Арсен Гребенюк Арсен Гребенюк

Цей серіал кілька разів зринав переді мною з глибин інтернету, так що треба було нарешті подивитись. Що про нього сказати? Він приваблює, але не тим, чим мав би. Місце дії, сам світ Бермудського трикутника, цікавіший за головних героїв. Опис "все, що зникло, потрапляє в Бермудський трикутник" відкриває величезний простір для фантазій. І тому живий піратський корабель з сонячними вітрилами чи роботи-скелети верхи на птеродактилях не викликають питань. А ще тут крутезний опенінг, який не вилазить із голови.

Але хлопчина Зак Шторм такий собі головний герой. Він отримує все готове просто тому, що він дуже класний (принаймні, про це постійно нагадує його команда). В нього є чарівна шабля-наставник із силою стихій. Зазвичай в подібних історіях герой шукає стихії, якісь магічні амулети чи камені, але тут весь набір уже в руках. Через це персонажі дуже слабко розкриті, для них практично нема особистих історій. Вони будуть шукати скарби, яйця морських почвар, натрапляти ... муть на таємничі руїни, але все це просто "шоб було" без конкретних завдань. Просто є пунктик "потрапити додому" і якось все саме складеться (спойлер - так і не склалося, бо другий сезон не вийшов).

Ми дуже мало знаємо про Зака. В нього є батько, на мить показали матір. Батько якось проклятий. Ось і все. Почитавши Вікію "Зака Шторма", ви знайдете два абзаци про зовнішність героя, довгий список здібностей і нічого про його якості як людини. І про них дійсно мало що можна сказати, крім банального "сміливий", "не покидає друзів". Мінімум на героя склав, от і добре.

Виходить серіал з великими обіцянками, складений зі шматків інших популярних історій. Усе ніби є, але без глибини. Підозрюю, серіал насправді рекламує якусь серію іграшок, які в нас не продаються. Цьому плаванню треба іншого капітана. Але пісню лишіть.

Саме так. Як альтерантивний погляд на Бетмена, фільм заслуговує на увагу. Пригадується, в мультфільмі про цього суперегероя 1990-х був такий епізод, коли різні діти по-своєму розповідають, як вони уявляють Бетмена. Тут щось подібне.

А що, якби людина-кажан був детективом з нуарних фільмів? Усі класичні риси на місці: темне, дощове місто, майже зламаний герой, що веде безнадійну боротьбу, тісні вулички та зневіра, коментарі за кадром... Сам же Бетмен має вкрай мало суперздібностей, він тут не так б'ється, як міркує.

Мабуть варто сприймати фільм як таку собі чутку. Мовляв, кажуть, що Бетмен насправді отакий. Але ми-то знаємо, що наш Бетмен - він зовсім інший.

4 з 5 користувачів вважає цю рецензію корисною

Фільм, звісно, непоганий як на епоху після "Месники: Фінал". Але, чесно кажучи, від назви "Доктор Стрендж у Мультивсесвіті божевілля" очікував більшого. Тут і мультивсесвіту всього-то два з половиною світи.

На щастя, сюжет підкидає оригінальні рішення проблем і маловідомих персонажів, які вміють зацікавити. Дівчина, що стрибає між світами? Давно пора! Стрендж-зомбі? Ай молодець! Велетенський восьминіг-циклоп? Подайте його сюди! Ну і сам Стрендж знову в своїй манері обертає заборонену могутню магію на користь.

Проте, фільм якось не здивував, щоб можна було казати про якесь-там божевілля. Ось у серіалі "А що як..?" дійсно був мультивсесвіт, наповнений альтернативними історіями.

Тож перед нами просто досить міцно складене продовження, котре безпечною дозою знайомить глядачів із тим, чого і слід було очікувати після останньої "Людини-павука".

6 з 7 користувачів вважає цю рецензію корисною

Це той фільм, від якого очікуєш паклюження минулого, а виявляється непогана комедія. Він власне висміює нескінченні перезапуски, копійчаний плагіат і саму ідею, що колись вийде "правильний" перезапуск улюбленого мультфільму з вашого дитинства.

Також це гарна нагода згадати, що "Бурундучки-рятівнички" давно озвучені українською, хоча в дитинстві ми дивилися їх російською. Тому Ґедзик, а не Вжик, і Пружинка, а не Гаєчка.

Фільм хитро обходить минуле бурундучків у тій самій команді рятівничків - вони актори, що грали в серіалі. Тож серіал - це вигадка, мультяшні актори постаріли і згадують молодість як ті далекі часи, коли вони ще були ого-го. Насправді типова історія про постарілих героїв, які ще знаходять порох у порохівницях.

Її скрашують регулярні появи знайомих персонажів і жарти про касові провали зі скандалами. Стрьомний Сонік і гном з "Полярного експреса" не дадуть збрехати. Загалом, передбачувана історія в ... неординарних декораціях, де поряд і живі люди, і двовимірні мультяшки, і 3D графіка. Враження загалом позитивне, хоча водночас фільм, схоже, рекламує ті самі перезапуски, навіть два.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Все завжди і водночас
Все завжди і водночас (2022)
Everything Everywhere All at Once

Я скажу вам страшне. Цей божевільний фільм... недостатньо божевільний. Він незвичайний і точно відкладеться в пам'яті. Його можна розбирати на купу посилань і видавати довгі лекції про метамодернізм у кіно. З нього можна просто пореготати. Та він не настільки винахідливий, як можна було очікувати з трейлерів.
Невдаха Евелін одного дня дізнається, що в безлічі паралельних світів її життя склалося краще. Але саме вона може зупинити велике зло, для чого повинна взяти найліпші якості в своїх двійників з інших світів. І стрибаючи з реальності до реальності вона приходить до особистої історії з простою і вічною мораллю, що найбільша суперсила - це любов до своїх близьких. Це дійсно емоційно і Евелін взагалі переконлива героїня зі знайомими всіма проблемами. Але ж ви всі чекали польоту фантазії, чи не так?
Він є, проте насправді на другому плані. Швидше його замінюють регулярні навколосексуальні жарти в несподіваних ситуаціях. Тут не буде чогось рівня "Ріка й Морті&quo ... t;. В такого сюжету просто в рази більший потенціал, яким не скористалися.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною

Якби "Морбіус" вийшов році так у 2004, то став би просто непоганим фільмом про "темного" супергероя. Чимось на кшталт "Тіні" 1994. Але тут 2022 і фільм буквально в усьому виглядає безнадійно застарілим. Від самої теми вампірів і до спецефектів. Виникає відчуття, що сценарій лежав десь на полиці років 20, і про нього лише зараз згадали. Подібно сталося з "Шан-Чі", але там було чим "зачепити", як-от графікою чи жартами.
Натомість "Морбіус" крім того, що банальний, не має ні виразного головного героя, ні лиходія, ні особливого візуального стилю. Ви ніколи не сплутаєте Залізну Людину чи Бетмена з кимось іще. А Морбіус - це бляклий псевдотрагічний герой, чиє обличчя підходить на постер кожної страшилки категорії "Б". Його головний конфлікт, потреба пити людську кров, щоб не втратити самоконтроль, елементарно вирішується. Морбіусе, пий кров, узяту для переливання. Ти ж можеш замовити її, пояснивши все черговим дослі ... дом!
Для багатьох фільм мабуть привабливий своєю старомодністю. Але це не робить його хорошим.

2 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною

Мені, як людині, давно знайомій із всесвітом "Гало", серіал багато чим сподобався. Але водночас забагато є моментів, які спантеличують, про які хочеться спитати "А нащо це?" Після 1-го сезону вже можна сказати, що третина епізодів просто необов'язкові.

Суперсолдат Джон-117 рятує людство від чужопланетного союзу релігійних фанатиків. Він ще не той знаменитий "Майстер Чиф" з ігор і книг, але тут ми дізнаємося як він прийшов до свого статусу останньої надії, кращого з кращих. І серіал показує це з щирими потугами, але нащо вигадувати ще якийсь альтернативний погляд, коли передісторія персонажа відома? Про це є книги, є анімаційний фільм, а як заповнення прогалин серіал дозволяє собі надто багато відступів.

Як на серіал, заснований на шутерах, у ньому замало дії. Вона дається скупими порціями по кілька хвилин. Постановка боїв дійсно чудова, з доречними врізками від першої особи. Але між битвами персонажі забагато говорять. Є ... жваві, змістовні діалоги. А є нудні сидіння в невиразних приміщеннях, коли хтось балакає про свою тяжкую долю, а хтось нерухомо слухає. І таких сцен чимало.

Головні персонажі в основному займають своє доречне місце. За винятком кореянки Кван. У першому епізоді вона вдало контрастує з Джоном. Але потім просто перетягує сюжет на себе. Вочевидь аби прорекламувати серіал в Азії. Є персонажі неприємні та недорозкриті, як-от зрадниця-сирота Макі чи кволий помічник ученої Кетрін Голзі. Але настільки зайвих, як Кван, на екрані не було давно.

Тут вперше показують обличчя Джона (принаймні дорослого). Можна зрозуміти, бо в іграх він завжди в шоломі, щоб гравці асоціювали себе з ним. Показати що ж під шоломом було і несподівано і водночас логічно. Бо Джон не тільки боєць. Але набираючи людяності, він повинен обирати між почуттями та обов'язком: стати тим, ким він був колись, чи тим, ким повинен бути, щоб захищати новопридбаних близьких і невдячну, а той й відверто жорстоку державу?

І ось тут виринає ще серйозна проблема: вороги постають реальною загрозою людству лише в 5-му епізоді. Доти взагалі неясно що вони такого можуть. Воювати з бомжами? (Буквально, я не перебільшую, там є така сцена). Де ж той союз цивілізацій, поєднаних релігією, де кожен біологічний вид складає свою касту? Де той величезний авторитарний механізм, якому люди повинні протиставити гнучкість і винахідливість? У серіалі це ледь видно. Війна з Ковенантом якась уривчаста, дуже місцева. А потім раптом "ааа, вони спалили планету!!! Помстимося!!!" Але як їм це вдалося? Це в іграх і книгах прибульці носяться по багато[десяти]кілометрових зорельотах, тут же все їхнє військо - це пара дрібних корветів і загін-другий вояків.

З Джона-117 зробили типового "обраного". Так, "обраність" була і в іграх та книгах. Так, за всім стоїть древня цивілізація і плани Кетрін Голзі "покращити" людство. Та це забігання наперед, для якого поки нема підстав. Взагалі багато фактів, які розкриваються набагато пізніше по хронології "Гало", вже названі заздалегідь. Це гарні зачіпки для фанатів, однак якось надто надумано вони виглядають.

Графіка неоднорідна. Пейзажі та зорельоти цілком пристойні. Всілякі інопланетяни зблизька дуже добре деталізовані, та коли вони на віддалі, видна рвана анімація з поганим монтажем. Дивлячись заставки до ігор, хочеться спитати: чому в якій-небудь Halo Wars 2009 року картинка краща, ніж у 2022?

Серіал надто довго шукає чим йому бути. В кожному епізоді є і бойовик, і детектив, і сімейна драма. Всі ці жанри ніби хочуть урвати по рівній частині сюжету, однак "Гало" - воно про героя, що надихає ціле людство своїми подвигами, робить можливим неможливе, влучно кидаючи лаконічні коментарі. "Мені треба зброя" чи "Давайте закінчимо цю битву", сказані в іграх у потрібний момент, краще розкривають персонажа, ніж цілі епізоди серіалу. Лише останній епізод 1 сезону дає те, чого ми стільки чекали. І тільки там Джон-117 стає тим, ким має бути.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною

На відміну від серіалу 2022 року, цей - чисто для фанатів ігор Halo. Як така собі візуалізація передісторії він згодиться. Та якщо ви її ще не знаєте, то серіал здаватиметься якоюсь надуманою, затягненою, хоча й гарно намальованою байкою про суперсолдатів. Яка до того ж обривається на головному.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною

Фільми Ролана Еммеріха не сплутати ні з чиїми іншими. Навіть не знаючи імені режисера, можна здогадатись, що "Падіння Місяця" зняла та сама людина, що й "День Незалежності" та "2012".

"Джентльменський набір" Еммеріха - це банальна теорія змови плюс вражаючі руйнування та історія пошарпаної життям сім'ї. "Падіння Місяця" схожий на "Тихоокеанський рубіж": нелогічно, проте видовищно і трохи старомодно. А мода на фільми 90-х, схоже, повертається.

Місяць раптом починає наближатися до Землі. На все три тижні. Розгадати в чому справа та відшукати рішення треба негайно. Двох астронавтів, які колись зустріли в космосі щось таємниче, розкидало по землях безкрайньої американщини. Тим часом невдаха, прихильник теорії змови, здогадується, що всім скоро кінець, але йому ніхто не вірить. І він, звичайно ж, виявляється цілком правий. Зачин банальний. Скажу більше - трейлери переповіли майже весь сюжет. До че ... сті творців фільму, все досить динамічно і точно не нудно. Хоча перехід до катастроф з видертими в повітря будинками та цунамі надто різкий, в решті "Падіння Місяця" на диво розмірене, подаючи достатніми порціями то пояснення, то видовища, то гумор і сімейні справи.

Що Місяць - це оболонка з зорею в центрі ви й так могли побачити в рекламі. Як це обіграно, однак, цікавіша історія. Взагалі тема астроінженерії недооцінена, можливо, фантастика ще не досить доросла для неї. Не спойлерячи, підкажу, що ні, тут не буде злих інопланетян. Навпаки буде історія про дещо приторну загиблу утопію. Але утопій зараз не вистачає, навіть кількахвилинних роликів.

"Падіння Місяця" повне нелогічностей і цього не замовчати. Шатли літають з Землі на Місяць за пару хвилин, стародавня гіперцивілізація не додумується до того, що вигадали люди, позбавлення Землі атмосфери (!) минається без особливих наслідків. Героїчний командир відмовляється запустити в Місяць ракети, бо "чесне слово, сто пудів, моя дружина всіх врятує". І хепі-енд. Мабуть з пів людства загинуло, а цілі континенти будуть непридатні для життя, але це автори дбайливо обходять боком. Між іншим, у людей тепер є "зйомна квартира" на орбіті, але це теж лишилося без уваги.

І все ж я раджу подивитися "Падіння Місяця". В серії фільмів Еммеріха ця стрічка посідає гідне високе місце. Звичайно, як на фільми Еммеріха. Вона займає свою нішу і трохи осучаснює старі кліше саме так, щоб їх можна було впізнати без обурення. Ну а фінал обіцяє продовження. І порятуйте нас космічні предки, щоб воно не було, як "День Незалежності: Відродження".

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною

У час виходу "Зоряний десант" поголовно сприйняли за тупенький бойовик, а в гіршому випадку - за агітку йти на якусь чергову війну на Близькому Сході. Проте з 2010-х критики дедалі більше погоджуються, що "Зоряний десант" - це, можливо, найкращий антифашистський фільм в історії. Я ж вважаю, це фільм про силу пропаганди.

Якщо ви вбачали в "Зоряному десанті" історію про героїв, які захищають батьківщину від потворних прибульців, спробуймо поглянути на сюжет не зсередини, не очима протагоніста Джонні Ріко та його однокласників, а ззовні. І тоді виявиться, що фільм - про фальшивих героїв, провокації, показових "жертв" і ворога радше вигаданого, ніж реального.

В якому суспільстві живуть Джонні Ріко та його друзі? Умовна Федерація без внутрішніх кордонів, яку населяє умовний один народ. Світом правлять військові, котрі самі фактично не воюють, вони ліниво балакають у великому кабінеті. Але Федерація у стані постійної війни ... з "арахнідами", котрі таємничим чином обстрілюють Землю астероїдами, раптом вилазять з-під землі на військових базах і про них щохвилини гуде пропаганда. Ворог максимально дегуманізований на екрані: потворні комахи, які сочаться бридким слизом, вкрай жорстокі, безжальні, та при цьому тупі. Діти чавлять тарганів, викрикуючи "смерть жукам!", новини повторюють про постійно навислу загрозу та показують жахливі кадри з кишками безіменних солдатиків. Формально це суспільство ліберальне, все одно якої ти статі та раси, але це не свобода. Це взаємозамінність кожної людини.

Джонні Ріко повторює тези пропаганди, але не згідний з ними щиро, він сумнівається. Та атака "жуків" на Землю стає поштовхом до змін. Примітно, що всю катастрофу видно лише по телевізору, а солдати тут не супербійці, як в оригінальному романі. Не воїни в ходячих танках, а погано оснащене гарматне м'ясо без підтримки техніки. При цьому формування романтичних стосунків між солдатами схвалюється - щоби раптом що "сірий чоловічок" прагнув мстити за свою половинку хоч голіруч. Але повернімось до атаки арахнідів. Чи не впав запущений "жуками" астероїд надто вчасно? Може, йому дозволили впасти?

Зоряні десантники воюють, але все чомусь на інших планетах, де раптом з'являються арахніди. Ніхто не знає як вони туди потрапляють. Ви бачили в "жуків" зорельоти? Їхні сили виключно наземно-повітряні. Звідси висновок, що планети вже населені "жуками", а Федерація фактично загарбує їх. Але все це під прикриттям пропаганди про "чергову провокацію" ворога.

На відміну від фільмів Верховена "Згадати все" чи "Робокопа", "Зоряний десант" на перший погляд світліший, оптимістичніший. Але в цьому і є пастка. "Зоряний десант" - натуральна антиутопія, де герой, що сумнівається в правильності свого способу життя, переробляється системою в бездумного дрона, котрий охоче йде на смерть і веде туди ж інших. Йому здається, що його рішення - його власне, але за нього вже подумали. Справжні "жуки" - це Федерація. Їй потрібно постійно розширювати межі, годувати народ страшилками та повторювати, що Федерація - це фортеця в облозі, що "не надо раскачивать лодку". Земляни могли б цілком перемогти "жуків", але вони цього ніколи не зроблять. Бо тоді доведеться шукати нового ворога, котрий може бути не настільки терплячий. Федерації потрібна "гаряча точка", емоційні репортажі, сфабриковані новини. Одне з гасел фільму "Новий вид війни" можна розуміти, що це також війна інформаційна.

Федерація, як часто пояснюють - це фашисти майбутнього. На це натякає і уніформа командирів, і герої, як зі скульптур придворного скульптора Гітлера Арно Брекера, і місце проживання Джонні Ріко - Аргентина, куди втекло багато фашистів від справедливої кари. Пол Верховен боявся, що фашизм відродиться в якійсь формі у США. На хвилі виступів Дональда Трампа про "зробимо Америку знову великою" багато хто боялися (як виявилось, марно), що цей час настав. Але кожна епоха підкидає свої приводи знову взятися за цю тему, то комічніші, то серйозніші.

Не дивно, що "Зоряний десант" почали сприймати як гостру сатиру, а то й комедію. Не дивно й те, що логічного фіналу кіносерія про зоряних десантників так і не отримала, бо режисери продовжень не вловили підтексту. Не зрозуміли, що перемоги над "жуками" в Федерації ніколи не буде. Не з'являться солдати в суперкостюмах, не буде гіпербомби, не буде вирішального бліцкригу. Не буде і справжніх, вільнодумних героїв. Бо все це зміни, а зміни - це завжди смерть для імперій, як би вони не називалися.

Коли на початку XX століття фольклористи запитували в українських селян про Тараса Шевченка, ті, бувало, казали неймовірні легенди. Що Шевченко бився з панами, чаклував, що замкнувся в якійсь печері та вийде в час великого лиха. Хоча Шевченко не був буквальний воїн, але багато з нас хотіли б таким його бачити. І фільм "Безславні кріпаки" пропонує здійснити цю мрію.
Творці неприкрито надихалися фільмами Квентіна Тарантіно, особливо "Безславні виродки". І хоча це не перша спроба перенести тарантінівську естетику в українські реалії, але найвдаліша. Фільми Тарантіно типово про різних вигнанців, людей поза законом, які борються з несправедливістю. Треба зауважити, "Безславні кріпаки" не про реального Шевченка. Це оповідь з розряду легенд, яких насправді не вистачає. Бувши школярем, я з однокласником після уроків історії регулярно придумували на перервах "свою історію", де в Бастилії відкрили "Макдональдс", чи Шевченко випадково викин ... ув російського царя з вікна. І такий фольклор, гадаю, творився не тільки в нас. Вивести його на екрани було питанням часу.
Отож, а що як Тарас Шевченко зустрів би японського самурая? І вони вдвох боролися б супроти злого пана, який хоче продати кохану Тараса японському наркодилеру? А самурай шукає в Україні помсти за свого хазяїна? На подив, увесь політ фантазії виглядає переконливо. Що роблять в Україні XIX століття японці, чому самурай не дуже азіат і звідки знає українську, або нащо злому поміщику ніндзя - на все це даються відповіді.
Гра акторів і декорації вийшли достойні. Звісно, історичні персонажі так не говорили б. Звичайно, шинок, де сидять людолови, не нагадував би салун на Дикому Заході. Але в формулі "Тарантіно + Україна" це виглядає доречним. Режисеру Роману Перфільєву вдалося зобразити український Дикий Захід. А Україна в баченні США - це теж фронтир, небезпечна екзотика, де може статися що завгодно і завжди є місце героям. Історії про козака Хлита чи й навіть Конана-варвара надихалися і українськими степами теж. Так що поміщик, який продає українок японцям в обмін на опій; чи Шевченко, котрий дружить із самураєм, на диво, не такі вже й фантастичні.
Але герой з'являється там, де щось неправильно, непередбачувано. Фільми Тарантіно повні насилля, грубощів, яке завжди слугує розкриттю якоїсь провокативної ідеї. Щодо цього, "Безславні кріпаки" дещо програють. Якоїсь провокації, окрім використання образу Шевченка, тут насправді й нема. Якщо візьмемо "Безславних виродків", то бачимо жорстоких і не дуже кмітливих партизанів, які герої лише тому, що вбивають гітлерівців. І в результаті розуміємо, що справжні герої - це двоє людей, які весь час були за стіною та вели свою, непомітну, але дуже точну боротьбу, яка вдарила в самого Гітлера. Беатрікс з "Убити Білла" вибачає свого найбільшого ворога, щоб перервати коло вигідної помсти. Джанґо вчиняє розправу над плантаторами й доводить, що свобода безглузда, коли не слугує вищій меті. А в "безславних кріпаках" мораль пряма - "кайдани порвіте" та й будете щасливі.
Утім, наш фільм має показовий епізод, який містить дуже влучне послання. І він же деяких обурив у трейлері. Де самурай б'є Шевченка між ноги. В цієї сцени, проте, є коментар від самого самурая: якщо будеш терпіти побої, це не зробить тебе сильнішим, ти просто лишишся побитий. Хто тільки зітхає з "тяжкої доленьки", той і волі-то не заслуговує. І українського кінематографу це теж стосується.
З сюжетом насправді не все гладко. Бунтар Богдан, як антипод Шевченка, з просто фанатика раптом перетворюється на продажну шкуру. Після єдиного діалогу з головним лиходієм про його батька, який невідомо хто. Ну ось давайте згадаємо епізод з "Кримінального чтива", де згадка про батька, що був у полоні в'єтнамців (сама ситуація, навіть без слів), спонукає чоловіка повернутися і врятувати свого лютого ворога. Ніби схоже, але Тарантіно показав психологізм, сумнів, муки совісті. Нікчемний боягузливий слуга українського поміщика так і лишається нерозкритим як персонаж. Можна чекати, що він десь допоможе героям чи проявить відважне лиходійство, але він просто безхребетний боягуз. Порівняйте з темношкірим слугою з "Джанґо вільного", котрий не просто змирився з рабством, а виправдовує і захищає його. Ось такого манкурта, якогось підлого лизоблюда історії про Шевченка не вистачає. А персонаж був би дуже злободенний.
Та головна проблема фільму, що на місці Шевченка міг бути хто завгодно. Будь-який кріпак успішно замінив би його. Напевне, Тарас там лише для реклами, бо він усе ж постать для українців священна. Тож можна було очікувати скандалів під гаслами "Не допустимо паклюжити образ пророка!", "Знущання над Шевченком!". Але, чесно кажучи, фільм пройшов не дуже гучно. Показали трейлери, влаштували покази, глядачі подивились, багатьом сподобалось, вийшов схвальний огляд від Geek Journal-а. Потім фільм потрапив у топ-10 вітчизняних картин за касовими зборами. Але все це в якійсь інформаційній бульбашці, "таємній кімнаті" нашого кіно, звідки не можна нічого виносити. Зацікавлені в творах такого роду отримали гарну розвагу, а решта і знати не знають про "Безславних кріпаків".
Також, напруження мозку від перегляду не таке велике, як можна подумати. Давайте нам відсилки, натяки, ну, на "Енеїду" там, "Кайдашеву сім'ю", на Азарова чи бурштинову мафію, на малюнки Базилевича та Нарбута. Тарантіно не буває без відсилок. Українська відеогра Tomato Way дає куди вищу їх концентрацію. Я б сказав, що "Безславні кріпаки" надто "нормальні", надто стримані.
Однак, Перфільєв і не прагне зайняти місце Тарантіно. Врешті, один Тарантіно вже є, а бути "українським Стівеном Кінгом", "українським Крістофером Ноланом" - це завжди йти на повідку чужих штампів замість творити свої. Заслуга "Безславних кріпаків" у чудовій зйомці та показі Шевченка не пам'ятником, не сердитим вусатим дядьком з портрета, а живим героєм. Який не народився одразу поетом і художником, а став ним, переживши неймовірну пригоду. Хай такої історії ніколи й не існувало, проте історія - це завжди осучаснення минулого, його пристосування під нас. Отож, поки можемо поглянути на Шевченка по-новому, доти і він, як у тих легендах - безсмертний.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною

Українська анімація відома своїми короткометражками. Принаймні, наші аніматори добре знані на конкурсах. А як з повним метром? Дійсно вдалі приклади ми маємо, як-от "Віктор_робот". "Микита Кожум'яка", що вийшов у 2016, здавалося, відкриє українську анімацію Заходу. Та чи вдалося? На жаль, ні, бо правилом "чужого навчайтесь і свого не цурайтесь" творці знехтували. Історія про маленького богатиря виявилася згладженою, беззубою казкою ніби про Русь-Україну, а насправді про все, крім неї.

Неодмінно знайдуться ті, хто напишуть "Ой, а ми ходили, нам так сподобалось, всі сміялись". Так, "Кожум'яка" може веселити. Його навіть можна поставити в один ряд з багатьма зарубіжними мультфільмами. Та це не автоматичний знак якості, бо 3D-мультфільмів величезна кількість. Україна вийшла на їхній ринок пізно і нашим аніматорам належить не проходити слід-у-слід 20-ирічний шлях США чи Франції, а видавати конкурентноспроможний уже з ... араз продукт. І не виправдовуватись, що "ми ж тільки-но починаємо". Бо вчитися давно є в кого, головне обрати хороший приклад.

"Микита Кожум'яка" технічно та морально застарілий. Вийшов би він у році 2004, можна було б сказати, що наші аніматори вчасно наслідують "Шрека". Але ж "Кожум'яка" вийшов у 2016! А графіка та сюжет ті самі, що в незліченного епігонства за "Шреком" з позаминулого десятиліття.

"Кожум'яку" дуже хотіли зробити зрозумілим західній авдиторії. Та в гонитві за цим склали прісну казочку, в якій від української культури лише імена декотрих героїв. Сам Микита живе в середньостатистичній оселі "під старовину", котру однаково можна назвати хоч українською, хоч китайською. В чарівника Данила є учень, маленький балакучий кажан. Якого звуть... Едді! Подружка головного героя іменує себе Роккі. Добре хоч це не її справжнє ім'я, бо вона таки Роксолана. Ну а її білку звуть... Камікадзе. Тобто, Камі. Спроба залучити ще й японських глядачів? Чому ж тоді головний герой не Джонні чи Біллі? А, стоп. В зарубіжному прокаті ж він Нік Теннер. Нік! А ще сюди додали троля Татя. Не чугайстра, не просто якогось умовного монстра, а скандинавську почвару. Оцей інтернаціоналізм робить "Кожум'яку" тим середньоарифметичним твором, що призначений для всіх, але від усіх однаково віддалений.

Зрозуміло, чому головний герой тут не богатир Кирило, а його син Микита. Богатир дорослий, а фільм для дітей потребує і героя десь того ж віку. Та його пригода теж стає жертвою спроби вгодити всім. У центрі сюжету пошуки чарівної квітки, яка потрібна відьмі, щоб оживити дракона. Можна зрозуміти, що це квітка папороті. Ось він, український колорит, скільки забобонів і бувальщин є про цю рослину! Та попри сподівання, квітка папороті виявляється просто приводом показати найбанальнішу сцену з тимчасовим тріумфом лиходійки. Весь сюжет - це збірка найнудніших кліше. Їх так багато, що це дійсно може розсмішити. Хлопчик, який хоче бути героєм, аж із шкури лізе. Дівчинка-хуліганка. Кумедні звірята-компаньйони. Старший брат-лоботряс. Чаклун-недоук. Лиходійка, що все регоче "ахххахааа, яка я зла!". І жодних, нуль відсотків, хоч спроб це обіграти не те що сучасно, а за правилами українських, дідько, народних казок!

"Шрек", "Історія іграшок", "Корпорація монстрів" завоювали славу не просто тому, що використовували шаблони казок. Вони прославились, бо перевернули казку, пішли наперекір всім відомим шляхам. Як той богатир, що їде куди "голову покладеш і коня загубиш". "Моана", "Коко" тріумфували, бо звернулися до екзотики, до невідомих пересічним глядачам культур. І українська - це теж екзотика для Заходу, скарбниця чогось небаченого, але привабливого. А творцям "Кожум'яки" забракло сміливості зробити хоч найменший ризик, хоч мізерний крок у розкриття нас світові. Бо... бо що? Діти в Америці не зрозуміють? Гадаю, зрозуміли б, адже казки, звичаї, повір'я - це та мова, якою всі ми опановуємо дітьми ще до того, як виходимо у "великий світ".

Цей мультфільм, як та шкура дракона, що висить у Кирила в хаті. Ніби все на місці, а всередині порожня. Як заспиртований безбарвний зразок, який можна розглядати з усіх боків, навіть визнати непоганим прикладом з-поміж численних копій, але одного там не знайдеш ніколи - життя.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною

«Чорного козака» дуже зручно порівнювати з «Пекельною хоругвою». Адже обидва фільми зняті за казками Сашка Лірника, обидва про козаків і обом закидають звинувачення в аматорстві. Але все ж вони дуже різні як за настроєм, так і стилем.
«Чорний козак», хоча й казка, та казка похмура. Козак загинув на війні, а його дружина Ганна лишається сама ростити дочку. Аж ось щоночі таємничий Чорний Козак починає приходити й допомагати по господарству. Ганна, звісно, хоче дізнатися хто він. І ні, це не її чоловік. Але тоді хто?
Це історія про довіру, про важке прокляття та спокуту. І атмосфера українського села, де діється щось дивне, у фільмі вдалася. Чуткам і забобонам доводиться вірити, як свідченням очевидців. Чарівниця Ліпіяда, що випікає з тіста живих голубів, не менш реальна за балакучу сусідку. Сон так само важливий, як дійсність, а слово, як вчинок. Поступове проникнення чогось нетутешнього в буденне життя Ганни зображено дуже вдало. Цьому сприяють епізоди з повсякденними заня ... ттями, як-от прання в ополонці чи підмальовування брів сажею.
Кидається в очі, що фільм знімали майже 10 років. Через це він надто неоднорідний, адже за час зйомок змінилося 6 операторів. У сусідніх сценах разюче відрізняється не лише колірна гама, а навіть чіткість картинки. Контраст між реальним і чарівним світом зрозумілий, це навіть доречно. Та раптова жовтизна чи червонястість випадкових кадрів однозначно є вадою фільму.
Також дуже неоднорідна гра акторів. Ганна та Ліпіяда, зіграні професійними акторками, свою роботу виконали гідно. Чого не сказати про інших акторів. Козаки в своєму іронічному настрої ще сприймаються добре, але татарів і селянок ніби спинили посеред вулиці та й говорять: «скажіть нам кілька слів».
На щастя, цього разу козаки показані як відповідальні воїни-захисники, а не несерйозні троянці з «Енеїди», що тільки махають напоказ шаблюками, борщують і все «го-го-го, Петро, поглянь, то що, москаль?». Фільм підкреслює, що козаки – це своєрідна субкультура, де є свої священні таємниці та зобов’язання. Що це чоловіча спільнота, котра має як фізичну, так і духовну силу. І в світі фільму вона збалансовує жіноче відьомство, що є чудовою ідеєю. Як жінка може взяти шаблю, так і чоловік може наслати прокляття, хоча магія це ніби жіноче заняття. Втім, до козацьких містерій є одне, кхм, незручне питання. Характерник навчав дітей… сексуальної культури тим дерев'яним макетом?
Фільм містить низку необов'язкових сцен, яким є одне пояснення – дотягнути хронометраж до стандарту. «Пекельна хоругва» мусила поспіхом закривати сюжет, а «Чорний козак» дотягує його. Сцена, де Ганна бачить совість односельчан, сама по собі цікава та добре знята, проте сюжетно потрібна для одного – показати, що писар запроданець. Присутність Чорного Козака, виявляється, поширює якусь гниль, але згубних наслідків це не має. Зіпсувалось молоко – вилили. Захворіла дочка – прийшов чорний Козак і полікував. Селяни підозрюють, що Чорний Козак – то чорт, але це лишається балачками. А під кінець Чорний Козак, одягнений, наче ніндзя, просто танцює на місці з добру хвилину.
Пояснення хто такий Чорний Козак, до честі творців фільму, гарне. Сюжет спершу пускає глядачів хибним слідом, а потім тримає інтригу. Водночас те, як Чорний Козак позбувається прокляття, в багатьох могло лишити питання «а що, так можна було?». Хороший і при тому недоведений до завершення підсюжет про необхідність віддати дочку задля порятунку Чорного Козака. Знов-таки, ніби є магічний закон рівноваги, про який згадує Ліпіяда, але виконувати його, виходить, необов'язково. І це не наслідок якоїсь особливої кмітливості, а знову, як у «Пекельній хоругві», диво, тільки що тепер не настільки чужорідне. Можливо, пояснити ці моменти просто не вистачило грошей.
Попри все, «Чорний козак» лишає позитивне враження як фільм, знятий на ентузіазмі задля гарної історії про сміливість і справедливість, а не «нашої відповіді» кому-небудь. Якою мусить бути українська історична містика для своїх ми тепер бачимо. Не одним Гоголем слід жити. Лишається, щоб цим займалися за хорошого фінансування та нормальної реклами.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною

З українського фентезі це мабуть один з лідерів за популярністю. І водночас загальне враження від нього, як від банального анекдоту, який вам розказує давній знайомий. Щоб не образити, можна і похвалити, але це буде нещиро.

Зняти казку було вдалим рішенням, адже казка дозволяє виправдати багато умовностей. І з зав'язкою "Пекельна хоругва" розкішно справляється. На кшталт біблійної історії про Йова, святий Петро і Чорт влаштовують експеримент: чи вибереться козак з самого пекла? А відповідно - жити чи загинути всьому козацтву, що допекло нечистій силі далі нікуди. Фільм обігрує класичну казкову історію про "віддай те, чого в себе вдома не знаєш". Козакам до пекла зась, тож Чорт не був би Чортом, не знайди він лазівку. В результаті козак Семен опиняється в пеклі, де отримує непосильне, здавалося б, завдання, щоб точно не втік, - виховати малих чортенят. Проте чого Чорт недооцінив, то це козацької педагогіки...

Із основою сюжету загал ... ом усе добре, він поєднує багато впізнаваних історій несподіваним чином. Козак проявляє кмітливість, Чорт пакостить, а на світі Божому батьки шукають Семена. Не буде спойлером сказати, що Семен самовпевнений, винахідливий і втілює все, чого ми очікуємо від козаків. І своїм гарним прикладом залучає чортенят на бік добра, що вони аж стають під ту саму "Пекельну хоругву", аби гуртом побити батька. Решта ж козаків справляють враження не вельми приємне. Ні, то не ліричний воїн-поет Мамай з народних картин. Не розбишакуватий, проте сміливий, справедливий Василь з "Пропалої грамоти". Тутешні козаки - це галасливе збіговисько, які навіть не герої. Це статисти, яким чомусь сказали говорити репліки, та не дали тексту. Ось вони і викручуються, вигадуючи на ходу абищо. Отож, ворожка чи домовик, чи чортеня, чи шинкар викликають симпатію, а козаки ні.

Якщо добро в цій казці чітко окреслене в особі Семена, то зло в особі Чорта намагається виглядати грізним, а виходить нікчемним. Так, Чорт регулярно кричить замогильним голосом і підмовляє то польського короля, то московського царя, то турецького султана на війну з козаками. Проте в спілкуванні з Семеном і особливо - особливо - своєю дружиною-відьмою, він боягузливий тюхтій. В нього є прислужники, упир і вовкулака, що не мають ніякого значення і так само карикатурно безпомічні. Фактично реальну силу мають різні закляття й прокльони, а не злі персонажі.

"Пекельна хоругва" дуже театральна. Декорації та спецефекти ріжуть око своєю штучністю. Багато персонажів очевидно вклеєні на фони. Місцями спецефекти дійсно вдалі, наприклад, коли прозорі янголи спускаються забрати душі загиблих козаків. Але це приємний виняток на фоні простецького монтажу, який під силу перевершити будь-якому середньостатистичному блогеру з YouTube. Акторська гра головних персонажів, хоч її критикують, в мене великих нарікань не викликала. В казці допустимий, а то й бажаний наліт нереальності. Але якщо акторська гра Семена чи його батька Михтода - це наліт, то спецефекти - то обліплювання густим товстим шаром, від якого фільм сам стає, як той перемазаний дьогтем Чорт.

Фільм веселий, хоча не позбавлений вади багатьох історій про українське село: обов'язково, сто пудів мусять бути бородаті жарти про скупого євrея-шинкаря. А ще хребтом усього фільму тягнуться нагадування як же страждають чоловіки під гнітом дружин і тещ. І це без кінця-краю, то з вуст святого Петра, то Чорта, то козаків. Раз-два може бути смішно, але потім лишається закочувати очі й казати "о ні, знову". Так, шкільна література привчила нас, що українська жінка - це або Мотря "серце з перцем", або тиха безвільна Мелашка. Але в фільмі виходить якась уже що не жінка, то "Венера в хутрах" нашого тимчасово львів'янина Леопольда Мазоха.

Кульмінація є еталоном "deus ex machina", буквально різдвяним дивом. Бодай згадка природи цього явища зробила б ситуацію логічною. Бог допоміг чи святий Петро, але ж ні, диво робиться якось саме собою, вороги козаків розсипаються на попіл силою сценарного свавілля. Якщо ворогів так легко подолати, то вони не страшні. Цьому не передують які-небудь важкі приготування, так стається лише тому, що треба було вкластися в хронометраж.

Там, де "Пекельна хоругва" слідує казковим правилам, вона вдала. Але там, де від них відходить, починає незграбно спотикатися. Вона блукає у власному пеклі стереотипів, і заводить свій сюжет зайвою лінією про війну в глухий кут. Звідки буквальне диво виявилося єдиним виходом. В усякому разі фільм все ж доносить, що сміливість і доброта сильніші за підступність і розбрат. Хоча він часто виглядає аматорським, задоволення місцями таки приносить. Але робити це можна якісніше і тонше, як засвідчив, наприклад, "Чорний козак". Звичайно, така ніша вітчизняного кіно теж мусить бути заповнена. Та вона аж ніяк не повинна слугувати взірцем.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною

Скільки ми знаємо українських повнометражних мультфільмів? Їх зовсім небагато, але "Віктор Робот" із тих, якими справді варто пишатися. Дивлячись його, мені спало на думку, що таких мультфільмів у моєму дитинстві не вистачало. "Віктора Робота" можна порівнювати багато з чим. З "Титан A.E", з "Таємницею третьої планети", навіть з "Бразилією" Террі Гілама та "Метрополісом". Але цей мультфільм пропонує власний стиль і власну історію.

Отож, дія відбувається десь у далекому майбутньому. Залізна Зірка, створена інженером Маркіяном, призначена освітлювати штучні планети, чомусь погасла, а її творець зник. Щоб дізнатися в чому справа прилітають син Маркіяна, його дружина, та дочка Віка. І виявляють, що роботи, котрі повинні підтримувати Залізну Зірку, працюють неправильно. За винятком одного - який потім отримує ім'я Віктор.

Головна героїня, дівчинка Віка, що нагадує суміш Аліси Селезньової зі Стефан ... і з "Байдиківки", водночас мила та смілива, вирушає з роботом шукати Маркіяна. Але ще вона (це й рухає сюжет) не вельми чесна. Стати місцевою "гамма-променистою" майже спасителькою їй вдається, тільки привласнивши заслуги маленького робота Віктора, чия роль дещо менша, ніж можна подумати. Отож потім доводиться отримати по заслузі й переглянути свою поведінку. Загалом мораль: "до булави треба голови", "чого не знаєш, не соромся навчитися" та "не зловживай довірою". Особливо останнє. Віктор і Віка зрештою не стільки дійсно стають друзями, як об'єднуються спільною метою.

Залізна Зірка не тільки доволі мальовнича, а навіть по-своєму затишна. Вже не раз стиль мультфільму порівнювали з грою "Машинаріум". Естетика покритих патиною клепаних залізних плит, труб, валів тут повсюдно. Але при цьому "залізячний" вигляд доповнено голограмами, що виглядають доречною частиною світу. Окремо слід похвалити поєднання 2D й 3D графіки. Переходи між ними дуже плавні, 3D використовується тільки в змінах ракурсу, де воно дійсно виправдане.

Мультфільм трохи обманює з жанрами, насправді це на чверть мюзикл. Пісень, нехай коротких, тут багато. Зате виконані чудово. Від протяжного "На робоооту" з початку до фінальної "Честь-хвала" - вони дивно, проте вдало, поєднують тему роботів і народні мотиви. Можна втім і сказати, що пісні розтягують сюжет, навіть поява головного лиходія Роботила не обходиться без пісні в стилі "ух який я злий". І тут мене здивувало, що її виконує не Дзідзьо. Бо Роботило - це просто залізний він, просто погляньте як він виглядає та поводиться.

"Віктор Робот" дуже доладний, цілісний фільм, який вдало експериментує там, де експериментів не чекаєш. Хоча його сюжет розтягнений піснями, він не має дірок і на всі питання отримуються відповіді.

Якось мені трапилося відвідати зустріч з письменницею Орестою Осійчук, де вона розповідала про свою книгу "Айхо". Як вона згадувала, книгу хтось критикував, мовляв, не досить українські персонажі. На що потім хтось із літературознавців сказав їй: Оресто, не слухай, в тебе типова українська історія. "Віктор Робот" - це також типово українська історія, яка чудово обходиться без козаків, вишиванок і борщу, доводячи, що наша культура різноманітна і історіям про майбутнє в ній теж є місце.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Нещодавно переглянуті: