Бійся України - Рецензія до фільму «Брама» / The Gateway

У 2018 навколо "Брами" розгорівлися неабиякі суперечки. Одні стверджували, що це глибше за переоціненого Тарковського і на межі геніальності. Інші вважали "Браму" незрозумілим маренням.

Цей містичний фільм, скажу вам, цікаво розплутувати, хоча аж стільки містики він і не потребує. В Чорнобильській зоні живуть баба Пріся, її дочка Слава та дорослий, але інфантильний (на перший погляд) онук Вовчик. Їхньому життю не позаздриш, вони люди другого сорту в очах інших. До того ж усі троє постійно сваряться, їх завжди щось не влаштовує.

Увага глядачів звичайно прикута до відьми баби Прісі. Вона єдина почуває себе на своєму місці. Вовчик на межі збочення мріє побачити Київ, спокушений картинками та цукерками. Слава живе в Зоні, всіляко лає життя в ній, регулярно їздить десь у місто й щоразу повертається через почуття обов'язку. Міліціонер Вася, що іноді відвідує Зону, бачить у Славі коханку, яку хотів би забрати з собою, але не може. Всі страждають від того, що об'єкт їхніх бажань не там, де домівка. Тільки не Пріся, котру мучить проте відірваність дочки й онука від рідної землі. Пріся тонко відчуває оцю батьківщину та бідкається, що з нею це відчуття загине навіки.

Та головний герой цього фільму зовсім не баба Пріся. Ні, головний герой - це сама Зона, що втілює собою Україну. Її розглядають здалеку, часом заїжджають задля екзотики, намагаються як-небудь використати, але Зона жорстоко мстить усім, хто її зневажає та принижує. Напівфантастична розповідь баби Прісі про історію України на початку не випадкова. Легенда про таємну гілку метро з Чорнобиля до Києва описує утопічну мрію про сприйняття світом чорнобильців/українців як рівних.

Баба Пріся лише служниця містичного, навіть демонічного правосуддя Зони-України. Разом із таємничим чорним роєм, радіоактивним сомом, вихором, вона - еманація Зони. Можна винищити чи депортувати населення, дати йому образливі клички, переконувати стати "нормальними людьми", та це тільки збільшує жахливість відплати ворогам. Як не відьма, то русалки чи темний вихор їх знищать. Зона - це така вічна Україна, право жити в якій треба доводити і самим українцям.

Фільм закінчується наче трагічно, але всі головні герої опиняються в тому легендарному метро, де вони не люди другого сорту, а одні з багатьох рівних. Перетворення Вовчика у фіналі натякає, що цієї мрії не досягнути якось своїм тихим ходом. Її робить реальністю ритуал, яким створюється наступне покоління - те, що дивиться на світ новими чистими очима.

Цю історію, на мій погляд, можна було розказати дещо простіше. Без спецефектів, які місцями просто сміховинні, та без загравань із всякими символічними сомами й чорними козами. Можливо, містика на рівні чуток пішла б лише на користь.