fantaghirò-3» («La Grotta della Rosa d’Oro 3») (1993)) — третя частина відомої італійської казкової телесаґи, яку Студія «1+1» транслювала в кінці Березня 1998-го року й на початку Квітня 1998-го року (Моя 11-та кляса).
Інтонаційна зав’язка у мальовничо-водоймо-лісо-болотисто-туманно-вогненно-магічному місці з легко-ударно-велично-невідомо-таємничо-наступальною мелодією🦇🎻🎺🎶🔵🟣 знаменувала зовсім иншу красиву атмосферну історію. І це дійсно так.
Почну трохи здалеку. За Моїм особистим сприйняттям, левову частку неповторної магії-аври Першої частини створював чотириформово-двохарактерно-одноосібний образ Білої Чаклунки, Білого Лицаря, Білої Гуски та Білої Миші у бездоганному виконанні Анжели Моліни (Ángela Molina). Зі зміною актриси — у Другій частині Катаріна Колайова (Katarina Kolajova) бездоганно втілила двоформово-однохарактерно-одноосібний образ Білої Чаклунки та Білої Гуски, тим самим відтворивши майже всю оту любу Мені затишно-пригодницьку казковість Першої частини. Зі зникненням персонажу Білої Чаклунки в Третій частині (ця жалюгідна згадка, що Вона без магічної сили подалася жити до Села — непрощене знущання з Цієї Героїні) — зникла майже вся ця світла енерґетика.
Зате, глибокий сум-задумливість, невимовна туга-біль-самотність, уміння говорити думками, холодні-спокійні-жорстокі розрахунки-дії, незриме насіння раніше невідомого гарячого почуття, що швидко дало міцні-здорові паростки, та цілковите моральне переродження Тарабаса (Якого блискуче зіграв Ніколас Роджерс — Nicholas Rogers) з Його шедевральною вищезгаданою музичною темою🦇🎻🎺🎶🔵🟣 цілком заповнили порожнечу, яку створила відсутність Білої Чаклунки, й надали Третій частині густої-в’язкої-мряко-туманної-темно-фіолетово-сизо-зеленої барви. Принагідно додам, що гостро-витончено-візуально-правильний образ Тарабаса з Його пронизливим поглядом і злими-й-добрими східними рисами ідеально-контрастно зливається з білосніжною-плавною слов’янською вродою-стриманістю Білої Чаклунки з Другої частини. Хоча Тарабас ніколи не пересікався з Білою Чаклункою, але саме Вони Обоє поповнили Мій список найкрасивіших кінопар🦢💖🦅 (Я навіть на Їхню честь на початку 2000-х купив дуже красиві горнятка у формі Лебідки (щоправда, чорної, бо білої не було) й Орла).
Я був невимовно щасливим знову побачити-відчути свіжо-прозоро-прохолодно-сонячну Осінньо-Весняну🍂🍃 Лісо-Річкову🌳☀️🏞️🌲 атмосферу красуні Королеви ельфів (Анна Ґейслерова — Anna Geislerová) та Її підлеглих і володінь — се був один із двох прихистків для відносного спокою та Душі. До Королеви ельфів іще повернуся в наступному спогаді-рецензії…
Душу зігрівала поява Кетрін (Барбора Кодєтова — Barbora Kodetová) і Кароліни (Катержина Брожова — Kateřina Brožová) в Замку🏰, що, незважаючи на горе та загрозу, у своїй єдності було другим невеличким острівцем затишку й безпеки. Шкода, що Король (Маріо Адорф — Mario Adorf), Івальдо (Томас Валік — Tomás Valík) і Катальдо (Стефано Даванцаті — Stefano Davanzati) назавжди візуально вибули з цієї Казки☹️☹️☹️
Радий вітати повернення Чорної Королеви (Бріджит Нільсен — Brigitte Nielsen, Яка фактично стала Чорною Чаклункою, бо й не згадувала про свої володіння і Чорний замок) у Її неповторному комічно-пародійно-іронічному образі та у значно кращому вбранні. Приємний відгомін Минулого своєю появою вкрапленнями створювали Дівчинка-Грім (Ленка Кубалкова — Lenca Kubálková), Хлопчик-Блискавка (Якуб Зденек — Jakub Zdeněk), кінь Золотогривий і Вертайкамінь (саме так було в озвученні-трансляції Студії «1+1»). Я такий вдячний Чорній Королеві за Її знущально-саркастично-в’їдливо-правдиві слова на адресу Фантаґаро, що Вона, начебто, мала намір заміж вийти, але знову морочить усім голову та чи бува не має наміру зробити Її (Чорну Чаклунку) весільною дружкою😆🤣😂
Ми знову підходимо до болючої теми — голослівного кохання з гаслами-обіцянками між Ромуальдо й Фантаґаро, Які досі чомусь не одружилися… Ромуальдо (в дуже гарному вбранні, особливо цей середньовічно-рицарський кольчужний койф) знову дорікнув Фантаґаро й було навіщо — саме ця Її нав’язлива непосидючість призвела до трагедії😭😭😭 і Ромуальдо з головного героя перетворився на сюжетне вкраплення😭😭😭
Його місце гідно-велично-красиво зайняв Тарабас, Який також спершу в Моїй уяві (вночи в Лісі на конях, а потім біля вогнища🌲🌑🔥🌳) візуально був гармонійною парою Фантаґаро. Я гадав, що нарешті Фантаґаро зустріла гідного Своїй волелюбно-вольовій-безстрашній сутності Чоловіка. Річ у тому, що цей неймовірно красивий в’язко-нічно-густо-туманний «інтим» (найгарніша сцена Третьої частини) розтягнулася між 5-ю і 6-ю серіями (які транслювалися по Неділях) і Я-Одинадцятиклясник удома та в Школі впродовж тижня реґулярно думав-згадував-уявляв-проєктував як усе це буде. Очікування виправдались частково, бо як тільки побачив настільки Тарабас є слабкодухим, порівняно з Фантаґаро — Я із сумом зрозумів, що добрий Тарабас повторить долю Ромуальдо. Тому одразу ж уявно возз’єднав доброго Тарабаса з Білою Чаклункою з Другої частини🦢💖🦅 Гарна ідея використати клясичний варіянт із рятівним поцілунком і перетворити його на Неможливий поцілунок💗
Єдиним справжнім, чистим, стійким і непорушним магічним злом у Третій частині була Кселесія (схиляю голову перед талантом Урсули Андресс — Ursula Andress). Варто додати, що Я неодноразово відчув і побачив у Її діях та словах глибоку материнську любов і переживання. Тому геть не розумів, чому цього ніколи не помічав Тарабас! Попри сказане, Я навіть через екран Телевізора боявся саме Кселесії — відчував Її загрозливу непохитність знищити все і всіх, вбачаючи в них будь-яку небезпеку чи непослух. Сподобалися Почвари, Які викрали Есмеральду для Кселесії. Гноми-гриби🍄, гноми-морквини🥕 та гноми-картоплини🥔 справили частково хороше і частково кровожерливе враження…
Я побачив сюжетну подібність між природою війська Чорної Королеви і Тарабаса.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
Далі буде…
«Печера Золотої троянди 2🍂🍃🍋🐴🦢♠️» («Fantaghirò-2» («La Grotta della Rosa d’Oro 2») (1992)) — друга частина відомої італійської казкової телесаґи, яку Студія «1+1» транслювала у другій половині Березня 1998-го року (Моя 11-та кляса).
Інтонаційний вступ Автора, як і в Першій частині, цілком витриманий у красиво-клясичному казковому стилі. Проте, як тільки побачив міміку, вбрання і характер Чорної Королеви (Чаклунки) — Я одразу ж розреготався, позаяк сприйняв це не просто як пародію на Зло, а пародію на пародію🙃😆🤣 Скажу, що Я високо оцінив цю сюжетну лінію й акторську гру (не знаю яким саме був задум кінотворців) і Чорна Королева (Бріджит Нільсен — Brigitte Nielsen) одразу ж зайняла третє місце в Моєму особистому рейтинґу після Білої Чаклунки (Яка в цій частині цілком зберегла свою попередню мудрість-зваженість-відданість, проте обійшлася без кумедних витівок, а Її ролю виконувала молодша та вродливіша Катаріна Колайова — Katarina Kolajova) та Ромуальдо. До речи, Я побачив подібність мі ... ж підступним поцілунком Чорної Королеви, який зачарував принца Ромуальдо та вбивче налаштував Його супроти Фантаґаро, й умілим чаклунським закляттям Дикунки принца Віктора в казці-посестрі «Драконів перстень🐲💍🐺❄️» («Desideria e l’Anello del Drago» (1994)), де Він вороже ставився до Дезідерії.
Тепер повернемось до найпроблемнішої теми — чому Я інтуїтивно не міг «поблагословити» Ромуальдо й Фантаґаро?!... Іще в кінці Першої частини Я побачив те, що Мене незримо кольнуло та набуло чітких обрисів уже на початку Другої частини. Ромуальдо й Фантаґаро завжди гучно-голосно-промовисто говорять про кохання, клянуться в коханні, присягаються довести кохання на яке «життя не вистачить», але при цьому самого кохання Я не побачив — тільки помпезні й безрезультатні-марні прелюдії та слова до нього. Їх тримає спільний-сильний спогад про кохання, надія на кохання, звичка бути разом, тісна прив’язка та безглузда відданість недавньому почуттю з першого погляду і тому прекрасному пригодницькому шляху до омріяних взаємин. Та все це Я сприймаю як взаємообтяжуючий обов’язок бути разом, рятувати Одне Одного, взаємодовіру, взаємоповагу, взаємонадію. Самого ж кохання там не побачив, не відчув і таке враження, що Вони Обоє також це відчувати й боялися зізнатися в цьому через страх втратити те прекрасне-сильне-взаємопережите. Це примара щастя, це Їхня спільна ілюзія щастя, але Вони Обоє насправді нещасні й також бояться в цьому зізнатися! Їх тримала пам’ять про Минуле, яке через цілковиту несумісність і відсутність точок дотику в характерах і світобаченнях не мало ні щасливого Теперішнього, ні щасливого Майбутнього! Фантаґаро й Ромуальдо боялися зізнатися Самі Собі та Одне Одному в цьому, щоби не зранити ні Себе, ні Одне Одного і в марних-довгих сподіваннях знову пережити це саме — заново закохатись та отримати другий шанс! Фактично, Чорна Королева (через власні злі-корисливі наміри), а потім і Біла Чаклунка (зі щирим бажанням допомогти-відтворити-відродити) дали Їм Обом таку можливість. Але все одно це Мене геть не переконало, бо знову бачив красиву картину і мить — і був упевнений, що мить закінчиться й залишить сильний слід, а далі все піде тією самою стежиною…
Ромуальдо занадто м’який і лагідний для волелюбно-вольової Фантаґаро, не може відверто Їй заперечити чи бодай поговорити. Її обіцянка змінитись є вкрай сумнівною, бо Вона суперечить Своїй сутності. Насправді, Ромуальдо це бентежить, хвилює, не подобається і Його внутрішня тріщина перетворюється на розлам, з якого холодною лавою (вельми вдало це зіграно) виходить наболіле невдоволення в наметі поблизу Чорного замку (хоча це була не Фантаґаро, але ж справжня Фантаґаро таки вчинила супроти своєї обіцянки й бажання Ромуальдо).
Натомість, в кінці Першої частини і в Другій Я усе ж таки двічі побачив справжнє кохання — у Кетрін (ролю Якої виконувала Барбора Кодєтова — Barbora Kodetová) із Катальдо та в Кароліни з Івальдо. У цих двох цілком гармонійних пар усе було тихо-природно неймовірно гарно-ніжно-романтично і з першого погляду та без усіх цих непотрібних феєрверків. Се вкотре доводить, що справжнє і красиве кохання має бути тихим, непримітним, непоказним. Ці дві щасливі королівські пари (яких так мало показали в Казці) вже готуються до батьківства, а безтямно-гучно-гамірно-яскраво-пригодницько-безмежно закохані Ромуальдо й Фантаґаро навіть не одружилися… Саме тому, Моя інтуїтивна шпилька в кінці Першої частини (коли Фантаґаро замість бути поряд із Ромуальдо погналася захищати гусей) особисто для Мене стала переконливим доказом (який у наступних спогадах-рецензіях «обросте» новими фактами, натяк на один із них Я побачив у Другій частині — відчувши, що розбійник Золотоок міг би скласти гармонійну пару Фантаґаро). Якщо чесно, дивлячись на штучно склеєне кохання Ромуальдо й Фантаґаро — Я внутрішньо відчув полегшення, таємну радість і чітко побачив Майбутнє, в якому Вони довго не протримаються разом і розірвуть це замкнене коло взаємного тягаря.
Безумовно сильними та завжди любими-цікавими елементами казки «Печера Золотої троянди 2🍂🍃🍋🐴🦢♠️» («Fantaghirò-2» («La Grotta della Rosa d’Oro 2») (1992)) для Мене є:
а) різновідтінкова атмосфера й бездоганний музичний супровід🎶🎻, який поповнився новою перлиною — піснею «Mio Nemico», що звучить у невичерпно-глибоко-ніжно-заспокійливо-колисковому руслі Моєї улюбленої основної мелодії цієї Казки;
б) чудово створені образи Ромуальдо, Білої Чаклунки й Чорної Королеви (особливо протистояння Двох останніх);
в) свіжий сюжетний подих, одяг🍂🍃 і магнетизм Королеви ельфів (Анна Ґейслерова — Anna Geislerová) з Її слугами та балакучими тваринами (Я дуже люблю, коли в казках усе говорить Людською мовою);
г) Природа й инші сюжетно-візуальні аспекти.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
Далі буде...
Попередження: рецензія містить спойлери
«Печера Золотої троянди🏰🌾🗡️👑» («Fantaghirò» («La Grotta della Rosa d’Oro») (1991)) — перша і, на Мою думку, найкраща частина відомої італійської казкової телесаґи, яку Студія «1+1» транслювала у першій половині Березня 1998-го року (Моя 11-та кляса) і яка одразу ж асоціятивно-атмосферно-сюжетно-візуально-мелодійно «прикипіла» до трансльованої Студією «1+1» у другій половині Лютого 1998-го року італійської казки-посестри «Драконів перстень🐲💍🐺❄️» («Desideria e l’Anello del Drago» (1994)). Ці обидві постановки дивовижним чином формують для Мене перехід у Часі⏳ — Я відчуваю, що от-от наближаюсь до тієї тонкої межі Часопростору🌀, через яку Я пройду в Минуле… Я практично бачу Свою колишню Довгу кімнату зі всіма дрібницями й атмосферою, з якої Я (сидячи на ліжку в позі йога перед шкільними зошитами й підручниками та художніми книжками📖🖊️📚) через прочинені двері дивлюсь у сусідній Малій кімнаті (в якій вимкнене світло) любе Серцю і Душі по Чорно-білому ламповому Телевізору📺 (який стояв уже на иншій-вищій (за попередню-улюблену) неприємно-жовто-іржавого кольору полакованій дводверній шкільній тумбочці з лапкми та вузькою зашкленою «шуфлядою» над великою дводверною частиною)…
Отож, повертаючись безпосередньо до самої Казки — тут усе красиво від першого до останнього кадру. Клясичний початок із магнетично-інтонаційним закадровим голосом передісторії на тлі густого сизо-синього туману🔵🟣 (кольори Я побачив після 2010-го року) одразу ж занурює з головою в передчуття цікавих подій. Чудово збережений Замок з вежами🏰 та гамірним королівським двором🎭🐥 додає неповторної середньовічної атмосфери. Контраст Пшеничного поля🌾🏹☀️🗡️ з Білим Лицарем і Лісу🌳🌲🍃 з його хранителькою Білою Чаклункою (Феєю) навіює блаженство природного розмаїття. Балакучі дерева, тварини і каміння, чари й перевтілення, пророцтва й леґенди, принцеси та лицарі, підлість і вигадливість, підступність і кумедність, хоробрість і честь, мудрість і недалекоглядність, шахрайство і гордість усебічно вплітаються-зливаються у довгу та смачну телевтіху.
Найбільше сподобалась Біла Чаклунка (Я навіть спершу подумав, що це співачка Мадонна (Madonna), а завдяки звізуалізованим кінцевим титрам з’ясував, що це Анжела Моліна (Ángela Molina) — так у Мене з’явився іще один ідеал жіночої вроди) — Її ніжна-біла-пишна сукня з китицевою облямівкою, широчезно-зефіроподібними рукавами і візерунчастим срібним корсетом, витончений срібний шолом, ґраційна хода й завжди зважено-спокійний вираз обличчя закарбувався навічно в Моїй пам’яті, Душі та Серці. Таємницю доблесного Білого Лицаря Я відгадав одразу ж після появи Білої Чаклунки — ці Двоє персонажів є унікально-магічним і блискучим сюжетним задумом «Печери Золотої Троянди🏰🌾🗡️👑» («Fantaghirò» («La Grotta della Rosa d’Oro») (1991)), а чорногуморні витівки Білої Гуски з Посланцем добряче розсмішили Мене.
Король Ромуальдо (Кім Россі Стюарт — Kim Rossi Stuart) більш витончена, добріша (завдяки душевно-щиро-м’якому блакитноокому погляду і рисам обличчя), світліша (завдяки каштановому волоссю та коричнево-бордовому одягу) европейська версія ідеалу чоловічої вроди напротивагу ідеалу принцу Віктору (Джоель Бісон — Joel Beeson) зі загаданої казки-посестри «Драконів перстень🐲💍🐺❄️» («Desideria e l’Anello del Drago» (1994)) зі східною красою та глибшим синьооким поглядом і чорним волоссям.
Алессандра Мартінес (Alessandra Martines) народжена для ролі Фантаґаро (саме таке ім’я було в тодішньому озвученні Студією «1+1») — врода, погляд, міміка, постава, різні зачіски й одяг довершено взаємодоповнюють образ цієї багатогранної Принцеси. Й хоча Ромуальдо і Фантаґаро цілком вжилися-злилися перепетіями-пригодами-випробуваннями й навіть візуально уподібнились, та щось Мене стримувало Їх «поблагословити» як пару та зарахувати до найкрасивіших кінопар у Моєму сприйнятті (Я до цього іще двічі повернуся в наступних спогадах-рецензіях).
Принцеса Кетрін (ім’я також анґлінізоване, позаяк, якщо не зраджує пам’ять, Студія «1+1» транслювала й озвучувала саме анґлійську версію; а Її ролю зіграла Орнелла Маркуччі — Ornella Marcucci) своїми рисами обличчя поставою, мудрістю, зваженістю і стриманістю нагадувала Мелані Гамільтон (Олівія де Гевіленд — Olivia de Havilland) з кіношедевру «Звіяні вітром💨👒💰» («Gone with the Wind» (1939)).
Принцеса Кароліна (у Моєму Телещоденнику також зафіксовано анґійська версія «Керолін», Яку зіграла Катержина Брожова — Kateřina Brožová) візуально дуже подібна на доктора Квін (Джейн Сеймур — Jane Seymour) з однойменного серіялу «Доктор Квін🩺🏡🐎» («Dr.Quinn, Medicine Woman» (1993-1998)), який у 1997-1998-му роках транслювала Студія «1+1» (Мої 10-та й 11-та кляси).
Важливо підкреслити, що ідеально-візуальні пари «Кетрін + Катальдо» та «Кароліна + Івальдо» повністю компенсували ту несумісність, яку Я відчув між Фантаґаро й Ромуальдо. Окремо хочу відзначити красиві обладунки з шоломами-тваринами красунь-принцес Фантаґаро, Кетрін і Кароліни.
І вся ця казкова телестрава не була б такою «смачною», якби не Божественна приправа — багатобарвний влучно-сюжетно-емоційний музичний супровід🎨🎶🖌️, особливо основна ніжно-щемливо-тягуча музична тема🎻
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
Далі буде…
«Драконів перстень🐲💍🐺❄️» («Desideria e l’Anello del Drago» (1994)) — чарівна італійська казкова історія у двох частинах, яку Студія «1+1» транслювала в другій половині Лютого 1998-го року (Моя 11-та кляса). Я не міг відвести очей від цієї телеекранної особливо-драглисто-приємно-прохолодно-атмосферної краси. Я встигав насолоджувався кожним кадром, позаяк стрічка створена неквапно — Я високо оцінив і відзначив цей вдалий кіномистецький хід. Кінотворцям вдалося так якісно подовжити події, що водночас було сюжетно цікаво та візуально гарно. Зовсім не відчувалося нудотного розтягнення, а хотілося іще більше спостерігати за цим видовищем.
Сюжет казки також був для Мене — великого шанувальника казок із Раннього дитинства до сих пір, вельми незвичним і «кучерявим». Здавалося б нічого такого особливого в тому, що йде війна між двома Королівствами, що хтось зазнає поразки, що серед снігів та в оточенні ялинок і вовків Король-переможець знаходить Немовля й забирає додому, що між зведеними доньк ... ами трапляються суперечки, що присутня тема кохання, що є перешкоди та випробування, що є чари та жага до влади, що йде боротьба між Добром і Злом… — се ж клясика! Родзинка полягає в самій подачі всього цього, його атмосферному, локаційному, музичному🎶 (тут безумовний шедевр), акторському🎭, костюмованому, кольоровому🎨🖌️ (про це Я дізнався після 2010-го року, бо вперше дивився по Своєму ламповому чорно-білому Телевізору📺) наповненні-поданні, розмаїтті персонажів (окремо вдячний за Фею Озера🔵🗡️💎), архітектурно-інтер’єрній просторовості-простоті, оформленні кінцевих титрів із головними героями, вкрапленнях серйозности й дотичности до жорстокої дорослої дійсности, що тісно переплітаються з наївною дитячою вигадливістю-мрійливістю-прив’язаністю.
Мій біль, переживання, злість і безсилля були настільки справжніми, бажання настільки «рожевими»-«рожевими», а радість і щастя наче за Самого Себе. Хвиля блаженства накрила Мене з головою і Я досі відчуваю все це. В Мене з’явився новий візуальний ідеал і моральний еталон — принц Віктор (Джоель Бісон (Joel Beeson) — хочу додати, що на ролю шестирічного Віктора також обрали вдалого актора (Йоган Колінський — Johan Kolinsky) й на жаль обидва вони так і не стали успішними-популярними). І загалом, пара «Віктор + Дезідерія» є водночас контрастною і гармонійною та входить до списку Моїх найкрасивіших і незабутніх кінопар.
Казка «Драконів перстень🐲💍🐺❄️» («Desideria e l’Anello del Drago» (1994)) залишила в Моєму житті сильний мистецько-естетичний, візуально-враженнєвий і багатий емоційний слід, де дружба, відданість, любов, кохання і жертовність справедливо віддячені (особливо радію за одне візуальне перевтілення і вічне перебування в цьому Чарівному Образі в тому Красивому магічному місці🔵🗡️💎). Реґулярно переглядаю, а іноді по кілька разів підряд й усе сильніше закохуюсь у це чарівне полотно, щемливо згадуючи той перший Лютневий перегляд 1998-го року в 11-й клясі⚗️🧪🧬🔬📚📖🖊️.
Моя оцінка — однозначно 10 балів із 10-ти❗
«Пригоди в Королівстві🏰👑🌸🗡️🌳» («Пригода в Королівстві») («Kingdom Adventure» (1990)) — це 22-серійний канадський ляльковий мультфільм, який УТ-1📺 транслював із першої половини Червня🍀🍒🍓🌼🍯🐝 1992-го року до середини Падолиста🍂🌧️☔ 1992-го року (якраз під кінець Літньої практики після Моєї 5-ї кляси, на Літніх канікулах між Моєю 5-ю і 6-ю клясами та впродовж перших двох із половиною місяців Моєї 6-ї кляси). Це була справжня історична телеподія, позаяк уперше за період Відновленої Незалежности України УТ-1📺 показав у своєму етері зарубіжну багатосерійну постановку з рідним-українським озвученням.
Добре пам’ятаю і дуже любив цей ляльковий мультфільм, події якого розгортаються у країні Люмія, де сили Зла👿 і Темряви⚫ захопили владу і хочуть повністю знищити сили Добра🌺 та Світла🌞. Картина віддзеркалює Біблійні мотиви🙏🏻📖, постійно навертаючи до віри, надії, любови, мудрости, справедливости й молитви — фундаментальних основ правильного людського буття. «Пригоди в Королівстві🏰👑🌸🗡️🌳» («Kingdom A ... dventure» (1990)) — це 22-серійна повчально-виховна година для дітей і дорослих. Я не знаю яким саме був мотив УТ-1📺, але в перший рік Відновлення Незалежности України, зокрема, й у першій половині 90-х, загалом, Усю Україну💙💛, Українське телебачення📺, Українське радіо📻 та Моє Село🌳🏘️🏫🏞️⛪🌲 накривала сила жахливої Історичної правди (що десятиліттями приховувалась) і хвиля національно-патріотично-релігійного піднесення, що супроводжувалися нарощуванням кризових економічних явищ. Україна була наче Люмія — формально незалежною, але фактично весь час під загрозою окупації жорстокого-безжалісного московитського сусіда та з допомогою внутрішнього зрадливого ворога, що служив злу і темряві радянського комуністичного нелюда-антихриста.
Мультсеріял «Пригоди в Королівстві🏰👑🌸🗡️🌳» («Kingdom Adventure» (1990)) за нагоди дивилися всі (особисто Я влітку майже не бачив, бо гонив пасти Корову🌾🐄) — ориґінальний (і тому вирізняльний з-поміж усього иншого) сюжет із Біблійним підзмістом🙏🏻📖 був універсальним для усіх глядачів. Його обговорювали всі і всюди — на Дністрі, на Вулиці, на Пасовиську, в Церкві, в Школі, на Полі…
Мене — великого шанувальника лялькових вистав🧤🐭🐸🐰🦊🐺🐗🐻🐮🐶🐱🐔🐷🧣 (як у Нашому Селищному Будинку культури🏤🎻🖼️, де дуже зрідка приїздили з обласних лялькових театрів, так і тих, які показували по Телевізору📺) вельми потішила гра ляльок у мультсеріялі. Це створює специфічну атмосферу та додає ефекту просторовости й реалістичности подій. Усі персонажі мають свою власну візуальну унікальність, що гармонійно поєднується з їхніми характерами. Як би це не виглядало дивно, але найбільше запам’яталося кумедне страховисько маґістр Піц😆 (і фраза Моєї Бабусі «Ади яке файне🤣»).
Позаяк УТ-1 транслював (разом із повтором) духовну мультиплікаційну стрічку «Пригоди в Королівстві🏰👑🌸🗡️🌳» («Kingdom Adventure» (1990)) упродовж Моїх 6-ї і 7-ї кляс — до неї прив’язалося багатенько тодішніх особистих, шкільних, домашніх, вуличних, сільських, пастуших, дністерських, телевізійних, церковних, сусідських та инших подій.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
«Д’Артаньгав і три пси-мушкетери🐶⚔️🏰» («Д’Артаньгав і троє псів-мушкетерів») («D’Artacán y los Tres Mosqueperros» (1981-1982)) — це 26-серійна еспансько-японська мультиплікаційна екранізація роману Александра Дюма-батька «Троє мушкетерів», яку УТ-1 транслював із середини Січня 1993-го року до першої половини Квітня 1993-го року (Моя 6-та кляса — одразу ж після завершення мультсеріялу-побратима «Кругосвітня подорож Віллі Фоґа🚂🌍🐘» («La vuelta al mundo de Willy Fog» (1983))). Знову Мій улюблений післяобідньо-суботній атмосферно-послідовний триптих: «Д’Артаньгав і три пси-мушкетери🐶⚔️🏰» («D’Artacán y los Tres Mosqueperros» (1981-1982)) + «Бодетаун — Місто на кордоні» («Бодетаун — Місто на кордоні🐴🍁» («Bordertown» (1989-1991)) + «Вечірня казка🎑🐈✨»! Се був цілком заслужений вечірній телевідпочинок зі смакотою📺🥞🍯🥛🛋️ після насичено-яскравого шестиденного шкільного розмаїття🏫📚🗺️📐🔬📖🖊️.
Я любив цей пригодницький мультсеріял, позаяк перед цим кілька разів бачив радянську московитсько-українську ... музичну постановку «Д’Артаньян і три мушкетери👑🗡️🎶» (1978) (а сам роман Александра Дюма-батька Ми вивчали на Світовій літературі (тоді була саме така назва) аж у 7-й клясі). Моїми улюбленими персонажами у кінострічці, мультсеріялі, а потім і в книжці були Констанція (мультпрототип Жужу) і Міледі (мультпрототип Мявледі, якщо не зраджує пам’ять щодо вимови Її імени). Відтак, найкращою була серія, де Жужу та Мявледі билися й обидві попадали з обриву в Річку. Мої враження після цієї серії були аж занадто сильними — Я так переживав і відмовлявся вірити, що доля Жужу буде такою самою, як доля Констанції з кіноверсії…
Красиво намальований мультсеріял, жвавий розвиток подій-пригод і коротенький анонс наступної частини закохали в себе ж одразу усіх дітей Мого Рідного Села і «Д’Артаньгав і три пси-мушкетери🐶⚔️🏰» («D’Artacán y los Tres Mosqueperros» (1981-1982)) зайняв гідне-чільне місце в Наших повсюдних обговореннях. Не можу оминути увагою чудову вступну сюжетно-символічну композицію-візуалізацію зі словами “Вперед! Вперед! Вперед! — як правда й честь позвала. Вперед! Вперед! — тремтять ґвардійці Кардинала. Бо твій удар разить, крушить, вціля. Вперед! Вперед! Вперед! — он ворог зліва-справа. Вперед! Вперед! — фехтуй, хоробрий Д’Артаньгаве. За Францію, за Анну й Короля!”.
«Д’Артаньгав і три пси-мушкетери🐶⚔️🏰» («D’Artacán y los Tres Mosqueperros» (1981-1982)) — це безцінне джерело спогадів про щасливу й затишну дитячо-шкільну минувшину. Тварини-персонажі🐶🐱🦊🐺🐷 вдало віддзеркалили та чітко виокремили всі відтінки характерів. Кожна серія була світлим енерґетичним зарядом зі своїм власним відбитком і ноткою ностальґії. Та найбільший прохолодний сум огорнув після закінчення мультсеріялу — хотілося знову все розпочати з першої частини, сидячи на підлозі перед Чорно-білим телевізором📺 (що стояв на красиво-коричнево-вишневій полакованій дводверній тумбочці з Моїми шкільними зошитами, підручниками, ручками, олівцями, художніми книжками й особистими записами та речами — досі чую цей особливо-незабутній запах усього того начиння, ядром якого були саме Шкільні речі), захоплено пожираючи очима кожен кадр🎞️.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
«Кругосвітня подорож Віллі Фоґа🚂🌍🐘» («La vuelta al mundo de Willy Fog» (1983)) — еспанський 26-серійний мультсеріял, який УТ-1 транслював із середини Жовтня 1992-го року до першої половини Січня 1993-го року (Моя 6-та кляса). Це чергова красива мальована версія роману Жуля Верна «Навколо світу за вісімдесят днів». На той час це була сенсаційна подія на УТ-1 і Ми всі пильно стежили за сюжетом.
Сподобався задум із різноманітними тваринами, які виконували всі ролі. Річ не тільки у тваринах, а в тому як влучно зображені ці тварини, їхня міміка, тілесна комплектація, які риси вони втілюють і з якими людськими чеснотами й вадами асоціюються. Відтак, гарно та яскраво прописані характери персонажів (ой, цей Вовк у козячій шкурі — так! — саме в козячій!).
Особливої уваги заслуговує змістовна вступна композиція🎶. На жаль, Я пригадую тільки уривочок віршованого початку української версії — «…Ріґодон, а Я — Тіко чемпіон». Пісня кінцевих титрів🎶 є не менш сюжетно-символічною і підкреслює важлив ... і аспекти мультсеріялу. Захоплюючі пригоди приковували увагу й хоча УТ-1 транслював одразу по дві серії — завжди було мало, бо серії інтриґуюче закінчувалися з анонсом наступної частини. Й доводилося з нетерпінням очікувати наступної Суботи, переживаючи за шляхетного Віллі Фоґа та його друзів-супутників.
Разом із тим, ся мультекранізація була географічно, історично та культурно пізнавальною — все у кращих традиціях Жуля Верна, який майстерно та ненав’язливо поєднував навчання із розвагами, гармонійно й невід’ємно льоґічно вплітаючи в сюжет цілу купу важливої інформації для інтелектуального розвитку і пізнавального розмаїття. Заслуговує на вдячність і повагу зображення лінії кохання — се водночас виразно, обережно й акуратно.
Хочу зазначити й те, що УТ-1 вельми грамотно підійшов до дня і часу трансляції — в Суботу після обіду. Ми встигали після уроків на тодішній улюблений мультсеріял і цілковито розслаблені після насиченого учнівського тижня насолоджувалися таким відпочинком. А після перегляду Нас розпирало несамовите бажання обговорити кожен кадр і кожну деталь, одночасно прогнозуючи-роздумуючи як і що там буде в наступній серії.
Вельми приємно згадати, що тодішні суботні телевечори обмежувалися не тільки мультсеріялом «Кругосвітня подорож Віллі Фоґа🚂🌍🐘» («La vuelta al mundo de Willy Fog» (1983)). УТ-1 зробив для Нас іще один чудовий подарунок — захоплюючий канадсько-французький серіял «Бодетаун — Місто на кордоні🐴🍁» («Bordertown» (1989-1991)). Ми були переповнені щасливими кіно-мультиплікаційними емоціями, а теледесертом завжди була традиційна-улюблена «Вечірня казка🎑🐈✨». Коротке первісне обговорення завжди відбувалося там, де Я дивився — або вдома (вкрай рідко), або в Бабусі (найчастіше-найатмосферніше-найвеселіше), або в сусідів (поодинокі випадки). В Неділю, по дорозі до Церкви і з Церкви, було тільки й бесіди про вчорашні Суботні серії «Кругосвітньої подорожи Віллі Фоґа🚂🌍🐘» та «Бодетауна🐴🍁». А в Понеділок на перервах уся Школа гула — се були щасливі й відносно безтурботні дитячі часи з Маминим домашнім «Снікерсом» і Маминою домашньою різнокольоровою-пахучою водою з різними есенціями та барвниками, затишними родинними релігійними святкуваннями й посиденьками з сусідами, сільськими плітками й обговореннями культових і вподобаних телелеречей, саморобними паперовими обкладинками для шкільних зошитів і підручників, пластиковими тюльпанами на День народження Клясної керівнички (які Вона одразу не розгледівши, хотіла покласти до вази з водою) й чорнильними ручками (бо кулькові були недоступними), цікавою Шкільною програмою... Криза була в Україні з економікою та купонами, але в наших душах та серцях панували радість і щастя. І мультсеріял «Кругосвітня подорож Віллі Фоґа🚂🌍🐘» («La vuelta al mundo de Willy Fog» (1983)) на УТ-1 додавав приємного світла в Наше життя.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
«Об’єкт “Джей”🎨🖌️» (1994) — легка стильна й цілком у дусі українського кінематографу шпигунсько-диверсійна «комедія Майбутнього». Доволі простенький і прямолінійний у чисто українському дусі сюжет. І цей дух національного одягу й вишитого рушника, вітряних млинів, українських веселощів, української гостинности і доброзичливости, українського невміння тримати язика за зубами, української безпосередности й довірливости, української здатности переконливо замаскувати, української стійкости й рішучости за гострих кризових умов, українського вміння швидко згуртуватись і професійно «латати діри» та винахідливо вирішувати проблеми — вельми відчутний (і це все можна спостерігати в наші дні). Тут усе дихає Рідною Україною💙💛 — навіть «Джоконда» («Мона Ліза») й навіть попри те, що картину знімали московитською мовою. Приємно те, що пісні в ориґіналі виконували українською🎶
Я бачив кілька художніх і документальних постановок, де в тій чи иншій мірі фіґурувала картина Леонардо да Вінчі «Портрет пан ... і Лізи дель Джокондо» («Ritratto di Monna Lisa del Giocondo») — але такої кумедної (і до певної міри мистецько-знущальної) не було ніде. Не знаю яке там почуття гумору в Леонардо да Вінчі — та, гадаю, українську сюжетну саркастично-іронічно-самоіронічну версію Великий італійський Учений-Дослідник-Експериментатор-Шифрувальник Доби Відродження поза увагою точно б не залишив!
Гарно прописані ролі та вдало підібрані актори (дратує наявність московитів — так, наче в Україні бракує талантів). Не має однотипних персонажів. Усі характери реалістичні й таке враження, що події відбуваються не на екрані, а зовсім поряд. Хочу відзначити сугубо українську кінематографічну родзинку — легко відчутний аромат єднання побуту, ментальности й молекулярних елементів абсурду-хаосу. Стрічка «Об’єкт “Джей”🎨🖌️» (1994) попри свою сюжетно-сприйняттєву легкість усе одно від початку до кінця тримає ниткоподібну інтиґу, що обростає певною цікавістю. Фільм ненабридливий і можна кілька разів переглядати без відчуття нудоти. Ідеальний для перегляду фоном або напів-фоном, бо не відволікає, не напружує, не змушує зосереджувати увагу та глибоко аналізувати. Разом із тим, є «дрібненькі шпильочки», що час від часу «поколюють», не даючи глядачу забути про себе.
Моя оцінка — 8 балів із 10-ти❗
![МУР. Ти [Романтика] в кіно](https://img.kinobaza.com.ua/t/p/w92/vWnlwJjs2hmt056UsNMX7TnNfO1.jpg)
Почну з того, що Я дуже люблю оперу, оперети, ораторії, кантати, мюзикли, балет, вистави, фільми-концерти, фільми-вистави, кіно з гарними піснями й музичним супроводом. Для Мене у постановках мають важливе значення кольори і музика. Я вважаю мистецьким даром уміння наповнити барвами та музикою фільми/серіяли/мультфільми/мультсеріяли.
Саме тому, кілька разів подивився музично-танцювальний фільм-виставу «МУР. Ти [Романтика] в кіно🎭🎶📽️🎞️» (2025), який Мені дуже сподобався. Я приємно вражений від сюжету, подачі, атмосфери, освітлення, музично-пісенного наповнення та гри акторів — від цього цілісного згустку сценічно-кінематографічної творчости. Усе на висоті й Мене переповнювала радість за новий виток суміші Українського театру з кінематографом. Молода акторська майстерність також підносить Мене на вершину сучасного національного культурного задоволення. Кожен герой ориґінально та яскраво прописаний і сценічно вибудуваний.
Червоною ниткою крізь усю постановку тягнеться історико-трагічний ... символізм України від 1917-го по 2025-й рік. У музично-танцювальному фільмі-виставі «МУР. Ти [Романтика] в кіно🎭🎶📽️🎞️» (2025) не має жодного зайвого сказаного слова, недомовленого слова (потужний хід!!!), руху, ноти, міміки, ґудзика, папірця, пострілу, сльози, усмішки,… — все на своїх місцях і має своє значення. Комічні моменти вдало переплетені з гострим драматизмом, розпачем, відчаєм, патріотизмом, страхом, слабкістю, іронією, самоіронією, безвихіддю, силою духу, пригніченістю, розчаруванням, повагою, підтримкою, роздратуванням, конфліктами, примиренням, екстраваґантністю, криком Душі, вірою і надією Української інтеліґенції в перемогу над багатостолітнім кремлівським катом!
Мій емоційний діапазон доволі строкатий (наче пересипаний піском) — се і гіркий сміх, і тривожний зойк, і пістряві сльози, і співчутливе тремтіння, і драглисте блаженство, і здавлена радість, і розчавлене піднесення — адже тут Розстріляне Відродження перегортає важкі-болючі сторінки Українського національного спротиву із посвятою пам’яті Ніни Кожушко (Яка надихаючись Розстріляним Відродженням, поповнила Його новітні списки).
Найсильніше враження справив молодий Павло Тичина, а кульмінацією сього полотна було прочитання Ним найразючішого куплету поезії «Партія…» — прокручував десятки разів (актор Олесь Артюх заслуговує на «Оскар» за головну чоловічу ролю).
Инші два персонажі, які також врізалися у пам’ять — се Михайль Семенко (актор Андрій Подлєсний заслуговує на «Оскар» за другорядну чоловічу ролю) і Микола Хвильовий (актор, автор сценарію і режисер-постановник Олександр Хоменко заслуговує на «Оскар» за режисуру та сценарій).
Разом із тим, композитор Віктор Ткаченко заслуговує «Оскар» за музику й пісні; художниця з костюмів Леся Патока заслуговує на «Оскар» за костюми; хореограф-постановник Інна Матюшина заслуговує на «Оскар» за танці; художник зі світла Антон Семенюк заслуговує на «Оскар» за освітлення.
Музично-танцювальний фільм-вистава «МУР. Ти [Романтика] в кіно🎭🎶📽️🎞️» (2025) для Мене не тільки витвір мистецтва, але й свята пам’ять про шкільні уроки Історії України й Української літератури (особливо в 10-й та 11-й клясах, на яких Ми ґрунтовно вивчали сі трагічні й водночас величні сторінки та непересічні біографії з чудовими творами).
Мій бал — однозначно 10 із 10-ти!
«Химери зеленого літа👣🍃🌞» (1989) — осяйно-сонячний🟡, спекотний🟠, блакитно-небесний🔵, сільський🟢 український фільм із легкими та майже непомітними елементами містики🟣.
Події стрічки розгортаються в Українському селі упродовж кількох літніх днів у кінці 80-х років. Буденне життя персонажів наповнене плітками, сварками, пересудами, хтивістю, підгляданням, суперечками, коханням, ремонтами, приховуванням правди, вдаванням неіснуючого, заздрістю, хотінням утерти носа, бажанням бути щасливим, прокльонами… — усе, як у людей!
Фільм створений правдиво та ненав’язливо. Смачні сюжетні наживки-зачіпки приковують увагу. Легка подача дозволяє водночас відпочивати, розслабитися і спостерігати. Хоча багато сюжетних ліній, але всі вони так гарно-вирізняльно прописані та гармонійно вплетені, що очи не розбігаються хаотично і Мене геть не втомлює запам’ятовувати хто, що, кому та навіщо. Саме тому, час перегляду пролітає миттю й у Мене завжди виникає бажання подивитися знову.
При кожному перегляді ви ... ринають теплі спогади про Моє сільське літнє життя🏡🌤️🐣⛈️🌺🍯🐝, сусідів, Пасовисько🌾🐄, Дністер🏞️, город🌻🥕🥒🍅🧅🌶️🥬🌽, сад🌳🍓🍏🍒, господарство🐐🐑🐖🐓🦆🐕🐈, Природу🦉🌲🌼🦗🌧️🍀🐦💦🐟🌸🦋, звичаї✨🥘💐, традиції🎋🔔, святкування🎻🍲🥣🥗🍷🍮, Богослужіння💒⛪, повір’я🧄👀🌀, плітки👂🏻🗨️🗯️💭, сварки💨, містичні історії🕷️🐴🦇, побрехеньки💬👅, бувальщину🌷🦃… Актори чудово зіграли свої ролі🎭, а локації, побут і костюми створюють атмосферу особливого сільського повсякдення🌱🍞🐥. Так сильно хочеться до Рідного Села, додому🔆!
Не обійшлося без української кінематографічної родзинки💙💛🎥🎞️ — прояви легкої заплутаности переплітаються з дрібними вкрапленнями абсурдности на тлі повсякденної різновідтінкової простоти-повторюваности у поєднанні з побутовою ментальністю. А початок і кінець для кмітливих гарно пов’язані між собою. Все це створює поле для суб’єктивних роздумів і кожен побачить по-своєму — і все це буде абсолютно правильним, хоча і взаємосуперечливим🧶🦔.
Отака історія «Химер зеленого літа👣🍃🌞» (1989).
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
«Генріх V👑⚔️🏰» («Henry V» (1989)) — велична британська постановка однойменної історичної хроніки Вільяма Шекспіра, яку УТ-1📺 показував у кінці Грудня 1997-го року (Моя 11-та кляса) і повторював у кінці Липня 1998-го року (Мої вступні випробування до Технікуму).
Так, Я вже був дорослішим і двічі (майже поспіль) подивившись, зумів оцінити картину більш-менш усебічно й порівняти з побаченим у кінці Грудня 1992-го (рівно п’ять років тому на УТ-1📺) фільмом-виставою «Король — Генріх V👑🛡️🗡️» («Henry V» («The Chronicle History of King Henry the Fift with His Battell Fought at Agincourt in France») (1944)). Я тоді майже нічого не знав про Лоуренса Олів’є і зовсім нічого про Кеннета Брану (Я навіть не знав, що Він — Кеннет Брана). Постановка Лоуренса Олів’є була значно легшою для сприйняття, менш напруженою, більш сценічно-ігровою та навіть загравальною із глядачем і не такою жорстокою як фільм Кеннета Брана. Ну і, звісно, на Лоуренса Олів’є можу дивитися вічно — Мій візуальний ідеал. Тут Кенн ... ет Брана «насухо» програє! Станом на середину 2026-го року Я більш ознайомлений із творчістю Лоуренса Олів’є та Кеннета Брани (головним чином передивляючись фільми за Їхньою участю, а з Інтернету тільки загальну інформацію почерпнув). І в Мене складається враження, що Лоуренс Олів’є був закоханий у театр📜🎭 і жив сценізаціями та кінопостановками📽️🎞️. Він любив творчість Вільяма Шекспіра і творив так, як бачив, хотів і відчував, не оглядаючись по боках та не порівнюючи Себе із Кимось (але це тільки Моє враження і воно може бути помилковим). Саме тому, Його ролі були природно легкими — себто, легко Йому давалися, буквально розчинявся у персонажі та сюжеті, і Я це завжди відчував через екран. Я не бачив Актора — Я весь час бачив різних героїв із неймовірно вродливим обличчям (і тут серед зарубіжних акторів сього рівня майстерности сягнув тільки Ален Делон).
Кеннет Брана, на Мою думку, весь час озирався на роботи Лоуренса Олів’є. Я це акторське (сугубо акторське) напруження-роздування запримітив у Кеннета Брани як уперше звернув на Нього увагу та запам’ятав Його обличчя — саме у фільмі «Генріх V👑⚔️🏰» («Henry V» (1989)). Тепер стосовно самої картини — ніхто не приватизував Шекспіра і кожен може сценізувати й екранізувати Його твори. Кеннет Брана дуже серйозно та ґрунтовно підійшов до роботи й від першої до останньої хвилини відчувається серйозніть і відповідальність. Всі костюми, сцени, фрази, міміка, інтонація, локації, декорації, музичний супровід — професійно продумані, узгоджені, переглянуті, перевірені, відточені, вилизані, відшліфовані. Не має нічого та нікого зайвого. Окремі актори (як от Емма Томпсон, Джуді Денч і Дерек Джекобі створені для гри у п’єсах Вільяма Шекспіра).
Я не бачу Кеннета Брану у жодний із прочитаних драмах Шекспіра, Він для Мене геть чужий у ролі Генріха V-го, а Його гра неодноразово «колола шпилькою», що щось не так — і це попри Мій неодноразово застиглий погляд на Його доволі сильних зламах емоцій-міміки, що наче хотіли «мурашками» та «морозом» пробратися Мені попід шкіру.
Сподобалася ідея з Автором. Були моменти, коли котилися сльози з усвідомленням нелюдської жорстокости…
Моя оцінка — 7 балів із 10-ти❗
«Король — Генріх V👑🛡️🗡️» («Henry V» («The Chronicle History of King Henry the Fift with His Battell Fought at Agincourt in France») (1944)) — анґлійська екранізація історичної хроніки Вільяма Шекспіра «Генріх V👑🛡️🗡️», яку УТ-1📺 транслював у кінці Грудня 1992-го року. Я був тоді шестиклясником і вдома навряд би дивився, а так ночував у Бабусі та з величезним захопленням ковтав кожен кадр постановки Лоуренса Олів’є (Одного з Двох Моїх улюблених і найвродливіших зарубіжних акторів). Повторно переглядав уже після 2010-го року та вчора і Мої враження завжди були однаковими.
На уроках Української літератури📗📘📖🖊️ й Зарубіжної літератури📚🗒️🖋️ Я найбільше любив п’єси, а Вільям Шекспір — Мій улюблений зарубіжний драматург. Його трагедії, комедії і хроніки мають власний нетлінний сюжетний шарм, що дозволяє до дрібниць уявляти героїв та події, цілком занурюючись у добу й атмосферу описаних подій.
Талановитий красень Лоуренс Олів’є вельми професійно та з любов’ю підійшов до створення фільму і в ... ідтворив дух Шекспіра, віддавши належну шану театру «Глобус🌍🎭». Власне, напівтеатральна постановка у поєднанні з натурними зйомками та першоклясними декораціями створює чудовий ефект фільму-вистави📽️🎞️🎭. Музичний супровід🎶, піснеспіви, костюми, чоловічі стрижки «під миску» й жіночі зачіски — саме так Я завжди уявляв Середньовіччя🏰📜⚔️⛪🏹🕯️ і саме такими були малюнки у шкільному підручнику «Історія Середніх віків🏰📜⚔️⛪🏹🕯️ за 7-8 кляси» (яку Ми почали вивчати через вісім місяців після трансляції сього фільму) в темах, що висвітлювали події в Европі. Хочу особисто відзначити яскраво-барвне й таке любе для Мене насичення картини🎨🖌️.
До речи, Вільяма Шекспіра Ми також почали вивчати у 7-й клясі на Світовій літературі📚🗒️🖋️ (тоді була іще така назва предмету), але у Шкільній програмі не було історичної хроніки «Генріх V👑🛡️🗡️» (прочитав самостійно на Літніх канікулах 1996-го року після закінчення 9-ї кляси).
Таким чином, «Король — Генріх V👑🛡️🗡️» («Henry V» («The Chronicle History of King Henry the Fift with His Battell Fought at Agincourt in France») (1944)) — се для Мене невичерпне й таке дороге атмосферне джерело спогадів щасливої Шкільної давнини🏫📕🔔.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
«Темні Небеса🌩️👽🛸» («Dark Skies» (1996-1997)) — американський серіял, який УТ-1 транслював з середини Падолиста🍂☔ 1998-го року до середини Квітня🍀🌸🐦 1999-го року (Перший рік Мого студентського життя в Технікумі після закінчення Школи). Серіял цікавий своєю подвійною інопланетною лінією, що розвивається на планеті Земля у 60-ті роки з невеличкими вкрапленнями подій 20-х, 30-х і 40-х років. При прем’єрному перегляді (десь половину бачив як приїздив додому на вихідні🛋️🐕 та Зимові канікули🎄☃️⛪) та повному перегляді після 2020-го року (завдяки Інтернету і Комп’ютеру💻🖥️) у Мене завжди складалося враження, що розвиток усіх подій відбувається у 90-х.
Сюжет доволі серйозний. І хоча кожна серія наче як самостійна історія, але водночас є важливою льоґічною частинкою загальної картини. Тому треба уважно дивитися і вслухатися з першої серії, щоби зрозуміти і зв’язати все в єдину «смачну плетенку». Хороші актори, цікаві герої, відповідні декорації, своєрідний музичний супровід, переважно тьмяні ві ... дтінки з незначними буденними переливами й неочікувано яскравими барво-поєднаннями, невисокий ґрадус напруги, особливі нудотно-депресивні енерґетичні згустки та прийом сюжетного нагортання у своїй сукупності створюють впізнаване власне сюжетно-атмосферне кінообличчя «Темних Небес🌩️👽🛸». Відносно легка «заокруглена» кінцівка кожної серії, взаєморозуміння, взаємопідтримка, цілковита гармонія між головними героями (красивою-світлою-доброю молодою парою із вродливими приємними обличчями) та відчуття духу справедливости (навіть під час загострень) мають заспокійливий ефект. Я завжди надіявся і вірив у краще, навіть попри те, що були гіркі й безповоротно трагічні втрати.
«Темні Небеса🌩️👽🛸» клясично стверджують, що сила Любови та сила Кохання є непереможними, а Добро і Зло завжди відчувають споріднені душі, незалежно від фізичної форми та просторового походження. Дуже прикро, що через низькі рейтинґи «Темні Небеса🌩️👽🛸» припинили своє існування на Першому сезоні — Мені сподобався п’ятисезонний задум від 60-х до початку 2000-х зі своєю сюжетною Інопланетною парадигмою.
«Темні Небеса🌩️👽🛸» для Мене цінні спогадами незабутньої Студентської давнини першого року навчання🏮📚📖🖊️, власним відтінковим спектром вражень та емоцій🎙️🪐🎶, Новою історичною добою в житті УТ-1🗞️📺.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
«Плезантвілль» («Pleasantville» (1998)), на Мою думку, — доволі глибокий фільм, що зачіпає кілька філософських і життєвих питань. Особисто Я — мрійник-мело-кіноман і великий пошановувач снів. Тож ця картина неабияк по-своєму зачепила Мене.
По-перше, гарний задум із Каналом TV-Time!, що дарує ностальґію за добрішим і спокійнішим часом в ідеальному чорно-білому світі серіялу справжніх сімейних цінностей і теплих стосунків — «Плезантвілля». Вдало підібраний Актор на ролю «Діда-Чарівника» (Дон Ноттс — Don Knotts), що вдає Телемайстра з метою віднайти однодумців, які як і Він до дрібниць розчинені в ідеально-щасливому світі «Плезантвілль».
По-друге, персонаж Девід (Тобі Меґаір (Маґвайр) — Tobey Maguire) — добре продумана і втілена провідна тема «Плезантвілля». Мені знайоме Його захоплення та відданість улюбленим кіноречам, обізнаність у їхніх дрібницях і деталях, а також переконливо інтонаційне цитування їхніх уривків; Його пропрацьовування знайомства й запрошення на побачення; Його вперт ... е відстоювання реалізації задуманого теледійства; Його щира та безкорислива допомога, підтримка, розуміння, бажання порятунку Обох Матерів, Батька, містера Джонсона, Скіпа Мартіна, Дженніфер (Джен), Усього Плезантвілля з умінням поєднати непоєднуване з якомога найменшими втратами-стресами та найбільшою вигодою для Всіх; Його стійке слідування власному чистому єству без лицемірства та боязні осуду й висміювання з боку оточення і Рідної Сестри! Ці риси варті поваги, бо бути Собою всюди і завжди — це правильно та сміливо. Наскільки Я зрозумів, Девід уявно створює Власний Ідеальний Світ, подумки відмежовуючись від проблем Свого Реального Життя (негараздів Матері, що дуже яскраво підкреслюють Його дії порівняння Телевізорного з підкручуванням звуку та Домашнього; Шкільного (особливо песимістичні прогнози Майбутнього на уроках) та Иншого повсякденного) і мріючи «шматками» «Плезентвілля» «залатати діри» Реального Життя. Я гадаю, що Девід захоплювався ідеально-щасливим світом «Плезантвілля» і бачив у ньому «ліки» від «хвороб» Свого Реального Світу, але не мав наміру потрапити туди і жити там! Це «Дід-Чарівник» помилково подумав, що Девід марить «Плезантвіллем» та одержимим учинком зумовив руйнацію Свого ідеально-щасливого Світу руками Двійнят. Хочу підкреслити прекрасний сюжетно-символічний хід — показувати кольорами те, що «виправляли» Девід (спершу вельми обережно, але з наростаючою силою) і Джен (завжди відверто, відкрито, гучно й радикально) з усіма наслідками «ланцюгової реакції» змін (наче позначення помилок червоним чорнилом у шкільних зошитах). Себто, весь ідеально-щасливий світ перетворився на суцільне виправлення! Відтак, «Дід-Чарівник» є блискучим прикладом того, що Нікому не можна нав’язувати Своє і тим більше — категорично заборонено насильно вганяти Когось у Свої «рамки» (якими б вони Цьому Комусь ідеальними не здавалися) з чіткою забороною Комусь на власні думки і дії. Девід і Джен правильно зробили, що провчили Цього «Діда-Чарівника» і Я отримав неабияке задоволення, споглядаючи на Його злу-роздратовану мармизу! Неможливо Своєю «залізною рукою загнати людство до щастя» і потім виголошувати гасло «Жити стало краще, товариші. Жити стало веселіше» — бо цього насправді ніколи не буде! З иншого боку, категорично небажано влізати у Чужий Ідеальний Світ — результат буде спустошливо руйнівним для Обох сторін! Наголошую — треба уявно створювати Своє-власне і втікати від реальности туди Самому! Мене зрозуміють виключно мрійники, а тверезі реалісти покрутять пальцем біля скроні. Але ж Я мрійник… Стосовно Девіда — у «Плезантвіллі» дивився на Нього і весь час бачив усебічно дуже правильного Пітера Паркера (Людини-Павука з однойменної клясичної трильоґії, якою познайомився значно раніше за «Плезантвілль»). Всі риси характеру Девіда, Його міміка, рухи, емоції та світобачення абсолютно збігаються зі всім сказаним у персонажі Пітера Паркера (Вашого друга Людини-Павука)! Вкотре переконуюся, що всі актори мають обмежений набір професійних якостей (навіть якщо цей набір численний) — і в різних ролях цих акторів спостерігаються однакові прийоми. До речи, ориґінальний Бад Паркер значно більше сподобався Мені, ніж Девід «Бад Паркер»! Ориґінальний органічно-рвучко-невимушено вплетений у світ «Плезантвілля» й у Нього така свіжа-виразна-щира личина-атмосфера.
По-третє, Дженніфер Мені дуже неприємна характером і зовнішністю. От гармонійне поєднання в Цій Героїні всього, що відштовхує Мене при кожній Її появі в кадрі — геть нічого не сподобалося (навіть попри те, що Вона впевнено-вперто змінювала світ «Плезантвілль» і цим самим розізлила «Діда-Чарівника» та довела Мою правоту). Ориґінальну Мері-Сью також не сприйняв — навіть через окуляри Я побачив болючо-гостре свердління Її погляду, який цілком заперечував і перекреслював ідилію «Плезантвілля».
По-четверте, не знаю чи був такий задум чи це Моє особисте сприйняття, але Джорж і Бетті Паркери виразно формальні у ставленні до Своїх дітей (і фільмових і закинених у фільм) — геть не відчувалося щирої батьківської любови, а тільки чітке виконання методичних рекомендацій. Для Мене гостро показовим та символічно очікуваним було те, що зразкова, витончена, ґраційна, тиха, злагідна, слухняна, елеґантна, скромна, акуратна, делікатна, дбайлива мати й домогосподиня Бетті Паркер інтуїтивно правильно прагнула-намацувала шлях до справжнього жіночого щастя! Актриса переконливо виконала свою ролю (достойна Оскара). Річ у тому, що Джорж Паркер і містер Джонсон однаково варті кохання Бетті Паркер. І це для Мене основний біль фільму — яким би не був вибір Бетті, все одно Мені буде шкода Того, Хто залишиться Сам. І тому кінотворці правильно зробили, що залишили це питання відкритим на розсуд глядачів. Особисто Я, як Мрійник, уявно створив іще одну Бетті! Мені потекли сльози тоді, коли Бетті прощалася з Бадом-Девідом, — саме там Вона по-Своєму проявила справжню материнську любов.
По-п’яте, Світ «Плезантвілль», на Мою думку, по-своєму гармонійний і самодостатній Часопростір, який особливо захоплює безпечністю і замкнутістю-відокремленістю від Усього. Не буду приховувати, що саме критерій отакого замкнутого-безпечного-відокремленого Самовсесвіту-Часопростору закладений в основу Мого омріяного Ідеального щасливого Світу! Але Я, так само як і Девід, убачаю в «Плезантвіллі» речі, які б змінив — саме тому, Я б не відправився зі Своєї Реальности до «Плезантвілля». Бо Я б усе одно, навіть випадково чи підсвідомо, почав би щось змінювати (а може б навіть психічно зірвався) — і щось би обов’язково набуло яскравої барви, а «ланцюгова реакція» не забарилась би! Відтак, Ми були свідками як зміни у «Плезантвіллі» породили диктатуру, жорстокість і свавілля боку сил опору змінам! Для Мене було жахіттям спалення книжок і трощення картин. Згадав пророчу фразу Гайнріха Гайне (творчість Якого Ми вивчали на Зарубіжній літературі у 9-й клясі — рівно тридцять років тому): «Спочатку вони спалюють книги, а потім будуть спалювати людей!» Ось задля запобігання трагедії, Я б ніколи не відправився до «Плезантвілля»! Вельми показовим є те, що Девід достатньо «наївся» «Плезантвіллем» і навіть заради 1000 доларів не дивився Марафон — хоча Його шанси на виграш були доволі високими. Мені сподобалася мудрість Девіда у розмові з Матір’ю, але Я не зрозумів чи Девід позбувся Своєї риси ідеалізувати… Наскільки Я зрозумів, уже існує два «Плезантвіллі»: Один — Кольоровий, вплетений у Реальність, у якому залишилася Джен; Другий — Чорно-білий, який продовжував іти по Телевізору з ориґінальними Бадом і Мері-Сью.
По-шосте, Скіп Мартін (Пол Вокер — Paul Walker) — Мій візуальний ідеал та асоціяція з Моїм Реальним Ідеалом. І тут без пояснень, а Хто як хоче — хай так і розуміє…
Моя оцінка — 7 балів із 10-ти!