Це реально найгірше лайно що я тільки бачив в своєму житті. Я здається ще жодному фільму нижче ніж 3 з 10 не ставив, це вперше. Сценарій повна срань. Блювати хочеться. Головний персонаж постійно протягом фільму щось триндить за кадром, типу озвучує свої думки. Відеоряд гівно, хоча саме кадри деякі візуально цікаві, тому власне і не 1-ця, бо хоч якийсь один плюсик у фільу є.
«Кругосвітня подорож Віллі Фоґа🚂🌍🐘» («La vuelta al mundo de Willy Fog» (1983)) — еспанський 26-серійний мультсеріял, який УТ-1 транслював із середини Жовтня 1992-го року до першої половини Січня 1993-го року (Моя 6-та кляса). Це чергова красива мальована версія роману Жуля Верна «Навколо світу за вісімдесят днів». На той час це була сенсаційна подія на УТ-1 і Ми всі пильно стежили за сюжетом.
Сподобався задум із різноманітними тваринами, які виконували всі ролі. Річ не тільки у тваринах, а в тому як влучно зображені ці тварини, їхня міміка, тілесна комплектація, які риси вони втілюють і з якими людськими чеснотами й вадами асоціюються. Відтак, гарно та яскраво прописані характери персонажів (ой, цей Вовк у козячій шкурі — так! — саме в козячій!).
Особливої уваги заслуговує змістовна вступна композиція🎶. На жаль, Я пригадую тільки уривочок віршованого початку української версії — «…Ріґодон, а Я — Тіко чемпіон». Пісня кінцевих титрів🎶 є не менш сюжетно-символічною і підкреслює важлив ... і аспекти мультсеріялу. Захоплюючі пригоди приковували увагу й хоча УТ-1 транслював одразу по дві серії — завжди було мало, бо серії інтриґуюче закінчувалися з анонсом наступної частини. Й доводилося з нетерпінням очікувати наступної Суботи, переживаючи за шляхетного Віллі Фоґа та його друзів-супутників.
Разом із тим, ся мультекранізація була географічно, історично та культурно пізнавальною — все у кращих традиціях Жуля Верна, який майстерно та ненав’язливо поєднував навчання із розвагами, гармонійно й невід’ємно льоґічно вплітаючи в сюжет цілу купу важливої інформації для інтелектуального розвитку і пізнавального розмаїття. Заслуговує на вдячність і повагу зображення лінії кохання — се водночас виразно, обережно й акуратно.
Хочу зазначити й те, що УТ-1 вельми грамотно підійшов до дня і часу трансляції — в Суботу після обіду. Ми встигали після уроків на тодішній улюблений мультсеріял і цілковито розслаблені після насиченого учнівського тижня насолоджувалися таким відпочинком. А після перегляду Нас розпирало несамовите бажання обговорити кожен кадр і кожну деталь, одночасно прогнозуючи-роздумуючи як і що там буде в наступній серії.
Вельми приємно згадати, що тодішні суботні телевечори обмежувалися не тільки мультсеріялом «Кругосвітня подорож Віллі Фоґа🚂🌍🐘» («La vuelta al mundo de Willy Fog» (1983)). УТ-1 зробив для Нас іще один чудовий подарунок — захоплюючий канадсько-французький серіял «Бодетаун — Місто на кордоні🐴🍁» («Bordertown» (1989-1991)). Ми були переповнені щасливими кіно-мультиплікаційними емоціями, а теледесертом завжди була традиційна-улюблена «Вечірня казка🎑🐈✨». Коротке первісне обговорення завжди відбувалося там, де Я дивився — або вдома (вкрай рідко), або в Бабусі (найчастіше-найатмосферніше-найвеселіше), або в сусідів (поодинокі випадки). В Неділю, по дорозі до Церкви і з Церкви, було тільки й бесіди про вчорашні Суботні серії «Кругосвітньої подорожи Віллі Фоґа🚂🌍🐘» та «Бодетауна🐴🍁». А в Понеділок на перервах уся Школа гула — се були щасливі й відносно безтурботні дитячі часи з Маминим домашнім «Снікерсом» і Маминою домашньою різнокольоровою-пахучою водою з різними есенціями та барвниками, затишними родинними релігійними святкуваннями й посиденьками з сусідами, сільськими плітками й обговореннями культових і вподобаних телелеречей, саморобними паперовими обкладинками для шкільних зошитів і підручників, пластиковими тюльпанами на День народження Клясної керівнички (які Вона одразу не розгледівши, хотіла покласти до вази з водою) й чорнильними ручками (бо кулькові були недоступними), цікавою Шкільною програмою... Криза була в Україні з економікою та купонами, але в наших душах та серцях панували радість і щастя. І мультсеріял «Кругосвітня подорож Віллі Фоґа🚂🌍🐘» («La vuelta al mundo de Willy Fog» (1983)) на УТ-1 додавав приємного світла в Наше життя.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
Попередження: рецензія містить спойлери
Оминути увагою цей фільм надзвичайно важко через шум та галас навколо нього. Чи справедливий і не безпідставний цей шум? Можно з'ясувати лише передивившись його. Перше що відзначу це акторську гру Майкла Б. Джордана (він же Адоніс Крід)....зіграти двох персонажів так аби вони відрізнялися не лише різними капелюхами і одягом а й мали різні характери і риси....ну це вартує дорого. Дійсно фільм чітко поділився на дві частини. В першій нам показують двух братів гангстерів і те як вони облаштовуються у містечку, після того як провернули якесь велике діло у Чікаго. Є ще кілька цікавих персонажів і за цим всим цікаво спостерігати. Знято гарно у непоганому темпі і з хорошим музикальним супроводом. Друга частина вже чітко розставляє акценти і показує що фільм не про гангстерів і не про якісь стосунки. Це фільм про вампірів, демонів і все що з цим пов'язано. Перехід вийшов доволі різкий але не критично адже ми знали на що шли коли вмикали цей фільм. Дуже погано пам'ятаю "Від заходу до світанку" і складно порівняти....але здається там було практично те саме. Тож зі своєю задачею, розважити глядача, це кіно певне впоралося. Але "Від заходу до світанку" став класикою і його згадують найперше як разговор заходить про вампірів. І саундтрек звідти згадає без труда будь хто. Цей фільм зараз на хайпі але чи згадають його років через 10-15? Час покаже. Не шкодую через витраченний час на перегляд цього фільму і якесь задоволення навіть отримав. Тож 7 з 10 як на мене.
Попередження: рецензія містить спойлери
Кримінальний авторитет Карліто (Аль Пачіно) виходить із в'язниці достроково завдяки допомозі адвоката-товариша Клайнфілда (Шон Пен). У фільмі показано наскільки важко вийти із цього кримінального світу, із цієї "гри". Карліто був налаштований зав'язати, спробувати жити звичайним життям. Для цього йому потрібен був стартовий капітал аби відкрити салон з продажу автомобілів (така в нього була мрія). Але щоб він не робив все одно все зводилось до криміналу або напівлегальної діяльності. Все одно це болото його засмоктувало і затягувало. І наче є мрія, є кохана дівчина....але виявляється жити з початку із чистого листа занадто важко....і врешті решт це рано чи піздно загубить його.
Попередження: рецензія містить спойлери
Що ж, висловлю свою думку стосовно побаченого. Я не сильно вникав в історію створення стрічки і не прив'язуватиму той бекграунд, який уже декілька років існує в ютубі.
То ж особисто в моєму сприйнятті цей фільм про... Штучний Інтелект. Так так. Незнаю яку саме ідею вносили автори у стрічку, але я роблю висновок з того, що я побачив)
Перш за все - знайшли цю 'кімнатку' (яка і є образом штучного інтелекту) досить випадково. Та і кімнатка виявилась не кімнаткою, а нескінченним лабіринтом, у якому немає ні кінця, ні краю. Не дослідженою навіть її творцями. Нікому не відомо що тебе чекає за наступний поворотом - чи то небезпека чи то ще якась дивина, типу 'поламаних текстур' чи кімнат з неправильною перспективою. Окремо тут хочу звернути увагу на 'живих' мешканців Залаштунків, які і виглядають як результат ранньої генерації графічних зображень епохи початквого АІ. Неправильна кількість пальців на руках, пусті скляні очі (добре якщо їх хоча б двоє).
ШаІшка відтворює світ так, як вона його бачить. Як нам декілька разів натякали герої фільму - 'це як описати собаку тому хто її не бачив, і попросити намалювати' - ось вам і результат - десь 8 очей, десь ріст 2 метри, десь 'текстурка пролагала'.
Згадайте, як ви ставили задачу вашому ChatGPT чи Gemini коли просили його згенерувтаи зображення))
Другий аргумент в сторону моєї теорії - Філ, працівник компанії, сказав що 'колись ми будували апарати для МРТ' що саме собою уже є надсклданою технологією 'допоки не натрапили на ось це. Тепер ми його досліджуємо'. Це теж можна співставити зі словами розробників ШІ які зізнаються, що самі не до кінця розуміють як працюють їх моделі.
Ну і сама 'містика' навколо залаштунків ніби натякає - варто бути обережним, бо насправді нікому не відомо як далеко це зайде. І чим далі зайдеш - тим більші потенційні загрози, які ми - люди - самі ж собі можемо створити.
А мені цей мульт сподобався. Дивився коли вийшов тільки першу серію, інші не дивився, так що порівняти нізчим. Проте п'ята частина "проти гаджетів" мені видалась доброю і повчальною. Особливо зачепило, не повірите, в самому кінці в титрах кадр що дівчата потім також грають біля дерева, а на галявині сидять разом їхні сім'ї на пікніку. Це те що треба, це гарний фінальний кадр, якби то ще він був у самому фільмі. Максимальний бал ставлю.
Перший сезон доволі цікавий,я б сказав захоплюючий,сама ідея серіалу прекрасна й продовджується в другому сезоні,тому 1 та 2 дивишся з цікавістю,3 сезон втрачає посил серіалу,він перетвоюється на щось незрозуміле,безцільне,дурнувате. Дивишся з важкістю в очікувані чогось суттєвого,але приходиться перемотувати.
4 сезон дивитись бажання нема,але вже хочеться добити серіал,тому виключно із-за цієї причини почну перегляд.
Серії надто довгі,або надто пусті,якщо в першому сезоні було багато незрозумілостей,то в 3 дивитись серію по 1+ години - катування.
В 3 сезоні Крим чомусь російський,і там якась громадянська війна,ще один жирний мінус за цю нісенітницю.
Якщо закрити очі на певні неув'язки, як то факт що всі на рейсі були абсолютно неушкоджені та чисті, і в літаку було чисто після погрому, та й воскресла виглядала ніби вона ніколи й не вмирала, і мозок в неї не розклався так аж пам'ять збереглась... то ідея доволі цікава. Атакувати з "тилу" з неба і вичікувати. І жертви самі до тебе являються на блюдічку з голубою кайомочкою. І ніхто нічого не знає. Ідеально.
Я так і не зрозумів як реагувати на те що я подивився. Тетр абсурду. ЯКБИ був певний сенс у тому, ще можна було би закрити на то очі. Але ж ніт. За тими абсурдними сценами не зрозуміло на що то алюзія, що скривається за ідеями, і взагалі навіщо це все було. Я не виніс з мультфільму ніякої мислі чи ідеї. Оцінюю фільми за тим чи хотів би я колись ще його передивитись або комусь порекомендувати. Так от ні. Ані рекомендувати ані передивлюватись ніколи не збиратимусь це творіння. Не можна сказати що "схибленого розуму", бо замі абсурдні темки там доволі креативні. Але ж до сценаристів/режисерів в мене були би питання...
«Об’єкт “Джей”🎨🖌️» (1994) — легка стильна й цілком у дусі українського кінематографу шпигунсько-диверсійна «комедія Майбутнього». Доволі простенький і прямолінійний у чисто українському дусі сюжет. І цей дух національного одягу й вишитого рушника, вітряних млинів, українських веселощів, української гостинности і доброзичливости, українського невміння тримати язика за зубами, української безпосередности й довірливости, української здатности переконливо замаскувати, української стійкости й рішучости за гострих кризових умов, українського вміння швидко згуртуватись і професійно «латати діри» та винахідливо вирішувати проблеми — вельми відчутний (і це все можна спостерігати в наші дні). Тут усе дихає Рідною Україною💙💛 — навіть «Джоконда» («Мона Ліза») й навіть попри те, що картину знімали московитською мовою. Приємно те, що пісні в ориґіналі виконували українською🎶
Я бачив кілька художніх і документальних постановок, де в тій чи иншій мірі фіґурувала картина Леонардо да Вінчі «Портрет пан ... і Лізи дель Джокондо» («Ritratto di Monna Lisa del Giocondo») — але такої кумедної (і до певної міри мистецько-знущальної) не було ніде. Не знаю яке там почуття гумору в Леонардо да Вінчі — та, гадаю, українську сюжетну саркастично-іронічно-самоіронічну версію Великий італійський Учений-Дослідник-Експериментатор-Шифрувальник Доби Відродження поза увагою точно б не залишив!
Гарно прописані ролі та вдало підібрані актори (дратує наявність московитів — так, наче в Україні бракує талантів). Не має однотипних персонажів. Усі характери реалістичні й таке враження, що події відбуваються не на екрані, а зовсім поряд. Хочу відзначити сугубо українську кінематографічну родзинку — легко відчутний аромат єднання побуту, ментальности й молекулярних елементів абсурду-хаосу. Стрічка «Об’єкт “Джей”🎨🖌️» (1994) попри свою сюжетно-сприйняттєву легкість усе одно від початку до кінця тримає ниткоподібну інтиґу, що обростає певною цікавістю. Фільм ненабридливий і можна кілька разів переглядати без відчуття нудоти. Ідеальний для перегляду фоном або напів-фоном, бо не відволікає, не напружує, не змушує зосереджувати увагу та глибоко аналізувати. Разом із тим, є «дрібненькі шпильочки», що час від часу «поколюють», не даючи глядачу забути про себе.
Моя оцінка — 8 балів із 10-ти❗
«Suzaki Paradise: Red Light District» — це не історія про кохання. Це жорстока хроніка співзалежності, яка замаскована під драму про виживання в бідному кварталі.
На початку фільму я намагався знайти виправдання поведінці Цутае, вбачаючи в її вчинках лише інстинкт виживання та бажання вирватися з бідності. Проте дуже швидко стає зрозуміло, що її дії мають зовсім іншу природу.
Цутае не просто "погана", вона — заручниця власної нездатності жити без драми. У фільмі є моменти, які говорять про те, що раніше вона працювала повією. Коли вона влаштовується працювати помічницею в маленький бар, то не виконує роль суто помічниці на кухні чи офіціантки, а по суті одразу стає хостес, тому що вона бачить роботу з клієнтами саме такою.
Флірт з іншими чоловіками та постійні приниження партнера — це не спосіб "заробити", це токсичний інструмент маніпуляції. Вміння маніпулювати чоловіками, флірт як інструмент виживання та легке ставлення до зміни спонсорів це риси, набуті ... під час тривалого перебування в цьому середовищі. Вона потребує поруч не чоловіка, а об’єкт для власних амбіцій.
Коли Цутае залишає Йошідзі заради власника радіомагазину, отримуючи квартиру та омріяні нові кімоно, стає очевидним: проблема не в грошах. Виявившись у безпеці та стабільності, вона заявляє, що їй "нудно". Її поведінка — це безперервні "емоційні каруселі". Навіть маючи все, вона продовжує визирати кур’єрів, які розвозять собу на велосипедах, сподіваючись побачити свого колишнього. Це доказ того, що їй потрібна не просто фінансова забезпеченість, а постійна драма. Якби їй потрібні були лише гроші, вона б спокійно сиділа на утриманні.
Щойно Йошідзі починає ставати на ноги, Цутае повертається. Навіть Отоку власниця бару зрозуміла, що з цього нічого хорошого не буде і намагалась цьому завадити.
Можна помітити контраст: як тільки Цутае зникла з життя Йошідзі на певний час, він почав посміхатися. Це доказ того, що його нікчемність — це не риса характеру, а наслідок постійного психологічного тиску. Він міг би бути самодостатнім, якби не обрав цей шлях мученика поруч із людиною, яка його зневажає. Дивує і сама динаміка їхніх стосунків: замість того, щоб шукати підтримки у порядних людей, які цінують працю (як Тамако з закладу, де готують собу), герої обирають повернутись з того з чого почали. Вони обоє похмурі, злі, і їхнє життя — це замкнене коло, де «я піду за тобою» звучить не як обіцянка щастя, а як вирок на наступний акт страждань.
Це фільм про людей, які бояться спокою. Вони звикли до адреналіну сварок і маніпуляцій, тому здорове, стабільне життя здається їм безглуздим. Фільм показує, що іноді люди діють ірраціонально, знаходять "щастя" саме в тому, щоб бути нещасними разом, відмовляючись від справжньої волі заради токсичної ілюзії близькості.
Ось і закінчився перший сезон неймовірного продовження Єллостоуну. Цього разу це правда зв'язані історії, а ні як 1883 та 1923. Ріп та Бет це улюблені герої з оригінального серіалу тому дивіться за їх життям далі цікаво. Тейлор знов запросив олд скул акторів на головні ролі за це йому великий респект. Чекаємо продовження та закриття Маршалів.
«Over the Fence» режисера Нобухіро Ямашіти — це глибока, меланхолійна та делікатна драма, що досліджує життя людей на «соціальному узбіччі». Фільм є завершальною частиною так званої «Хакодате-трилогії», заснованої на творах письменника Ясуші Сато.
Історія розповідає про Шіраїву, чоловіка, який після болісного розлучення переїжджає до Хакодате. Він намагається «сховатися» від свого минулого, відвідуючи професійні курси теслярів, щоб отримувати допомогу з безробіття. Його життя — це робота, порожня квартира, пиво наодинці.
Атмосфера фільму просякнута відчуттям самотності та еміграції (хоча географічно він не покидає Японію). Хакодате тут — не просто декорація, а простір ізоляції, де туман і холодне море підкреслюють внутрішній стан героїв.
Шіраїва стриманий, він живе в режимі «енергозбереження», відмовляючись від емоцій, щоб не відчувати болю від минулих помилок. Він носить обручку як символ неможливості відпустити минуле.
Сатоші — одна з найяскравіших акторських робіт Ю Аой. ... Її героїня — «людина-хаос». Вона працює в зоопарку і в моменти емоційних сплесків починає імітувати рухи тварин (наприклад, страусів чи лебедів). Вона — дзеркало для Шіраїви: якщо він обирає придушення емоцій, то вона — їх бурхливе, іноді лякаюче виплескування.
Психічне здоров'я: Фільм відверто показує ментальні труднощі героїв, не вдаючись до дешевого жалю. Сцени, де Сатоші втрачає контроль, є одними з найбільш напружених, але вони необхідні для того, щоб показати, наскільки важко двом травмованим людям знайти спільну мову.
Назва «Over the Fence/Перестрибнути паркан» — це метафора. У бейсболі це означає «хоум-ран», але в контексті фільму це спроба героїв вийти за межі власної ізоляції, подолати психологічні бар'єри та соціальні рамки, які вони самі собі встановили.
Фільм використовує мінімалізм і реалізм. Ямашіта уникає мелодраматичних кліше. Він фокусується на «маленьких» людях, які не намагаються змінити світ, а просто намагаються вижити і хоча б на мить відчути зв'язок з іншою людиною.
На відміну від багатьох драм, цей фільм не дає простих відповідей. Він не обіцяє, що кохання «вилікує» героїв. Фінал залишається відкритим і стриманим — це не «хепі-енд» у голлівудському розумінні, а радше обережний крок назустріч надії.
Зоопарк – це центральний образ фільму. Тварини в клітках — пряма паралель з героями, які замкнені у власних травмах і соціальних статусах.
Це кіно для тих, хто цінує повільну, медитативну оповідь і вміння режисера знайти поезію в побутовій сірості.
Її «дивацтва» (імітація рухів тварин) — це частково механізм захисту від болю, вочевидь також пов'язаного з втратою дитини (точніше втратою опіки над нею як можна зробити висновки зі сцени на початку фільму). Вона не знає, як висловити цей біль словами, тому її тіло «говорить» замість неї.
Сатоші — це персонаж, яка застрягла у стані «зупиненого часу». Її поведінка в зоопарку — це не просто ексцентричність, це спроба бути «живою» там, де вона почувається безпечно. Тварини не судять її за минуле, не вимагають «стабільності» і не зраджують.
У Сатоші немає «соціального паркану» (як у Шіраїви, який намагається дотримуватися соціальних норм, відвідуючи курси), у неї є «стіна», яку вона вибудувала навколо своєї душі, щоб не дати нікому побачити ту жінку, яка втратила кохання і дитину.
Саме тому сцена, де Шіраїва починає розуміти її біль, є переломною. Він не намагається «вилікувати» її, а просто приймає її дивність.
Її історія, яку глядач намагається зрозуміти, адже чіткої інформації сюжет не дає, пояснює чому вона так відчайдушно чіпляється за будь-які емоційні контакти, і чому водночас так боїться, що її знову «покинуть».
Секс як спосіб саморуйнування (і пошуку дотику). Очевидно, що це не «шлюхування» в тому побутовому розумінні, яке вкладають у це ті чоловіки в барі. Це наслідки психологічної травми, яка може мати декілька мотивів. Один з яких може бути формою аутоагресії та пошуку підтвердження власного існування. Коли жінка втрачає все (дитину, віру в чоловіка, стабільність), вона часто втрачає відчуття власного «Я». Секс з випадковими чоловіками — це спосіб відчути, що ти ще фізично присутня в цьому світі, навіть якщо це відбувається через зневагу.
У фільмі помітний соціальний коментар, який розкриває те, наскільки жорстоке і лицемірне суспільство, яке оточує героїв фільму. Контраст: «порядок» і «норма» чоловіків у барі — це лише ширма для їхньої власної обмеженості та примітивності.
Колега Шіраїви Daishima в розмовах сприймає її як «легку здобич», бо вона сама не вибудовує бар'єрів. Він бачать лише «тіло», бо він та йому подібні самі не здатні бачити в жінці нічого іншого.
Сцена в барі підкреслює цю тему. Це один із ключових моментів фільму. Чоловіки в барі — це конформісти. Для них розвага — це «купити» жінку (заплатити за випивку, за послуги, за статус). Коли Шіраїва починає танцювати з нею, він фактично «вириває» її з позиції товару. Він не намагається її «завоювати» або «використати». Він стає на рівень із нею — стає таким же «дивним» і «неправильним», як і вона.
Це вочевидь принизливо для решти чоловіків, бо Шіраїва руйнує правила їхньої гри. Якщо жінка — це об'єкт, то танцювати з нею — це «падіння». Але для Шіраїви це єдиний спосіб побачити в ній людину.
Лицемірство «нормальних», для них «подуркувати чи покататися на велосипеді — принизливо», влучно описує чоловічий шовінізм і страх перед вразливістю. Ці чоловіки бояться щирості. Поїздка на велосипеді, імітація рухів птахів, щирий сміх чи танець — це прояви емоційної свободи. А вони, звикли дивитися на жінок зверхньо, щоб не помічати власної порожнечі.
Вони називають її «шлюхою», бо це найпростіший спосіб нівелювати її особистість. Якщо вона «шлюха», то можна не думати про її біль, про її дитину, про її трагедію. Це їхній захист від необхідності відчувати емпатію.
Після того як колеги Шіраїви почали пліткувати про те, що між ним та Сатоші щось відбувається, вони намагались присоромити та висміяти те, шо він 40 річний чоловік катається на велесопеді з молодою жінкою, ніби він молодий. Цікаво, що такі чоловіки замовляють дівчат в хостес чи повій молодших за них. Вочевидь їх дратує, що вони купують їх як товар для свого его та статусу, а тут бачте Сатоші проводять з Шіраївою час катаючись на велосипеді чи гуляючи в зоопарку. Daishima молодший колега вочевидь приблизно ж такого віку як Сатоші, не може зрозуміти, чому ж Шіраїва як він висловився "не трахнув" Сатоші в перший вечір знайомства, адже вона доступна. Після того як між ними почалось щось відбуватись Daishima намагається принизити его Шіраїви сказавши, що він теж з нею спав, і вона шлюха і це ще й в присутності самої Сатоші, щоб задіти їх обох. Сказав, що він не вміє вибирати жінок. Шіраїва відповів, що «йому нічого втрачати». Реакція Daishima, коли він дивився на Шіраїву і Сатоші, які танцювали очевидна, йому не вдалось вставити між ними клин, принизити.
Шіраїва приїхав у Хакодате «помирати» (метафорично). Він вже пройшов через розлучення і розчарування. Коли він захищає цим вчинком Сатоші, він захищає ту саму частину себе, яку всі інші вважають «зламаною» або «непотрібною».
Фактично, їхні стосунки — це бунт проти соціального цинізму. У той час як чоловіки в барі споживають жінок, щоб підкріпити своє его, Шіраїва і Сатоші «споживають» цей світ разом, попри свою травмованість. Вони визнають право іншого бути «неправильним».
Це підкреслює, що для Ямашіти найважливіша риса людини — це здатність залишатися емпатичною, навіть коли життя позбавило тебе всіх «нормальних» атрибутів. Вочевидь, що саме ці «неправильні» вчинки — танець лебедя, катання, на велосипеді — і є тими справжніми моментами людяності, які протиставляються «нормальному» життю колег Шіраїви, які замовили дівчат, щоб розважитись після гри в бейсбол, навіть якщо просто випити, а не для сексу, все одно це купівля їх як товару, які продають свій час та вдавану прихильність.
Початок був доволі цікавим, хоч і на задворках виникали певні питання. Але під фінал…
Світ вирішили не розкривати зовсім. Є якась незрозуміла магія/артефакти, дифібрилятори, але наче “війна та побут” на рівні значно “старішому”. Згадка інших країн теж тільки додала нових питань. Як і ситуація всередині країни не зовсім “явна”. Не знаю чи в оригіналі так. чи нашаа адаптація - але суміш Британії, Романових і т.д теж дещо “дивне”.
Персонажі наче і доволі “не епізодичні”, але дають нам не все і враховуючи флешбек на початку виникають ще більші питання - щодо доволі простого сприйняття знань Головної героїні як “істини”, на стільки простого “доступу в операційну без ліцензії”, врахування деяких фраз щодо ін.не медичних моментів, Ну і дещо “дитячість” головної героїні не переплітається з її “двома життями”, а тим паче роботою хірурга - ніби при “відродженні” вона отримала тільки медичні знання а не “досвід” (хоча власне операціями нам неодноразово намагаються довести що то не так).
... І завершується це доволі сумбурним фіналом, де по суті оті питання поставлені раніше стають уже раковими пухлинами, бо “в житті” все так просто б не було точно, вийшло надто поверхнево. Чи є це аніме поганим, враховуючи стільки “негативу”? Однозначно ні - продовження я б глянув, але надто багато “нюансів” опустили оцінку до 6,45/10.
Не розумію, навіщо зняли цей фільм. Ну, розумію, що заради грошей, але, як ми бачимо, грошей він не приніс і провалився у прокаті.
У "Мандалорця і Ґроґу" спільна проблема з сольником про Хана Соло — його нецікаво дивитись; структурно обидва фільми нагадують кілька епізодів телесеріала, які склеїли разом синьою ізолентою, щоб вони хоча б якось трималися разом. Так, "Мандалорець і Ґроґу" — це три чи чотири епізоди серіала, склеїні разом та викинуті в прокат в кінотеатрах.
У кожній першій бойовій сцені грає така епічна музика, яку варто було б приберегти до фінального боса, але у нас тут все масштабно та епічно, тому і музика повинна бути МАКСИМАЛЬНО епічною та масштабною. І це втомлює… Сюжет? Ну, він є, якось кудись рухається, але спостерігати за ним нудно — антогоністи (явні та приховані) нудні, битва з фінальним босом викликає лише посмішку.
Спецефекти гарні, але у 2026 році дві години дивитись на самі спецефекти якось не тойво... Спірним є також рішення стилізац ... ії деяких роботів під покадрову лялькову анімацію — гіперреалістичні спецефекти та стоп-моушн не дуже поєднуються одне з одним.
Фільм не рухає сюжетно ані кіновсесвіт Зоряних воєн, ані сюжет "Мандалорця", саме його існування задає питання "Навіщо?"