Арсен Гребенюк
модератор
Знайдено 80 результатів 
Цей серіал у хорошому сенсі обманює сподівання, бо історій про покинутий корабель, де діється якась дичина, вже було немало.
У 1899 році пароплав прямує з Англії до США. Під час плавання він виявляє корабель тієї ж моделі, що зник кілька місяців тому. І як заведено, після цього навколо починаються таємничі події. Хтось гине, на борту корабля-привида виявляється німий хлопчик, капітан щось приховує, а в головної героїні Мори виявляється велика таємниця, від якої вона тікає.
Доволі банальну зав'язку рятує те, що буквально всі персонажі не ті, ким виглядають. Усі мають секрети, якими не бажають ділитися з іншими. І пов'язує все воєдино символ трикутника.
"1899" нагадує "Загублених" тільки не на острові, а на борту пароплава. Це відчуття посилюють періодичні анахронізми, як-от телеекрани, крізь які таємничий режисер всього дійства спостерігає за героями.
Хоча постери та символіка трикутника натякають на Бермудський трикутник, насправді в серіалі його нема ... . Сюжет веде до іншої, теж доволі заїждженої теми віртуальної реальності. Проте раптовий перехід від історичної містики до наукової фантастики в останніх епізодах і достатньою мірою пояснює загадки, і лишає гарну інтригу для другого сезону.
Головна проблема - це актори. Ні, не те, що склад дуже інтернаціональний. Цьому є дуже міцне обґрунтування в сюжеті (і не треба казати, що не історично, бо насправді там нема історичності). Справа в тому, що актори існують як скриньки з таємницями. Їхні діалоги та вчинки цілком підкорені сюжету. Ось вони натякають-натякають на свій великий-великий секрет, а потім видають його і відходять на задній план. Усе лише для того, щоб Мора та її несподіваний друг Деніел просувалися в розслідуванні головної таємниці - хто зрежисував усі події на кораблі.
Серіал попри понуру атмосферу підтримує інтерес до себе і дивує поворотами сюжету. Найбільше тим, що все було ширмою для дечого іншого. На щастя, "1899" не заграється з таємницями й видає задовільні відповіді в фіналі першого сезону. Тому чекати другого є сенс. "1899" - це "Матриця", якої ми заслуговуємо більше, ніж "Матриці: Воскресіння".
Оригінальний твір Івана Єфремова сам по собі важкий для екранізації. У Єфремова добре виходило робити наукові передбачення і погляд на радянський комунізм він мав доволі тверезий (якщо не скептичний). Роман, окрім сухості своєї мови, показує суспільство, що кардинально відрізняється від тогочасного.
Фільм наче зумисне применшує позитивні риси першоджерела та перебільшує негативні. Персонажі, жителі далекого майбутнього через тисячі років, говорять дуже пласкою, беземоційною мовою. "Туманність Андромеди" ненароком передбачила перетворення тексту в звук комп'ютером. Тобто, в мові є вигуки, прикметники, звертання, але всі вони промовляються однаково монотонно, ніби людям нема діла до всього навколо. Персонажі - це особини-функції і не більше. Так, у романі вказується, що мова в майбутньому позбулася надмірностей, але люди не стали роботами без емоцій. Вони користуються емоціями більш, скажімо, раціонально, але фільм справляє враження їх відсутності.
Декорації чужої планет ... и та всіляких пультів доволі таки непогані. Можна також впізнати щось схоже на ноутбук. Але щодо Землі, де відбувається значна частина дії, там усе дуже блякло. Земля в романі нагадує суцільну античну Грецію з містами-полісами поруч з велетенськими геоінженерними спорудами, як-от штучні сонця над полюсами. А на екрані ми бачимо лише пару споруд в "Артеку" та скелі.
Що вдалося - то це костюми. Як буденні, так і скафандри. Дещо авангардне, але при цьому функціональне.
Сюжет цілком готує до другої частини, що так і не була знята. Історія дослідників на Землі та екіпажу зорельота, застряглого на іншій планеті, перетинаються надто мало і поокремо вони не вельми виразні.
Обірвана оповідь не спонукає хотіти продовження. Світ майбутнього, показаний у фільмі, явно штучний і нещирий. Окремі дизайнерські рішення вдалі, але загальне враження - монотонно й непереконливо. Єдиний сильний момент - це коли персонажі дивляться трансляцію від якихось далеких інопланетян і розуміють, що ті напевне давно померли.
Якщо автори мали намір переконати глядачів, що в майбутньому "жити стало краще, жити стало веселіше", і його треба прагнути, то вийшло навпаки. Я не хочу майбутнього, де найцікавіша риса людини - це її одяг. І хай це не зовсім класичний радянський комунізм, результат очікуваний - суспільство, де є мета, але нема людини.
Весь фільм - це лекція на фоні майже статичних картинок, в якій ви віднайдете хоч щось цікаве лише бувши знайомими з книгою Олафа Стейплдона. Та якщо ви її читали, то ніякого фільму не потребуєте, бо "Останні та перші люди" неймовірно масштабні, надзвичайно багаті на ідеї при своїй сухій мові. Уява змалює все краще за будь-якого режисера.
Фільм намагається передати, що справа не в химерному вигляді десятків видів людей, які будували цивілізації впродовж мільйонів років. Що бути людиною - це вести особливий спосіб життя, який складає свою ноту в музиці Всесвіту. Але цей фільм просто ліниво зроблений і статус фільму-пам'ятника Йоганну Йоганнссону його не виправдовує. Я не проти подачі сюжету через картинки монументів, таємничі написи та орнаменти і голос невидимого оповідача. Навіть хотів би побачити в такій формі. Та не в цьому випадку. Мова ландшафтів і розповіді про крах утопій знала кращі часи.
"Важкий метал" заслужено зветься шедевром мальованої анімації. Та в тому-то і справа, що ця антологія демонструє майстерність анімації, а з сюжетом у неї не дуже.
Не то щоб оповідки "Важкого металу" були банальні чи аморальні. Врешті-решт їх оповідає втілення зла. Фільм засновано на коміксах, які публікувалися в журналі для дорослих, тамтешні історії в'їдливі, зубоскальні та пародіюють багато популярних творів свого часу. Та ось в чому дивність... Фільм обрамлено як оповідь злої сутності, що хвалиться своїми лиходійствами перед дівчинкою аби схилити її на свій бік. Так чому ж це зло так часто зазнає провалу? Здається, воно не розповідає про свої минулі справи, а веде пряму трансляцію з різних часів і просторів. А в прямому ефірі, знаєте, багато що може піти не так.
Є епізоди, що просто показують крутий графон, як-от вступ чи про зомбі на літаку. Інші відчуваються недосказаними, як про викрадену інопланетянами секретарку з низькою соціальною відповідальніс ... тю. Найцікавіші - це про підлітка Дена, що став героєм на іншій планеті (нагадує твори про Джона Картера та Конана), і про героїню Таарну, прикликану на битву проти мутантів (з явними натяками на комікси про Арзака).
Закінчується все несподівано, лишаючи питання: а нащо було городити стільки історій, якщо реально просувають сюжет перші дві та остання?
Щоб сприйняти "Важкий метал", треба бути знайомими з американською та французькою поп-культурою. В іншому разі лишається дивитися його як серію кліпів з іноді дійсно крутою музикою.
"Виховані вовками" надзвичайний серіал у плані атмосферності. Він некомфортний і тривожний, він постійно готує до зустрічі з таємничим, могутнім, огидним Злом, яке чекає колоністів на іншій планеті. А може й не злом, а безликою справедливістю, перед якою всі грішні. Персонажі постійно помічають ознаки майбутнього лиха: велетенські скелети, бездонні провалля, сліди когось, хто були до людей. Я не можу згадати іншого серіалу, де гнітючість була б так доречна.
А ось сюжет все ходить навколо таємниць та й доходився до того, що серіал закрили після 2-го сезону. Бо хоча озвучується багато проблем, вони дуже мляво вирішуються.
У центрі - протистояння між віруючими та атеїстами, що будують нову цивілізацію на іншій планеті після того, як спалили Землю у війні. Двом роботам доводиться враховувати схильність людей до створення ідолів - буквальних чи уявних, і користуватися цим для забезпечення виживання людства. Здавалося б гарний конфлікт. Імпульсивні, фанатичні віруючі, чия нел ... огічність усе ж приводить до бажаних результатів. І на противагу їм атеїсти з холодним розрахунком і безжальною раціональністю. Та на ділі виходить, що різниці між ними ніякої. Атеїсти виявляються таємними віруючими, віруючі атеїстами. Може це і було задумом, щоб протиборчі сторони об'єдналися проти спільного ворога, але розв'язки не послідувало.
Підсюжети з минулим персонажів просувають дуже потрібну ідею, що почати з чистого аркуша замало, треба по-новому "писати". Тому-то роботи й зосереджені на вихованні дітей, а не переконанні дорослих. Але минуле переслідує героїв вигадливими шляхами та більше того, на новій планеті, схоже, криється прихована історія всього людства.
"Виховані вовками" за кількістю релігійних посилань наздоганяють "Євангеліон", створюючи відчуття чогось дуже важливого, але мало що пояснюючи. Змій-спокусник, дерево пізнання добра і зла, Ліліт, Мойсей - тут повно всього, щоб зачепити вашу увагу, а потім вести до міражів, які все віддаляються і віддаляються.
Колись був серіал "Земля-2", що тривав єдиний сезон, але з тими ж завданнями справився краще. Там теж були підземні жителі, тягар минулого та хлопчик з долею пророка. Та навіть робот там був! Звичайно, прикро, що ми не побачимо продовження "Вихованих вовками", бо при своїх недоліках він лишається дуже помітним на фоні інших фантастичних серіалів. Може, отримаємо комікс. Але в підсумку серіал багато що починає, але мало до чого приводить. Усе зникає в тих незбагненних дірах, які ми бачимо ще з перших кадрів.
Цей фільм, чию назву було б краще перекласти «Е ні», продовжує традиції Піла, проте робить це як качка. Знаєте, качка і ходить, і плаває, і літає, але все це виходить не дуже добре.
Є ранчо, яким давно володіє родина темношкірих американців. Вони розводять коней для зйомок у фільмах. Несподівано голова родини незбагненним чином гине і ранчо успадковують його син О'Джей і дочка Емералд. Після цього над ранчо починає літати НЛО, фото якого могло б принести чамало грошей. Отож, починається полювання за НЛО, в якому самі люди скоро виявляються здобиччю.
Режисер оригінально обіграв тему НЛО, пропонуючи аж три пояснення літаючої тарілки: інопланетяни, невідома тварина і янгол. З цього виростає цікава інтрига, яка однозначного пояснення причому не потребує. Справа не в тому, що люди зустріли, а в тому, як вони реагують на порушення звичайного для них плину життя.
У фільмі паралельно присутні багато тем і образів, але не всі достатньо чіткі. В «Ми» того ж режисера розгадування си ... мволів були не обов’язкові, проте розгадки досить зрозумілі. А тут і таємнича левітація взуття, і НЛО, що порівнюється з ковбойським капелюхом, і містичний квадрат, і нарешті оскаженіла від страху мавпа, об яку зламано вже скільки мізків.
Серед тем, які досить чіткі та до яких фільм робить висновки:
- Фальшивість почуттів. Посмішка, привітність, сміливість – усе це для публіки, для отримання матеріальної вигоди. Мені спала на думку та весела японка на одній минулих виставок E3, що вся така «єєєй, народ, дивіться як класно». Ось так поводиться на публіці Емералд. Хоча на самоті чи з братом вона зовсім інша.
- Життя під об’єктивами камер. Всі бачать одні одних, а чого немає на фото чи відео, того наче й не існує. Сучасні люди прагнуть спершу засвітитися на картинці, а потім думають куди її приткнути. Звідси фанатична довіра до зображень і як наслідок продукування різних ідолів. Їх тут повно дуже буквальних, від цілого поля аероменів і аеростату-маскота місцевого парку розваг, і до авторитетних шоуменів і кінооператорів.
- Нездоровий потяг до видовищ. Цитата з книги пророка Наума на початку демонструє зміну ставлення людей до дива. В сучасному світі нема поганого піару, твори, руйнуй, кривляйся, роби дурниці, програвай і страждай – головне, щоб це привертало увагу. Ти живеш, поки тебе бачать інші. А щоб бачили подовше, ти мусиш дивувати, чого б це не коштувало.
- Люди не хочуть дива як джерела особистого духовного досвіду. Вони хочуть, аби інші бачили як з ними стається диво. Якщо до тебе прилітає янгол, ти сфоткаєш його і зароблятимеш на цьому бабки, замість спілкуватися з тим янголом, який тобі може щось важливе має повідомити.
- Втрата страху. Страх добре продається, з загибелі людей і тварин за жахливих обставин легко зробити видовище. В «Воно» Кінга клоун Пеннівайз живився зляканими людьми, бо вони смачніші. Тепер люди смакують чужий страх. Страх перестав захищати нас, він відвертає від небезпеки одиниць, як-от О'Джея, що проявляє розумну боязливість.
- Бог покарав людей, пославши їм НЛО, але люди такі зіпсуті, аж не розуміють, що їх узагалі покарано. Емералд навряд чи пережила якесь духовне переродження, поки її брат бачив справжній вигляд янгола. Та принаймні в них тепер є фото, ікона, якщо хочете. З якої можна зробити святиню, а можна нового ідола.
Велика кількість тем, присутніх у фільмі, роблять його напруженим і місцями тривожним. І через це ж він не так струнко побудований, як «Пастка». Хоча актуальність «в точку», і операторська робота на висоті, «Ноу» бракує ясності, він лишає глядачів із сумнівами чи дійсно вони все так зрозуміли, як слід. Але Джордан Піл уже сам став таким собі ідолом для кінокритиків, тому цей фільм... може він теж «фальшиве диво».
Не знаю чому саме цей серіал з'явився в рекомендаціях Кінобази для перегляду вдома, та треба щось про нього сказати.
Я почав дивитися "Камен Райдера" у 2012 і потім перестав, бо серіал скотився в суцільні кривляння. Це - черговий сезон у величезній медіафраншизі, що тягнеться з 70-х. Якщо вирішите його дивитися, мусите прийняти, що "Камен Райдер" завжди більш театральний, аніж ми звикли, порівняно з американськими фільмами про супергероїв. Тут завжди пластмасові костюми та не дуже реалістичні спецефекти. "Камен Райдер" - це більше про сюжет, аніж про картинку та гру акторів.
І сюжет поки що інтригує. Все інше - це данина традиції, яку серіал не змінює вже років 15. Як на черговий сезон, "Джитс" є "норм". Серйозніший та стриманіший за своїх попередників. Хоча оці обіцянки створити "ідеальний світ" черговим лиходієм/лиходійською організацією, таємничі дівчата, самовпевнені другорядні герої та власник крамниці/кафе, що від ... пускатиме жарти, піднабридли. Якщо ви вирішили вперше дивитися "Камен Райдера", почніть із сезонів початку 2000-х.
Це, звичайно, комедія, проте комедія мабуть повинна смішити, а не дратувати. Сюжет виникає нізвідки та приходить в нікуди. Нічого по суті не змінилося у всесвіті Marvel. Кого ми не знали - ті померли. Кого знали - лишилися такими ж. Але творці фільму перестрахувалися, оформивши весь сюжет як переказ від імені Корга. Тобто, завжди можна сказати - насправді було не так, це все Корг перебрехав.
Дуже символічно, що на початку є вистава про Тора з акторами, які геть не підходять на свої ролі. Тор ще якось тягне сюжет, як той літак, що показано у вступі. Решта з'являються, кажуть пару реплік і зникають без причини. Лиходій Гор однобокий і нікчемний. Він ніби грається в піддавки з Тором неясно навіщо. Ну треба йому чарівна сокира, то брав би і драпав. Але замість того краде дітей і розказує їм страшилки, поки Тор принесе сокиру сам. Жінку-Тора злито нізащо. Персонажка непогана як людина, що ховає особисту трагедію за геройствами, та дали б їй тоді більше значення.
Гарних жартів обмаль, ... зате повно самоповторів і дуже передбачуваних "несподіванок". Скільки разів ми бачили жарт про героя, що нібито лишив якусь дуже крихку річ цілою, а вона за мить розвалюється? Чи коли всі такі серйозні, а хтось один кривляється? Фільм переповнений отакими прикольчиками, над якими ще мій дід (не) сміявся.
Сам антураж фільму складений з надто різних шматків. Комікси 80-х звичайно той ще політ фантазії, але ж є випробувані часом ідеї, і запроваджувати цілі раси богів можна було якось більш делікатно. І тут є бог-пельмень, от сміху-то.
Наприкінці Тор роздає дітям зброю та шле у бій. І воює пліч-о-пліч зі своєю малою прийомною дочкою. Нікому не здається, що це якось... безрозсудно, якщо не аморально?
Коротше, там є двоє козлів. Буквальних, рогатих і кудлатих. От козли порадували.
Цей відгук періодично оновлюється, тож не дивуйтесь. І хоча враження трохи покращало після перших двох епізодів, «Персні влади» не дотягують до звання великої передісторії великої саги. Перший сезон виявився величезною розтягненою експозицією.
«Персні влади» швидше розраховані на людей, поверхнево знайомих із творами Толкіна. Тих, які знають, що «Володар перснів» видатний, але самі його не читали. Якщо ж ви наперед знаєте хто такі валари чи що таке сильмарили, мабуть лишитеся спантеличені лавіюванням авторів між частинами канону і додумуванням свого, виправдовуючись, що Толкін про це не писав (насправді писав, але в тих творах, на який немає ліцензії).
Якісь геть нові ідеї серіал не пропонує та й не повинен. Як і не мусить нагадувати кінотрилогію Джексона. Екранізувати такі основоположні твори завжди важко, бо їхні новаторства уже стали кліше. Та серіал не став ні точним слідуванням канону, ні блискучим неканоном, ні маранням усіх основ. Щось середнє, всього по трохи. Насправд ... і «Персні влади» дуже несміливо йдуть уперед, маленькими кроками. Але йдуть надто довго.
Найцікавіший персонаж поки – це «не Ґандальф» у якомусь ще невідомому нам першому відрядженні до Середзем’я. У хутроногів і гномів цікавий образ, а на інших чомусь забракло унікальності. Хлопчик Тео та юний Ісілдур узагалі ніякі, персонажі-опудала. Лиходій Адар хоча б трохи здивував своїм ставленням до підлеглих орків. Ґаладріель поводиться, ніби одягнула такий колючий светр, у якому не можна ні миті всидіти. І темношкірий ельф Арондір усе ж стає цікавим героєм аж... у 6 епізоді.
Персонажі говорять так, ніби хочуть виглядати розумнішими, ніж є насправді. Кожен обов’язково промовляє якусь повчальну цитату в стилі тих мемів з вовками. Як приклад діалог: чим відрізняється корабель від каменя? Я можу назвати багато відмінностей, але знаєте що розповідає персонаж? «Камінь дивиться вниз, а корабель вперед». Уххх, мудро.
Ідеї «Володаря перснів» ясні: «маленька людина змінює світ, якщо має велику мету», «найбільше добро робиться тихо, коли ніхто не бачить і просто сумлінно робить те, що правильно», «гординя – початок усіх гріхів», «ми не вибираємо часи, але вибираємо ким у них бути», «диво станеться лише тоді, коли ти використаєш усі можливості». Але в «Перснях влади» принаймні поки що все навпаки: «велика людина/ельф змінює світ», «гординя відкриває правду», «всі мають долю, всі роблять як визначено наперед». Як із дивами ще побачимо, але християнського чи хоч якось релігійного підтексту, що був у Толкіна (і без якого «Володаря перснів», на відміну від «Гобіта» бути не може), чекати, схоже, не слід.
Картинка просто на сучасному рівні, без відкриттів. Дизайн Нуменору вдався, а от в інших держав немає візуальної самобутності. Є непогана музика, але всю таку музику ви вже чули в «Володареві перснів» та «Гобіті».
Серіал багато обіцяє, але виконує обіцянки дуже скупо. І поки він розкручується, щоб чимось здивувати, стає просто нудно.
Це невеликий епізод з життя Шевченка чи швидше фантазія на тему його біографії. Шевченко проводить останні тижні в своєму засланні в Казахстані, аж ось довгожданий наказ про звільнення зникає. Хтось дуже не хоче відпускати поета на волю, але хто? Його земляк, керівник Новопетровської фортеці? Новий поручник, який вишукує повстанців? Дружина великого начальника, що тільки в віршах Шевченка знаходить розраду?
Фільм має потенціал стати детективом, але це швидше історія про те, як Шевченко лишається собою в середовищі, де панує тупа, невиправдана жорстокість російської солдатщини. Як писав один кінокритик, Шевченко постійно чогось чекає. Він і справді чекає, але не просиджує час, нудьгуючи. Не знаючи скільки ще бути в засланні, він шукає красу природи серед голих скель і красу людини поміж черствості. І головне – знаходить.
Більш того, Шевченко тихо бунтує (він також робить спробу втечі, але зрештою розуміє, що це не його шлях). Перед своїми ворогами він з якимось стриманим глузуванн ... ям поводиться без сварок і лайки. Шевченко зі своїм товаришем-поляком Мацеєм постають острівцями гуманізму в морі людоїдської муштри, де все мусить бути "ать-два". Проте так він непрямо надихає казахів на бунт і посередником тут стає мисливиця Катя, що час від часу супроводжує поета. А в фільмі Шевченко більше все-таки поет, навіть не в сенсі автора віршів, а в сенсі людини, яка бачить за буденністю винятковість.
Це також історія про солідарність. У російське військо потрапили кілька українців, серед них і комендант фортеці Іраклій, де відбувається немало подій. Він приховано сприяє Шевченку, навіть попри насмішки з цього приводу.
Росіян дещо важко розрізняти, вони всі в однакових мундирах і з вусами. Мені знадобилося почитати книгу за фільмом, аби впевнитися, що в кадрі точно ті персонажі, що я думаю. Ганна Топчій грає відсторонену від чоловіка Іраклія жінку, але репліки можна якось і поживіше промовляти. В Бориса Орлова, що грає Шевченка, надто помітний грим. Цікаво, що Роман Луцький, котрий грає тут поляка Мацея, вже скоро сам зіграв Шевченка у «Безславних кріпаках».
Сюжет повільно розганяється, але під кінець події розвиваються дуже стрімко і розв'язка закінчується компромісом, який прийнятний для всіх. Шевченко покидає Казахстан, але лишив там зерна змін на краще. Як і Казахстан з його пейзажами та людьми вплинув на поета.
Шевченко постає тут як чоловік, чия боротьба полягає не в гучних гаслах і фізичних битвах. Але така тиха боротьба теж дуже потрібна.
У 2018 навколо "Брами" розгорівлися неабиякі суперечки. Одні стверджували, що це глибше за переоціненого Тарковського і на межі геніальності. Інші вважали "Браму" незрозумілим маренням.
Цей містичний фільм, скажу вам, цікаво розплутувати, хоча аж стільки містики він і не потребує. В Чорнобильській зоні живуть баба Пріся, її дочка Слава та дорослий, але інфантильний (на перший погляд) онук Вовчик. Їхньому життю не позаздриш, вони люди другого сорту в очах інших. До того ж усі троє постійно сваряться, їх завжди щось не влаштовує.
Увага глядачів звичайно прикута до відьми баби Прісі. Вона єдина почуває себе на своєму місці. Вовчик на межі збочення мріє побачити Київ, спокушений картинками та цукерками. Слава живе в Зоні, всіляко лає життя в ній, регулярно їздить десь у місто й щоразу повертається через почуття обов'язку. Міліціонер Вася, що іноді відвідує Зону, бачить у Славі коханку, яку хотів би забрати з собою, але не може. Всі страждають від того, що об& ... #039;єкт їхніх бажань не там, де домівка. Тільки не Пріся, котру мучить проте відірваність дочки й онука від рідної землі. Пріся тонко відчуває оцю батьківщину та бідкається, що з нею це відчуття загине навіки.
Та головний герой цього фільму зовсім не баба Пріся. Ні, головний герой - це сама Зона, що втілює собою Україну. Її розглядають здалеку, часом заїжджають задля екзотики, намагаються як-небудь використати, але Зона жорстоко мстить усім, хто її зневажає та принижує. Напівфантастична розповідь баби Прісі про історію України на початку не випадкова. Легенда про таємну гілку метро з Чорнобиля до Києва описує утопічну мрію про сприйняття світом чорнобильців/українців як рівних.
Баба Пріся лише служниця містичного, навіть демонічного правосуддя Зони-України. Разом із таємничим чорним роєм, радіоактивним сомом, вихором, вона - еманація Зони. Можна винищити чи депортувати населення, дати йому образливі клички, переконувати стати "нормальними людьми", та це тільки збільшує жахливість відплати ворогам. Як не відьма, то русалки чи темний вихор їх знищать. Зона - це така вічна Україна, право жити в якій треба доводити і самим українцям.
Фільм закінчується наче трагічно, але всі головні герої опиняються в тому легендарному метро, де вони не люди другого сорту, а одні з багатьох рівних. Перетворення Вовчика у фіналі натякає, що цієї мрії не досягнути якось своїм тихим ходом. Її робить реальністю ритуал, яким створюється наступне покоління - те, що дивиться на світ новими чистими очима.
Цю історію, на мій погляд, можна було розказати дещо простіше. Без спецефектів, які місцями просто сміховинні, та без загравань із всякими символічними сомами й чорними козами. Можливо, містика на рівні чуток пішла б лише на користь.
Серіал дещо кращий, ніж можна було очікувати. Якщо ви переживали, що тут буде засилля виправдань жіночої зверхності, пихаті/хтиві/нікчемні чоловіки та героїня, що опановує нові сили майже без зусиль... Правильно переживали : ). Проте обіграно це все-таки кумедно. Наприклад, головна героїня не потребує вчитися тамувати свого внутрішнього звіра, бо її робота і так потребує надлюдської витримки. Розважати гумором не вельми високого штибу в серіалу все ж виходить.
Та "Жінка-Галк" - це "Матриця 4" від світу Marvel. Серіал тоне в самоіронії. Творці вирішили, що достатньо сказати "так, ми просто заробляємо гроші на глядачах" і їм усе буде вибачено.
Головний позитивний момент - це закулісся життя супергероїв. Що вони теж їдять, відпочивають, мають родини та друзів і часом хочуть побути простими людьми. Ви можете мати суперсилу, проте це не врятує вас від заздрощів, пліток або поганих знайомств. Супергерої світу Marvel - то така метафора "зірок" на ... шого світу.
Щодо сюжету, то він довго закручується навколо того хто хоче підставити новоявлену супергероїню і розв'язується дуже ліниво. І творці самі ніби пишаються тим, що заощадили купу грошей, просто відкотивши фінал до більш дешевого завершення. Причому на цьому наголошується хвилин 10 і Жінка-Галк буквально з екрану вилазить, щоб з гумором сказати "ні, давайте зробимо ось так, а не так, як всі чекали". Але ж ні, це не так працює! Тут не "Монті Пайтон і святий Грааль".
"Жінка-Галк" перебуває в якійсь окремій пародійній версії світу Marvel. Вона може існувати, але збирає в собі усе найгірше, що було в 4-й фазі кіносерії. А те, що тут є хорошого, не виїжджає під тягарем гайпових хіхоньок та хахоньок.
Уявіть, що в звичайнісінькому місті є Таємниця. Це Таємниця, що пов'язує здавалося б буденні, лише злегка дивні випадки в єдину величну картину. І є умовний Шерлок Голмс, якому під силу її розгадати.
І ось він сідає навпроти вікна, тужливо дивиться на осінній дощ. Потім встає, йде довгими скрипучими сходами. Заходить в кімнату до доктора Вотсона. Вони мовчки кілька хвилин дивляться один на одного. Голмс згадує, що в нього є мама. Він іде її провідати, блукає пустельним пляжем, повертається додому. "Ну як там?" - запитує Вотсон. Голмс мовчки йде в іншу кімнату й починає грати на скрипці.
Передати тужливу, меланхолійну атмосферу картин Саймона Сталенгаґа серіалу вдалося. Це ожилі малюнки, де чудернацькі технології стали частиною життя простих людей. Але сюжет кожного епізоду - це ось та оповідка, що веде нізвідки в нікуди. Для любителів "Чорних квадратів" можливе те, що треба, але вже наскільки я любитель цього, мені все одного не зайшло. Єдиний більш-менш ... цілісний епізод - це про пару, що застрягла в застиглому часі. Все інше розвалюється під тягарем отих недомовок, багатозначних мовчань і поглядів у далечінь.
Скільки ви знаєте реалістичних фільмів про космос? А альтернативно-історичних? Мабуть трохи більше, але теж мало. То що як поєднати їх у серіал і показати як тривало б змагання між США та СРСР у космосі в дещо іншому світі? У світі, де Корольов не помер у 1966, а допоміг Радянському Союзу першим висадити людину на Місяць.
Перший сезон дав несподіваний старт: Як? Хто? Чому розвідка не знала? Як тепер американській владі не втратити обличчя перед народом? Це було цікаво і переконливо. Не стільки через закулісні інтриги, як через технічні рішення та винахідливість астронавтів. Через той оптимістичний дух, що був у "Марсіянині": безвихідних ситуацій немає, буває брак уяви. Слід відзначити тутешні декорації та костюми. Вони якнайреалістичніші і це й не дивно, бо автори обізнані з реальними проєктами НАСА. Деякі з показаних тут апаратів дійсно планувалося створити.
Другий сезон наростив ставок, адже протистояння наддержав загрожує перейти в Третю світову війну. На фоні цього ... цікаво слідкувати як змінюється світ: В'єтнамська війна завершується раніше, Радянський Союз не вторгається в Афганістан, електромобілі стають буденністю. І при тому настільки зростає кількість різних особистих драм, що серіал стає мильною оперою в космосі. Забагато подій відбувається на Землі, і це не пошуки порятунку астронавтів, як у "Аполлоні-13". Хтось бідкається через глаукому (а тривалі космічні польоти хіба не мали дати поштовх медицині?), хтось влаштовує перегони на літаках або шукає батька. В підсумку проте - героїчна розв'язка, що дає надію на краще майбутнє.
Третій сезон масштабніший, але при цьому якийсь казковий. Постійно стаються збіги обставин, дуже зручні аби герої опинилися в якомога драматичніших ситуаціях.
Перші кілька епізодів - це як радянська фантастика на кшталт "Небо кличе", лише навпаки. Кілька космічних кораблів летять до одної мети, але корабель злих капіталістів (тут злих комуністів) виходить з ладу через гонитву за першість і суперники шляхетно його рятують, щоб разом приземлитись. Творцям ніби забракло фантазії і альтернативні 1990-і тут виглядають як сучасність, переміщена на 30 років назад. Припустимо, рідкокристалічні монітори та місцевий Ілон Маск є наслідком розвитку космічних технологій. Але суспільні настрої не пояснити тільки цим. Не вірю, що політ на Марс зробив суспільство США менш расистським і гомофобним і готовим до змін у цій сфері. Навпаки, в показаному світі слід очікувати більшого расизму та інших -ізмів і -фобій, адже всі змагаються зі всіма. Оскільки там не сталося найбільших воєн другої половини XX століття, то не було звідки взятися рухам за мир і терпимість. Це створює надуману мораль про те, що альтернативи-то насправді й немає. Що сучасний західний світ усе одно настане сам собою раніше чи пізніше, а "русскій мір" ніколи не зникне. В серіалі, нагадую, про альтернативну історію.
На виправдання витраченого часу, "Заради всього людства" має відмінну картинку. Сцени в космосі викликають щирий захват. Але серіалу більше підійшов би формат псевдодокументалки, ніж сімейних драм на фоні нездійснених проєктів НАСА.
Цей серіал кілька разів зринав переді мною з глибин інтернету, так що треба було нарешті подивитись. Що про нього сказати? Він приваблює, але не тим, чим мав би. Місце дії, сам світ Бермудського трикутника, цікавіший за головних героїв. Опис "все, що зникло, потрапляє в Бермудський трикутник" відкриває величезний простір для фантазій. І тому живий піратський корабель з сонячними вітрилами чи роботи-скелети верхи на птеродактилях не викликають питань. А ще тут крутезний опенінг, який не вилазить із голови.
Але хлопчина Зак Шторм такий собі головний герой. Він отримує все готове просто тому, що він дуже класний (принаймні, про це постійно нагадує його команда). В нього є чарівна шабля-наставник із силою стихій. Зазвичай в подібних історіях герой шукає стихії, якісь магічні амулети чи камені, але тут весь набір уже в руках. Через це персонажі дуже слабко розкриті, для них практично нема особистих історій. Вони будуть шукати скарби, яйця морських почвар, натраплятимуть на таєм ... ничі руїни, але все це просто "шоб було" без конкретних завдань. Просто є пунктик "потрапити додому" і якось все саме складеться (спойлер - так і не склалося, бо другий сезон не вийшов).
Ми дуже мало знаємо про Зака. В нього є батько, на мить показали матір. Батько якось проклятий. Ось і все. Почитавши Вікію "Зака Шторма", ви знайдете два абзаци про зовнішність героя, довгий список здібностей і нічого про його якості як людини. І про них дійсно мало що можна сказати, крім банального "сміливий", "не покидає друзів". Мінімум на героя склав, от і добре.
Виходить серіал з великими обіцянками, складений зі шматків інших популярних історій. Усе ніби є, але без глибини. Підозрюю, серіал насправді рекламує якусь серію іграшок, які в нас не продаються. Цьому плаванню треба іншого капітана. Але пісню лишіть.