"Вогнем і Мечем" – польський міф про Україну. Крит - Рецензія до фільму «Вогнем і мечем» / With Fire and Sword

"Вогнем і Мечем" (1999) – екранізація Єжи Гофмана однойменного роману 1884 року Генрика Сенкевича, в якій романтизуються події початку Хмельниччини 1648-1649 рр. Сенкевич писав цей роман в часи, коли Польща була поділена між трьома імперіями і полякам потрібна була надія на майбутнє. Автор описував славетне польське минуле, звертаючись до польського міфу про Україну. А Єжи Гофман створив цей фільм, коли поляки і українці вже мали свої держави – поляки побачили своє славетне минуле, українці з цікавістю дивилися на західний погляд на нашу історію.

Фільм побудований на двох основних сюжетних лініях. Це початок Хмельниччини, основні битви (Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Збараж) та історія романтичного кохання одного з головних героїв – лейтенанта Яна Скшетуського та руської князівни Гелени Курцевич.

Польські герої у фільмі яскраві та цікаві. Кожен зі своїм виразним характером та спеціалізацією. Вони майже як герої сучасних коміксів – кожен зі своїми особливими силами та вміннями. На них тримається основна частина сюжету та екранного часу. Кожен з них запамʼятовується певними шляхетними вчинками.

Пан Заглоба (Onufry Zagłoba) – це збірний образ тодішньої глибинної Польщі, яка приходить на все готове, вимагає прав, любить поїсти і попити за чужий рахунок, краде останній одяг, але втікає, коли бʼють.

Лонгинус Підбийпʼятка (Longinus Podbipięta) – це персоніфікація правильного союзника, тобто Литви. Він трохи дивний, занадто шляхетний навіть для поляків, але відданий до кінця.

Женджян (Rzędzian) – слуга Скшетуського, втілення польської жадібності і обмеженості (дрібна шляхта), але водночас вірності і прагнення якнайкраще прислужитись.

Володийовський (Michał Wołodyjowski) або "малий лицар" – це польська спритність та майстерність, це та європейська дисципліна, яка врешті перемагає козацький хаос (в уяві Сенкевича).

Ян Скшетуський (Jan Skrzetuski ) – ідеалізований збірний дух Польщі, відданий службі князю і королю, який приходить приборкувати завойовані Польщею дикі терени України, але знаходить тут свій скарб – Гелену.

Гелена (Helena Kurcewicz) – з давнього русинського роду Рюриковичів (і тут вони!), молиться українською, мріє про євроінтеграцію, закреслено, про Скшетуського. Просить в молитвах, щоб Свята Марія позбавила її абʼюзера Богуна. Гелену зіграла Ізабелла Скорупко – її феноменальна зовнішність справді створювала образі князівни, але поведінка, субʼєктивно, не відповіла походженню – вона досить пасивна.

А що з українськими героями? Тут все набагато темніше.

Юрко Богун – це Тінь України, персоніфікація її неприборканої стихії. Його одразу представляють як дикого і непередбачуваного, але згодом він виявляється ще дикішим – вирізає свою прийомну рідню, бо засліплений коханням. Його не може приборкати навіть сам Хмельницький, Богун завойовує фортецю Бар, кидається на самого князя Вишневецького, але не дозволяє собі скривдити Гелену – і тільки у цьому вчинку проявляється його шляхетність.

Богдан Хмельницький – батько для козаків і син для Речі Посполитої. Він не прагне влади, але козаки прагнуть мати його за ватажка. Якби не черговий вираз шляхетності Скшетуського, то і ребелії (як поляки називають визвольну війну козаків) не було б. Хмельницький не проти короля Польщі, він проти несправедливості князів, він просто хоче державних змін. А хто чинить несправедливість? Вишневецький! Взагалі, Хмельницький у фільмі постає чи не найбільш освіченою особою – він стратег, він дипломат, він державник. Він вільно переходить з української на польську, з польської на татарську. Його розмови татарською з Іслям ІІІ Ґіраєм виглядають епічніше, ніж битви.

Ярема Вишневецький – це рівний ворог Хмельницького. Вишневецький це та ідеальна форма України, про яку мріяли тодішні поляки – русин, перейшов в католицизм, залишився найбільшим магнатом України, топить повстання в крові, тримає все під контролем, вірний королю Польщі, втім, як і Хмельницький. Така собі боротьба двох русинів всередині Речі Посполитої – два русини в описах Сенкевича не здатні помиритись. Один своїх бʼє, інший татарів на Річ Посполиту прикликав. А от польська ватага з описаних героїв все це має якось вирішити. І оце їхнє завзяте «На Кіюв!» звучить комічно.

То ж з українських героїв тут яскравих всього двоє – Хмельницький і Богун. Всі інші – це допоміжні, другорядні. Але всі українські герої (може, лише окрім Хмельницького) показані досить в антагоністичному світлі.

А що з архетипами самої України? Тут панує суцільна Тінь, містика, напівдикість, щось таке, що у 19 столітті (коли власне і був написаний твір) манило колонізаторів досліджувати нові землі, завойовувати їх дослівно вогнем і мечем.

Україна постає у досить виразних декораціях, але як фон для загальних подій. Тут чутно українські «серденько, бандура, горілка, майдан, вітрило» тощо. Україна відчувається як певна колонія, напівекзотична земля, Дике поле, це містика Горпини, це цицьки корчмарки в Чигирині, це весілля добрих покірних українських посполитих холопів, яким вибивають шибки в хаті, але вони з посмішкою запрошують агресорів до танців і столу, це сліпий мандрівний кобзар-лірник. Це народ, який після різанини гуляє і святкує, дослівно нестратегічно живе одним днем, довірливий, мстивий і необачний. Але ж як тоді такий народ перемагає професійне польське військо, ще й з європейськими найманцями? Відповідь: татари.

Україна у фільмі – це постійна небезпека і стихія. Це ті архетипи (мабуть, в розумінні Сенкевича), які вони вже приборкали або намагаються приборкати. Горпина це взагалі щось ірраціональне, магічне, доісторичне, нехристиянське, відьомське, яке звісно, потрібно не просто вбити, а ще й забити деревʼяним колом (а часник їй в нижню шухляду не пробували покласти?). Чи не такі образи України ще раніше Сенкевича описував Гоголь? Адже з погляду імперського адміністративно-поліційного центру (чи то Варшави, чи то Пєтєрбурґа) обʼєкт завоювання таким і має бути – містичним, відсталим, незрозумілим, небезпечним тощо. Тоді його і легше завойовувати.

Запорізька Січ – темна, дика, небезпечна, непередбачувана, але весела, безкомпромісна. Ми тут не побачимо порогів, тому незрозуміло, що Січ є "запорізькою". Ну могли б для зйомок знайти якийсь скелястий берег і показати щось на зразок хортицьких скель і дніпрових порогів. Оці барабани круті, але загальна нічна естетика зі смолоскипами виглядає похмуро і не створює справжнього образу Січі. Демократія Січі показана таким чином, що отамани просто погоджуються зі всім, що говорить Хмельницький, а підозрюваних у зраді страчують без суду. А потім, звісно, роблять з цієї події пісеньки. Недостатньо пророблену атмосферу Січі рятує Хмельницький, який в короткому діалозі зі Скшетуським досить ясно пояснює причини війни. Але загалом козаки у фільмі виставлені у досить комічному світлі – це хаотична сила, стихія яку запалив іскра-Хмельницький. Але попри все, це був досить свіжий погляд на козаків, як на силу зі своєю мовою, прапорами, гарматами і технологіями. Це була майже революція після радянських стереотипів про козаків.

Щодо сцен баталій – тут потрібно віддати належне. Вони не затягнуті, не занадто пафосні, досить видовищні. Щодо битв на шаблях, то вони виглядають правдоподібно і не по-голлівудськи, коли герої за хвилину роблять нереальних 500 ударів.

Відчувається, що фільм вже став класикою. Якби «Вогнем і Мечем» знімали сьогодні (наприклад в екранізації Нетфлікса), Гелена була б командиром батальйону гусарів, рятуючи Скшетуського від Богуна або Горпини. І не важливо, що там Сенкевич колись написав.

Але й потрібно похвалити фільм. Всі ці образи козаків з люльками та їхнє «Наливайте браття», ця пісня Богуна «Ой чий то кінь стоїть», ці «Гей, соколи», ці козацькі жарти, хоч і недолугі (тому що козаків грати польські актори не можуть), це завзяття Богуна, сам факт присутності української мови у фільмі, ба більше, кримськотатарської, повна відсутність чогось російського (ну окрім Домагарова в ролі Богуна), сміливість назвати Московію саме Московією, та інші образи ще довго формували уявлення про Україну не тільки сучасних поляків, але й самих нас. Адже картин такого розмаху в 90х про Україну не було. Пізніша українська «Молитва за гетьмана Мазепу» не з категорії «Вогнем і Мечем». Ми сприймали «Вогнем і Мечем» як західний погляд на нас, як щось нове і свіже. Загалом фільм більше розважає, ніж засмучує. Одна сюжетна лінія завершується класичним хеппі ендом, натомість інша залишається досить розмитою.

Окрема тема це музика. Композитор Кшесимир Дембський у творенні музики звертався до народних українських мотивів, якими пронизаний весь фільм. Може саме тому ми його сприймаємо за свій, попри його очевидну польськість.

Остаточна критична оцінка 6/10. Дуже раджу переглянути цей фільм всім, хто його ще не бачив.

"Вогнем і Мечем" – польський міф про Україну. Критичний аналіз 27 років згодом.