Арсен Гребенюк
модератор
Знайдено 80 результатів 
"Удачі, веселися, не вмирай" – це смішно-похмура суміш "Матриці", "Все, завжди і водночас" і "Електричного штату" (книги, а не фільму!).
Одного вечора в кафе заходить бомж і заявляє, що світ ось-ось поневолить ШІ. Дехто приєднуються до чоловіка, щоб бува не зарізав, ще двоє стають на його бік добровільно. І далі група вирушає до місця, де в той самий ШІ треба вставити чарівну флешку. В дорозі розкривається передісторія головних героїв, з яких найкраща про двох учителів, чиї учні міцно засіли в смартфонах з бомбардіро крокоділо. Потім з'являється... кіт, складений з котів, який їсть людей і блює конфеті. І ти думаєш "що це в біса таке"? Але в фіналі все стає зрозуміло. Саме фінал з віртуальною реальністю витягує фільм. Він доволі похмурий, але одночасно дає зрозуміти, що проблема не в смартонах і ШІ, а в головах людей. І щось міняти треба там.
Загальна якість виконання справляє враження прикрашеної низькобюджетки. Все детально ... , гарна робота з кольором, багато подій не дуже серйозні чи й явно бутафорські. Але тут це працює, бо тема ШІ-слопу проходить через увесь фільм. Та й його самого зручно порізати на короткі відео.
Це глузування з захоплення примітивними розвагами, але воно лишає надію, що колись ми його переростемо. Чи хоча б захоплення ШІ-генерованим контентом. Врешті-решт після перемоги починається нова пригода і нова боротьба, яку ми охоче приймемо під гаслом "Удачі, веселися, не вмирай". Питання в тому, хто нам її запропонує.
На перший погляд "Будка" здається комедією. Чоловік опиняється посеред скверу замкнений у новій телефонній будиці. Явно не бідний, він перетворюється на видовище, а потім посміховисько для навколишніх. І ні посада, ні одяг не можуть його врятувати. Різні люди намагаються йому допомогти, але більшість просто дивляться і тішаться, що це не вони в будці.
Але потім чоловіка разом із будкою забирає якась служба і везе через місто на склад, до дуже похмурого і безвихідного фіналу.
В Іспанії "Будка" стала місцевим мемом і чи не найвідомішим фільмом 70-х. Фільм можна розглядати і як метафору авторитарного режиму Франко, і як байку про приховування проблем замість вирішення, і історію про цинічний натовп, який сприймає чужі проблеми як розвагу. "Будка" врешті змушує замислитися, як ми сприймаємо чуже становище, поки це не торкається нас особисто.
Одного разу в "Зоряному шлясі" зібралися бандюгани, щоб зупинити інших бандюганів на задвірках галактики. Якби не заголовок "Зоряний шлях", це був би пересічний фільм категорії "Б". Персонажі просто геть не пасують "Зоряному шляху" і дуже нудні. Дякуємо, хоч дизайн придумали. Мішель Єо періодично намагається бути крутою, зрідка це виходить, а частіше дивишся на емоції рівня колоди.
Сюжет не приносить нічого нового до франшизи, як і сам по собі не є чимось вартим уваги. Прохідне кіно, де лаються, б'ються, стріляються, колються і потім вмирають.
Це цілком міг бути епізод "Байок зі склепу" або "Чи боїшся ти темряви?". Примітивна історія, головне достоїнство якої – це комп'ютерна графіка. Для 1993 року дуже непогана, особливо для фільму про віртуальну реальність. Але більшість часу займають ходіння та говоріння персонажів. Віртуального світу трохи показують на початку і в кінці. Щодо гри, в якій опиняються головна героїня Алекс та її друзі, то це набір сцен. Ніби якась головоломка чи квест, або ж щось схоже на Quake, але загалом просто "якась гра". Вочевидь фільм створений на популярну тоді тему з мораллю, що відеоігри це погано.
"Як коваль щастя шукав" – останній фільм Радомира Василевського, якому дуже пасує характеристика "вийшов на зламі епох". Місцями він технічно застарілий (кольори, ракурси, як у фільмах-казках радянського часу), місцями новаторський (комп'ютерний змій зроблений надиво добре). Сюжет тут розгортається в селі та околицях, куди зайшов молодий коваль Михайло, який прямує на Січ. У нього є шабля, подарована загадковим козаком. У селі Михайло закохується в Лесю, але її примушує до шлюбу злий чаклун Лиходум. Оскільки здолати чаклуна просто шаблею неможливо, Михайло отримує допомогу від дівчинки-відьми Христі.
Сам Михайло – це герой початку фільму. Він зустрічає певні дивацтва місця, куди потрапив, за день закохується і з цим пов'язано декілька кумедних сцен. Потім усю увагу перетягує на себе Христя. Вона перемагає чортів, недолугих прислужників Лиходума, не так чарами, як кмітливістю. Треба зазначити, що вона відьма від народження і не прямо в захваті від цього. Л ... иходум дуже бундючний і в цілому стереотипний лиходій, чия смерть, як у Кощія, лежить у яйці під охороною сильного, проте туповатого змія. Ось до змія Михайло вже вирушає особисто, де грає на його непомірній пихатості, а в останніх хвилинах фільму нарешті пускає в справу шаблю.
Сюжет цілком звичайний для казки, з багатьма гумористичними сценками і короткими піснями. Деякі, проте, випадають з оповіді. Наприклад, пан, який не знає української, з'являється для єдиного жарту і потім зникає. Не все гладко також з мовою акторів. Чимало реплік вони наче читають з папірця. Однозначний плюс фільму – це костюми, декорації та пейзажі. Спецефекти (за винятком змія!) нечисленні і добавлені швидше по приколу. А ще там є пісня "Купила мама коника", за якою можна точно встановити епоху створення. Фінал, як належить, щасливий, але кілька загадок так і лишилися нерозкритими.
Загальний "вайб" фільму нагадує казки 80-х, з більш натурними зйомками. І він, головне, ґрунтований на суто українському фольклорі. Якщо місцями якість і просідає, то фільм досі можна розібрати на цитати, щоб відганяти всіляку нечисть.
В "Академії Зоряного флоту" є плюс. Це краще за "Секцію 31", яка просто нудна. Та новий серіал не викликав відчуття новизни. Навпаки, нова епоха Зоряного шляху являє собою колаж усього, що не було одностайно розкритиковано, а отже автоматично зараховано в "хороше".
Перший епізод нашпигований згадками найуспішніших серіалів Зоряного шляху минулих 30-ти років. Там назвали зореліт "Протозоря", вааау. Глядачі повинні в екстазі закочувати очі. Є персонаж, схожий на Ворфа з "Наступного покоління". Огооо, круто. Голограма-лікар з "Вояджера" і та побита життям жінка з "Дискавері" викладають у Академії. Веееу. Але все це не скріплено разом. Перший епізод являє собою набір сцен, які нагадують переказ цілого сезону, стиснутий до години. Другий більш цілісний, однак погіршує почате в першому – передозування несерйозністю. Різні хіхоньки з'являються в випадкових місцях і вигляд мають щонайменше недоречний. Кадети Академії ... зоряного флоту просто нікчемні через усякі кумедні репліки та ситуації на зразок "Я проковтнула свій значок".
Дизайн майбутнього – це блискучі приміщення, що нагадують цілком сучасний торговий центр. Ніяких нових технологій. Жодних суттєвих змін у галактичній політиці, порівняно з останніми сезонами "Дискавері". По суті, ніщо не свідчить, що це розвиток франшизи "Зоряний шлях". Це ходіння на місці, а часто і крок назад. Ті самі події можна помістити до будь-якого іншого століття. Лише декілька термінів регулярно нагадують про місце "Академії" в хронології. Поки що найкраще, що є в серіалі, це пісня "San Francisco".
Можна описувати цей серіал як пригоди школярів у космосі. Але про це був "Вундеркінди" і він значно-значно кращий.
Уявіть парк розваг, де ви вільні робити що завгодно. Навколо актори-роботи, що грають відведені їм ролі. Вони точно як люди, але ви знаєте, що це не насправді, що ви можете вбити кого завгодно чи зробити ще яку мерзоту, і вам за це нічого не буде. Та одного разу щось іде не так і актори починають жити справжнім життям. Їм не здолати своїх господарів грубою силою і вони починають грати на людських почуттях.
Перше, що слід сказати - "Світ Дикого Заходу" в основі має "Р.У.Р." і ні трохи соромиться. Так, саме ту виставу Карела Чапека, де вперше вжито слово "робот". Усі випущені 4 сезони рівно лягають на сюжет вистави з тим ж поворотами. "Світ Дикого Заходу" лише наповнює його іншими декораціями та ордами персонажів. І ці персонажі цікаві, вони всі по-своєму привабливі, та те, як вони взаємодіють, викликає спершу приємне запаморочення, а потім нудоту.
Один з символів серіалу - це лабіринт і сюжет такий же заплутаний. Глядачів водять колами, зама ... нюють в тупики, виводять назад тим самим шляхом і далі все з початку. Оригінальний фільм 70-х років дуже просто ділив персонажів: ось люди, а ось схожі на них роботи. Серіал постійно обігрує той факт, що програму робота можна перенести в інше тіло. Це створює страшенну плутанину. Ось ви бачите персонажа, знайомого з першого сезону. А це не він, це робот! Тільки не той робот, що ви подумали, а його копія, яка насправді за людей, але це він думає, що за людей, а насправді-то він маріонетка іншого робота, якого запрограмувала людина, але ця людина живе в симуляції, а симуляція створена роботами, щоб вони думали ніби керують роботами, а насправді все зовсім не так і це люди справді керують роботами, але це теж симуляція! Фух!
Насправді мораль серіалу дуже проста. Якщо ти бажаєш завтра бути кращим, ніж сьогодні, - ти людина, не бажаєш - робот. І не важливо складаєшся ти з живих клітин або пластикових деталей. Тільки цю мораль усіляко носять навколо як велику таємницю, до якої ще бозна-коли ми повинні додуматися. Але глядачі все зрозуміли ще в першому сезоні.
Це слабке, дешеве та безідейне аніме. Якщо хочете дізнатись у деталях чому, читайте далі.
Я в захваті від трилогії Скотта Вестерфельда "Левіафан". Ці підліткові книги про альтернативну Першу світову описують самобутній світ, де машинам протистоять генномодифіковані живі істоти. В сюжеті є цікаві персонажі, а химерні ілюстрації Кіта Томпсона — це вже підстава придбати книги. Принц Александр мусить тікати з Австро-Угорщини, поки дівчина Дерін Шарп, переодягнена в хлопця, випадково потрапляє на повітряний флот. І незабаром вони неминуче стикаються, тільки-от належать до протиборчих таборів.
В аніме найперше помічаєш дуже дешевий вигляд з дерев'яними анімаціями, що однаково погано передають міміку, рухи машин і істот. Живий дирижабль, на честь якого названо серіал, зовсім не відчувається живим. Хіба що в такому ж сенсі, як шматок дерева. Біотехнології ледве деінде з'являються в окремих сценах. Ходячих автомобілів, вантажних мамонтів та інших чудернацій, які робили ... світ книги живим, тут нема. В книгах читалася ідея, що прогрес технологій дозволяє робити як зло злішим, так і добро добрішим. В аніме про це можна забути,
Сюжет першої книги перенесено точно і я вже подумав: оце ж непогано, навіть діалоги ті самі. Але з другої книги зникли цілі глави, а від третьої не просто лишилася десь половина. Всі найцікавіші повороти з неї викинули та змінили фінал на фактично протилежний! Наприклад, є декілька версій стосунку Ніколи Тесли до певних подій. І творці аніме зробили правдивою ту версію, що в книзі була хибною. Зі щасливого фіналу зліпили обірвану історію, що веде головних героїв до невідомого і сумнівного майбутнього. Все відбувається в вакуумі подій, без історичного тла та пояснень деяких дрібних історій, які потім мали б пояснювати значно більше. Ну й удар для фанатів книги. З живого детектора брехні, звірятка Бовріла, зробили живий калькулятор, який потрібен рівно в одній сцені (в книзі він робив не раз зауваження, що натякали на суть подій).
Може, якщо сприймати аніме у відриві від книг, воно має вищу цінність. Але як адаптація справді хорошої трилогії, воно нікудишнє.
Цей вкрай короткий мінісеріал перш за все помітний анімацією. Вона стилізована під ручну та набагато приємніша за "А що, як..?" Чотири показані історії доволі цікаві, та все ж "Очі Ваканди" не розповідають нічого важливого для розвитку всесвіту Marvel. Глядачі дізнаються про участь агентів Ваканди в різних історичних подіях. Але якби цих розповідей не було, нічого не змінилося б.
Така собі поробка, що не прямо погана, але й не наповнена якимось корисним змістом. Усе відбувається на задвірках чарівного світу, якому загрожує Алхімік, але в чому його загроза неясно. Винесений у назву дракончик не дуже то й потрібний для сюжету, бо Клара має власний мотив вирушити в подорож. Дуже багато недоказано. Чому Єнот говорить з німецьким акцентом і боїться висоти? Хто дав Кларі сувій? Яка цифра в ньому втрачена? Звідки взялися дракони і чому всі вони малюки? Надто багато сцен із Клариними трьома мавпами, що постійно роблять якусь дурницю.
У підсумку це фільм, де всього мало. Мало подій, мало розкриття персонажів, мало відповідей. Єдиний однозначний плюс у графіці, що значно краща за "Микиту Кожум'яку".
«Мавчин Великдень» — це українська аматорська містична драма, що вийшла на YouTube 27 червня 2025 р. Фільм зустрічає глядачів суворим попередженням: «Цей матеріал містить сцени та теми, які можуть бути емоційно важкими для перегляду, зокрема зображення або згадки про різні форми фізичного та психологічного страждання». Насправді нічого такого в фільмі немає. Принаймні, якщо ви знайомі з фольк-горором або читали українські легенди, фільм навряд чи буде в якому-небудь сенсі важким. Це історія про студента Славу (схожого на Тімоті Шаламе), який приїздить до Карпат на початку літа і стикається з різними міфічними істотами та неміфічною Любою, яка регулярно спілкується з Чугайстром.
Глядачів може здивувати чи розсмішити, що Чугайстер ходить на тлі дач, а відьма живе в звичайнісінькому будинку. Та в цьому і задум, що світ духів досі існує там, де виросли прояви сучасної цивілізації. Чугайстер робить на цю тему кілька коментарів, хоча є і сцени в лісі та серед скель. Грим істот простий, ал ... е вдалий. Він не явно бутафорський, і підкреслює нетутешність, потойбічність духів. На скільки я зрозумів, гримерка ґрунтовно займається косплеєм і її внесок чи не більший за внесок сценариста з акторами (хотів би написати «разом узятими», та це буде вже її перехвалюванням). Чугайстер обліплений корою, русалки мають дивні цятки а обличчі, а мавки (нарешті) — розрізану закривавлену спину з голим хребтом. Щодо музики, її обмаль, але вона цілком працює на атмосферу в потрібних сценах. Не так добре з акторською грою, яка, ну… аматорська. Її просто не слід міряти за критеріями «великого» кіно. Проте гра старших акторів все ж на вищому рівні.
Несподівано, ми отримали доволі якісну аматорську повнометражку, засновану на фольклорі. Вона не пропонує чогось революційного, як і не переосмислює вже відомих персонажів. Але з ентузіазмом використовує тему, на яку зараз є попит.
Амбіцій купа, а реалізація прісна та банальна. За настроєм і візуалом фільм нагадає «Дивергента», «Огидні» чи «Після нашої ери».
Передумови дійсно цікаві. На планеті-колонії жінки загинули, а чоловіки набули здатності читати думки одне одного. Головний герой одного разу зустрічає першу в своєму житті дівчину і допомагає їй переховуватися від своїх колишніх дорослих наставників.
Однак, сюжет дуже передбачуваний і персонажі нагадують манекенів без емоцій. Декорації невиразні і єдине цікаве рішення — це Шум, візуалізація думок героїв.
У фільмі ще є якісь аборигени далекої планети, але їх все одно що нема. Показали пів хвилини, а якби не показали, було б тільки краще.
Ну і назва ніяк не пояснена.
Пакистанський мультфільм «Скляний майстер» не приховує, що створений за зразком аніме студії Ghibli. Візуальний стиль і антивоєнна тематика неприховано посилаються на «Вітер дужчає» та інші роботи студії загалом і Хаяо Міядзакі зокрема.
Дія відбувається в світі умовних 1940-х, але без конкретних географічних назв. Головні герої живуть у начебто Англії чи Франції, але з вкрапленнями пакистанської культури. Пастельні картинки мальовничих вулиць та інтер'єрів відторгають темну машинерію, що з'являється в кадрі з настанням війни. Хлопчик Вінсент — син склодува Томаса. Він живе без матері і змалку проявляє здібності до мистецтва. Одного разу він зустрічає юну скрипальку Алліз, дочку військового. Надалі події розвиваються на протистоянні мирного життя та далекої війни, яка однак усе наближається. Томас пацифіст, за що його зневажають інші жителі рідного міста і зокрема батько Алліз. В низку моментів стосунків Вінсента з Алліз втручається джин, якого не бачать інші. Сама назва «С ... кляний майстер» більш пасує фільму, ніж нібито тотожна «Склодув». Бо фільм загалом про те, що прекрасні речі потребують багато праці, але руйнуються, як те скло, від малих ударів. І Вінсент як центральний персонаж виявляється зовсім не залізним, а скляним.
Сюжет розвивається неквапливо, але й не нудно. Втім, ключові сюжетні повороти відбуваються раптово і виглядають якщо не безпідставними, то недостатньо обґрунтованими. Вінсент робить необдумані вчинки, каже різкі слова, і це не виправдати його віком (більшість фільму він підліток).
Про війну глядачі дізнаються мало. Ми навіть не знаємо назв протиборчих сил. Можна лише вбачати в них Пакистан та Індію, але тільки виходячи з часу випуску «Скляного майстра». Томас як пацифіст проти війни, хоча свою землю явно любить і дарувати її кому-небудь не згідний. Разом з тим військові, а особливо полковник Амано, зображаються спершу поганцями. Вони шантажем змушують Томаса виробляти для них деталі електроніки, а скрипка, яку полковник дарує дочці, трофейна (вважайте, що крадена). У цій війні немає ні жертви, ні агресора, вона просто відбувається, як стихійне лихо. Це як буря, від якої страждають усі.
Але таке зображення війни зрівнює обидві сторони, дегуманізуючи «своїх». Неприязнь Томаса до своєї держави можна зрозуміти і навіть симпатизувати його одночасному захопленню природою батьківщини. Щодо його сина Вінсента, то після невдачі в стосунках з Алліз він іде на буквально диверсію проти військових, які його захищають всупереч тому, що він про них думає. І ця диверсія лише гірша від того, наскільки вона наївна. При перегляді виникла думка: хлопче, ти тупий? Чого ти чекав? З іншого боку ми поступово бачимо як Амано щиро любить свою дочку і підтримує її мирне заняття музикою. Цікавий контраст, який проте не веде до якогось чіткого висновку. З пацифізмом творці фільму зайшли не туди. Так, вони зобразили як війна робить усіх черствішими. І намір сценаристів зрозумілий: показати як мистецтво стає розрадою і допомагає пережити темні часи. Але з цього виходить, що неважливо хто переможе.
Вінсент нагадує персонажа анекдоту про людоїда, що з'їв тата й маму. Хто він після цього? Сиротинка, якого треба пожаліти. Особисто мені він нагадав зрадника з мого рідного міста, скрипаля, що здав росіянам координати для ракетного удару. Зате який він, бачте, обдарований в мистецтві! Загалом фільм виграв би, якби війна так і не прийшла в місто головних героїв, лишаючись таким собі гуркотом грози десь за обрієм.
Включення елементів магічного реалізму спантеличило вже багато критиків і простих глядачів. Упродовж фільму Вінсента й Алліз намагається поєднати джин, присутній то як синій блиск (привіт Кальциферу з «Мандрівного замку»), то як звук. Проблема в тому, що джин втручається в фіналі таким чином, що ви не можете сказати як закінчилась історія. Знаєте, є така легенда, буцімто героїня «Мого сусіда Тоторо» в фіналі померла? Режисер Усман Ріаз, схоже, вирішив витиснути з цієї ідеї максимум. І ми опиняємося перед трьома однаково обґрунтованими варіантами: головні герої взагалі не вижили; вижив тільки Вінсент; або джин врятував обох. Те, що полум'яний джин — це наче вогонь, який робить крихке скло пластичним і витворює з уламків майстерні вази, ледь-ледь читається між рядками сценарію.
У підсумку «Скляний майстер» — це приклад епігонства до студії Ghibli. Це непогано для дебютного фільму, але ранні роботи Міядзакі без сумніву є шедеврами. Дебют Усмана Ріаза старанно наслідує їх, але тієї ж якості не досягає ні в чому. Основна проблема полягає в тому, що хоча анімація красива та приємна, сюжет перечіпляється сам об себе, намагаючись бути всією фільмографією Ghibli водночас, не вловивши суті.
Я подивився цей ваш «Майнкрафт» і він саме те, чим повинен бути. Комічний, простий, як двері фільм, призначений для максимально широкого загалу. Вам не потрібно бути ветеранами оригінальної відеогри, аби зрозуміти, що відбувається. Вам не потрібно навіть грати в неї. Достатньо ознайомитися з мемами. «Майнкрафт» позбавлений якогось актуального соціального коментаря чи складних ідей. Персонажі прості, як і ситуації, а всі проблеми та мораль озвучуються прямо в кадрі. «Майнкрафт» не намагається бути чимось більшим. У ньому всього якраз стільки, щоб котити рейками розваг, як в якомусь атракціоні.
Головні герої — це четверо невдах, які потрапивши в світ, складний із кубиків, вчаться бути «вдахами». Стів — веселий бородань, який знайшов і втратив свою мрію, Ґаррет — бізнесмен-невдаха, що продає тренінги про успішний успіх, Генрі — школяр, якому не дають бути творчим, Наталі — його сестра, що шукає роботу, і Дон — агентка з нерухомості, що мріє відкрити зоопарк. Розвиток цих персонажів дуж ... е передбачуваний і перемежований з мемами про гру. У Стіві весь час бачиш Джека Блека (він взагалі завжди грає себе). Але в Ґарреті Джейсон Момоа швидко зникає. А протистоїть їм жадібна свиня Малгоша (схожа на Ґул'дана з Варкрафату), що живе в місцевому пеклі та мріє повести свою армію свиней на поверхню.
Картинка зроблена з певною претензією на реалізм, де кубики не зовсім кубічні, щоб живі персонажі з ними взаємодіяли. Фільм не заглиблюється в деталі і не передбачає, щоб глядачі його обдумували. Якщо тут вчителька випадково починає фліртувати зі складеним із кубиків селянином, нас не повинно турбувати чому всі сприймають його в світі людей як належне. З цього потрібно сміятися, а не замислюватися як воно й чому. Врешті-решт це комедія з висновком, що створити завжди важче, ніж зруйнувати, а творчість повинна бути не егоїстичним задоволенням, а її слід нести іншим.
Художник Сімон Столенхаґ створив цілий напрям у сучасному цифровому живописі. Його меланхолійні фантастичні пейзажі, де величні машини та споруди іржавіють поруч з буденним життям людей, ви точно запам'ятаєте, якщо побачите. Фільм «Електричний штат» за однойменним артбуком критики рознесли вщент, хваляючи єдине — картинку.
Налаштований скептично, я переглянув фільм і він не такий поганий, хоча недоліки дуже явні. Сюжет показує США 1994 року, але в світі, де відбулося провальне повстання роботів. Тепер вони загнані до резервації, люди живуть у віртуальній реальності, а дівчину Мішель одного разу відвідує робот, який дивним чином виявляється її загиблим молодшим братом. У спробі розібратися як це сталось, Мішель зустрічає контрабандиста Кітса та його цинічного робота Германа. І разом вони опиняються в резервації…
Насправді сюжет і персонажі дуже шаблонні. Це не було б великою вадою, якби не постійне відчуття, що «Творець» 2023 року розкрив ті самі теми яскравіше, масштабніше т ... а реалістичніше. Головний сюжетний поворот «Електричного штату» про дитину з незвичайними здібностями виглядає поганим плагіатом «Творця», а візуал — калькою з «П'ять ночей у Фредді». Центральний конфлікт про боротьбу за свободу та погані корпорації невиразний і банальний. Він виглядає також абсурдно через те, що показані роботи-бунтарі — це рухомі ляльки в мультяшному стилі, будова яких жорстко задана їхнім призначенням. В середині фільму звучить твердження, що вони вільні бути ким захочуть, але це ніяк не показано. Жоден робот, зображений на екрані, не вийшов за межі функцій, визначених людьми. Також зовсім неясно як ці роботи виживали в резервації і звідки брали електрику. Їм, поламаним механічним калікам, не хочеться співпереживати. Їх можна тільки пожаліти, як тварин-піддослідних у останніх «Вартових галактики».
Фільму личила б сатира на сучасні стримінгові сервіси чи політику США. Але цього нема. Через те перенесення подій у 1994 рік не має жодного обґрунтування. Можна було написати на екрані «1974» або «2018» і нічого не змінилося б. Піднята проблематика пригладжена праскою вікового рейтингу. Є єдина похмура сцені бездомного, що сидить на вулиці в шоломі віртуальної реальності. В оригінальній книзі на вулицях лежали трупи тих, хто проміняли реальність на цифрові розваги. І єдиний малюнок змушує відчути холодок на шкірі. Фільм натомість націлений розважати і лише під кінець трошки намагається видушити сльозу через смерть одного персонажа і типу смерть іншого (який за законами жанру звісно ж виживає).
Книга «Електричний штат», як і вся творчість Столенхаґа, лишає відчуття таємниці, яку хочеться розгадати. Картини спонукають дофантазовувати деталі зображеного світу. Фільм не робить цього, він націлений розважати, змішуючи «Піноккіо», «Снігову королеву», «Першому гравцеві підготуватися», «Творця» та інші відомі твори в посередній продукт без гострих кутів.