Жанр: Пригодницький з елементами наукової фантастики та комедії
Сюжет: Астронавт Райленд Грейс (Раян Гослінг) прокидається після штучної коми на космічному кораблі у відкритому космосі. В нього повна дезорієнтація та амнезія. Він не розуміє хто він, де він і яка в нього мета. Вся команда загинула, він єдиний хто вижив. Поступово побічні дії коми проходять і пам'ять починає повільно повертатися. Від цього стає ще гірше, бо Райленд Грейс розуміє, що він не той хто тут потрібен і знаходиться не в тому місці. Але вибору не залишається.
Враження: Гарний, приємний фільм, навіть милий. Зустрічав жарт, що це "Інтерстеллар для геїв", але я би сказав, що це "Інтерстеллар для хіпстерів" (а як там хіпстери? ще існують?).
Фільм доволі веселий і позитивний. Можливо це пояснюється режисерами Філом Лордом (Phil Lord) та Крістофером Міллером (Christopher Miller), які до цього продюсували та знімали переважно легкі комедійні фільми, мультики та серіали. Але вийшло в ре ... зультаті цікаво, як для жанру космічно-фантастичних історій.
При перегляді помітив за собою, що весь час сприймав жанр фантастики в космосі певним образом. Для мене вже стало типовим, що космос у фільмах - це повна і суцільна жесть. Це простір в якому немає нічого крім смерті та страждань. Або персонажі відправляються в космос пиздитись і хуячить один одного. Або якісь істоти хочуть анулювати персонажів і все живе, до чого дотягнуться. Або саме по собі середовище настільки агресивне і вороже, що один помилковий крок і персонаж стирається до рівня молекул. В мене вже створився шаблон, що не може космос бути позитивним. Це суцільна біль, страх, тривога, страждання, відчай і забуття. Відповідно персонажі за сюжетом постійно долають всі ці виклики.
"Проєкт «Аве Марія»" поламав мій шаблон, бо я все очікував, що ось зараз буде жестяна жесть. А по факту все так "душевно, по-домашнему, вообще не хочется уезжать". Я навіть наважусь його назвати - Пригоди Теда Лассо в космосі :) Фільм розрахований на людей з розвинутим емоційним інтелектом. Буде багато сцен, які викликатимуть співчуття та переживання за персонажів. В сюжеті взагалі відсутні негативні персонажі. А загроза від астрофагів напевно викликає менше тривоги ніж загроза від коронавірусу.
Оцінка:
Сценарій, ідея - 8.5/10
Режисерська робота - 8/10
Акторська робота - 7.5/10
Операторська работа, CGI - 8/10
Спец.ефекти, костюми, грим, музика - 7/10
Жанр: Пригодницька драма у всесвіті "Гри престолів" з елементами комедії.
Сюжет: Молодий зброєносець Дунк (Пітер Клеффі) стає лицарем після смерті свого наставника. У найпершій корчмі він зустрічає хлопчика сироту Егга Бовтуна (Декстер Сол Анселл). Кожен з них направляється на лицарський турнир і хлопчик просить Дунка зробити його своїм зброєносцем. Так починаються пригоди цієї незвичної парочки. Але кожен з них не здогадується, що поряд з ним несправжній лицар і несправжній зброєносець.
Враження: Серіал відмінний, мені дуже сподобався. В ньому все зроблено на висоті. Це гарантовані "Еммі" та "Золотий глобус" і навіть не один.
Десь з другої серії мені стало зрозуміло, що це "Форест Гамп в Середньовіччі" :) Персонаж Сера Дункана Довганя - наївний, добрий, довірливий, з ідеалістичним поглядом на жорстокий світ, який його оточує. Але це і створює йому проблеми і допомагає знайти вихід. Актор Пітер Клеффі (Peter Claffey), який його зіграв, д ... уже добре створив цей образ.
Декстер Сол Анселл (Dexter Sol Ansell), який грає Бовтуна теж впорався відмінно. Та там всі актори, до епізодичних ролей, відіграли своїх персонажів гарно.
Непогано показан сам турнір, лицарські двобої та Суд Сімох. Оператор додав цікавих ракурсів, але хотілось би трохи видовищнішу та масштабнішу картинку.
Напевно не дуже зайде тим, хто очікує екшена та магії. Драконів в 1-му сезоні не завезли, суто історія про людські стосунки.
Оцінка:
Сценарій, ідея - 9/10
Режисерська робота - 9.5/10
Акторська робота - 10/10
Операторська работа, CGI - 8.5/10
Спец.ефекти, костюми, грим, музика - 8/10
-----
Загальна середня - 9/10
1 сезон. Добре прописані персонажі. Їх взаємодія. Як вони розвиваються. Екшена не так багато як би хотілося. Спецефектів теж не багато. Але в цілому інтрига присутня деякий час і нудьгувати серіал не дає. Раджу до перегляду шанувальникам жанру. Оцінки цілком заслужені.
2 сезон. Не сподобався. Я вже мабуть три тижні дивлюся другий сезон. Настільки він слабкий - плюс іранська гілка сюжету мене дратує. Неймовірно неприємно дивитися на всіх цих персонажів. Коли кожен вечір це лайно літає над містом. Також забагато в кадрі "любовного інтересу" Агента.
3 сезон. Набагато краще другого. Ввели нових другорядних персонажів. Це однозначно пішло на користь! А саме журналістка, кіллер та другий нічний агент. Сподобалося що акцент в цій частині на те, що добро і зло не завжди однополярне і має багато відтінків. Але десь на середині я сильно засумував і вже був готовий скіпнути серіал. Увімкнув х1,25 швидкість. Але о чудо! Вже після другої половини сюжет помітно пожвавився - і я отрим ... ав задоволення від перегляду.
В цілому рекомендую до перегляду любителям жанра, якщо вас не сильно лякає хронометраж в 10 серій / сезоні.
Ще в 2012 році бачив цей фільм і ось згадав про його існування та знову передивився. 14 років тому, воно здавалось чимось незвичайним. Тоді це кіно вражало своєю реалістичністю за рахунок метода зйомки - типу знайдена плівка, де люди випадково зняли незвичайні події, через які неминуче відбувалась їх смерть. Чомусь у нас це кіно локалізували як З/Л/О. Шо є трохи тупо, бо там написано V/H/S
Кіно є сумішшю з короткометражок різної степені якості. Все це діло творці постарались обіграти основною лінією з чуваками, які вирішили піднять бабла, вкравши якусь цінну касету. Хлопці залазять в будинок, де бачать мертвого діда, який сидить в креслі перед екранами на яких він явно переглядав хХх контент. Пацани починають шукати потрібну їм касету шляхом перегляду кожної на відомагнітофоні, але дивним чином вони вмирають. І так, поки не закінчаться відео. Всього цих короткометражок 5. Кожна з них є окремою історією на 10-15 хв. Не всі з них хороші. Мені особисто сподобалась перша і остання коротко ... метражка. Проте вас можуть зачепити й інші.
В цілому - можна дати шанс. Я впевнений що жахоманам може сподобатись. Від мене 6/10 - бо було багато дивних моментів. Але якщо розглядати його в контексті треш-муві, то це доволі якісна картина. Рекомендую під пивко і гарний настрій
Дивний і незвичний фільм. Він ніби розширює межі звичного, розриває шаблони.
От усі сюжети вже набридли, повторюються, вже смішать зомбі і вампіри, супергерої викликають нудьгу ще до перегляду "нових" пригод . На початку фільму ти вже розумієш, що діло знову йде до спасіння світу...
І от будь ласка, нешаблонний фільм. З незрозумілою спочатку назвою. Незручний для мозку, що чіпляється за пошук трафаретів.
Не виходить бути зарозумілим снобом, передбачати вчинки героїв і повороти сюжету, не зрозуміло де тут мораль.
Фільм вириває килимок з-під ніг глядача, щоб той дивився. Не думав, не судив, не співчував. А саме уважно дивився і сприймав цих ірландців, ці будинки, ці луки з травами і вітром, ці стосунки.
Ти глядач, значить ти - очі. Ти не знаєш що відбудеться і чому. Ти не бачив цього раніше. Так буває. Ти не знав? То поглянь.
Я не назву стрічку шедевром тільки тому, що вона нестандартна. Але як же корисно час від часу перетинати межі звичного! І відчути себе дитиною ... цього світу, яка ще не знає всього, а зацікавлено дивиться, сприймає і намагається зрозуміти.
Обережно зазначу, як я все таки зрозуміла фільм. На мою думку Колін Фаррел сам не зрозумів свого персонажа. За сценарієм його персонаж - придурок, занадто нав'язливий друг або занадто мстивий ворог. Це людина, здатна на вбивство. А Колін грає чомусь сумного і "доброго" любителя тварин. І через цей дисонанс вчинків і образу виникає абсурдність.
Олександра КУЛАГА: "Чи можна передати стан людини, не кажучи нічого про те, що саме вона відчуває? Виявляється, можна. Спільна робота сценариста Степана Колесника, режисера Володимира Артеменка та оператора Олександра Вертелецького, втілена у фільмі «Солдатські вдови», – вельми переконливий приклад.
Митці вмістили у 20-хвилинну кінострічку болісний досвід жінок, чиї чоловіки («хазяїни», як поштиво згадують їх вдови) не повернулися з Другої світової війни. Знятий на Українській студії хронікально-документальних фільмів ще 1983 року, фільм і нині залишає по собі неперебутні враження. Навіть найменша деталь у сюжеті промовиста, зачіпає за живе.
…Ніхто за 40 років не бачив її у квітчастій хустині.
Неважливо, скільки часу її коханий був поруч – місяці чи десятиліття, втрата його назавше буде непоправною. Ці жінки дуже рано стали вдовами, так і не розквітнувши у шлюбі. Та чи применшили десятиліття самоти біль і розпач, що розривають зсередини? Ба ні – лише додали скорботи, бо ж ... не налюбилося, не втілено плани, розмріяло мрії… Історія жінки, яка не прожила з чоловіком і чотирьох літ, а після того як отримала на нього «похоронку», жодного разу за все своє життя не надягла червоної чи квітчастої хустки. Покривалася тільки чорною, вдовиною. Вік ізвікувала з тяжким болем та світлою пам’яттю. І ділиться з екрана не зітлілою, а сокровенною мрією: от би чоловік одного разу повернувся, зайшов у хату – вона б сказала дітям: «А це ваш тато».
Так, в очах цих жінок не тільки давній вдовиний біль. Там ще й гордість за свого героя. І рішучість виховати здорових, освічених, люблячих дітей. Приголубити онуків. Там є місце мріям, сподіванням і вірі. Вірі в те, що все ними пережите більше ніколи не повториться. Не впаде горем на нащадків. Бо ж недаремно таку тяжку офіру заплатили, таку спокуту пронесли – на цілі віки й покоління…
Кажуть, біль із часом притупляється. Звикаєш до всього, навіть до життя з половиною серця. У тяжких удовиних буднях, коли мусили денно і нощно працювати, ставити на крило напівсиріт-дітей, вже й не залишається сил на страждання. І тільки білі поминальні хустки, згадка про померлих односельців, виростають стосами у шафах. Перебирають їх, наче долі читають. Коментують старі світлини, і в пам’яті оживає кожен земляк, убитий на війні. Вже й онуків до війська виряджають, бажаючи їм не повторити долі їхніх дідів. Мовби все так і має бути, бо це стало частиною нормального життя…
А боліти не перестає, що не роби.
Цей потік думок, збурених переглядом фільму, не передає всього розмаїття почуттів, що охопили мене. Хочеться сказати надто багато, а водночас багатозначно промовчати. Дивлюся на екран, слухаю жіночі історії з Другої світової, а бачу й чую жінок, які проводжають своїх коханих на нинішню війну. Біль, відчуття втрати частини своєї душі, розпач, злість, нерозуміння, надія, прийняття. Знову нам стелиться шлях тяжкий і жертовний. У сподіваннях, у молитвах, у криках зраненої чайки, у чеканні… І в найбільшому жаданні: повернись із Перемогою. Заради дітей, онуків, мирної України, заради всього святого – повернись."
Джерело: Олександра КУЛАГА, студентка IІ курсу факультету журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка (1 грудня, 2022)
https://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/detal-shho-yachyt-bolem/
Попередження: рецензія містить спойлери
для тих хто не в контексті, хто не є фанатом Толкіна і його творів, цей серіал може видались в міру цікавим, з гарними пейзажами і відмінною, вилизаною картинкою. в цілому ви можете орієнтуватись на більшість голосів що поставили глядачі. тому гарного вам перегляду. для інших далі буде багато тексту.
коли у вас простуда, чи просто соплі, у вас в носоглотці утворюється грудка зі слизу. і ось, ви з ранку прочистили горло і добре так харкьонули цим зеленим, огидним місивом прямо в рожі фанатам толкіністам. це найграндіозніший провал зі всих, що я бачив. мій рівень очікувань був такий високий, що аж зашкалював. я прочитав Сильмариліон готуючись побачити ту маленьку частинку легендаріуму і величі що придумав Толкін. але - вийшло Оце з бюджетом в мільярд баксів.
окей, це занадто по хейтерські, згоден. не все так прямо погано і жахливо. до прикладу картинка і деякі кадри прямо дуже гарні. в 4к це красиво. ну і все. все інше нижче середнього. попадання в тру канон всього 30-35% відцотків. такі відбиті фани книжок як я не оцінять.
творці серіалу це ноунейми (Джей Ді Пейн і Патрік Маккей), які до цього знімали рекламу про собачий корм (трошки приукрасив звичайно, але мені здається що так і було), і нічим до цього цікавим не відзначились. кажуть що їм допомагав внук Толікіна (теж письменник Саймон Толкін) писати окремі арки персонажів і подій, проте я впевнений що ці два окуня взяли лише малу частину того, що їм пропонували, так як вони мають роздуте его, яке їм замилює очі і туманить мозок. до прикладу, на початку створення серіалу там було найнято багато спеціалістів що працювали над Володарем перснів, в тому числі і Алан Лі - іллюстратор і дизайнер всього що ми бачили в трилогії Джексона, а також в ілюстрованих виданнях книг Толкіна. проте, тіпи вважали що краще знають як і що має виглядати в їх проекті і поперли діда на мороз. я так думаю що і дизайнерів костюмів вигнали збирати пляшки, бо те, як виглядають обладунки це жах. особливо у баті Ісілдура - пластикове х#уй зна шо (на секундочку Еленділ не остання людина в Нуменорі - найвеличнішому осередку людей того часу).
тіпи взяли все в свої руки і вирішили що Ґаладріель тепер має бути борцухою з тролями, а не владичицею що походила з нолдрів (першородних істот - ельфів, які з'явились ще до появи людей) і пам'ятала час до початку часів, тому була могутньою ельфійкою і провидицею, але не Лагертою з Вікінгів... короче, як тут не горіть?
події серіалу мають відбуватись в другу епоху Середзем'я. це період коли світло тільки но перемогло темряву. злий бог Мелькор, він же Морґот був навіки вигнаний за межі світу. він вже не має свого впливу. світ буквально змінився. стались катаклізми які змінили географію. проте, після вигнання ворога все ще лишились його послідовники (Саурон і орки нікуди не поділись, а ще барлоги які заховались в глибинах світу). і ось перед нами все ще ті самі величні створіння що бачили перших богів - ельфи і люди, які були в першій епосі - теж величні і могутні адже вони ще пам'ятають як прийши в цей світ. уявили? відчули хоч трошки того настрою і монументальність їх подвигів? так ось, в серіалі цього нема. ельфи - стрижені мужики без характеру і харизми. люди Нуменору, (дунадайни, які мають жити 200+ років) виглядаюсь просто як звичайні люди. а ось гноми норм, тут нічого не скажу. але світ не відчувається взагалі. просто актори в смішних костюмах і з дурноватими лицями і зачисками з барбершопу на на Позяках.
про гангста блек ельфів я нічого говорити не хочу. мало лі - може тіпи походять з древнього дому афроельфів чи то чорних ельфів і можливо це саме те, про що, як кажуть шоуранери, не писав Толкін. оце так розширили канон, нічого не скажеш.
гоббіти тут ведуть циганський спосіб життя, а не кайфують від жизні в норах на своїх землях в Ширі. вони тут мають дуже потужні традиції: під час чергового переміщення по континенту, якщо твій сусід, друг, сват, мати, батько потрапили у біду і травмувалися, або загубився на шляху - кинь їх нах#уй. йди і не зупиняйся. нехай подихають там собі тихенько.
тут же поруч, має десь бути головний фетишист по великим волохатим стопам - Гендальф. ну звісно ж він впав з неба як метеорит (а не приплив з Валінору з-за моря) біля табору гоббітів і ті його типу виходили і ось звідки у нашого високого сірого друга така любов до цього народу. так, саме так все і було, ага
Саурон - непонятний парєнь який валандається світом і втерається в довіру (що не суперечить канону, той і справді після падіння Морґота притих, притворився благочесним і низько кланявся ельдарам щоб ті його пробачили за служіння злому злу). але знову ж таки і тут шоуранери придумали свій канон, зробивши Саурона схожим на Арагорна, чомусь.
я взагалі не здивований чому з ними відмовився працювати батя Джексон. після перегляду (точніше - осилення) першого сезону, все стало на свої місця. дуже шкода що маючи права на екранізацію (і нехай це буде всьо лише апендикс з Сильпариліону), вони не змогли вловити суті і сансів. наче плюнули в душу і сказали що буде ще 4 сезони, бо перший же вийшов таким хорошим.
як то нині кажуть: це кіно помню я і дядьки з кнопочними телефонами. моє дитинство пройшло в любові до Джекі Чана і його викрутасів, але старше покоління казало що був такий тіп як Брюс Лі, який крутіше всіх. він був першим на селі роздаватєлєм пі#дюлєй і взагалі прикольний хлопець. проте, нажаль, в селі в мене показував тільки ут-1 і я в основному дивився контент для бабусь і дідусів. це з рідка там могли показати щось толкове, по типу «Черепашок ніндзя», або «Чи боїшся ти темряви?». дуже з рідка там показували екшени з Джекі (ну або наш тєлік ловив Інтер і я вже там ці кіна бачив, але не в тому суть). я завжди пам'ятатав про Брюса, але все ніяк не міг зацінити шо то за кіна такі
і вже коли мене мамка вивезла з села, де я коровам хвости крутив, в місто, де вже з часом і появою технологій (двд диск зі всіма фільмами) я зміг таки ознайомитись повністю зі всією фільмографією актора. проте це не було моє перше знайомство з легендою. якраз таки коли у нашого тєліка з кабельним тв ( ... яке ми пиз#или в сусідів хитрим методом підключення проводків в щиткі в під'їзді) було вже 150+ каналів, я потрапив випадковим чином на цей фільм: «Шалений кулак» або як його ще називали «Кулак гніву»
головний герой (далі просто ‘гг’, бо кому яка різниця як звати того персонажа?! то ж Брюс Лі - цього достатньо) повертається додому в Шанхай котрий на початку 20го століття був окупований злими япошками. гг дізнається що сталося дещо жахливе в його рідній школі бойових мистецтв. далі по сюжету він йде на розборки до “вазамнівших о сєбє панаєхавших” тіпів з японії, щоб вияснити шо там сталося і хто винуватець. цей фільм про помсту за смерть свого вчителя японським узькооким негідникам з їх школи бойових мистецтв. і не кричіть шо це спойлер, бо кіну вже 54 роки!
це те кіно, де під час файтінгу відбувається всякі “кіяяя” і інші звуки, які зараз трошки смішать. проте, ця особливість геть усіх фільмів того часу. але цей легкий фльор крінжа перекриває неймовірна хореографія бойових сцен і монументальна харизма Брюса. в цьому фільмі є моя улюбоена сцена: коли гг заходе до ахєрєвших тіпів в школу і самотужки розкидує 50 чоловік. оце прямо кайф
якщо ви надумаєте подивитись фільм чисто з цікавості, ну або ви отримали інспірейшн від моєї рецензії, то ви маєте бути готовим що кіно реально старе. але самі драки і все около цього - це вже цікаво. треба розуміти що в ті роки саме Брюс був першим хто зміг популяризувати східні єдиноборства в кіно. більше того, він був постановникмом всіх трюків. а також лупив статистів по справжньому (хоч і намагався стримувати удари, щоб не покалічити. але це у нього погано виходило, тому з ним було важкувато працювати. навіть Джекі Чан на початку кар'єри був у Брюса в ролі груші для биття). Брюс Лі не просто актор-дрАчун. він реально легендарний хлоп. тільки вдумайтесь - він був настільки поглибленим в вивчення єдиноборств шо вигадав свій власний стиль (джит-кун-до), тому що всі інші стилі мали якісь обмеження. його стиль не мав. щоб ви розуміли, Брюс Лі вважається батьком сучасних ММА і ЮФС - змішаних єдиноборств. просто масштаб його лічності не влізає в рамки цього рев'ю. я реально став його фанатом в той час. його харизма і філософія підкорювали неокрепші серця пацанви того часу. тому так - це предвзята рецензія з завишиною оцінкою, бо у діда сталися приємні флешбеки з початку 2000-х
а якщо серйозно і об'єктивно, то хочу сказати що час плине занадто швидко. все міняється. як кіно, так і наше життя. але спадщина людини легенди і досі жива. і досі в сучасних фільмах є відсилки до Брюса Лі. шкода що він пішов з життя так рано. тому якщо вам подобаються бойовики про драки, то ця класика обов'язкова для ознайомлення
Попередження: рецензія містить спойлери
Примітивний передбачуваний сюжет. Сценарісти взагалі не заморачувались-похмурий чувак, ображений на весь Світ бігає всіх мочить. А потім по фільму розчулюється і починає видавлювати з себе людяні слова до дівчинки яку якось хера тягає з собою по всіх передрягах. Але все одно, продовжує бігати і всіх мочити. Оцінка 3, тільки за картинку!
«Історія шаманки» (1972) режисера Чхве Ха Вона — це похмура притча про те, як ірраціональна віра та фанатичне дотримання традицій стають руйнівною силою.
Центральний конфлікт фільму будується на протистоянні шаманки та її сина, який повернувся додому після навчання, прийнявши християнство.
Трагедія та безумство.
Це не просто релігійна суперечка, це розрив кровних зв’язків. Обоє героїв настільки засліплені своїми переконаннями, що перестають бачити одне в одному рідних людей. Мати сприймає віру сина як особисту образу богів, а син бачить у заняттях матері лише "диявольське" невігластво.
Фанатизм тут показаний як хвороба, що прогресує. Для шаманки її статус у селі та зв'язок із духами — це єдина реальність. Коли цей світ починає хитатися під тиском нових часів, вона впадає у стан екстатичного безумства. Її ритуали стають дедалі несамовитішими, перетворюючись із засобу допомоги громаді на інструмент саморуйнування.
Соціальний тиск та ізоляція.
Фільм демонструє ... , як натовп підживлює фанатизм. Селяни, застряглі між страхом перед гнівом богів та новими віяннями, стають каталізаторами трагедії.
Ключова думка фільму в тому, що трагедія не в самій вірі, а в її трактуванні та неможливості компромісу. Коли віра стає єдиним мірилом істини, будь-яке відхилення сприймається як загроза, яку треба знищити.
Режисер використовує яскраві, майже галюциногенні кольори та різкий монтаж під час сцен шаманських обрядів. Це допомагає глядачеві відчути стан головної героїні — кордон між релігійним трансом та психічним розладом фактично зникає.
Кінець фільму — це логічне завершення шляху, де фанатизм витісняє людяність. Це нагадування про те, що будь-яка ідея, доведена до абсолюту, здатна породити лише хаос і смерть.
Станція метро стала для чоловіка місцем, з якого немає виходу. Спочатку чоловік не помічає нічого дивного в довгому коридорі виходу з метро. Проходить через нього кілька разів, лише потім звертає увагу на табличку з написом «Вихід 8» з вказівниками. Йдучи у вказаному напрямку – він розуміє, що ходить по колу.
Я люблю дивне японське кіно. Вже давно усвідомила собі, що його знімають дивні острівні люди, яких ми не розуміємо. Але саме їх світобачення часто допомагало мені побачити в собі щось нове, зрозуміти щось про себе.
Початок фільму є дуже цікавою частиною фільму. Темний монохромний (?!) вагон метро, де всі мовчки вдивляються в свої телефони. Конфлікт з немовлям, що плаче. Крім того, музика «Болеро» Равеля досконало відтворює саму ідею фільму, бо це довгий твір з великою кількістю повторень теми на різних інструментах, подібно до коридору у «Виході 8». Крім Равеля у фільмі звучить музика Баха та Дебюссі в абсолютно неочікуваних ситуаціях.
Використовуючи тему пошуку ... виходу, автори досліджують екзистенційні теми, показують їх через незрозумілі ситуації. Тому й з'яляються аномалії, символи, тому є гротеск, тому люди іноді виглядають, як андроїди. А прості питання про буденність звучають інакше в цьому контексті. Звичайно, можна цього всього не помітити, тоді фільм буде виглядати нудним, затянутим, простим.
Що мені сподобалось.
- Захопливий звуковий дизайн. Навіть в моєму планшеті звук здавався об'ємним. Уявляю, як це було б в кінотеатрі.
- Візуально чіткий та чистий, без надмірних деталей.
- Сильна акторська гра. Офісна людина здавалась роботом. А погляд головного героя в фіналі стоїть перед очима вже другий день
- Основні людські теми і страхи. Робота, буденність, здоров'я, діти.
- Саспенс (добре, що дивилась вдень).
- Розмивання реальності, занурення в підсвідомі страхи.
Однозначно хороший фільм. Варто подивитися, якщо вам таке цікаво, або ви хочете чогось незвичайного.
Що робить цей фільм дуже цікавим так це навіть не постановка, а прихований сенс усієї езотеричної символіки. Майже кожен епізод можна прокручувати в пам'яті, щоб відчути, осягнути. Якщо ви ніколи не цікавились містикою або езотерикою, то ви або
- здивуєтесь, що світ можна сприймати не розумом, а через відчуття, почуття, інтуїцію,
- скажете, що цей фільм повна фігня, як автор іншої рецензії.
Від нас залежить, чи знаходимо ми підказки, чи звертаємо увагу на деталі, а потім встановлюємо змістовні зв'язки (цей постер представляє одне, той «чоловік, що йде» представляє інше, хлопчик представляє те, і так далі). Про це можна писати дуже багато.
Кожному своє, але я таке люблю.
Цей фільм відкрив для мене один момент в Корейській війні про який я ніколи не здогадувався. За сюжетом фільму батько Умі був капітаном судна забезпечення, яке підірвалось на міні.
А тепер давайте розлянемо цей факт детальніше.
Хоча Японія офіційно не брала участі в Корейській війні (вона перебувала під американською окупацією до 1952 року), її роль як головної тилової бази та логістичного хаба була вирішальною.
1. Після Другої світової війни США окупували Японію, і коли у 1950 році почалася війна в Кореї, саме японські порти та заводи стали фундаментом для сил ООН.
Логістика: Майже все постачання для американських військ йшло через японські порти (наприклад, Йокогама або Кобе).
Ремонт: Японські верфі ремонтували пошкоджені військові кораблі США.
Виробництво: Це породило термін «спеціальне замовлення» (tokuju). США купували у японців вантажівки, текстиль, запчастини та провізію, що фактично врятувало японську економіку після війни.
2. Японські екіпажі та кораблі.
Це най ... цікавіший момент, який безпосередньо стосується сюжету фільму.
США не мали достатньо власних екіпажів для всіх допоміжних суден. Тому вони наймали японських моряків (часто колишніх військових Імператорського флоту) для керування десантними та транспортними кораблями під прапором США або ООН. Ці кораблі перевозили боєприпаси, паливо та їжу до берегів Кореї (зокрема під час висадки в Інчхоні). Вони дійсно наражалися на величезну небезпеку через морські міни, які масово встановлювали північнокорейські та радянські військові.
3. Чи допомагали вони Південній Кореї?
Формально японці допомагали США та силам ООН. Але оскільки США повністю забезпечували та озброювали південнокорейську армію (ROK Army), будь-яка провізія, доставлена японським кораблем до Пусана чи Інчхона, з високою ймовірністю потрапляла і до корейських солдатів.
4. Історична точність фільму.
Історія батька Умі (головної героїні) — це дуже реалістична трагедія того часу.
Багато японських моряків загинуло під час Корейської війни, виконуючи роботу для американців.
Уряд Японії та США тривалий час намагалися не афішувати участь японців у бойових діях, оскільки згідно з новою Конституцією Японії їй було заборонено брати участь у війнах.
Для звичайних японських родин це виглядало саме так: батько пішов працювати на судно забезпечення (часто через бідність повоєнних років) і підірвався на міні у «чужій» війні, яка відбувалася зовсім поруч.
Підсумок.
Це була непряма допомога через союзницьку вертикаль. Японія була «майстернею» та «складом» для цієї війни. Без японських портів, японських залізниць і, власне, японських моряків на суднах постачання, утримати південнокорейський фронт для Республіки Корея та США було б логістично неможливо.
Фільм Ґоро Міядзакі дуже тонко підсвічує цей маловідомий аспект історії як війна в Кореї допомогла Японії втримати економіку, але водночас принесла горе в сім'ї тих, хто став «невидимим» учасником цієї війни.
Фільм в 4K з українськими автосабами
https://youtu.be/6-Vn_As1IG8?si=ne6x5RkIx9_fcfk0
«Шовковиця» зачіпає дуже тонку межу між історичною реальністю та художнім перебільшенням, яке кінематограф 80-х використовував для підсилення драматизму.
Якщо коротко: основа реальна, але форма подачі — гіперболізована.
Що було правдою? Історичний контекст 1920-х.
Крайня бідність: Під час японської окупації корейські села справді переживали страшний голод. Рис масово вивозився до Японії, а селяни залишалися ні з чим. У таких умовах бартер «виживання в обмін на послуги» (не лише сексуальні, а й будь-яку важку працю) був поширеним явищем.
Розпад родин: Чоловіки часто зникали на місяці — хтось на заробітки в міста чи до Японії, хтось у маньчжурські ліси до партизанів, а хтось просто ставав волоцюгою чи гравцем, не витримуючи тиску. Жінки залишалися єдиними годувальницями в умовах, де у них не було жодних прав.
Жорстокість сільської громади: Конфуціанська мораль була нещадною саме до жінок. ... Якщо жінка порушувала норми цноти (навіть заради виживання), її справді могли піддати самосуду або вигнати з села, тоді як чоловікам подібна поведінка часто пробачалася.
Що є художнім перебільшенням? Жанр Ero-Sageuk. Фільм «Шовковиця» належить до специфічного жанру південнокорейського кіно 1980-х, який називали Ero-Sageuk (еротичні історичні драми). У цього були свої причини.
Цензура: У 80-х роках у Південній Кореї панувала жорстка політична диктатура. Режисерам забороняли знімати пряму політичну критику, але дозволяли знімати «еротику» та «побут минулого». Тому митці використовували секс та сільські чвари як метафору до приниження нації та соціальної несправедливості. На відміну від багатьох інших фільмів цього жанру, які були просто низькосортною еротикою, «Шовковиця» вважається престижним твором, який став класикою. Це якраз той випадок, коли під етикеткою 3S (політика, яка існувала за часів режиму Чон Ду Хвана) глядачеві «підсунули» глибоку соціальну драму про те, як система ламає людей.
Гіпербола: Те, що всі чоловіки села по черзі ходять до однієї жінки, а дружини при цьому влаштовують масові бійки — це кінематографічний прийом. У реальності такі речі відбувалися значно прихованіше та трагічніше, без того відтінку «комедії дель арте», який іноді проблискує у фільмі. Для чоловіків села Ан Хьоп була не просто жінкою, а трофеєм. У світі, де вони були принижені японською владою та власною бідністю, можливість «купити» прихильність найкрасивішої жінки села за мішок рису давала їм ілюзію сили та контролю. Це справді виглядає бридко, і фільм не намагається їх виправдати.
Хоча в реальній історії могли бути випадки, коли навколо однієї жінки в скрутному становищі збиралася група «зацікавлених», у фільмі цей масштаб доведений до гротеску.
Образ «Колективного гріха».
Якби до Ан Хьоп ходив один або два чоловіки, це була б історія про банальну зраду. Але коли туди йде все село, це перетворюється на метафору морального розпаду цілої громади. Режисер показує: ніхто не має права кидати камінь у жінку, бо кожен чоловік у цьому селі — її «клієнт», а кожна дружина — непряма учасниця цієї системи.
Створення комедійної напруги (Фарс).
Фільм балансує на межі трагедії та фарсу. Сцени, де чоловіки ховаються один від одного в кущах або змагаються, хто принесе більше рису, додають фільму динаміки. Це робить огидну ситуацію «видовищною», що було вимогою тогочасного комерційного кіно (політики 3S).
Контраст із чоловіком-героєм (є натяк на те, що він ходив у відрядження не через те, що був гравцем в карти, але про це буде трішки далі). Гіпербола «всі чоловіки села» потрібна, щоб підкреслити самотність і винятковість її законного чоловіка. Поки натовп дріб’язкових селян бігає за спідницею, він займається «великою справою». Це створює величезну прірву між масою (селяни) та особистістю (підпільник), де жінка стає розмінною монетою між цими двома світами. В реальності, скоріш за все, така жінка була б під опікою одного «спонсора» (багатого землевласника) або її б просто вигнали з села.
Режисер навмисно згустив фарби, щоб глядач відчув огиду до цього «колективного хаосу».
Це класичний прийом: показати крайність, щоб змусити людей замислитися над нормою. Те, що всі йдуть до неї — це символ того, що в цьому селі більше немає ні совісті, ні справжніх чоловіків, крім того одного, що постійно відсутній.
Фільм не бреше про суть, про те, як бідність руйнує людську гідність, і як жінки ставали заручницями обставин. Але він згущує фарби щодо масштабу та відкритості цих процесів, щоб зробити історію більш провокативною для глядача. Це була спроба показати «соціальний реалізм» через шокову терапію. Можна сказати, що Ан Хьоп — це символ самої Кореї того часу: принижена, але така, що зберігає внутрішню силу та вірність своєму корінню (чоловікові).
Це критика суспільства саме 1920-х років. Фільм показує ерозію моралі. До окупації та економічного колапсу конфуціанські норми (хоч і суворі) тримали структуру громади. Коли ж прийшов голод і політичний тиск, ці норми перетворилися на фасад: на словах усі за «чистоту», а на ділі — торгують совістю за жменю зерна.
Це кіно навмисно провокує глядача на такі емоції, щоб показати, як система (окупація + бідність) перетворює людей на звірів, де жінки стають і жертвами, і агресорками водночас.
До того як неоконфуціанство стало жорсткою державною ідеологією (це сталося з початком династії Чосон у 1392 році), духовне та соціальне життя Кореї трималося на сильному фундаменті буддизму та шаманізму. Це був зовсім інший світ, і він багато в чому пояснює, чому соціальний устрій у «Шовковиці» (через 500 з лишнім років) виглядає таким деградованим.
А терер про те чи був чоловік гравцем? Є одна сцена де селяни обговорюють, що японський солдат з'являється тоді коли чоловік Ан Хьоп повертається додому.
Це ключовий поворот, що повністю змінює сприйняття «гулящого чоловіка-гравця».
Ймовірно, що чоловік Ан Хьоп борець за незалежність (член антияпонського підпілля), а за ним наглядає поліція. До того ж його бойові навички в кінці фільму потрібні явно не для того, щоб грати в карти. Його постійні зникнення, які всі в селі (і глядач до певного моменту) сприймають як неробство, гру в карти та пияцтво, насправді є конспірацією. Він вдає із себе «нікчемного гультяя», щоб не привертати зайвої уваги поліції до своїх переміщень.
Трагедія Ан Хьоп. Жінка змушена торгувати собою, щоб вижити, поки її чоловік «рятує країну». Вона стає жертвою обставин двічі: від японців, які викачують ресурси з села, і від власного чоловіка, чий патріотизм фактично кидає її на поталу всьому селу. Найстрашніше те, що чоловік, знає, як вона виживає, але мовчить. Для нього ідеологія вища за особисту честь дружини.
Це додає фільму ще один шар соціальної критики: нація бореться за свободу, але ціна цієї свободи — повне приниження та руйнація життя конкретної жінки. Це робить образ тих чоловіків у селі ще огиднішим: вони користуються жінкою героя, який, можливо, єдиний у цьому селі намагається щось змінити, поки вони просто «жеруть рис і ходять наліво».
Більшість глядачів того часу не аналізували цей фільм так глибоко, що породило еротичні сиквели в яких брали участь інші актори, і які всі забули. А "Шовковиця" це справжня класика південнокорейського кіно 80-х.
Фільм в FHD з українськими авто сабами
https://youtu.be/hupKV4l9bcs?si=1B7_woPd2zDBE7Nx
Фільм «Жорстока історія жінки, що крутить і крутить колесо» (1984) режисера І Ду Йона є ідейним продовженням його роздумів про жіночу долю, але він виводить тему на ще вищий рівень — на рівень системного та механічного.
Назва про «колесо» тут не випадкова. Це не просто прядка, це символ (нескінченного кола страждань) та залізної логіки корейського неоконфуціанства доби Чосону, де жінка — лише деталь у механізмі продовження роду.
Це один із найтрагічніших парадоксів в історії Східної Азії. Корейське неоконфуціанство справді стало набагато радикальнішим, догматичнішим і жорсткішим, ніж те, що було в самому Китаї. Це саме та ідеологічна «пастка», яка створила умови для подій у фільмах The Hut та Mulleya Mulleya.
Чому корейське неоконфуціанство (Seongnihak) було жорсткішим за китайське?
Ідеологічний фанатизм «новонавернених».
Коли династія Чосон прийшла до влади, нова еліта хотіла повн ... істю стерти вплив буддизму. Вони прийняли вчення китайського філософа Чжу Сі як абсолютну істину. В Китаї неоконфуціанство співіснувало з даосизмом і буддизмом, що пом'якшувало його, хоча структурно воно увібрало в себе елементи двох інших.
У Чосоні неоконфуціанство прийняло форму догматичного пуританізму стало єдиною дозволеною ідеологією, що межувала з релігійним фанатизмом. Буддизм був витіснений з міст у гори, ченці прирівнювалися до найнижчого стану, а ритуали (поховання, весілля) були повністю переведені на конфуціанський лад. Хоча все було трішки складніше. Попри офіційну заборону, даоська магія, геомантія (пхунсу/феншуй) та буддійські молитви за померлих залишалися частиною життя навіть конфуціанської еліти (особливо серед жінок королівського двору). І одночасно з цим будь-яка спроба відкрито поєднувати Сонріхак з буддизмом вважалася єресю.
Корейські інтелектуали (янбани) були схиблені на метафізичній чистоті. Якщо в Китаї конфуціанство було більше про державне управління, то в Кореї воно стало про контроль над побутом. У Китаї вдови могли виходити заміж вдруге (це не віталося, але траплялося часто). У Кореї ж за часів Чосону це було фактично заборонено законом, а діти від другого шлюбу вважалися незаконними й не мали прав.
Корейське суспільство законсервувало ієрархію. Жінка була позбавлена права навіть виходити на вулицю вдень у містах (існували «жіночі години» вночі). Щоравда це стосувалось знатних сімей. Для селянок, рибалок або торговок ці правила були значно м'якшими, бо вони мали працювати. Вони вільно ходили на ринки, до річок прати білизну або працювали в полі. Неоконфуціанський етикет на них поширювався менше, оскільки економічне виживання родини було важливішим за ідеологічну ізоляцію. Крім того, вони все ще були частиною економіки країни.
Те, що ми бачимо у фільмі The Cruel Story..., де героїня стає заручницею ритуалів — це прямий наслідок корейської інтерпретації неконфуціанства, яка звела роль жінки до «функції» всередині роду.
Чому цей фільм «розширює» тему The Hut та Mulberry?
Якщо в «The Hut» зло було конкретним (певні люди) хоча й з певним зображенням системи, то тут зло — це сама традиція. Героїня потрапляє в знатну родину, де все виглядає красиво і шляхетно (шовк, тиша, етикет), але всередині — абсолютна мерзота.
Фільм показує абсурд: жінку карають за «невірність», але водночас сама родина змушує її завагітніти від стороннього чоловіка, бо законний чоловік безплідний, а рід має тривати. Це пік цинізму — її тіло використовують як інкубатор, а потім вимагають від неї бути «святою».
У фільмі багато уваги до фактур — дерево, папір, бавовна, звук колеса, що крутиться. Але ця краса підкреслює холодність і байдужість світу до почуттів героїні (яку грає неймовірна Вон Мі Кьон).
Фінал як закономірність.
Це був справжній соціальний глухий кут. Жінка в цьому фільмі намагається вирватися, але «колесо» (суспільство, закони, родина) просто перемелює її. Це критика того самого конфуціанства, яке за фасадом «порядку» приховувало жахливу жорстокість до людини.
Чому ці три фільми варто дивитися разом:
The Hut (1981): Гнів, помста, вогонь. Жінка як месниця.
The Cruel Story... (1984): Безвихідь системи, ритуали, соціальна пастка. Жінка як жертва традиції.
Mulberry (1986): Виживання, еротизм, соціальна критика через побут. Жінка як та, що вистоїть попри все.
І Ду Йон фактично створив трилогію про те, як корейська жінка в епоху Чосону та в післячосонівський колоніальний період (Mulberry) намагалася знайти своє місце в світі, де всі правила були написані чоловіками.
Ознайомтесь з іншими періодами корейських держав Кочосон, Пуйо, Jin, Коґурьо, Корьо, Сілла, Пекче, Кайя, щоб розуміти, що те що було в Чосоні не було таким завжди.
Головний цинізм фільму «Жорстока історія жінки...» це історія про те, як доля дає людині фальшиву надію лише для того, щоб розчавити її ще сильніше.
Цей сюжетний поворот із «відновленням статусу» родини чоловіка — це найвищий ступінь іронії І Ду Йона. Коли вони були рабами, вони були разом у своєму горі. Як тільки вони стають аристократами, вступають у дію нещадні закони «чистоти крові», які й стають для героїні смертним вироком.
Чому її самогубство було «вигідним» родині, адже логічно, смерть матері одразу після народження спадкоємця сіє підозри? Але для тогочасного неоконфуціанського суспільства логіка працювала інакше і набагато жорстокіше.
«Мертві не говорять». Справжньою таємницею була не відсутність матері, а те, хто саме був біологічним батьком. Доки вона жива, вона — живий доказ ганьби чоловіка та фальсифікації роду. Її смерть «запечатує» цю таємницю назавжди.
Культ «Доброчесної жінки» (Yeolnyeo) - це історичний статус, що надавався жінкам у Кореї (в період династії Чосон) за надзвичайну вірність чоловікові, часто поєднану з дотриманням суворої конфуціанської етики та самопожертвою. Цей термін символізував ідеал жіночої відданості, що включав вірність навіть після смерті чоловіка. В аристократичних родинах Чосону смерть дружини після народження спадкоємця (або після смерті чоловіка) часто подавалася як «героїчне самогубство заради честі». Родині було вигідніше мати мертву «святу», ніж живу жінку, яка знає правду про безпліддя господаря.
Звичайно, прямого державного закону, який би зобов'язував вдову вчинити самогубство, не існувало. Це напевно єдиний момент, де жінка мала вибір. Проте цей «вибір» відбувався під колосальним тиском суспільної моралі, економіки та державних стимулів.
Механізм «Колеса». Як можна помітити, фінал із двома сценами (петля або меч) показує, що вибору насправді не було. Якщо вона не вб’є себе сама, її вб’є система. Це і є те саме «колесо», яке повернулося в початкову точку: вона знову стала жертвою в домі свекра, тільки тепер цей дім «шляхетний».
Найтрагічніше в цій частині фільму — це трансформація чоловіка. Коли він був рабом, він мав силу вбити пана-ґвалтівника. Але коли він став аристократом, він став частиною системи. Він не зміг захистити дружину від власної родини, бо статус і «ім’я роду» виявилися для нього важливішими за кохання. Це ще одна грань, де влада і статус роз'їдають людську гідність.
Ці дві сцени в кінці — це сильний режисерський прийом. І Ду Йон ніби каже глядачеві: «Не плекайте ілюзій». Це не просто історія однієї жінки, це опис історичної м’ясорубки. Те, що свекор попередньої родини пощадив її на початку фільму, виявилося лише відтермінуванням вироку.
Цей фільм разом із «The Hut» та «Mulberry» створює дуже похмуру, але чесну картину того, що традиція, була побудована на кістках і зламаних долях таких жінок.
Попередження: рецензія містить спойлери
Головного героя сюжет підштовхує зійтися з колишньою, бо вона вагітна, вирішити з нею народити дитинку. Бо тоді ця дитина в майбутньому потрапить до нього в часову петлю і допоможе вийти з петлі зараз (але це не факт). Авжеж, чи вибралася дитина з петлі і як себе почувала мама, яка втратила дорослу дитину, нам не пояснять. Як і те, що сталося з чоловіком середнього віку. Бо байдуже, головна ідея кіно - не роби аборт