Арсен Гребенюк
модератор
Знайдено 80 результатів 
Багато хто пишуть про "Астероїд-Сіті", що коли ви дивилися інші фільми Веса Андерсона, то й цей вам сподобається. Але я не бачив інших його фільмів і хоча сенс мені зрозумілий, "Астероїд-Сіті" відчувається незавершеним. Фільм відображає проблеми, але не показує їхніх рішень. Це приклад того, що фільм, який "змушує задуматися" не стає автоматично хорошим.
Це історія в історії. В театрі ставлять телевиставу, а в виставі розгортається пригода групи персонажів у стилі американського ретрофутуризму 50-х. Щоправда, з кивком у бік усім відомого карантину, який тут складає вагому частину сюжету.
Усе працює на те, щоб глядачі відчували неправильність, штучність двох світів: театру та вистави, що в ньому ставиться. В чорно-білому світі театру актори, режисер, реквізитори живуть заради вистави. Їхнє життя неповне, несамостійне, підкорене роботі. Але яскравий світ вистави теж неповноцінний. Яскраві декорації, неприродно чисті пейзажі, а життя персонажів визначає ... ться сценарієм. Окремо підкреслюється, що смерть дружини головного героя - це просто епізод, який можна викинути, щоб краще виглядало.
"Астероїд-Сіті" буквально про те, що "весь світ театр, а люди в нім актори". Але подано це без особливої іронії чи трагікомізму. Це фільм-коментар, який констатує і так добре відомі речі.
Дуже нудно і шаблонно. Але ще з трейлерів було передчуття, що отримаємо типу нуарний детектив у всесвіті супергероїв. Могло б спрацювати якби не:
- Дуже передбачувана, шаблонна подача сюжету. Майже кожен серіал про іншопланетян, здатних маскуватися під людей, розповість про ті самі змови, прибульців-екстремістів, прибульців не екстремістів, прибульців, які покохали землянина/-ку, з обов'язковим лігвом іншопланетян у якісь покинутій промзоні.
- Загальна невиразність персонажів і декорацій. Буквально всі одягнені, як волоцюги з вокзалу, і більшість подій відбуваються в вузькому бляклому просторі.
- Серіал запізнився показувати змову, що загрожує почати війну між американцями та росіянами. І в цілому тут забагато всього російського. Щонайменше виглядає непереконливо.
- "Таємне вторгнення" зациклене на самому собі, зі слабким стосунком до кіновсесвіту Marvel, який частіше названий, а не показаний.
Однойменний комікс не читав, але гадаю, що він цікавіший.
Насправді я розумію чому на Заході цей фільм добре відомий і навіть має статус культового. Легенда про Філадельфійський експеримент - це вагома частина вірувань у НЛО, урядові змови та секретні технології. Фільм зображає свою версію тих подій і його не можна назвати поганим. Він просто звичайний. Якби він не базувався на популярній легенді, то забувся за пару місяців.
Під час експерименту з маскування в 1943 році американський військовий корабель потрапляє в міжпросторовий і міжчасовий вихор, який веде в 1984. Двоє матросів опиняються в майбутньому і намагаються зрозуміти що сталось, поки їх переслідує аномальна гроза. Одного з них "глючить" таємничими розрядами, а другий зустрічає жінку, яка єдина вірить його розповідям...
Сюжет дуже передбачуваний, утім не сказати, що нудний. Актори грають непогано, проте деякі теми слабко розвинені. Наприклад, головний герой зустрічає своїх постарілих знайомих, але це практично не впливає на його пригоди. Це просто епізод. Є кілька ж ... артів на тему того, як змінився світ, але прибулець з минулого в якийсь момент без видимих причин стає "своїм" у світі 1984 року. В майбутнє його привів інший експеримент, внаслідок якого зникло ціле місто. І ось це місто фактично назване, але бачимо ми його кілька секунд як дешевий спецефект.
До речі, про спецефекти. Якщо вихор і блискавки виглядають таємниче і загрозливо, то спалахи енергії, що переносить корабель і випромінюється героями, смішні навіть для тієї епохи. А їх якраз найбільше. Наприкінці, коли з'являються вчені та армія зі своїми технологічними прибамбасами, декорації різко підскакують в якості. А фінальний проліт назад у часі нагадує кінець "Космічної Одіссеї 2001". Тоді як більшість пейзажів, будинків і вулиць до того моменту максимально ніякі: понурий пляж, понура пустеля, понура дорога, понурий готель і т.д. Якщо творці фільму хотіли зробити реалізм, то перестаралися.
"Філадельфійський експеримент" при своїх недоліках не позбавлений шарму, бо зображає відому подію, що досі підігріває уяву. Але без цього фону він просто звичайний фільм на один перегляд.
Гадаю, ті, хто дивилися "Земля після нашої ери", помітять багато запозичень. Знову дорослий і дитина, що летіли на зорельоті, опинилися на ворожій Землі серед дикої природи та прямують до гори, де їх чекає монстр.
Але все ж "65" при своїй банальності та звичайних, як на наш час, спецефектах, внутрішньо логічніший. Коли дивишся "Земля після нашої ери", регулярно хочеться кричати в екран "чому?", "ну а це що?", "нащо оце?". А тут майже та сама історія поміщена в декорації, про які можна сказати "а, ну нехай". Хоча розгортався б сюжет не на Землі 65 мільйонів років тому, а десь на іншій планеті в майбутньому, це нічого не змінило б.
Цей фільм просто доладніше зроблений і його можна переглянути раз із цікавості. Динозаври та пейзажі доісторичної Землі достатньо хороші, щоб помилувати око.
Нічого спільного з романом Герберта Велза цей фільм не має. Ну хіба що імена персонажів. Язик не повертається назвати його навіть вільною адаптацією чи твором за мотивами. Єдиний плюс цього видовища - хороші декорації. Сюжет висмоктаний з пальця і написаний під спецефекти. Мабуть спершу писали "отут бдищ, а отам бззз", а далі придумували як би то обґрунтувати. Швидше невдале наслідування "Забороненої планети", ніж "Форми прийдешнього". Але картинка на 1979-й непогана.
Дуже типовий фільм зі Шварцнеґґером, який підсумовує усі шаблони фантастичних бойовиків 90-х. Але "недалеке майбутнє", показане тут, вже стало нашою сучасністю за винятком клонування. Розумні холодильники, автомобілі з бортовим комп'ютером, замовлення молока онлайн, навіть ляльки-роботи - все це виявилося дуже точним передбаченням. Тому зараз фільм мабуть сприймається краще, ніж у 2000 році.
Відгалуження найкращого сезону "Зоряного шляху" закономірно викликало побоювання. Повертати актора Патріка Стюарта через майже 30 років у колишню роль? Це ризиковано, але привернути увагу точно мусило. В результаті стара команда легендарного зорельота зібралася разом, щоб з молодим поколінням вирушити в свою останню пригоду. От тільки замість цілісної цікавої історії глядачі отримують три слабко пов'язаних сезони.
Перший. Починається з захопливої передісторії. Капітан (тепер адмірал) Жан-Люк Пікар доживає свій вік, розчарований у Федерації планет, що зірвала свою і особисто його найшляхетнішу місію. Раптом виявляється, що в його старого загиблого друга, робота Дейти, є "дочка" і на неї полюють ті, кого Пікар хотів був рятувати. Потім до Пікара приєднується ще кілька героїв "Зоряного шляху" і це приводить до відкриття великої-великої загрози для галактики. Проте велику-велику загрозу в фіналі завертають назад і все закінчується чутою сто разів морал ... лю про "любиш - відпусти".
Другий. Цей сезон не повинен був існувати. Сюжет, який у попередніх серіалах тривав один епізод, тут розтягнено на нудний сезон, де герої копаються в собі, багато говорять у тьмяних приміщеннях і несмішно жартують. Пікар з друзями опиняються в нашому часі, щоб завадити одній дуже поганій зміні історії, і тимчасово об'єднуються зі своїм найзлішим ворогом. Що перетворюється на маскарад камео, котрі ні до чого не ведуть, і фінал, який мав би перевернути весь всесвіт "Зоряного шляху", але зливається в порожнечу. Подорож у часі ніяким цікавим чином не обіграна. Це просто декорації. З тим же успіхом можна було перенести дію в XIX століття чи в те ж змінене на гірше майбутнє.
Третій. Тут колишня команда Пікара нарешті збирається цілком і показує, що є ще порох в порохівницях. У командування проникли вороги, здатні замаскуватися під будь-кого. Вони викрали таємну технологію, але це тільки прикриття для більшого плану, про який ще ніхто не здогадується, а рахунок іде на кілька днів. Хоча лиходійка сезону невиразна і її замашки здаються фальшивими, друга половина сезону робить захопливий поворот. Тут справді невирішені справи отримують завершення і стається передача місії пошуку пригод молодому поколінню. Але, зауважу, тут є кілька ляпів, яких творцям серіалу мусить бути соромно припускатися. І на додачу наслідки попередніх двох сезонів здебільшого проігноровані, наче їх і не сталось.
Якби поєднати початок першого сезону з кінцем третього, то вийшов би суперський серіал, велике завершення "Наступного покоління", "Вояджера" та "Глибокого космосу". В реальності ж маємо три окремі історії, надто мало між собою пов'язані та штучно розтягнені гранням на ностальгії. Радує, що пригоди Пікара та його команди завершилися і саме таким чином. Але для цього не обов'язково було робити окремий серіал. Вистачило б повнометражного фільму.
«Супербрати Маріо» 1993 року фільм щонайменше дивний. Але почитавши історію його створення, не дивуєшся, що багато хто прозвали його найгіршим фільмом усіх часів. Двоє братів-водопровідників зустрічають дівчину Дейзі, яка насправді принцеса з іншого світу. Вона володіє кристалом, уламком метеорита, який шукає лиходій Купа, щоб злити свій світ з нашим. Що могло піти не так з випробуваним часом сюжетом?
Перше, що слід розуміти, – барвистий світ відеоігор про Маріо та його брата Луїджі перенесений у кіно дуже приблизно. Є спільні імена персонажів, кілька жартів на тему ігрових бонусів. Дія ж перенесена до справжнісінької антиутопії в стилі «Судді Дредда». Її похмурість і зумовила провал кіно найбільше. Ні, похмурі антиутопії в дитячих іграх не рідкість. Згадаймо доктора Роботніка, що перетворював звірят на роботів. Але «Супербрати Маріо» проходить повз дитячу авдиторію саме через безуспішні намагання в реалізм. Сценаристи, досі відомі за шоу 80-х про Макса Гедрума (зовсім недитячого пе ... рсонажа), вирішили, що знімуть фільм для дітей. І вийшла не чарівна темна казка, як у Тіма Бертона, а якась карикатура про жахи капіталізму. Глумливо, панково? Так. Але це не подається як переосмислення ігор, це кидається в глядачів як справжня історія ігрових персонажів.
Головні герої, Маріо та Луїджі, зовсім не схожі на братів, навіть зведених. Вони виглядають, як батько та син. Між ними є непогана взаємодія: досвідчений, дещо байдужий до всього Маріо та юний, непосидючий Луїджі. Вони вчаться один в одного, проте це не так радісно, коли знати, що обоє акторів на зйомках пішли в запій, а Маріо зламали палець. З фільму глядачі також дізнаються, що прізвище братів – Маріо. Тобто, є Маріо Маріо, і є Луїджі Маріо. Це, якщо що, канон.
Брати потрапляють до світу, де люди походять від динозаврів, а місцевий лиходій-узурпатор Купа карає непокірних, проводячи їм зворотну еволюцію. Цікава задумка, але справжній король чомусь перетворився в результаті на гриб. А в фіналі знову стає людиною – просто бо ось так-от.
Візитівка фільму – це тупі посіпаки лиходія, гумби. Які ж вони потворні! Гадаю, без них фільм не лишився б в історії. Їхні пики закарбуються в пам՚яті назавжди. Причому тут вони динозаври, хоча в іграх – гриби.
Також неясно як працюють подорожі між світами. Купі взагалі не треба був ніякий кристал, його посіпаки й так ходили туди-сюди. А коли він таки зливає свій світ з нашим, то це працює якось вибірково. Можна було очікувати веселого хаосу, але все вирішується на майданчику 2 на 2 метра.
Фінал, окрім вже згаданого гриба, лишає інші питання. Там на початку перетворили місцевого музиканта Тоада на гумбу. Агов! Може перетворити його назад? Він врешті непоганий хлопець. А ще там місцевого скнару перетворили на мавпу. Може він і покидьок, але я не думаю, що він заслуговує лишитися шимпанзе навічно.
Що вдалося, то це декорації, хай вони і не відповідають ігровим. Є непогана музика. Посіпаки лиходія, Іггі та Спайк, впродовж сюжету розумнішають і починають казати реально розумні речі (причому це все була імпровізація через недописаний сценарій). А ще тут є динозаври, як у "Парку юрського періоду". Добре зроблені маріонетки і навіть комп'ютерний Боузер, якість якого прямо-таки дивує. Але це окремі моменти, що не складаються до ладу.
Фільм проклав шлях іншим екранізаціям відеоігор, але вони ще 20 років лишалися маргінальними. Напевне не в останню чергу через цей фільм. Цього «Маріо» зараз можна сприймати як веселу клоунаду, що смішить своїми невдачами. Але зрештою, чи була б перша спроба інакшою?
Хоча я ставлю фільму 7/10, це середня оцінка за різні його сторони. Продовження "Мандрівної Землі", що насправді приквел, повторює майже всі сюжетні ходи попередника, тільки гостріше й похмуріше. Картинка просто крутезна, та через те не раз задумуєшся, що китайці хотіли лише перегнати Голлівуд за будь-яку ціну. Ось в Америці те-то й те-то, а ми зробимо вдвічі більше! При тому, що з фільмами-катастрофами зараз катастрофа, "Мандрівна Земля 2" ще досить логічно побудована. Втім, "досить" не значить "повністю".
При неординарних і переконливих передумовах, один з головних конфліктів висмоктаний з пальця. Є група радикалів, яка влаштовує теракти і пропагує оцифрування свідомості. Припустимо, але в чому їхня мета? Адже оцифрування свідомості не врятує людей від загибелі, якщо вся Земля згорить. Потім ці терористи десь зникають і оцифрування свідомості вже виявляється хорошою, китаєугодною справою. А під кінець знову поганою. І глядачам кілька разів нат ... якають, що за всім стоїть поганий цифровий розум, однак ця тема з'являється і зникає, як дельфін над водою. Ніби сцени з двох фільмів перетасували, щоб зліпити один.
На відміну від першого фільму, продовження дуже підносить Китай. У "Мандрівній Землі" подвиги інших держав були за кадром, але лишалися відчутною частиною сюжету. Тут китайці рятують світ, а решта їм тільки заважають. Один з головних поворотів вирішується в стилі "Падіння Місяця": чесне слово, він впорається, просто повірте, китайці кістьми ляжуть, але все зроблять, чесно-пречесно! Цей фільм я згадую не просто до слова, Місяць тут дійсно падає з тими ж деталями та кадрами і важко повірити, що це просто збіг.
Реально некомфортна фанатична готовність персонажів гинути сотнями, набігати на проблеми й давити їх числом. Самопожертва була важливою темою "Армагеддону", "Зіткнення з безоднею" та того ж "Падіння Місяця". Але тут це нагадує біг орди зомбі. Пошлемо кілька сотень астронавтів на смерть? А давайте! І всі як один, звичайно, без вагань йдуть переможним маршем, опускаються на морське дно чи летять у космос. Головні персонажі не більше, ніж окрема мурашка величезного китайського мурашника, як у документальному кіно. Між іншим, у фільмі сильний дисбаланс чоловічих і жіночих ролей.
Фільм вражає візуалом, дивує масштабом подій, але він так хоче перегнати Голлівуд, що стає таким фільмом-бройлером: розгодованим, непомірно масивним, явно штучним, зате дуже поживним. Перегнати Голлівуд вдалося. Але не тільки в хорошому.
Коли я був школярем, по телевізору одного разу показували трейлер українського фільму "Мамай". Минуло 20 років і про "Мамая" згадують все частіше. Це була дипломна робота Олеся Саніна, в основі якої лежить козацька дума, татарський епос і авторська історія режисера. Разом вони створюють дещо, схоже на чернетку "Того, хто пройшов крізь вогонь". Безумовно це українське поетичне кіно. Але для вітчизняного кінематографу ця «поетичність» часто виражена дуже однобоко і звідси тенденція: вигравати нагороди на фестивалях можемо, а зі створенням продукту для широкого загалу через раз спотикаємося. Санін прямо писав, що знімав кіно «не для всіх» і на популярність «Мамая» не сподівався. В цьому мабуть і головна вада фільму, він створений для критиків.
Сюжет складається з трьох історій, які перетинаються в кількох сценах. Перша – про трьох братів-козаків (серед них Мамай), які втекли з полону, але двом братам «своя шапка» майже буквально виявилися ближче. Друга іст ... орія – це легенда про загублену Золоту Колиску, в якій лежить сила народу. В цій історії є свої персонажі, але їхня роль дуже мала. Втім, сама Золота Колиска як рушій всього сюжету й надмета пошуків Мамая діє потужніше, ніж того можна було очікувати. Колиску неможливо відшукати фізично, її треба віднайти кожному в собі. Третя історія – це порятунок Мамая татаркою, що й дає йому ім’я та спонукає стати іншою людиною, тим самим фольклорним Мамаєм.
Фільм не перевантажує підтекстами, всі сцени зрозумілі. Але більшість реплік озвучуються оповідачем. Він зачитує билини, молитви, і це відсторонює від картинки на екрані. З тим же ефектом можна було пустити інтертитри, тоді вийшло б навіть у стилі раннього Довженка. Деякі ключові сцени надмірно розтягнені показами того самого з кількох ракурсів, що мабуть повинно нагадувати фільми Параджанова, але це працює не так..
Хоча в фільмі є динамічні сцени, музика (чи її відсутність) робить перебіг подій доволі монотонним. 30-40 хвилин хронометражу якраз підійшли б. Попри те фільм триває майже годину двадцять мабуть лише для того, щоб вписатися в стандартний розклад кінотеатрів. Але навіщо, коли фільм позиціонується як артгауз і дипломна робота Саніна? Та й навряд чи пересічні глядачі навіть зараз пішли б тисячами на відеоряд до билини. «Мамаєві» місце на YouTube. Але в 2003 просто переглянути його в інтернеті було неможливо.
Утім, думи лишаються неораним полем для екранізацій. Санін одного разу почав, тож ступати на цю стежину знову вже не страшно. Тільки наступного разу давайте без оцих «кіно не для всіх», «глибокі метафори», «глибинні українські архетипи»… Мамай – це той герой, який має що сказати не тільки купці критиків.
Хоча цей фільм хотілося б назвати українським історичним детективом, історичність там усе ж умовна. Зухвалий bad boy Максим Оса нагадує персонажа вестернів, який потрапив у маєток Баскервілів. Біля замку польського пана загинули козаки, що везли на Січ золото. Єдиний [ненадовго] вцілілий козак стверджує, що нападник - чудовисько песиголовець. Підозри падають на Максима, що прибуває з'ясувати в чім справа. Поступово він розплутує сімейні справи пана, де всі щось приховують одні від інших і звісно не бажають розповідати козакові про свої скелети в шафах.
Однозначно вдалася атмосфера понурого замку, в околицях якого діється щось лихе. Декорації та пейзажі прості, але переконливі. За винятком хіба що святилищ лісової відьми. Що в неї поїхав дах на ґрунті образи на пана зрозуміло, але тут уже якась "Відьма з Блер". І хто чекають тут містики, ні, ви її не знайдете.
Сам Максим Оса робить те, чого слід очікувати від персонажів такого штибу. Він грубий, зухвалий, але спритн ... ий, кмітливий, і впродовж сюжету розвивається від "дайте гроші, я пішов" до захисника справедливості.
Двір пана є типовим набором ролей, дивлячись на які ви відчуєте, що вже десь це бачили, хоча це не є погано. Холодна дружина-кар'єристка. Підлабузник-каштелян. Недоумкуватий слуга, що теж не такий невинний, як здається. Скупий шинкар. Найбільше питань до панночки Маринки. Роль манірної аристократки, що плює на всяке там "бидло", поки її не ставлять на місце, їй підходить. Але чому в неї одяг і зачіска типової студентки другого курсу? Чесне слово, дія в 1636 році, але вигляд, як із 2023.
Розслідування впродовж усього фільму цікаво веде хибними стежками, щоб урешті, як і належить гарному детективу, здивувати розв'язкою. Хоча подібного і слід було очікувати, просто сюжет може легко відволікти вас від передбачуваних поворотів. Чого бракує, то це масовки. Ну невже на весь замок один слуга? Музика дуже різна, але звучить рідко і тому запам'ятовується.
"Золото песиголовця" можна порівнювати з багатьма фільмами. Але нішу українських історичних детективів він впевнено та гідно заповнює. Фільм місцями ледь не завалюється в козацький кіч, але врешті це історія не про історичну достовірність, та й під час титрів на цю тему є жарт. "Золото песиголовця" до певної міри передбачуване, але це не тільки перший український фільм, заснований на коміксі, а й непоганий детектив сам по собі, де окремі елементи дивні, та всі вони зрештою працюють злагоджено. І хоча багато що здається знайомим та навіть банальним, фільм аж ніяк не нудний.
Ця антологія жахів явно продовжує "Колекцію жахів Джюнджі Іто", проте вийшла бліда копія. Більшість історій надто куці, щоб якось зачепити, хоча картинка в тому ж стилі.
Починається з надзвичайно банальної новели. Спершу персонаж розігрує історію про привидів, а потім виявляється, що привиди справжні. Наступні ганебно порізані, порівняно з оригінальною манґою. Все розгортається за схемою: вилізло Зло, почало вбивати людей і все, фінал. Історії не мають ні кульмінації, ні логічної розв'язки. Дивишся-дивишся і тут хоп - а все вже закінчилось. В Іто є дуже короткі оповідки, але як можна так бездарно їх переповісти - це щось незбагненне. Єдине, що утримує увагу, це улюблені Іто скримери з натуралістичними жахами.
Безсоромно загублено історію про фатальну красуню Томіє (про неї є ціла серія манґи). Вся суть у тому, що це якась потвора, що виглядає, як людина, і розмножується поділом. Тому вона і доводить усіх навколо, щоб її якнайжорстокіше вбили. А тут ні до складу, ні ... до ладу. Хто? Що? Звідки?
Реально чіпляють тільки "Шари жаху", "Алея", "Місто-гробниця" та "Жінка, що шепоче". Отож, 4 з 20. Ну й окремо стоять дві гумористичні байки про малолітнього чаклуна-невдаху, як традиційна розрядка сміхом. Але в "Колекції жахів" були смішніші.
Чесне слово, краще читайте оригінали.
Гадаю, багато хто погодяться, що в цього фільму гарний задум, але погане виконання.
Він надто короткий. Події розгортаються дуже стрімко і між багатьма сценами бракує переходів. Другорядні персонажі швидше названі, ніж розкриті. Оце поплічник лиходія, оце матір головного героя, а це керівниця міжсвітових повстанців. Вони кажуть кілька реплік і зникають, хоча мають значно більше значення, ніж це видно з виділеного часу.
Фільм дуже дешевий. Мабуть, найбільше грошей пішло на оренду готелю, де призначає зустріч лиходій, бо решта локацій - це пустеля жовтіша, пустеля червоніша та пустеля сіріша. Ще є кілька архітектурних принад, які напевне зафільмували безкоштовно рано вранці, поки навколо немає туристів.
Мамо, я вивчив 3D Max. Спецефекти сміховинні, причому кожен інакший. Ніби аніматори хотіли похизуватися, що вони вміють. Здебільшого різні ефекти брижів і вогнів. Хоча перетворення статуй на живих собак вийшло класно.
Паралельні світи, ало! У фільмі про паралельні світи ці паралельні ... світи представлені різними варіантами пустелі. Ми майже не знаємо чим вони відрізняються і що собою являє режим лиходія, борцям проти якого допомагає головний герой. Його наставник і подруга очевидно багато що розказали б, але обмежилися коротким переказом на початку. Текстовим! І ні, в "Зоряних війнах" це триває менше і під хорошу музику.
"Перехрестя світів" дуже програє в якості "Виру світів" і навіть "Дверям". Утім, фільм має якусь чарівність. Акторська гра робить його перегляд хоча б веселим. Тому його можна впевнено назвати фільмом категорії "Б", від якого хоча б не нудно.
"Чорний телефон", знятий за оповіданням сина Стівена Кінга, збирає все те, що можна назвати Кінгівським набором штампів. Це було б недоліком, якби сюжет прагнули підігнати під сучасність. Але "Чорний телефон" знято ніби фільм кінця 70-х і про кінець 70-х.
Як і не могло бути інакше, є містечко, в якому зникають діти. У головного героя Фінні сестра, що бачить віщі сни, та звичайно ж жорстокий батько. Саме собою, що мусить бути тема підліткової жорстокості, не дуже ефективної поліції, містичної сили та трішечки релігії. Коли Фінні викрадає злочинець на прізвисько Хапач, хлопцеві допомагають привиди попередніх жертв, повідомляючи підказки через чорний телефон. І навіть невдачі в спробі втекти складаються в чіткий план як здолати лиходія.
Сюжет дуже передбачуваний, хоча тут це не є недоліком. Ви дивитеся наслідування творів Кінга. Кожна сцена посилається на його книги. Це як атракціон, про який ви знаєте куди і як він вас довезе, але все одно хочете на ньому проїхатись ... .
Атмосфера американських 70-х зображена добре (принаймні те, як ми собі уявляємо 70-і) і актори грають свої невигадливі ролі. Все підкорено сценарію, який використовує добре відомі штампи там, де їм і треба бути.
Фільм проте важко сприймати як самостійний твір. Це якась сторінка в великій історій всесвіту Стівена Кінга. Й те, що все відбувається логічно в основному сюжеті, не скасовує нелогічності та недосказаності передумов. По-перше чому містичний чорний телефон взагалі висить у підвалі, де ман'як утримує своїх жертв? Навіщо телефон у порожньому підвальному приміщенні приватного будинку? А якщо він вже не вперше дзвонить, хоча вимкнений, чому Хапач його не позбувся? А для того, щоби був сюжет!
Неясна мотивація Хапача. Він відсилає до образу Фіннового батька та "карає" дітей. Чому? Навіщо? Щоб зігнати на них своє важке дитинство? Чому носить маску диявола? Що було з мамою Фінні та його сестри? Чому привиди виходили на зв'язок саме в такому порядку? Лишається додумувати самотужки.
Але в центрі сюжету все-таки історія втечі, зустрічі зі злом, у якій рано чи пізно доведеться навчитися боротися самотужки - без друзів і доброзичливих привидів.
Фільм дещо нагадав "Заборонений прийом", де треба було зібрати нібито випадкові речі, щоб утекти з психлікарні. "Чорний телефон" використовує цю схему без надмірних відступів і пропонує шаблонну історію, що могла бути знята як у 2022, так і десь у 90-і. Але тим вона і приваблива, що це атракціон, парк розваг на тему "короля жахів".
Дивне відчуття від перегляду: фільм має чіткий сюжет, але розуміти його можна дуже по-різному. Персонажі підкидають версії, але кожна швидше названа, ніж розвинена далі пари реплік.
Працюючи з пацієнткою, психіатр Роуз стає свідком її самогубства. В свою чергу пацієнтка бачила самогубство свого наукового керівника за тиждень до того, а той - іншої жінки. Ланцюжок смертей пов'язує те, що всі, хто в нього включаються, бачать у різних людях моторошну сутність. Якась істота вселяється в довколишніх, глузує зі своїх жертв, а потім вони накладають на себе руки вигадливим способом. Тепер черга Роуз вкоротити собі віку. В неї максимум тиждень, але найближчі люди вважають, що в неї просто поїхав дах.
Можна розуміти все дуже критично, що всі жахи були галюцинаціями Роуз, включно з розслідуваннями та першим самогубством. Що справа дійсно, як їй кажуть колеги, в дитячій травмі та почутті вини перед матір'ю. Можна припустити, що сутність реальна і їй просто смачні люди з душевними ранам ... и. А може Роуз зіграла на упередженнях щодо її спадкових хвороб і драматично зробила з себе жертву. Або ж її хлопець весь час підігрував їй, щоб довести до самогубства. Та все це здогадки, бо на глядачів покладається вирішити самим. Піднято багато тем, від упереджень до психічно хворих і до залежності від уваги довколишніх людей. І жодна не розкрита.
Поряд з моторошними посмішками є найтупіші скримери, коли все тихо-мирно, а потім страшна пика у-у-у! Наприкінці міститься огидна сцена з м'ясною бабою (саме так буде найточніше це описати), що виглядає просто зайвою в досі психологічних жахах. Дійсно несподівана, некомфортна сцена - це з зарізаним котом посередині фільму, і вона за силою така одна.
Мораль цієї байки: травми породжують травми, всі ми заручники страху перед думкою інших і зі своїми проблемами як правило боремося сам-на сам. Сумно, але реалістично. А от сама байка могла б мати побільше самобутності. Самої хижої посмішки замало, щоб назвати "Усміхайся" чимось більшим за ще один малобюджетний фільм жахів.