Арсен Гребенюк
модератор
Знайдено 80 результатів 
Манґа "Спіраль" Джюнджі Іто є одним з небагатьох творів жахів, які викликали в мене реальні сильні емоції. Це книга, в якій незрозумілість причин описаних подій кидає в дрижаки. А на наступній сторінці змушує сміятися. В місті Куродзу більшає спіралей... Вода закручується вирами, вітер утворює вихори, гончар ліпить спіральні вироби, люди починають блукати по спіралі. Потім у спіралі закручує людські тіла й дим крематорію, божевілля шириться містом... Над усім панує Спіраль. Ми так і не дізнаємося, що це таке. То такий дух? Божество? Закон природи? Та провідна тема Джюнджі Іто ‒ неадекватно жорстоке покарання за невиконання незбагненних правил. Це ваші проблеми, що ви чогось не розумієте. Треба було тікати, поки можна було.
Екранізація "Спіралі" створювалася довгенько, адже це всього 4 епізоди. І ось вони вийшли. Як воно? Не так вже й погано, але й хорошим це аніме не назвати.
Картинку стилізовано під чорно-білу манґу, якою і є оригінал. Цікаве і доречне рішенн ... я. Проте місцями дуже видно, що використано прості 3D-моделі. А в другому епізоді картинка просто сміховинна. Ніби анімувати посадили школярів за оцінку "зарах".
Сюжет майже дослівно повторює манґу, та це якраз і не є перевагою. Бо переходи між сценами читачі уявляють. А в аніме там просто різкі пропуски. Тому весь сюжет складається з низки епізодів, між якими ледь-ледь видно зв'язок. Антологіям коротких творів Джюнджі Іто личив формат 2-10-ихвилинних частин. А тут все-таки маємо екранізацію цілого томиська з наскрізним сюжетом.
У трейлері звучала психоделічна музика Коліна Стетсона, що дуже пасує до присутності незбагненної Спіралі. А знаєте що в аніме? Цієї музики там буквально декілька секунд. Зате вона продається окремим саундтреком на стильній вініловій платівці.
Гадаю, дивитися "Спіраль" варто тільки в разі, якщо ви або читали манґу, або намірені прочитати її після аніме. Оригінал, однозначно, вартий уваги, незалежно від ваших вражень від екранізації.
"Вуличне сміття" ‒ це глумливий і огидний фільм, який попри все можна назвати непоганою пропагандою тверезості.
Десь у середині 80-х у нетрях Мангеттена охочий до визиску продавець знаходить ящик лікеру "Tenafly Viper" і вирішує продати його волоцюгам. А вони й раді, не здогадуючись про побічний ефект. Тіло всіх, хто хоч пригублять лікер, огидно розплавляється різнобарвними масами. І саме ці брутально-смішні сцени змушують фільм запам'ятатися.
Самі волоцюги, як і більшість персонажів, мерзотні, брудні й неохайні. Лише головний герой Фредді з його братом викликають яку-небудь симпатію. Причому Фредді не став би головним героєм, якби йому вдалося розпити плящину одразу. А виходить, що вона постійно потрапляє в чужі руки. Решта персонажів просто-таки заслуговують своїх смішно потворних смертей, які ніби стають покаранням для кожного по-своєму.
Сюжет порізаний на епізоди, між якими є мало зв'язку. "Вуличне сміття" нагадує щось типу "Зов ... сім не дитячого кіно" чи пародій з серії "Дуже страшне кіно". Грубо, огидно, і все ж смішно.
Не рекомендую дивитися під час їжі🤮
Фільм "Повстання штатів" багато хто чекали, але низько-посередні оцінки глядачів невдовзі після прем'єри насторожили. Історія про США, розділені громадянською війною, насправді не про війну, природу сепаратизму чи окрему людину у вирі подій. Вона про групу журналістів, які прямують до обложеного Вашингтона з метою взяти інтерв'ю у президента. І головна героїня Джессі постає з проблемою втрати нормальних реакцій на споглядання насильства. Вона черствіє, перестає відчувати огиду і страх.
Конфлікт описано дуже примітивно. Є президент, що засидівся на третьому терміні, та "західні сили" з групу штатів, які ведуть війська до столиці. Хто за що воює майже не пояснено. Просто треба прийняти, що повстанці традиційно добрі, а одноосібні керівники погані.
Дорогою до Вашингтона Джессі з колегами зустрічає деяких колоритних персонажів. Як власницю крамниці, що "внє палітікі", сумнівних правоохоронців-добровольців, які влаштували катівню для мародерів, або ... ополченців, яким усе одно кого застрелити. Проте, жодного аналізу цих персонажів не дано.
Фільм, я б сказав, про два явища. Про особисту дегуманізацію в час війни, вирощення такої броні від чужого болю, щоб зберегтися самому. І про те, що таку броню більшості людей вирощувати не треба, бо вона й так перед нами - це скло наших моніторів і смартфонів. Війна на екрані стала видовищем, солдати - акторами, - журналісти - операторами, а руїни та трупи - декораціями. Втім, тема медіа замало показана чи обміркована в "Повстанні штатів". Декорації та статисти перетягнули хронометраж на себе.
Всупереч моїм очікуванням, друга частина краща за першу. Попередній фільм був аж надто схожий на "Зоряні війни". Цей використовує їх як джерело натхнення, але не копіює. Дія дещо камерна, від продовження очікуєш зростання масштабів, а тут навпаки. Зате кожен персонаж отримав додаткове розкриття свого характеру через розповіді про минуле.
Фільм має логічний кінець, у якого лишається невеликий зачин на майбутнє. Він не нудний, хоча і неоригінальний. Операторська робота та актори витягують його там, де сюжет заслабкий і передбачуваний. Тому середнє враження швидше позитивне.
Рідко буває, щоб дві екранізації відомої книги вийшли майже одночасно. З серіалами за «Проблемою трьох тіл» Лю Цисиня сталося саме так. Ну, майже так, реально різниця між ними понад рік, але для західного глядача обидва відкрилися тільки зараз. Один серіал виробництва КНР, інший США. Перший встиг стати відомим, другий мало хто бачили і зрідка згадують його в коментарях. Я поглянув обидва і пропоную вам огляд-порівняння.
Для початку опишу основу. В 1960-і в материковому Китаї дослідниця Є Веньцзе опиняється в трудовому таборі. Її здібності до фізики згодом вирішують пристосувати для роботи на військовій базі. Розчарована в людстві Є Веньцзе надсилає в космос сигнал інопланетянам і отримує відповідь з попередженням більше не виходити на зв'язок. Але вона вирішує, що інопланетяни наведуть на Землі лад, і ігнорує попередження. Через багато років скоюють самогубство чи гинуть за загадкових обставин провідні дослідники по всьому світу. Розвиток фізики та астрономії припиняється. І це ... виявляється пов'язане з відеогрою «Проблема трьох тіл», у яку починають грати головні герої. І з часом вони розуміють, що гра через зображення різних історичних епох веде їх до розкриття невідворотної загрози, що рухається з планети Трисолярис.
***
Ажіотаж розгорнувся навколо саме американського серіалу від Netflix. Це не так екранізація, як адаптація, бо деякі елементи сутєво змінені, а особливо головні персонажі та місце й час дії. Сюжет «Проблеми трьох тіл» відбувається в сучасності, переважно в Англії. Головні герої здебільшого змінили расу, імена, а дехто й стать. Замість розробника нановолокон Вана Мяо постали п'ятеро персонажів, які перейняли частину рис від книжних дійових осіб. Незмінними лишилися тільки головні (земні) лиходії. «Оксфордська п'ятірка», як її прозвали критики, різна за характерами. Проте, з цим розмаїттям важко виділити, хто протагоніст. Спершу це ніби Августина Салазар (якої не було в книгах, але вона найбільше схожа на Вана Мяо), але потім підмикаються інші. Увагу привертають багатий нероба Джек, джерело гумору в цьому серіалі; детектив Да Ши, його начальник Томас Вейд та й загалом персонажі яскраві, навіть якщо епізодичні.
Американський серіал дуже стиснений. 5 епізодів — екранізація «Проблеми трьох тіл» і ще 3 — початку «Темного лісу». Деякі моменти через це пропущені, а сюжетні лінії скорочені. Найцікавіші та найвидовищніші сцени переміщено з фіналу в середину сюжету. Натомість сюжет подано лінійно, тоді як у книзі майже до самого фіналу читачі занурюються до екскурсів у минуле.
Гра у віртуальній реальності зображена як надзвичайно реальна, а доступ до неї отримується через шоломи, що створюють відчуття запаху й дотику. В книзі це забезпечували шоломи та костюми, котрі на час виходу роману вже існували як прототипи. Але для сюжету адаптації шолому є вдалою зміною, бо шолом — це річ, яку персонажі можуть легко одне одному позичити, швидко одягнути і коли такий пристрій таємниче з'являється вдома, це викликає менше питань.
Часи маоїзму зображені епохою похмурою і огидною, з хунвейбінами та абсурдною логікою типу «Мао Цзедун наше сонце, тому посилати радіосигнали на сонце не можна». Тристоляриани в серіалі не показані, лише їхній аватар у вигляді жінки з мечем (що банить неавторизованих гравців у грі). Зате розумний комп'ютер софон розміром з протон тут повноцінний персонаж, який діє автономно від своїх творців, хоча і на їхньому боці. Інопланетяни зберігають навколо себе атмосферу таємничості і це працює на сприйняття трисоляриан як отого самого могутнього ворога, проти якого люди — комахи.
Кульмінаційних сцен тут дві. Перша з пасткою на корабель (морський, якщо що), де його розрізає на смужки. До речі, в обох серіалах ця сцена майже ідентична, тільки від Netflix вона більш кривава та морально «сіра». Друга — коли інопланетяни заявляють усім людям про своє існування. Проте, пояснення, чому треба було саме розрізати корабель, у китайській адаптації краще (і займає якісь пів хвилини). Також, у глядачів може виникнути питання, чому софон, здатний розгортатися в астрономічний об'єкт, просто не закрив людям сонце, щоб вони повимирали, поки флот трисоляриан прилетить. У китайському серіалі це пояснено.
Загальне враження, що серіал від Netflix зроблений на широкий інтернаціональний загал. Він, мабуть, нічого не втратив би, якби тривав 10 епізодів і був адаптацією першої книги в серії. А охопивши ще й початок другої, закінчується так, що хоч-не-хоч, а тепер мусить бути другий сезон.
***
Китайський серіал дуже близький до книги та зроблений для внутрішнього китайського ринку. Він офіційно виходив на американському сервісі Peacock, але західного глядача подача сюжету може не задовільнити. Головні персонажі повторюють книжних і, відповідно, китайці. Дія відбувається незадовго до Олімпійських ігор у Пекіні 2008 року. Спроби зробити інтернаціоналізм у вирішенні проблем незграбні. Існують абстрактні іноземці, що висловлюють проміжні ідеї, але потім з'являється китайський вчений/поліцейський/перехожий женьшень з гори і все розрулює.
Цей серіал налічує 30 (!) епізодів по годині кожен. Для, нас, звиклих до мінісезонів по 8-10 епізодів, це неабияка кількість. Структура часто розкидає три реальності по окремих епізодах. Перша — 2007 рік, друга — 1960-70-і, третя — реальність гри «Три тіла». Але дивлячись деякі, мене не покидала думка, що годинний епізод можна було легко вкласти в 10 хвилин. Китайський серіал, у протилежність американському, розтягнений; місцями аж дуже-дуже. Персонажі багато й розмірено балакають, при цьому їхні міркування ще й часто візуалізовані. Тобто, вони вголос про щось міркують, а глядачі бачать, що персонажі в цей час уявляють. Такі відступи спершу здаються вдалими і пасують для детективу. В них пояснюються деякі важливі деталі. Але потім їх хочеться просто промотувати. Сюжет подається дуже неквапливо. Наприклад, коли Ван Мяо виявляє на своїх фото зворотний відлік, то він годину (!) екранного часу фотографує різні предмети. Деякі сцени повторюються по кілька разів як спогади.
Треба зазначити, що гра зображена тут саме як відеогра, з тривимірними моделями та іноді з інтерфейсом. Китайський серіал приділяє грі більше уваги, глядачі бачать більше епох, персонажів, а персонажі обговорюють це після виходу з гри. Але все найцікавіше відкладене на останні два епізоди, що відчуваються дещо відірваними від решти. При послідовності думок персонажів, вони дуже різко переходять від скепсису до усвідомлення «от воно що, це інопланетяни!». Зате тут розкривається, чому Ван Мяо, творець нановолокон, небезпечний для інопланетян. Адже їхня ціль — дослідники-теоретики.
Як слід було очікувати, часи Культурної революції зображають репресії як «пєрєгіби на мєстах», а не як щось погане за суттю. Найбільша проблема Китаю, здається, в вирубці лісів, а найбільший гріх Є Веньцзе перед партією — читання зарубіжної книжки (серіал від Netflix робить акцент на тому, що Є Веньцзе дочка «буржуазного» фізика, а тому винна фактом свого існування). Але згадується це персонажами з ностальгією, як час, коли були Велика Мета.
Несподівано, в останньому епізоді глядачам показують трисоляриан. Принаймні, як їх уявляють люди. На відміну від книги та американської адаптації, де ми знаємо про окремі властивості цих істот, але поняття не маємо, що вони таке. Софони ж у китайському серіалі просто інструменти, і їхньої розумності не помітно. Що мені ще не сподобалося, то це показ трисолярианських цивілізацій з якоюсь несерйозністю. Не покидало відчуття, що у грі якась самопародія, де є мільярд китайців, які бігають, як мурашки, скандують, гинуть, але ж їх все одно багато. Попри те, фінал показує поворот, який різко розходиться з серіалом Netflix у поясненні, чому інопланетяни бояться людей і хочуть їх знищити. Пояснення наївне і дуже прокитайське, та все ж…
***
Хоча китайський серіал ближчий до книги, американська адаптація сподобалася мені більше. Серіал від Netflix надто швидкий, але загроза в ньому реальніша. Тоді як у китайській екранізації мене не переконали, що інопланетне вторгнення — це взагалі єдине раціональне пояснення подій. Якби виявилося, що вся інформація про Трисолярис і його діяльність на Землі підробка, це було б так само логічно.
Я не з тих, хто буде радити поглянути обидва серіали. Прочитавши книгу, ви не потребуєте дивитися китайську екранізацію. А американська адаптація достатньо відрізняється, щоб поглянути на неї як окремий твір.
Вкотре, та цього разу, мабуть, остаточно, Хаяо Міядзакі випустив свій останній фільм. «Хлопчик і чапля» зумисне не мав широкої реклами, бо те, що його створив Хаяо Міядзакі – реклама саме по собі. Останній фільм вийшов фільмом-галереєю всієї його творчості, фільмом-енциклопедією чи то фільмом-мемуарами. Врешті-решт неможливо вічно створювати щось нове. Він здійснив грандіозний вплив на сучасну анімацію, але й сам зазнав впливу видатних митців.
Сюжет починається в 1943 році, коли хлопчик Махіто, чия мати загинула в пожежі, переїжджає з батьком і мачухою в сільський маєток. У місцевій школі він не ладнає з однокласниками і, щоб не йти наступного дня до школи, розбиває собі голову. Все, що відбувається далі, можна розуміти як наслідки і душевної, і фізичної травми. Хлопчик помічає дивну синю чаплю, яка людським голосом обіцяє, що він ще раз побачить матір. А потім зникає вже його мачуха і тоді Махіто наважується вирушити за чаплею до загадкової вежі біля маєтку… Для інтриги зазначу, що ... сюжет місцями нагадує «Хроніки Нарнії» та «Синього птаха».
«Хлопчик і чапля» – це той фільм, який потрібно дивитися в контексті його створення та згаданих там історичних подій. Це точно не такий твір, з якого потрібно починати знайомство з анімацією Хаяо Міядзакі. «Хлопчик і чапля» – це мозаїка автобіографії, де видно як епізоди життя самого Міядзакі, так і уривки його попередніх фільмів. Уявіть музейну кімнату, де стоїть, скажімо, кришталева скульптура. В кожній грані видно різні шматочки всього довкола, вони зливаються і грають різними барвами. Неймовірно гарно (анімація з часткою імпресіонізму тримає планку якості), проте ви не зможете оцінити кімнату, дивлячись у кришталь. Так і «Хлопчик і чапля» мусить сприйматися з огляду на всю кар'єру творця. Мабуть, це найбільш несамостійний твір у його доробку.
Його можна називати підсумком творчості режисера, але не вершиною. «Хлопчик і чапля» позбавлений простоти «Мого сусіда Тоторо» чи «Рибки Поньо». Його вигаданий світ не настільки внутрішньо логічний, як у «Навсікаї» чи «Віднесених привидами». Там немає соціального коментаря «Принцеси мононоке» чи «Лапути». Але в той же час повсюдно видно фрагменти всіх цих та інших фільмів.
Зазвичай, коли читаєш/дивишся казку, не виникає питань, чому, наприклад, дійові особи цап і баран, а не півень і гусак. У «Віднесених привидами» цілком органічно до сюжету вписується світ духів, а в «Тоторо» – кіт-автобус. Але в «Хлопчика та чаплі» світобудова фрагментарна. Звідки й чому впала вежа, крізь яку можна потрапити до іншого світу? Чому існують двері до інших світів і епох? За що врешті головний «не лиходій» (Міядзакі вірний традиції зображати буркотливих стариганів) отримав свою силу? Все це просто існує, а правила взаємодії з чарівною реальністю навіть не пояснюються, а виникають на ходу. На відміну від тих же «Віднесених привидами» чи «Лапути», «Мандрівного замку» чи «Рибки Поньо» або «Навсікаї», де правила існують незалежно від персонажів. Їх можна не знати, але вони працюють як вічні константи. Можна тільки здогадуватися, що чарівник здатен складати свій світ із того, що туди приносили інші. Але творець робить із цього щось небачене досі, а наслідувачі (якими виявилися войовничі папуги, котрі хочуть самі керувати) можуть лише повторювати. Його світ відокремлений, але він не для втечі від реальності, а зцілення від реальності, в яку потім належить повернутися.
Знаючи фільмографію Міядзакі, ви можете з задоволенням спостерігати за отими проблисками інших його творів і розповідати комусь про кожен. І сам Міядзакі постає то в образі головного героя, хлопчика Махіто, то його батька, то чаплі-перевертня, то чарівника, який боїться, що витворений ним казковий світ потрапить у лихі руки. Здається, «Хлопчик і чапля» є більш особистою історією, адресованою передусім рідним і колегам митця.
На мій погляд, фінал «Хлопчика та чаплі» став прийняттям режисером того, що другого Хаяо Міядзакі не буде. Але другого й не потрібно. Може, рівних йому ще не з'явилося, але історія продовжується.
Отже, в японському містечку осторонь жвавого життя стоїть житловий комплекс С. В розпал літньої спеки навколо хтось розкидає мертву рибу, в одній квартирі збираються мусульманські імігранти, декілька людей таємниче зникають, а дівчинка Кімі вирішила послухати легенди від кількох стариганів, в результаті дізнаючись про підземелля, сховане під будинком...
Така цікава зав'язка обіцяє багато, але мене одразу насторожило, що в аніме всього 4 епізоди, трохи довших за 20 хв. Настільки мала тривалість не дозволяє сюжету розкритися. З однозначно позитивних рис треба згадати якість картинки та опенінг (хоча японці так і не навчилися малювати ноги). А ось сценарій надто поспішний і своєю розв'язкою розчаровує. Практично всі персонажі не отримали достатньо екранного часу. Є багато цікавих нестиковок, які потім усе пояснюють. Звідки, наприклад, в ніби 2000 році сучасний смартфон? Однак, автори вирішили, що можна виїхати на посиланнях до творів Лавкрафта, бо Лавкрафт - це круто, а решта ... вибачиться. Тільки в цьому аніме Ктулху (буквально він) більш-менш доброзичливий, а в решті копіпаста. Разом з тим фінал переповнений невмотивованою жорстокістю з боку цього "доброго" стародавнього божества.
Щодо Кімі, а вона головна героїня все-таки, вже з перших хвилин можна здогадатися, що вона не просто 9-ирічна дівчинка. Є непогані елементи містичного детективу, та вони потім швидко-швидко складаються докупи одним з персонажів. Глядач сидить, слухає 10 хвилин лекцію з історії. Як для жахів, тих самих жахів тут насипано в самому лише кінці фінального епізоду. І якого біса вища істота знову судить про людство за вчинками пари придурків? Позитив у тому, що всі таємниці пояснено і на всі питання дано відповіді.
За епізодів 10 така історія могла б розкритися краще, ніж за 4. А так маємо радше короткий переказ якогось більшого твору, ніж самостійне аніме.
Фільм - щось середнє між "Сходженням Юпітер" і "Бунтарем-Один". Є позитивні моменти, такі як візуальний стиль і постановка боїв. Але сюжет і персонажі - кліше на кліше, без будь-якого переосмислення. Це як мокбастер, знятий після виходу якогось успішного фільму. Ну, знаєте, як "Мегаакула" після виходу "Ґодзілли". Тільки "Бунтівний місяць" з серйозною пикою заявляє про себе як епічну самобутню кіносагу.
Цікавим моментом є те, що кожен актор має епізод в обстановці, що відповідає його батьківщині. Але скільки людей про це здогадаються?
"Заборонений прийом" того ж Снайдера був божевільною мішаниною образів, яка викликає захват. Тутешня мішанина виглядає просто крадіжкою всього звідусіль, зверху примазаною снайдерівською похмурістю.
"Царство падальників" - це анімаційний серіал, який бере банальну тему і робить із неї непередбачувану пригодницьку історію. Це розповідь про декількох людей, які опинилися в різних місцях чужої планети. Їхня робінзонада відбувається серед дивної, але прекрасної природи, що постає окремим персонажем. Це світ із чіткими правилами, які люди, однак, не завжди розуміють.
Біосфера планети Веста дуже різноманітна. Творці серіалу показали різні кліматичні зони, населені незвичайними істотами, хоча їхні земні аналоги часто легко впізнати. Цікаво показано як люди вчаться використовувати тварин і рослини. Але справедливо й інше - як біосфера Вести намагається інтегрувати людей і їхні машини в себе. Різні тілесні жахи роблять серіал таким, який не можна рекомендувати дітям і особливо чутливим людям. Поряд з дивовижною природою глядачі бачать рани, опіки, різні симптоми інфекцій і декілька жорстоких смертей.
Метою всіх героїв так чи інакше стає зореліт, до якого вони прямують 11 еп ... ізодів. Складно виділити головних, але найважливіші напевно Сем і Урсула, без яких не було б мети подорожі. Інші - це умовний лиходій Кейвен, який вступив у симбіоз з істотою-телепатом і вона перейняла його найгірші риси. І Азі та її робот Левай, який поступово перестає бути роботом. Левай - це місцевий месія, що став рівноправним симбіозом людського та вестійського. А потім помер, воскрес, і всіх врятував у фіналі. Передісторії всіх персонажів розкриваються малими порціями, тому до кінця отримуються відповіді на всі питання. Та останній епізод лишає простір для потенційного продовження.
"Царство падальників" постійно дивує чи картинкою, чи несподіваними поворотами сюжету. Чужинська планета дуже переконлива та винахідливо придумана, але й персонажі не відстають у цікавості. Це якісна анімація, що тримає в напрузі від початку до кінця і про яку доволі часто можна сказати "а такого ми ще не бачили".
Коли я дивився "Пригоди Папіруса" в дитинстві на "Інтері", цей мультсеріал здавався мені добіса моторошним і дещо нудним. Проте я дивився його, бо потім часто показували документалки про історію.
Може він не сильно видовищний і часто затягнений, а ще йому бракує чіткого фіналу. Та все ж це незвичайний погляд на єгипетську міфологію, бо вигадка тут переплетена з історичними реаліями. На додачу тут є містична атмосфера зі сценами не дуже конкретних, але величних потойбічних сил. В купі з музикою це створює рідкісне враження.
А ще це виразно французький мультсеріал, з усіма плюсами та мінусами. Починаючи від стилю анімації та закінчуючи типажами персонажів.
Зважаючи на те, що він заснований на коміксах, "Пригоди Папіруса" гідні ремейку.
Дуже нерівномірний, погано змонтований бойовик, де є і чудові захопливі сцени, і просто зайві, тупезні епізоди.
Спершу фільм майже повторює свого попередника, з тією тільки різницею, що головний герой потрапляє вже не під землю, а на космічну станцію. Йому зустрічаються ті самі лиходії та друзі, тільки в виконанні інших акторів. Найбільша різниця - тепер в'язницею керує не трагічний заручник обставин, а цинічний шукач наживи.
Тут забагато персонажів, і впродовж сюжету постійно вводяться нові. Що далі, до виникають нові технологічні штуковини. При цьому повно сцен, які розтягують сюжет, щоб глядачі призабули, що було доти, і була нагода про це нагадати. В той же час фінал дуже різко переходить від втечі до щасливої зустрічі головного героя з родиною.
Фільм іде то в одному напрямку, то в іншому, ніби сценарій писали кілька людей. Може з нього вийшов би кращий серіал, а так маємо надумане продовження, де найцікавіше - це простий мордобій.
Розважальне кіно на вечір, яке починається доволі похмуро, але швидко перетворюється на "Форт Буаяр". Тут є весь набір кліше, які можна очікувати від фільму про втечу з в'язниці. Його окрасою, звичайно, є сама в'язниця: підземний комплекс, де замість ґратів лазерні промені, а всім ув'язненим вживлено імплантати, якими директор може завдавати болю як йому заманеться.
Головний герой має сумну передісторію, але вона майже не впливає на сюжет. Він швидко проявляє героїчну силу волі та збирає команду спільників, які обдурюють системи охорони. Все це супроводжується регулярними бійками та спогадами про дружину й дитину, заради яких усе це робиться. Як персонаж більший інтерес викликає директор в'язниці, що править у ній, але сам не може її покинути. Тому його в кінці навіть жаль, хоч він і покидьок.
Декорації дуже типові для фантастичних фільмів 90-х, а спецефекти більше полягають у піротехніці. Кульмінація нагадує "Робокопа" чи "Суддю Дредда&qu ... ot;, та коли до неї доходить, фільм стає швидше смішним, ніж страшним, як мало би бути.
Для своєї категорії непоганий бойовик, який сам не ставить себе дуже серйозно.
Не вірте низькій оцінки на Кінобазі. Серіал заслуговує уваги, бо це спроба (не завжди проте успішна) зробити щось оригінальне в своєму жанрі. На відміну від інших серіалів про японських супергероїв, "Ґаро" суто дорослий. Його навіть в Японії показували о 3-й ночі. Його однозначний плюс - це стиль. Майже вся дія відбувається вночі, головний герой Коґа - це наче фентезійний Бетмен, який має маєток, незвичайного дворецького та обладунки, в яких бореться проти демонів. Усе це здобрено чорно-срібно-золотими тонами.
Вороги Коґи не те щоб дуже страшні, але точно огидні. Причому не так виглядом, хоча дизайн демонів цікавий, як своїми вчинками. Коґа мусить регулярно рятувати дівчину Каору, яка встряє у халепи, але цьому є сюжетне обґрунтування. В силу певних обставин на початку серіалу, вона делікатес для демонів і на неї вони полюють перш за все.
Сюжет проте розвивається дуже повільно. З 25-и епізодів десь 20 йдуть за повторюваною схемою. Виліз черговий демон, загриз кількох лю ... дей, Коґа його знайшов, одягнув обладунки та вбив. "Фінальний бос" разом з тим дивує. Він не сильно видатний в сюжетному плані, зате вигляд точно вам запам'ятається.
Що в серіалі реально погано - то це комп'ютерна графіка. Навіть для 2005 року це посміховисько на рівні заставок з ігор для першої PlayStation. Це дуже контрастує з декораціями та костюмами.
Загалом атмосфера в серіалі зроблена якісно і похмурий світ, що нагадує Devil May Cry, неординарний для свого жанру. Сюжет просто розтягнений і серіал міг би тривати вдвічі менше. Але те, що він отримав 10 серіалів-продовжень, аніме-відгалуження та купу повнометражок свідчить, що спроба вигадати дещо нове вдалася.
Оскільки існує телевистава 1960 року, і вона майже все робить краще, не бачу ніякого виправдання існуванню цього фільму.
Якщо вистава була авангардним мистецтвом свого часу і цікава сучасним глядачам хоча б цим, то фільм 2018 року - це багато розмов у декораціях шведських квартир, барів і вокзалів. Зрідка з'являються короткі сцени з зорельотом, щоб нагадати про взагалі-то тему космосу.
Зате для головатих критиків ця тягомотина - ідеальний фільм для пошуку всіляких символічних просторів екзистенційних дискурсів та інших гранд-мета-гіпер-квазі наративів про прийняття себе та всього, і т.д. і т.п.
Краще витратити час на "Авеню 5" чи почитати оригінальну поему.
"Кракен-дівча на ім'я Рубі" зроблено доволі добре. Тут є все для анімаційного фільму, що розважить вас упродовж півтори години. Але він ну надто вже схожий на "Я - панда". І якщо "Я - панда" має гостроту (піднімає теми статевого дозрівання дівчинки більше прищів і емоційних гойдалок), то в "Кракені Рубі" все дуже згладжено.
Справа така: в прибережному містечку живе родина кракенів, у яких є дочка Рубі. Всупереч легендам, це не велетенські чудовиська, що топлять кораблі, а схожі на людей молюски, що тихо-мирно ховаються на суші від злих русалок. Те, що вони фіолетові і замість кінцівок у них щупальця, не сильно турбує людей (є смішна сцена, Рубі каже "я з Канади" і всі питання відпадають). Але коли вона рятує з води хлопця, то відкриває в собі здатність перетворюватися на того самого величезного могутнього кракена. І тоді виявляється, що на Рубі покладено обов'язок стати захисницею морів, якому вона не рада. А потім додаєтьс ... я тема фальшивої подруги-русалки, що бажає зробити велику капость.
Цілком очікувано, що фільм про підлітків буде про вміння бути задоволеною собою, порозуміння з батьками та подолання несправедливого ставлення однолітків. "Кракен Рубі" все це має і доносить усі свої ідеї правильно. Головний недолік фільму в тому, що вже існує "Я - панда" і робить все це трішки краще.
Окремо відзначу графіку. Хоча фільм є звичайною тривимірною анімацією, вона плавна і дещо стилізована під лялькову анімацію. А оскільки тут буквально багато води, то різні відблиски на вологих поверхнях чудово доповнюють картинку. Еклектика міста на суші створює казкову атмосферу, і також є цікаві підводні місця. Хоча довкілля здається більш деталізованим, аніж гладенькі персонажі.
Я швидше рекомендую "Кракена Рубі", але передусім тим, хто не бачили "Я - панда". Це гарна сучасна казка, що вийшла трохи запізно.