7/10 Насильство породжує насильство

Оскар - 2006, "Найкращий фільм", номінант

Анотація до фільму розповідає нам про Мюнхенський теракт 1972 року доволі детально, а от сам фільм - не так і багато. Насправді він робить акцент на відповіді на теракт ізраїльських спецслужб, яка увійшла в історію як операція “Гнів Божий” та операція “Весна молодості”. В результаті їх проведення було ліквідовано 13 із 17 палестинських терористів, які, за твердженням Моссаду, були тим чи іншим чином причетні до організації теракту. Природньо, що палестинські лідери стверджували, що операція була “війною, закамуфльованою під помсту”, і що насправді жоден з убитих палестинців стосунку до подій у Мюнхені не мав.

Фільм знятий за книгою канадського журналіста Джорджа Джонаса “Помста”, яка, у свою, чергу, написана за розповідями Юваля Авіва, консультанта з безпеки, який стверджував, що він був агентом Моссаду і керівником операції, про яку розповідають і книга, і фільм. Одначе, наскільки я розумію, виникали певні сумніви ... щодо правдивості біографії Авіва і стовідсоткових доказів насправді немає. Більше того, Джордж Джонас вніс у книгу художню складову, наприклад, тим, що створив для неї вигаданих персонажів. Зокрема, таким є головний герой Авнер Кауффман, лиш частково “списаний” з Авіва, і решта персонажів, скоріш за все, також є художніми.

Книга раніше вже екранізувалася: у 1986 році вийшов фільм “Меч Гідеона” із схожим сюжетом. І от тепер Стівен Спілберг зняв свій “Мюнхен”, у початкових титрах якого вказано “inspired by real events”. Ця фраза зазвичай означає, що творці надихалися реальними подіями, але показане у фільмі є переважно вигадкою. Але незважаючи на це явне попередження, багато хто був невдоволений тим, що Спілберг… не перевіряв факти перед тим, як їх екранізувати!

Так, переважно негативно оцінили кінокартину, як не дивно, представники ізраїльських спецслужб. “Непрофесійна”, “нереалістична”, “не має жодного зв’язку з реальністю”, “пригодницька історія для дітей” - це, вочевидь, найм’якші епітети. Природньо, що невдоволеними залишилися і араби, які звинуватили Спілберга у “політизованому та однобокому висвітленні подій”. Однак після перегляду самого фільму справжні причини невдоволення стають очевидними. Арабський світ ніяк не міг підтримати кінокартину, зняту американцями, де араби вчергове виступають у ролі умовних антагоністів, а євреї ніяк не могли бути задоволеними, що “найліпший друг Ізраїлю” у своєму фільмі міг піддати хоча б найменшому сумніву правильність їх дій.

Догодив він, схоже, хіба що основним своїм глядачам - американцям, для яких, власне, і знімав. Адже вони у даному випадку - сторона нейтральна, тож можуть пробачити протагоністів, що сумніваються, і навіть на хвилинку прийняти той факт, що араби, можливо, теж люди. Існує думка, що у таких спосіб Спілберг замаскував свою позицію відносно подій 11 вересня 2001 року і американської відповіді на терористичну загрозу, розуміючи, що пряме висловлювання його країна не сприйме. Однак, як на мене, аналогія дещо притягнута за вуха, адже в ізраїльсько-палестинських взаєминах є один чіткий компонент, начисто відсутній у американо-арабських: і перші, і другі воюють за той єдиний шмат пустелі, який вони мають право назвати домом. Іншого місця під сонцем вони не мають, тому боротьба іде не просто за економічні чи політичні інтереси, а за власну національну самоідентифікацію. Природньо, що з такою постановкою питання навіть терористи отримають свою долю глядацького співчуття, хоч ми і не схвалюємо їх методи.

Навряд чи я можу в силу недостатньої компетентності сперечатися з керівництвом Моссаду щодо реалістичності чи нереалістичності показаного, однак, як мінімум, кінокартина старається, дотримуючись своєї жанрової приналежності і не скочуючись ні у “Джеймса Бонда”, ні у “Місію: неможливу”. Під час демонстрації агентської роботи фільм намагається тримати баланс між відносною достовірністю і видовищністю, і це в нього непогано виходить, але не без претензій. Наприклад, у певні моменти здається, що наші герої працюють настільки голосно та грубо, що за ними давно вже мала б ганятися вся місцева поліція.

Спосіб, обраний для демонстрації, скажімо так, “ліквідації об’єктів”, покликаний донести до нас ідею, що навіть якщо ти намагаєшся уникати жертв серед цивільного населення, щось цілком може піти не так. Невинні люди можуть постраждати абсолютно випадково і ось питання: чи не споріднює це праведних месників із справжніми терористами (які, насправді, теж вважають себе праведними месниками)? Однак з іншого боку, коли ти як глядач спостерігаєш, як мало не кожного разу щось іде не так, то мимоволі починаєш сумніватися не у правильності обраних методів, а у професійності агентів, що взялися за подібну роботу.

Тим більше, фільм, здається, дає зрозуміти, що жоден з групи подібних завдань ніколи не виконував, і цілком логічно, що у кожного з них у той чи інший спосіб починають виникати сумніви у правильності обраного шляху. З одного боку, цей сюжетний хід створює необхідний, скажімо так, “політичний баланс”, а з іншого, робить героїв більш людяними і цим прописує чітку різницю між ними і справжніми терористами, які ні в чому не сумніваються. (Перший нюанс якраз не сподобався ізраїльтянам, а другий - палестинцям). Водночас, цей хід дещо порушує логіку самого фільму, адже виникає питання: навіщо призначати на подібне завдання людей, які апріорі можуть сумніватися і через це взагалі його провалити? До того ж, немає ніяких свідчень про те, що справжні учасники операції “Гнів Божий” відчували хоч якісь сумніви щодо правильності своїх дій після того, що сталося на Мюнхенській Олімпіаді.

Із відвертих мінусів: Дещо дивною і по-голівудськи клішованою здалася мені лінія з французькою “приватною організацією”, яка розшукувала всіх для всіх і значно полегшувала життя як нашим героям, так і сценаристам фільму, яким без неї довелося б прописувати цілу історію пошуку агентами своїх об’єктів, а так з’явилася можливість сконцентруватися на демонстрації самих убивств і внутрішніх переживань персонажів. Однак ці всі герої, які “не видають інформаторів” навіть власному керівництву і заявляють щось на кшталт “ви не можете нічого вимагати, бо офіційно мене не існує” вже трохи нав’язли на зубах, так само, як і герої, яким подружня вірність у буквальному сенсі рятує життя (сімейні цінності! ура!). А неклішована знахідка порадувала ще більше: якщо твій друг постраждав, виявляється, треба піти помститися виконавцю-фрілансеру, навіть не спитавши, хто ж був замовником...

Резюмую: Стівен Спілберг, очевидно, намагався виступити як “голуб миру”, водночас прагнучи і дати об’єктивну політичну оцінку подіям, і утвердити ідею того, що людяність і гуманізм є основними цінностями, тож жоден силовий варіант проблему не вирішить. Терористичні атаки палестинців будуть і далі переконувати увесь цивілізований світ у їх звірячій сутності, замість того, щоб викликати співчуття до їх потреб. Убивства ізраїльтянами терористів не вирішать проблему, адже на місце вбитих прийдуть інші і підхоплять знамено боротьби. Насильство - не вихід, говорить нам Спілберг. Однак, з іншого боку, виходу він також не пропонує, нагадуючи деяких любителів постулату “треба просто перестати стріляти”, які до кінця не усвідомлюють, що у подібних речах нічого “простого” за визначенням не існує.

P.S. До речі, про Мюнхенський теракт. Сам фільм використовує його як зав’язку, періодично плутаючись у власному фактажі. Наприклад, ось журналіст розповідає про двох заручників, убитих у власних номерах, і ще дев’ятьох, які загинули під час перестрілки в аеропорту. При цьому нам демонструють відеоряд, який не відповідає сказаному: більшість заручників гине в номерах, і тільки троє - в аеропорту. Виходить, що фільм суперечить не тільки реальності (а оскільки в цьому епізоді називають реальні імена і прізвища, тут якраз варто було б дотримуватися документальної точності). Фільм суперечить ще і сам собі, і це якось… м’яко кажучи, дивно, хоч на основний сюжет це мало впливає.

Також слід зазначити, що сама ця подія могла б стати хорошою основою для окремого фільму. Можна було б розповісти про недостатню охорону олімпійського селища (адже Німеччина намагалася створити імідж “безтурботних ігор”, продовжуючи відмиватися від образу мілітаристської держави). Про обіцянки щодо окремих заходів безпеки для ізраїльської команди, які так і не були виконані. Про німецького психолога, який розробив 26 сценаріїв можливих терористичних атак, щоб допомогти організувати охорону селища, але його розробками не скористалися. Про те, що сценарій № 21 практично один в один відповідав тому, що потім сталося насправді. Про загальну некомпетентність німецької поліції перед обличчям терористичної загрози і відмову прийняти допомогу більш досвідчених ізраїльських колег. Про фатальні помилки, допущені при підготовці спецоперації зі звільнення заручників в аеропорту (так, у снайперів навіть не було рацій, тому ніхто їм не повідомив, що терористів насправді більше, ніж вони думали). І ще про купу цікавих фактів, які за сукупністю коштували життя невинним людям. Перший і останній художній фільм на цю тему був знятий для телебачення аж у 1976 році, тож мені здається, що давно пора оновити цю історію для сучасного глядача.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Приголомшливі сюжетні повороти

Фільм повністю виправдовує зазначені жанри. Є елементи детектива, трилера, драми і навіть вельми непогані жарти. Кожні 20 хвилин сюжетні повороти перевертають все з ніг на голову, за чим дуже цікаво спостерігати. Ні на секунду не починала нудьгувати під час перегляду.
Блейк Лавлі в головній ролі просто блищить, а Анна Кендрік непогано її доповнює.
Ставлю 9/10, так як деякі сюжетні рішення все-таки сильно притягнуті за вуха.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Кращий екшн фільм року

Якщо й ні то, точно топ 5.
Останнім часом екшн фільми не радують (пусті джуманджі, зоряні війни, слабкий двійник), а тут добре нафарширований екшн з дотепними жанрами і непоганою історією.
Додаємо нормальних авторів, видаляємо соплі і ось він, рецепт добротного екшн фільму.
Схоже хтось в голлівуді згадав з чого складається екшн фільм, і це дійсно приємно здивувало після місяців фальші та невиразності.

Кошеня рекомендує цей фільм любителям екшну.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Притча во язицех

Мабуть, мало яке кіно викликало і продовжує викликати таку кількість дискусій, як ось це. Причому, як правило, ніхто не ставить під сумнів ні художньо-споглядальну складову, ані операторську роботу. Всі кривляться від "актуальної теми", яку чи то за велінням серця, чи то задля хайпу обрав для свого витвору режисер Енг Лі, і не прогадав. Саме через цю хайповість фільм, який насправді не те щоб шедевр, став мало не культовим і точно впізнаваним серед широкого загалу, хай навіть часто і в негативному ключі.

Незнаючим людям складно буде повірити, але до цього у номінації "Найкращий фільм" ще не фігурувала жодна картина на гомосексуальну тематику. У 90-х, правда, був фільм "Жорстока гра", але він про транссексуала, а це дещо інше. Тож які б не ходили байки про американську толерантність, але її епоха в кіно з точки зору премії “Оскар” офіційно розпочалася тільки у 2006. А ще за якихось років 20 до того тебе могли запросто вбити за подібне, і ніхто не став би розслідувати твоє ... вбивство...

Однак повернемося до картини. Перша її третина візуально найбагатша, вона являє собою суцільне пасторальне полотно. І водночас це найгірша частина фільму, ібо тут присутня зав'язка стосунків двох ковбоїв, один з яких до того, за сценарієм, ніколи не відчував нічого подібного. Ні діалоги, ні мовчазні сцени не готують нас до того, що буде далі. Сцена першої пристрасті, яка мала б змусити навіть найбільшого скептика і гомофоба повірити у щирість того, що відбувається, виглядає чи то як порно без порно, чи то як напівзгвалтування більш досвідченим хлопцем менш досвідченого. Здається, неначе режисер хотів якомога швидше промотати цю сцену і заявити нам про неземне кохання цієї пари, щоб нарешті перейти до подальшої драми.

Більше того, зазвичай якщо я бачу в фільмі заявлене кохання двох різностатевих особин, завжди задаюся причиною його появи і хочу цю причину в фільмі бачити. А тут таке враження, що нам пропонують повірити в ці почуття виключно тому, що вони гомосексуальні, і це особисто мене не влаштовує. Актори Джейк Джилленхол та Хіт Леджер справляються зі своїми ролями і щосили намагаються відігравати персонажів, але сюжетну зав’язку вони все ж до кінця не витягують, і, на мій особистий погляд, тільки їх зовнішня привабливість хоч якось рятує становище.

А от подальша драма виглядає дуже непогано, якщо повірити у правдивість зав'язки. Суспільні правила, яким мусять слідувати герої із 60-х років у США, цілком нагадують те, що актуально у наш час і в наших широтах. Люди створюють сім'ї і заводять дітей, проживають ціле життя у страху, що хтось дізнається, хто вони і що вони, або, навпаки, ризикують життям задля права прожити його відповідно до власних прагнень. І так само є люди, які до пори навіть не підозрюють у собі подібних нахилів, але потім інакше вже не можуть.

Ось і в нашому випадку, є Джек, який, очевидно, давно в глибині душі прийняв свою гомосексуальність і наявність у нього певних несхвалюваних суспільством потреб. Він може добре прикидатися і мімікрувати, та саме він врешті готовий кинути виклик суспільству. А є Енніс, який, на свою біду, однолюб, причому ще і з дитинства заляканий картиною наслідків подібної “поведінки”. Його доля - мовчати і терпіти, що не є нормальним, та у даних умовах це означає життя, хай навіть поганеньке…

Хлопці викликають співчуття, дружини ж їх показані мало не безсердечним стервом, але їх також дуже жаль. Вони ні в чому не винні, вони просто хотіли нормальну сім'ю, та стали жертвами тих, хто безпардонно використав їх у власних інтересах. Менш із тим, на вулиці вже не Середні Віки, і дівчата все ж мають можливість пошукати другий шанс, тоді як подібним хлопцям могло не перепасти ніякого.

Цікаво також, як автори протиставляють романтику Горбатої гори нудному сімейному життю героїв. Причому якщо змінити орієнтацію героїв, мало що зміниться. Просто двоє друзів тікають від щоденних обов'язків і нелюбих дружин, ідуть в бар, а потім в бордель. Або двоє різностатевих коханців дивляться на зорі і думають, що якби вони могли бути разом, їхній шлюб точно не скотився б до сімейної рутини (ага, зараз!).

Однозначно, цей фільм не може вважатися пропагандою нетрадиційних стосунків. Зізнайтеся чесно, у кого при отриманні інформації про них виникало бажання спробувати щось подібне? У мене точно ні, хоч я дізналася про те, що таке існує, років у 5. Але пропагандою толерантності до нетрадиційних стосунків його цілком можна вважати, причому, як на мене, у хорошому сенсі цього слова. Використання ж хайпової теми нехай залишиться на совісті авторів, але мені здається, що подібний фільм рано чи пізно з’явився б на екранах, бо закони ринку стверджують, що будь-яка ніша попиту створює пропозицію.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Крутий фільм жахів

Один з кращих фільмів по атмосфері та персонажах. Головний герой відмінно зіграв, та й підводний сад красивий.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Цікава стрічка

Цікаво, що таку стрічку дозволили зняти та випустити в прокат в СРСР, адже у стрічці багато українских архетипів. Картинка досі виглядає досі сучасно. Варто переглянути!

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Мені сподобалось

Гарний фільм, а книга ще краща! Боротьба Українців проти червоних московських загарбників тривала довго після офіційного утворення УРСР та СРСР. Холодний Яр можна порівняти з Чечнею в 90-их роках для сучасної Московії. Це був спалах та вогонь справжньої України, а слава воїнів Холодного Яру не згасла й досі! Варто переглянути, а ще прочитати книгу Шкляра "Залишенець" та "Холодний Яр" Горліса-Горського.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Тарас

нарешті завершилася жахлива НОВА трилогія

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Кіно про щасливих людей

Не можу сказати, що фільм має захоплюючий сценарій, чи неперевершену гру акторів. Та оскільки фільм про життя, про життя одержимих людей, тому цей фільм вартом подивитись. Подивитись для того, щоб зрозуміти сенс життя. Щоб зрозуміти, чи те чим ви займаєтесь у житті, чи це дійсно саме те, що б ви хотіли робити. Чи зводить воно вас з розуму, якщо ви не можете цим займатись. Бо щасливі люди саме ті, хто знає що він чи вона хоче зробити в цьому світі. І так, нажаль таких одержимих людей небагато. І навіть якщо ви не така одержима людина, то хоча б знайдіть таку людину і спробуйте бути поруч з нею. Допоможіть їй займатися її справою. І тоді ви дійсно будете щасливими.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Падіння Трої
Падіння Трої (2018)
Troy: Fall of a City
5/10 Відома Троянська історія VS сучасна інтерпретація Netflix.

Попередження: рецензія містить спойлери

Падіння Трої - британський серіал ,заснований на історичній події про падіння славетного міста Трої (Ілларіон). А також про любов Єлени прекрасної та пастуха Паріса .Серіал екранізовано спільними зусиллями BBC та Netflix.
Щож , почнемо з того ,що міні-серіал складається з восьми серій +- по годині кожна:
1. «Чорна кров»
2. «Вимоги»
3. «Облога»
4. «Трофей»
5. «Травля/Полювання»
6. «Битва на березі»
7. «12 днів»
8. «Приношення»
Якщо взяти до уваги те , що я не фанат будь-яких серіалів чи фільмів (принаймні довготривалих ) — це однозначно успіх в тому , що я додивилася цей серіал до кінця;)
Про сюжет говорити мабуть зайве ,тому що усі знають відому історію про падіння славетного міста Трої та його героїв, які віддано та хоробро боролися , любили , жертвували найціннішим , страждали та зрештою просто жили.
Але повинна сказати ,що серіал варто б переглянути не тільки усім шанувальникам античної історії ,міфів але й тим ,хто любить подивитися на середньовічні битви ,інтриги , кохання ,заздрість та помсту.
Звісно ,знято серіал класно(на мою скромну думку). Комп’ютерна графіка, постановка , вбрання акторів — це справляє враження і як мінімум , приємна картинка на екрані тішить глядача .
Тому ,навіть знаючи історію ,дивитися серіал не нудно ,а навіть навпаки.
Цей серіал однозначно сподобається тим людям,які люблять романтичні історії про кохання,середньовічні битви (які не бояться вигляду крові та "м'яса" на полі бою) ,античну культуру і таке інше.
Щодо мене , то я терпіти не можу "любовні" фільми чи серіали. Мені в принципі не подобається сюжет про Єлену та Паріса як такий, тому що я не можу сприймати історію , де війна в якій загинуло безліч людей, розпочалася через жінку ,ой вибачаюся — ДУЖЕ КРАСИВУ жінку)
І таких моментів у серіал багато ,взяти лише відмову Ахілла продовжувати війну на боці троянців лише через те, що Агамемнон відбирає у нього "трофей" іншими словами жінку....(занадто багато "Санта-Барбари", як на мене....)
Якщо вам подобається усе вище згадане і ви ще й фанат античної історії,богів,стародавніх битв і таке інше,то я однозначно раджу переглянути цей серіал.
Якщо ж ні, то звісно гарантії ,що ви не пошкодуєте про витрачений час — немає.
Проте в будь-якому випадку ,екранізація варта перегляду та схвальних відгуків (а не ті ,що я читала на інших сайтах про цей серіал)....

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Коментар

Попередження: рецензія містить спойлери

Добре знятий серіал з досить непоганою акторською грою. Віднесу його швидше до середніх по якості так як сюжет не до кінця розкритий навіть на сезон але взагалом краще за більшість. Якась невдала суміш про майбутніх супергероїв і ще є взагалі пару незрозумілих моментів про чувака з жуками)

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Коли знаєш, чого хочеш

Оскар - 2005, "Найкращий фільм", переможець

Що краще: жити яскраво, але мало, чи сіро, але довго? Чи можна пожертвувати всім задля того, щоб отримати бажане хоча б на кілька митей, а чи краще нічого настільки сильно не хотіти, зберігаючи у своєму житті якийсь баланс? Моя думка така, що глядачі часто дуже люблять фільми про людей, які завжди обирають перший варіант, бо самі вони в основній масі схильні обирати другий. Автори ж даної кінокартини висловилися цілком однозначно, намагаючись закріпити думку, що такі люди, як Меггі Фітцджеральд, існують, і саме цим і вибиваються із загальної маси.

Нам не розкажуть, як так вийшло, що Меггі вирішила, що бокс - це все її життя. Так само ми не дізнаємося, у який момент вона вирішила, що Френкі Данн - це саме той, хто їй потрібен. Але ці два моменти працюють на окреслення образу, характеризуючи її як жінку прямолінійну, чутливу до власних бажань, настирливу і дуже інтуїтивну. Вона мало аналізує, але іде за внутрішніми ... відчуттями, які приводять її туди, куди вона хоче. Актриса Гіларі Свонк робить значний вклад у персонажа своєю широкою посмішкою, яка додає їй чарівності, робить щирою і якоюсь вразливою, незважаючи на той суворий “чоловічий” спорт, що вона для себе обрала. І є в ній ще дві привабливі риси: майже дитяча безпосередність, що виражається як в умінні говорити несподівані речі, так і в здатності по-дитячому радіти, і якась природна, інтуїтивна здатність сприймати життя таким, як воно є.

Звісно, що не обійшлося без нав’язлого на зубах кліше про “бідну дівчину з низів, що іде до своєї мрії”, але цей факт не існує сам по собі: він створює ще одне важливе тло для доповнення образу - ілюструє стосунки героїні з сім’єю. Очевидно, що їй не вистачає батька, який, мабуть, розумів її краще за всіх. Схоже, що постійна бідність та очевидна лінь “справжніх жінок” - матері та сестри - які виконали своє “призначення” і за це очікують не менш як манни небесної, і послужила поштовхом для розвитку свого роду контрзалежності: ні в якому разі не іти їх шляхом і спробувати зробити щось справді значиме. І так до кінця і не зрозуміло, чи вони бідні, бо ліниві, чи ліниві, бо бідні, але нам очевидно демонструють персонажів, які своїм соціальним статусом здатні виправдовувати все на світі і самі не помічають, як втрачають дещо важливіше за гроші. Також очевидно, що героїня любить свою рідню (чи хоч намагається любити), але вона так само не розуміє і не хоче розуміти їх потреб, як і вони не здатні зрозуміти її.

Одним словом, персонаж вийшов справді багатим, що, мабуть, зіграло мало не вирішальну роль у тому, що вона тримає інтерес і викликає співчуття. У глядача не було жодного шансу встояти, як і у бідного Френкі Данна. У нього своя історія, вона лишається десь за кадром, але очевидно, що він дуже потерпає від відсутності спілкування із власною дочкою, так само, як Меггі потерпає від відсутності рідної душі поряд після смерті батька. Тож взаємини цих двох, хоч і прораховувалися наперед, але показані без зайвого пафосу, діалогів і доволі достовірно. Така собі душевна близькість двох людей з однаковою метою, яким не потрібні зайві слова. Клінт Іствуд робить свій внесок, показуючи підстаркуватого, сварливого, але водночас милого чоловіка, що проходить шлях від повного неприйняття до бажання зробити все на світі задля своєї підопічної.

Сюжетна лінія із Небезпечним вносила певну трагікомічну складову і загалом виглядала симпатично, але здавалася дещо зайвою, так як вона взагалі ніяк не впливала на основний сюжет, та і на характеристику головних персонажів впливала доволі мало. Це був неначе фільм у фільмі: власна сюжетна арка для персонажа Моргана Фрімена, який провів все-таке свій 110-й бій, хоч до нього і не готувався.

Загалом і в цілому, фільм вийшов не стільки про бокс, скільки про людські взаємини. Про те, що іноді найближчі люди - не ті, хто рідні тобі по крові. Про те, що бажання спокутувати провину іноді обертається ще гіршими наслідками. Чи можна сказати, що історія каже нам: нічого жінкам лізти у чоловічий спорт? Ну, за бажання можна і такий висновок зробити. Але я скоріше бачу історію про випадок. Він є результатом череди рішень, але менш випадковим від того не стає, і ніхто конкретно у цьому не винен.

Із мінусів: не дивлячись на те, що фільм емоційно чіпляє, і заслуга тут у першу чергу персонажів та акторів, які підкупають щирістю і змушують собі повірити, не можна не зазначити велику кількість банальних і недостовірних моментів. У нас, як завжди, є суворий тренер, який не хоче брати непідходящого новачка, але потім міняє свою думку. У нас є новачок, що не вміє толком бити по груші, хоч незадовго до цього вона навіть брала участь у поєдинку на розігріві і якось його навіть виграла. Щоправда, цей факт, так само, як і надалі показані перемоги нокаутом у першому раунді, могли бути каменюкою у бік жіночого боксу як такого. Мовляв, до нього настільки на ставилися всерйоз, що часто тренували дівчат як попало, і тому за першої загрози вони сипалися на рингу, неначе стиглі абрикоси у липні.

Та все ж якщо тут ще можна знайти пояснення, то те, як показаний бій за чемпіонський титул, інакше, як натягуванням сови на глобус, не назвеш. Щось подібне можна уявити у дуже низькорівневих поєдинках, але у титульному бою показана поведінка боксерки призвела б, скоріш за все, до моментальної дискваліфікації і втрати всіх поясів, а подібна бездіяльність рефері - до того, що він би судив максимум бійки гопників у підворітні. Можна було б лишити загальний сенс сцени, але поставити її дещо м’якше і більш достовірно, що ніяк не вплинуло б на подальші події, але не викликало б настільки полярних емоцій під час перегляду. З іншого боку, цілого ряду кліше, характерних для спортивних драм, вийшло уникнути, що не може не радувати.

Також дратували доволі сильно пафосні вставки закадрового голосу, які, як ми потім дізнаємося, є листом, який пише герой Моргана Фрімена. Моментами вони виглядали зайвими, то коментуючи те, що глядачеві і так зрозуміло, то перетворюючись на набір фраз, які лиш побіжно ілюструють те, що відбувається.

Резюмую: хороша драматична історія, що іноді дозволяє собі скочуватися у голівудські кліше, та залишає по собі приємні оптимістичні емоції, незважаючи ні на що.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
5/10 Вино, кіно, без доміно

Оскар - 2005, "Найкращий фільм", номінант

Перед нами черговий представник жанру “підглядання у шпаринку”, або ж, як модно нині говорити, споглядальне кіно. Тижневий зріз із життя двох товаришів середнього віку, один із який буде всіляко пестувати свою депресію, що розвинулася через усвідомлення свого перебування на узбіччі життя, а другий буде всіляко демонструвати, що кому-кому, а йому подібна доля не світить, чи то займаючись самообманом, чи то не маючи достатньо розуму, щоб усвідомити неприглядну істину.

Нічого страшного, у принципі, в цьому фільмі немає. Одначе він трохи нуднуватий, навіть незважаючи на цілу комедійну лінію, яку створює собою Джек. По-друге, персонаж, якому пропонують співчувати - це Майлз, а не Джек. Джек - це ідіот, якому все сходить з рук. На це весело дивитися місцями, і справді феєрично стежити за ходом його думок, коли він розкривається в усій красі і ти розумієш, що у ньому немає нічого фальшивого. Усьому, що він робить, він від ... дається із пристрастю і щирістю, просто часто забуває, що говорив позавчора щось цілком протилежне. Здається, що його мозок занадто маленький, щоб вмістити водночас аж так багато інформації про себе. І просто вражаюче - усвідомлювати, що таких людей на світі - вагон з причепом.

А Майлз - це той, хто має викликати на себе співчуття, а от він чомусь не викликає… Дружину він, очевидно, втратив через власну дурість, бо зрадив їй. Дитину, очевидно, теж не завів через якісь свої страхи, примхи або амбіції, що невідомо куди ведуть. Основна проблема Майлза у тому, що при всій своїй відносній адекватності, він доволі нудний (як і сам фільм).

Всі ці типажі дуже впізнавані, із цим проблем немає ніяких. Реальні, достовірні, логічні ситуації, поведінка - неначе списано з життя. Але вони разом з усією їхньою кризою середнього віку виглядають доволі жалюгідно. Майлз розумний, але здатен привабити хіба таку ж саму жінку середнього віку, яка, вочевидь, впала у відчай. При цьому його депресія виглядає чесніше, ніж походеньки Джека, що, в силу своєї малорозумності генерує сім п’ятниць на тиждень. Не викликає симпатії і партнерка Джека, що вкладається у ліжко з першим зустрічним і у свої 35-40 щиро вірить, що це чергове кохання на все життя. Серйозно? Я чомусь чекала, що Джек буде неприємно здивований тим, що він виявиться тимчасовою розвагою для розлученої жінки з дитиною. Хоч, мабуть, якраз показана поведінка героїні є більш поширеною, а у нас же тут реалістичні типажі…

І вино. Скрізь і знов вино. Так, є хороші сцени з дегустацією. Але повторювати у кожній сцені один і той же жарт про те, як Джек каже “а мені нормально”? Дякуємо, ми і так зрозуміли, що Джек у нас трохи того… не дуже далекий хлопчина.

Звісно ж, мораль у фільмі є - щось на зразок “під лежачий камінь вода не тече”. Одначе навряд чи для людини у депресії хорошою рекомендацією буде “просто візьми і вийди з депресії”. Якби все було так легко, у нас давно вже не було б нещасних людей. І чомусь від усіх цих подій і двохгодинного споглядання малосимпатичних чоловіків середнього віку накотила така хандра, якої годі було і очікувати.

Парадоксально, що за всіма канонами фільм мав би мені сподобатися, але чомусь не склалося. Тож об’єктивно я сприймаю його як спосіб провести вечір із бокалом вина (для відповідних людей у відповідному настрої), але не як кінопродукт, який здатен запам’ятатися надовго або справді зачепити.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
6/10 Добрий фільм для розваги

Цікава стрічка з досить гарними спецефектами, які навіть у 2020 році виглядають прийнятно. Переглядав цю стрічку двічі. Спершу десь у 2005 році. Тоді фільм здався досить похмурим і подекуди страшним. Вдруге подивився 15 років згодом - добре розважився :)

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Світлий серіал в кіновсесвіті DC

Серіал хоч і наштампований кліше, але він яскравий, світлий та якісно зроблений.
Головна героїня (Мелісса Беноіст) добре справляться з роллю.

Для дітей має взагалі бути топовим.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Нещодавно переглянуті: