Sergiy  Homenko

Інцидент Синдзюку

Фільм приємно здивував, Джеккі гарно зіграв драматичну роль. Для азіатських фільмів це сильний фільм!

Оцінка: 9

Lilia Omelianenko

Оммаж Еріку Берну

Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - комедія або мюзикл", номінант

“Усьому свій час”. Проста прописна істина, здавалося б. І тим не менш, безліч дітей по всьому світу мріють якомога скоріше стати дорослими, щоб можна було робити, що захочеш. І безліч дорослих по всьому світу мріють повернутися у дитинство, щоб, як не дивно, таки робити що захочеш. І тих, і інших поєднує нерозуміння того факту, що завжди робити все, що захочеш, неможливо у будь-якому віці (принаймі для більшості людей), як би іноді цього не хотілося.

Але фільм насправді не про це. Зараз, вже будучи дорослою, я б сказала, що це немов оммаж Еріку Берну із його психологічною теорією про те, що гармонійна особистість складається із трьох рівнозначних компонентів: внутрішній Дорослий, внутрішній Батько і внутрішня Дитина. І якщо Дорослий - це основа нашої зрілої особистості, Батько - це наш “моральний компас”, самовиховання і самообмеження, то Дитина - це наша креативна частина, наш гумор і безпосередність, усе те, що бере свої витоки із щасливої пори дитинства і юності. Дорослий же, який втратив зв’язок із “внутрішньою Дитиною”, здається сухим, нудним, занадто прагматичним. Він ніколи не зробить нічого під дією імпульсу і вже абсолютно точно підзабув, про що колись мріяв. Навряд чи така людина буде багато кому симпатичною.

Саме тому у дорослому віці важливо не втратити цей зв’язок, і по суті, таким дорослим і є герой Тома Хенкса. Саме тому він добре розуміє дітей, подобається дорослим і взагалі легко сприймає життя. У такому контексті можна вважати основну сюжетну лінію із магічним дорослішанням своєрідною метафорою. Та все ж, хоч зв’язок з Дитиною і не повинен обриватися, але Дорослий має переважати, і саме цього не вистачає поки головному герою, у якого ще попереду дорога поступового (а не миттєвого) зростання. А щоб цей зв’язок остаточно зміцнився, дитинство також має бути повноцінним (а не обірватися, скажімо, років у 13).

Отаке у принципі вийшло філософське кіно, яке тим не менш подає свої ідеї під помірно комедійним соусом, легко і невимушено, простою мовою, зрозумілою для людини будь-якого віку, і тим воно чудове.

Резюмую: не сподобається хіба що тим самим дорослим, які забули, якими дітьми вони колись були.

Оцінка: 8

Denys Zhelepa

Пізнай нескінченність...

Ось і подивився я найдовгоочікуваній фільм цього і дійсно вражений. Братам Руссо вдалось вмістити на екрані незліченну кількість персонажів і при тому виділити кожному свій екранний час, фільм не перетворюється в незрозумілу солянку, всі герої на своєму місці. Обіцяна крутість головного злодія Таноса була присутня, йому виділили найбільшу кількість екранного часу і персонаж вийшов дійсно дуже добре прописаним, з цікавою мотивацією. Найбільше сподобалась сюжетна арка з Гаморою, саме в в фіналі цієї арки, на мою думку, особистість Таноса розкрита найкраще. Окрім Таноса було цікаво спостерігати за взаєминами Старка і Стренджа та Тора з усією командою Вартових, особливо Старлордом. Не дивлячись на драматизм і епічність подій фільму, в ньому присутньо доволі багато різноманітних жартів, які розставлені досить влучно, хоч деякі були зайві. Особлива секретність під час зйомок і промокомпанії фільму зіграла дуже високу роль - моменти, які повинні шокувати, вони шокують. Те як заховали камінь душі і який персонаж з ним пов'язаний - це просто неймовірно. Ну і про розв'язку не сказати не можу - вона мегаепічна. З акторами тут погано бути не може, кожного по трохи, особливо цікаво було подивитись на "нестандартного" Пітера Дінклейджа. Про акторську гру можна сказати практично те само, персонажі такі ж як і в минулих фільмах, хоча для людей які не дивились попередні частини це нічого не скаже. А ось що для багатьох головне так це екшн, і він тут першокласного ґатунку, брати Руссо показали своє вміння цікаво ставити екшн-сцени ще в Другій Війні і Протистоянні і для Месників вони виклались на 100%. Епічність яка йде з екрану - захоплює... На мою думку Війна Нескінченності це найепічніший фільм з часів Володаря Перснів і Гладіатора. До візуалу претензій немає, робота була пророблена неймовірна, Марвел реабілітувались після слабких спецефектів з Чорної Пантери і третього Тора.
Коротше кажучи треті Месники - це блокбастерний шедевр! Епічно, неочікувано, красиво, нескінченно... В фільму є мабуть один недолік - після закінчення перегляду потрібно повертатись у реальний світ. Будемо вдячні Марвел за той неймовірний світ, який ми спостерігаємо вже десять років! З нетерпінням чекаю четверту частину, ну і звісно сольний фільм про персонажа, якого протизерили в сцені після титрів.

Оцінка: 10

Lilia Omelianenko

Дурникам щастить, або Життя як коробка шоколадних цукерок

Оскар - 1995, "Найкращий фільм", переможець

Епіграф: “Хранит Господь простодушных…” Біблія, Пс 114:6

Як не дивно, вказане в заголовку і справді спершу видається основною, найбільш поверховою, темою фільму. Здається, що Форрест пливе по життю абсолютно не проблематично, виходячи із таких ситуацій, із яких люди часто і не вибираються. Цікаво, що свого часу у релігійному вченні протестантів-кальвіністів був постулат про те, що людина може дізнатися, наскільки прихильний до неї Бог, уже під час свого земного життя. Його прихильність виражається зазвичай у тому, що людині у житті всіляко щастить. От ми і робимо висновок, що раз Форресту щастить, то Бог його любить. За що? Відповідь очевидна. За його простодушність і “золоте серце”.

Автори фільму спробували втілити оригінальну задумку: показати світ очима людини, яка нездатна на складні інтелектуальні роздуми і висновки, але за рахунок цього - абсолютно позбавлена підступності, хитрості, вміння брехати. Така людина по суті - апарат для виконання інструкцій, і якщо в цей апарат із самого початку закласти інструкції правильні, підкріпити їх любовним ставленням, можна отримати на виході людину, яка несе добро всім оточуючим, але не тому, що так правильно або у неї є глибинна внутрішня потреба, а тому, що її по-іншому не навчили (і слава Богу). Думаю, якби така людина існувала насправді, психіатрія цілком могла б назвати це явище “феноменом Форреста Гампа”.

В силу його розумової неповноцінності у нього також проявився “побічний ефект” - майже повна відсутність внутрішніх протиріч і психічна стабільність, що також зводить нанівець , будь-яку тягу до саморуйнування і схильність до депресії. При цьому прості і наївні речі, які він іноді говорить з упевненістю, можуть служити опорою для тих, хто до цього якраз схильний, нагадуючи, що іноді, у повній відповідності до принципу “бритви Оккама”, не варто ускладнювати там, де можна спростити.

Примітним виглядає той факт, що, не дивлячись на феноменальну везучість Форреста, автори не перегинають палицю. Адже успіху він досягає саме у тих сферах, де інтелект - не головне (спорт, служба в армії), зате грають роль, зокрема, наполегливість, витривалість, вміння виконувати накази, а цього добра у героя якраз вистачає. Таким чином, оформлюється ще одна ідея фільму - про те, що будь-яка людина має якісь сильні сторони, завдяки яким може знайти собі справу до душі і місце у суспільстві

Цікавою також є ідея про те, що якщо ти відкриваєшся світові, то світ у відповідь відкривається тобі. Вона хоч і дещо утопічна, але приваблива своєю простотою і однозначністю, тож знаходить свій відгук. Ще простіша думка - про те, що варто слідувати за своїми бажаннями, навіть якщо вони дивні і нелогічні - досі годує хлібом мільйони психологів, клієнтам яких варто б просто подивитися цей фільм. Адже вийти одного разу з дому і безперервно бігти протягом трьох років - насправді дуже просто, варто тільки подивитися на світ очима Форреста Гампа.

Із плюсів також: Відмовившись від сатиричності, яка була характерною для оригінального роману (у ньому Форрест був савантом і циніком), автори фільму несподівано зробили гарний вибір, адже таким чином вони принесли в образ героя і саму кінокартину ту світлу, оптимістичну і навіть трохи магічну атмосферу, завдяки якій глядач начебто сприймає те, що відбувається, як казочку, але внутрішньо готовий повірити, що все саме так і було. Останньому додатково сприяють “документальні” кадри участі Форреста у низці історичних подій - ідея не нова, та незмінно вдала.

Також не можна не зазначити у якості плюсу очевидну біблійну інтертекстуальність та символічність історії, яка проявляється як у самій сюжетній канві, так і в різноманітних деталях, ну і, звичайно ж, у образах героїв - Форреста Гампа, щедро наділеного рисами Спасителя (доброта, безкорисливість, нечутливість до матеріальних благ), і Дженні, класичної Марії Магдалини. А розуміння того факту, що за сюжетом Форрест має низький коефіцієнт інтелектуального розвитку, наводить на іронічну думку про те, що тільки справді нерозумна людина бути жити і жертвувати собою заради інших, але ж і в Ісуса Христа IQ начебто ніхто не перевіряв… Або у нас просто неправильні тести на інтелект? ;-) Відповіді немає, додумайте самостійно. А загалом, підтексти - це прекрасно.

Із мінусів: Прямою протилежністю Форреста є Дженні, яка повністю позбавлена як його консервативності, так і життєвої мудрості. З точки зору психології можна було б сказати, що Дженні - це уособлення архетипу Тіні відносно Форреста. Але, оскільки показаний герой здається повністю зрозумілим і позбавленим якихось прихованих пластів і тіньових бажань, то спадає на думку, що автори все ж протиставляють цих двох героїв і, відповідно до результатів життя кожного із них, озвучують свою мораль відносно того, яким чином потрібно жити. І виглядає вона надто правильною, надто зрозумілою і навіть трохи ханжеською відносно героїні, яка, вочевидь, в силу свого інтелекту і психотипу не здатна іти по життю шляхом Форреста, навіть якби хотіла, і її провини у цьому немає ніякої.

Тим не менш, долю Дженні можна трактувати і по-іншому: іноді треба об’їхати півсвіту і пережити все на світі, щоб повернутися на самий початок.

Також слід зазначити, що через заявлену розумову неповноцінність героя пересічному глядачеві цікаво за ним спостерігати, але майже неможливо (і навіть трохи неприємно) себе із ним асоціювати. Це не те щоб заважає правильному сприйняттю кінокартини, але трохи нівелює бажання глядача наслідувати вчинки героя там, де цілком можна було б це робити.

Резюмую: любителям неоднозначності, великої кількості смислових пластів, шукачам інтертекстуальності, а також поціновувачам оптимістичних казкових історій - однозначно дивитись. Не рекомендовано - повністю приземленим “реалістам”, які і при перегляді “Гаррі Поттера” будуть кричати “магії не існує!”.

Цитати:

Когда я родился, мама назвала меня в честь героя Гражданской войны генерала Натана Бэдфорда Форреста. Вроде бы они были дальними родственниками. Этот генерал основал клуб Ку-Клукс-Клан. Мама говорила, что это имя должно напоминать мне, как часто мы совершаем поступки, в которых нет никакого смысла.

Не позволяй никому говорить, что они лучше тебя, Форрест. Если бы Бог хотел создать всех одинаковыми, он бы всем надел на ноги скобы.

―Га-а-амп!!! Какова высшая цель вашего служения в армии? ―Выполнять все ваши приказания, сержант! ―Черт возьми, Гамп. Да вы просто гений! Это самый блестящий ответ из всех, что я слышал! Должно быть, у вас коэффициент умственного развития 160, не меньше! Вы чрезвычайно талантливы, рядовой Гамп!

―Что мне нравилось во Вьетнаме - это то, что здесь всегда было куда идти. И всегда было чем заняться

Оцінка: 10

Lilia Omelianenko

Світом править не таємна ложа, а явна лажа

Оскар - 1995, "Найкращий фільм", номінант

Тарантіно засвітився на режисерському небосхилі у 1992 із “Скаженими псами”, але із “Кримінальним чтивом” він просто-таки увірвався в культовий кінематограф. Такий статус зобов’язує рядового глядача до пошуку глибинного сенсу у представленому кіно.

Зокрема, завдяки звичці бандита Джулса цитувати Біблію і загадковому кейсу з певними цифрами у когось одразу виникне бажання пошукати біблійний інтертекст (що, зокрема, вилилося у фанатську теорію про “душу Марселласа Уоллеса” і про вищу силу, випробування якої треба пройти (або не пройти). Де-не-де, щоправда, пишуть, що теорія отримала поштовх від Самого, який пару разів натякав на щось подібне у різних інтерв’ю, але правди ми вже не дізнаємося. Хтось інший побачить у представленому фільмі філософську притчу про вибір і його незмінні наслідки (хоч, якщо подумати, будь-який фільм про це розповідає). Хтось - численні відсилки і оммажі кінокартинам і культурним явищам минулого.

Тим не менш, якщо виходити із поняття про те, що є дві групи митців: одні вважають, що мистецтво має бути осмисленим і навіть соціально важливим та актуальним, інші упевнені, що мистецтво має бути “чистим” і “вільним від домішок”, то Тарантіно, схоже, варто б усе ж віднести до другої групи. Саме тому мені найдужче подобається ідея того, що перед нами набір пародій на дрібні і не дуже дрібні штампи кримінальних драм, але пародії виконані не у буфонадному ключі, а у більш тонкому і іронічному.

Картина розбита на 5 новел, представлених у нехронологічному порядку (прийом “нелінійного монтажу”, у якому Тарантіно був почасти новатором), що деякими глядачами і рецензентами сприймається як метафора на колоду карт, яку тасує невидимий деміург (Бог чи режисер) і таким чином грається їхніми долями, доводячи теорії про п’ятий вимір. Та для любителів “бритви Оккама” є набагато простіше пояснення: новели розташовані за принципом зростання емоційного напруження. Саме тому спочатку фільм неначе потроху розкручується, дає звикнути до свого темпу, стилю, лексики, то десь із середини починає відверто “смалити напалмом”, доводячи до ефектної кульмінації.

Фільм водночас і претендує на серйозність сприйняття (неначе все і правда мало б бути так), і періодично “стібеться” над своїми ж героями. І якщо частину подій фільму начебто і можна списати на втручання вищої сили, то основна їх маса відбувається через те, що герої - люди не надто розумні, не завжди здатні прогнозувати наперед наслідки своїх дій, зате готові кидатися хоч щосекунди зі зброєю на амбразуру розгрібання цих наслідків. Так, поістину, дурість - рушійна сила Всесвіту, і якщо в чомусь і шукати глибинний сенс, то точно в цьому.

Із мінусів: можна, звісно, зробити певні суб’єктивні зауваження. Але у цьому і полягає краса“чистого мистецтва” - що майже будь-яку претензію можна оспорити фразою “автор так бачить”. Тож не варто і витрачати час.

Резюмую: рекомендовано людям із іронічним складом мислення і глядачам, які здатні отримувати задоволення від “чистого мистецтва”, не намагаючись осягнути його логіку. До них, мабуть, зарахую і себе.

Цитати:

У них там всё немного не так. В смысле, у них там все точно так же, как и здесь, только немного по-другому.

Гамбургеры! Краеугольный камень здорового питания.

- Ты тоже это ненавидишь? - Ненавижу что? - Неловкое молчание.

Джимми: Нет, позволь задать тебе вопрос. Когда ты заезжал ко мне, ты видел у меня перед домом знак «Склад мёртвых ниггеров»?
Джулс: Нет. Я не видел.
Джимми: А ты знаешь, ПОЧЕМУ ты не заметил знак «Склад мёртвых ниггеров»?
Джулс: Почему?
Джимми: Да потому что его там нет! Складировать ниггеров не мое собачье дело, твою мать!

Оцінка: 10

Lilia Omelianenko

“Весілля” - від слова “веселитись”, особливо, коли воно не твоє

Оскар - 1995, "Найкращий фільм", номінант

Фільм за допомогою анотації і подачі маскується під класичну романтичну комедію із “правильними” ідеями, але маскарад розвіюється з перших кадрів, являючи світу тонку іронію і навіть подекуди сатиру як на загальне бажання більшості обов’язково хоч раз у житті пройти ритуал одруження, так і на нонконформне бажання меншості за будь-яку ціну уникнути такого ритуалу. І так само, як більшість часто не розуміє, навіщо їм це (у більшості випадків - “так треба” або “мама сказала”), так у принципі і меншість іншим разом і не помітить, що постійні стосунки, сповнені любові, гармонії і подекуди “приправлені” дітьми, таки нагадують шлюб, навіть якщо ним з офіційної точки зору не є.

Паралельно, м’якою ходою, кінокартина розвиває лінію принципових відмінностей між американським і британським підходом до стосунків, але не стільки виводить це у протиставлення, скільки демонструє, наскільки гарно представники цих різних підходів можуть доповнювати одне одного, якщо їх поєднує любов і взаєморозуміння.

На чиєму боці авторські симпатії? Очевидно, що на боці вказаної “меншості”, представники якої зображені все ж людьми неоднозначними, здатними до трансформації, переосмислювання власного життя і цінностей, тоді як поведена на весіллях “більшість” виглядає більш знаюче і статично.

Із плюсів: завдяки іронічному підходу до зображення всіх, і в першу чергу головних героїв, останні виглядають живими, реальними, не перетягують на себе роль “ходячих еталонів”, якими до зарізу необхідно стати, але виконують роль унікальних особистостей, за життям яких цікаво спостерігати. Власне, це стосується не тільки головних героїв, ба навіть є думка, що саме другорядні і дуже колоритні персонажі в основному відповідають за “харизму” кінокартини.

Також, на відміну від класичної мелодрами, де героїв обов’язково мають розлучати якісь нездоланні перешкоди, і класичної “американської романтичної комедії”, де героїв зазвичай розлучають перешкоди стереотипні або надумані, у даному фільмі подача більш тонка. Як і у реальному житті, людям потрібен певний час, щоб зблизитися, усвідомити, що спалах пристрасті може перерости у щось більше, і внутрішньо змінитися для набуття якогось нового життєвого статусу. Збалансоване поєднання реалістичності, мелодраматичності і комізму створює реальність оптимістичну, але не штучну, таку, у яку глядач може і повірити і у якій він сам не проти був би опинитися.

Із мінусів: англійський гумор, як і будь-який інший “національний”, може бути не всім близьким і зрозумілим, і у фільмі є моменти, коли замість того, щоб сміятися, почуваєшся якось трохи незручно. Тим не менш, це винятково суб’єктивне сприйняття, і загально картину воно майже не псує.

Резюмує: переконаним фанатам виключно комедій американських і специфічного гумору “на межі фолу”, імовірно, не зайде (будуть дивитися широкими очима і питати “А де тут ржака?”). Всі інші, скоріш за все, як мінімум не пошкодують про час, витрачений на перегляд.

Цитати:

Гарет всегда предпочитал похороны свадьбам. Он говорил, что куда интересней присутствовать на церемонии, ключевой фигурой которой рано или поздно окажешься сам.

— В твоих опозданиях есть некая изысканность. — Спасибо. Плод долгих упорных усилий.

Свой рецепт утки, начиненной бананом, он, к счастью, унёс в могилу...

Оцінка: 10

Втеча з Шоушенка
Втеча з Шоушенка (1994)
The Shawshank Redemption
Lilia Omelianenko

Свобода всередині тебе

Оскар - 1995, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Вы сильны лишь постольку, поскольку отбираете у людей не всё. Но человек, у которого вы отобрали всё – уже не подвластен вам, он снова свободен.” О.Солженіцин

Епіграф № 2: “Кому тюрьма — свобода, а кому свобода — тюрьма.” Loc Dog

Коротко: свобода всередині тебе

Детальніше: Мабуть, складно собі уявити фільм, який би краще розповідав про свободу і невимовне прагнення до неї як до найвищої цінності. І хоча нам приводять і альтернативну точку зору, вона не стверджується творцями як норма, а скоріше, як наслідок перебування у в’язниці, який виражається у певній видовій мутації, у перетворенні “людини розумної" на “людину тюремну".

Чи може така мутація відбутися будь із ким, а чи просто “деяких птахів у неволі не втримати" - таки питання без відповіді. Але приклад героя наштовхує на думку, що не варто миритися із ненормальними обставинами, хоч усвідомлювати і зважати на них, без сумніву, необхідно.

Із плюсів: еталонний головний герой, який є не просто носієм певних гарних рис, а просто-таки їх уособленням. Надія і небажання миритися з обставинами - щоб не втратити мотивацію, почуття власної гідності - щоб не зламатися, терпіння - щоб довести задуману справу до кінця і не збожеволіти, високий інтелект - щоб із “скотини звичайної” перетворитися на “скотину корисну, і навіть почасти незамінну”, і вміння пристосовуватися - щоб забезпечити собі максимум за заявлених умов. І якщо, наприклад, такого героя як Форрест Гамп ми сприймаємо просто з цікавістю, зі співчуттям, у окремих випадках - як приклад для наслідування, як гуру, месію, то Енді Дюфрейн - це герой, яким просто хочеться бути, бо такій людині точно нічого на цім світі не страшно.

Також у фільмі присутні хороші акторські роботи і майже до блиску вивірений сценарій (що не дивно, зважаючи на трепетне слідування літературній першооснові, характерне для Френка Дарабонта). І якщо у якомусь іншому фільмі прискіпливий глядач міг би висловити претензію відносно того, що план Енді - це не більше, ніж перелік випадковостей, які навряд чи хоча б теоретично могли б статися у реальному житті, то тут сценарій сам на цьому наполягає. Десятки разів щось могло б піти не так, і у більшості випадків так і сталося б. Але Енді, вочевидь, просто поставив експеримент, і, на диво, його експеримент вдався. Може, Бог, якщо він є, просто бажає допомагати працьовитим людям... Та і чим, правду кажучи, ще зайнятися, коли ти сидиш два довічні ув’язнення?

І загалом, великим плюсом є загальний посил фільму. Адже мабуть ніщо так не подобається глядачам, як спостерігати за тим, як торжествує справедливість.

Із мінусів: це якраз той випадок, коли будь-який відхід від тексту роману фільму не на користь, так як він або спрощує і трохи примітивізує показане, або ж, навіть якщо нічого поганого і не робить, все одно не сприймається фанатами книги.

Викликали деяке роздратування певні дрібні сюжетні деталі. Як-от наприклад, чому охоронці жодного разу не поцікавилися, чим Енді видовбує кам’яні фігурки, або ж усім відома “загадка з постером”.

Трохи дивувала також “прилизаність” показаного тюремного життя, адже, окрім трьох відморозків, показаних на початку фільму, всі інші абсолютно не нагадують засуджених на довічне ув’язнення людей. У своєму романі, так само як і у ще одній “тюремній” історії під назвою “Зелена миля” Кінг намагається шукати баланс, з одного боку, зображуючи почуття людей, ізольованих від суспільства без надії туди повернутися, а з іншого - не забуваючи про те, що ми маємо справу із злочинцями. Як на мене, фільм цей баланс не завжди витримує. Докупи ще можна згадати і Моргана Фрімена, який, по-перше, не відповідає книжному типажу героя, а по-друге, виглядає як добрий мудрий татусь, а аж ніяк не як засуджений на довічне убивця. Та, з іншого боку, може статися, що іноді дисципліна і щоденна рутинна праця і справді потроху перевиховують людей, вкупі із тривалими тюремними термінами. Тут уже хто знає…

Резюмую: тим не менш, навіть названі мною недоліки не вплинули на мою оцінку фільму. І навіть якщо я значною мірою ставлю 10 не фільму, а книзі, я якось спробую себе за це пробачити.

Цитати:

Сначала ты ненавидишь эти стены, потом — привыкаешь, ну а когда просидишь здесь достаточно долго — получается, что ты от них зависишь.

Я был честным человеком. Мне достаточно было сесть в тюрьму, чтоб я стал преступником.

Тебя отправляют сюда на всю жизнь, и именно жизнь и забирают.

Здесь виновных нет. Ты не знал?

(про книгу “Граф Монте-Крісто”)
― Знаешь, о чем она? Тебе понравится. Там бегут из тюрьмы. ― Значит, и ее в раздел "Образование", да?

Оцінка: 10

Cry Freedom
Cry Freedom (1987)
Cry Freedom
Lilia Omelianenko

З чого все починалось...

Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - драма", номінант

Політична драма на одну із найулюбленіших для американців тем, яка, загалом, своїм місцем дії плавно перекочувала із США у Південну Африку. Примітно, що знімалася вона у ті часи, коли режим апартеїду ще жив і цілком собі процвітав, і кажуть, що його адепти навіть примудрялися вставляти палки в колеса знімальному процесу, що проходив у сусідній Зімбабве.

Південна Африка - тема загалом полемічна, і ця спірність у фільмі розкривається, хоч одразу зрозуміло, яку думку підтримують самі автори картини. І у вустах ліберального Стіва Біко, який закликав до загальної рівності і братерства, дещо дивно звучать фрази на кшталт “Ми не бажаємо, щоб білі пустили нас за свій стіл до своєї порцеляни і столового срібла, ми бажаємо очистити стіл”. Адже що це, як не заклик відмовитися від нав’язаних досягнень білої цивілізації? І останнє, безумовно, сприяло б розвитку самосвідомості чорних південноафриканців, але подібна фраза виглядає як бажання замість того, щоб підвищити рівень життя своїх чорних братів, просто опустити рівень життя білого населення, а за рахунок цього - і цілої країни.

З іншого боку, процвітання країни за рахунок законодавчого обмеження в правах 80% її населення - теж не є добре. Але можна припускати, що Біко, як часто буває, будучи лібералом, дав ідейний поштовх радикалам. І зараз, у 2018 році, знаючи про тривалий період процвітання вже “чорного расизму” в Південній Африці, і переглянувши даний фільм, ми можемо дати пораду владним очільникам будь-якої країни: бережіть ваших лібералів, якщо не хочете виростити радикалів.

Сам фільм композиційно можна розділити на дві частини, і якщо перша - цікава за сенсом, ідейністю і полемічністю, то друга - класична голівудська втеча із фальшивими паспортами, таємними планами, недалекими представниками таємної поліції і так далі. Але оскільки ми точно знаємо, що із головним героєм все буде добре (інакше він не видав би книгу, на основі якої був зняти цей фільм), то переживання і саспенс значною мірою нівелюються і ми просто мовчки спостерігаємо за тим, як усе було. Кожен може сам зробити для себе вибір, але я б воліла, щоб увесь фільм був знятий у стилі його першої половини, щоб нам більше розповіли про активістську діяльність Стівена Бікко, про його ідеї і соратників, про політичне тло, про те, що він об’єктивно собою являв. Адже це - саме те, що має значення в історичному контексті і досі актуально, тоді як історія із другої половини фільму важлива тим, чим вона закінчилася, але не тим, як саме це було здійснено.

Оцінка: 7

Lilia Omelianenko

У ритмі серця

Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - комедія або мюзикл", номінант

Чудовий фільм, для більшості знайомий з дитинства, і водночас, родоначальник фактично цілого жанру під назвою “фільми про танець”. Скільки їх знімають, а початкова схема живіша за всіх живих: людина відкриває для себе танець, поступово вчиться, спершу у неї нічого не виходить, а потім вона несподівано починає танцювати мало не на рівні найкращих, далі виграє якесь танцювальне змагання і паралельно знаходить своє кохання.

Тим не менш, фільм вирізняється незвично продуманим для такого типу картин сюжетом. Сценарна схематична канва щедро оброблена проблематикою, яка актуальна і на сьогодні, не кажучи вже про 80-ті: загальне ханжество суспільства і осуд жертви, підлітковий бунт, дискримінація за ознакою майнового стану і за принципом “щось мені твоя морда не подобається”, стереотипні уявлення, виховання характеру і так далі. При цьому серйозні теми подаються легко, перемежовуються ритмами сальси і бачати, а проблеми вирішуються, що змушує глядача проникатися вірою у те, що справедливість все ж таки існує.

Думається мені, що у 7 випадках із 10 харизматичний і загадковий красунчик в темних окулярах, скоріш за все, виявився б ще тією сволотою, а хлопчик із хорошої сім’ї, імовірно, таки хорошим хлопчиком. Але застосування протилежного прийому, тим не менш, приводить глядача до цікавої (і, мабуть, правильної) думки: людина, здавалося б, “із усіх боків позитивна”, цілком може робити неприглядні речі і нормально почуватися, якщо упевнена, що із певних причин їй за це нічого не буде. А отже, люди, виховуйте правильно своїх дітей, і буде всім щастя!

Резюмую: людям, яких смикає від слова "романтика" як від прокази - із обережністю, всім іншим - дивитися обов'язково :-)

Оцінка: 10

Lilia Omelianenko

Такий не пропаде!

Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм-драма", номінант

Знята Стівеном Спілбергом стрічка на тему “втрати невинності” і різкого дорослішання, як пишуть імениті рецензенти, із перших кадрів нагадує чи то пир під час чуми, чи то збіговисько пацюків, що от-от побіжать із корабля. Цікава гра грозить от-от перетворитись на сувору реальність. Дочекавшись же перетворення, ми будемо спостерігати до самого кінця реальність сувору, та все ж не надміру, немов пропущену місцями через призму тієї ж таки гри.

Не знаю, як щодо символізму із спалахом атомної бомби і паралеллю із закінченням дитинства для героя, та як на мене, хлопчик втрачає свою “невинність" доволі дещо раніше, швидко і водночас плавно. Адже дитяча психіка більш гнучка і краще пристосовується, ніж доросла. І лиш фінальне розчарування у вигаданих героях здатне її “добити”.

Сам фільм, особливо друга його половина, не вирізняється насиченістю подіями, що трохи знижує увагу глядача. І не те щоб юному героєві не хотілося співпереживати… Просто він поводить себе настільки доросло в одних питаннях, що мимохіть дивуєшся його наївності в інших, і настільки гарно пристосовується до оточуючих умов, що мимоволі починаєш вірити у те, що такий пацан не пропаде і без надлишку глядацької любові.

Резюмую: любителям воєнних драм - можна, але не любителям екшену у таких драмах

Оцінка: 6

Lilia Omelianenko

Нормальніше за норму

Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - драма", номінант

А якщо відверто, хто із нас нормальний? Що є ознакою нормальності? Чи не плутають часто люди поняття “нормальний” і “середній”, скажімо? І на закуску: чи є людина ненормальною, якщо вона просто психічно травмована і у неї просто паскудний характер?

Загалом, не можна не захоплюватися людиною, яка замість того, щоб вибрати “компромісний” варіант, віддала перевагу тому, щоб прийняти на себе усю можливу відповідальність за вчинок, який вона здійснила. Чи багато із тих, хто ходить по землі і оточує нас, можуть похвалитися схильністю робити подібний вибір? Навряд чи, для цього треба достатньо мужності.

На жаль, героїня на початку трохи перегинає із “неадекватною” поведінкою, вочевидь, щоб глядач таки задався питанням: а може, вона і справді не зовсім нормальна? Плюс слід зазначити, що для глядача, який передивився достатньо багато психологічних драм, основна причина її неадекватної поведінки зчитується мало не в перші хвилини фільму.

Тим не менш, тут скоріше грає роль не те, що показано, а те, як саме це показано і зіграно, і оригінальність загальної ідеї, яка, як на мене, полягає у тому, що іноді для людини вважатися нормальною в очах суспільства є основним пріоритетом.

Оцінка: 8

Lilia Omelianenko

У кожного своя місія на землі

Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - драма", номінант

Основна сюжетна лінія являє собою по суті протиставлення двох братів. Головний герой - хлопець майже ідеальний, мрія будь-якої мами, тоді як його брат - мрія кожної недалекої дівчини, яка ведеться на зовнішні атрибути крутості. У рамках цього протиставлення виникає ідея про те, що “как вы яхту назовете, так она и поплывет”, адже той із братів, якому казали, що з нього будуть люди, і справді вибивається в люди, на відміну від другого брата.

І так вже виходить, що спостерігати за братом головного героя цікавіше, аніж за ним самим. Він виглядає живішим і правдоподібнішим, і в той же час переживає певну трансформацію, тоді як головний герой - ідеальний від початку і до кінця, і це трохи нудно, як на мене.

Не дивлячись на рок-н-рольні ритми звідусіль, фільм вийшов якимось до болю стереотипним. Ще один байопік, у якому правдива історія відомої особистості, але сама ця історія захоплює мало. Так, змушує співпереживати, але не змушує стежити за сюжетними конфліктами, не відводячи очей.

Цікавим виявився лиш фаталізм головного героя. Отут якраз відкривається величезний простір для роздумів, особливо любителям пофантазувати на тему того, що ми самі своїм мисленням притягуємо все, що з нами стається, або що у кожного є своя місія на цій землі. Особисто я до них не належу, тому моя оцінка фільму не вийшла аж надто високою.

Резюмую: фанатам рок-н-роллу 50-х і персонажа зокрема - можна глянути, усім іншим у принципі теж, але не варто очікувати чогось неймовірного.

Оцінка: 5

Lilia Omelianenko

Краще мати дитину і роботу, аніж не мати ні роботи ні дитини. (с) Я

Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - комедія або мюзикл", номінант

Хотіла б я знати, чи настане той щасливий день, коли кіноіндустрія перестане вважати героїнь жіночої статі неповноцінними і глибинно нещасними, якщо вони бездітні і думати, що у кожної жінки материнський інстинкт активізується “за замовчуванням”, коли у радіус її уваги потрапляє будь-яка дитина? А якщо вона хоче будувати кар’єру, то апріорі будує її, працюючи 24 години на добу 7 днів на тиждень, без відпусток і соцпакетів. А як тільки у неї в житті щось міняється, вона одразу втратить роботу, бо всі її колеги-чоловіки працюють без вихідних і лікарняних, аякже. Якийсь концтабір бінарного мислення, не інакше.

А ще у Штатах, виявляється, можна залишити дитину у спадок. І процедура її передачі виглядає саме так, як нам у фільмі показали, ага! І так, навіщо призначити потенційним опікуном дитини, наприклад, найкращого друга. Треба віддати її якійсь семиюрідній внучатій кузині, про яку ти востаннє чув, коли тобі було років 7, і уявлення не маєш, хто вона і що вона. А раптом би вона виявилася повією і наркоманкою? Але треба ж якось сюжет зав’язувати, то хай буде якось так…

Ні, не те щоб я вважала, що дитина жінці не потрібна апріорі, абощо. Але автори фільму на самому початку дають короткий опис того, із чого складається життя героїні, і підсумовують фразою на зразок "Вона була щаслива? Нічого подібного.", але при цьому слово із ділом у них розходиться, бо нам демонструють якраз героїню щасливу і задоволену життям, таку, яка сама зробила свій вибір. Таким чином нас-таки намагаються підвести до думки, що жодна жінка не може бути щаслива бездітною, а це вже маніпуляція якась, негідна хорошого кіно...

Можна із закритими очима прогнозувати, що буде далі. От наприклад сцена, де героїня вибирає няню для дитини, а вони всі неадекватні. Або прийомних батьків? Хтось рахував, скільки разів така сцена вже експлуатувалася у різних фільмах, у різних ракурсах? А варто б мабуть уже почати рахувати...

Цікавим виглядає хіба що хід із яблучним пюре, бо він якраз доволі логічний і покликаний сказати, що жінка із діловою головою на плечах все одно щось придумає, за будь-яких обставин. Правда, це ще один стереотип із серії "американська мрія, що стала реальністю". Але, на жаль, він все одно підводить нас не скільки до думки, що бездушні корпорації експлуатують своїх працівників і з цим треба щось робити, скільки до думки про те, що не зможе сімейна жінка робити кар’єру у великій корпорації, бо у неї і її босів занадто різні інтереси.

Отаке сумне кіно.

Резюмую: нелюбителям стереотипів краще не дивитися.

Оцінка: 4

Quiz
Quiz (1994)
Quiz Show
Lilia Omelianenko

Коли у шоу-бізнесі головне, несподівано, шоу-бізнес

Оскар - 1995, "Найкращий фільм", номінант

Які ж прості і наївні були американці у 50-60-х роках 20 століття, прямо як ми у 90-х! У нас заряджали воду від телевізора, щиро переживали за долю чергової Маріанни, яка через амнезію забула Луїса Альберто (а вона ж його так любить, так любить…) і вболівали за те, щоб простий громадянин у “Полі чудес” обов’язково взяв приз, а не гроші, бо гроші - то таке, а призом може бути і “аааааааавтамабииииль!”.
А у простих американців у названий час була телевікторина “21”. І у нас і у них із різницею у 30 років була одна спільна риса: тоді ніхто ніколи б не подумав, що телевізор може брехати і що все, що нам показують, може виявитися банальною підставою.

У наш час ми із висоти свого досвіду по-доброму посміхаємося, дивлячись на глядачів телевікторини, показаних в одноіменному фільмі, бо начебто вже знаємо, як воно буває. Тим не менш, і у нас є свій больовий поріг. От якби мені сказали, що у “Що? Де? Коли?” немає ерудитів, а є тільки підстава, я б особисто засмутилася. А ви? І у такому ракурсі фільм “Телевікторина” несподівано перетворюється із чогось абсолютно на очевидного на щось таки по-своєму болюче.

Природньо, що кіно насправді не стільки про те, що на телебаченні, виявляється, скрізь брехня, скільки про домовленість із сумлінням і про те, що світ іноді буває не чорно-білим. Іноді ти продаєш себе не цілком і одразу, а невеличкими компромісними шматочками. Здавалося б, спочатку нічого поганого нема, ти просто граєш свою справжню вікторину не перед глядачами, а у кабінеті продюсера, і поступово, маленькими кроками, перетворюєшся із ерудита на “балакучу голову”.

З іншого боку, а що і справді такого поганого, здавалося б? Тебе питають те, що ти знаєш, але ж ти це знаєш! Ти - розумна і освічена людина, чому б не отримати грошей за це? Вікторина ж фінансується спонсорами, а хто платить, той, як відомо, і музику замовляє…

І щоразу легше себе переконати у тому, що публіці насправді все одно, що її, як і тебе самого, цікавить лише хто скільки виграв грошей, і що основний талант - це подобатися людям, робити для них шоу і красиво рекламувати спонсорський товар. І правда, хто б на твоєму місці відмовився?

Із плюсів: Тепла лампова атмосфера перших кадрів не може не затягувати, особливо тих, хто застав наші 90-ті у свідомому віці. Загалом цікаво (хоч і полемічно) спостерігати за героями Файнса і Туртурро та їх моральними дилемами.
Примітним виглядає їх протистояння, яке починається у грі, а закінчується заочно у моральній сфері. І чомусь більш симпатичним глядачу є не той, хто “зриває покрови”, але робить це виключно через власну образу, а той, хто начебто схильний брехати до кінця, але тим не менш, переживає явну моральну боротьбу і хоча б намагається зробити правильний вибір.
Ну і насамкінець, у фільмі проступає явний авторський посил: репутація має бути справжньою і заслуженою, а не дутою і переломленою через лінзи кінокамер.

Із мінусів: Якщо акторські роботи Файнса і Туртурро виглядають привабливо, то Морроу неначе носить постійно, із сцени в сцену, один і той самий вираз обличчя під назвою “А я про вас щось знаю!”, навіть там, де він не зовсім доречний.

Також по ходу розвитку сюжету виникали деякі питання. Наприклад, навіщо телебоси взагалі запрошують у гру справжніх ерудитів, якщо їм не дають грати самим? Навіщо влаштовувати їм опитування, якщо можна зразу відібрати якихось рядових людей, які будуть максимально симпатичні публіці? Навіщо змушувати ерудита програвати на очевидно легкому питанні? Щоб максимально його принизити? І навіщо ерудит погоджується програти? Якщо заради кар’єри на телебаченні, то нам так і не покажуть жодного колишнього учасника (крім Ван Дорена), який зробив якусь кар’єру на телебаченні. Незрозуміло...

І останнє - дивною видалася несподівана і дуже швидка дружба двох героїв, один із яких - слідчий комісії з нагляду, а інший - учасник, який може потрапити під слідство. Як на мене, у такій ситуації другий мав би по можливості триматися якнайдалі від першого, а не возити його по ресторанах і заміських будинках.

Резюмую: любителям закручених сюжетів і карколомних пригод краще б не попастися на гачок, бо нічого подібного тут не буде. А от фанатам “розмовних” драм і неоднозначних моральних дилем - сюди.

Цитати:

Я думал, что мы прижмем телевидение, но правда в том, что телевидение прижмет нас.

Оцінка: 7

Lilia Omelianenko

Гуманізм проти ненависті

Оскар - 1994, "Найкращий фільм", переможець

Епіграф: “Всё что нужно для триумфа зла — это, чтобы хорошие люди ничего не делали” Едмунд Берк

Це той самий унікальний випадок, коли позитивні очікування перевершуються, а скепсис розвіює сам фільм, відволікаючи собою від процесу його неперервної оцінки.

Подумала я спершу, що фільм - про поступове переродження людини, про зміну її життєвих цінностей і пріоритетів під впливом об’єктивних чинників. Потім спало на думку, що скоріше все навпаки. Люди не міняються, вони лише отримують свій “законний” розвиток або деградацію під впливом нових обставин.

Так, Оскар Шиндлер був підприємцем, якого цікавив прибуток і можливість цей прибуток ефектно витратити, а на виході ми отримуємо мало не месію, як же так вийшло? Імовірно, що загалом він був людиною непоганою, просто трохи поверховою, таким ми його і бачимо на початку. В силу своєї веселої вдачі і бурхливої енергії він не схильний задумуватися над глибинними матеріями довше 5 секунд. Хай все іде як іде, а ми з цього своє отримаємо - ось девіз таких людей. При цьому певне співчуття і адекватне ставлення до своїх працівників проявлялося у ньому із самого початку, просто не було ключовим.

Також, жоден із нас, і Оскар Шиндлер теж, не застрахований від ризику почати судити людей по собі.

Якщо ти не гориш бажанням вбивати людей просто так, то невже отой, отой і отой непоганий хлопець можуть цього справді хотіти? Мабуть, вони просто жертви обставин...

Коли з тобою, або поряд з тобою, відбувається щось настільки жахливе, настільки за рамками нормального і звичного, наскільки це можливо, мозок відмовляється сприймати і вірити, що так і правда буває, що це і правда з тобою, що жертва - саме ти.

Тим і користувалися німці, поступово, крок за кроком відбираючи у полонених євреїв все, а, насамкінець, і життя. Тим, що не буде ніякого бунту, ніякого протесту, що євреї, як нація, яка завжди звикала до негативних умов існування, вкотре захоче пристосуватися, але буде вже пізно.

Усвідомлення того, що не всі є жертвами обставин і не все має іти як іде, приводить головного героя до внутрішньої кризи, а потім - і до поступового розуміння того, що якщо можеш щось змінити - бери і міняй. Таким чином, відмова від фрази “не може бути” і прийняття реальності проявила його найкращі риси, яким до того просто не було простору і причин проявитися.

Є різні точки зору на Шиндлера як на історичну постать, але образ, створений кінофільмом, виглядає цілком логічним і завершеним. Герой, який до пори думав в основному про власну вигоду, не перетворюється на людину, готову пожертвувати власним життям, та і не прагне цього. І спосіб порятунку, який він вибирає, близький його натурі і вмінням. І дуже хотілося б вірити, що зображений образ відповідає історичній правді.

На противагу головному герою, його “ідейний опонент” - начальник концтабору, мабуть у мирний час здавався б хорошим хлопцем. Та придивившись ближче, можна було б помітити схильність до дрібного зловживання владою, або самодурства, або приниження підлеглих. Або може він був би ідеальним офіцером, а приходячи додому, прикладав би дружину головою об стіну… Або просто ходив би на полювання “випустити пар”. І ніхто б нічого “такого” за ним би не помічав, але від того ніде б не поділася вроджена (або рано набута) схильність до жорстокості і садизму. А час і умови, у яких йому довелося жити, посада, яку він обійняв, проявила цю його схильність в усій красі.

Отак і вийшло, що два чистокровні німці, обидва члени нацистської партії, приблизно одного віку, які за звичайних умов могли б бути друзями, тим не менш, пішли такими різними шляхами.

Із плюсів: Життя часто підкидає такі сюжети, що за сценариста робить одразу половину роботи, але, тим не менш, лишається друга половина - прописати персонажів і зробити так, щоб сюжет “ожив” і заграв своїми власними барвами, і це однозначно вдалося (хоч фільм і чорно-білий :-)). Адже, не дивлячись на дуже виграшну тему (особливо на той момент), є ризик або зробити оповідь занадто формальною і прісною, або цілковито ідеалізувати персонажів, перетворивши кінокартину на агітполотно чи слізодавилку (чого я, до речі, боялася). Як на мене, у творців вийшло втримати необхідний баланс.

Не можна не згадати також акторську гру (блискучий тандем Нісана та Файнса) і оригінальні візуальні рішення.

Із мінусів: одна із сцен ближче до фіналу, у якій головний герой виголошує промову перед своїми працівниками, зображує його у такому світлі, що неначе от-от - і він зможе претендувати на лаври Ісуса Христа, що все ж, як на мене, для нього трохи нехарактерно. Тим не менш, це впадає в око далеко не всім, тож імовірно, це просто моє суб’єктивне сприйняття.

Резюмую: якщо я дивлюся фільм і по ходу перегляду забуваю про те, що можна ж у ньому і недоліки пошукати, якщо він настільки захоплює або вражає, то він однозначно вартий високих оцінок. Можна навіть передивлятися його, скажімо, раз на 5-7 років, щоб не забувати про те, чим закінчується шлях гуманізму, а чим - шлях ненависті.

Цитати:

Тот, кто спасает одну жизнь, спасает весь мир

Власть — это когда у нас есть все основания убить, но мы этого не делаем

Оцінка: 10

Ми в соціальних мережах:



Касові Збори, грн
(Квітень 11–14)

Сьогодні в кіно

Скоро в кіно

Форум

Останні рецензії