Плезантвіль (1998)

Girlanda 11 червня 2026, 10:33

«Плезантвілль» («Pleasantville» (1998)), на Мою думку, — доволі глибокий фільм, що зачіпає кілька філософських і життєвих питань. Особисто Я — мрійник-мело-кіноман і великий пошановувач снів. Тож ця картина неабияк по-своєму зачепила Мене.
По-перше, гарний задум із Каналом TV-Time!, що дарує ностальґію за добрішим і спокійнішим часом в ідеальному чорно-білому світі серіялу справжніх сімейних цінностей і теплих стосунків — «Плезантвілля». Вдало підібраний Актор на ролю «Діда-Чарівника» (Дон Ноттс — Don Knotts), що вдає Телемайстра з метою віднайти однодумців, які як і Він до дрібниць розчинені в ідеально-щасливому світі «Плезантвілль».
По-друге, персонаж Девід (Тобі Меґаір (Маґвайр) — Tobey Maguire) — добре продумана і втілена провідна тема «Плезантвілля». Мені знайоме Його захоплення та відданість улюбленим кіноречам, обізнаність у їхніх дрібницях і деталях, а також переконливо інтонаційне цитування їхніх уривків; Його пропрацьовування знайомства й запрошення на побачення; Його вперт ... е відстоювання реалізації задуманого теледійства; Його щира та безкорислива допомога, підтримка, розуміння, бажання порятунку Обох Матерів, Батька, містера Джонсона, Скіпа Мартіна, Дженніфер (Джен), Усього Плезантвілля з умінням поєднати непоєднуване з якомога найменшими втратами-стресами та найбільшою вигодою для Всіх; Його стійке слідування власному чистому єству без лицемірства та боязні осуду й висміювання з боку оточення і Рідної Сестри! Ці риси варті поваги, бо бути Собою всюди і завжди — це правильно та сміливо. Наскільки Я зрозумів, Девід уявно створює Власний Ідеальний Світ, подумки відмежовуючись від проблем Свого Реального Життя (негараздів Матері, що дуже яскраво підкреслюють Його дії порівняння Телевізорного з підкручуванням звуку та Домашнього; Шкільного (особливо песимістичні прогнози Майбутнього на уроках) та Иншого повсякденного) і мріючи «шматками» «Плезентвілля» «залатати діри» Реального Життя. Я гадаю, що Девід захоплювався ідеально-щасливим світом «Плезантвілля» і бачив у ньому «ліки» від «хвороб» Свого Реального Світу, але не мав наміру потрапити туди і жити там! Це «Дід-Чарівник» помилково подумав, що Девід марить «Плезантвіллем» та одержимим учинком зумовив руйнацію Свого ідеально-щасливого Світу руками Двійнят. Хочу підкреслити прекрасний сюжетно-символічний хід — показувати кольорами те, що «виправляли» Девід (спершу вельми обережно, але з наростаючою силою) і Джен (завжди відверто, відкрито, гучно й радикально) з усіма наслідками «ланцюгової реакції» змін (наче позначення помилок червоним чорнилом у шкільних зошитах). Себто, весь ідеально-щасливий світ перетворився на суцільне виправлення! Відтак, «Дід-Чарівник» є блискучим прикладом того, що Нікому не можна нав’язувати Своє і тим більше — категорично заборонено насильно вганяти Когось у Свої «рамки» (якими б вони Цьому Комусь ідеальними не здавалися) з чіткою забороною Комусь на власні думки і дії. Девід і Джен правильно зробили, що провчили Цього «Діда-Чарівника» і Я отримав неабияке задоволення, споглядаючи на Його злу-роздратовану мармизу! Неможливо Своєю «залізною рукою загнати людство до щастя» і потім виголошувати гасло «Жити стало краще, товариші. Жити стало веселіше» — бо цього насправді ніколи не буде! З иншого боку, категорично небажано влізати у Чужий Ідеальний Світ — результат буде спустошливо руйнівним для Обох сторін! Наголошую — треба уявно створювати Своє-власне і втікати від реальности туди Самому! Мене зрозуміють виключно мрійники, а тверезі реалісти покрутять пальцем біля скроні. Але ж Я мрійник… Стосовно Девіда — у «Плезантвіллі» дивився на Нього і весь час бачив усебічно дуже правильного Пітера Паркера (Людини-Павука з однойменної клясичної трильоґії, якою познайомився значно раніше за «Плезантвілль»). Всі риси характеру Девіда, Його міміка, рухи, емоції та світобачення абсолютно збігаються зі всім сказаним у персонажі Пітера Паркера (Вашого друга Людини-Павука)! Вкотре переконуюся, що всі актори мають обмежений набір професійних якостей (навіть якщо цей набір численний) — і в різних ролях цих акторів спостерігаються однакові прийоми. До речи, ориґінальний Бад Паркер значно більше сподобався Мені, ніж Девід «Бад Паркер»! Ориґінальний органічно-рвучко-невимушено вплетений у світ «Плезантвілля» й у Нього така свіжа-виразна-щира личина-атмосфера.
По-третє, Дженніфер Мені дуже неприємна характером і зовнішністю. От гармонійне поєднання в Цій Героїні всього, що відштовхує Мене при кожній Її появі в кадрі — геть нічого не сподобалося (навіть попри те, що Вона впевнено-вперто змінювала світ «Плезантвілль» і цим самим розізлила «Діда-Чарівника» та довела Мою правоту). Ориґінальну Мері-Сью також не сприйняв — навіть через окуляри Я побачив болючо-гостре свердління Її погляду, який цілком заперечував і перекреслював ідилію «Плезантвілля».
По-четверте, не знаю чи був такий задум чи це Моє особисте сприйняття, але Джорж і Бетті Паркери виразно формальні у ставленні до Своїх дітей (і фільмових і закинених у фільм) — геть не відчувалося щирої батьківської любови, а тільки чітке виконання методичних рекомендацій. Для Мене гостро показовим та символічно очікуваним було те, що зразкова, витончена, ґраційна, тиха, злагідна, слухняна, елеґантна, скромна, акуратна, делікатна, дбайлива мати й домогосподиня Бетті Паркер інтуїтивно правильно прагнула-намацувала шлях до справжнього жіночого щастя! Актриса переконливо виконала свою ролю (достойна Оскара). Річ у тому, що Джорж Паркер і містер Джонсон однаково варті кохання Бетті Паркер. І це для Мене основний біль фільму — яким би не був вибір Бетті, все одно Мені буде шкода Того, Хто залишиться Сам. І тому кінотворці правильно зробили, що залишили це питання відкритим на розсуд глядачів. Особисто Я, як Мрійник, уявно створив іще одну Бетті! Мені потекли сльози тоді, коли Бетті прощалася з Бадом-Девідом, — саме там Вона по-Своєму проявила справжню материнську любов.
По-п’яте, Світ «Плезантвілль», на Мою думку, по-своєму гармонійний і самодостатній Часопростір, який особливо захоплює безпечністю і замкнутістю-відокремленістю від Усього. Не буду приховувати, що саме критерій отакого замкнутого-безпечного-відокремленого Самовсесвіту-Часопростору закладений в основу Мого омріяного Ідеального щасливого Світу! Але Я, так само як і Девід, убачаю в «Плезантвіллі» речі, які б змінив — саме тому, Я б не відправився зі Своєї Реальности до «Плезантвілля». Бо Я б усе одно, навіть випадково чи підсвідомо, почав би щось змінювати (а може б навіть психічно зірвався) — і щось би обов’язково набуло яскравої барви, а «ланцюгова реакція» не забарилась би! Відтак, Ми були свідками як зміни у «Плезантвіллі» породили диктатуру, жорстокість і свавілля боку сил опору змінам! Для Мене було жахіттям спалення книжок і трощення картин. Згадав пророчу фразу Гайнріха Гайне (творчість Якого Ми вивчали на Зарубіжній літературі у 9-й клясі — рівно тридцять років тому): «Спочатку вони спалюють книги, а потім будуть спалювати людей!» Ось задля запобігання трагедії, Я б ніколи не відправився до «Плезантвілля»! Вельми показовим є те, що Девід достатньо «наївся» «Плезантвіллем» і навіть заради 1000 доларів не дивився Марафон — хоча Його шанси на виграш були доволі високими. Мені сподобалася мудрість Девіда у розмові з Матір’ю, але Я не зрозумів чи Девід позбувся Своєї риси ідеалізувати… Наскільки Я зрозумів, уже існує два «Плезантвіллі»: Один — Кольоровий, вплетений у Реальність, у якому залишилася Джен; Другий — Чорно-білий, який продовжував іти по Телевізору з ориґінальними Бадом і Мері-Сью.
По-шосте, Скіп Мартін (Пол Вокер — Paul Walker) — Мій візуальний ідеал та асоціяція з Моїм Реальним Ідеалом. І тут без пояснень, а Хто як хоче — хай так і розуміє…
Моя оцінка — 7 балів із 10-ти! Читати далі

Anatoliy Uragan 22 квітня 2026, 18:40

На Наш час, дуже таке добре і лампове кіно... На прикинці фільму ловиш себе на думці, що не так? НЕ МАЄ геїв чи того з цим зв"язканого, просто НЕ МАЄ! А ще цікаво, ні одного Нігра з кєпкою навиворіт із магнітофоном чи просто в одязі "Привіт, я круче "Циганів" ! Їх просто НЕ МАЄ. В наш час дико! Така собі "Отдушина сучасному кініматрафу"!