Арсен Гребенюк Арсен Гребенюк модератор

Знайдено 60 результатів rss

Вкотре, та цього разу, мабуть, остаточно, Хаяо Міядзакі випустив свій останній фільм. «Хлопчик і чапля» зумисне не мав широкої реклами, бо те, що його створив Хаяо Міядзакі – реклама саме по собі. Останній фільм вийшов фільмом-галереєю всієї його творчості, фільмом-енциклопедією чи то фільмом-мемуарами. Врешті-решт неможливо вічно створювати щось нове. Він здійснив грандіозний вплив на сучасну анімацію, але й сам зазнав впливу видатних митців.

Сюжет починається в 1943 році, коли хлопчик Махіто, чия мати загинула в пожежі, переїжджає з батьком і мачухою в сільський маєток. У місцевій школі він не ладнає з однокласниками і, щоб не йти наступного дня до школи, розбиває собі голову. Все, що відбувається далі, можна розуміти як наслідки і душевної, і фізичної травми. Хлопчик помічає дивну синю чаплю, яка людським голосом обіцяє, що він ще раз побачить матір. А потім зникає вже його мачуха і тоді Махіто наважується вирушити за чаплею до загадкової вежі біля маєтку… Для інтриги зазначу, що ... сюжет місцями нагадує «Хроніки Нарнії» та «Синього птаха».

«Хлопчик і чапля» – це той фільм, який потрібно дивитися в контексті його створення та згаданих там історичних подій. Це точно не такий твір, з якого потрібно починати знайомство з анімацією Хаяо Міядзакі. «Хлопчик і чапля» – це мозаїка автобіографії, де видно як епізоди життя самого Міядзакі, так і уривки його попередніх фільмів. Уявіть музейну кімнату, де стоїть, скажімо, кришталева скульптура. В кожній грані видно різні шматочки всього довкола, вони зливаються і грають різними барвами. Неймовірно гарно (анімація з часткою імпресіонізму тримає планку якості), проте ви не зможете оцінити кімнату, дивлячись у кришталь. Так і «Хлопчик і чапля» мусить сприйматися з огляду на всю кар'єру творця. Мабуть, це найбільш несамостійний твір у його доробку.

Його можна називати підсумком творчості режисера, але не вершиною. «Хлопчик і чапля» позбавлений простоти «Мого сусіда Тоторо» чи «Рибки Поньо». Його вигаданий світ не настільки внутрішньо логічний, як у «Навсікаї» чи «Віднесених привидами». Там немає соціального коментаря «Принцеси мононоке» чи «Лапути». Але в той же час повсюдно видно фрагменти всіх цих та інших фільмів.

Зазвичай, коли читаєш/дивишся казку, не виникає питань, чому, наприклад, дійові особи цап і баран, а не півень і гусак. У «Віднесених привидами» цілком органічно до сюжету вписується світ духів, а в «Тоторо» – кіт-автобус. Але в «Хлопчика та чаплі» світобудова фрагментарна. Звідки й чому впала вежа, крізь яку можна потрапити до іншого світу? Чому існують двері до інших світів і епох? За що врешті головний «не лиходій» (Міядзакі вірний традиції зображати буркотливих стариганів) отримав свою силу? Все це просто існує, а правила взаємодії з чарівною реальністю навіть не пояснюються, а виникають на ходу. На відміну від тих же «Віднесених привидами» чи «Лапути», «Мандрівного замку» чи «Рибки Поньо» або «Навсікаї», де правила існують незалежно від персонажів. Їх можна не знати, але вони працюють як вічні константи. Можна тільки здогадуватися, що чарівник здатен складати свій світ із того, що туди приносили інші. Але творець робить із цього щось небачене досі, а наслідувачі (якими виявилися войовничі папуги, котрі хочуть самі керувати) можуть лише повторювати. Його світ відокремлений, але він не для втечі від реальності, а зцілення від реальності, в яку потім належить повернутися.

Знаючи фільмографію Міядзакі, ви можете з задоволенням спостерігати за отими проблисками інших його творів і розповідати комусь про кожен. І сам Міядзакі постає то в образі головного героя, хлопчика Махіто, то його батька, то чаплі-перевертня, то чарівника, який боїться, що витворений ним казковий світ потрапить у лихі руки. Здається, «Хлопчик і чапля» є більш особистою історією, адресованою передусім рідним і колегам митця.

На мій погляд, фінал «Хлопчика та чаплі» став прийняттям режисером того, що другого Хаяо Міядзакі не буде. Але другого й не потрібно. Може, рівних йому ще не з'явилося, але історія продовжується.

Коментувати

Отже, в японському містечку осторонь жвавого життя стоїть житловий комплекс С. В розпал літньої спеки навколо хтось розкидає мертву рибу, в одній квартирі збираються мусульманські імігранти, декілька людей таємниче зникають, а дівчинка Кімі вирішила послухати легенди від кількох стариганів, в результаті дізнаючись про підземелля, сховане під будинком...

Така цікава зав'язка обіцяє багато, але мене одразу насторожило, що в аніме всього 4 епізоди, трохи довших за 20 хв. Настільки мала тривалість не дозволяє сюжету розкритися. З однозначно позитивних рис треба згадати якість картинки та опенінг (хоча японці так і не навчилися малювати ноги). А ось сценарій надто поспішний і своєю розв'язкою розчаровує. Практично всі персонажі не отримали достатньо екранного часу. Є багато цікавих нестиковок, які потім усе пояснюють. Звідки, наприклад, в ніби 2000 році сучасний смартфон? Однак, автори вирішили, що можна виїхати на посиланнях до творів Лавкрафта, бо Лавкрафт - це круто, а решта ... вибачиться. Тільки в цьому аніме Ктулху (буквально він) більш-менш доброзичливий, а в решті копіпаста. Разом з тим фінал переповнений невмотивованою жорстокістю з боку цього "доброго" стародавнього божества.

Щодо Кімі, а вона головна героїня все-таки, вже з перших хвилин можна здогадатися, що вона не просто 9-ирічна дівчинка. Є непогані елементи містичного детективу, та вони потім швидко-швидко складаються докупи одним з персонажів. Глядач сидить, слухає 10 хвилин лекцію з історії. Як для жахів, тих самих жахів тут насипано в самому лише кінці фінального епізоду. І якого біса вища істота знову судить про людство за вчинками пари придурків? Позитив у тому, що всі таємниці пояснено і на всі питання дано відповіді.

За епізодів 10 така історія могла б розкритися краще, ніж за 4. А так маємо радше короткий переказ якогось більшого твору, ніж самостійне аніме.

Коментувати

Фільм - щось середнє між "Сходженням Юпітер" і "Бунтарем-Один". Є позитивні моменти, такі як візуальний стиль і постановка боїв. Але сюжет і персонажі - кліше на кліше, без будь-якого переосмислення. Це як мокбастер, знятий після виходу якогось успішного фільму. Ну, знаєте, як "Мегаакула" після виходу "Ґодзілли". Тільки "Бунтівний місяць" з серйозною пикою заявляє про себе як епічну самобутню кіносагу.
Цікавим моментом є те, що кожен актор має епізод в обстановці, що відповідає його батьківщині. Але скільки людей про це здогадаються?
"Заборонений прийом" того ж Снайдера був божевільною мішаниною образів, яка викликає захват. Тутешня мішанина виглядає просто крадіжкою всього звідусіль, зверху примазаною снайдерівською похмурістю.

3 з 4 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

"Царство падальників" - це анімаційний серіал, який бере банальну тему і робить із неї непередбачувану пригодницьку історію. Це розповідь про декількох людей, які опинилися в різних місцях чужої планети. Їхня робінзонада відбувається серед дивної, але прекрасної природи, що постає окремим персонажем. Це світ із чіткими правилами, які люди, однак, не завжди розуміють.

Біосфера планети Веста дуже різноманітна. Творці серіалу показали різні кліматичні зони, населені незвичайними істотами, хоча їхні земні аналоги часто легко впізнати. Цікаво показано як люди вчаться використовувати тварин і рослини. Але справедливо й інше - як біосфера Вести намагається інтегрувати людей і їхні машини в себе. Різні тілесні жахи роблять серіал таким, який не можна рекомендувати дітям і особливо чутливим людям. Поряд з дивовижною природою глядачі бачать рани, опіки, різні симптоми інфекцій і декілька жорстоких смертей.

Метою всіх героїв так чи інакше стає зореліт, до якого вони прямують 11 еп ... ізодів. Складно виділити головних, але найважливіші напевно Сем і Урсула, без яких не було б мети подорожі. Інші - це умовний лиходій Кейвен, який вступив у симбіоз з істотою-телепатом і вона перейняла його найгірші риси. І Азі та її робот Левай, який поступово перестає бути роботом. Левай - це місцевий месія, що став рівноправним симбіозом людського та вестійського. А потім помер, воскрес, і всіх врятував у фіналі. Передісторії всіх персонажів розкриваються малими порціями, тому до кінця отримуються відповіді на всі питання. Та останній епізод лишає простір для потенційного продовження.

"Царство падальників" постійно дивує чи картинкою, чи несподіваними поворотами сюжету. Чужинська планета дуже переконлива та винахідливо придумана, але й персонажі не відстають у цікавості. Це якісна анімація, що тримає в напрузі від початку до кінця і про яку доволі часто можна сказати "а такого ми ще не бачили".

5 з 5 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Коли я дивився "Пригоди Папіруса" в дитинстві на "Інтері", цей мультсеріал здавався мені добіса моторошним і дещо нудним. Проте я дивився його, бо потім часто показували документалки про історію.
Може він не сильно видовищний і часто затягнений, а ще йому бракує чіткого фіналу. Та все ж це незвичайний погляд на єгипетську міфологію, бо вигадка тут переплетена з історичними реаліями. На додачу тут є містична атмосфера зі сценами не дуже конкретних, але величних потойбічних сил. В купі з музикою це створює рідкісне враження.
А ще це виразно французький мультсеріал, з усіма плюсами та мінусами. Починаючи від стилю анімації та закінчуючи типажами персонажів.
Зважаючи на те, що він заснований на коміксах, "Пригоди Папіруса" гідні ремейку.

Коментувати

Дуже нерівномірний, погано змонтований бойовик, де є і чудові захопливі сцени, і просто зайві, тупезні епізоди.
Спершу фільм майже повторює свого попередника, з тією тільки різницею, що головний герой потрапляє вже не під землю, а на космічну станцію. Йому зустрічаються ті самі лиходії та друзі, тільки в виконанні інших акторів. Найбільша різниця - тепер в'язницею керує не трагічний заручник обставин, а цинічний шукач наживи.
Тут забагато персонажів, і впродовж сюжету постійно вводяться нові. Що далі, до виникають нові технологічні штуковини. При цьому повно сцен, які розтягують сюжет, щоб глядачі призабули, що було доти, і була нагода про це нагадати. В той же час фінал дуже різко переходить від втечі до щасливої зустрічі головного героя з родиною.
Фільм іде то в одному напрямку, то в іншому, ніби сценарій писали кілька людей. Може з нього вийшов би кращий серіал, а так маємо надумане продовження, де найцікавіше - це простий мордобій.

Коментувати

Розважальне кіно на вечір, яке починається доволі похмуро, але швидко перетворюється на "Форт Буаяр". Тут є весь набір кліше, які можна очікувати від фільму про втечу з в'язниці. Його окрасою, звичайно, є сама в'язниця: підземний комплекс, де замість ґратів лазерні промені, а всім ув'язненим вживлено імплантати, якими директор може завдавати болю як йому заманеться.
Головний герой має сумну передісторію, але вона майже не впливає на сюжет. Він швидко проявляє героїчну силу волі та збирає команду спільників, які обдурюють системи охорони. Все це супроводжується регулярними бійками та спогадами про дружину й дитину, заради яких усе це робиться. Як персонаж більший інтерес викликає директор в'язниці, що править у ній, але сам не може її покинути. Тому його в кінці навіть жаль, хоч він і покидьок.
Декорації дуже типові для фантастичних фільмів 90-х, а спецефекти більше полягають у піротехніці. Кульмінація нагадує "Робокопа" чи "Суддю Дредда&qu ... ot;, та коли до неї доходить, фільм стає швидше смішним, ніж страшним, як мало би бути.
Для своєї категорії непоганий бойовик, який сам не ставить себе дуже серйозно.

Коментувати

Не вірте низькій оцінки на Кінобазі. Серіал заслуговує уваги, бо це спроба (не завжди проте успішна) зробити щось оригінальне в своєму жанрі. На відміну від інших серіалів про японських супергероїв, "Ґаро" суто дорослий. Його навіть в Японії показували о 3-й ночі. Його однозначний плюс - це стиль. Майже вся дія відбувається вночі, головний герой Коґа - це наче фентезійний Бетмен, який має маєток, незвичайного дворецького та обладунки, в яких бореться проти демонів. Усе це здобрено чорно-срібно-золотими тонами.

Вороги Коґи не те щоб дуже страшні, але точно огидні. Причому не так виглядом, хоча дизайн демонів цікавий, як своїми вчинками. Коґа мусить регулярно рятувати дівчину Каору, яка встряє у халепи, але цьому є сюжетне обґрунтування. В силу певних обставин на початку серіалу, вона делікатес для демонів і на неї вони полюють перш за все.

Сюжет проте розвивається дуже повільно. З 25-и епізодів десь 20 йдуть за повторюваною схемою. Виліз черговий демон, загриз кількох лю ... дей, Коґа його знайшов, одягнув обладунки та вбив. "Фінальний бос" разом з тим дивує. Він не сильно видатний в сюжетному плані, зате вигляд точно вам запам'ятається.

Що в серіалі реально погано - то це комп'ютерна графіка. Навіть для 2005 року це посміховисько на рівні заставок з ігор для першої PlayStation. Це дуже контрастує з декораціями та костюмами.

Загалом атмосфера в серіалі зроблена якісно і похмурий світ, що нагадує Devil May Cry, неординарний для свого жанру. Сюжет просто розтягнений і серіал міг би тривати вдвічі менше. Але те, що він отримав 10 серіалів-продовжень, аніме-відгалуження та купу повнометражок свідчить, що спроба вигадати дещо нове вдалася.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Оскільки існує телевистава 1960 року, і вона майже все робить краще, не бачу ніякого виправдання існуванню цього фільму.
Якщо вистава була авангардним мистецтвом свого часу і цікава сучасним глядачам хоча б цим, то фільм 2018 року - це багато розмов у декораціях шведських квартир, барів і вокзалів. Зрідка з'являються короткі сцени з зорельотом, щоб нагадати про взагалі-то тему космосу.

Зате для головатих критиків ця тягомотина - ідеальний фільм для пошуку всіляких символічних просторів екзистенційних дискурсів та інших гранд-мета-гіпер-квазі наративів про прийняття себе та всього, і т.д. і т.п.

Краще витратити час на "Авеню 5" чи почитати оригінальну поему.

Коментувати

"Кракен-дівча на ім'я Рубі" зроблено доволі добре. Тут є все для анімаційного фільму, що розважить вас упродовж півтори години. Але він ну надто вже схожий на "Я - панда". І якщо "Я - панда" має гостроту (піднімає теми статевого дозрівання дівчинки більше прищів і емоційних гойдалок), то в "Кракені Рубі" все дуже згладжено.

Справа така: в прибережному містечку живе родина кракенів, у яких є дочка Рубі. Всупереч легендам, це не велетенські чудовиська, що топлять кораблі, а схожі на людей молюски, що тихо-мирно ховаються на суші від злих русалок. Те, що вони фіолетові і замість кінцівок у них щупальця, не сильно турбує людей (є смішна сцена, Рубі каже "я з Канади" і всі питання відпадають). Але коли вона рятує з води хлопця, то відкриває в собі здатність перетворюватися на того самого величезного могутнього кракена. І тоді виявляється, що на Рубі покладено обов'язок стати захисницею морів, якому вона не рада. А потім додаєтьс ... я тема фальшивої подруги-русалки, що бажає зробити велику капость.

Цілком очікувано, що фільм про підлітків буде про вміння бути задоволеною собою, порозуміння з батьками та подолання несправедливого ставлення однолітків. "Кракен Рубі" все це має і доносить усі свої ідеї правильно. Головний недолік фільму в тому, що вже існує "Я - панда" і робить все це трішки краще.

Окремо відзначу графіку. Хоча фільм є звичайною тривимірною анімацією, вона плавна і дещо стилізована під лялькову анімацію. А оскільки тут буквально багато води, то різні відблиски на вологих поверхнях чудово доповнюють картинку. Еклектика міста на суші створює казкову атмосферу, і також є цікаві підводні місця. Хоча довкілля здається більш деталізованим, аніж гладенькі персонажі.

Я швидше рекомендую "Кракена Рубі", але передусім тим, хто не бачили "Я - панда". Це гарна сучасна казка, що вийшла трохи запізно.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Багато хто пишуть про "Астероїд-Сіті", що коли ви дивилися інші фільми Веса Андерсона, то й цей вам сподобається. Але я не бачив інших його фільмів і хоча сенс мені зрозумілий, "Астероїд-Сіті" відчувається незавершеним. Фільм відображає проблеми, але не показує їхніх рішень. Це приклад того, що фільм, який "змушує задуматися" не стає автоматично хорошим.

Це історія в історії. В театрі ставлять телевиставу, а в виставі розгортається пригода групи персонажів у стилі американського ретрофутуризму 50-х. Щоправда, з кивком у бік усім відомого карантину, який тут складає вагому частину сюжету.

Усе працює на те, щоб глядачі відчували неправильність, штучність двох світів: театру та вистави, що в ньому ставиться. В чорно-білому світі театру актори, режисер, реквізитори живуть заради вистави. Їхнє життя неповне, несамостійне, підкорене роботі. Але яскравий світ вистави теж неповноцінний. Яскраві декорації, неприродно чисті пейзажі, а життя персонажів визначає ... ться сценарієм. Окремо підкреслюється, що смерть дружини головного героя - це просто епізод, який можна викинути, щоб краще виглядало.

"Астероїд-Сіті" буквально про те, що "весь світ театр, а люди в нім актори". Але подано це без особливої іронії чи трагікомізму. Це фільм-коментар, який констатує і так добре відомі речі.

6 з 6 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Дуже нудно і шаблонно. Але ще з трейлерів було передчуття, що отримаємо типу нуарний детектив у всесвіті супергероїв. Могло б спрацювати якби не:
- Дуже передбачувана, шаблонна подача сюжету. Майже кожен серіал про іншопланетян, здатних маскуватися під людей, розповість про ті самі змови, прибульців-екстремістів, прибульців не екстремістів, прибульців, які покохали землянина/-ку, з обов'язковим лігвом іншопланетян у якісь покинутій промзоні.
- Загальна невиразність персонажів і декорацій. Буквально всі одягнені, як волоцюги з вокзалу, і більшість подій відбуваються в вузькому бляклому просторі.
- Серіал запізнився показувати змову, що загрожує почати війну між американцями та росіянами. І в цілому тут забагато всього російського. Щонайменше виглядає непереконливо.
- "Таємне вторгнення" зациклене на самому собі, зі слабким стосунком до кіновсесвіту Marvel, який частіше названий, а не показаний.
Однойменний комікс не читав, але гадаю, що він цікавіший.

6 з 7 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Насправді я розумію чому на Заході цей фільм добре відомий і навіть має статус культового. Легенда про Філадельфійський експеримент - це вагома частина вірувань у НЛО, урядові змови та секретні технології. Фільм зображає свою версію тих подій і його не можна назвати поганим. Він просто звичайний. Якби він не базувався на популярній легенді, то забувся за пару місяців.

Під час експерименту з маскування в 1943 році американський військовий корабель потрапляє в міжпросторовий і міжчасовий вихор, який веде в 1984. Двоє матросів опиняються в майбутньому і намагаються зрозуміти що сталось, поки їх переслідує аномальна гроза. Одного з них "глючить" таємничими розрядами, а другий зустрічає жінку, яка єдина вірить його розповідям...

Сюжет дуже передбачуваний, утім не сказати, що нудний. Актори грають непогано, проте деякі теми слабко розвинені. Наприклад, головний герой зустрічає своїх постарілих знайомих, але це практично не впливає на його пригоди. Це просто епізод. Є кілька ж ... артів на тему того, як змінився світ, але прибулець з минулого в якийсь момент без видимих причин стає "своїм" у світі 1984 року. В майбутнє його привів інший експеримент, внаслідок якого зникло ціле місто. І ось це місто фактично назване, але бачимо ми його кілька секунд як дешевий спецефект.

До речі, про спецефекти. Якщо вихор і блискавки виглядають таємниче і загрозливо, то спалахи енергії, що переносить корабель і випромінюється героями, смішні навіть для тієї епохи. А їх якраз найбільше. Наприкінці, коли з'являються вчені та армія зі своїми технологічними прибамбасами, декорації різко підскакують в якості. А фінальний проліт назад у часі нагадує кінець "Космічної Одіссеї 2001". Тоді як більшість пейзажів, будинків і вулиць до того моменту максимально ніякі: понурий пляж, понура пустеля, понура дорога, понурий готель і т.д. Якщо творці фільму хотіли зробити реалізм, то перестаралися.

"Філадельфійський експеримент" при своїх недоліках не позбавлений шарму, бо зображає відому подію, що досі підігріває уяву. Але без цього фону він просто звичайний фільм на один перегляд.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Гадаю, ті, хто дивилися "Земля після нашої ери", помітять багато запозичень. Знову дорослий і дитина, що летіли на зорельоті, опинилися на ворожій Землі серед дикої природи та прямують до гори, де їх чекає монстр.

Але все ж "65" при своїй банальності та звичайних, як на наш час, спецефектах, внутрішньо логічніший. Коли дивишся "Земля після нашої ери", регулярно хочеться кричати в екран "чому?", "ну а це що?", "нащо оце?". А тут майже та сама історія поміщена в декорації, про які можна сказати "а, ну нехай". Хоча розгортався б сюжет не на Землі 65 мільйонів років тому, а десь на іншій планеті в майбутньому, це нічого не змінило б.

Цей фільм просто доладніше зроблений і його можна переглянути раз із цікавості. Динозаври та пейзажі доісторичної Землі достатньо хороші, щоб помилувати око.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Нічого спільного з романом Герберта Велза цей фільм не має. Ну хіба що імена персонажів. Язик не повертається назвати його навіть вільною адаптацією чи твором за мотивами. Єдиний плюс цього видовища - хороші декорації. Сюжет висмоктаний з пальця і написаний під спецефекти. Мабуть спершу писали "отут бдищ, а отам бззз", а далі придумували як би то обґрунтувати. Швидше невдале наслідування "Забороненої планети", ніж "Форми прийдешнього". Але картинка на 1979-й непогана.

Коментувати
Нещодавно переглянуті: