7/10 Фізичні обмеження - не головне

Оскар - 2005, "Найкращий фільм", номінант

Камінг-аут: я не фанатка джазу. Тож якщо після перегляду фільму людина, подібна до мене, потім цілий ранок наспівує “Hit The Road Jack”, то, мабуть, фільм все ж вдався, принаймні, з точки зору музичної складової, яка є головною окрасою фільму, і мені здається, що це очевидно кожному глядачеві, незалежно від його музичних вподобань.

Другою окрасою є Джеймі Фокс. Адже кожен, хто хоч раз бачив на відео справжнього Рея Чарльза, підтвердить, що він проробив велетенську роботу для вживання в образ. Міміка, жести, манеру рухатись, усміхатись - всі ці дуже специфічні речі справді створюють у глядача стійке відчуття того, що перед нам Рей Чарльз, а не Джеймі Фокс, який грає Рея Чарльза, що є ознакою справді хорошого виконання ролі.

Фільм розповідає про період життя Чарльза із 1948 і до кінця 1960-х, зупиняючись на головних віхах біографії і зображаючи три основні складові життя Рея: його музику, його жінок і ... його наркотики. Пунктирною лінією проходить і сліпота головного героя, однак очевидно, що грає вона тут далеко не ключову роль. Можливо, вона частково вплинула на його бажання займатися музикою професійно (адже, як він сам сказав, у сліпого не такий багатий вибір занять), але інтерес до неї виник ще раніше, тож цілком можливо, що якби не хвороба, ми отримали б такого самого Рея Чарльза, тільки зрячого.

Через спогади ми дізнаємося про маму Рея, яка вклалася у виховання сина так, щоб він не почувався неповноцінним, і він однозначно таким не почувається. У нього є особливість, але він настільки звик із нею жити, що вона для нього не базова і не вирішальна. Та і не пам’ятає він вже іншого життя. Імовірно, такого роду ставлення до сліпої людини є найбільш прийнятним: з урахуванням її особливих потреб, але без жалості. Адже сліпа людина - в першу чергу людина, що і продемонстрував наглядно наш герой, про сліпоту якого після першої третини фільму просто забуваєш. Тим більше, що фізична вада ніяким чином не додає святості характеру, як ми прекрасно можемо спостерігати.

Навіть більше, Рей, взагалі-то, доволі неприємний тип. Часто бреше, причому коли йому брешуть, не дуже любить (“Брехун не кращий за злодія”), кидає людей заради більшої вигоди, використовує жінок, та і на наркотики, таке враження, що присідає просто для того, щоб влитися в колектив. З іншого боку, все сказане вище - не одноосібна прерогатива Рея. Інші люди теж брешуть, жінки самі хочуть бути використаними, або таким чином вибивають собі додаткові привілеї, а наркотики, може статися, якраз і допомагали створювати музику, нечувану раніше.

Одним словом, персонаж не надто симпатичний, але саме через це здається, що автори фільму не дуже прикрасили дійсність. У фінальних титрах нам розкажуть і про кошти, які Рей перераховував на благодійність школам для сліпих, і про те, як до кінця життя він виступав проти наркотиків та расизму, але у самому фільмі для цього знайдеться доволі мало місця. Він, скоріше, про становлення, кризу і випробування славою. Більшість людей його не проходять, то чого Рей мав би стати винятком? Відчуття вседозволеності у тій чи іншій формі приходить до будь-якої багатої людини, а тут воно ще множиться на усвідомлення власної геніальності і водночас неповноцінності, у якій немає ніякої його провини.

У фільмі, як уже було сказано, багато музики, а ще - культурних посилань до епохи і деякої специфічної інформації, яку хочеться потім погуглити і уточнити. Особисто в мене таке бажання викликала, наприклад, історія з піснею I Got A Woman, яку дружина героя у фільмі називає богохульною, ну і ще ряд моментів. У ньому досить мало як моралізаторства, так і бажання обілити свого персонажа, але основну ідею все ж можна виділити. Вона формується по ходу кінокартини із “материнських” флешбеків і звучить приблизно так: каліцтво - не наявність фізичної вади, а стан душі.

Із мінусів: незважаючи на всі старання, мені трохи не вистачило повноти образу, особливо у ранні роки становлення кар’єри Рея (а повнота образу для біографічної драми - це дуже важливо). Здавалося, якийсь визначальний відрізок був пропущений між тим моментом, як осліп семирічний хлопчик і навчився сам за собою доглядати, і тим, як вісімнадцятирічний хлопець вирішив поїхати через півкраїни у пошуках власної долі. Можливо, автори не хотіли бити на жалість і зміщувати акценти таким чином, та все ж хотілося б побачити більше, ніж один епізод, про те, як маленький хлопчик жив із своїм новим станом, чи мав він друзів у школі для сліпих, як пережив смерть мами… Чомусь мені здається, що подібні епізоди фільму не дуже б завадили. Але кажуть, що сам Рей Чарльз читав сценарій і схвалив його, а раз так, чому ми маємо вчиняти інакше?

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Штурвал, обмотаний целофаном

Оскар - 2005, "Найкращий фільм", номінант

Говард Г'юз - людина унікальна. Для того, щоб у деталях екранізувати його біографію, мабуть треба було знімати сезон серіалу, і це мало не перший випадок, коли біографічний фільм буквально обрізає деякі заявлені лінії, щоб поміститися у тригодинний хронометраж. Однак це, як на мене, той випадок, коли важливі не стільки деталі, скільки прагнення вловити основні грані характеру особистості та передати їх на екрані. Менш із тим, більшість показаних у фільмі подій у той чи інший спосіб мала місце в реальності.

Перед нами постає людина різносторонніх інтересів і кипучої енергії, якій часто феноменально частить, бо світ просто не може її наздогнати. Коли він це все встигав - особисто для мене загадка, але він займався водночас двома-трьома різними видами діяльності, контролюючи в них усі процеси на кожному етапі, та ще і демонструючи перфекціонізм. Цей персонаж водночас запалює ентузіазмом, смішить і страшить тим, яку ще ... майже неможливу задачу він готовий поставити. Він ніколи не розмінюється на дрібниці, його бачення завжди в пріоритеті, скільки б це йому не коштувало.

Водночас, настільки упевнена в собі людина не може не бути махровим егоїстом, і це, природньо, позначається на його особистому житті. Підозрюю, що у справжнього Г'юза все було ще більш прозаїчно: у часи, коли голівудська актриса паралельно була кимось на кшталт дорогої повії, він просто купував тих, кого міг купити. Персонаж фільму натомість здається просто хлопчиськом у магазині солодощів. Він обожнює жінок і шукає близькості, та не вміє її цінувати, коли знаходить, втрачає її через гординю і банальне небажання прислухатися до потреб іншої людини.

Ну і потаємна сторона - хвороба, що прогресує. Оскільки фільм охоплює серединний період життя Г'юза, ми не спостерігаємо її зародження, але знаємо, що тільки батьки могли так спотворити дитині життя. Можливо, якби він вибрав менш стресовий і кипучий спосіб життя… та тоді це був би вже не Говард. І можливо, така хвороба, як ОКР, принаймі, схильність до неї, певним чином пов'язана з його характером, переповненим перфекціонізмом і бажанням контролювати все навколо. Відомо, що у фільмі симптоматика показана більш-менш достовірно, та все ж доволі прилизано (досить лиш почитати, що творив у моменти загострення справжній Говард). Плюс виникають питання до вибіркової гидливості Говарда, де він періодично то тисне комусь руку і забуває її помити, то береться руками за раковину в громадському туалеті, хоч не може змусити себе навіть взяти чистий рушник… Мабуть, це можна віднести до дрібних огріхів постановки і більше до цього не повертатися.

Жіночі образи нам демонструють доволі різноманітні, та якщо Кетрін Гепберн у виконанні Кейт Бланшетт вийшла яскравою та по-своєму ексцентричною, то Ева Гарднер більше схожа на красиву ляльку. Навіть слова, що вона говорить, і речі, які робить, не завжди поєднуються з тим, як саме вона це каже і робить, і в цьому "заслуга" чи то Кейт Бекенсейл, чи то режисера, що побачив її саме такою. Враження, що навіть в одному фото реальної Еви Гарднер більше справжності, аніж в усій ролі Бекенсейл. Про Фейт Домерг у виконанні Келі Гарнер складно щось говорити, адже роль доволі невелика (взаємини цих двох були значно багатшими, ніж ми побачили у фільмі).

Основне питання: наскільки ДіКапріо справився з роллю? Ну, по-перше, його гламурно-хлоп'яча зовнішність створювала враження, що перед нами хлопчик, якого треба зрозуміти, навіть у ті моменти, коли герой явно демонстрував поведінку сволоти. Така уже в молодого Лео світла та позитивна харизма (коли він став старшим, він її вже трохи поборов). Так само у моменти, коли перед нами хоч і ексцентрична, та все ж людина, наділена силою і владою через власні фінанси, ми неначе бачимо все того ж хлопчика, що грається у великого босса. Через ці нюанси головний герой вийшов хоч і не білим та пухнастим, але все ж явно позитивним і часто надихаючим, а мені, мабуть, хотілося б бачити його більш “сірим”. Однак значну кількість моментів ДіКапріо все ж витягує на ура і помітно, що дуже старається.

Фільм зроблений із характерною для робіт Мартіна Скорсезе епічністю та розмахом. Він іде майже три години, але при цьому в ньому немає, мабуть, жодного зайвого діалогу. Кожна сцена має на меті показати або розказати щось важливе для подальшого сюжету. Фільм не провисає, тримає власний ритм і темп. При цьому зрозуміло, що автор не заглиблюється у технічні деталі, деякі речі подає доволі поверхово, більше концентруючись на емоціях глядача, аніж на розкритті специфіки сфер діяльності Говарда Г’юза. З таким підходом деякі сцени трохи ріжуть око, як от наприклад, сцена слухання в суді, але при всій своїй недостовірності вона доволі непогано відповідає логіці поведінки персонажів. Та і, в кінці кінців, перед нами не судова драма, тож можна авторів і пробачити. Слід також відзначити авіаційні зйомки, що порадують серця любителів, ігри з зістареною плівкою і кольорові фільтри, покликані маркувати більш ранні та більш пізні періоди.

У чому суть фільму? Мабуть, у тому, щоб розказати цікаву історію про багатогранну особистість, яка викликає водночас захоплення, відразу і співчуття і дати кожному глядачеві самому вирішити, що взяти для себе з цієї оповіді. Особисто мене перегляд фільму надихнув піти попрацювати. А вас?

P.S. А ще фільм виявився ідеальним для перегляду в нинішніх умовах. Ось маленький Говард Г'юз вчиться вимовляти слово "карантин". А ось дорослий Говард Г'юз з десяток разів демонструє, як правильно треба мити руки. Це ж просто свято якесь! :-)

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
5/10 Безпосередність чи інфантильність?

Оскар - 2005, "Найкращий фільм", номінант

А чому Чарівна країна? Локалізатори вирішили мабуть, що у наших широтах не всі в темі, тож назва “Ніландія”, "Ніделяндія", "Небувалія" або “Неможлива країна”, буде і менш благозвучною, і ніяких асоціацій не викличе. Та все ж постійно слухати, як письменник називає свою вигадану країну Чарівною країною, немовби не здатен придумати їй цікавіше ім’я - воно якось дивно…

Джеймс Баррі - автор всесвітньо відомої казки “Пітер Пен” про хлопчика, який не хотів дорослішати. Логічно припустити, що у ній багато автобіографічного, тому її треба розглядати у прямому зв’язку з особистістю самого Баррі. Слід зазначити, що, мабуть, неприязнь до цієї казки “збивала” мені і враження від самого фільму. Хлопчики у ній відстоюють своє право ніколи не виростати і завжди залишатися дітьми, але для цього їм потрібна мама. Нею стає для них дівчинка Венді, яка начебто тікала з дому в пошуках пригод, а в якості пригоди отримала щодення приготу ... вання їжі, прання, пришивання гудзиків, стеження за тим, щоб її “дітки” вчасно причісувалися і чистили зуби. Так, Венді не проти, але це тому, що такою її створив письменник, а не тому, що “дочки-матері” - це єдина гра, яка подобається дівчаткам. Тож виходить цікавий посил: хлопці мають право лишатися дітьми хоч до старості, тоді як маленька дівчинка повинна одразу подорослішати і бути 'мамою', причому роль мами зводиться до виключно побутового обслуговування, ніякої іншої функції вона, по суті, не несе. І якщо Пітера Пена автор казки писав явно із самого себе і частково із дітей родини Девісів, яких ми бачимо у фільмі, то Венді, очевидно, виросла із характерних для його часу уявлень про те, яку роль слід відводити дівчинці, і з урахуванням цього дана казка у наш час виглядає істотно застарілою (як, у принципі, і багато інших казок).

Одначе Джеймс Баррі не те щоб хотів назавжди лишитися дитиною. Його тонку душу, мабуть, зачіпали всі ті “дорослі” правила пристойності та незрозумілі ритуали, які зв’язували по руках і ногах його щирість та безпосередність. Імовірно, Джеймсу Баррі більше підійшло б 21 століття, де можна вдень бути офісним працівником, вночі геймером, а у відпустці бігати по лісу з дерев’яними мечами, і більшість людей це давно вже не дивує. Але на його долю випав кінець 19 - початок 20 століття, та ще і в манірній Британії.

Таким він зображений і в фільмі. Мрійливий, спокійний, заглиблений у власні фантазії, та при цьому він іноді, здається, щиро не розуміє, що поганого він робить, які суспільні “правила пристойності” порушує і які дивні думки рояться у головах членів вищого світу, що за цим спостерігають. Вочевидь, саме тому у фільмі його знайомство з родиною Ллуелін Девісів показали так, як показали, адже насправді воно відбулося у 1898 році, коли батько сімейства, Артур, був ще живий, і дві родини тісно приятелювали багато років. Навіть п'єса Пітер Пен була написана у 1904 році ще за життя Артура, тож надихався Баррі, вочевидь, тільки теплими стосунками у родині Девісів і нічим іншим.

Тож Джеймс Баррі у фільмі все ж не виглядає дитиною, він зображений як цілком дорослий чоловік із хорошою фантазією, якому цікаво спілкуватися з дітьми і який їх любить, а раз власних не має, то тягнеться до чужих. Одначе в один момент автори неначе перекреслюють свого наскрізь позитивного героя несподіваним зізнанням: він кохає Сильвію Ллуелін-Девіс. По-перше, чому це подається так, наче з його поведінки апріорі мало б бути зрозуміло? Протягом усього фільму не було жодного натяку на романтику, стосунки були цілком дружніми, і на тобі! І в один момент нетривіальний герой, який не розуміє, чому оточення засуджує його цілком чисті помисли, перетворюється на звичайного чоловіка, який захотів піти наліво, будучи нещасливим у шлюбі. І магія щезає, адже таких історій на світі доволі багато.

І якщо бажання дружньо спілкуватися з дітьми апріорі не може створювати ніяких зобов’язань, то поява у рівнянні кохання все міняє. Якщо ти одну жінку любиш, а іншу ні, чому ти не вирішиш це питання як годиться? Але ні, у цьому фільмі жінки самі вирішують всі проблеми. Дружина розбирається зі своєю подальшою долею, а мати Сильвії приймає важливе рішення щодо Джеймса і дітей, і виглядає так, наче вона вмовляє його на це рішення пристати, хоч ініціатива подібного мала б виходити від нього, і не інакше. Здається, перед нам воістину Пітер Пен у найгіршому сенсі цього слова, але фільм його за це ніяк не засуджує, фільм все стерпить.

Тож як можна ставитися до кінокартини, яка покликана оспівувати дитячу щирість та безспосередність, а натомість чомусь толерує інфантилізм у дорослих? Як на мене, доволі негативно, адже дитяча безпосередність і доросла відповідальність в одній людині - аж ніяк не неможливе явище.

Джонні Депп у цьому фільмі грає добре, як і скрізь, але він не до кінця асоціюється з образом, який створює. Не будучи загримованим під чергового фріка, Депп є привабливим чоловіком. Навіть дуже привабливим. Чоловік з такою зовнішністю мало асоціюється з мрійником, якого діти цікавлять більше за жінок, і Джонні з цим нічого зробити не може, як би він не грав.

Сама ж історія - це зразок байопіку у найбільш тривіальній його формі, коли протягом усього фільму немає майже ніякої сюжетної інтриги і заздалегідь зрозуміло, що буде далі, а розвиток дії фіксується однотипними ситуаціями та діалогами, тож стежити за нею, як на мене, загалом доволі нудно.

Резюмую: фільм із назвою Чарівна країна мав би створювати відчуття хоч якоїсь казковості, але чомусь створює відчуття чогось дивного, але не дивовижного, як і сама казка "Пітер Пен". Немовби навколо картонні декорації, але вони так і не оживають. Неначе це мені обіцяли пригоду, а натомість привели у світлицю і поставили прати речі та пришивати гудзики. З іншого боку, імовірно, моя оцінка доволі упереджена, а фільм у будь-якому випадку знайде свою аудиторію.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
10/10 Гординя як шлях до поразки

Попередження: рецензія містить спойлери

Оскар - 2004, "Найкращий фільм", переможець

Цілком зрозуміло, що Оскара у номінації “Найкращий фільм” насправді дали не за цю, конкретну, частину, а за всю трилогію разом. Тим більше, що помітно, що третя частина “працює” виключно як кульмінація і розв’язка історії, а не як якесь самостійне дійство. Та все ж підзаголовок фінальної частини одразу “спойлить” нам подію, яка нарешті відбудеться і до якої нас вели протягом трьох частин.
Отже, розглянемо основні складові фільму.

Сюжет. Являє собою пряме продовження, підхоплює і розвиває одразу кілька сюжетних гілок та напрямків. При цьому якщо перша частина була найбільш експозиційна, друга - найбільш, скажімо так, “екшенова”, то третя вийшла найбільш драматичною з усіх. При цьому батальних сцен також вистачало, адже за масштабом битва за Мінос Тіріт ще більш обширна і вражаюча, аніж битва за Хельмову Падь із другої частини, плюс маємо ще мордорський похід.

З іншого боку, чомусь знову почали з’являтися незручні питання, яких майже не виникало у другому фільмі. Чи то сюжетних дірок стало більше, чи то в кінці очікуєш на пояснення всього, але так його і не отримуєш. Наприклад, не зовсім зрозуміло, чому король Теоден Роханський, який у другій частині мав мінімум людей і не мав до кого звернутися за допомогою, у третьому фільмі примудрився зібрати настільки масштабну армію, яка змогла буквально переломити хід битви за Гондор. Під час самої битви доводиться спостерігати за деякими дивними тактичними рішеннями. Залишаються питання до Саурона, але про це пізніше.

Ну і сама сюжетна гілка “повернення короля” особисто для мене трохи дивна, бо із показаного у фільмі я так і не змогла зрозуміти, чому всі навколо так носяться із цим самим поверненням. Так, очевидно, що Арагорн є хорошим лідером, який сам по собі здатен об’єднувати навколо себе людей, але фільм робить акцент не стільки на цьому, скільки на його походженні і на необхідності мати у Гондорі короля. Чим принципово король відрізняється від намісника, якщо намісник має такі самі права як і король? Та наче нічим. Чому робиться акцент на тому, що Саурон не хоче повернення спадкоємця Ісільдура на трон? Адже сам Ісільдур здобув персня в бою цілком випадково, при цьому він не виявився настільки хорошим правителем, щоб опиратися владі персня, а навпаки, продемонстрував найнегативніші людські якості, такі як жага одноосібної влади..

Діалоги. Десь до середини фільму увесь гумор, який час від часу проскакував у виконанні певних персонажів, випаровується майже повністю. Меррі та Піппін, Гімлі та Леголас заражаються загальним пафосом, але у цьому фільмі це чомусь не дратує. Маючи за плечима два попередні фільми, ми усвідомлюємо, наскільки близька і реальна для героїв можливість загибелі, і вони самі це також відчувають, тож було б неправильно, якби це не позначилося на загальній тональності діалогів.

При цьому навіть певна затягнутість за хронометражем виглядає виправданою. Адже після того, як протягом двох годин автори нагнітали атмосферу, накручуючи кульмінацію за кульмінацією, як на мене, мало просто видихнути і пустити титри. Хочеться посмакувати розв’язку, повністю відчути її наслідки (як позитивні, так і не дуже), відновити душевну рівновагу, і показаний фінал (а точніше, три чи чотири фінали) з цим справляються на ура.

Персонажі. Із відносно нових, або ж мало показуваних раніше, варто виділити намісника Гондора Денетора, батька Боромира і Фарамира. Цей персонаж продовжує визначену в попередньому фільмі лінію того, як через певні негативні риси характеру і просто слабкості люди (саме представники людської раси) приймають неадекватні рішення і буквально ставлять палиці в колеса більш мудрим і розвиненим особинам світу цього. Якщо фільмом раніше обігрувався гріх гордині на прикладі Теодена Роханського, то тут на прикладі намісника засуджується боягузливість, слабкодухість і навіть певна безвідповідальність, і це все на фоні бажання показати себе твердим та сильним лідером. Спадає на думку, справжньому лідерові насправді не потрібно бути жорстким і негнучким, щоб люди ішли за ним, якщо він наділений іншими, більш важливими якостями.

Решта персонажів закривають свої арки. У першу чергу тут слід згадати Голлума, адже недарма фільм починається із флешбеку, який візуально демонструє нам початок його історії. З попереднього фільму видно, що у цього персонажа було декілька варіантів розвитку, але у підсумку він зробив найбільш очевидний для самого себе вибір.

На прикладі Фродо, який проходить буквально всі кола пекла, і не те щоб із честю, ми розуміємо, що деякі життєві випробування лишають слід настільки глибокий, що після них повернення до минулого життя вже не є можливим. При цьому немає відчуття того, що Фродо - герой, зразок для наслідування, який із честю вийшов із складних життєвих обставин. Він виглядає скоріше жертвою цих самих обставин, яка виконала свій обов’язок, але тепер до кінця життя буде зализувати рани. Асоціації виникають чомусь із ліквідатором ЧАЕС, якого послали на дах реактора. Він не був хоробрим, він просто робив свою роботу, але доза радіації, отримана під час її виконання, незворотня. Чи подобається мені такий “герой”? Ну, він як мінімум нетиповий, і це непогано.

Більш достойно завершив свій шлях хоббіт Сем, який демонстрував неабияку хоробрість, вірність і відданість, та і взагалі виглядав більш вигідно на фоні того ж Фродо. Одначе чи справився він би із перснем краще - питання. Адже за концепцією Толкіна, чим більш сильний персонаж носить перстень, тим більш руйнівні наслідки можуть бути від цього. Сем сильніший за Фродо, і саме він мав виступити стримуючим фактором для останнього. Ну і прекрасний штрих із усвідомленням того, що людині, яка боролася з монстрами і вижила, тепер нічого втрачати, а раз так, то можна нарешті і підійти до дівчини, що тобі подобається.

Меррі і Піппін на перший погляд лишилися такими, як вирушили із Ширу, неначе випробування сил і характеру не лишили на них взагалі ніякого відбитку. Та може статися, що вони просто звикли ховати свої переживання за маскою гумору, або ж просто мають настільки легкий і гнучкий характер, що їх світосприйняттю можна тільки позаздрити.

Дещо незавершеними здалися мені персонажі Фарамира та Еовін. Неначе жоден із них так остаточно і не знайшов своє місце у світі і не розібрався зі своїми комплексами та внутрішньою драмою. У одному з випадків просто відпало джерело тривоги, але чи вирішена при цьому проблема персонажа - невідомо. У іншому склалося враження, що для персонажа важливо було здійснити подвиг, а після цього можна і перестати гратися у “війнушку” і стати тим, ким тебе хочуть бачити. Але все ж ці персонажі доволі другорядні, так що можна і не акцентувати на цьому увагу.

Приємно було дивитися на єднання ельфа і гнома, які, ставши справжніми друзями, подолали расові/національні стереотипи. Просто-таки гімн толерантності, причому подано це доволі м’яко і ненав’язливо.

Із персонажем Арагорна особисто я так і не змогла змиритися, адже за три фільми мені так і не стало зрозуміло до кінця, ні як так взагалі вийшло, що він свого часу відмовився від гондорського престолу, ні які причини змушували його продовжувати не бажати влади (ну тече в тобі кров Ісільдура, і що? Ісільдура зіпсував перстень, а в тебе персня немає), ні коли він остаточно все ж вирішив прийняти корону. Так само пласкою і невиразною залишилася і його лінія кохання.

Локації. Незважаючи на те, що, здавалося б, історія прямує до свого завершення, фільм все ж зміг здивувати деякими новими локаціями, небаченими раніше. Більш повно був візуально розкритий показаний у другій частині Осгіліард, але він трохи програє у порівнянні з величним Мінос Тірітом. Навіть більше, на фоні останнього програє навіть Рівенделл, хоч насправді навряд чи ці дві локації є сенс порівнювати. Також запам’ятався Мінос Моргул, який, на відміну від пустельно-вогняного Мордору виглядає як темний замок із стильною підсвіткою та крутими мешканцями (одразу захотілося стати назгулом виключно для того, щоб пожити у такій фортеці).

Роздуми. У фільмі простежується доволі звична ідея того, що зло, будучи засліпленим власною могутністю і гріхом гордині, може бути недалекоглядним. Зрозуміло, що Саурон не охороняв прохід до гори виключно тому, що йому навіть на думку не спадало, що артефакт, яким всі бажають володіти, хтось може захотіти знищити. Так само очевидно, що накладаючи на назгула закляття на зразок “жоден смертний муж не зможе тебе вбити”, він не передбачив масу інших варіантів, яких у пориві гордині просто не сприйняв.

Ще одна ідея - що Саурон у принципі був правий. Магія персня була настільки сильною, що навряд чи хтось один зміг би справитися із місією і здолати спокусу. Але очевидно, що сила дружби і єдності, яким наш чаклун приділяв замало уваги, здатна на більше, ніж він очікував.

Ну і загалом і в цілому, Володар Перснів - це нескінченна ода дружбі, хоробрості, єдності, незгасній надії та вірі у безперечну перемогу світла. І якщо це саме “світло” може приймати різні форми, характери, бути слабким або сильним, мудрим або ні, бажати вести за собою народ або ж хотіти простого людського щастя, то темрява завжди однозначна. Протистояння цих двох сутностей зводиться до боротьби свободи волі проти відсутності свободи волі, і перша має перемагати.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Безсилля - найтяжчий гріх

Попередження: рецензія містить спойлери

Оскар - 2004, "Найкращий фільм", номінант

Дейв, або Як один випадок може докорінно змінити все твоє життя

Нам не розповідають деталей, але те, що сталося із маленьким Дейвом Бойлом, змінило не лише його внутрішнє сприйняття самого себе, а і ставлення до нього оточуючих. Немовби одразу одні почали його оберігати, а інші - сторонитися. І те, і інше не сприяє відчуттю нормальності.

Здається, що саме те, що всі знають, що сталося з Дейвом у дитинстві, змушує їх сприймати його, скажімо так, специфічно, і в дорослому віці. Вони так часто говорять про те, що Дейв дивний, що глядач сам починає в це вірити, але якщо подивитись об’єктивно, нічого надміру ненормального своєю поведінкою Дейв не демонструє. Звичайний собі мужчина, в міру замкнутий, не амбіційний. Таких чоловіків на світі - мало не кожен третій. Імовірно, Дейв зробив велику помилку, коли залишився жити у місті, де всі про нього все знали. Можливо, він сам себе таким чином “покарав” за те, що тепер він недостатньо “чистий”, не давши собі ані найменшого шансу почати все спочатку.

Друзі Дейва поглиблюють його внутрішнє відчуття неповноцінності. Вони неначе стараються не забруднитися, дистанціюються, всіляко підкреслюючи свою нормальність у порівнянні з ним. Фільм це демонструє не яскраво і не явно, натяками, наприклад, їх бажанням викликати Дейва на легку бесіду вкупі з полегшенням, коли ця бесіда закінчується, і можна більше не відчувати цю глибинну незручність. Можливо, вони навіть відчувають певну провину за те, що не опинилися на місці свого друга, але полегшення, безумовно, відчувається сильніше. “Ненормальність” Дейва настільки підкреслює для них їх власну “нормальність”, що вони самі не помічають колоди у власному оці, перетворюючись на ще більших чудовиськ, ніж Дейв, своєю активністю або ж навпаки, бездіяльністю.

Дивно, що на фоні такої внутрішньої травми Дейв зміг знайти собі дружину, хоч схоже на те, що справді близькою людиною для нього вона так і не стала. Інакше він зміг би довіритися їй і не створив би своєю поведінкою проблеми на порожньому місці.
Можливо, він наївно хотів, щоб вона довіряла йому безумовно, тоді як вона, природньо, стала жертвою почасти стереотипів, почасти - цілком логічних умовиводів, тим більше, що Дейв давав достатньо приводів для підозр. Але схоже, що ця жінка, яка свого часу невідомо чому вибрала Дейва своїм чоловіком, явно хоче не бути собою, а бути частиною абсолютно іншої сім’ї, і саме їй вона демонструє вірність, дистанціюючись від Дейва з його проблемами, і від себе самої на додачу.

Одним словом, достеменно невідомо, що було першим, курка чи яйце.. Чи внутрішній стан Дейва визначає ставлення до нього, чи ставлення оточуючих визначає сприйняття Дейвом самого себе… але подібні “цикли”, як правило, нічим хорошим не закінчуються.

Джиммі, або На що ти готовий заради тих, кого любиш

Знов-таки, ми не знаємо, що конкретно визначило життєвий шлях Джиммі у період між тим, що сталося з його другом, і тим, як ми бачимо його вже дорослим. Однак його характер визначає, з одного боку, недовіра до органів влади (що природно за його кримінального минулого), з іншого - звичка самостійно приймати рішення і брати на себе відповідальність навіть там, де ситуація цього не потребує.

Чи могла б така людина, як Джиммі, лишитися осторонь розслідування убивства власної дочки? Однозначно ні, це просто суперечить його природі. Чи почуватиметься Джиммі винним, якщо під час його ігор у Бога, він зробить якусь фатальну помилку? Чи змусить це його переглянути власне життя і принципи? Однозначно, ні. Він із тих людей, які спробують розрахуватися, компенсувати заподіяне у власний, прийнятний для них спосіб, і будуть вважати, що боргів за ними не лишилося, і можна продовжувати жити, як раніше.

Для того, щоб залишитися собою, Джиммі навмисно оточив себе людьми, які готові виправдати будь-який його крок, як от наприклад дружина, що прикидається невинною овечкою, але природньо, що у жінки, яка має братів-бандитів і вийшла заміж також за бандита, формуються доволі специфічні моральні принципи, які вона і демонструє.

Тому очевидно, що Джиммі завжди залишиться “переможцем по життю”. Це характерно для всіх людей, які ні в чому не сумніваються, і це дуже, дуже сумно...

Шон, або Специфіка роботи поліції у маленьких містечках

Історія Шона у фільмі розкрита найменш повно. Ми до останнього не розуміємо його особистого ставлення до того, що відбувається, здається, що він просто робить свою роботу. Так само нас не інформують про те, що не так із його дружиною, тому ця лінія у фільмі взагалі ні на що не впливає, але створює додаткове відчуття “дивовижності” всього того, що відбувається.

Шон, будучи співробітником поліції, має бути арбітром відносно того, що є законним і що є правильним. Але натомість, у підсумку, коли діло починає стосуватися людей, яких він особисто знає, він займає позицію нейтрального спостерігача. Чому так? Він підтримує вбитого горем друга дитинства? Він вважає, що деякі люди не живуть, а мучаться? Чи він просто стверджує неприглядну ідею фільму: найстрашніший злочин з точки зору суспільства - бути приниженим. Суспільство пробачить тобі злочин, але ніколи не пробачить безсилля.

Чи схвалюють автори подібну ідею? Більше схоже на те, що вони нейтрально констатують цю гірку правду, і під час перегляду це справляє набагато сильніше враження, ніж будь-які моралізаторські промови.

Із мінусів: важко не кинути каменюку у бік директора з кастингу, що підбирав дітей на ролі головних героїв у юні роки. Адже, виходячи із його логіки, хлопчик із світло-рудим волоссям виріс і якимось чином перетворився на палюче-чорноволосого Шона Пенна, а чорнявий і чорноокий хлопчина латиноамериканської зовнішності - на темно-русявого і блакитноокого Кевіна Бейкона. Подібна халтурність у підборі акторів станом на сьогодні доволі помітна після виходу двох частин “Воно”, де актори, що грають персонажів у дитинстві і дорослому віці підібрані так, наче це як мінімум батьки та їхні діти. Добре, хоч із типажем героя Тіма Роббінса в дитинстві більш-менш вгадали...

Також є певна претензія до детективної складової. Нам так активно вказують на дивну та підозрілу поведінку одного з персонажів, що доволі швидко стає зрозуміло, що до чого. Але якщо ця сюжетна гілка все ж виписана і показана добре, адже вона не скільки “про детектив”, скільки “про драму”, то фінальна відповідь на питання, хто ж тут убивця, як на мене, виглядає притягнуто за вуха, дивно і навіть не до кінця пояснюється. Так що розв’язку для такого фільму можна було б зробити і краще.

Резюмую: Картина витримує мало не ідеальний баланс між діалоговою, дієвою та психологічною складовою, що робить її прийнятною для перегляду майже для будь-якої аудиторії. У фільмі немає зайвих сцен та діалогів, кожна з них слугує розкриттю авторського задуму та цілі, через це дія ніде не провисає. Не те щоб ви втратите шанс докорінно змінити своє життя, якщо не побачите цей фільм, однак задоволення від міцно зліпленої кримінальної драми, хорошої промальовки характерів та психоаналізу персонажів ви, безумовно, отримаєте.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
6/10 Сухар - легенда Америки

Оскар - 2004, "Найкращий фільм", номінант

Оригінальна назва фільму “Seabiscuit” перекладається як сухар або галета, і це кличка коня, який, власне, і є головним героєм цієї кінокартини, чи, принаймні, з’єднувальною ланкою для сюжету. Певна річ, що нашому глядачеві дослівний переклад не дав би ніякої інформації про те, чого очікувати від фільму, але варіант локалізаторів - “Фаворит” - ще гірший! Справді, невже так необхідно було обізвати Фаворитом коня, який був за всіма параметрами більше схожий на Аутсайдера? Ну та то таке...

Отже, перед нами еталонна спортивна драма, яка змушує співпереживати і навіть бере за душу, та водночас не може не викликати роздумів на зразок “десь я це вже бачив” Автори фільму зосередилися на класичній спортивно драматичній канві із серії “зустріч - тренування - перемога - проблема - тренування - перемога”, і це передбачувано до крику. Та оскільки у цих законах жанру насправді мало що можна поміняти, то окрім загальної сюжетної ... лінії, яка не передбачає неочікуваних поворотів, “брати” доводиться ще і якимись іншими речами.

У нашому випадку, слідуючи за текстом екранізованого роману “Сухар - легенда Америки” , автори намагаються розгорнути історичне тло і вписати в нього персонажів, надавши історії цілісності, однак виходить у них це далеко не ідеально. Чи то аж занадто багато матеріалу з книги було викинуто задля дотримання хронометражу, чи це огріхи постановки, але історичні “довідки” іноді виглядають безсистемними вставками, які неначе живуть своїм життям та існують окремо від персонажів. Історія про те, як Велика Депресія стає чинником, який докорінно міняє долі деяких людей, як кінні перегони стають мало не улюбленою розвагою американців, у яких мало що лишилося, і як маленький відбракований коник-переможець стає для них символом надії на майбутнє, у принципі у фільмі простежується, але якось дещо пунктирно, хоч помітно, що спроби розповісти таку історію робилися.

Схожа проблема і з персонажами. Вони прописані, їх втілюють хороші актори, їх історії напхані деталями, та водночас вони подані доволі крупним помолом і тому їх характери, дії та мотивація постійно викликають питання. Чому батьки покинули героя Тобі Магуаєра (не могли прогодувати сина чи хотіли дати поштовх його таланту, були праві чи неправі)? Чому тренер - любитель коней відійшов від основної роботи, заробив репутацію міського божевільного, а потім одразу погодився на пропозицію роботи, хоч роботу не шукав? Як сам бізнесмен (Джефф Бріджес) без найменших сумнівів узяв на роботу такого дивака?

Персонаж бізнесмена заслуговує на окремий абзац. Людина, що заробила статки на виробництві та торгівлі автомобілями, а потім чомусь вирішує купити не просто скакового коня, а такого, про якого, м’яко кажучи, малувато позитивних відгуків. Він зайнявся конями і участю в перегонах у якості хоббі чи це був спосіб альтернативного заробітку? Якщо перше, то як могла не зачепити його та сама Велика Депресія, що в нього лишився час і кошти на таке хоббі? Якщо друге, то як він міг купити мало не на останні гроші скакового коня із далеко не найкращими характеристиками? Це ж мало не те саме, що викинути гроші на вітер! А ще він настільки добрий, що абсолютно не схожий на бізнесмена. Постійно всім “дає шанс”, іноді закриває очі на відвертий обман і непрофесіоналізм, довіряє своїй інтуїції настільки, що це мало не за межами логіки, але при цьому у нього все і завжди виходить…

Найбільш тривіальна частина починається, коли троє героїв зустрічаються, адже зрозуміло, що зараз вони всі разом будуть тренуватися і витренують те, що треба, і їх взаємодія місцями вийшла доволі “плакатною”, ніж я очікувала. Навіть спроби вклинити деякі дрібні конфлікти виглядають чужорідними - настільки у цієї трійці все залито цукром з патокою, настільки вони хороші та правильні. Чесно кажучи, краще б приділили більше уваги технічним деталям, щоб людина, абсолютно незнайома з перегонами, змогла для себе зрозуміти, яким чином поєднання досить маленького за розміром коня і високого (а отже, важчого) жокея, не завадило цьому тандему перемагати. Спроби, які робить фільм для того, щоб пояснити даний парадокс, зводяться загалом до психології, тренувань і волі до перемоги, але ж ці фактори не можуть відміняти об’єктивну реальність!

Один із цікавих і правильних посилів картини - фраза про те, що “всякий кінь на щось та і згодиться”. Адже, на противагу сказаному, головні герої картини якраз не готові згодитися “на щось”, їм якраз потрібно все або нічого. Фільм вийшов не про прийняття обставин, а про те, що треба вперто боротися з ними, і тоді станеться диво. Менш із тим, диво стається у одному випадку з мільйона, а от приймати свою долю як є - навик доволі важливий.

Загалом, що хотіли показати - у принципі, ясно. Що іноді рецепт успіху - це коктейль із оригінальних і нестандартних складових, які опинилися у потрібному місці у потрібний час. Що у справу треба вкладати душу, а не робити на ній гроші (тут наш “Фаворит” прямо перекликається із ще однією спортивною драмою - “Джеррі Магуаєр”, причому у хорошому сенсі.). Що треба боротися і не здаватися.

Також тут можна помітити певне протиставлення механічного і живого. Так, механічне виробництво виливається у кризу, втрати, самотність. Дружини кидають чоловіків, діти - батьків. Бездушний бізнес провокує загибель дитини і розлучення з дружиною, звільнення від нього - знайомство з новою жінкою, яке штовхає на шлях бізнесу більш душевного, природного, пов’язаного із живими істотами, який, навпаки, створює нове, стимулює соціальні та особисті зв’язки. Цікава лінія, але сприймати її слід виключно як метафору, адже з точки зору реалізму вона не витримує ніякої критики. Бізнес є бізнес, на чому б він не робився, а люди завжди мають шанс лишатися людьми, чим би вони не займалися.

Резюмую: непоганий фільм, потенціал якого до кінця не було реалізовано.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
Дощ
Дощ (2018)
The Rain
7/10 Досить цікаво

Досить цікавий данський серіял - вони здатні робити дуже якісний продукт. Якраз цікаво переглядати в нинішній ситуації світового карантину :)

Володар морів: На краю світу
Володар морів: На краю світу (2003)
Master and Commander: The Far Side of the World
8/10 Чи то посередність, чи то золота середина...

Оскар - 2004, "Найкращий фільм", номінант

Як виявилося, ця кінокартина знята за мотивами серії романів Патріка О’Брайана про капітана Джека Обрі та його друга, корабельного лікаря Стівена Метьюеріна. Всього цикл містить 20 романів, у яких детально і з дотриманням фактів, відповідностей, використанням морської термінології та достовірним описом маневрування кораблів, описуються пригоди вказаних персонажів у період наполеонівських війн. Їх образи є вигаданими і тому збірними. Так, зокрема, автор приписує головному героєві Джеку Обрі подвиги, насправді здійснені іншими морськими капітанами, та все ж самі події романів, наскільки я розумію, значною мірою історично достовірні.

Судячи з опису, все, що лишалося кіновиробникам - це просто взяти один з готових сюжетів та відобразити його на екрані, намагаючись не нашкодити там, де все і так добре, і вони з цим нелегким завданням прекрасно справилися.

Сюжет кінокартини справді, як би це банально не зв ... учало, захоплюючий і непередбачуваний. У певні моменти кінокартина навіть трохи імітує зміну жанрової спрямованості, що створює додаткову родзинку, а іноді вносить у оповідь певну долю іронії, та все ж основна задача сюжету, зважаючи на пригодницьку спрямованість фільму - тримати в напрузі, при цьому не нагнітаючи її на порожньому місці з повітря, що йому цілком вдається.

Не являючись знавцем, але все ж маючи певні уявлення про те, як мають виглядати морські битви (спойлер: не так, як у Піратах Карибського моря), сказала б, що ця сторона знята максимально реалістично, але при цьому і достатньо захопливо. Виявляється, тримати увагу глядача можна і без польотів на мотузках, акробатичних трюків та криків "На абордаж!". Так само довіру викликає і антураж, і зображення тогочасного морського побуту. Ну і не могла не порадувати відсилка до Дарвіна з його дослідженнями Галапагоських островів.

Акторський склад цікавим чином перегукується зі знятими за пару років до того "Іграми розуму". Там якраз запалював тандем Рассела Кроу у ролі дивакуватого інтроверсивного аж до асоціальності математика і Пола Беттані у ролі веселого та хвацького сусіда по кімнаті. У цьому фільмі ми мали можливість спостерігати за цікавою метаморфозою: Рассел Кроу у ролі веселого, балагуристого та водночас домінантного капітана, та Пол Беттані у ролі його антипода - спокійного та іронічного лікаря-натураліста. Ця парочка також постійно демонструвала різницю у поглядах на те, що складало реалії їх життя: на війну, обов'язок, дисципліну і владу, дружбу і дане слово, відповідальність та совість, але дивним чином виходило, що пристати на правоту одного з них повністю неможливо. Кожен з них має свою правду, а разом вони доповнюють одне одного, немов віолончель та скрипка у струнному дуеті, і водночас врівноважують одне одного, немов дві шальки терезів.

Окрім сказаного вище, вагомою перевагою фільму можна назвати те, що він не кидається в крайнощі: не скочується в гуморну оповідку на зразок тих же Піратів, але і не вдаряється у надмірно смішний пафос, яким так часто грішать американські епічні кінокартини. Навіть напутня промова капітана у сцені перед боєм нагадує скоріше короткий інструктаж і містить буквально пару пафосних слів про батьківщину, лише щоб швидко нагадати солдатам, хто вони, що тут роблять і навіщо. Завдяки цьому персонажі картини, і головні, і другорядні, виглядають живими. Ти їм віриш, а тому за них переживаєш. Їх мотивація стає простою, зрозумілою і ненадуманою, відображаючи звичні, та водночас не так і прості істини.

Однак при всіх достоїнствах складається враження, що фільм намагається бути водночас усим і всім догодити, а тому він якийсь “усереднений”. Не драма, не комедія, просто хороше пригодницьке кіно, але воно ризикує не лишитися у пам'яті надовго. Здається навіть, що зараз про цей фільм вже взагалі мало хто знає і пам'ятає. Не вистачає йому якоїсь невловимою родзинки для того, щоб із хорошого кіно перетворитися на надзвичайне. З іншого боку, може так і виглядає “золота середина” за всіма параметрами?

Ну і, виходячи з факту наявності багатої літературної основи, як на мене, варто було б знімати не фільм, а серіал, адже ці цікаві персонажі заслуговують на більш детальну розповідь про їх морські пригоди, або, як мінімум, на її продовження.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Втрачено при перекладі

Оскар - 2004, "Найкращий фільм", номінант

Дослівно назву даного фільму можна було б перекласти як “Втрачено при перекладі”. Можливо, вона відсилає нас до сцени, де перекладачка чи то через власну некомпетентність, чи то будучи упевненою у неможливості культурного порозуміння, не зовсім правильно перекладає монолог японського режисера для американського актора, до якого він, власне, і звернений. Але оскільки мені так і не вдалося до кінця зрозуміти сакральний сенс цієї сцени (ну, наймайте нормальних перекладачів, і не буде нічого втрачатися при перекладі), то я скоріше приходжу до висновку, що вона має охоплювати більш широкий сенс. Поміщаючи нас у ситуацію зіткнення двох культур, нам неначе хочуть сказати, що труднощі з порозумінням трапляються також і у тих, хто начебто спілкується однією мовою, і річ тут зовсім не у відсутності чи наявності мовного бар’єру.

Подібні труднощі з близьким оточенням виникають і у головних героїв, це продукує їх душевну самот ... ність, яку потрапляння у нерідне культурне середовище тільки підсилює. Навіть більше, перебування у чужій країні якраз і використовується у якості художнього прийому для підкреслення цієї самотності. Складається враження, що герої постійно стикаються із такими культурними проявами, які увесь час викликають у них неприйняття, відторгнення, неприємне здивування і, як результат, бажання забитися у якусь шпаринку, тільки б цього не бачити і не чути. Але кожен, хто бував за кордоном, хоча б у якості туриста, знає, що інша країна сприймається зазвичай як нова та цікава, а не чужа та ворожа, якщо ми маємо до кого поговорити, і маємо того, хто б нас слухав, і саме чогось такого нашим персонажам ой як не вистачає.

Боб, герой Білла Мюррея, вийшов колоритним - водночас саркастично-іронічним і дуже втомленим від життя, сумним, але не депресивним. Це немов Пітер із Мисливців за привидами, який постарів і втратив глибинний сенс існування, який у підсумку звівся до спроб розпізнати бордовий колір серед 50 відтінків бордового, та все ж не втратив здатність хоч і трохи сумно, але влучно жартувати над усим, що його оточує.

Шарлотта, героїня Скарлетт Йохансон, у своїх спробах самопошуку виглядає дещо аморфною, ну або просто викликає бажання допомогти їй розібратися в собі через чарівний пендель у вигляді особистої драми, будь то втрата джерела доходів чи якась інша рушійна сила. Її проблеми навряд чи будуть зрозумілими людині активній, від неї віє чи то богемністю, чи то інфантильністю, і Шарлотта виглядає справжньою героїнею нашого часу - дівчиною, яка має свободу вибору, та поки не придумала, що з нею робити.

Чи могли б ці двоє помітити одне одного десь у барі Лос-Анджелеса і чи стали б вони одне одному хоч якось потрібними, зважаючи на різницю у віці, статусі, захопленнях… та майже в усьому, що визначає особистість? Якось малоймовірно… Очевидно, що саме магія і водночас прокляття їх місця перебування визначила їх взаємини і дала їм шанс одне одного побачити.

Особисто мені найдужче, мабуть, заважала різниця у віці головних героїв. Зрозуміло, що вони потягнулися одне до одного, у першу чергу, на емоційному рівні, але саме через віковий фактор їх закоханість видавалася якоюсь дивною і трохи чужорідною. Неначе фільм раптово вирішив погратися у “романтичну комедію”, а потім перестав, поховавши всі надії на визначення його конкретної жанрової приналежності.

Мабуть, саме через це кінокартина спершу викликала доволі некомфортне відчуття. Адже у якийсь момент виникала необхідність надати героям “романтичного” сприйняття, але зробити це не виходило, як не парадоксально, через відсутність ряду кліше, характерних для “романтичних комедій”. І тільки через певний час після перегляду стало зрозуміло, що саме це і виділяє дану кінокартину, вирізняє її серед відносних жанрових “родичів”, робить самобутньою і вимагає індивідуального та чуттєвого, а не звично-клішованого, підходу до сприйняття історії героїв. І якщо у мене не вийшло до кінця їх специфічними стосунками, то це не означає, що не вдалося комусь іншому. Або ж я просто дивилася фільм не в тому настрої.

Зрозуміло, що це кіно не про кохання, це було б занадто просто. Зрозуміло, що це кіно не про взаємне збагачення і вирішення своїх проблем. Так, є цілий пласт фільмів, де герой/герої шляхом контакту із малознайомими людьми несподівано розуміють, що і як їм далі робити зі своїм життям, але ця кінострічка і сюди не потрапляє. Це кіно скоріше про... паузу, на яку герої ставлять основний сюжет свого життя заради побічної гілки. І хай навіть остання на даний момент здається на порядок привабливішою, її ніхто і ніколи не обирає, адже у цьому немає ніякого подальшого сенсу.

“Я більше не прийду до тебе в номер. Тому що вже ніколи не буде так весело” - говорить Шарлотта Бобу, і вона права. Миттєвості не повторюються, і тим вони цінні. І не будь-які стосунки мають закінчуватися сім'єю, дітьми та “вічним коханням”, так само як і не будь-яке закордонне знайомство має переростати у банальний “курортний роман”.

Фільм, безумовно, не для всіх, але це не означає, що всі, кому він не сподобався, мають недостатній інтелектуальний рівень. Його треба не розуміти чи препарувати, а відчувати, і це нормально, що історія підстаркуватого актора та інфантильної дружини фотографа не в кожного викличе яскравий емоційний відгук. Та все ж важко не відзначити і цілісність історії, і гарну акторську гру вкупі з потраплянням у типажі, і комедійну складову, а цього зазвичай вже достатньо для того, щоб назвати фільм хорошим.

4 з 4 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Коментар

Досить непоганий серіал, думав буде гірше, а насправді це типу продовження людей X.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
10/10 Убивство як форма розваги

Оскар - 2003, "Найкращий фільм", переможець

Що першим впадає в око при перегляді - у цьому фільмі абсолютно відсутній протагоніст. При цьому річ не про те, що автори зміщують акценти, наприклад, виставляючи не надто хорошого персонажа позитивним героєм. Тут протагоніст просто не заявлений у принципі, а сама історія є не протистоянням, а, скоріше, безпристрасною оповіддю про звичайних людей у не зовсім звичайних обставинах.

Певні паралелі із мюзиклом “Мулен Руж”, який вийшов за пару років до цього і також номінувався на Оскар, звісно ж напрошуються, зважаючи на той факт, що свого часу Базу Лурману пропонували зняти “Чикаго”. Але Лурман відмовився, і тому ці два фільми вийшли все ж досить різними. “Мулен Руж” використовує доволі примітивний сюжет із обов’язковою любовною лінією як канву для нанизування музичних номерів, що перетворює фільм на один тривалий відеокліп. Якщо прибрати музику, залишиться доволі мало осмисленого матеріалу. “Чикаго” ж має цілком са ... мостійний сюжет, і якщо прибрати музику з нього, вийде доволі невесела, та все ж вивірена і закінчена драматична історія. Одначе формат мюзиклу збавляє градус серйозності, даючи глядачеві відчути певну оперетковість того, що відбувається, транслюючи йому той самий дух Чикаго 20-х років, де ніяк не можна було ставитися серйозно ні до джазу, ні до вбивства, ні взагалі до життя.

Мій улюблений персонаж у цьому фільмі - це, звісно ж, головна героїня Роксі Харт. Загалом, думається мені, якщо жінка самозакохана і меркантильна, але при цьому розумна, вона часто має певну харизму, що викликає до неї змішане ставлення: відразу і захоплення водночас. Якщо жінка недалека, але при цьому має гарний характер, вона може бути милою і, як мінімум, нікому не шкодити. А от Роксі Харт - це вибухова суміш тупості, недалекості, егоїзму, проміскуїтетності, меркантильності і самозакоханості, і подібний набір “чеснот” у жінці просто доводить до сказу. Та і в чоловікові, чесно кажучи, теж…

При цьому героїня все одно залишається якоюсь… дрібною. За нею не відчувається масштаб, справжні амбіції, таланти, увесь її арсенал маніпуляторських прийомів - це сльози, зомління і пропонування сексуальних послуг, та і мріє вона лиш про феєрію оплесків і про те, щоб у очах людей повсякчас бачити своє прекрасне відображення. Хай там як, а подібна жінка скінчила б свої дні безславно, бо хоч пару разів вона і змогла вхопитися за правильну ідею і адаптуватися до ситуації, та за таких вихідних даних це не може тривати вічно.

На фоні Роксі навіть Велма Келлі, співачка з дешевого кабаре, виглядає зразком якості та гідності. Так, Велма як персонаж другорядний розкрита дещо гірше і у сприйнятті її образу є білі плями. Але ми все ж можемо припустити, що ця дівчина мала хоч якийсь талант, раз достатньо успішно виступала у дуеті з сестрою, на відміну від абсолютно бездарної Роксі. Менш із тим, обидві дівчини ідеально ілюструють Чикаго у його погоні за славою і дутими зірками.

Біллі Флінн вийшов дещо однобоким, та прекрасно доповнює героїнь у їх самозакоханості, являючись типажем харизмата-ляльковода і постійно перемагаючи як завдяки абсолютній безпринципності, так і завдяки грі на романтичних настроях і бажанні людей чути лиш те, що вони хочуть.

Всі три акторські роботи прекрасні і заслужено відзначені преміями та номінаціями (Золотий глобус у Гіра та Зельвегер, Оскар у Кетрін Зета-Джонс). Зустрічала, правда, думку, що Рене Зельвегер абсолютно не підходить на таку роль, погано грає та співає, і взагалі не красуня. На це я можу сказати тільки одне: якщо Рене Зельвегер виглядає у своїх музичних номерах бездарно, дерев’яно і не заворожує вокалом, то це значить, що вона прекрасно справляється із роллю, адже такою і має виглядати Роксі Харт. Вона має бути настільки несимпатичною, щоб викликати мінімум співчуття, і актриса представляє нам саме такого персонажа.

Про що кіно? А кіно у яскравих декораціях, музичних номерах, деякі з яких стали класикою, і з використанням цілого ряду художніх прийомів та умовностей доносить до нас просту і зрозумілу інформацію про наш світ. Про те, що невинних людей страчують, а винних випускають, докази фабрикуються, а всім заправляють гроші. Про те, що симпатичною мордочкою можна добитися більшого, ніж мізками. Про те, що шоу-бізнес живе скандалами, а найкращий піар - чорний. Про те, що якщо ти добрий, милий і люблячий, тебе будуть використовувати. Про те, що люди рідко думають головою. Ну і про те, що не треба мати талант, а треба придумати, як зробити так, щоб тебе запам’ятали. Минуло 100 років, а нічого не змінилося, світом править той же самий хайп, який із газетних передовиць перемістився у ютуб та соціальні мережі.

Мало не вперше в житті я не буду придиратися до реалізму. Справді, яка різниця, скільки жінок повісили у Чикаго за вбивство у вказаний період? Кого хвилює надмірна схематичність і театралізованість судового процесу? Фільм живе, розповідає історію своєю унікальною мовою та іронічно доносить заявлені ідеї. Він прекрасний.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Про жіночу самоідентифікацію

Оскар - 2003, "Найкращий фільм", номінант

Серед оскарівських номінантів 2003 року, між приреченим на успіх “Піаністом”, який мало того, що байопік, так ще і вкотре розкриває дуже трагічну, але благодатну тему, між серединкою саги про Володаря перснів, між легким і феєричним мюзиклом “Чикаго” та епічно-романтично-патріотичними “Бандами Нью-Йорка”, несподівано затесалося доволі-таки непросте кіно.

По-перше, при перегляді подібного фільму мимоволі почуваєш себе недостатньо компетентною для того, щоб взагалі давати йому оцінку. Немовби тут треба бути професійним кінокритиком, і бажано ще перед цим захистити кандидатську дисертацію з літератури. А у нас що? Роман Майкла Каннінгема “Години”, за яким знято даний фільм - не читала. Роман Вірджинії Вульф “Місіс Делавей”, використаний Каннінгемом у якості метатексту - тим більше не читала. Спроба ж прочитати його призвела до усвідомлення, що він є зразком інтелектуальної прози, написаної у жанрі потоку свідомості, а ... жанр цей доволі складний для сприйняття і точно не мій улюблений. Тут необхідно не скільки глибоко вдумуватися, скільки глибоко відчувати, занурюватися у потік і пізнавати героя/героїню певними глибинними ділянками мозку. Безумовно, це складніше, аніж читати описові характеристики, адже процес пізнання і творення висновків тут відбувається немовби зсередини, і тільки якщо герой справді цікавий читачеві, він стане витрачати час на подібне занурення.

Менш із тим, пару слів сказати все ж хочеться.

Для початку - цей фільм дуже “жіночий”, незважаючи на те, що і режисер, і сценарист, і автор літературного першоджерела - чоловіки. Адже і всі головні героїні - жінки, і наповнений він не скільки подіями, скільки рефлексіями та роздумами, і рефлексії ці значною мірою стосуються жіночої суб’єктності героїнь, усвідомлення і бачення ними самими власних ролей.

Далі слід зазначити, що самої по собі ідеї із романом, який пов’язує крізь простір і час його автора, читачку і потенційну героїню, вже достатньо для привернення уваги, адже вона доволі нетривіальна, хоч і не те щоб абсолютно нова. Таким чином, як мінімум композиційно фільм запам’ятається навіть тим глядачам, які не зачепляться за сюжет і персонажів у силу тих чи інших обставин.

Кожна з героїнь фільму тим чи іншим чином схожа на місіс Делавей, та водночас ці три жінки не схожі між собою. Чи можна це вважати метафорою того, що якими б різними не були жінки, їх історії часто схожі не через подібність їх характерів, а через подібність їх сприйняття суспільством? Можливо. Але не точно.

Скоріше схоже на те, що ці три жінки - немовби етапи розвитку місіс Делавей від найслабшого до найсильнішого, і водночас “реінкарнації” цієї героїні у різні часи. Кожна з них по суті потрапляє в обставини, що її притісняють, будь то хвороба, невдалий шлюб чи токсичні стосунки, або ж усе разом. Кожна з них тією чи іншою мірою думає про самогубство, але якщо одна його схильна скоїти, то друга обере життя у якості виходу із ситуації. Третя ж матиме достатньо сил, щоб не просто обрати життя, а зробити його таким, як їй потрібно, і це саме героїня нашого часу. Світ змінився, він став більш прихильним до жінки та її потреб, неначе хочуть нам сказати. І так, не випадково кожна з героїнь має лесбійські нахили, та лиш одна має змогу їх повноцінно реалізувати.

Простежується також і зв’язок між Вірджинією та героїнею, яку вона вигадала. Здається, що вона вклала у неї частинку себе, та водночас зробила її і не схожою - більш сильною, врівноваженою, такою, що організовує простір і час навколо себе. Чи хотіла б сама Вірджинія, яка навіть боялася домашньої прислуги, стати такою жінкою? Можливо. Але не точно.

Сама ж героїня, Клариса, мабуть не переживає і половини тих емоцій, які переживав її книжний прототип, адже, будучи перенесеною в реалії сучасності, вона може бути собою, вільно обирати, як жити, коли і з ким. Менш із тим, проблема нерозділених почуттів, бажання бути потрібною і водночас “контролювати периметр” навколо себе, бажання бути і водночас не бути з людиною, все ж лишається, адже такі речі існують поза простором і часом.

Найцікавіша, мабуть, у цьому фільмі історії Лори Браун, читачки, при тому, що вона найменш багата на події. Її драма протікає глибоко всередині, і нам лишається тільки здогадуватися, яке таке своє віддзеркалення вона помітила у героїні роману “Місіс Делавей”, що це змусило її цілком і повністю переглянути свої подальші плани на завершення того дня, у який вона пекла іменинний торт для чоловіка. На поверхні ж лежить бажання бути гарною дружиною і грати свою соціальну роль, не бачачи іншої альтернативи, але очевидно, що це не приносить не те що щастя, а навіть простого морального задоволення. У будь-якому випадку, у порівнянні з авторкою Вірджинією, Лора робить більш здоровий вибір, позиціонуючи себе як жінку, здатну вже здатну приймати якісь потрібні для неї рішення (на противагу Вірджинії), але поки що не здатну знайти власну дорогу в житті (на противагу Кларисі).

Ну і насамкінець, якось так виходить, що від жінок, які знаходяться у пошуку самоідентифікації (Вірджинія і Лора) страждають особини чоловічої статі (чоловік Вірджинії, чоловік і син Лори). А від жінки, яка самоідентифікацію вже довела до кінця, не страждає ніхто, а значить, дайош жіночу самоідентифікацію в маси!

За темпом фільм доволі повільний, небагатий на події, та багатий на емоційні значущі діалоги, тому дивитися його варто у відповідному настрої і з повним зануренням. Ну і попереджаю, що перегляд абсолютно протипоказаний ненависникам жіночих рефлексій і тому подібних “шмарклів”, а також просто медитативного кіно.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Володар перснів: Дві вежі
Володар перснів: Дві вежі (2002)
The Lord of the Rings: The Two Towers
10/10 Геноцид, гонка озброєнь і хвилинка шизофренії, або Рецензія на багато літер

Попередження: рецензія містить спойлери

Оскар - 2003, "Найкращий фільм", номінант

У рецензії на першу частину вже було зазначено, що у принципі трилогія “Володар перснів” - це цілісна історія. Та оскільки перед нами все ж не серіал, а історія з трьох частин, то кожна з ним сприймається також як окремий, самостійний і завершений етап. Перша частина іменувалася “Братство персня”, і вона логічно закінчується тим, що формат братства перестає існувати, а його учасники розділяються і розбрідаються вирішувати власні сюжетні квести. Друга частина носить назву “Дві вежі”, і у ній ідеться, власне, про союз двох веж і результат цього союзу. Так, інформацію про нього ми отримуємо ще у першій частині, однак тільки у другому фільмі він переходить від планів та підготовки до активних дій.

Отже, розглянемо основні складові фільму.

Сюжет: У порівнянні з першим фільмом, який був мало не ходячою експозицією, у другому більш значною мірою відбувається розвиток показаного у першому. Він більше насичений подіями і бойовими сценами. Також, якщо експозиція першої кінокартини часто викликає питання, на які фільм відповідей не дає, у другому глядач приймає всі сюжетні умовності і дозволяє фільму працювати з ними, тому сюжетні твісти другої кінокартини викликають дещо менше питань.

Перша частина у плані сюжету була доволі лінійною та одномірною, у стилі “прийшли - побалакали - пішли”, а от друга вже успішно розділяється на дві-три самостійні сюжетні гілки, які вряди-годи перетинаються. Також, якщо у першій частині було лиш кілька більш-менш локальних боїв, то друга підвищує градус епічності битвою за Хельмову Падь, що їй, звісно ж, іде на користь.

Діалоги: Знову ж таки, якщо перша частина - це постійні глибокі розмови, що лиш вряди-годи перемежовуються комедійними вставками на зразок “А Мордор - це направо чи наліво?”, то у другій кількість таких вставок збільшується. Меррі та Піппін продовжують тягнути на собі комедійну складову, але тепер до них все частіше приєднується гном Гімлі, якого періодично тролить Леголас. Свою лепту внесли і енти з їх нарадою, і навіть Гендальф. Але водночас, збільшивши кількість жартів, автори примудрилися пропорційно наростити і концентрат пафосу, який розливається не тільки у мотиваційних промовах, а і, здавалося б, у звичайних діалогах друзів або знайомих людей, тому місцями здається, що це вже якось аж занадто…

Персонажі. Кінокартина подарувала нам одразу кількох нових героїв, і, на відміну від старих, всі вони доволі вдалі. Без сумніву, окрасою другого фільму є незабутній Голлум - синтез новітніх технологій і бездоганної акторської гри. І так само, як Енді Серкіс здатен за секунду змінювати емоції на обличчі, так і його персонаж викликає водночас цілу гаму суперечливих емоцій. В основному це щось середнє між відразою і співчуттям, але і відчуття небезпеки, якою віє від цієї істоти, якій абсолютно нема чого втрачати. По суті, Голлум - шизофренік, у якому відбувається боротьба двох протилежних особистостей. Одна з них слабка, улеслива і боягузлива, інша - жорстока та підступна. При цьому обидві ці суб-особистості знаходяться під повною владою Персня, тільки якщо Смеагол - раб Персня і йому у будь-якому випадку потрібен хазяїн, то Голлум мріє бути Володарем Персня, не розуміючи, що у цей самий час Перстень підкорює його собі.

Інші персонажі в основному ставляться до Голлума надміру жорстоко, вважаючи, що ця непевна “тварюка” цілком заслужила таке ставлення, та насправді маскуючи таким чином власну відразу і острах перед його абсолютною непередбачуваністю. Також складається враження, що навіть у найменш сильних Голлум викликає бажання нанести йому якусь шкоду, адже над таким жалюгідним створінням доволі легко самоствердитися, хоч це і дещо огидно.

Персонаж Фродо у цьому фільмі напряму пов’язаний із персонажем Голлума. Останній по суті є випробуванням для Фродо, який на практиці відпрацьовує слова Гендальфа, сказані у першій частині, про те, що якщо не можеш повертати життя, не варто засуджувати на смерть, і поступово проникається співчуттям до свого попутника. Водночас причиною тому є походження Голлума і Перстень, до якого все дужче прикипає Фродо, і тому він як ніхто інший здатен зрозуміти Голлума. У той же час, ніяких трагічних змін, окрім депресивності та певної зацикленості, поки що із характером Фродо не відбувається, що напряму підводить глядача до думки, що деякі люди є ментально сильними, навіть якщо такими з першого погляду і не виглядають.

Помітно розвивається і арка персонажа Сема. У порівнянні з тим домашнім хлопчиком із першого фільму, який не міг заснути на голій землі та постійно мріяв про дім, Сем змужнів. Він стійко переносить похідні умови, готує на вогнищі, всіляко дбає про Фродо, демонструє стабільність і упевненість людини, яка твердо стоїть на ногах і добре розбирається у тому, що є що. У деякі моменти навіть спадає на думку, що, можливо, якби Гендальф замість Фродо вибрав Сема, останній навіть краще справився б із місією, зважаючи на те, що Перстень на нього не впливає, здається, взагалі ніяк.

Цікавою, хоч і не до кінця глибоко виписаною, є арка Гендальфа, який, схоже, перейшов на наступний рівень розвитку. Він немов би став більш упевненим у собі, чи то почавши краще бачити майбутнє, чи то отримавши якісь сакральні знання там, де він був.

Що стосується трійці Арагорн-Леголас-Гімлі, відверто кажучи, для мене вони як були, так і лишилися персонажами малоцікавими і доволі другорядними, так як другий фільм їх додатково ніяк не розкрив. Леголас та Гімлі були цікавими в основному взаємними підколками і виглядали не стільки самостійними особинами із власною історією, скільки персонажами-провідниками, очима яких ми спостерігаємо за тим, що відбувається навколо. Арагорн продовжував доводити “королівську кваліфікацію”, позиціонуючи себе як лідера і навіть даючи поради деяким королям, одначе навіть його особиста драма із нелегким вибором та можливий вихід із ситуації у вигляді доданого у сюжет потенційного любовного трикутника не викликала яскраво вираженого інтересу. Можливо тому, що персонаж його коханої Арвен сам по собі доволі статичний, ми не спостерігали за розвитком любовних взаємин по ходу сюжету, а тому не можемо їм повноцінно співпереживати.

Сама Арвен з’являється епізодично і ніяких нових барв у свій образ не привносить. Як і раніше, це благородна жінка, здатна на щиру і жертовну любов, цілком і повністю впевнена у своїх почуттях. На цьому фоні навіть трохи виникають сумніви: чи справді Арагорн відмовляє їй, бо вважає себе негідним такого дару, чи просто він розуміє, що не настільки сильно любить її, як вона його?

На фоні решти жіночих персонажів цікавим і свіжим виглядає персонаж Еовін. На відміну від статичних Арвен та Галадріель, які цілком і повністю розуміють своє місце у світі, Еовін немов би знаходиться на роздоріжжі. Вона у постійному протиріччі між тим, чого вона хоче, чого від неї чекають і чого вимагає обов’язок. Здається, що роки, проведені у домі дядька, де вона по суті виконувала функцію “люблячих меблів”, настільки розвинули її тугу за тим, щоб бути значимою, що вона готова закохатися у першого ж достойного чоловіка, прийнятного для неї за статусом. Водночас, як би вона не говорила, що всі роханські жінки - войовниці із давніх давен, на практиці видно, що жодна з показаних жінок меча не носить і тим більше не прагне іти у бій. Тож вочевидь вона просто хоче сама вирішувати сама свою долю, поставивши себе поряд із сміливими чоловіками, які так і роблять, та водночас не до кінця розуміє, чого їй треба.

Ще один цікавий новий персонаж - це Фарамир, брат покійного Боромира, сумну історію якого вкладають у п’ятихвилинний флешбек, але він розповідає про абсолютно нового для сюжету героя більше, ніж про Леголаса і Арагорна розповідають два фільми. Його образ непогано працює і сам, але ще краще виглядає на контрасті з братом. Як би покійний Боромир не розпинався про народ, схоже, що особиста слава для нього - далеко не порожній звук, як, власне, і влада. Це ріднить його із батьком, тому саме Боромир є улюбленим сином, і тому ці двоє так хотіли заволодіти перснем. У Фарамира все навпаки: як би він не хотів завоювати любов та повагу батька, а разом з тим і особисту славу, усвідомлення загального блага стає для нього вирішальним у його вчинках, тож цілком очевидно, на боці якого з братів у нас авторські симпатії.

Ну і на закуску Теоден - король Роханський. Людина, яка через власну гординю (небажання кликати на допомогу) буквально ставить під загрозу результат битви, готова загинути через власне розуміння честі і повести на смерть решту своїх співвітчизників. Тут маємо лінію, яка демонструє, як деякі представники людської раси через свої власні слабкості приймають неадекватні рішення і в буквальному сенсі заважають іншим, більш мудрим особинам, їх рятувати.

Локації. Якщо перша частина мало не щоп'ять хвилин демонструвала якісь нові неймовірні краєвиди, які полонили враження, то у другій картині цього менше через її менш експозиційний характер. Більшість локацій нам уже знайомі, а щодо стосується нових, то Рохан із столицею в Едорасі не дуже вразив, Хельмова Падь і Осгіліард цілком симпатичні, але не більше. Мабуть, найбільш ефектним (із нових) місць вийшов ліс Фангорн із його колоритними мешканцями - любителями тривалих беззмістовних нарад.

Роздуми. Друга частина стимулювала думки на полемічну тему, про яку вже багато сказано на “профільних” ресурсах - тему так званого “оркоциду”. У першому фільмі гобліни, орки та їх “брати” урук-хаї лише з’являлися, немов чорна напасть, і творили зло. У другій частині є кілька сцен, які, по-перше, ідентифікують їх як розумних істот (хоч і жорстоких), по-друге, окреслюють різницю між орками та урук-хаями (перші однозначно виглядають, скажімо так, на порядок менш інтелектуальними). Крім того, позитивні персонажі явно висловлюють щось схоже на співчуття на адресу людей, які воюють на боці Мордору та Ізінгарду, одначе орків вони просто нещадно винищують і явно не мають їх за живих істот. Тут може бути кілька версій пояснення:
1) Автор - расист і/або шовініст і своїми орками яскраво демонструє думку про те, що деякі нації є суцільним злом і не заслуговують на толерантне ставлення. Зважаючи на явні паралелі із нацистами (так, у фільмі орків називають “воєнною машиною”), можливо автор і правда мав це на увазі, по суті виділяючи нацистів як окрему національну одиницю.
2) Автор, будучи людиною релігійною, не позиціонує орків як окрему людську расу або націю, серед представників якої статистично мають траплятися як погані, так і хороші представники, а позиціонує їх як демонів, прислужників Сатани, а відтак ні християнська, ні єврейська версія релігії толерантного ставлення до демонів не передбачає.
3) Зважаючи на той факт, що нам не показують ні жінок-орків, ні дітей-орків, зате показують процес появи на світ нових урук-хаїв як уже дорослих, готових до війни, істот, орків слід сприймати не як живих, наділених свободою волі, учасників війни, а як зброю, створену спеціально для війни. Це такі собі Термінатори, запрограмовані на убивство і на прояви беззмістовної жорстокості. Навряд чи нам спадало на думку співчувати адептам Скайнету, тож очевидно, що і орки на співчуття не заслуговують.

Окремо слід виділити також екологічну складову, яка намічалася і в першій частині, та більш повно розкрита у другій. Показане споріднює фільм із анімаційними картинами Хаяо Міядзакі (хоч, мабуть, правильніше було б сказати, що це Міядзакі міг надихатися творами Толкіна) із його постійним протиставленням сил природи і наслідків технічного прогресу. Однак якщо у Міядзакі все часто неоднозначно, то тут цілком очевидно, що автор засуджує прогрес, який шкодить природі, і тим більше прогрес, спрямований не на підвищення якості життя, а на покращення знарядь убивства та руйнування.

Враження. Друга частина сподобалася, мабуть, навіть більше за першу, яка і так налічувала оцінку 10 із 10. Це продовження історії, розширення історії, плавний її розвиток, і якщо глядач після перегляду першої картини зміг прийняти “правила гри”, за якими розвивається це кінематографічне прочитання, то йому залишиться тільки насолоджуватись переглядом.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Що ж я все-таки подивилася?

Оскар - 2003, "Найкращий фільм", номінант

Основне питання, яке цікавило мене після перегляду: що ж я все-таки подивилася? Епічну реалістичну драму з історичним бекграундом та потужними персонажами чи пафосну голівудську “клюкву” з романтизацією бандитизму? Мабуть, і те, і інше водночас.

Найкращою складовою фільму є, без сумніву, історичний бекграунд у художньому антуражі. Локальна війна на фоні глобальної війни на фоні ще більш глобальної війни, соціальні конфлікти, національні конфлікти, міжрасові конфлікти, релігійні конфлікти… Розбрат у таборі демократів, де американці битимуть ірландців, при тому, що всі вони однаково не люблять негрів. Легкість, з якою добропорядні жителі перетворюються на бандитів, бандити - на політиків, а політики прикидаються добропорядними жителями.

Супроводжується це все, начебто, доволі автентичними декораціями та костюмами. Достатньо погуглити фото деяких прототипів героїв, і очевидно, що декоратори з костюмерам ... и та гримерами недарма їли свій хліб.

При цьому Скорсезе старається не давати оцінок, він скоріше скурпульозно досліджує симпатії та антипатії різних груп тогочасного суспільства, вимальовуючи основну ідею про плавильний котел, з якого відливався сучасний Нью-Йорк. Мартін Скорсезе любить Нью-Йорк. І Америку любить. З усіма її недоліками. І епоху досліджує з явним задоволенням, і персонажів зображує з явною любов’ю та прихильністю, якими б вони не були.

Доповнюється вищесказане хорошими акторськими роботами, і основною окрасою тут, звісно ж, є Деніел Дей-Льюіс. Він краде кожну сцену, у якій з’являється. Поряд із ним ДіКапріо виглядає школярем, хоча ДіКапріо теж дуже старається. Ну і не можна не відзначити Брендона Глісона - його роль не така велика, але він з нею справляється як треба.

Реактивна суміш цих компонентів викликає співпереживання і дозволяє настільки глибоко проникнутися режисерським баченням, що одразу по перегляду здається, що цей фільм взагалі не має недоліків. Так хіба, дрібнички всілякі...

Перший недолік - у основній сюжетній канві. Постійно виникало враження, що все це я десь уже бачила. Убитий батько, молодий месник, харизматичний убивця, що бере під крило… Навіть більше - бачила мабуть з десяток разів: щось було знято до “Банд Нью-Йорка”, а щось - після. Тож коли історично-політичне підгрунтя відходило на другий план, поступаючись основному сюжету, місцями навіть почало ставати трохи нуднувато.

Ще одна слабка ланка фільму - любовна лінія. Красива і пристрасна, та виникає нізвідки і існує, здається, виключно для того, щоб задовільнити запит аудиторії на жіночого персонажа. Причому персонаж має бути водночас і привабливий, щоб чоловікам було приємно дивитися, і з характером, щоб нормальна жінка могла себе з ним асоціювати. І не повією, бо яка нормальна жінка захоче асоціювати себе з повією, хай якщо навіть саме такий персонаж тут і напрошується.

Заявлені стосунки героїні Кемерон Діас із героєм Дей-Льюіса теж майже не розкрили. Пару фраз, одна спільна сцена. Ми так і не дізнаємося, чому Білл лютував на Дженні. Якщо через її зраду, то у чому саме вона виражалася? Ми так до кінця і не розуміємо, що відчувала Дженні до Білла: любов, вдячність, прив’язаність чи навпаки відразу. Чи мала вона якийсь внутрішній конфлікт, коли в її житті з’явився Амстердам?

Нічого цього нам не скажуть, бо цього нема в сценарії. Вочевидь, Скорсезе не фанат жіночих намотувань драми на кулак, його більше турбує, як розбиралися між собою два потужних чоловіки на фоні протестних бунтів. Але в такому разі чи не краще було шановному автору взагалі відмовитися від введення у фільм лінії, яка йому нецікава? І так, Кемерон Діас своєю відверто паскудною грою і фарбованим рудим волоссям тільки погіршила ситуацію. (Ну не личить темний колір волосся до її блідого обличчя натуральної блондинки! Навіщо над актрисою знущатися?)

Третя проблема, на мій подив, виникає із персонажем М’ясника Білла, феєрично зіграним Дей-Льюісом. Він є центральним стержнем картини, саме його філософія має виглядати не обов’язково презентабельно, але зрозуміло і закінчено. А ми так до кінця і не зрозуміємо: якщо він благородний воїн, останній у своєму роді, то як може бити в спину? А якщо він тільки прикидається, запудруючи іншим мізки своєю балаканиною, то чому він так сильно поважав покійного священика Валана саме за його принциповість і чесність? Питань ще багато, та почасти цей цікавий дядько так і лишився для мене загадкою.

А між тим, коли ти читаєш сухі викладки про справжніх бандитів тих часів, розумієш, що справжній М’ясник Білл був ще тим покидьком. Навряд чи там ішлося про принциповість або чесність навіть на тому рівні, на якому це було показано у фільмі. І навіть з урахуванням того, що режисер не приховує і не виправдовує його жорстоких діянь, той факт, що цей малопривабливий мужчина у його кіношній варіації іноді починає здаватися людиної честі, якийсь трохи дивний. І ні, порівняння з “Хрещеним батьком” Копполи тут не підходить: персонажі там подавалися на порядок тонше, а рівень пафосу був набагато нижчий, тож і сприйняття, відповідно, інше.

Так само романтизованим видається і протистояння ірландських банд та корінних американців, у якому перші виглядають умовними протагоністами, хоч насправді у результаті їх “перемоги” ірландська мафія вкоренилася у Нью-Йорку на добрих років п’ятдесят і займалася у принципі тим самим, що і будь-яка інша мафія - розбоєм, убивствами, підкупом політиків і тому подібними веселими речами, а не доблесною помстою за вбитого батька. І тим більш комічною виглядає фраза одного ірландця про “Нью-Йорк, у якому нам вже не було місця”, коли насправді якраз ірландці собі своє місце по суті і відвоювали.

А висновок буде такий. Хтось дивиться кіно серцем, а хтось - розумом. Мартін Скорсезе явно хотів зняти фільм і для тих, і для інших, але у погоні за основними тригерами для перших не врахував дотошності других. Можливо тому фільм так сподобався багатьом і номінувався аж на 10 “Оскарів”, але жодної нагороди у підсумку так і не взяв. Або просто Академія не любить Мартіна Скорсезе. Біс його зна…

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Дисонанс

Оскар - 2003, "Найкращий фільм", номінант

Отже, маємо справу з картиною на тему Другої Світової війни під назвою “Піаніст”, сценарій до якої, пафосно кажучи, “написало саме життя”, яке, як відомо, найкращий автор. Це історія відомого піаніста Владислава Шпільмана, списана із його ж власних мемуарів, хоч присутні, звісно ж і певні розбіжності. Зокрема, насправді, будинок, у якому проживало сімейство Шпільманів, волею долі опинився на території Варшавського гетто, тож насправді їм навіть не довелося переїжджати. Вочевидь, сцену переїзду сім’ї у фільм списали, щоб показати, як люди, що звикли до раціональності світу, намагаються знайти пояснення та виправдання і вірять у те, що найгірше з ними вже сталося, не знаючи, що усе тільки починається. Також очевидно, що драматичний епізод із непочутим прізвищем німецького офіцера також вигаданий, адже вказаний офіцер існував насправді, і Вікіпедія люб’язно може підказати бажаючому і його прізвище, і його ім’я, і навіть рік його сме ... рті у радянському полоні.

До мінусів фільму можна віднести той факт, що його перша третина настільки сильно перекликається із “Списком Шиндлера”, що навіть важко сказати, калька це чи все ж таки кіноцитування. Є певні зауваження і до побудови сюжету. Наприклад, те, що сім’я Шпільмана не пройшла селекцію і саме тому їх відправляли до Треблінки, ніяк не пояснюється, і тому при перегляді складається враження, що вивозили повністю все гетто, а не певну його частину, що викликає нерозуміння подальшої появи героїв у тому самому гетто. Також дивною виглядає і сама система селекції: складається враження, що просто періодично безсистемно розстрілювали кожного третього. Але ж ми всі прекрасно знаємо німецьку практичність: першими під кулю пішли б найстарші та найслабші, не кажучи вже про головного героя, який навіть пару разів, умовно кажучи, давав привід? Через ці дрібниці складалося враження, що я спостерігала за силовим полем сценарію в дії, і це дещо знижувало градус співпереживання.

І в цьому місці я закінчую із неприємною частиною рецензії, адже насправді написане вище не має аж такого вирішального значення. Врешті-решт, віддавши данину поваги фільму Спілберга, кінокартина вирулює на самостійний шлях. Режисеру прекрасно вдалося передати атмосферу наростаючого жаху, коли чим далі, тим гірше, і кінця-краю тому не видно.. При цьому помітно, що автор займає позицію спостерігача і дослідника, намагаючись змалювати світ не чорно-білим, а максимально об’єктивним.

Зокрема, у кінокартині зображені доволі-таки різні євреї. Хтось бідував у гетто, хтось давав хабарі охороні і заробляв на контрабанді, хтось працював поліцаєм - пристосовувалися як могли. Фінал, правда, для всіх них передбачався один, тільки вони про це не знали... Так що ось нам перша думка: не треба співпрацювати з ворогом, бо він тебе зжере, коли ти станеш йому не потрібен (доволі актуально для України у нинішніх умовах, не здається?).

Ще нам показали доволі-таки різних поляків: щирих фанатів спротиву, бажаючих зробити добро і бажаючих заробити трохи добра, переляканих ненависників євреїв і переконаних прислужників нового режиму. При цьому через призму років, що вже минули, складно винуватити декого з них за їх позицію. Схоже, вони хотіли знайти хоч якесь раціональне зерно у світі, що раптово перестав бути раціональним.

Ну і, насамкінець, нам показали різних німців. Відвертих садистів, переконаних нацистів, мовчазних виконавців і навіть тих, хто в міру своїх можливостей намагався хоч щось зробити правильно. Так що ось нам ще один посил: сволота не має національності. І це теж доволі актуально для України у нинішніх умовах.

Доволі оригінальний сюжет підкріплюється грою Едріана Броуді, який чи то і правда хороший актор, чи настільки вдало потрапляє у типаж, але віриш йому безумовно. Імовірно, деяким глядачам могло здатися, що головний герой байдужий до всього, що навколо нього відбувається, але це далеко не так. Просто він флегматичний, життєві випробування не провокують його на прояви істерики, а навпаки, змушують заганяти емоції все глибше і глибше всередину. Апофеозу цей процес досягає, коли він здається на милість добрих, але чужих людей. Він повністю залежний, він не може просити про більше, але і сам для себе не може зробити нічого, і віддячити за допомогу не може ніяк. Йому лишається лиш сподіватися, що вони не проявлять недбалості і не вирішать в один прекрасний момент, що вже і так зробили достатньо. Така думка часто відвідує його самотніми вечорами, і насамкінець від його емоцій лишається один лиш затравлений погляд - суміш страху, безнадії, безпомічності і сорому. Броуді буквально грає самими очима, але ними він виражає все.

Примітно, що антипатики фільму зазвичай обурені аморфністю та “негероїчністю” головного героя, його покірністю, яку вони трактують у стилі “і що хорошого він зробив, щоб за нього переживати?”. Відповім. Насправді, Шпільман - не герой, так само як і решта людей, які не чинили спротиву - ніякі не герої. Вони жертви. І співпереживати їм варто не через те, що вони зробили щось яскраво виражено хороше, а тому, що вони нічим не заслужили того, щоб їм робили погано. У образі головного персонажа ми вбачаємо певний внутрішній конфлікт через те, що він сидить на місці, а хтось інший веде боротьбу, але як би він не почувався винним, нічого з цим зробити він не зможе. Адже єдиним результатом його спротиву стала б смерть, а він занадто сильно хотів жити.

Можна задатися питанням: то тепер всім можна бути такими Шпільманами з їх цілком природним бажанням зберегти власну шкуру? Знову відповім: не всім. Просто всі люди різні, і декому не дано закривати грудьми амбразуру. Такі люди не заслуговують на захоплення, але на свою частку співчуття цілком заслужили. І кожному невдоволеному варто б спробувати чесно і неупереджено дати відповідь на питання: а що він сам робив би на місці героя? Загинув би з честю, не ставши на коліна, чи все ж таки захотів би вижити у будь-який прийнятний спосіб? Ні, я вірю, що справжні герої серед нас є, але упевнена, що їх небагато..

P.S. Слід зазначити: заміни піаніста на поета, актора, драматурга чи власника м’ясного магазину - принципово для сюжету нічого не зміниться. Назва фільму є лише посиланням на реальну особу з її реальною історією, і яскраво виражених ідей про “мистецтво, яке врятує світ”, там по суті і немає. Мені це особисто ніяк не заважало, адже у даному кіновитворі і без цього є над чим подумати.

4 з 4 користувачів вважає цю рецензію корисною
Нещодавно переглянуті: