Арсен Гребенюк Арсен Гребенюк

7/10 Чорне золото українського аматорства

«Чорного козака» дуже зручно порівнювати з «Пекельною хоругвою». Адже обидва фільми зняті за казками Сашка Лірника, обидва про козаків і обом закидають звинувачення в аматорстві. Але все ж вони дуже різні як за настроєм, так і стилем.
«Чорний козак», хоча й казка, та казка похмура. Козак загинув на війні, а його дружина Ганна лишається сама ростити дочку. Аж ось щоночі таємничий Чорний Козак починає приходити й допомагати по господарству. Ганна, звісно, хоче дізнатися хто він. І ні, це не її чоловік. Але тоді хто?
Це історія про довіру, про важке прокляття та спокуту. І атмосфера українського села, де діється щось дивне, у фільмі вдалася. Чуткам і забобонам доводиться вірити, як свідченням очевидців. Чарівниця Ліпіяда, що випікає з тіста живих голубів, не менш реальна за балакучу сусідку. Сон так само важливий, як дійсність, а слово, як вчинок. Поступове проникнення чогось нетутешнього в буденне життя Ганни зображено дуже вдало. Цьому сприяють епізоди з повсякденними заня ... ттями, як-от прання в ополонці чи підмальовування брів сажею.
Кидається в очі, що фільм знімали майже 10 років. Через це він надто неоднорідний, адже за час зйомок змінилося 6 операторів. У сусідніх сценах разюче відрізняється не лише колірна гама, а навіть чіткість картинки. Контраст між реальним і чарівним світом зрозумілий, це навіть доречно. Та раптова жовтизна чи червонястість випадкових кадрів однозначно є вадою фільму.
Також дуже неоднорідна гра акторів. Ганна та Ліпіяда, зіграні професійними акторками, свою роботу виконали гідно. Чого не сказати про інших акторів. Козаки в своєму іронічному настрої ще сприймаються добре, але татарів і селянок ніби спинили посеред вулиці та й говорять: «скажіть нам кілька слів».
На щастя, цього разу козаки показані як відповідальні воїни-захисники, а не несерйозні троянці з «Енеїди», що тільки махають напоказ шаблюками, борщують і все «го-го-го, Петро, поглянь, то що, москаль?». Фільм підкреслює, що козаки – це своєрідна субкультура, де є свої священні таємниці та зобов’язання. Що це чоловіча спільнота, котра має як фізичну, так і духовну силу. І в світі фільму вона збалансовує жіноче відьомство, що є чудовою ідеєю. Як жінка може взяти шаблю, так і чоловік може наслати прокляття, хоча магія це ніби жіноче заняття. Втім, до козацьких містерій є одне, кхм, незручне питання. Характерник навчав дітей… сексуальної культури тим дерев'яним макетом?
Фільм містить низку необов'язкових сцен, яким є одне пояснення – дотягнути хронометраж до стандарту. «Пекельна хоругва» мусила поспіхом закривати сюжет, а «Чорний козак» дотягує його. Сцена, де Ганна бачить совість односельчан, сама по собі цікава та добре знята, проте сюжетно потрібна для одного – показати, що писар запроданець. Присутність Чорного Козака, виявляється, поширює якусь гниль, але згубних наслідків це не має. Зіпсувалось молоко – вилили. Захворіла дочка – прийшов чорний Козак і полікував. Селяни підозрюють, що Чорний Козак – то чорт, але це лишається балачками. А під кінець Чорний Козак, одягнений, наче ніндзя, просто танцює на місці з добру хвилину.
Пояснення хто такий Чорний Козак, до честі творців фільму, гарне. Сюжет спершу пускає глядачів хибним слідом, а потім тримає інтригу. Водночас те, як Чорний Козак позбувається прокляття, в багатьох могло лишити питання «а що, так можна було?». Хороший і при тому недоведений до завершення підсюжет про необхідність віддати дочку задля порятунку Чорного Козака. Знов-таки, ніби є магічний закон рівноваги, про який згадує Ліпіяда, але виконувати його, виходить, необов'язково. І це не наслідок якоїсь особливої кмітливості, а знову, як у «Пекельній хоругві», диво, тільки що тепер не настільки чужорідне. Можливо, пояснити ці моменти просто не вистачило грошей.
Попри все, «Чорний козак» лишає позитивне враження як фільм, знятий на ентузіазмі задля гарної історії про сміливість і справедливість, а не «нашої відповіді» кому-небудь. Якою мусить бути українська історична містика для своїх ми тепер бачимо. Не одним Гоголем слід жити. Лишається, щоб цим займалися за хорошого фінансування та нормальної реклами.

6/10 Ах, нечистий! Ошукав!

З українського фентезі це мабуть один з лідерів за популярністю. І водночас загальне враження від нього, як від банального анекдоту, який вам розказує давній знайомий. Щоб не образити, можна і похвалити, але це буде нещиро.

Зняти казку було вдалим рішенням, адже казка дозволяє виправдати багато умовностей. І з зав'язкою "Пекельна хоругва" розкішно справляється. На кшталт біблійної історії про Йова, святий Петро і Чорт влаштовують експеримент: чи вибереться козак з самого пекла? А відповідно - жити чи загинути всьому козацтву, що допекло нечистій силі далі нікуди. Фільм обігрує класичну казкову історію про "віддай те, чого в себе вдома не знаєш". Козакам до пекла зась, тож Чорт не був би Чортом, не знайди він лазівку. В результаті козак Семен опиняється в пеклі, де отримує непосильне, здавалося б, завдання, щоб точно не втік, - виховати малих чортенят. Проте чого Чорт недооцінив, то це козацької педагогіки...

Із основою сюжету загал ... ом усе добре, він поєднує багато впізнаваних історій несподіваним чином. Козак проявляє кмітливість, Чорт пакостить, а на світі Божому батьки шукають Семена. Не буде спойлером сказати, що Семен самовпевнений, винахідливий і втілює все, чого ми очікуємо від козаків. І своїм гарним прикладом залучає чортенят на бік добра, що вони аж стають під ту саму "Пекельну хоругву", аби гуртом побити батька. Решта ж козаків справляють враження не вельми приємне. Ні, то не ліричний воїн-поет Мамай з народних картин. Не розбишакуватий, проте сміливий, справедливий Василь з "Пропалої грамоти". Тутешні козаки - це галасливе збіговисько, які навіть не герої. Це статисти, яким чомусь сказали говорити репліки, та не дали тексту. Ось вони і викручуються, вигадуючи на ходу абищо. Отож, ворожка чи домовик, чи чортеня, чи шинкар викликають симпатію, а козаки ні.

Якщо добро в цій казці чітко окреслене в особі Семена, то зло в особі Чорта намагається виглядати грізним, а виходить нікчемним. Так, Чорт регулярно кричить замогильним голосом і підмовляє то польського короля, то московського царя, то турецького султана на війну з козаками. Проте в спілкуванні з Семеном і особливо - особливо - своєю дружиною-відьмою, він боягузливий тюхтій. В нього є прислужники, упир і вовкулака, що не мають ніякого значення і так само карикатурно безпомічні. Фактично реальну силу мають різні закляття й прокльони, а не злі персонажі.

"Пекельна хоругва" дуже театральна. Декорації та спецефекти ріжуть око своєю штучністю. Багато персонажів очевидно вклеєні на фони. Місцями спецефекти дійсно вдалі, наприклад, коли прозорі янголи спускаються забрати душі загиблих козаків. Але це приємний виняток на фоні простецького монтажу, який під силу перевершити будь-якому середньостатистичному блогеру з YouTube. Акторська гра головних персонажів, хоч її критикують, в мене великих нарікань не викликала. В казці допустимий, а то й бажаний наліт нереальності. Але якщо акторська гра Семена чи його батька Михтода - це наліт, то спецефекти - то обліплювання густим товстим шаром, від якого фільм сам стає, як той перемазаний дьогтем Чорт.

Фільм веселий, хоча не позбавлений вади багатьох історій про українське село: обов'язково, сто пудів мусять бути бородаті жарти про скупого євrея-шинкаря. А ще хребтом усього фільму тягнуться нагадування як же страждають чоловіки під гнітом дружин і тещ. І це без кінця-краю, то з вуст святого Петра, то Чорта, то козаків. Раз-два може бути смішно, але потім лишається закочувати очі й казати "о ні, знову". Так, шкільна література привчила нас, що українська жінка - це або Мотря "серце з перцем", або тиха безвільна Мелашка. Але в фільмі виходить якась уже що не жінка, то "Венера в хутрах" нашого тимчасово львів'янина Леопольда Мазоха.

Кульмінація є еталоном "deus ex machina", буквально різдвяним дивом. Бодай згадка природи цього явища зробила б ситуацію логічною. Бог допоміг чи святий Петро, але ж ні, диво робиться якось саме собою, вороги козаків розсипаються на попіл силою сценарного свавілля. Якщо ворогів так легко подолати, то вони не страшні. Цьому не передують які-небудь важкі приготування, так стається лише тому, що треба було вкластися в хронометраж.

Там, де "Пекельна хоругва" слідує казковим правилам, вона вдала. Але там, де від них відходить, починає незграбно спотикатися. Вона блукає у власному пеклі стереотипів, і заводить свій сюжет зайвою лінією про війну в глухий кут. Звідки буквальне диво виявилося єдиним виходом. В усякому разі фільм все ж доносить, що сміливість і доброта сильніші за підступність і розбрат. Хоча він часто виглядає аматорським, задоволення місцями таки приносить. Але робити це можна якісніше і тонше, як засвідчив, наприклад, "Чорний козак". Звичайно, така ніша вітчизняного кіно теж мусить бути заповнена. Та вона аж ніяк не повинна слугувати взірцем.

8/10 Гамма-променисто!

Скільки ми знаємо українських повнометражних мультфільмів? Їх зовсім небагато, але "Віктор Робот" із тих, якими справді варто пишатися. Дивлячись його, мені спало на думку, що таких мультфільмів у моєму дитинстві не вистачало. "Віктора Робота" можна порівнювати багато з чим. З "Титан A.E", з "Таємницею третьої планети", навіть з "Бразилією" Террі Гілама та "Метрополісом". Але цей мультфільм пропонує власний стиль і власну історію.

Отож, дія відбувається десь у далекому майбутньому. Залізна Зірка, створена інженером Маркіяном, призначена освітлювати штучні планети, чомусь погасла, а її творець зник. Щоб дізнатися в чому справа прилітають син Маркіяна, його дружина, та дочка Віка. І виявляють, що роботи, котрі повинні підтримувати Залізну Зірку, працюють неправильно. За винятком одного - який потім отримує ім'я Віктор.

Головна героїня, дівчинка Віка, що нагадує суміш Аліси Селезньової зі Стефан ... і з "Байдиківки", водночас мила та смілива, вирушає з роботом шукати Маркіяна. Але ще вона (це й рухає сюжет) не вельми чесна. Стати місцевою "гамма-променистою" майже спасителькою їй вдається, тільки привласнивши заслуги маленького робота Віктора, чия роль дещо менша, ніж можна подумати. Отож потім доводиться отримати по заслузі й переглянути свою поведінку. Загалом мораль: "до булави треба голови", "чого не знаєш, не соромся навчитися" та "не зловживай довірою". Особливо останнє. Віктор і Віка зрештою не стільки дійсно стають друзями, як об'єднуються спільною метою.

Залізна Зірка не тільки доволі мальовнича, а навіть по-своєму затишна. Вже не раз стиль мультфільму порівнювали з грою "Машинаріум". Естетика покритих патиною клепаних залізних плит, труб, валів тут повсюдно. Але при цьому "залізячний" вигляд доповнено голограмами, що виглядають доречною частиною світу. Окремо слід похвалити поєднання 2D й 3D графіки. Переходи між ними дуже плавні, 3D використовується тільки в змінах ракурсу, де воно дійсно виправдане.

Мультфільм трохи обманює з жанрами, насправді це на чверть мюзикл. Пісень, нехай коротких, тут багато. Зате виконані чудово. Від протяжного "На робоооту" з початку до фінальної "Честь-хвала" - вони дивно, проте вдало, поєднують тему роботів і народні мотиви. Можна втім і сказати, що пісні розтягують сюжет, навіть поява головного лиходія Роботила не обходиться без пісні в стилі "ух який я злий". І тут мене здивувало, що її виконує не Дзідзьо. Бо Роботило - це просто залізний він, просто погляньте як він виглядає та поводиться.

"Віктор Робот" дуже доладний, цілісний фільм, який вдало експериментує там, де експериментів не чекаєш. Хоча його сюжет розтягнений піснями, він не має дірок і на всі питання отримуються відповіді.

Якось мені трапилося відвідати зустріч з письменницею Орестою Осійчук, де вона розповідала про свою книгу "Айхо". Як вона згадувала, книгу хтось критикував, мовляв, не досить українські персонажі. На що потім хтось із літературознавців сказав їй: Оресто, не слухай, в тебе типова українська історія. "Віктор Робот" - це також типово українська історія, яка чудово обходиться без козаків, вишиванок і борщу, доводячи, що наша культура різноманітна і історіям про майбутнє в ній теж є місце.

8/10 Рецензія на фільм, якого нема

Так, дивно описувати враження від фільму, який втрачено. Подивитися "Васю-реформатора", на жаль, неможливо. Проте на сайті ВУФКУ викладено сценарій, що дає уявлення про "Васю".

За ним це життєствердна комедія про винахідливого хлопчика, чиї витівки повсякчас обертаються на користь. Він викриває обманщиків, лицемірів, ловить злодія, та перевиховує свого дядька-пияка. Ще мала нова людина, нового суспільства, постає культурним героєм, який з наполегливістю пророка-трикстера несе цивілізацію на такий собі "дикий захід", де стикаються минуле з майбутнім, а традиція з революцією. Вася встигає багато, і навіть не шукає собі пригод зумисне. Здається, сама його присутність несе якусь ауру веселого перетворення.

Коли знімали фільм, це ще були часи НЕПу, і віра в побудову різних "Нью-Васюків" багато в кого була щирою. Як і віра в те, що всілякі "реакційні елементи" врешті стануть пліч-о-пліч з бравими молодими комуніс ... тами та підуть єдиною родиною у світле майбутнє. Фінал сценарію показує утопію, де ідейних ворогів не лишається, всіх єднає спільна справа, прогрес, а особливо - кіно, найважливіше, за словами Леніна, мистецтво.

"Вася-реформатор" - це пам'ятник наївності тих недовгих років, коли, як багатьом здавалося, все йде правильним шляхом у найбільшій на світі державі. Напевне й наївності самого Довженка, що вже скоро особисто відчув - стало не до жартів.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
6/10 Какая разніца

Чи достойна вийшла частина серії? Перед тим, як відповісти, треба зауважити, що творці дуже самоіронічні. Настільки, що фільм більше комедійний, ніж драматичний. Кілька разів персонажі прямим текстом говорять, що це колишня історія в новій обгортці. Всі сюжети вже розказані, попереду одні ремейки, перезапуски та спін-офи.
Перший фільм "вистрілив", бо вийшов у потрібний час. Його ідейний попередник "Темне місто" провалився, а "Матриця", повторюючи цілі сцени, додала тему комп’ютерів і стала сенсацією. Бо на межі тисячоліть комп’ютери вже стали поширеними предметами, але все ще недоступними всім, а тому таємничими. Хакер Нео – це наче чаклун, який доторкається до невидимого світу за екраном.
Нова "Матриця" прагне схопити дух теперішнього часу. Наші герої – це не хакери, а медійники, сучасні казкарі, чиї оповідки вражають, але не відкривають чогось геть нового. Нео тепер аналог Тодда Говарда (до речі, ви купили Skyrim?), а його паскудн ... ий начальник – це місцевий Боббі Котік. А оригінальна трилогія фільмів відома в новій Матриці як трилогія відеоігор (між іншим, дійсно існує, Enter the Matrix – The Matrix Online – The Matrix: Path of Neo). Про неї знають навіть далекі від інтерактивних розваг люди, отож, обіцянки з фіналу "Матриця: Революція" було дотримано: всім людям по суті тепер відома історія про те, що світ несправжній. Люди вільні покинути Матрицю. Але передбачувано не роблять цього. Чому ж?
Девізом фільму можна вивести "Какая разніца?" Глядачам демонструють, що машини та живі істоти тепер не відрізняються. Що людина та програма однакові. Що оригінал і копія рівноцінні. Що реальний світ і його симуляція не протилежності, а єдність. Якщо перші три фільми були філософією екзистенціалізму для мас (Чому ви боретеся, містере Андерсон? – Бо це мій вибір!), то "Воскресіння" з розмаху кидається гаслами сучасної філософії з усіма її мета- й пост-. Там, де був непримеренний конфлікт, тепер діалог. Де була серйозність, там постала іронія, а де була іронія – постіронія. Відчай від розкриття правди замінила усмішка обивателя, котрий у всьому розбирається, але не хоче нічого змінити.
Такому світові не потрібен спаситель, щоб виправити якусь його згубну недосконалість. Тут кожному вже прийшов той самий "Мій особистий Ісус", як назвав Нео товариш у найпершому фільмі. Він тепер у кожного з нас, і ми знаємо що і як робити. Але нам комфортніше ходити по колу. Бо отримавши свободу, потрапимо в такий самий світ, а так хоч можна небо розфарбувати у веселку. І враховуючи, що брати Вачовські тепер сестри, цей образ набуває неабиякого символізму.
Але, – скажете ви, – невже фільм вдався? Невже це знову сенсація, що змушує замислитися над своїм становищем? Ні. Як написано вище, ми вже все знаємо, ми легко передбачаємо не лише сюжет фільму, а й те, як сприймемо його.
"Воскресіння" – це карусель самоповторів, які пишаються тим, що це самоповтори. Це список кліше, які не соромляться самих себе. Останні слова, що звучать у "Воскресінні" – "ми отримали те, на що й не сподівалися – другий шанс".
І в цілому це було б добре, якби не купа сцен, що наповнюють сюжет, як поролон. Фон світу "Матриці" виглядає цікавішим за сам фільм.
Виявляється, машини воювали з машинами. І що? А нічого, повоювали та й забули. Виявляється, машини та люди тепер дружать. І що? А нічого, пара механічних звірят бігає в кадрі. Виявляється, агент Сміт вільний і хоче стати людиною. І що з того? Похотів, а потім взяв і став, добре хоч подякував. Морфей тепер програма. І що? А нічого, бо різниці між двома світами більше не-ма-є. І в реальному світі може бути, і в Матриці по-своєму непогано. Не в плані якогось-там світогляду, відчуття свободи чи реалізації свого потенціалу, а на рівні буденних деталей як-от відтворена з цифрового образу полуниця. Питання про те, чи смакує віртуальна курятина, як справжня, більше не стоїть. Реальність перестала бути ідеалом, вона стала буденністю і рутиною.
Персонажі втратили виразність. Мабуть вслід з тим, як з нашого життя зникли панки й готи. Таких диваків, як Близнюки з другого фільму ми більше не побачимо. І манірний власник клубу Меровінг став бомжем, який, чесно кажучи, мало чим відрізняється від сучасного Нео (і знову загублена деталь, що він бачить себе не таким, як виглядає для інших).
"Матриця: Воскресіння" максимально чесна щодо себе – це повтор, мішок відсилок, стара історія на новий лад з жартами, яку ви подивитесь так чи інакше. У вас є вибір, але це нічого не значить. Бо те, як ви скористаєтеся свободою, передбачувано. Як каже одна з героїнь, найважливіший вибір у вашому житті зробите не ви.

5 з 5 користувачів вважає цю рецензію корисною
Ші-Ра та могутні принцеси
Ші-Ра та могутні принцеси (2018)
She-Ra and the Princesses of Power
8/10 Культовому серіалу - культовий ремейк!

Цей серіал міг би стати черговим провальним ремейком, але цього не сталося. Мабуть тому, що в нього дивний, але культовий оригінал, де не треба було особливо чогось вигадувати. З вихідного матеріалу треба було лише вибрати найкраще та подати в світлі сучасних віянь. Порівняно з "Ші-Рою: Могутньою принцесою", "Ші-ра та могутні принцеси" дає гідну відповідь за кожним пунктом, де оригінал вдався. Це все ще історія про чарівний світ Етерію та дівчину Адору/Ші-ру, яка спершу служить злій Орді, але потім переходить на бік Опору. Але просто повторити те саме було б провальним рішенням. Отож:
Візуальний стиль - є. Глянцево-пастельний замість похмурого коміксового, але приємний і детальний, з плавною анімацією.
Музика - є. Опенінг в обох серіалах в'їдається в пам'ять і його хочеться слухати ще. Хоча в плані фонової музики ремейк програє.
Сюжет - є. І ремейк тут навіть попереду, бо оригінал часто відверто клоунський (в чому проте є і частка його ... привабливості). Ремейк серйозніший, з неоднозначними персонажами, а стосунки Адори з її подругою/суперницею Катрою постійно рухають сюжет. Ремейк виправдовує своє назву, бо показує групу жінок і дівчат, які буквально принцеси своїх народів і реально пожинають плоди своїх вчинків. І він має конкретний логічний фінал, хоча дещо поспішний. Фінал же серіалу 1985 року ледве закриває головні конфлікти після 93-х (!) епізодів. "Могутні принцеси" нагнітають неабияку драму та змушують переживати навіть за лиходіїв. Істинно кажу вам, у всіх антагоністів є історія з розряду "обняти та плакати".
Мінус нового серіалу в тому, що він втратив зв'язок з історією про Хі-мена. В оригіналі Хі-мен навіть не просто дав Адорі чарівний меч, а й наробив чимало шуму в її світі. Тому закляття для трансформації її в супергероїню - це його фраза "На славу Сірого черепа!" В ремейку цього зв'язку нема, а фраза лишилася і виглядає безглуздо. Бо що таке Сірий череп і за що йому слава ми так і не дізнаємося.
Можна начитатися критики, мовляв, персонажі в ремейку - це діти й підлітки, а в першій "Ші-рі" - дорослі. Ну й, мовляв, колись були от-такі героїні з от-такими... ви зрозуміли. По-перше, в Україні оригінал ніколи не показували, тож за чим ностальгують такі "критики" неясно. По-друге, оригінал був по суті рекламою серії ляльок Барбі, що на дизайні сильно відбилося. До того ж авдиторія нової "Ші-ри" завідомо підліткова, тоді як старий серіал... Мабуть теж, але серйозно, бувши в тому віці, ви посоромилися б дивитися деякі епізоди при батьках.
Ви мабуть чекали цього абзацу. "Повісточка". Так, вона є, і на мою думку, якщо репрезентувати меншини, то так. Тут є геї. Тут є лесбійки. Тут є асексуали. Тут є героїня-аутистка. Тут є в прямому сенсі сильна жінка-бодібілдерка. Але серіал не ідеалізує жодну меншину, показуючи, наприклад, що пара геїв може бути поганими батьками, а асексуал - лицеміром. І - треба зауважити - меншини лишаються меншинами, серіал не про них. Хоча він передусім про жінок, чоловіки тут не пригноблені. Хоча б король Міка, батько однієї з принцес, спробуйте-но сказати, що він не крутий. Можна проте дорікнути за стосунки між Адорою та Катрою. От не вірю!
У підсумку оригінал зараз можна подивитися аби чисто пореготати з того як Адора махає мечем на каблуках, старенька мадам Раз балакає з мітлою, а Скелетор на мінімалках, лорд Ордак, вигадує черговий лиходійський план для своїх пришелепкуватих посіпак.
Ремейк же треба дивитися послідовно та слідкувати за сюжетом. Це історія не стільки про війну добра зі злом, скільки про порозуміння й те, що "злі" люди - це часто ті, кого "добрі" незаслужено образили.

7/10 Новий початок? Чи фальстарт?

«Вічні»… можуть бути. Це точно не найгірший фільм Marvel, але реклама спонукала до завищених очікувань.
«Вічні» належать вже аж четвертої фази кіновсесвіту Marvel, головні конфлікти розв’язані і глядачів уже 2 роки мляво підводять до чогось нового. Ми звикли, що кіно про супергероїв – це драма+комедія, винаходи+магія, яскраві барви та жвава дія. Переглянути штампи саме на часі. Саме цього «Вічні» прагне, і саме тут просідає. Головна його проблема в тому, що фільм погано стикується з рештою саги про супергероїв.
Отож, перед нами історія про групу безсмертних героїв, Вічних, посланих космічними богами Селестіалами захищати людей. Щоправда, Селестіали (тобто, буквально «Небесні»), яких ми досі бачили в парі кадрів, скупі на пояснення та взагалі мають з цього лише прагматичний інтерес, що межує зі свавіллям. «Привіт» від давньої міфології тут не просто дружнє підморгування, частина героїв – це буквально саме її персонажі (Тена – Афіна, Ікаріс – Ікар, Гільгамеш у ролі самого ... себе).
Вічні лише схожі на людей, режисерка Хлоя Чжао зобразила героїв без людяності, які проте людяність здобувають. А разом з тим і отримують змогу не коритися долі. І це чудова ідея, з якою фільм ступає на територію, котру досі фільми Marvel оминали. Це питання про цінність життя кожної окремої людини, що опиняється під загрозою через дії (або бездіяльність) супергероїв. Не просто натовп, що тікає з «аааа» серед вибухів чи символічна дитина в нетрях, а дійсно окремі конкретні особи.
Нам багато показують чим займалися Вічні в минулому, у Вавилоні та інших мальовничих місцях. Але Вічних багато, а хронометражу мало (навіть при двох з половиною годинах!). Не вірте постеру, Анджеліна Джолі в ролі Тени очолює команду лише формально. Тому в результаті фільм виходить про всіх разом. Пригадуючи «Месників», там усі головні супергерої мали сольні фільми, а потім збиралися в команду. Тут команда виходить на екран одразу, а потім додатково навантажується контрастом: ось минуле – вона єдина, ось сучасність – вона роз’єднана. І з цього виростають безкінечні тяжкії думи, що світ змінився, люди те, а ми се, в нас було завдання, і ось давнє зло ожило, а як же так, а ми ж отакі, а тепер отак-то…
Приємно, що фільм уникає подавати чергового лиходія-мегаломана і протиставляє Вічним майже що природний катаклізм – за тиждень Земля вибухне. Але цю величну катастрофу постійно заступають Девіанти – одвічні вороги Вічних. Коміксні Девіанти, що були командою людиноподібних антигероїв, стали в фільмі найбанальнішими інопланетними тварюками – чимось середнім між собакою та динозавром. Такі почвари вже були у «Війні завтрашнього дня», «Великій стіні» та купі інших фільмів.
Коли зауважити, що це все ж фільм Marvel, ще й з тієї серії, де були Залізна Людина, де зараз десь є Людина-павук, новий Капітан Америка, Галк, Локі наводить шуму в УЧЗ, а по паралельних всесвітах літає Альтрон з комплектом Каменів Нескінченності, виникає кілька незручних питань.
Вічні – це по сутні роботи, створені для захисту людей від Девіантів. Вічні досконалі та безсмертні. Та при цьому серед них чомусь є глухоніма героїня та героїня – вічна дитина. Чому Селестіали створили їх позбавленими звичайних можливостей решти? Можна було б подумати, що саме ці особливості якось несподівано стануть у пригоді. Але ж ні, ці Вічні саме такі просто тому що, і страждають не через нерозуміння суспільством, а через свою... природу? Тобто, для репрезентації меншин. І треба зауважити, в цьому випадку один з суперегероїв, який гей (вкотре «перший гей/бі» у фільмі Marvel) нарешті виглядає (з якої спроби?) органічно вплетеним до сюжету. Прогресивний Захід, кажете?
Та це ще не найбільша проблема сюжету. Ми дізнаємося, що Селестіалам потрібно досягти великої населеності на кожній планеті, що є «яйцем» нового Селестіала. Чому ж у такому разі вони не завадили Таносу, який знищивши раніше половину всіх істот, відклав народження нових Селестіалів у цілому всесвіті?
Починати нову епоху в фільмах від Marvel «Вічні» намагаються, але виходить фільм замкнутий у самому собі з ледве протягнутими місточками до решти кінофраншизи. Новий початок? Можливо. Але швидше фальстарт.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
6/10 Я вам що, Конфуцій, ребуси розгадувати?

Попередження: рецензія містить спойлери

Є фільми, дуже розхвалені критиками, та які прохолодно зустрічають прості глядачі. "Ми" саме з таких. Він належить до тих кінокартин, що задумані як жахи, але сприймаються як комедії. Тут родина темношкірих американців зустрічається зі своїми двійниками, що знають усе про оригіналів, але не ясно чого вони хочуть. Гарний початок для психологічних жахів.
У фільму є подвійне дно з метафорами на тему расизму, боязні тих, хто від нас відрізняється, заздрощів бідних до багатих. Але він зовсім не потребує якихось глибоких міркувань. У цьому його трагікомедія. Його набагато простіше сприймати як один з тих фільмів, що настільки погані, аж хороші, не шукаючи прихований сенс. Бо фільм надто неоднорідний, він скаче від ситкому до філософствувань, від дитячих страхів до дорослих, від жартів до кошмарів. І все це перемежовано натяками, що забуваються, допоки згодяться.
Згодом глядачі дізнаються, що двійники головних героїв усе життя провели в підземеллях, змушені мимовільно повторювати те, що робили оригінали. Але тепер звільнилися та хочуть... Помсти? Ну, ніби так, але ні. Вбити оригіналів? Ну, ніби так, але ні. Помінятися з ними місцями? Ну, ніби так, але ні.
Гаразд, головна героїня, Аделаїда, та її копія на ім'я Ред, "особливі". Вони вже бачилися в дитинстві, тому якщо й прагнуть смерті одна одній, то тільки після з'ясувань свого спільного минулого. Але двійник її чоловіка чомусь явно прагне вбити оригінала, як і двійниця дочки. А ось двійник сина просто бажає гратись. Чи є тут якийсь підтекст? Можна, звичайно, припускати, що двійники - це "темний бік" оригіналів і доводять їхні грішки до абсурду. Батько - чванливий заздрісник, який нехтує безпекою Аделаїди, щоб випендритися перед друзями новою машиною. Дочка - зарозуміла та імпульсивана. Син - боягуз, який не зізнається, що міг усе це відвернути. Але проблема в тому, що фільм нічого не втрачає, коли викинути цю історію про злочин і кару.
Якщо перша половина ще нагнітає очікування чогось жахливого, то друга перетворюється на нікчемний зомбі-слешер. Бо двійники, виявляється, повилазили по всій Америці і вони є буквально в кожного. Що ж, нехай, але спроби пояснити все це такі недолугі, що лишається сміятись. Виявляється, злий уряд створив двійників аби керувати оригіналами, проте вийшло навпаки. Як створив? А створив і все. А потім покинув. У підземеллях. Триста мільйонів людей. Які їли живих кроликів. Аааа! І вони звільнились. Як? А просто якось.
Фінальний поворот настільки очікуваний, що про нього просто забуваєш. Бо ж не може сценарій використати таку банальщину. Але використовує і на диво оригінально, хоча і з суперечливою мораллю.
Двійники та копії, виходить, буквально взаємозамінні. Одні не кращі за інших. "Вони" здаються гіршими лише тому, що "ми" бачимо в них свої недоліки. Але "вони" - це "ми". "Вони" вбивають тільки тому, що "ми" хочемо їх убити. А оскільки всі вільні - вільні по-своєму, а всі пригноблені - пригноблені однаково, то помінявшись місцями, "ми" здобуваємо єдність, а "вони" слабнуть. Фільм показує, що діалог неможливий, хоча його треба прагнути. Чи не тому, що тут, як у чорно-білому "Метрополісі", немає посередника?
Метафори дано в різнобій, що справляє враження чогось дуже розумного, але вкрай кепсько поданого. В результаті на поверхні опиняється лише баєчка про людей і монстрів у стилі незліченного трешу, який оглядають безіменні ютубери. Цитуючи відомий мем, "Я вам що, Конфуцій, ребуси розгадувати?".

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Гра в загадки

Попередження: рецензія містить спойлери

Фільм, як можна зрозуміти з багатьох коментарів на інших сайтах, сповнений метафор, які виявились незрозумілі. Або коментатори соромляться визнати, що ця історія, заснована на анонімній поемі XIV ст., насправді про них самих.
Щоб зрозуміти цей фільм, слід поставити його в ряд з... "Пропала грамота" 1972-го. Або фільмами Яна Шванкмайєра. Адже більшість із показаного в усіх них - це вистава, гра. Але що саме - в цьому ніколи не маєш певності.
"Легенда про Зеленого лицаря" насправді дуже товсто натякає, що пригоди сера Гавейна є випробуванням того, чи гідний він стати наступним королем після славетного Артура. І його мати, в якій слід вбачати не кого іншого як фею Моргану, володарку ілюзій, забезпечує синові "провірку на вошивість", викликавши Зеленого лицаря.
Примітно, що Гавейн спершу на всю котушку приймає відкриті можливості та без усякої необхідності зрубує Зеленому лицареві голову. А через рік, за магічною угодою, повинен прийти в його оселю, щоб отримати рівну відплату.
Фільм багато разів натякає, що сер Гавейн "не мужик": він не має лицарського титулу, коханки підкреслюють, що в нього "не стоїть". І ця паралель між шляхетністю й сексуальністю проходить до самого фіналу. Гавейн засвідчує своїми вчинками, що він "безплідний" - він здобуває трон для себе, але не для своїх соратників і свого народу. Його здобутки нема кому продовжити, він помирає на самоті. Хоча, зрештою ця смерть повчальна і мабуть несправжня. Адже все це було випробування, влаштоване матір'ю, яка понад інших хоче бачити сина гідним своїх предків.
І тут зринає ще одна тема - християнства проти язичництва чи то цивілізації проти природи. Артур, який сцена за сценою постає войовничим антиязичником, ніби й сам зрештою усвідомлює, що лишаючи по собі сповнене абстракцій християнство, не лишає шляхів зрозуміти нову релігію, відсікає язичницьку мову природу. Тому об'єднавча місія християнства провалюється, воно стає формальністю, а поранене, обезголовлене в особі Зеленого лицаря язичництво лишається таким собі привидом, незнищенним, але прихованим, хоча зрештою всюди прониклим - навіть до каплиці. Передусім до каплиці, яку й шукає ще-не-герой.
Прийнявши, що кожен вчинок має наслідок, сер Гавейн наприкінці дорослішає. Він іде на діалог зі своїм ворогом, Зеленим лицарем, і той несподівано дає йому другий шанс. Принаймні, він засвідчує, що цей шанс є в інших. Що "істинний король", яким належить стати кожному із нас у своєму житті, аби бути не гіршими за своїх попередників, не вигадка, не легенда, а реальність.
Ця "ігровість" видима насправді багато де. В декораціях, у костюмах, але не в природі. Пейзажі тут відмінні та - зверніть увагу - слугують своєрідним "барометром" морального зростання сера Гавейна.
Якщо ви готові зіграти в гру з розгадуванням метафор і помилуватися тьмяною легендою - цей фільм саме для вас.

6 з 6 користувачів вважає цю рецензію корисною
Нещодавно переглянуті: