6/10 Королева на троні vs королева сердець

Оскар - 2007, "Найкращий фільм", номінант

Фільм не дочекався буквально трохи до десятої річниці загибелі принцеси Діани, однак у певному сенсі виглядає як реквієм за нею, рефлексуючи не скільки на тему самої трагедії, скільки над реакцією суспільства, та вміло вплітаючи у розповідь документальні та псевдодокументальні зйомки.

Менш із тим, зрозуміло, що головна героїня тут - зовсім не Діана,, а королева Єлизавета, що вкотре у своєму житті стикається з ситуацією, коли вона перестає відчувати власний народ, а він, у свою чергу, перестає розуміти її. Одвічні британські цінності, за які так тримається королева, вже не працюють, традиції, що завжди об’єднували, викликають роздратування. Монархія повинна йти в ногу з часом і синхронізуватися з потребами своїх підданих, інакше вона втратить своє значення і стане просто чорною дірою, у яку провалюються мільйони коштів платників податків.

З іншого боку, нам демонструють образ Тоні Блера - переконаного ... реформатора з соціалістичним ухилом, який, менш із тим, британець до самих кісток, і в ситуації монархічної кризи раптово відкриває для себе всю важливість збереження традицій свого народу. Надбання поколінь - це те, на що варто спиратися у тяжку хвилину, те, що об’єднує різних людей в одне ціле і допомагає їм вистояти. Монархія потрібна Британії, неначе говорить нам Тоні Блер. Монархія готова змінюватися, неначе говорить нам Єлизавета.

Зрозуміло, що дана картина буде близькою в першу чергу британцям, так як ілюструє їх дійсність, те, що вони відчувають і як вони живуть, наповнена їх власними символами. Таким символом постає перед ними Діана - у шматочках інтерв’ю, документальних кадрах, фотографіях, справжня і не зіграна ніким, така, якою вони її знали. Такою постає перед ними і Єлизавета - максимально близькою до публічного образу королеви. Із втіленням цього образу прекрасно справляється Хелен Міррен, яка і зовні доволі сильно схожа на королеву, і, безумовно, переглядала її публічні виступи, щоб виконати свою роль максимально відповідно.

Фільм не намагається ні заглибитися у щось таке, що могло бути приховане від публічних очей, ні аналізувати стосунки всередині королівської сім’ї. Він спрямований на покоління людей, які і так пам’ятають ту ситуацію, а тому не потребують пояснень. Він апелює до їх спогадів і почуттів, водночас намагаючись відкрити для глядача завісу умовно прихованого, але зробити це так, щоб він побачив і усвідомив для себе найбільш прийнятний варіант того, що він собі уявляв.

Особисто для мене основним фактором, який, вочевидь, дещо спотворив моє сприйняття фільму, став перегляд серіалу “Корона”, який розповідає про правління королеви Єлизавети ІІ із самого сходження на престол. Даний серіал створює і послідовно розвиває образи героїв, заглиблюється у деталі, характери та мотивацію, і навіть намагається “залізти за лаштунки” та вгадати своїх героїв у повсякденному житті. На фоні цього фільм “Королева”, на жаль, виглядає лише як епізод подібного серіалу, тільки без необхідної передісторії, яка надавала б персонажам достатньої рельєфності. Розраховуючи в першу чергу на сучасників, які “в темі”, через 14 років після прем’єри він виглядає як урізана ілюстрація, що претендує на документальність, та насправді подає максимально зручну для всіх та лояльну версію подій серпня 1997 року.

Все сказане вище, у принципі, робить фільм цілком прийнятним і навіть цікавим для перегляду. Він наповнений іронічними та осмисленими діалогами, сприймається легко і приємно. Він розказує цілісну історію і подає ті ідеї, які хоче подати. Але при цьому кінокартина лишається якоюсь аж занадто нейтральною і навіть трохи беззубою. Одним словом, доведеться чекати четвертого та п’ятого сезону серіалу “Корона” - там якраз очікується детальна розповідь про шлюб Чарльза та Діани, про стосунки останньої з королівською сім’єю та про її смерть. І, можливо, мені вдасться побачити кінематографічну ілюстрацію фрази принца Чарльза із фільму “Королева”: “Мої батьки все думають, що суспільство побачить Діану такою, якою знали її ми, не розуміючи, що ця Діана і та Діана, якою бачило її суспільство - це дві абсолютно різні Діани”. Адже сам фільм залишив цю фразу на рівні рушниці, яка висіла на стіні, але так і не вистрелила.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Важкі будні мультикультурного світу

Оскар - 2006, "Найкращий фільм", переможець

Кожного дня у місті трапляються сотні автомобільних аварій, роздратовані учасники яких у непереборному бажанні довести свою правоту не перебирають зброєю, будь то расові, національні, гендерні стереотипи чи просто звичайна лайка. Кожного дня у місті когось грабують, принижують або ображають. Кожного дня інтереси однієї людини перетинаються з інтересами іншої, і немає ліку цим постійним зіткненням…

Фільм із відповідною назвою виділяється хоч і не те щоб нетривіальним, але доволі багатим ідейним наповненням, про яке варто поговорити більш детально.

Ідея № 1. Упередження за національною, релігійною, расовою ознакою може проявляти людина будь-якої національності, релігії чи раси.
Непогана ідея для нашого пронизаного крайнощами часу, коли одні люди, часто самі того не помічаючи, підтримують нетерпимість, а інші свято впевнені, що явища зворотнього расизму (сексизму, шовінізму) не існує в принцип ... і.

Мінуси: заклавши подібну ідею в фільм, творці самі ж її певним чином і нівелюють, так і не показавши нам жодного білого персонажа, який зміг би пройти перевірку на расизм. Одні проявляють нетерпимість, але до кінця фільму щось для себе розуміють, інші ж навпаки, впевнені у повній відсутності у самих себе нетерпимості, але до кінця фільму теж дещо про себе розуміють. Однак насправді ніхто з них від расизму не вільний, будь то важливий чиновник, що печеться лиш про власний імідж, багата жінка, для якої мексиканець - апріорі бандит, коп, що в певний момент перевищує службові повноваження, або ж хлопець, що стріляє у чорного через руку в кишені. Кольорові персонажі можуть бути різними, а білі, так чи інакше, все одно расисти. Можливо, так вийшло випадково, та мені здається, що наявність хоча б одного повністю адекватного білого персонажа покращила б збалансованість сюжету.

Ідея № 2. Часи міняються, але одне лишається сталим: для політика важлива не правда, а дотримання актуальної політичної повістки.
Причому одразу виникає питання: чого більше від таких політиків, користі чи шкоди? З одного боку вони, незалежно від внутрішніх переконань, працюють на встановлення балансу в суспільстві, з іншого - вони немовби “присипляють” пильність своїх виборців, змушуючи їх вірити, що настала ера загальної поваги та рівних можливостей, коли насправді проблеми тільки наростають і нагнивають десь у глибині.

Ідея № 3. Люди, які найголосніше кричать про пригнічення їх через певні стереотипи, самі ж найдужче відповідають даним стереотипам.
Це вагома така каменюка у бік тих, хто власну поведінку завжди виправдовує явною чи удаваною несправедливістю суспільства до них. У наших широтах також повно подібних персонажів. Це вони будуть кричати, наприклад, що “держава обкрадає простих людей”, і через це вони скрізь і всюди дають (і беруть) хабарі. Але, якщо зробити їх частиною держави, вони так само продовжать “обкрадати простих людей”, і знайдуть собі виправдання, бо в цьому житті вони досконало вміють робити тільки одне - перевзуватися в повітрі. Тож звідси ще один висновок: якщо якась людина - стерво, скотина або сволота, це тому, що в неї таких характер і життєві переконання, а не тому, що вона чорна, біла або синьо-зелена в червону крапинку.

Ідея № 4. Не варто довіряти зовнішньому вигляду.
Іноді мексиканець у татухах - це звичайний слюсар, що ніжно любить дочку, іноді у темношкірого в кишені спортивного костюма лежить фігурка святого, в якого він вірить, а іноді забитий життям підстаркуватий іранець може раптово взяти зброю і піти вирішувати свої проблеми, як він це бачить. З іншого боку, іноді хлопець, схожий на чорного бандита - це чорний бандит, а жінка, схожа на білу расистку - це біла расистка. Коротше кажучи, немає ніяких зовнішніх ознак, які на сто відсотків могли б дати уважному перехожому поняття про сутність людини і вберегти його від проблем. Життя складне, і спроба схематизувати його у власній голові не зробить його об’єктивно простішим.

Ідея № 5. Люди - істоти не одномірні, і здатні по-різному поводитися у різних ситуаціях.
Чоловік, який тебе вчора принизив, сьогодні може врятувати тобі життя, а чоловік, який врятував одну людину від смерті через недолугі стереотипи, завтра може вбити іншу людину, ставши жертвою тих самих стереотипів.

Мінуси: все ж слід зазначити, що реалістичність деяких ситуацій варто поставити під сумнів. Наприклад, виконувати свою роботу - це слідувати правилам та робити те, що передбачено твоєю посадовою інструкцією, жодна з яких, навіть якщо мова йде про досить екстримальну професію, не передбачає невиправданого ризику для власного життя. І коли людина, яка вчора і позавчора принижувала когось із “кольорових”, сьогодні йде на подібний ризик задля когось із них, це виглядає не як “відданість принципам професії”, і не як “усвідомлення цінного будь-якого людського життя”, а як щось із області фантастики.

Ідея № 6. Ніхто так сильно не гризеться між собою за право вважатися "справжніми громадянами Америки", як іммігранти або їх нащадки.
Це споріднює їх, наприклад, із “карєннимі масквічамі” у другому поколінні, або ж із деякими мешканцями Криму (підказка: тими, що не мають ніякого стосунку до кримських татар). Адже людина, яка справді почувається у безпеці і в своєму праві вважатися громадянином, нікому нічого доводити не буде: всі і так визнають її права. Якщо ж суспільство і самі люди у своїх правах сумніваються, вони будуть агресивно їх відстоювати, аж доки якось не зміниться ситуація в країні або в головах самих людей.

Ідея № 7. Люди з неблагополучних прошарків суспільства схильні дистанціюватися від свого минулого.
Нам демонструють з усіх боків адекватного темношкірого персонажа, який і досягнув певного успіху, і начебто влився у суспільство як повноцінний його член. Однак його внутрішні комплекси виливаються у спроби звести до мінімуму спілкування з власною сім'єю. Даний аспект у фільмі чомусь носить легкий відтінок “внутрішнього” расизму, але насправді небажання мати якийсь стосунок до колись свого соціального прошарку - явище доволі поширене. У наших широтах подібним грішать вихідці з села, що соромляться свого походження і намагаються позиціонувати себе як “городські” жителі. Вихід з подібної ситуації тільки один - спрямовувати державну економічну та освітню політику на підняття благоустрою окремих прошарків населення. А ще буває, що дистанціювання від родини спричиняється стосунками всередині самої родини, про що нам розповідає ідея № 8.

Ідея № 8. Деяким дітям, яких не люблять власні матері, варто подякувати їм за це, бо інколи результат материнської любові набагато сумніший, аніж результат її нелюбові. Не те щоб це як правило, але так теж доволі часто трапляється, і нема в цього явища ні раси, ні національності, ані релігійної приналежності.

Із плюсів: особисто я обожнюю фільми, які основною своєю метою ставлять демонстрацію стереотипів та всіляке їх викриття, і якщо має місце більш-менш адекватна розстановка акцентів, це саме по собі є великим жирним плюсом.

Приємно, що деякі ідеї, хоч і показані під соусом расово-міжнаціональної взаємодії, насправді можуть мати більш обширне застосування, а деякі описані проблеми часто прекрасно живуть і в мононаціональних та монорасових суспільних утвореннях.

Із мінусів: Відчуття того, що фільм знімали спеціально “під Оскар”. Неначе порушена якась невловима межа між створенням цілісного сюжетного органічного полотна і навмисним виконанням спеціально поставленої задачі. Якби фільм показував одну цілісну історію, наприклад, про расизм, він би сприймався як демонстрація прикладу явища, що, на жаль, ще не зовсім вичерпало себе у суспільстві. Однак оскільки ми маємо справу з цілим альманахом історій, у яких так чи інакше фігурує расизм, виникає відчуття, неначе нам хочуть сказати, що брехливе суспільство тільки прикидається толерантним, а насправді пронизане цим негативним явищем згори донизу. Оскільки я все ж дотримуюся думки, що спільнота людей буває доволі різношерстною, і в ній можна зустріти дуже різних людей, як толерантних, так і не дуже, то подібне зміщення акцентів мені видається трохи не зовсім об’єктивним, та і взагалі, цей кіновитвір неначе місцями пронизаний якоюсь маніпулятивністю… або ж я забагато вже бачила фільмів на цю тему, і мене тепер так просто не візьмеш...

Ще одним мінусом можна назвати велику кількість персонажів, через що увага глядача розпорошується і не встигає сформувати якесь конкретне ставлення до конкретного героя. Таке враження, що перша половина фільму взагалі минає у спробах запам’ятати, хто є хто і що всі ці люди тут роблять. Це негативно позначається і на оцінці глядачем акторської гри, яка позитивно сприймається, та не встигає нічим запам’ятатися.

Також у деяких локальних моментах викликала питання поведінка персонажів. Наприклад, мені різко не сподобалася лінія іранця - власника крамнички, який, по суті, сам був винен у власній біді, а його відверте намагання перевести стрілки на іншу людину викликало сумніви в його адекватності. Не хотілося б думати, що таким способом сценаристи відображали якісь національно-культурні аспекти, адже тоді довелося б визнати, що, на думку сценаристів, всі іранці - ідіоти (а я свято вірю, що це не так). Можливо, там просто показали не дуже розумного іранця… не всім же, в кінці-кінців, дисертації захищати.

Ну і, насамкінець, подібна стилістика із перетинанням у той чи інший спосіб не пов’язаних із собою персонажів вже не є новаторською ідеєю. Сходу можна згадати “Магнолію” Пола Томаса Андерсона, “Суку-любов” Александра Іньярітту (там теж рушієм сюжету була автомобільна аварія), більш легку за тональністю “Реальну любов”, і ще з десяток кінокартин, які в очах кіномана створюють над фільмом “Зіткнення” ореол певної вторинності.

Резюмую: здавалося б, прекрасне кіно, але відчуття певної маніпулятивності під час перегляду особисто мене не полишало, і не дозволило оцінити його вище, ніж на 7,5 балів. Просто заокруглити, за математичними правилами, довелося до 8. Рекомендовано любителям драми, поціновувачам подібної стилістики і тим, хто щиро переживає проблематику всіляких різновидів дискримінації у нашому мультикультурному світі.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Крути 1918
Крути 1918 (2019)
Winter of The Braves
4/10 Чому ми знімаємо треш?

Попередження: рецензія містить спойлери

Перш за все, хочу сказати, що я радий, що в Україні нарешті почали знімати історичні фільми про схожі події. Але все ж, чому ми переходимо цю не дуже і тонку грань, яка відмежовує суто історичні факти і здоровий глузд від якогось дикого трешу і лютої награної театральності?

Я розумію, є моменти, де режисери можуть виплеснути свій "творчий потенціал". Але історичний фільм та ще й на таку серйозну тематику - не доречна площадка для цього. Маючи на увазі лютий треш - я говорю про кіберпанкового генерала Муравйова, і його надто ексцентричний образ як на цей фільм.

Окрім цього - затягнутість і деяка нудність і передбачуваність кінцівки теж розчарувала. І кажучи "передбачуваність" я не маю на увазі історичний аспект.

Шпигунська лінія сюжету - як на мене занадто замудрована, не сильно зрозуміло хто є хто і хто на чиєму боці, можливо це конкретно я не в'їхав в дані епізоди, але все ж...

Також не може не провести паралель з тими ж Кіборгами - чомусь там нема надлишньої драматургії і антагоністи теж показані якось нормально, не латентними гомо-наркоманами.

4/10

5/10 Предвісник смерті стріловерсу

З кожним сезоном все більше вибішує. Мабуть 5 сезон буде для мене останнім, бо навіть такий фан як я, що 8 років дивився стрілу, потім флеша, легенди завтрашнього дня і навіть цю супердівку вже не в силах дивитись далі ту супердівку. Забагато фемінізму, толерантності (сам по собі я дуже толерантний, але не можу вже сприймати ті дози, якими годує цей серіал) і супернизького бюджету.
З сльозами на очах згадую перший сезон стріли, з якої все починалось. Він був десь такий крутий і брутальний для того часу як перший сезон шибайголови від нетфліксу. Що не так з тими сідабами (CW - канал, що знімає серіали, про які йде мова). В них же вийшов крутезний смолвіль, крутезне надприродне, чудове я зомбі. Як з таким чудовим послужним списком можна було зпоганити стріловерс?

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Класика не втрачає актуальності

"Кайдашеву сім'ю" ми в школі не вчили. Натомість у нас в програмі із Нечуй-Левицького була повість "Микола Джеря", і там знову була тема кріпацтва, яка за 7 років вивчення предмету "Українська література" так нав'язла на зубах, що вже аж щелепи зводило. Адже як би ми не співчували героям Шевченка, Марка Вовчка і Квітки-Основ'яненка, їх проблеми все ж здавалися максимально далекими у кінці 20 - на початку 21 століття, а концентрація літературних страждань поступово накопичувала бажання абстрагуватися, бо, чесно кажучи, жодна нормальна дитина не буде з власної волі поринати у подібний концентрат.

Особисто мені складно уявити, як би можна було осучаснити "Миколу Джерю", не змінюючи принципові сюжетні повороти і не зарубавши основні ідеї, закладені туди. А от "Кайдашева сім'я", як виявилося, прекрасно може адаптуватися і до сучасних реалій, що є ознакою справді класичного твору. Адже, судячи з усього, політичні та економічні моменти міняються набагато швидше, ніж типажі, ха ... рактери та принципи взаємодії людей, особливо, якщо мова іде про таке консервативне утворення, як українське село. Минуло близько 150 років з тих часів, про які писав автор літературного твору, а віз, як то кажуть, і нині там, бо проблема людей, які не чують нікого, крім себе, схоже, вічна...

Серіал "Спіймати Кайдаша" досить бережно переносить на сучасність проблеми, підняти автором оригінальної повісті. Деякі з них він трансформує: так, проблема характерного для 19 століття сільського укладу, в якому прийнято було жити однією великою родиною, за замовчуванням приймати авторитет старших, не маючи морального права ні на повагу до себе, ні на власну індивідуальність, перетворюється на історію про те, як сільське безробіття і безгрошів'я нівелює шанси молодих на відділення і створення окремої сім'ї, в буквальному сенсі змушуючи відтворювати той самий застарілий родинний уклад. Родичів, яких ти не обирав, краще любити на відстані, неначе говорить нам серіал, і з ним складно не погодитися. Ну і вічною та актуальною залишається історія про те, як робота і спільний побут поступово підточують навіть найсвітліші почуття.

Деякі проблеми серіал переносить майже без змін. Наприклад, думку про те, що 150 років тому, що зараз в умовах необхідності тяжко працювати, щоб заробити копійку, алкоголь лишається мало не єдиним способом відпочити від буденності у місці, де буквально нічим більше зайнятися. Ще один популярний спосіб розваги - обговорити, хто, коли і з ким, і хоч деякі поняття (наприклад, допустимість дошлюбного інтимного життя) стали трохи лояльнішими, все ж думка громади досі має дуже важливе значення для всіх її членів. Ну і також думку про те, що одні люди у постійних конфліктах тільки розквітають, а інші - хиріють і чахнуть, тому єдиний спосіб порятунку для них - втеча. Або ж із часом ці другі почнуть захищатися і відростять зуби, та при цьому перестануть хоч чимось відрізнятися від перших.

Деякі моменти серіал зображує більш рельєфно, ніж першоджерело. Так, питання раннього заміжжя, яке у автора повісті просто згадується як хоч і не дуже позитивне, та цілком природне явище, авторами серіалу вимальовується, відповідно до сучасних реалій, більш гостро, і саме в контексті українського села. Адже там, де жінка не має ніяких інших можливостей для саморозвитку, вискочити заміж - це все, що їй лишається, та не кожна жінка зможе бути цим щаслива. Плюс дуже молода дівчина ще не здатна до кінця визначити, чого і кого вона хоче, і якщо вона помилиться, то ні громада, ні її внутрішня сутність, скоріш за все, не дозволять їй виправити помилку.

Взагалі, заміжжя - це "священна корова" для сільської громади, як і 200 років тому, і це прекрасно показано у ряді ситуацій, зокрема, наприклад, у феєричному епізоді "він згвалтував мою дочку, так нехай тепер жениться, щоб воно якось по-людськи..." Тож особисто я для себе винесла думку, що сільська мораль, яка являє собою гремучу суміш із двохсотлітніх традицій та забобон, релігійних постулатів, радянського колективізму та мелодраматичних тупих серіалів із ТРК-якось-там, калічить жінці мізки і життя. Та і чоловіків місцями не дуже жалує.

Головними надбаннями серіалу є достовірне зображення реалій, феєричні персонажі та акторські роботи. Кожен глядач, який має хоч якийсь стосунок до сільського життя, насолодиться і впізнаваними ситуаціями, будь то сільська діскатєка, зустріч хлопця з армії чи весілля у місцевому кахве, на яке треба запросити півсела і за яке потім стонадцять років доведеться віддавати борги, і впізнаваними типажами, будь то суворий сільський мачо, який не знає "слов любві", зате на швидкість перебирає карбюратор, чи місцевий донжуан, який мріє, щоб майбутня дружина обов'язково була незайманою, чи класична пара "місцевий алкоголік і жінка, якій він загубив молодість". Під час перегляду в мене було відчуття, що я цих людей десь бачила всіх, і вони постійно змушували мене програвати в голові епізоди із власного життя. Сприяли цьому, мабуть, і актори, які настільки вжилися у створені образи, що не допускали жодної фальші, а тому їх регулярно хотілося прибити, пожаліти, потім знову прибити, і так по колу...

Ще одним великим плюсом є те, що серед героїв немає яскраво виражених протагоністів або антагоністів, як, у принципі, не було їх і в оригінальній повісті. Навіть умовно позитивні персонажі періодично роблять якусь дурню, і наслідки від неї, як правило, найбільш глобальні і травматичні. Навіть умовні антагоністи регулярно проявляють почуття, що підтверджують їх людяність і змушують співчувати, а також регулярно демонструють риси характеру, за які їх можна поважати. Наприклад, яким би байдужим, різким і неприємним не був Карпо, але його очевидна відданість дружині не викликає сумнівів і все ж видає у ньому людину, потенційно здатну на "правильні" вчинки. Яким би стервом не поставала перед нами Мотря, але її внутрішній конфлікт викликає співчуття, вона дуже щира в усіх своїх проявах, і вона вірно любить свого чоловіка, хоч із її характером та зовнішніми даними цілком могла б проміняти його на більш статусного мужчину, який здійснив би всі її заповітні мрії... З іншого боку, якою б світлою, високодуховною і жертовною не була Мелашка, але вона, здається, не має жодного уявлення ні про почуття обов'язку, ані про те, що негарно шукати свого щастя коштом інших людей...

Із мінусів: По-перше, десь у другій половині сезону мені почало здаватися, що сюжетні ходи чи то стають дещо мелодраматичними, чи то постійно створюють схожі ситуації, які заводять нас у чергове коло, але ніяк по-новому вже персонажів не розкривають. Немовби був наданий хронометраж, який треба було забити матеріалом, і авторка сценарію старалася з усіх сил. Одначе не можна сказати, що сюжет почав якось деградувати, він просто перестав розповідати про нове, а почав значною мірою закріплювати раніше пройдене.

По-друге, та ж сама друга частина серіалу все ж продемонструвала певне новаторство, коли ввела в історію конфлікт на політичному ґрунті, і це сприймалося особисто мною дещо полемічно. З одного боку, героям неначе сценарно "роздали" політичні погляди. Ми не спостерігаємо за їх розвитком та укоріненням протягом усього серіалу, нас неначе ставлять перед фактом, і все, тому ми не до кінця розуміємо, чому наші герої стали саме такими, як стали. З іншого боку, думаю, багато сімей після 2014 року зіткнулися з несподіваною для себе позицією рідних щодо того, що і як відбувається зараз на українських землях. Ти не можеш до кінця пізнати людину, неначе кажуть нам. Ти можеш не відстежити той момент, коли ваші принципи розділять вас назавжди, і тобі лишиться тільки дивуватися, як же так могло статися...

По-третє, мені не зовсім сподобалася лінія Мелашки. Вона із самого початку виглядала такою літературно-академічною, і говорила настільки милозвучною українською мовою, що це здавалося неприродним. Імовірно, це режисерський прийом, що покликаний продемонструвати, наскільки чужорідно героїня виглядає у цьому грубуватому сільському сімействі, однак якось не до кінця віриться, що подібні дівчата у природі взагалі існують. Той же напрямок, який задали її персонажу в 10 серії серіалу, виглядає не до кінця обґрунтованим, і тому глядачеві лишається тільки гадати, у чому все ж полягала її глибинна мотивація, і чи була вона взагалі, чи просто таргани у голові вирішили організувати гулянку...

Одначе для мене переваги цього кіновитвору повністю компенсують його мінуси. Взагалі, про даний серіал можна говорити ще довго. Про нього можна було б написати якщо не дисертацію, то як мінімум, реферат. Кожен може інтерпретувати його по-своєму, кожен може знайти у ньому персонажа, найбільш близького до себе, або ж не симпатизувати взагалі нікому, не вважати цих людей поганими чи хорошими, а зайняти позицію стороннього спостерігача у цій демонстрації звичайного життя. Коротше кажучи, це поки що найкращий український серіал, і він однозначно вартий перегляду!

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Відмінна гра акторів

Гра акторів просто робить фільм дуже реалістичним. Давно я вже не бачив, аби фільм добре зіграли, а кожна сцена була потрібною. Жаль що історія не дуже сильна.
Після фільму хочеться ще, чогось справжнього з цими акторами та режисером.

9/10 Фільм від Ґая Річі

Фільми від Річі уже як окрема франшиза, як форсаж, тільки безпомилковий бойовик-комедія з малими краплями британського стилю.
Хороший фільм.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Надзвичайно гарний серіал з глибоким смислом

Дідько, виявляється, що краще не читати жодних відгуків перед переглядом нового серіялу чи стрічки. Серіял "Темрява" - це чудове поєднання наукової фантастики, детективу, соціальної драми та непорушної твердої німецької логіки. Щодо акторів та їх гри - все витримано у загальному похмурому стилі. У цьому серіялі потрібно вслуховуватись в кожен діалог, який може бути ключовим для розуміння наступних серій та загольного розвитку подій. Стрічка справді затягує з кожною серією, сюжет розвивається поступово, багато непердбачуваних моментів. Варто переглянути тим, хто цікавиться філософією, часом, простором та науковою фантастикою загалом.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
6/10 Що занадто, то не здраво

Оскар - 2006, "Найкращий фільм", номінант

Фільм дещо відрізняється від більшості кінокартин на подібну тематику, і в цьому водночас його достоїнство і недолік. З одного боку, він містить мінімум пафосу і драматичних поворотів, які зазвичай приваблюють увагу та емоційно чіпляють глядача, та з іншого, це створює відчуття документальності того, що відбувається на екрані. Не всі знають, та у фільмі навіть використані справжні кадри хронік із промовами сенатора Маккарті, у тому числі його виступ на телебаченні у програмі Еда Марроу, і це підвищує рівень достовірності, чого, вочевидь, і намагалися досягти його автори.

Фільм мінімалістичний, розмовний, виконаний буквально у двох-трьох декораціях, через що створює відчуття телевізійного спектаклю. Така манера подачі, вкупі з чорно-білим зображенням, також викликає відчуття, неначе він прийшов до нас прямо з 50-х років. Діалогові сцени також перемежовуються музичними вставками, що немовби звучать у прямому ефірі, д ... аючи можливість переварити чергову порцію інформації.
Самі ж діалоги доволі складні, і тримають увагу не емоційно, а тим, що змушують вдумуватися в кожне слово.

Менш із тим, основна тема - боротьба проти порушення прав людини у період маккартизму - піднята доволі-таки прямолінійно та однозначно. З одного боку, тут можна побачити мало не політичну агітку у стилі "Америка - колискова свободи". З іншого - можна не прив'язуватись до країни і кожному для себе подумати, як мають працювати принципи демократії та де їх межа.

Спадало на думку, що однією з причин такого резонансу в пресі і суспільстві став той факт, що насправді комуністична ідеологія в США ніколи не користувалася значною популярністю. На фоні цього сенатор Маккарті і справді перегнув палицю, та ще і додумався транслювати по телебаченню засідання своєї комісії, надавши широкому загалу очевидні та необхідні докази того самого порушення громадянських прав людей, у якому його і звинуватили. Однак все ж цікаво, якої б співали американці, якби над ними нависла реальна загроза комунізму радянського зразка. І річ не тільки в ідеології як такій, а також і в тому, що на той момент ця ідеологія мала цілком визначений центр. Тому адепти ідеології, скоріш за все, були симпатиками Радянського Союзу, а отже, і ворогами власної держави. Одним словом, фільм так і не відповість на питання, де закінчуються права і свободи і починається національна безпека держави. Хоч логічно, що описані у фільмі факти порушення громадянських прав сенатором Маккарті більше споріднюють його з комуністичним лідером, аніж йому самому хотілося б.

Менш із тим, цікаво, що боротьба з маккартизмом - насправді не основна тема фільму. Фоном іде ще цікавіша: вплив телебачення на народні маси. Нам демонструють, як один відомий журналіст схилив чашу вагів у свій бік настільки, що не менш відомий сенатор змушений був припинити свою активну діяльність. Однак з часом інтелектуальне політичне шоу закривають, адже спонсори відмовляються розміщувати в ньому рекламу, віддаючи перевагу більш популярним розважальним шоу. Це і є центральною темою промови головного героя, який, як справжній ідеаліст, стверджує, що телебачення слід використовувати для навчання та освіти, а не для розваги і відволікання. Але він так і залишиться непочутим. Капіталістична Америка користувалася ним для заробляння грошей, комуністичний СРСР - використав би для пропаганди. Виходить, що розумні та освічені люди, яких могло б створювати телебачення, насправді не потрібні за жодного політичного устрою, а попит та пропозиція - іноді ще гірший ворог, ніж пропаганда та порушення громадянських свобод.

Із мінусів: Лінія героя Роберта Дауні-молодшого із його специфікою особистого життя, як на мене, тут просто не потрібна. У ній нема нічого поганого, та вона лиш розтягує хронометраж і не має стосунку до основного сюжету, та при цьому не створює і додаткового, за яким цікаво було б спостерігати. Як мінімум, від відсутності цієї лінії фільм, як на мене, нічого б не втратив.

Резюмую: фільм не документальний, але він явно претендує на документальність, тож, як на мене, дивитися його варто у першу чергу людям, які зацікавлені темою і хочуть використати його у якості одного з джерел, щоб розібратися у перипетіях політичної ситуації в США 50-х років, або ж навпаки, бути достатньо підкованим у темі для того, щоб досконально його зрозуміти.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 З холодним серцем

Попередження: рецензія містить спойлери

Оскар - 2006, "Найкращий фільм", номінант

Самозакоханий, бо талановитий (а талановитий, бо самозакоханий) письменник Труман Капоте знаходить сюжет для нового роману у газетній замітці про жорстоке вбивство сім’ї фермера у Канзасі. Філіп Сеймур Гофман зображує його як манірного чоловіка, який явно у захваті від самого себе, та і взагалі досить-таки нарцисичний. Так, нарциси - істоти холодні і не сприйнятливі до чужих емоцій, Капоте ж - письменник, для якого відчувати своїх героїв просто необхідно. Як він вирішує цю проблему? Схоже на те, що він сам щиро вірить у те, що добре розуміє інших, та насправді вони - лиш витвір його письменницької уяви, через яку він пропускає реальність.

Однак при створенні свого “документального роману” Капоте все ж прагне максимально зрозуміти свого героя, яким є Перрі Сміт - на перший погляд тихий і милий хлопчина. Труман прагне написати книгу про холоднокровне убивство, та занадто вже великий контраст між фактами і особистістю злочинця, який виглядає людяним і вразливим. Цьому необхідно знайти пояснення, і Труман, немов доскіпливий дослідник, впевнений у силі власного інтелекту, все глибше занурюється у пошук причини цієї невідповідності.

На відміну від Трумана, який на перший погляд здається хитрим, та насправді доволі простий і щирий у всьому що робить, будь то прагнення бути душею компанії, неувага до близьких людей чи возведення у культ власних переживань, Перрі Сміт видається просто приємним хлопцем, та насправді виявляється людиною з подвійним дном. Ми до кінця не розуміємо, хто він: розумний та інтелігентний парубок, що зв’язався “з поганою компанією” чи психопат, маніпулятивна сутність якого здатна розкусити будь-кого краще, ніж письменницький інтелект Капоте.

Попервах ми спостерігаємо за спілкуванням цієї пари як за своєрідною грою. Капоте прагне лиш одного - написати роман, і для цього йому потрібно, щоб підозрювані хоч ще деякий час лишалися живими. Його не цікавлять ні побоювання детектива, що через його письменницькі амбіції злочинець може уникнути покарання. Ще менше його цікавлять надії самих злочинців на те саме. Він майстерно прикидається другом, говорить те, що від нього хочуть почути, хоч насправді йому, за великим рахунком, все одно. Перрі Сміт же намагається використати допомогу і увагу до нього Трумана на свою користь.

Ситуація змінюється і стає більш різноплановою, коли чи то Труман починає бачити у Перрі Сміті самого себе, чи то Перрі вдається переконати знаменитого письменника у їх схожості. Одного разу Капоте говорить “Це неначе ми з Перрі виросли в одному домі, і одного разу він встав і вийшов через задні двері, у той час як я вийшов через передні”, і цим визначає проростання особистого емоційного інтересу у даній ситуації.
Нарцисичний Труман не може не співчувати комусь схожому на себе, так само, як не може не отримувати садистського задоволення, десь в глибині душі, від розуміння того, наскільки він потрібен Перрі. І чим дужче Труман поринає у ці стосунки, тим більш необ’єктивним і вразливим він стає.

Спостерігаючи за ситуацією очима Трумана, ми, як глядачі, самі починаємо сумніватися. Коли Перрі висловлює надію на те, що книга знаменитого письменника допоможе йому викрутитися із ситуації, в яку він потрапив, ми відчуваємо якісь діаметрально протилежні речі. Ми думаємо: а може, цей хлопець невинний? Може він сам нікого не вбивав? Чи навпаки, він просто намагається маніпулювати єдиним другом, який у нього є?

Мабуть, щось подібне відчуває і Труман, якому настільки некомфортно від цього полемічного ставлення до свого “друга”, що він прагне хоч трохи дистанціюватися, але робота над книгою не дає йому такої змоги. Він здається нам мало не чудовиськом, коли не хоче більше допомагати Перрі та його товаришу і бажає, щоб їх якомога скоріше стратили. В цьому яскраво проявляється його нарцисична сутність, у якій його літературне творіння - це щось набагато вище та більше, ніж життя двох ординарних людей, і, отримавши від них все, що було потрібно, він готовий мало не палицями погнати їх на страту. Одначе, здається, що водночас тут діє ще одна причина: суперечливе ставлення Трумана до Перрі заводить його у когнітивний дисонанс, який сам по собі - штука доволі неприємна, і Труман з усіх сил намагається виборсатися з цієї зони дискомофорту.

Що відчуває Труман, коли чує правдиву розповідь про ніч убивства? Складно сказати. Здається, що до цього він на підсвідомому рівні шукав виправдання своїй симпатії до убивці і, навіть незважаючи на промовисту назву, яку він вибрав для свого роману, все ж трохи вірив у те, що Перрі був лише співучасником, або що все це вийшло якось випадково. Правда розставляє все на свої місця, остаточно занурюючи Трумана у вибуховий коктейль із сорому та почуття провини одночасно перед Перрі, перед собою і навіть, імовірно, перед суспільством.

Схоже, що саме в цей момент Труман остаточно втрачає об’єктивність, перетворюючись із гравця на об’єкт гри, а Перрі остаточно утверджується у ролі переслідувача. Не отримавши бажаного, він все ж витискає із ситуації максимум, до останнього гріючись у променях уваги популярного письменника. Труман же навряд чи відчуває наприкінці те жадане полегшення, на яке він так сподівався, адже його тяга до когось, схожого на нього самого, виявляється сильнішою за будь-які моральні принципи, виплекані суспільством.

Хто знає, чи справді стала ця книга творінням, що повільно вбивало автора протягом наступних 20 років. Чи може все ж убивцею його став алкоголізм, який, очевидно, проявлявся і до того, а все пережите Труман забув, як страшний сон? Важко сказати, але факт лишається фактом: книга “З холодним серцем” стала останнім завершеним твором Трумана Капоте.

P.S. До даного фільму можна намалювати ще з десяток різних трактовок. Любителі тонких психологічних ігор, вперед!

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Чудова пародія на фільми про копів та детективів 80их

Іграшки логічно вписані у всесвіт фільму. Зі своїми особливостями, правами і таке інше. Гумор чорний-іграшковий, так як саме над іграшками відбуваються всілякі негаразди. Для любителів чорних комедій, пародій на фільми, гумору нижче поясу - буде цікаво.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Свято графіки та барв. Нова історія з новими персонажами.

Pixar - це завжди якість - і цього разу все на висоті. Графіка, анімація - свято для очей. Саунтреки - неймовірні.
Сюжет теж не підкачав. Звісно він трохи наївний, як і у більшості мультфільмів, але не без моментів, коли дійсно сумно стає. Не варто чекати від мультфільмів гибких сюжетів - це все таки не той жанр.
Цікаве поєднання міфічного світу і сучасного способу життя. На кшталт "А що, якщо б...".
Мультфільм нагадує всім, що не варто забувати свої корені і бути самими собою. Як зажди головні теми - це бути собой, не боятись життя, сімейні цінності і таке інше. Герої відкриваються з іншого боку під кінець мультфільму а інші навпаки, знаходять колишніх себе, коли вони були щасливі але забули з часом про це. Фільм на 9/10. Цікаво буде і дітям і дорослим. Хіба що зовсім маленьких деякі сцени з несподіванками можуть налякати. Ну і всеж таки нарешті нова історія а не продовження чи перезапуск. Додам за це ще один бал ))) 10/10 )))
Гумор теж присутній. Не вульгарний а дуже влучний.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Хижі пташки (та фантастична Харлі Квін)
Хижі пташки (та фантастична Харлі Квін) (2020)
Birds of Prey (And the Fantabulous Emancipation of One Harley Quinn)
5/10 Могло бути краще

Хоча фільм має декілька хороших моментів, але головний антагоніст взагалі ніякий, ніби вони й самі не знають, що за фільм хочуть випустити. Нема цілісності історії, та й сама історія ну таке =\.

Вцілому окрім Харлі, Канарки та правої руки антагоніста слабенькі всі, особливо Мері Елізабет, ну не може вона грати екшн.

Рішення зробити Марго оповідачем та конвульсії з часом відразу робить фільм другосортним, якщо не третьосортним.

В деяких моментах здається, що фільм для дошкільнят. Екшн сцени на рівні телепузиків. Навіть стає жаль Марго та її персонажа, якого засунули в нікому не потрібний фільм.

Із хорошого Харлі Квін, її відверті теревені, канарка та декілька жартів.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
5/10 Краще читати книгу

Це все-таки "The Rising Hawk", аніж "Захар Беркут". Стандартний американський фільм. Тішить одна річ - в нашій культурі та літературі є безліч мотивів, за якими можна знімати круте кіно. А зараз йду перечитувати оригінального "Захара Беркута" :)

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Синя безодня 2
Синя безодня 2 (2019)
47 Meters Down: Uncaged
5/10 Схоже акули не тільки сліпі, а й глухі

Перша частина була непоганою та реалістичною. На жаль, тут сталося теж саме, що й у більшості сиквелів.

Видно неозброєним оком, що сюжет писали нашвидкоруч. Та й додали більше корму (другорядних персонажів) для акул. Цього разу, щоб застрягти використали тупість персонажу, що автоматом відбиває бажання переживати. Також зйомки під водою в темряві погано вплинули на візуал.

Сподобались тільки пейзажі та непогана бійка в кінці. Все ж фільм непоганий, але перший значно краще зроблений.

Нещодавно переглянуті: