10/10 Все той же Ітан...

Моє відношення до "Місії неможливої" дуже позитивне, вважаю її чи не єдиною франшизою, яка тримає рівень оригіналу, а деколи й перевершує його. І дивлячись шосту частину я ще більше в цьому переконався.
Почну з сюжету: в цьому плані все стандартно для цієї франшизи, сюжет доволі простий хоч і хоче здаватись складним, але це діє, сюжет тримає в інтересі і розвивається плавно, притензій немає. З нових персонажів вирізняється персонаж Генрі Кавілла, який не сказати що був неймовірно крутим, але і не був поганим, мені зайшов. Ну і за що всі підуть на цей фільм... Звичайно ж за яскравим екшеном, і тут цього вдосталь, Том Круз все той самий Том Круз, і трюки з ним як завжди неймовірні, бійка в туалеті, погоні в Парижі, всі сцени в Кашмірі - одні з найкращих в фрашизі. Особливо хочу похвалити режисуру. Кріс Маккуорі запом'ятався чудовою, вивіреною, "смачною" картинкою, все естетично ідеально.
Підсумок: Йти на фільм для неймовірно заплутаного сюжету нерозумно, фільм бере не цим. В порівнянні з тими блокбастерами і бойовиками, які виходять останнім часом, то цей фільм справжня віддушина для мого внутрішнього кіномана. В підсумку "Місія неможлива: наслідки" - це чудовий екшн бойовик з неймовірною картинкою, непоганим сюжетом і неповторним Томом Крузом. Все що необхідно для походу в кінотеатр.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
5/10 Дуже слабо, Ітане

При всій повазі до Тома та франшизи, це було дуже слабо. В цьому фільмі стільки тупостей, що Форсаж 8 виглядає мистецтвом.
Я не знаю як так можна продовжити франшизу... Як міг сценарист Джека Річера таке випустити.

Ну майже все просто зруйнували:
- сценарій - просто нульовий. Не те, щоб я чекав набагато кращого, але кожна маленька частина фільму взагалі без жодного натяку на логіку. З білою вдовою нічогісінько не зрозуміло. Її дії в сценарії нелогічні буквально повністю. Далі супермен (Генрі Кавілл) не хоче вбити Ітана в ліфті... Навіщо взагалі цю сцену пхали до фільму - тільки гірше зробили. А та безглузда біганина в соло або ж сольна їзда на мотику. Спецефекти настільки якісні, що я буквально бачив як Том Круз іздить в соло по Парижу а далі наклали перешкод і трафіку в пост продакшені.
- актори - крім білої вдови та команди Ітана, весь акторський склад можна було викинути на смітник. Два близнята, дівчата-окуні Ітана взагалі лол)
- зйомки - хоч як вони будуть виправдовуватись, але стільки разів фокус відвалювався... І це 178 млн доларів? Не смішіть

Повний нелогічний, позбавлений сенсу хронометраж в 2 години аж до приїзду в Кашмір здається би робили зовсім інші люди. В Кашмірі хоч трохи схожого почалось та й те не сильно виглядало.

Більша частина фільму - теревені. Балакали 2 години, пару хвилин Том побігав просто без жодного змісту та покатався на байку в соло. Сподобалась тільки бійка в туалеті.

Сказати, що я розчарований - нічого не сказати. Це дно. Найгірша частина =(

2 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Варто переглянути

Цікавий фільм-засторога про те, до чого може довести викрадення персональних даних та вламання зловісної особи до вашого комп’ютера. Фільм знятий з перспективи камер телефона, телевізора та ноутбука. Кінострічка тримає у напрузі з жахливим завершенням. Мінус - низька свідомість користувачів у фільмі. Якщо відбуваються дивні речі без ваших команд на комп’ютері, то варто одразу встановити нову систему і поміняти паролі або взагалі зробити нову адресу електронної пошти.

10/10 Один з найкращих фільмів Marvel

Останнім часом фільми марвел у мене нічого не викликають окрім шаблонності та розуміння, що творці штампують їх заради бабла і вже не дуже дивляться на якість, а дісней тим більше.
Але на мою радість, цей фільм - виняток.

Добротний і комедійний екшн, перевершив мої сподівання. Він несе дух старих добрих коміксів, і надзвичайно гарні діалоги та класні актори добряче це підкреслюють.

Дуже рекомендую, особливо тим, хто зневірився в фільмах від марвел.

1 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Валеріан та місто тисячі планет
Валеріан та місто тисячі планет (2017)
Valerian and the City of a Thousand Planets
10/10 Фільм вартий уваги!

Фільм вартий уваги, бо вже в перших хвилинах з'являється українська космічна експедиція з нашим прапороом та гербом. Загалом у фільмі представлена цікава візія майбутнього, цікаві цивілізації та взаємодія між ними. Багато здорового гумору і майже дитяча романтична історія між головними героями. Переглянув цей фільм три рази в кінотеатрі і ще раз в оригіналі вдома. Бездоганна кінострічка!

0 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Втрата колишньої сили

Дану частину франшизи Зоряних війн можна охарактеризувати як втрачений потенціал. Після того як в кінці 7 епізоду нам показують зустріч Люка (Марка Хемілла) і Рей (Дейзі Рідлі) на острові можна уявити що нас чекає щось захоплююче, але це не так, вже з перших секунд стало зрозуміло що ніякого користі від подорожі Рей не буде. Також пару слів потрібно сказати про Верховному лідера Сноук, даний персонаж після виходу «Пробудження сили» породив тисячі теорій від фанатів франшизи про своє походження і його майбутньої ролі в даному всесвіті, але в 8 епізоді вас чекатиме повне розчарування, ви тільки зможете задати одне питання щодо цього героя після перегляду «Останніх джедаїв» і звучати воно буде приблизно так "Навіщо він взагалі був потрібен ???". Ну і окремо хочеться «відзначити» режисера і сценариста Райана Джонсона, крім того що дана частина вийшла далеко не ідеальна, так він ще й подарував нам найдовшу, марну, нудну і бездарну погоню в історії кіно, а можливо взагалі в історії погонь.

В цілому звичайно фільм вийшов не такий вже й поганий в ньому є безліч натуральних зйомок, багато класичних героїв, легендарний саундтрек. Але в ньому немає оригінальної ідеї, все це так чи інакше ми бачили в минулих частинах, дії деяких героїв вигладить досить безглуздо і марно, також фільму не вистачає Хана Соло в виконанні Харрісона Форда, я думаю він би зміг зробити фільм більш динамічним і веселим.

І все ж хочеться вірити що не все втрачено і 9 епізод виправить недоліки і можливо поставить остаточну крапку.

Да прибуде з вами сила!!!

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Вибух ностальгії і гарного настрою

«Вибух з минулого» це фільм який подарує вам цілу гаму позитивних емоцій, змусить вас не раз сміятися і при цьому в ньому знайдеться місце і для романтики. Варто відзначити і оригінальність ідеї, на перший погляд може здатися що історія не дуже цікава, але як тільки починаєш дивитися фільм всі сумніви відпадають в одну мить. Фільм дозволяє нам побачити якою була б людина і як би вона себе поводила, якщо вперше за 35 років свого життя потрапила в реальний світ і зіткнулася з усіма його труднощами і людськими проблемами.

Підбір акторів у фільмі чудовий Брендан Фрейзер і Алісія Сільверстоун створюють на екрані дуже милий і забавний дует. Особливо радує герой Фрейзера, з усіма його дивацтвами, вишуканими манерами і цілою горою знань про все на світі. Фрейзер дуже точно передає емоції свого персонажа, будь це момент коли він вперше побачив океан або коли вперше поцілувався. Особливої згадки гідний Крістофер Уокен, йому завжди добре вдавалося зображувати трохи дивакуватих персонажів, тому його персонаж в цьому фільмі не став винятком, він одночасно постає перед нами в образі дуже галантної і розумної людини, але який при цьому має кумедні параноїдальні нахили, особливо щодо "комуністів".

Підводячи підсумки варто сказати, що це одна з тих комедій які можна дивитися багато і багато разів і при цьому вона завжди буде виглядати свіжо, а гумор ніколи не набридне.

8/10 Секрет досконалості - недосконалість

Даний фільм розповідає історію про робота який відрізняється від мільйонів подібних йому, він проявляє особливу цікавість до всього в світі який його оточує, його захоплює мистецтво, музика і сотні інших речей, але особливий інтерес у нього викликають люди які його оточують, тому з часом він теж хоче стати одним з них.

Кріс Коламбус зміг знятий чудовий фільм, дивитися який можна в абсолютно будь-якому віці, на мій погляд це одна з його найкращих робіт.

Варто відзначити прекрасну акторську роботу Робіна Вільямса, який виконав головну роль в цьому фільмі і постав перед нами в образі робота - андроїда. Він чудово зумів передати як драматичну так і комічну сторону свого персонажа, цим самим змусив нас співпереживати герою і вірити його успіх. Також захоплюють і діалоги між персонажами, особливої уваги варті бесіди між роботом і його господарем (якого зіграв Сем Ніл), саме вони дозволяю глядачеві немов заново відповісти для себе на питання «що ж таке людина».

Атмосферу фільму прекрасно доповнюють саундтреки від Джеймса Хорнера, вони приносять щось магічне і змушують нас глибше зануритися в світ де робот може стати людиною.

Фільм звертає нашу увагу на головну життєву істину, а саме щоб бути людиною потрібно пізнати любов. Адже це почуття може зробити навіть із «купи заліза» справжнью живу людини та змушує її постійно рухатися вперед, змінюватися і творити щось прекрасне.

Дане кіно варто того щоб його подивитися і можливо навіть не раз, при цьому ви отримаєте массу особливих вражень та позитивних емоцій.

Приємного перегляду!!!

9/10 Дуже добре.

Фільм тримав інтригу до самого кінця. Якісна акторська гра та режисерська робота (з моєї точки зору). Нічого не здавалася занадто награним або погано змонтованим. Є навіть комічні моменти, які дуже гарно підкреслюють іронію подій.

0 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Пісня свободи

Оскар - 1996, "Найкращий фільм", переможець

Епіграф: “Некоторых птиц в неволе не удержишь.” к/ф Втеча із Шоушенка

Найбільша помилка, яку можна зробити під час перегляду даного фільму - це вважати, що він має претендувати на історичну достовірність. Не знаю, як його позиціонували самі автори у далекому 1995 році, але факт лишається фактом - історичні події і персонажів тут перекроїли, при тому, що основні віхи (ситуація з дружиною Уоллеса, битва при Стерлінгу, битва при Фолкерку і т.д.) - начебто і збережені. Але думаю, що авторів цікавила не скільки достовірність, скільки тло для розповіді про свободу, любов до свободи і боротьбу, знову ж таки, за неї.

Свобода у контексті даної кінокартини - у першу чергу свобода вибору, яку, власне, і уособлює головний герой. Вибраний шлях, прийняття рішення і відповідальності за нього - це те, чим він займається. Певним чином йому протиставляється Роберт Брюс, який у фільмі володіє набагато більшими можливостями і ресурсами, але він слабкий духом і тому внутрішньої свободи позбавлений, тому як наслідок - постійно робить те, що кажуть йому інші, більш вольові і харизматичні персонажі.

Зате коли ми розуміємо, що оповідачем і закадровим голосом якраз і був Роберт Брюс, акцент фільму несподівано зміщується. Із оповіді про боротьбу патріотично налаштованих шотландців за свою незалежність фільм перетворюється на історію про вирощування у собі внутрішньої свободи. Але слід зазначити, що одні люди не мислять життя без свободи, а інші - не уявляють свободи без життя, образно кажучи. І, повертаючись до “кардинальних змін” у особистості Брюса - хтозна, чи надовго вистачить його внутрішнього пориву.

Із плюсів: Ідея оспівувавання свободи через створення конфлікту між доволі однозначними і зрозумілими персонажами досягає не розуму, але серця, підносить і надихає, змушує переживати катарсис. Тож загалом вибрану форму оповіді і розкриття героїв у контексті загальної мети можна вважати вдалою.

Головна акторська робота тут, звісно ж, у Мела Гібсона, який уже своєю внутрішньою харизмою затіняє усіх інших і змушує повірити, що за цією людиною міг піти натовп. А влучні і, що заперечувати, доволі високопарні, діалоги і промови, довершують вказаний ефект.

Слід також відзначити батальні сцени, створені із високим рівнем достовірності та майстерності. Вони водночас і вражають масштабністю показаного, і не перетворюються на мерехтіння купи людей, що бігають туди-сюди і незрозуміло чим займаються. У атмосфері жару битви, тим не менш, можна чітко бачити, хто, куди, кого, чим і навіщо, що позитивно позначається на сприйнятті картини. А оскільки значний відсоток хронометражу відведено на ці самі битви, це дуже важливий плюс.

Із мінусів: слабка історична достовірність хоч і не може бути сама по собі мінусом для художнього фільму, але у даній картині присутній занадто сильний поділ на чорне і біле, що зводить її до ролі казочки з іменами реальних історичних персонажів. З іншого боку, така форма викладу відповідає своєму часу, адже наближує фільм до стилістики середньовічного героїчного епосу, на зразок французької “Пісні про Роланда”, наприклад. І ніхто не знає, яким би він вийшов би, якби намагався скурпульозно і точно відтворити історичні події, так що названий недолік майже перетворився на достоїнство.

І якщо попередній мінус досить сумнівний, то наступний, яка на мене, цілком собі реальний. Жіночі персонажі. Їх у фільмі два. Перший - дружина героя. Абсолютно схематична, введена виключно заради сюжетної зав’язки. І наприклад, коли далі Уоллес, захоплюючись принцесою Уельською, говорить їй щось на зразок “Ви схожі на мою дружину. В вас - її сила”, виникає навіть певний когнітивний дисонанс, адже під час розкриття образу дружини ніякої особливої “внутрішньої сили” нам не демонстрували, тож лишається лиш вірити Вільяму Уоллесу на слово.

Другий персонаж - власне принцеса Уельська у виконанні Софі Марсо. І наче все із нею гаразд, вона показана розумною, рішучою, дипломатичною, здатною пристосовуватися, за потреби дотримуватися відведеної їй ролі у “сім’ї”, за потреби - виходити з неї. Але все це нівелюється фактом її романтичної закоханості. Усі її подальші дії у першу чергу пояснюються тільки нею і нічим іншим. Не тим, що вона зрозуміла мотивацію Уоллеса, або прониклася його ідеями, або прагнула справедливості, або ще щось. Просто у жінки, яку не кохає чоловік, заграли гормони. Якби була хоч одна сцена, де вона прямо вербально мотивувала б свої дії чимось іншим, окрім сексуального бажання… але її не буде. Навіть на пряме питання про її мотиви вона заводить проникливу романтичну розмову. У принципі, може це і правдивий і навіть непоганий персонаж для 13 століття. Але схоже на те, що вона стала сильною і позитивною героїнею для задоволення запитів жіночої аудиторії, принаймні як їх уявляли собі автори.

Резюмую: вражаючий і видовищний героїчний епос про свободу на близькоісторичну тематику.

Цитати:

Мы все умрём, вопрос только как и для чего.

Истории пишутся теми кто вешает героев.

Тебя восхищает этот Уильям Уоллес, бескомпромиссными людьми легко восхищаться, у собаки тоже есть храбрость. Умение идти на компромисс именно это делает человека знатным.

По-вашему, народ существует чтобы обеспечивать вам ваше положение, а я считаю ваше положение существует чтобы дать народу свободу.

8/10 Нормовані почуття і понаднормова чутливість

Оскар - 1996, "Найкращий фільм", номінант

Як виявилось, є різні варіанти перекладу назв як фільму, так і оригінального роману за авторством Джейн Остін. Є варіант “Розум і почуття”, є варіант “Чуття і чутливість”. І оскільки фільм має двох головних героїнь-сестер, кожна з яких по суті є уособленням однієї із рис, вказаних у назві, то вибраний варіант перекладу напряму буде впливати на сприйняття.

Можна спробувати звернутися до оригінальної назви, “Sense and sensibility”. Виявляється, що слово “sense” може перекладатись як “почуття, чуття”, або як “смисл, сенс”, і “рація, глузд”. У комплексі виходить щось на зразок “осмислені почуття” або “почуття, керовані здоровим глуздом”, такі, що мають під собою серйозне підгрунтя. Слово “sensibility” має такі значення, як “чуттєвість, чутливість” і водночас “сприйнятливість” яка у даному контексті набуває відтінку сприйнятливості до почуттів або навіть до чужого впливу. Отже, якщо sense - це “осмислені почуття”, то sensibility - “неосмислена чутливість”, не почуття як таке, а бажання відчувати і генерувати емоції, і у той же час сприймати, вловлювати чужі.

У такому контексті “Sense and sensibility” - це історія про дорослішання, переростання дитячої чутливості і поверхової закоханості у підходящий об’єкт внаслідок “тонкої душевної організації”. У той же час це історія іншого персонажа, якого авторка виділяє як приклад для наслідування, і через якого демонструє ідею про те, що відсутність зовнішніх проявів почуттів ще не означає відсутність самих почуттів.

Із плюсів: Слід зазначити, що фільм у першу чергу варто розглядати як своєрідний “зріз” епохи, який створено із уважним ставленням до звичаїв, антуражу, стилю мовлення і так далі. Але, тим не менш, персонажів і їх оцінку почасти можна назвати актуальними і у наш час.

По-перше, у контексті сучасності “конфлікт” між образами головних героїнь нагадує непорозуміння класичного інтроверта і класичного екстраверта. Так, Елінор, старша сестра, не розуміє молодшу Маріанну, яка буквально “вивертає себе навиворіт” перед оточуючими. У сучасному "екстраверсійному" світі така людина, імовірно, вже мала б купу комплексів і відчуття власної “неправильності”, а от у рамки "інтроверсійного" стриманого британського суспільства вона чудово вписалась. У той же час Маріанна постійно звинувачує сестру у холодності, виявляючи характерне для екстраверта нерозуміння внутрішнього світу, відмінного від свого власного, і бунтуючи проти прийнятих правил.

По-друге, Елінор все ж зазвичай внутрішньо заперечує проти наявної несправедливості, просто схильна з гідністю приймати удари долі, особливо якщо нічого не можна зробити. Її стриманість також базується на небажанні плодити у собі зайві надії і пускати у душу нетактовних оточуючих, що цілком нормально. Елінор також властиві поняття про честь і вміння тримати слово, які хоч і пройшли через певні модифікації у 21 столітті, та все одно лишаються актуальними.

Маріанна ж поривиста, пристрасна, вважає, що сила почуттів має дорівнювати силі їх вираження, хоче “кохати і палати". Водночас, у рамках свого характеру, вона може поводитися невиховано і перекладати свої проблеми на інших людей, не бачачи нікого, окрім самої себе, а моментами не те лише порушує правила, а просто виставляє себе на посміховисько. Власне кажучи, таких егоїстичних людей і у 21 столітті не дуже люблять.

По-третє, впав у око примітний персонаж Люсі Стіл, дивна наївність якої здавалася спершу нереалістичною, а мотивація - просто-таки відсутньою, аж доки не дійшло, що це класичне відверте стерво, яке на публіці граєтся у милу підлабузницю і не гребує ніякими методами для досягнення свого. Таких людей було багато в усі часи, просто зараз вони стали менше ховатися.

Фільм переповнений також шикарними другорядними персонажами, які також працюють на комедійну складову. Деякі із них - класичні остінівські герої, що кочують із твору в твір. Письменниця не щадить їх, регулярно вмикаючи іронію (але не сарказм), а сценаристи підхоплюють її дух, подекуди поповнюючи сценарій додатковими стилістично вивіреними діалогами. Деякі сцени можна передивлятися постійно (як-то сцена з атласом Маргарет, усі сцени з містером Палмером, сцена з Фанні і копійками і так далі). Усе це в комплексі створює майже ідеальне видовище.

Із мінусів: Тим не менш, деякі ідеї і думки, які сприймаються органічно у контексті епохи, у розумінні загальнолюдському виглядають наразі якось навіть трохи шкідливо без додаткової адапатації до вимог часу.

Наприклад, Маріанна іноді не намагається бути люб’язною, але за описаних обставин її хіба не можна зрозуміти? Так, вона безпосередня істота, але та ж міссіс Дженнінгс на порядок більш безцеремонна, і за фільмом їй це ніяк не заважає. Так, вона закохується з першого погляду, але чи не те саме робить полковник Брендон? Так, вона говорить із малознайомими про поезію, але чи не краще і справді шукати точки дотику і говорити про те, що цікаво, особливо якщо людина тобі симпатична?

На фоні сказаного моралізаторство з приводу того, чим імпульсивний характер закінчується для жінки виглядає вироком не стільки Маріанні, скільки суспільству із подвійною мораллю, у якому проявляти почуття і бути собою можна всім, крім молодої незаміжньої дівчини. Щодо Елінор і її обранця, то вони навпаки, є еталоном доброчесності, яких на світі у чистому вигляді не існує. Але сліпе слідування принципам приносить часто не менше бід, аніж повна безпринципність, адже хіба можна жити для того, щоб повністю ігнорувати свої бажання.

Загалом, якби кінокартина у підсумку ознаменувалася внутрішніми змінами обох головних жіночих персонажів, я б не мала особливих претензій. Але фільм зі мною не згоден і вважає, що мінятися необхідно лиш одній. Друга виписана у якості еталону, який лишає іншим право на помилку, та не лишає його собі. Лише діяльність людей безпринципних, але активних у пошуку способів досягнення мети, опосередковано і доволі випадково призводить до потрібного результату. А правильна героїня здатна лиш безпомічно миритись із життям.

У якості мінусу слід також виділити певну мелодраматичність сюжетних поворотів, яка, власне, характерна для багатьох творів Остін. Сюжетні збіги, таємні зв’язки між, здавалося б, випадковими персонажами, обов’язковий герой-"розпустник" - це все є у романі і звідти перекочувало у фільм. Хоча не можна не робити знижку на те, що письменниця провадила творчу діяльність у такі часи, коли її книги на фоні решти жіночих романів здавалися навіть підкреслено не мелодраматичними, так що спробуємо їй пробачити.

Резюмую: Загалом фільм прекрасний, і якщо розглядати його більшою мірою у контексті епохи, і просто взяти із нього те, що можна взяти, то вийде отримати ще більше задоволення. Але у ідейному плані враженні двоїсті. Напрошується висновок, що загальна думка про те, що “класика не старіє”, не зовсім правильна. Класика теж потребує постійного переосмислення.

8/10 Король без корони

Оскар - 1996, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Х’юстон, у нас проблема…”

Не те щоб для екранізації такої цікавої події потрібна була б ще якась причина, окрім самої події. Третя пілотована місія із висадки на Місяць, перша і остання серйозна аварія, у якій, тим не менш, ніхто не постраждав. Немов би саме життя заточило цю історію під красивий голівудський хеппі-енд.

Для забобонних любителів нумерології тут є ціла череда “знаків” і “збігів”, які у комплексі створили ситуацію, коли троє конкретних людей (вони, і ніхто інший) наразилися на небезпеку майже неминучої смерті, а четвертий лишився на Землі, неначе спеціально для того, щоб їх усіх потім врятувати.

Ідеї, які несе фільм, доволі звичні і прописні, адже знімали його не заради донесення якихось надзвичайних істин, а задля реконструкції і популяризації подій, що мали місце. Та все ж про них пару слів. Перше - це демонстрація красивої і злагодженої командної роботи. У певний момент фокус уваги зміщується із самих астронавтів на членів Центру управління польотами, які мають можливість генерувати ідеї і багаторазово тестувати різноманітні сценарії розвитку подій, відкидаючи нежиттєздатні, і тому саме вони займаються порятунком астронавтів, у той час як останнім лишається тільки чекати. Усі учасники цього процесу порятунку видаються рівноцінними, кожен здійснює свій внесок. І фінально у авторів вийшла така собі “казочка про Ріпку”, де без маленької мишки нічого б не вийшло.

Друге - виявилося, що якщо є багато фільмів про те, як у людей збуваються мрії, то це якраз розповідь про те, як у декого мрії не збуваються. Джейк Лоуелл, який двічі облетів Місяць, так жодного разу на нього і не висадився, хоча, очевидно, що дуже хотів. Такий собі король без корони. Загалом, він мав би летіти на Апполоні-14, тринадцятий планували під Алана Шепарда. Але через деякі проблеми зі здоров’ям у останнього Лоуеллу запропонували помінятися із Шепардом місіями і він погодився, не підозрюючи, що це рішення навпаки, позбавить його можливості таки висадитись на Місяць хоч раз. Може, цифра 13, може банальний збіг, може не судилося. Не для Лоуелла місячна квітка зацвіла, не для нього…

І, показавши нам глибину драми людини, у якої відібрали її мрію, фільм все ж не забуде вирулити на світлу тональність, показавши, що навіть така мрія не варта того, щоб заради неї себе поховати.

Із плюсів також: Майже документальна точність реконструкції подій, поєднана із зрозумілою глядачеві подачею інформації. Не складно, але і не спрощено. Можна зрозуміти, що насправді сталося, але є час і проникнутися драмою.

Ідеї подані красиво і, як на мене, без зайвого патріотичного пафосу (ну, не без обов’язкових оплесків у кінці, але ж було за що!) Персонажі, хоч і вирізняються певною схематичністю, але розкриті достатньо для того, щоб співчувати їм у даній ситуації. Автори навіть накидали деякі конфлікти, щоб не ідеалізувати їх вже аж зовсім.

Із мінусів: Можливо, дещо псується враження, коли фінал заздалегідь відомий, але тут уже нічого не поробиш.

Резюмую: тим, хто нічого не знає про програму “Аполлон” - обов’язково дивитись, бо точно захочеться потім ще почитати.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Вівсянка проти картоплі фрі із рибкою на десерт

Легка і невимушена, тепла “лампова” комедія про одну розумну і спритну даму, її тупуватих “друзів” і пару вкрадених діамантів. Веселить глядача тонкими жартами на тему міжнаціональних відмінностей, і в той же час не оминає увагою стару добру буфонаду.

Найсильніше місце кінокартини - це акторська гра і чудові персонажі, нею створені. Перш за все, це сама Ванда (Джеймі Лі Кертіс) - панянка із сумнівними моральними принципами, неймовірною винахідливістю і неймовірною ж романтичною схильністю до іноземних мов. По-друге - це абсолютно шикарний Отто (Кевін Клайн) із його незмінним “Не називай мене ідіотом!”. Без Отто, навіть за участю Ванди, фільм втратив би відсотків 80 своєї привабливості, адже переважна більшість жартів, гегів та діалогів випливають із його абсолютно ідіотської поведінки. По-третє, адвокат Арчі Ліч - спершу підстаркуватий недалекий мужчина, зачарований увагою до нього молодої жінки, а потім… потім самі побачите.

Окремі сцени можна передивлятись нескінченно, наскільки вони шикарні у комедійному плані: вибачення Арчі перед Отто (а потім і Отто перед Арчі), сцени “італійського кохання”, діалоги в аеропорту, Арчі у чужій квартирі, усі сцени, присвячені спробам убивства старенької із собачками… і так далі.

Найслабше місце - як не дивно, сюжет, який, хоч і закручений вельми цікавим чином, але має ряд недоліків. По-перше, відсутність експозиції, що не дає нам можливості познайомитися із персонажами глибше, а одразу вкидає у вир подій, за якими до пори важко встежити. По-друге - задля комедійної складової персонажі потрапляють у ситуації абсолютно нереалістичні, із яких вони виходять так, як їм потрібно, виключно волею сценариста. Зокрема, під визначення підпадає і поведінка Отто з Вандою (якого Ванда видає за свого брата, але він постійно себе видає, і дивно, що оточуючі цього не бачать), і вся лінія зваблювання Вандою Арчі Ліча (така квінтесенція неймовірних збігів насторожила б будь-якого, а Арчі наче і не дурний дядько), і дивний суд над Джорджем.

Так, це все підвищує градус буфонади, і це почасти весело, але співпереживати персонажам бажання, тим не менш, не виникає. Не тому, що вони нехороші люди (хоч вони і правда нехороші люди), а саме через надуманість ситуацій, у яких вони опиняються. Так і кидає під час перегляду, немов на хвилях - прекрасні логічні сцени змінюються чимось абсолютно надуманим. Навіть фінал викликає сміх, але не захват. Саме тому фільм, на мою думку, не шедевр, хоча мав усі шанси ним стати.

Резюмую: якщо абстрагуватись і обов’язково відключити внутрішнього аналітика - однозначно сподобається.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Дев'ятнадцять на одного

Перед марвелівцями стояло надскладне завдання - поєднати у одному фільмі надмірну кількість персонажів. Особисто я нарахувала 19 позитивних героїв, це без загалом другорядних Бакі, Хеймдала і Родса. Не знаю, може кого і забула. Виділити кожному із них хоч трохи екранного часу і вплести їх у єдине полотно - взагалі ідея майже безпрецедентна і тим притягує. Завдання, звісно, дещо полегшувалося тим фактом, що всі вказані герої і їх взаємини вже розкривалися у більш ранніх сольниках і перших двох частинах "Месників", тож треба було просто переміксувати між собою тих, хто ще не зустрічався, і спостерігати за цим у принципі було цікаво.

Тим не менш, через велику кількість дійових осіб виникла необхідність тримати у полі зору водночас кілька локацій. Ідея гарна, бо особисто я не уявляю, як можна було б стежити за 19 персонажами у одній сцені. Але місць дії багато, деякі персонажі за весь фільм так і не зустрілися і через це кінокартина трохи розпадається на епізоди і лінії різної вдалості, працюючи то як героїчний епос, то як космоопера. Моя особиста думка: найцікавіше спостерігати за лінією Старка і його попутників, найдивніша - лінія Тора. На фоні цих двох ліній "земні" месники трохи губляться, особливо Чорна Пантера, якого взагалі не видно (видно, вирішили, що всі і так про нього пам'ятають через недавній сольник).

Прямий нерозривний зв'язок із попередніми кінокартинами, завдяки якому кіновсесвіт "Марвел" вже давно перетворився на щось на зразок високобюджетного телесеріалу, грає на руку сценаристам і викликає у відданих фанатів відчуття любовної продуманості, але в той же час і недобро жартує над рештою глядачів, які попередні фільми не бачили або вже підзабули деталі. І не факт, що вони зрадіють необхідності сидіти і згадувати, наприклад, хто такий Бакі, що за сила у Ванди або чому одна половина месників принципово не спілкується із другою. Та вочевидь, у даній ситуації Марвел доводиться обирати, знімати масштабне кіно для фанатів чи щось принципово нове для всіх інших. Вони обрали фанатів, і їх позиція має право на існування.

Так само любовно, крок за кроком, у попередніх фільмах нас підводили до Таноса із його специфічними ювелірними смаками, тож у даній кінокартині лишилося розповісти тільки про камінь душі. Загалом, Танос - найвдаліша складова картини, бо персонажу навіть прописали більш-менш адекватну (для комікса) мотивацію, яка пояснює його бажання і поведінку. Звісно ж, питань вона теж викликає немало. Наприклад, чому саме "половина Всесвіту"? Є і недонаселені планети, є зовсім ненаселені, є дуже перенаселені, може варто якось вибірково підходити? А на багатьох планетах, наприклад, не Землі, проблема не скільки у перенаселенні, скільки у концентрації великої частини ресурсів у руках малої кількості людей. Цю проблему як ви, пане Танос, як гуманіст, пропонуєте вирішувати? Але щось я захопилася...

Виписуючи образ Таноса, Марвел змогли уникнути ще однієї важливої, характерної для багатьох коміксів, проблеми, коли спершу створюється надсильний негативний персонаж, якого майже неможливо перемогти (для драматизму), а потім він починає стрімко слабшати або втрачати інтелект, бо треба ж його якось перемогти. Із Таносом - не так, а чому - дивіться кіно :-)

Із плюсів також варто зазначити підхід до окремих батальних сцен, які побудовані не за принципом "більше стріляй, більше бігай", а виписані як реалізація спільного плану персонажів, який вдається внаслідок їх продуманої і злагодженої взаємодії.

Головною ж проблемою вказаного коміксу, як не дивно, лишається коміксовість, яка, з одного боку, розв'язує руки творцям, дозволяючи їм робити з персонажами все, що завгодно, а з іншого - традиційно викликає безліч логічних запитань. То ми мало не вмираємо після сильного удару об землю, то ногами "з толкача" заводимо нейтронну зірку. Тут в попередньому фільмі молот Тора Хела розкришила як хлібину і він навчився справлятися без нього, то йому тепер потрібен аналог молота у боротьбі проти ще більш сильного Таноса. Тут останній користується каменем реальності, тут абсолютно про нього забуває. А чого варта сцена із Локі, що кинувся проявляти геройство, абсолютно цьому персонажу не властиве? Писати можна довго. Питання про самі камені і особливості їх функціонування взагалі потягнуть на окремий зошит. Але найдужче, мабуть, порадував вакандійський купол, який витримує вибухи, але прошкрібається за допомогою кігтів інопланетних почвар.

Також неприємно вразила мала кількість фірмового марвелівського гумору, а там, де видно було, що хотіли пожартувати, іноді виходило десь на рівні "Вартових галактики - 2", а хотілося б більше жартів на рівні "Залізної людини 1,2,3", або хоча б уже на рівні третього "Тора".

Тим не менш, мені як фанату сподобалося, бо комікс як жанр має одне головне завдання - розважати глядача, усе інше доволі другорядне. Розважитися під час переляду вийде.

Резюмую: враження полемічні, та абсолютно точно можу сказати одне: фільм - переважно для фанатів, людей, які бачили і пам'ятають все, що було раніше, дуже люблять цих персонажів, їх взаємодію, нові світи і так далі. Абсолютно сторонній людині, яка "не в темі", майже гарантовано не сподобається.

5 з 5 користувачів вважає цю рецензію корисною
6/10 Дружба і 50 відтінків шуму моря

Оскар - 1996, "Найкращий фільм", номінант

Напрошується розвиток думки про те, що таке поезія. Чи поезія - це вірші, гра слів, метафори, а чи поезія - це вміння бачити незвичайне і прекрасне в буденних речах. Про те, що відсутність освіти не завжди визначає світосприйняття. Що іноді вистачає одного поштовху, щоб воно змінилося назавжди, і цей поштовх може прийти, звідки ти і сам не очікував. Ну і мабуть про те, що взаємна симпатія, як не дивно, не завжди переростає у щось велике і важливе. Іноді люди просто зустрічаються, щоб збагатити одне одного, перш ніж розійтися назавжди. Особисто для мене остання думка виявилася найцікавішою, бо дещо вибивалася із загальних кліше.

Нескладно виділити у фільмі і певні політичні ідеї, але оскільки фільм в основному не про них, то вони подані фоном, чи то щоб прив’язатися сюжетно до Неруди-комуніста, чи то щоб пов’язати поетичне “зростання” героя із зростанням його громадянської свідомості.

Ну і загалом, у рамках загального настрою, ми несподівано прийдемо до того, що дім - це прекрасно і у ньому можна знайти безліч чудових і неповторних речей, варто тільки навчитися їх бачити.

Із плюсів: загальна тональність кінокартини світла, приправлена м’яким гумором і якоюсь безпосередністю. Комічна складова не виходить на перший план, але органічно обплітає сюжет, немов плющем.

Варто виділити окремих персонажів, які настільки колоритні, що про них можна було б знімати окреме кіно або навіть телесеріал. Одна тітонька Беатріче чого варта, та й решта теж не підкачали.

Ну і насамкінець, повторюся, вдалою вийшла лінія почасти дружби, почасти стосунків кумира і фана. Нормально, що ці стосунки нерівні, і як би нам не було неприємно це усвідомлювати, кожен із нас може бути для іншого, дуже важливого для нас, усього лиш “листоношею”.

Із мінусів: як не дивно, любовна лінія. Вона дивна від самої сцени знайомства, яка виглядає так, неначе героїня із незрозумілих причин вирішила звабити хлопця, якого вперше бачить. “Дивовижність” її у тому, чим всі, кому фільм сподобався, в основному захоплюються - у романтичному процесі закохування героїні у вірші. Саме у вірші, у слова, бо вона нічого не знає про людину, яка їх читає (ба навіть більше, він їх не сам і написав). З його боку все ще веселіше - як істинний “поет” і італієць, він просто закохується у зовнішність. А оскільки вона тане під його компліментами її зовнішності, виходить, що вона теж закохується у свою зовнішність. Побийте мене камінням, але я собі романтику все ж не так трохи уявляю!

З іншого боку, може це просто варіант історії Ромео і Джульєтти, які, як ми пам’ятаємо, теж не мало достатньо часу, щоб пізнати одне одного ближче, а тому, як-то кажуть, і добре, що померли молодими. А може для головного героя це і правильно - знайти собі прекрасну дівчину для очей, бо очевидно, що серце його і розум назавжди зайняте іншою людиною. Сумно воно якось…

Резюмую: для поетів і дуже безхмарних романтиків, яких майже не торкнулося життя

6 із 10

Цитати:

- Не знаю, как объяснить, но чувствуешь себя, как лодка,.. ...бьющаяся между всеми этими словами. - Как лодка, бьющаяся от моих слов? - Знаешь, что ты сделал, Марио? - Нет, что я сделал? - Метафору!

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною