Арсен Гребенюк
модератор
Знайдено 80 результатів 
Чи достойна вийшла частина серії? Перед тим, як відповісти, треба зауважити, що творці дуже самоіронічні. Настільки, що фільм більше комедійний, ніж драматичний. Кілька разів персонажі прямим текстом говорять, що це колишня історія в новій обгортці. Всі сюжети вже розказані, попереду одні ремейки, перезапуски та спін-офи.
Перший фільм "вистрілив", бо вийшов у потрібний час. Його ідейний попередник "Темне місто" провалився, а "Матриця", повторюючи цілі сцени, додала тему комп’ютерів і стала сенсацією. Бо на межі тисячоліть комп’ютери вже стали поширеними предметами, але все ще недоступними всім, а тому таємничими. Хакер Нео – це наче чаклун, який доторкається до невидимого світу за екраном.
Нова "Матриця" прагне схопити дух теперішнього часу. Наші герої – це не хакери, а медійники, сучасні казкарі, чиї оповідки вражають, але не відкривають чогось геть нового. Нео тепер аналог Тодда Говарда (до речі, ви купили Skyrim?), а його паскудний начальник ... – це місцевий Боббі Котік. А оригінальна трилогія фільмів відома в новій Матриці як трилогія відеоігор (між іншим, дійсно існує, Enter the Matrix – The Matrix Online – The Matrix: Path of Neo). Про неї знають навіть далекі від інтерактивних розваг люди, отож, обіцянки з фіналу "Матриця: Революція" було дотримано: всім людям по суті тепер відома історія про те, що світ несправжній. Люди вільні покинути Матрицю. Але передбачувано не роблять цього. Чому ж?
Девізом фільму можна вивести "Какая разніца?" Глядачам демонструють, що машини та живі істоти тепер не відрізняються. Що людина та програма однакові. Що оригінал і копія рівноцінні. Що реальний світ і його симуляція не протилежності, а єдність. Якщо перші три фільми були філософією екзистенціалізму для мас (Чому ви боретеся, містере Андерсон? – Бо це мій вибір!), то "Воскресіння" з розмаху кидається гаслами сучасної філософії з усіма її мета- й пост-. Там, де був непримеренний конфлікт, тепер діалог. Де була серйозність, там постала іронія, а де була іронія – постіронія. Відчай від розкриття правди замінила усмішка обивателя, котрий у всьому розбирається, але не хоче нічого змінити.
Такому світові не потрібен спаситель, щоб виправити якусь його згубну недосконалість. Тут кожному вже прийшов той самий "Мій особистий Ісус", як назвав Нео товариш у найпершому фільмі. Він тепер у кожного з нас, і ми знаємо що і як робити. Але нам комфортніше ходити по колу. Бо отримавши свободу, потрапимо в такий самий світ, а так хоч можна небо розфарбувати у веселку. І враховуючи, що брати Вачовські тепер сестри, цей образ набуває неабиякого символізму.
Але, – скажете ви, – невже фільм вдався? Невже це знову сенсація, що змушує замислитися над своїм становищем? Ні. Як написано вище, ми вже все знаємо, ми легко передбачаємо не лише сюжет фільму, а й те, як сприймемо його.
"Воскресіння" – це карусель самоповторів, які пишаються тим, що це самоповтори. Це список кліше, які не соромляться самих себе. Останні слова, що звучать у "Воскресінні" – "ми отримали те, на що й не сподівалися – другий шанс".
І в цілому це було б добре, якби не купа сцен, що наповнюють сюжет, як поролон. Фон світу "Матриці" виглядає цікавішим за сам фільм.
Виявляється, машини воювали з машинами. І що? А нічого, повоювали та й забули. Виявляється, машини та люди тепер дружать. І що? А нічого, пара механічних звірят бігає в кадрі. Виявляється, агент Сміт вільний і хоче стати людиною. І що з того? Похотів, а потім взяв і став, добре хоч подякував. Морфей тепер програма. І що? А нічого, бо різниці між двома світами більше не-ма-є. І в реальному світі може бути, і в Матриці по-своєму непогано. Не в плані якогось-там світогляду, відчуття свободи чи реалізації свого потенціалу, а на рівні буденних деталей як-от відтворена з цифрового образу полуниця. Питання про те, чи смакує віртуальна курятина, як справжня, більше не стоїть. Реальність перестала бути ідеалом, вона стала буденністю і рутиною.
Персонажі втратили виразність. Мабуть вслід з тим, як з нашого життя зникли панки й готи. Таких диваків, як Близнюки з другого фільму ми більше не побачимо. І манірний власник клубу Меровінг став бомжем, який, чесно кажучи, мало чим відрізняється від сучасного Нео (і знову загублена деталь, що він бачить себе не таким, як виглядає для інших).
"Матриця: Воскресіння" максимально чесна щодо себе – це повтор, мішок відсилок, стара історія на новий лад з жартами, яку ви подивитесь так чи інакше. У вас є вибір, але це нічого не значить. Бо те, як ви скористаєтеся свободою, передбачувано. Як каже одна з героїнь, найважливіший вибір у вашому житті зробите не ви.
Цей серіал міг би стати черговим провальним ремейком, але цього не сталося. Мабуть тому, що в нього дивний, але культовий оригінал, де не треба було особливо чогось вигадувати. З вихідного матеріалу треба було лише вибрати найкраще та подати в світлі сучасних віянь. Порівняно з "Ші-Рою: Могутньою принцесою", "Ші-ра та могутні принцеси" дає гідну відповідь за кожним пунктом, де оригінал вдався. Це все ще історія про чарівний світ Етерію та дівчину Адору/Ші-ру, яка спершу служить злій Орді, але потім переходить на бік Опору. Але просто повторити те саме було б провальним рішенням. Отож:
Візуальний стиль - є. Глянцево-пастельний замість похмурого коміксового, але приємний і детальний, з плавною анімацією.
Музика - є. Опенінг в обох серіалах в'їдається в пам'ять і його хочеться слухати ще. Хоча в плані фонової музики ремейк програє.
Сюжет - є. І ремейк тут навіть попереду, бо оригінал часто відверто клоунський (в чому проте є і частка його привабливості). Р ... емейк серйозніший, з неоднозначними персонажами, а стосунки Адори з її подругою/суперницею Катрою постійно рухають сюжет. Ремейк виправдовує своє назву, бо показує групу жінок і дівчат, які буквально принцеси своїх народів і реально пожинають плоди своїх вчинків. І він має конкретний логічний фінал, хоча дещо поспішний. Фінал же серіалу 1985 року ледве закриває головні конфлікти після 93-х (!) епізодів. "Могутні принцеси" нагнітають неабияку драму та змушують переживати навіть за лиходіїв. Істинно кажу вам, у всіх антагоністів є історія з розряду "обняти та плакати".
Мінус нового серіалу в тому, що він втратив зв'язок з історією про Хі-мена. В оригіналі Хі-мен навіть не просто дав Адорі чарівний меч, а й наробив чимало шуму в її світі. Тому закляття для трансформації її в супергероїню - це його фраза "На славу Сірого черепа!" В ремейку цього зв'язку нема, а фраза лишилася і виглядає безглуздо. Бо що таке Сірий череп і за що йому слава ми так і не дізнаємося.
Можна начитатися критики, мовляв, персонажі в ремейку - це діти й підлітки, а в першій "Ші-рі" - дорослі. Ну й, мовляв, колись були от-такі героїні з от-такими... ви зрозуміли. По-перше, в Україні оригінал ніколи не показували, тож за чим ностальгують такі "критики" неясно. По-друге, оригінал був по суті рекламою серії ляльок Барбі, що на дизайні сильно відбилося. До того ж авдиторія нової "Ші-ри" завідомо підліткова, тоді як старий серіал... Мабуть теж, але серйозно, бувши в тому віці, ви посоромилися б дивитися деякі епізоди при батьках.
Ви мабуть чекали цього абзацу. "Повісточка". Так, вона є, і на мою думку, якщо репрезентувати меншини, то так. Тут є геї. Тут є лесбійки. Тут є асексуали. Тут є героїня-аутистка. Тут є в прямому сенсі сильна жінка-бодібілдерка. Але серіал не ідеалізує жодну меншину, показуючи, наприклад, що пара геїв може бути поганими батьками, а асексуал - лицеміром. І - треба зауважити - меншини лишаються меншинами, серіал не про них. Хоча він передусім про жінок, чоловіки тут не пригноблені. Хоча б король Міка, батько однієї з принцес, спробуйте-но сказати, що він не крутий. Можна проте дорікнути за стосунки між Адорою та Катрою. От не вірю!
У підсумку оригінал зараз можна подивитися аби чисто пореготати з того як Адора махає мечем на каблуках, старенька мадам Раз балакає з мітлою, а Скелетор на мінімалках, лорд Ордак, вигадує черговий лиходійський план для своїх пришелепкуватих посіпак.
Ремейк же треба дивитися послідовно та слідкувати за сюжетом. Це історія не стільки про війну добра зі злом, скільки про порозуміння й те, що "злі" люди - це часто ті, кого "добрі" незаслужено образили.
«Вічні»… можуть бути. Це точно не найгірший фільм Marvel, але реклама спонукала до завищених очікувань.
«Вічні» належать вже аж четвертої фази кіновсесвіту Marvel, головні конфлікти розв’язані і глядачів уже 2 роки мляво підводять до чогось нового. Ми звикли, що кіно про супергероїв – це драма+комедія, винаходи+магія, яскраві барви та жвава дія. Переглянути штампи саме на часі. Саме цього «Вічні» прагне, і саме тут просідає. Головна його проблема в тому, що фільм погано стикується з рештою саги про супергероїв.
Отож, перед нами історія про групу безсмертних героїв, Вічних, посланих космічними богами Селестіалами захищати людей. Щоправда, Селестіали (тобто, буквально «Небесні»), яких ми досі бачили в парі кадрів, скупі на пояснення та взагалі мають з цього лише прагматичний інтерес, що межує зі свавіллям. «Привіт» від давньої міфології тут не просто дружнє підморгування, частина героїв – це буквально саме її персонажі (Тена – Афіна, Ікаріс – Ікар, Гільгамеш у ролі самого себе).
Вічн ... і лише схожі на людей, режисерка Хлоя Чжао зобразила героїв без людяності, які проте людяність здобувають. А разом з тим і отримують змогу не коритися долі. І це чудова ідея, з якою фільм ступає на територію, котру досі фільми Marvel оминали. Це питання про цінність життя кожної окремої людини, що опиняється під загрозою через дії (або бездіяльність) супергероїв. Не просто натовп, що тікає з «аааа» серед вибухів чи символічна дитина в нетрях, а дійсно окремі конкретні особи.
Нам багато показують чим займалися Вічні в минулому, у Вавилоні та інших мальовничих місцях. Але Вічних багато, а хронометражу мало (навіть при двох з половиною годинах!). Не вірте постеру, Анджеліна Джолі в ролі Тени очолює команду лише формально. Тому в результаті фільм виходить про всіх разом. Пригадуючи «Месників», там усі головні супергерої мали сольні фільми, а потім збиралися в команду. Тут команда виходить на екран одразу, а потім додатково навантажується контрастом: ось минуле – вона єдина, ось сучасність – вона роз’єднана. І з цього виростають безкінечні тяжкії думи, що світ змінився, люди те, а ми се, в нас було завдання, і ось давнє зло ожило, а як же так, а ми ж отакі, а тепер отак-то…
Приємно, що фільм уникає подавати чергового лиходія-мегаломана і протиставляє Вічним майже що природний катаклізм – за тиждень Земля вибухне. Але цю величну катастрофу постійно заступають Девіанти – одвічні вороги Вічних. Коміксні Девіанти, що були командою людиноподібних антигероїв, стали в фільмі найбанальнішими інопланетними тварюками – чимось середнім між собакою та динозавром. Такі почвари вже були у «Війні завтрашнього дня», «Великій стіні» та купі інших фільмів.
Коли зауважити, що це все ж фільм Marvel, ще й з тієї серії, де були Залізна Людина, де зараз десь є Людина-павук, новий Капітан Америка, Галк, Локі наводить шуму в УЧЗ, а по паралельних всесвітах літає Альтрон з комплектом Каменів Нескінченності, виникає кілька незручних питань.
Вічні – це по сутні роботи, створені для захисту людей від Девіантів. Вічні досконалі та безсмертні. Та при цьому серед них чомусь є глухоніма героїня та героїня – вічна дитина. Чому Селестіали створили їх позбавленими звичайних можливостей решти? Можна було б подумати, що саме ці особливості якось несподівано стануть у пригоді. Але ж ні, ці Вічні саме такі просто тому що, і страждають не через нерозуміння суспільством, а через свою... природу? Тобто, для репрезентації меншин. І треба зауважити, в цьому випадку один з суперегероїв, який гей (вкотре «перший гей/бі» у фільмі Marvel) нарешті виглядає (з якої спроби?) органічно вплетеним до сюжету. Прогресивний Захід, кажете?
Та це ще не найбільша проблема сюжету. Ми дізнаємося, що Селестіалам потрібно досягти великої населеності на кожній планеті, що є «яйцем» нового Селестіала. Чому ж у такому разі вони не завадили Таносу, який знищивши раніше половину всіх істот, відклав народження нових Селестіалів у цілому всесвіті?
Починати нову епоху в фільмах від Marvel «Вічні» намагаються, але виходить фільм замкнутий у самому собі з ледве протягнутими місточками до решти кінофраншизи. Новий початок? Можливо. Але швидше фальстарт.
Попередження: рецензія містить спойлери
Є фільми, дуже розхвалені критиками, та які прохолодно зустрічають прості глядачі. "Ми" саме з таких. Він належить до тих кінокартин, що задумані як жахи, але сприймаються як комедії. Тут родина темношкірих американців зустрічається зі своїми двійниками, що знають усе про оригіналів, але не ясно чого вони хочуть. Гарний початок для психологічних жахів.
У фільму є подвійне дно з метафорами на тему расизму, боязні тих, хто від нас відрізняється, заздрощів бідних до багатих. Але він зовсім не потребує якихось глибоких міркувань. У цьому його трагікомедія. Його набагато простіше сприймати як один з тих фільмів, що настільки погані, аж хороші, не шукаючи прихований сенс. Бо фільм надто неоднорідний, він скаче від ситкому до філософствувань, від дитячих страхів до дорослих, від жартів до кошмарів. І все це перемежовано натяками, що забуваються, допоки згодяться.
Згодом глядачі дізнаються, що двійники головних героїв усе життя провели в підземеллях, змушені мимовільно повторювати те, що робили оригінали. Але тепер звільнилися та хочуть... Помсти? Ну, ніби так, але ні. Вбити оригіналів? Ну, ніби так, але ні. Помінятися з ними місцями? Ну, ніби так, але ні.
Гаразд, головна героїня, Аделаїда, та її копія на ім'я Ред, "особливі". Вони вже бачилися в дитинстві, тому якщо й прагнуть смерті одна одній, то тільки після з'ясувань свого спільного минулого. Але двійник її чоловіка чомусь явно прагне вбити оригінала, як і двійниця дочки. А ось двійник сина просто бажає гратись. Чи є тут якийсь підтекст? Можна, звичайно, припускати, що двійники - це "темний бік" оригіналів і доводять їхні грішки до абсурду. Батько - чванливий заздрісник, який нехтує безпекою Аделаїди, щоб випендритися перед друзями новою машиною. Дочка - зарозуміла та імпульсивана. Син - боягуз, який не зізнається, що міг усе це відвернути. Але проблема в тому, що фільм нічого не втрачає, коли викинути цю історію про злочин і кару.
Якщо перша половина ще нагнітає очікування чогось жахливого, то друга перетворюється на нікчемний зомбі-слешер. Бо двійники, виявляється, повилазили по всій Америці і вони є буквально в кожного. Що ж, нехай, але спроби пояснити все це такі недолугі, що лишається сміятись. Виявляється, злий уряд створив двійників аби керувати оригіналами, проте вийшло навпаки. Як створив? А створив і все. А потім покинув. У підземеллях. Триста мільйонів людей. Які їли живих кроликів. Аааа! І вони звільнились. Як? А просто якось.
Фінальний поворот настільки очікуваний, що про нього просто забуваєш. Бо ж не може сценарій використати таку банальщину. Але використовує і на диво оригінально, хоча і з суперечливою мораллю.
Двійники та копії, виходить, буквально взаємозамінні. Одні не кращі за інших. "Вони" здаються гіршими лише тому, що "ми" бачимо в них свої недоліки. Але "вони" - це "ми". "Вони" вбивають тільки тому, що "ми" хочемо їх убити. А оскільки всі вільні - вільні по-своєму, а всі пригноблені - пригноблені однаково, то помінявшись місцями, "ми" здобуваємо єдність, а "вони" слабнуть. Фільм показує, що діалог неможливий, хоча його треба прагнути. Чи не тому, що тут, як у чорно-білому "Метрополісі", немає посередника?
Метафори дано в різнобій, що справляє враження чогось дуже розумного, але вкрай кепсько поданого. В результаті на поверхні опиняється лише баєчка про людей і монстрів у стилі незліченного трешу, який оглядають безіменні ютубери. Цитуючи відомий мем, "Я вам що, Конфуцій, ребуси розгадувати?".
Попередження: рецензія містить спойлери
Фільм, як можна зрозуміти з багатьох коментарів на інших сайтах, сповнений метафор, які виявились незрозумілі. Або коментатори соромляться визнати, що ця історія, заснована на анонімній поемі XIV ст., насправді про них самих.
Щоб зрозуміти цей фільм, слід поставити його в ряд з... "Пропала грамота" 1972-го. Або фільмами Яна Шванкмайєра. Адже більшість із показаного в усіх них - це вистава, гра. Але що саме - в цьому ніколи не маєш певності.
"Легенда про Зеленого лицаря" насправді дуже товсто натякає, що пригоди сера Гавейна є випробуванням того, чи гідний він стати наступним королем після славетного Артура. І його мати, в якій слід вбачати не кого іншого як фею Моргану, володарку ілюзій, забезпечує синові "провірку на вошивість", викликавши Зеленого лицаря.
Примітно, що Гавейн спершу на всю котушку приймає відкриті можливості та без усякої необхідності зрубує Зеленому лицареві голову. А через рік, за магічною угодою, повинен прийти в його оселю, щоб отримати рівну відплату.
Фільм багато разів натякає, що сер Гавейн "не мужик": він не має лицарського титулу, коханки підкреслюють, що в нього "не стоїть". І ця паралель між шляхетністю й сексуальністю проходить до самого фіналу. Гавейн засвідчує своїми вчинками, що він "безплідний" - він здобуває трон для себе, але не для своїх соратників і свого народу. Його здобутки нема кому продовжити, він помирає на самоті. Хоча, зрештою ця смерть повчальна і мабуть несправжня. Адже все це було випробування, влаштоване матір'ю, яка понад інших хоче бачити сина гідним своїх предків.
І тут зринає ще одна тема - християнства проти язичництва чи то цивілізації проти природи. Артур, який сцена за сценою постає войовничим антиязичником, ніби й сам зрештою усвідомлює, що лишаючи по собі сповнене абстракцій християнство, не лишає шляхів зрозуміти нову релігію, відсікає язичницьку мову природу. Тому об'єднавча місія християнства провалюється, воно стає формальністю, а поранене, обезголовлене в особі Зеленого лицаря язичництво лишається таким собі привидом, незнищенним, але прихованим, хоча зрештою всюди прониклим - навіть до каплиці. Передусім до каплиці, яку й шукає ще-не-герой.
Прийнявши, що кожен вчинок має наслідок, сер Гавейн наприкінці дорослішає. Він іде на діалог зі своїм ворогом, Зеленим лицарем, і той несподівано дає йому другий шанс. Принаймні, він засвідчує, що цей шанс є в інших. Що "істинний король", яким належить стати кожному із нас у своєму житті, аби бути не гіршими за своїх попередників, не вигадка, не легенда, а реальність.
Ця "ігровість" видима насправді багато де. В декораціях, у костюмах, але не в природі. Пейзажі тут відмінні та - зверніть увагу - слугують своєрідним "барометром" морального зростання сера Гавейна.
Якщо ви готові зіграти в гру з розгадуванням метафор і помилуватися тьмяною легендою - цей фільм саме для вас.