Віталій Портніков: Чарльз Ґіто, давно забутий вбивця 20-го президента Сполучених Штатів Джеймса Ґарфілда, став справжнім головним героєм нового американського телевізійного серіалу «Убитий блискавкою». Може, звичайно, здатися що головний герой фільму, присвяченого президентському вбивству у липні 1881 року – очільник держави. Адже «убитий блискавкою» – це саме він, Ґарфілд. Фільм зосереджується на останніх місяцях політичної карʼєри і життя Ґарфілда, коли з не дуже відомого конгресмена з Огайо він перетворюється на республіканського кандидата на посаду президента країни й на нового лідера Сполучених Штатів.
Але насправді все, що повʼязано із життям, карʼєрою і боротьбою Джеймса Ґарфілда з точки зору сьогодення – нудна політика. І Ґарфілд, і його антагоніст і спадкоємець, 21-й президент Сполучених Штатів Честер Алан Артур, при всіх їхніх відмінностях насамперед політики, люди з біографіями, намірами й уявленнями про те, як ці наміри втілювати у життя. Як і всі інші конгресмени і сена ... тори, яких ми бачимо у серіалі.
Чарльз Ґіто, звісно, зовсім інший. Він шахрай, авантюрист і фантазер. Його не цікавить Америка, його цікавить тільки він сам. Марнославство – його головна риса. Він вигадує чудернацькі історії й сам у них вірить. Він готовий пояснити будь-який власний інтерес пишними словами, за якими немає нічого, окрім самозакоханості. Однак вбивця – яскравий і дотепний на межі божевілля. За ним цікаво спостерігати і коли він зникає з екрану, глядач змушений спостерігати за нудними політичними баталіями, пошуком можливостей затвердити міністрів, протистоянням угруповань і боротьбою з корупцією. Кому у наш час це має бути цікавим? Покажіть нам Ґіто!
А тепер питання для допитливих: якщо б республіканці проводили свій передвиборчий конгрес сьогодні, кого б вони бажали побачити кандидатом на посаду президента країни – Джеймса Ґарфілда чи Чарльза Ґіто? Відповідь ви знаєте. Чарльз Ґіто, якщо б він був би зараз президентом Сполучених Штатів, з такою ж легкістю, як і нинішній господар Овального кабінету, змінював би власну позицію тричі протягом дня, плутав добро і зло, милувався б власним відзеркаленням у люстрі, переконував, що є найвеличнішим і найгеніальнішим президентом в усій американській історії – що там ваші Вашингтон з Лінкольном. І Чарльз Ґіто до втрати здорового глузду мріяв би про Нобелівську премію і був би готовий заради неї на будь-які компроміси. І все це марнославство щедро приправлялося б моралізаторством й цитатами з Євангелія – у ХІХ сторіччі це був більш розповсюджений демагогічний інструмент, ніж сьогодні.
Коли Чарльз Ґіто вбивав президента Ґарфілда, він міг бажати не тільки прославитися й помститися за неіснуючі образи. Він міг прагнути ще й довести, що отримання вищої посади у Сполучених Штатах – а значить й загальнонаціональної слави – зовсім необовʼязково має бути повʼязано із заслугами перед суспільством. Що для успіху і памʼяті достатньо екстравагантного, навіть злочинного вчинку. Це було не просто вбивство поважного політика, який намагався бути корисним країні протягом всього свого життя й розумів, що таке служіння. Це було вбивство політики як такої.
Дональд Трамп довів, що для вбивства політики зовсім не обовʼязково використовувати пістолет і йти на злочин. Що в наш час у Чарльза Ґіто можуть бути мільйони прихильників, готових, як пацюки за щуроловом, йти не тільки за солодкими обіцянками, а саме за яскравою екстравагантною поведінкою, за готовністю порушувати правила, не мати чіткої позиції і не соромитися брехні. А коли така людина ще й проявляє демонстративне християнське смирення й переживає з приводу загибелі людей в Україні чи страждань ізраїльських заручників у Газі, ти точно переконуєшся, що зробив правильний вибір й обрав президентом не бездушного політика, а живу людину. Й замислитися, що сумбурні наміри твого обранця можуть призвести до нових війн і більших жертв ти навряд чи зможеш, бо той, хто йде за щуроловом, просто не здатний замислитися про завтрашній день.
Найнебезпечніше, що Чарльз Ґіто тепер не сам-один. Їх тепер багато. Вони проводять перемовини між собою – і під час таких зустрічей кожний дивиться у власне люстро – не в силах відірватися від відзеркалення у ньому. Чарльзи Ґіто з їхнім кривлянням у Тік-Ток витісняють політиків з політики, перетворюючи колись поважну місію служіння суспільству на шоу самодіяльних акторів. Коли я вперше зустрів такого – мені було 23 роки, це був зʼїзд народних депутатів СРСР, а у ролі Чарльза Ґіто виступав гість форуму Владімір Жиріновський, лідер тільки що створеної чекістами «ліберально-демократичної партії» – я сподівався що це просто хитра витівка КҐБ, що такі вурдалаки просто не можуть подобатися нормальним людям.
Я помилявся, як же я помилявся! Тепер моє майбутнє більше не залежить від Джеймса Ґарфілда.
Воно залежить від Чарльза Ґіто."
Джерело: https://www.facebook.com/100000492281540/posts/26302804419319276/?app=fbl
23 листопада 2025
Хронологічно історія цього фільму відбувається після подій "Вогнем і Мечем", але Єжи Гофман створив його ще в далекому 1974 році. Стрічка знята на основі однойменного роману Сенкевича "Potop" 1886 року. Це масштабна, майже 5-годинна епопея, яку важко переглянути за один раз. Відчувається важкість класичних фільмів з довжелезними сценами, відчувається відсутність пояснень ким саме є той чи інший персонаж тощо. Потрібно бути уважним, адже пояснення зʼявляються в діалогах героїв.
Загалом у фільмі одна велика сюжетна лінія, яка відбувається на фоні польсько-шведської війни 1655-1660 років. Субʼєктивно, для перегляду цього фільму потрібно бути хоча б мінімально ознайомленим з самим твором "Потоп" або з подіями війни, щоб хоча б якось орієнтуватись у всіх тогочасних військово-політичних інтригах.
У стрічці впізнається стиль Гофмана. Це баталії, великі хоругви, пісні під час маршу. Вже тоді стиль режисера був досить розвиненим, який знову буде дуже виразни ... м 25 років згодом у "Вогнем і Мечем". Проте загалом фільм похмуріший за "Вогнем і мечем", більш зимовий і загалом холодний. Великий акцент зроблений на зброї, фехтуванні, артилерії (історично відомо, що шведи в той час були інноваторами артилерії, але у фільмі це показано трохи інакше), верховій їзді. Виразних героїв, як у "Вогнем і Мечем", тут обмаль, а жартів і поготів. Хоча ми й зустрічаємо тут знайомих пана Заглобу чи Володийовського, то вони радше виглядають, як серйозні захисники Вітчизни, яким на жарти немає часу. Хоча стиль Заглоби тут все-таки дається взнаки (поїсти, порадити (особливо його крінжові поради наприкінці фільму), посміятися).
"Вогнем і Мечем" порівняно з "Потопом" – це досить розважальний динамічний фільм. Глядачу, який звик до reels та міні-серіалів, "Потом" здаватиметься нездоланною 5-годинною каменюкою (2 величезні серії). Тут є сцени по декілька десятків хвилин.
Антагоністи тут шведи і польські сепаратисти. Шведи геть не виразні. Відсутність шведської мови робить їх не загарбниками з півночі, а окремою польською партією. Шведи просто мають модні мушкетерські костюми, тоді як поляки одягнені в тогочасні сарматські вбрання. Інколи шведи вигукують «упсала!»… це якби зняти фільм про англійців та імітувати їхню мову вигуком якогось міста в Англії. Навіть татари, які зʼявляються епізодично і також не використовуючи татарської, виглядають харизматичніше за шведів.
України тут багато, хоча про Україну тут взагалі не згадається. Україна тут це Підгорецький замок, Олесько, можливо якісь інші декорації студії ім. Довженко. Так, власне у створенні стрічки були задіяні ресурси СРСР – це цілі військові відділи для зйомок баталій.
Те, що пережив головний герой Кмічіц, не вкладається в голову. Фільм ніби наголошує на моральних дилемах, з якими доводиться стикатися Кмічицу, але ми не дуже розуміємо, як само він проходить свій катарсис. Натомість фізичний катарсис дуже навіть наявний – це і куля в лоб (дослівно), і підсмажування, і розбита шаблею голова. Минає одна сцена, але наш герой знову скаче, як свіжий огірок. Так і відбувається його катарсис – побили, впав, лікується, побили, впав, лікується і так далі...
А от ще один антагоніст (прошведський сепаратист) принц Boguslaw Radziwill поведінкою і навіть манерою діалогів дуже нагадує Богуна з "Вогнем і Мечем". До речі, деяких акторів з "Потопу" ми зустрінемо 25 років згодом у "Вогнем і Мечем" у досить непередбачуваних ролях.
Або через ідеологічні забобони радянської доби або з інших причин не згадується один з титулів короля Яна Казимира, що він принц Русі.
Щодо музики – це оркестрова музика тієї епохи. Субʼєктивно, вона інколи не підходила для деяких сцен.
6/10 – для всіх, хто цікавиться історією.
«Леґенда про Загублене місто💍🔮👑» («Legend of the Hidden City» (1996-1997)) — се південноафриканський пригодницько-романтичний серіял, який УТ-1 транслював двома частинами: Пізньоосінньо🍂☔️-Ранньозимовий❄️ показ у 1997-му році (26 серій) та Березнево🌱-Квітневе🌸 продовження у 1998-му році (13 серій). Якраз у період Моєї 11-ї кляси.
Чужинець проникає до Скарбниці в Африканських джунґлях, вбиває Жерця, викрадає два цінні предмети й гине у Водоспаді під час утечі... ...через 50 років, під час археольоґічних розкопок з метою віднайдення руїн Загубленого міста, науковці натрапляють на скелет Чужинця з викраденими скарбами. Та до них знову тягнеться ласа рука Злодія-Пілота, вертоліт якого з молодими учасниками наукової експедиції зазнає аварії поблизу Загубленого міста. Виявляється, се ніякі не руїни, а осередок Стародавньої цивілізації, що пильно охороняє свої кордони і таємниці. Саме з цієї миті розпочинаються справжні пригоди...
Я закохався у «Леґенду про Загублене місто💍🔮👑» з першого кад ... ру — досі мороз по шкірі від вступної мелодії🎶 та шикарних початкових титрів. Дуже люблю Африку🌍 та стародавні цивілізації і цей серіял подарував Мені блаженство. Вельми цікава історія Загубленого міста, цивілізація якого майстерно створена: красиві декорації, чудові костюми, вдало підібрані актори, професійно зіграні ролі. Й усе це на тлі мальовничої Африки🌍 з її неповторною фльорою🌴 та фавною🐊🐆🐘.
Події розвиваються швидко, а кожна серія закінчується на найцікавішому й виникає сильне бажання бодай одним оком зазирнути яким буде продовження. Тоді, в 11-й клясі, з нетерпінням очікував на кожну серію, що танула як морозиво на вогні і Я знову чекав. Ґрація і велич, врода й кохання, мудрість і мужність, жадібність і щедрість, протистояння лиходійства та порядности, шляхетність і підлість, змагання хитрости й чести, любов та ненависть, жага до влади й почуття обов’язку, боротьба за щастя і низка перешкод, мораль та аморальність... — клясичний набір цінностей і неґативних проявів життя у вирі захоплюючих пригод🌀🚁💦. Все це подано просто, легко, органічно, красиво й незабутньо та ще й з українським озвученням.
Мене досі переповнюють тодішні враження, емоції, спогади та асоціяції з Моєю улюбленою Школою🏫📚📖🖊 і Я оцінюю «Леґенду про Загублене місто💍🔮👑» 10-ма балами з 10-ти❗️
Попередження: рецензія містить спойлери
Фільм триває 4 години, тому тут буде лиш частина розбору. Повний аналіз фільму за вами.
«Ти добрий до мене лише тому, що я добра до тебе. Тоді ти відчуєш себе в безпеці. Ти такий егоїст. Хочеш змінити мене? Я така як весь цей світ. Цей світ ніколи не зміниться. Як ти думаєш хто був...»
Дія фільму розгортається на початку 1960-х років у Тайбеї; він заснований на реальних подіях, які режисер пам'ятає зі своїх шкільних років, коли йому було 13 років.
В основі сюжету лежить реальний інцидент 1961 року «Вбивство на вулиці Гулін/The Homicide Incident of the Youth on Guling Street», який стосується 14-річного учня вечірньої школи на ім'я Мао (Мао Chang-lin), який з невідомих причин вбив свою дівчину, Люй Чін (Liu Ching), яка також мала стосунки з лідером підліткової банди, завдавши їй кілька ножових поранень. Ця подія стала першим випадком вбивства серед підлітків у Тайбеї того часу і глибоко врізалася в пам'ять тогочасного суспільства.
Едвард Янг був учнем тієї ж школи, тому ця трагедія закарбувалась в його пам'яті. Режисер використав справу як скелет для сценарію, але значно розширив контекст.
Янг не просто реконструював злочин, а використав його як метафору для відображення соціальної та політичної напруженості Тайваню 60-х років (період «Білого терору»).
У фільмі детально відтворено конфлікти між угрупованнями дітей місцевих мешканців та дітей біженців з материкового Китаю, що відповідало реаліям справи.
Багато деталей, включаючи місце злочину (вулиця біля школи) та знаряддя вбивства, відповідають протоколам справи.
Фільм вважається одним із найважливіших шедеврів світового кіно не через кримінальну лінію, а завдяки тому, як детально він аналізує причини, що штовхнули хлопчика з інтелігентної родини на такий вчинок.
В реальності інцидент на вулиці Гулін стався 15 червня 1961 року. Це зафіксовано в тогочасних газетах та судових архівах Тайваню.
Чому на початку фільму фігурує 1960 рік? Едвард Янг переніс дію фільму на рік назад через структуру навчального року. Події фільму охоплюють повний навчальний цикл. Розпочинаючи історію в 1960-му, Янг мав можливість показати розвиток персонажа протягом довшого періоду, підводячи до фіналу влітку 1961-го. Для Янга було важливо не просто переказати справу, а створити збірний образ «початку 60-х». Зсув дати дозволив йому вплести більше побутових деталей того часу, не прив'язуючись до конкретних дат календаря 1961 року, він свідомо розмив ці межі, щоб глядач сприймав історію як частину тривалого процесу розпаду сім'ї та суспільства, а не як поодинокий спалах гніву.
Англійська версія назви А Brighter Summer Day — це рядок із пісні Елвіса Преслі "Are You Lonesome Tonight?". У 1960 році ця пісня була на піку популярності, і її присутність у фільмі створює той самий контраст між американською поп-культурою та похмурою реальністю Тайваню під час воєнного стану.
Трагедія Мін у тому, що вона перебуває у стані постійної незахищеності. У неї немає батька, її мати важко хвора і соціально вразлива. Для дівчинки в умовах «Білого терору» і патріархального суспільства Тайваню того часу, спілкування з впливовими чоловіками (бандитами, лікарями, популярними хлопцями) було формою страхування життя.
Вона не була «розпусною», як її намагалися таврувати інші підлітки. Вона була прагматиком мимоволі. Кожна її посмішка чи розмова з іншим хлопцем — це пошук захисту для себе та своєї матері.
Сяо вихований у родині чесного (хоч і зламаного системою) інтелігента, живе за принципами чорно-білої моралі. Він бачить світ як систему правил, які мають працювати. Для нього поведінка Мін це зрада ідеалу «чистоти».
Він не розуміє, що вона не може дозволити собі бути такою ж «чистою» та ідеалістичною, як він, бо у неї немає тилу. Він помилково сприйняв її широке коло спілкування як сексуальний проміскуїтет, хоча насправді це була лише соціальна навігація.
Сяо бачив себе в ролі рятівника.
Хані ватажок банди був єдиний хлопець, який справді розумів контекст. Він сам був аутсайдером і бачив у Мін не «трофей» чи ту кого треба рятувати чи змінювати, а людину. Їхні стосунки були побудовані на глибшому рівні, ніж просто підлітковий роман. Коли Хані помирає, Мін втрачає свою єдину справжню опору.
Лікар уособлював для неї стабільність, дорослість і безпеку. Це могли бути почуття, змішані з надією на порятунок (лікування матері, вихід із болота банд). Ма був мажором, до нього вона влаштувалась покоївкою разом з матір'ю.
У фінальній сцені, коли Мін каже Сяо: «Ти добрий до мене лише тому, що я добра до тебе. Тоді ти відчуєш себе в безпеці. Ти такий егоїст. Хочеш змінити мене? Я така як весь цей світ. Цей світ ніколи не зміниться», – вона говорить не як цинічна жінка, а як дитина, яку життя змусило подорослішати надто рано. Сяо вбиває її саме за те, що вона відмовляється бути «врятованою» за його правилами. Він навіть тоді не знав правди, бо між ними не було нормального діалогу. Він хоче, щоб вона була ідеалом з його голови, а вона реальна жива людина, яка хоче просто вижити.
Це неймовірно глибоке спостереження про те, що Сяо вбив не «зрадницю», а людину, яку він просто відмовився зрозуміти. Власне, це і є головним меседжем Едварда Янга ідеалізм, позбавлений емпатії та розуміння реальності, стає таким же вбивчим, як і сама диктатура.
Режисер не «годує» глядача готовими відповідями й не використовує внутрішніх монологів чи закадрового голосу, щоб пояснити почуття Мін.
Ми поставлені в ту саму позицію, що й Сяо ми лише спостерігачі. Але трагедія героя в тому, що він робить з побаченого хибні висновки, а глядач має шанс на емпатію.
Едвард Янг навмисне тримає дистанцію з персонажем Мін.
Оскільки ми бачимо її переважно очима Сяо, вона стає для нього (і для багатьох глядачів) не живою людиною, а проекцією. Хлопець бачить у ній «світло», «надію» або «зраду», але ніколи не бачить її власної втоми та страху.
У Тайвані того часу такі люди, як Мін та її мати, були «невидимими». Вони не мали права на голос, на власну історію. Їхнє життя складалося з дрібних побутових принижень, які Янг показує лише побіжно змушуючи нас самих добудовувати цю картину.
Повага до таємниці. Янг ніби каже: «Я не маю права повністю розкрити її душу, бо вона вільна особистість». Навіть у своєму безсиллі Мін залишається єдиною, хто знає про себе правду. Її відмова пояснювати чи виправдовуватися перед Сяо у фіналі це її остання форма протесту.
Коли ми самі робимо висновки про її стосунки з Хані чи лікарем, ми ніби збираємо розбиту вазу.
Режисер дає нам лише факти. Але саме тому, що ми змушені самостійно додумувати її внутрішній світ, ми починаємо співчувати їй більше, ніж головному герою. Ми розуміємо, що вона несе на своїх плечах вантаж, який ідеаліст Сяо навіть не помічає. Це робить фільм дуже «активним» для глядача. Ви не просто дивитесь історію ви проводите інтелектуальну та емоційну роботу, щоб зрозуміти дівчину, яку ніхто у фільмі так і не захотів по-справжньому почути. Саме тому фінальні кадри залишають таке важке відчуття а той, хто був поруч із нею, ні. ми зрозуміли Мін,
Психологічним механізмом цього злочину була класична маніпуляція, породжена ревністю та образою. Саме Джейд, подруга Ма, остаточно отруїла вразливий розум Сяо.
Джейд - дівчина з досвідом, вона набагато цинічніша за Мін. Коли Сяо приходить до неї, він робить це не через кохання, а через внутрішній розпач і бажання «опуститися» до рівня того бруду, в якому, як він почав підозрювати, живе Мін. Але насправді його мотиви були ще глибші. Джейд розкусила його сказавши: «Хіба ти не дивився на мене зверхньо? Тепер ти хочеш змінити мене? Я твій маленький експеремент? Мене повністю влаштовує те яка я є. А тебе? Що якщо я не змінюся? Що якщо я не відповідатиму твоїм ідеям? Просто підеш від мене? Ти такий егоїст.»
Джейд відчуває, що Сяо використовує її, щоб помститися Мін у своїй голові та насолити Ма, ще й хоче бути «рятівником» її душі. Її це ображає, і вона завдає удару у відповідь: вона підтверджує його найгірші побоювання, додаючи від себе брехню або напівправду про «походеньки» Мін.
Для Сяо слова Джейд стали «останнім доказом». Він сприймав Джейд як частину того самого світу «зіпсованих» дівчат. Він подумав: «Якщо навіть вона каже, що Мін така ж сама, ще й переплюнула її, значить, це правда». Він не зрозумів, що вона просто хотіла зробити йому боляче, розтоптати його ідеалізм. Вона «нагодувала» його брудом, якого він підсвідомо шукав, щоб виправдати свій гнів. Це до речі поширена форма маніпуляцій як в підлітковому так і в дорослому віці, в залежності від того коли, хто і де отримує подібний досвід.
Саме після розмови з Джейд у Сяо визріває ця страшна, месіанська думка: «Я єдина надія Мін. Я маю її змінити, або знищити». Він починає бачити себе не як ревнивця, а як того, хто має «врятувати» її душу. Джейд переконала його, що Мін це хаос, який неможливо контролювати, і для Сяо, чий батько щойно був розтоптаний системою (Білим терором), втрата контролю над єдиною близькою людиною стала останньою краплею.
Мін просто хотіла вижити, а Джейд просто хотіла вжалити Сяо за його зверхність. Але Сяо, засліплений власною мораллю, сприйняв плітки за істину. Йому двічі сказали, що його точка зору егоїстична, але він не задумався про це. Він вбив Мін не за те, що вона реально робила, а за те, що йому про неї розповіли. Це робить фінал ще більш нестерпним: він забрав життя дівчини, ґрунтуючись на маніпуляціях ображеної подруги та власному невмінні бачити світ за межами правил. Алегорія з його зором, коли він ходить до лікаря за ліками, а батько каже, що треба придбати окуляри дость пряма. Ліхтарик, який він залишив на кіностудії, ніби символізує, що Сяо пішов навпомацки в темряву не проливши світло на правду.
Це і є та сама «тиха диктатура» коли оточення, страх і брехня тиснуть на людину настільки сильно, що вона вибухає насильством проти того, кого насправді любить.
«Гелена🌸🔷» («Helena» (1987)) — вельми цікава та особлива бразильська теленовела, яка влітку 1995-го року (Пастуші канікули🏡🐄🌳🌾🐕🌺🐝🍓🐣🍒🌽🦗 між Моєю 8-ю та 9-ю клясами) стала черговою культовою річчю в Моєму Селі. Події цього серіялу наповнені захоплюючими загадками, численними таємницями, романтикою, родинними протиріччями, кумедними ситуаціями, гострими подіями, серйозними намірами, розчаруваннями... Себто, всі барви життя яскраво та красиво подані на телеекрани — від науки до політики, від сімейних чвар до клясичних цінностей.
Кожен глядач знаходив своє, але єдиним для всіх було вельми суперечливе відчуття. Усе Село, всупереч християнським догмам, вболівало за дві сюжетні лінії — бажаючи возз’єднати те, що за всіма критеріями-ознаками здорового глузду й сімейних традицій є забороненим, гріховним і неможливим😱. Ся згубна думка не давала нікому спокою. Повсюдно обговорюючи «Гелену🌸🔷» та доходячи до головного — всі кусалися за язик, бо кінобажання йшло всупереч Нашим життєвим уявленням🙈🙉🙊 ... . Інтриґа наростала й часто-густо роздуми над цією сюжетною «пасткою» відсували на край «довгого ящика» реальні проблеми односельчан❗️ Всі очікували на розв’язку, вимальовуючи різноманітні версії так, щоби одночасно «вовка🐺 нагодувати й овець🐏🐑🐑🐑🐑🐑 із козами🐐🐐🐐🐐🐐🐐 вберегти»❗️
Особисто для Мене було два осередки переживань, де друге, в силу розвитку подій, переважало над першим (загальносільським) — і недарма🥀🥀... Я був настільки вражений оцим другим, що Моя уява розвивала власний пригодницький сюжет📜🎭 зі Мною та реальними людьми з Моєї Школи й Села.
«Гелена🌸🔷» («Helena» (1987)) є цілісним, довершеним і своєрідно затишним кіносвітом🎑📺 з упізнаваним сюжетно-асоціятивним музичним супроводом🎶, гарними костюмами👗👠🎩👒, вдалими локаціями🍃🪑🕹 та органічним із атмосферою серіялу кольоровим наповненням🎨🔴🟢🟠🟣🟡🟤🖌 (щоправда, Я тоді дивився по Чорно-білому ламповому телевізору⚫️⚪️).
Я щасливий, що УТ-1 подарував цю бразильську теленовелу саме влітку 1995-го року з майстерним українським озвученням.
З величезним задоволенням, щасливими спогадами та глибокою тодішньою ностальґією після останньої серії переглядаю «Гелену🌸🔷» й однозначно ставлю найвищий бал — 10 із 10-ти❗️
Попередження: рецензія містить спойлери
Крутяцьке кіно.
Знято, ефекти супер.
Перехід між сюжетами трошки незрозумілий і не одразу можеш пов'язати що тут робиться.
Місцями затягнуто. Ще таке смішний момент: сюжет з відмовлянням журналістки їхати з військовими повторювався раз 15 напевно.
З продуктплейсментом вийшло класно, особливо смішно було коли водичку в одному моменті дуже рекламували. Але в цілому перетворилося на гру знайди в кадрі щось що рекламують))
Але в цілому кіно класне
Ми пишемо не рецензії, а ділимось враженнями. Але у кожного свій життєвий досвід, свій смак, свої вподобання. Це враження від дуже дорослої жінки, яка давно в шлюбі, у якої дорослі діти, яка в якийсь момент перестала бути собою, бо вона дружина, мама, співробітниця, сусідка, жінка середнього віку в транспорті, покупець в супермаркеті і - хто ще? Ой, я ж не про себе, а про героїню фільму. Їй 49, діти живуть окремо, чоловік любить здоровий спосіб життя, а вона любить Францію, французьке вино, сири, які ховає від чоловіка в фільтрі пральної машини. У неї налагоджене нудне життя. Вночі, коли чоловік, який турбується про своє здоров'я, спить, вона дивиться відео про Францію, п'є вино і їсть сир.
Це не спойлер. Це лише початок історії.
Я думала, що це французький фільм, бо так знімають лише французи (хай пробачать мене улюблені корейці). Ця неймовірна легкість і шарм, це чудове поєднання радості і суму, ця насолода їжею, вином, спілкуванням - обожнюю це все у французьких філ ... ьмах.
Актриса Єва Меландер зачарувала мене. Її перевтілення неймовірні. О, як її зрозуміють ті, що в шлюбі вже дуже давно. Її зручний, але зовсім ніякий одяг, її зручне ортопедичне взуття з високими шкарпетками. Її вираз обличчя, на якому немає виразу, немає емоцій, бо вони не потрібні в її житті. А потім - здивування, шок - виявляється можна просто бути собою... Як змінюються її емоції, як змінюється в ній все. Ніби через шкарлупу яйця, в яке її засунули в день шлюбу, пробивається справжня Агнета.
О, який знайомий образ чоловіка Агнети. "Ти не моя Агнета", - каже він їй. Звичайно, він знав "свою" Агнету, його не цікавило, яка вона сама по собі. Я зацінила багато чудових моментів, навіть порухів, навіть поглядів, які здались такими знайомими...
Але я заздрю тим молодим жінкам, які може й не помітять цих промовистих моментів...
Прекрасна роль Ейнара. Чи справді потрібно "свій біль викричати радістю"? Він, який зумів почути і зрозуміти багатьох людей, не зміг почути і пробачити собі, що він не такий, як більшість.
Нам потрібні ті, що люблять нас, але ця любов не повинна нищити особистість.
Ці люди не такі, як ми, - каже чоловік Агнети, - вони французи. Гарно це все показано в фільмі. Французи насолоджуються дрібницями, їжею, танцями, вином, спілкуванням, потакають своїм неймовірним бажанням. Зіткнення менталітетів різних націй показано чудово - з гумором, але досить правдиво.
Люблю жіноче кіно для жінок і про жінок. Та й жанр нетиповий - комедійна драма...
Чому такий низький рейтинг? Бо в Голлівуді так знімати не вміють, вони вміють так, як "Їсти, молитись, кохати", а це зовсім не те. І Єва Меландер аж ніяк не Джулія Робертс.
Тому заздрять)))
"Вогнем і Мечем" (1999) – екранізація Єжи Гофмана однойменного роману 1884 року Генрика Сенкевича, в якій романтизуються події початку Хмельниччини 1648-1649 рр. Сенкевич писав цей роман в часи, коли Польща була поділена між трьома імперіями і полякам потрібна була надія на майбутнє. Автор описував славетне польське минуле, звертаючись до польського міфу про Україну. А Єжи Гофман створив цей фільм, коли поляки і українці вже мали свої держави – поляки побачили своє славетне минуле, українці з цікавістю дивилися на західний погляд на нашу історію.
Фільм побудований на двох основних сюжетних лініях. Це початок Хмельниччини, основні битви (Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Збараж) та історія романтичного кохання одного з головних героїв – лейтенанта Яна Скшетуського та руської князівни Гелени Курцевич.
Польські герої у фільмі яскраві та цікаві. Кожен зі своїм виразним характером та спеціалізацією. Вони майже як герої сучасних коміксів – кожен зі своїми особливими силами та в ... міннями. На них тримається основна частина сюжету та екранного часу. Кожен з них запамʼятовується певними шляхетними вчинками.
Пан Заглоба (Onufry Zagłoba) – це збірний образ тодішньої глибинної Польщі, яка приходить на все готове, вимагає прав, любить поїсти і попити за чужий рахунок, краде останній одяг, але втікає, коли бʼють.
Лонгинус Підбийпʼятка (Longinus Podbipięta) – це персоніфікація правильного союзника, тобто Литви. Він трохи дивний, занадто шляхетний навіть для поляків, але відданий до кінця.
Женджян (Rzędzian) – слуга Скшетуського, втілення польської жадібності і обмеженості (дрібна шляхта), але водночас вірності і прагнення якнайкраще прислужитись.
Володийовський (Michał Wołodyjowski) або "малий лицар" – це польська спритність та майстерність, це та європейська дисципліна, яка врешті перемагає козацький хаос (в уяві Сенкевича).
Ян Скшетуський (Jan Skrzetuski ) – ідеалізований збірний дух Польщі, відданий службі князю і королю, який приходить приборкувати завойовані Польщею дикі терени України, але знаходить тут свій скарб – Гелену.
Гелена (Helena Kurcewicz) – з давнього русинського роду Рюриковичів (і тут вони!), молиться українською, мріє про євроінтеграцію, закреслено, про Скшетуського. Просить в молитвах, щоб Свята Марія позбавила її абʼюзера Богуна. Гелену зіграла Ізабелла Скорупко – її феноменальна зовнішність справді створювала образі князівни, але поведінка, субʼєктивно, не відповіла походженню – вона досить пасивна.
А що з українськими героями? Тут все набагато темніше.
Юрко Богун – це Тінь України, персоніфікація її неприборканої стихії. Його одразу представляють як дикого і непередбачуваного, але згодом він виявляється ще дикішим – вирізає свою прийомну рідню, бо засліплений коханням. Його не може приборкати навіть сам Хмельницький, Богун завойовує фортецю Бар, кидається на самого князя Вишневецького, але не дозволяє собі скривдити Гелену – і тільки у цьому вчинку проявляється його шляхетність.
Богдан Хмельницький – батько для козаків і син для Речі Посполитої. Він не прагне влади, але козаки прагнуть мати його за ватажка. Якби не черговий вираз шляхетності Скшетуського, то і ребелії (як поляки називають визвольну війну козаків) не було б. Хмельницький не проти короля Польщі, він проти несправедливості князів, він просто хоче державних змін. А хто чинить несправедливість? Вишневецький! Взагалі, Хмельницький у фільмі постає чи не найбільш освіченою особою – він стратег, він дипломат, він державник. Він вільно переходить з української на польську, з польської на татарську. Його розмови татарською з Іслям ІІІ Ґіраєм виглядають епічніше, ніж битви.
Ярема Вишневецький – це рівний ворог Хмельницького. Вишневецький це та ідеальна форма України, про яку мріяли тодішні поляки – русин, перейшов в католицизм, залишився найбільшим магнатом України, топить повстання в крові, тримає все під контролем, вірний королю Польщі, втім, як і Хмельницький. Така собі боротьба двох русинів всередині Речі Посполитої – два русини в описах Сенкевича не здатні помиритись. Один своїх бʼє, інший татарів на Річ Посполиту прикликав. А от польська ватага з описаних героїв все це має якось вирішити. І оце їхнє завзяте «На Кіюв!» звучить комічно.
То ж з українських героїв тут яскравих всього двоє – Хмельницький і Богун. Всі інші – це допоміжні, другорядні. Але всі українські герої (може, лише окрім Хмельницького) показані досить в антагоністичному світлі.
А що з архетипами самої України? Тут панує суцільна Тінь, містика, напівдикість, щось таке, що у 19 столітті (коли власне і був написаний твір) манило колонізаторів досліджувати нові землі, завойовувати їх дослівно вогнем і мечем.
Україна постає у досить виразних декораціях, але як фон для загальних подій. Тут чутно українські «серденько, бандура, горілка, майдан, вітрило» тощо. Україна відчувається як певна колонія, напівекзотична земля, Дике поле, це містика Горпини, це цицьки корчмарки в Чигирині, це весілля добрих покірних українських посполитих холопів, яким вибивають шибки в хаті, але вони з посмішкою запрошують агресорів до танців і столу, це сліпий мандрівний кобзар-лірник. Це народ, який після різанини гуляє і святкує, дослівно нестратегічно живе одним днем, довірливий, мстивий і необачний. Але ж як тоді такий народ перемагає професійне польське військо, ще й з європейськими найманцями? Відповідь: татари.
Україна у фільмі – це постійна небезпека і стихія. Це ті архетипи (мабуть, в розумінні Сенкевича), які вони вже приборкали або намагаються приборкати. Горпина це взагалі щось ірраціональне, магічне, доісторичне, нехристиянське, відьомське, яке звісно, потрібно не просто вбити, а ще й забити деревʼяним колом (а часник їй в нижню шухляду не пробували покласти?). Чи не такі образи України ще раніше Сенкевича описував Гоголь? Адже з погляду імперського адміністративно-поліційного центру (чи то Варшави, чи то Пєтєрбурґа) обʼєкт завоювання таким і має бути – містичним, відсталим, незрозумілим, небезпечним тощо. Тоді його і легше завойовувати.
Запорізька Січ – темна, дика, небезпечна, непередбачувана, але весела, безкомпромісна. Ми тут не побачимо порогів, тому незрозуміло, що Січ є "запорізькою". Ну могли б для зйомок знайти якийсь скелястий берег і показати щось на зразок хортицьких скель і дніпрових порогів. Оці барабани круті, але загальна нічна естетика зі смолоскипами виглядає похмуро і не створює справжнього образу Січі. Демократія Січі показана таким чином, що отамани просто погоджуються зі всім, що говорить Хмельницький, а підозрюваних у зраді страчують без суду. А потім, звісно, роблять з цієї події пісеньки. Недостатньо пророблену атмосферу Січі рятує Хмельницький, який в короткому діалозі зі Скшетуським досить ясно пояснює причини війни. Але загалом козаки у фільмі виставлені у досить комічному світлі – це хаотична сила, стихія яку запалив іскра-Хмельницький. Але попри все, це був досить свіжий погляд на козаків, як на силу зі своєю мовою, прапорами, гарматами і технологіями. Це була майже революція після радянських стереотипів про козаків.
Щодо сцен баталій – тут потрібно віддати належне. Вони не затягнуті, не занадто пафосні, досить видовищні. Щодо битв на шаблях, то вони виглядають правдоподібно і не по-голлівудськи, коли герої за хвилину роблять нереальних 500 ударів.
Відчувається, що фільм вже став класикою. Якби «Вогнем і Мечем» знімали сьогодні (наприклад в екранізації Нетфлікса), Гелена була б командиром батальйону гусарів, рятуючи Скшетуського від Богуна або Горпини. І не важливо, що там Сенкевич колись написав.
Але й потрібно похвалити фільм. Всі ці образи козаків з люльками та їхнє «Наливайте браття», ця пісня Богуна «Ой чий то кінь стоїть», ці «Гей, соколи», ці козацькі жарти, хоч і недолугі (тому що козаків грати польські актори не можуть), це завзяття Богуна, сам факт присутності української мови у фільмі, ба більше, кримськотатарської, повна відсутність чогось російського (ну окрім Домагарова в ролі Богуна), сміливість назвати Московію саме Московією, та інші образи ще довго формували уявлення про Україну не тільки сучасних поляків, але й самих нас. Адже картин такого розмаху в 90х про Україну не було. Пізніша українська «Молитва за гетьмана Мазепу» не з категорії «Вогнем і Мечем». Ми сприймали «Вогнем і Мечем» як західний погляд на нас, як щось нове і свіже. Загалом фільм більше розважає, ніж засмучує. Одна сюжетна лінія завершується класичним хеппі ендом, натомість інша залишається досить розмитою.
Окрема тема це музика. Композитор Кшесимир Дембський у творенні музики звертався до народних українських мотивів, якими пронизаний весь фільм. Може саме тому ми його сприймаємо за свій, попри його очевидну польськість.
Остаточна критична оцінка 6/10. Дуже раджу переглянути цей фільм всім, хто його ще не бачив.
«Проєкт “Аве Марія”» («Project Hail Mary» (2026)) — особливий для Мене з особистісних запрограмованих причин. Саме з цією метою Я пішов до Кінотеатру — аби пересвідчитися і пересвідчився.
З погляду Моїх кіносмаків — цей фільм зовсім не мій і Я б ніколи на нього не пішов і ніколи б спеціяльно не увімкнув Телевізор з кількох причин:
а) присутній елемент героїчно-науково-дослідної московії — хоча слабко виражений, але стрічку засмердіти встиг (не розумію як за умов Повномасштабного вторгнення отаке закупили для Українських кінотеатрів);
б) дурнувато-награні дешеві дратівливі Голлівудські сцени, фрази, рухи, міміка — завжди відштовхували Мене. Їх тут було відносно не багато;
в) більшу частину фільму кольори та відтінки були несприйнятними для Мене. Я завжди звертаю увагу на барви, оскільки картина має для Мене велике значення і якщо тисне на очи, то нічого не врятує стрічку від Мого вердикту несприйняття;
г) майже половина музичного супроводу також не Моя. Не скажу, що вона геть поган ... а, але враження погіршила;
ґ) неодноразово ловив Себе на думці, що Мені нудно дивитися і Мене не цікавить розвиток подій та доля героїв.
Серед того, що намацувало шлях до Мого Серця й Душі:
а) яскраво виражені вічні цінності — добро, людяність, сентименти, безкорисливість, любов до своєї професії, вболівання за чужу долю;
б) дуже гарна Планета, до якої летіли головні герої;
в) красива конструкція Космічного корабля Иншопланетянина;
г) вдало продуманий зовнішній вигляд, хімічна тілобудова, апаратура і візуальне світосприйняття Иншопланетянина;
ґ) велично-вдалий музичний супровід окремих сюжетних моментів;
д) незвичні відчуття дивитися на завчасно запрограмоване з упевненістю анальоґічної поведінки у більшості випадків із проведенням відповідних паралелей.
Отака враженнєво-сприйняттєва строкатість вималювала оцінку 6 балів!
«Дона Бейжа» («Dona Beija» (1986-1993)) — чудова бразильська теленовела, яка виразно підкреслює шарм, атмосферу й особливості бразильського кінематографу. Якраз у першій половині 90-х, завдяки УТ-1, Моє Село побачило один культовий мексиканський серіял та дві бразильські мильні опери, що контрастно різнилися між собою за країною походження.
«Дона Бейжа» («Dona Beija» (1986-1993)) — це історія сильної та самодостатньої жінки, Яка йшла за своїм внутрішнім покликом і тим самим здійснила виклик тогочасному суспільству. Головна Героїня довела, що може самостійно значно краще за чоловіків зорганізувати свою справу й довести її до довершености✨ Основна сюжетна лінія дуже цікава, позаяк наповнена різножанровими подіями, у тому числі пікантними сценами та щирим і глибоким коханням💖
Другорядні та епізодичні дійові особи доволі колоритні й запам'ятовуються своїми яскравими образами. Не можна оминути вельми кумедні сцени, згадуючи які, досі регочу аж за боки хапаюся.
Гарні костюми, красив ... і декорації і локації, впізнавана вступна мелодія, мудро й льоґічно продуманий багатоманітний сюжет, вдало підібрані актори та чудово зіграні всі ролі.
Хочу відзначити найвищою оцінкою майстерність українського дублювання. Наші актори — ґеніяльні, позаяк своїми голосами, інтонацією та емоціями влучно висвітлили все до дрібниць і додали неабиякого глядацького запалу-апетиту. Саме завдяки українському дублюванню відчувалася перчинка, смакувався солод, вирізнялися тонкощі, виокремлювалася багатошаровість... ...і все це детально обговорювалося на наступний день у Школі, на Вулиці, в Сусідів, на Роботі...
Позаяк Я був тоді Восьмиклясником — Батьки забороняли дивитися «Дону Бейжу». Майже увесь серіял Я прослухав через двері, готуючись до уроків📖🖋📚. Маючи хорошу уяву та віддавна поєднуючи навчання з Телевізором📺 або Радіо📻 — се для Мене не було перешкодою❗️ Не знаю яким дивом, але Мені таки вдалося «вкрасти» кілька серій і Моє блаженство-сприйняття забуяло неабиякими нотами-барвовраженнями🎨🎶🖌
«Дона Бейжа» («Dona Beija» (1986-1993)) — особисто для Мене нетлінна якісна річ з найвищими 10-ма балами❗️ Ся оцінка справедливо розприділяється між професійно створеним кінематографічним полотном, бездоганним українським дублюванням і безцінною нотальґією за Моїм тодішнім щасливим і насиченим восьмиклясним сільським життям🏡🐄🌳🏫🍂🐈🍁❄️🎄🐕⛪️🌨☃️
Знімати такі кіна це дно.
Негідника Набокова, який в житті був зарозумілим слимаком-снобом цікавила тільки слава, яка все ніяк йому не давалася. Що таке мораль він не розумів, від природи був холодним і морально тупим.
Після революції виїхав з Росії і виявилося, що його твори не потрібні там так само, як і на батьківщині, незважаючи на "совершенный слог".
І от скніючи над рукописами нудних оповідань він все таки виморочив собі оту жадану всесвітню славу шляхом... написання порнографічної історії збоченця, опису його внутрішнього світу.
Це саме з його "Лоліти" почалося поширення педофілії на Заході. Це його першого треба вважати винним у трагедіях нікому не відомої кількості дітей, які стали жертвами сексуальних домагань і, як наслідок, отримали психологічні проблеми, іноді божевілля, а іноді й смерть.
Тому мені абсолютно начхати на те, які у роману москаля Набокова літературні переваги. Так само й на те, як собі вдався фільм за мотивами цього проклятого твору.
...
Безумовно, у режисера вистачило глузду змістити акценти та взяти на роль Лоліти дорослу кралю. Це емансипована американська дівчина років 18 на відміну від книжної Лоліти, якій 12. Вона хвацько заграє до блідого як вампір з гастритом відчима. Ніякого еротизму підбитий міллю і хронічно втомлений Джеремі Айронс не транслює ні на грам, і слава Богу! Його кисла фізіономія відображає лише подив, сум і тривогу. Ще б пак!
Але навіщо це взагалі було публікувати і екранізувати? (так, все заради слави і грошей).
Є випадки, коли цензура - НЕ зло.
Верхівковий хижак - це спроба зробити щось в дусі Рятування (Deliverance 1972), але з сучасною стримінговою подачею. Виглядає все дуже красиво, але разом з цим і занадто стерильно. Там де хочеться відчути холод, бруд, втому - отримуєш ідеально вилизану картинку. Результат вийшов суперечливим, але вартим уваги.
Терон Еджертон нарешті отримав роль лиходія і виглядає тут дуже впевнено. Сподобався мені ще після Едді «Орел» та Kingsman. Видно, що подорослішав як актор. Є моменти, де він прямо нагадує “Звіра” з Спліт - особливо коли переключається в режим мисливця. В цей момент він реально лякає і тримає увагу.
Не відстає і Шарліз Терон. Попри те, що сценарій не дає їй глибокого драматичного матеріалу, її фізична підготовка вражає. Вона виглядає органічно на скелях і в рукопашних сутичках, доводячи, що залишається королевою екшн-жанру.
Сюжет дуже передбачуваний. Прямо з перших хвилин плюс-мінус розумієш хто є хто і куди все йде. Навіть деякі гастрономічні деталі читаються наперед. ... Класична гра в “кішки-мишки” без якихось сюрпризів.
Антагоніст спочатку виглядає цікаво і небезпечно, але з часом “здувається”. Ближче до фіналу вже не відчувається тієї загрози, яка була на початку.
Особисто для мене головний недолік - недостатня жорсткість для жанру survival horror. Хотілося більше бруду, більше болю, більше моментів, які б реально напружували. Умовно, якихось болючих наслідків для героїні (типу відкушеного пальця чи чогось подібного).
Саундтрек приємний - є кілька дуже влучних моментів. Фінал нормальний, рівний, без провалів - але і без вау-ефекту.
У підсумку маємо якісний, але дуже обережний фільм. Тримається на акторах і красивій природі. Нагадує багато інших фільмів про небезпечні пригоди з переслідуванням в горах або дикій природі як от Викрадена (A Lonely Place to Die 2011), але не вистачає сміливості і жорсткості, щоб залишитися в пам’яті надовго.
Дивитися можна, але на один раз.
Попередження: рецензія містить спойлери
СЛОГАН.
У кожного свій карніз.
НЕДОСИНОПСИС.
Потаскана часом та екстримальними негодами, краля по імені Саша(?), після пятимісячного траура, опиняється десь в заповідних зонах Австралії.
Звичайно, розпатлана блондіночка в клітчатій сорочці, привертає увагу мєсних хлопців, які і підкочують до неї своїх дохлих кенгуру...
А далі дивіться!
ВАЙБ.
Пісня, "boogy street", яка тихо стелиться на запилене роздоріжжя пустелі - завжди атмосферне природне явище.
Голос Лео Коена, як завше, дуже кінематографічно лягає на картинку.
СЮЖЕТ.
Мінуси і плюси.
- Дивно, але мабуть Саша живе в якомусь іншому вимірі, де не дивляться кінохи про Джіпера-Кріпера. Бо то, як вона впевнено прямує в примітивно підготовлену пастку по шаблону боді -хоррора, це пєсня.
Може профільна галочка - жінка в активному пошуку, добряче засліплює її ?
- Сюжет не новий/зациклений.
- Бекграунд Бена і його мотиви залишилися в тумані сценарію.
- Чому ім'я Саша? Оці заглядання на усе московське ніяк не випаруються з американських голів. Ще би вона достоєвського читала на Стіні троллів.
+ хоча є несподівані жанрові повороти.
+ Режисер досить швидко скидує маски. І в нас ще година чистого екстриму.
+ Пейзажі настільки інстаграмні, що аж хочеться туди, з рюкзачком.
Але, зрозуміло, що ландшафт зліплений з різних локацій, між якими сотні кеме.
Водоспад Jim Jim Falls і дощовий ліс Daintree класні!
А ще каньйони! То ващє сила. Так би і не вилазив звідти.
Але ж треба долати свого карніза!
СЦЕНИ, які запам'ятаються.
1.Буксирування тєла Саші по каньйону.
2.Джерки Дженни - коли героїня прозріла, що вона зхавала. Прям посмішка пана Ганібала Лектора.
АКТОРИ.
Дуетне кіно плюс кілька селюків австралійців.
Хімії між Терон і Еджертоном нема. Відіграли і слава богу.
АЛЛЮЗІЇ НА:
1.Ідеальна втеча.(Від Девіда Туа - там ще Йовович молоденька)
2.Поворот не туда.( Ну ви зрозуміли)
3.Джиперс Криперс.( Тут теж кубло облаштоване схоже)
4.Псіхо.( Канонізація мами)
І так далі.
РЕЖИСЕР.
Бальтазар взагалі любе завзято перти своїх героїв проти стихії. То й же "Еверест".
Але тут усе вяло. Метр відпочив на цих зйомках.
ЖАНР
Екстрим триллер+Боді хоррор.
А ще трохи драми і психологічних травм.
ОЦІНКА: 6/10
ЧИ ПЕРЕДИВЛЮСЯ?
Мабуть так.
Колись, на схилі літ, бо красоти ще ті, а Австралії мені не бачити, як власних аутбеків.
Фільм із дуже крутим стилем та особливою подачею. Авторам вдалося створити неймовірну атмосферу, і першу половину стрічки дивишся на одному диханні.
Але є велике «але»: ближче до фіналу сюжет починає відчутно просідати. Весь час чекаєш, що ось-ось станеться щось буде, але в підсумку нормальної розв’язки так і не дочекаєшся. Виникає відчуття, ніби цікавий фінал просто не додумали, і це викликає легке розчарування.
Шкода, що сюжетно не дотиснули, але як візуальний досвід — це було круто.
На Наш час, дуже таке добре і лампове кіно... На прикинці фільму ловиш себе на думці, що не так? НЕ МАЄ геїв чи того з цим зв"язканого, просто НЕ МАЄ! А ще цікаво, ні одного Нігра з кєпкою навиворіт із магнітофоном чи просто в одязі "Привіт, я круче "Циганів" ! Їх просто НЕ МАЄ. В наш час дико! Така собі "Отдушина сучасному кініматрафу"!