З того моменту, як я додав цей фільм до свого списку для перегляду, я вважав його просто романтичною стрічкою, оскільки не знав, про що він... Цей фільм є прикладом того, як мистецтво інтерпретує людські вибори в критичних обставинах та досліджує ставлення до см*рті та магічної сили надії.
Героїня фільму бачить себе як персонажа, що вже «засуджена». Її рішення — це акт найвищої волі, спроба кинути виклик неминучому результату. У фільмі це перетворює біологічну поразку на моральну перемогу. Це рішення підкреслює її фаталізм — одну з ключових рис персонажів гонконзьких драм тієї епохи. Вона обирає не «виживання», а «існування» у формі безперервності. Її рішення — це спроба «перемогти» см*рть, залишивши частину себе в цьому світі, адже для неї коротке, але змістовне життя здається ціннішим, ніж пасивне очікування кінця в лікарні.
Гонконг 1990-х років був місцем, яке переживало стрімкі зміни напередодні передачі під владу КНР (1997). Фільми тієї епохи часто передають відчуття тривоги ... , невизначеності та зосередженості на «минущості» щастя.
На відміну від американських фільмів, де такі сюжети часто схиляються до боротьби та оптимізму, гонконзькі драми того періоду часто сприймають неминучість см*рті як даність. Герої не борються з долею; вони намагаються «прикрасити» свою останню подорож.
Попередження: рецензія містить спойлери
«Печера Золотої троянди 5🌱🐌🐌🍎🐟⛵💞» («Fantaghirò-5» («La Grotta della Rosa d’Oro 5») (1996)) — п’ята частина відомої італійської казкової телесаґи, яку Студія «1+1» транслювала в кінці Квітня 1998-го року й на початку Травня 1998-го року (Моя 11-та кляса).
П’ята частина показала як у багатосерійному кіномистецтві можна красиво сюжетно-візуально-локаційно-музично-атмосферно розвернутися в абсолютно новому-свіжому напрямі й отак упевнено-переконливо «обрізати» всі зв’язки з попередніми подіями та персонажами, залишивши тільки головну лінію. На Мою думку, Золотогривий🐴 (світле відлуння романтичних і героїчних пригод) і Чорна Чаклунка♠️ (кумедно-темно-магічний відгомін і Вона як завжди добряче потішила своєю личиною—рухами-мімікою-інтонацією) — це останній спалений міст зі світлими й темними перилами, який з’єднував минуле Фантаґаро з Її теперішнім Світом вічного миру. Остання Квітка бажання🌱 і Мимосуди🐌🐌 (Які викачали з Фантаґаро всі почуття до Батька-короля, Кетрін, Кароліни, Ромуальдо, Тарабаса, Кселесії, Чорної Чаклунки, Рідної землі та всього иншого) — це красиве символічне прощання Фантаґаро з тугою за Її колишнім Світом. Невдала та по-своєму жорстока спроба Астерії (Міхаела Мей — Michaela May) в образі Чорної Чаклунки здійснити давню жіночу мрію бути щасливою у взаємному коханні (схиляю голову перед Чарівним Дзеркалом та його шедеврально-гостро-переченим діалогом з Астерією🤣😆😂) — це черговий блискучий крок і доказ того, що не варто нічого колишнього-далекого-недосяжного тягнути в Теперішнє. Приємно відзначити, що всі персонажі П’ятої частини зовсім нікого не нагадують з попередніх історій.
Астерія — Моя улюблена героїня та Душа П’ятої частини. Її зовнішність, одяг, вдача, вміння спілкуватися з дітьми, оптимізм, учинки, бажання, почуття гумору є взірцем простої доброї людини, яка свідомо та несвідомо помиляється і визнає всі свої хиби.
Сподобалось фруктоовочеподібне🍌🥭🥕🥬🍊🌶️🍋🥦🍆🍐🍅🥔🥒🧅 військо Безіменного — візуальне кровожерне розмаїття, що є льоґічною передумовою перетворення їжі на людожерів🐟🍎🐠🍏🐡 (оцінив цю гострозубу ідею зображення Зла). Сарсуто — віддзеркалення Моєї власної нетерплячої любови до мармоляди (повидла, яке готували Моя Мама, Тітка й бабусі, а також у великих шестилітрових бляшаних банках, яке привозив з роботи Батько). Я б на місці Сарсуто так само не витерпів і двома руками жер би ту смакоту з казана🍯🙃😆🤣 (як у Селі іще гарячу мармоляду за нагоди крав ложкою з баніка (кастрюлі) — завжди їв і досі їм повидло ложкою та без хліба).
Як приємно було дивитись на справедливу кончину Безіменного — чергової вдалої форми Зла, яка сповна відчула біль, якого завдавала иншим. Естетично-моторошно виглядав у небі Корабель⛵ (Летюче Царство) Безіменного.
Арієс (Люка Венантіні — Luca Venantini) — вільний, жвавий, простий, безпосередній, спритний зі справжнім-відчутним чоловічим характером з батьківським інстинктом. Арієс усім своїм єством, походженням і зовнішністю ідеально підходить Фантаґаро. Їхнє знайомство, діалоги та стосунки дихали блаженною гармонією єднання половинок, які довго прямували одна до одної крізь світи Часопростору. Нарешті Фантаґаро зустріла-покохала і буде щасливою у Світі вічного миру. Я щасливий за Них Обох, а пара «Фантаґаро + Арієс💞» одразу ж поповнили Мій список найкрасивіших кінопар. Їхньою тріумфально-музично-проривною піснею-мелодією🎶🎵 є «L’amore mio Per sempre», що звучить у такт справжнього нового і такого необхідного для щастя та життя Фантаґаро й Арієса. Ця пісня також є сутнісно-атмосферним славнем-символом «Печери Золотої троянди 5🌱🐌🐌🍎🐟⛵💞» («Fantaghirò-5» («La Grotta della Rosa d’Oro 5») (1996)).
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
Моє «за кадром»:
Хочу сказати, що казка-пентальоґія «Печера Золотої троянди🏰🌾🗡️👑🍂🍃🍋🐴🦢♠️🦅🍄🥔🥕💗🌋👥🌺🌻🦜🔮🌱🐌🐌🍎🐟⛵💞» («Fantaghirò» («La Grotta della Rosa d’Oro») (1991, 1992, 1993, 1994, 1996)) іще під час першого перегляду в Березні-Травні 1998-го року глибоко вкоренилася-розчинилася в Мені й одразу ж після завершення дивовижно-тісно і сильно-ностальґічно прив’язалася до Травня-Червня 1998-го року (завершення Моєї 11-ї кляси й улюбленої Школи). Мої власні враження-роздуми-фантазії виникали-розвивалися і під час перегляду, і в тижневих проміжках між серіями, і після завершення трансляції. Більшість висвітлені в усіх п’яти спогадах-рецензіях, а окремі хочу додати тут.
Активне обговорення цієї Казки розпочалося одразу ж після 1-ї серії. Добре пам’ятаю як 2-го Березня 1998-го року, в Понеділок, Моя Одноклясниця у Школі несхвально-роздратовано сказала: «…вже таке дурне і навіть каміння говорить!» Мене, чесно кажучи, інколи дратувала Фантаґаро і деякі з героїв, але розчарування в Казці не було — Я чекав на неї і хотів продовження та щасливого закінчення! Частково Мої очікування здійснилися...
У Березні-Червні 1998-го року до цієї казкової саґи асоціятивно прив’язалися дві пісні: Haddaway — «What about me» і «Bad Boys Blue» — «You’re a woman». Окремо з Білою Чаклункою асоціюються композиції гурту «Фантом 2» — «Там, де птахи» і гурту «Spice Girls» — «Viva Forever», які Я бачу у мальовничій Травнево-Червнево-Липневій природі🍀🌸🦋🌺🐦☘️🌤️🌧️🌼🦢🌾🕊️. Разом із тим, до казки-пентальоґії ностальґічно прив’язалися художні-бібліотечні книжки: В.Шекспір — «Вибрані твори» («Венеціанський купець», «Дванадцята ніч», «Гамлет», «Король Лір», «Макбет», «Отелло») з темно-зеленою палітуркою, серія «Шкільна бібліотека»: Й.В.Ґьоте — «Твори» (Вірші, «Фауст») з салатовою палітуркою, Ж.Б.Мольєр — «Твори» («Тартюф», «Дон Жуан, або Камінний Гість», «Мізантроп», «Міщанин-шляхтич») з кукурудзяною палітуркою, Ф.Шіллер — «Твори» («Руссо», «До радости», «Нурець», «Лицар Тогенбурґ», «Дума про дзвона», «Розбійники», «Підступність і кохання», «Вільгельм Телль») зі світло-бордовою палітуркою. Моя Довга кімната і Хатний Льох також є асоціятивною частиною «Печери Золотої троянди🏰🌾🗡️👑🍂🍃🍋🐴🦢♠️🦅🍄🥔🥕💗🌋👥🌺🌻🦜🔮🌱🐌🐌🍎🐟⛵💞» («Fantaghirò» («La Grotta della Rosa d’Oro») (1991, 1992, 1993, 1994, 1996)). У Червні 2021-го року до списку асоціяцій доєдналась «Літанія до Пресвятого Серця Ісуса» у виконанні хору «Inspiratum».
Іще в Березні 1998-го року Мене сильно вразив факт втрати Білою Чаклункою сили та Її зникнення з Казки під сим приводом. Я аналізував-обговорював цей образливо-несправедливий факт зі Своїм Першим сусідом і Другом і навесні 1998-го та в Серпні 1999-го. Ми Обоє добре чули, що Студія «1+1» у Березні 1998-го року переклала-озвучила цей уривок як те, що Біла Чаклунка пішла жити в Село, щоби набратися сил (і в Серпневому повторі 1999-го року Ми знову до цього повернулися). Уже у 2000-х К-1 переклав, що Біла Чаклунка втратила свої сили та пішла жити в Село. В Липні 2026-го року отримав переклад ориґінальної італійської версії — Біла Чаклунка втратила сили й оселилась у Селі. Та в Мене надія, що сили поволі повернулися до Білої Чаклунки й Вона знову стала Хранителькою Лісу в Королівстві Старого короля та Його доньок і зятів Кетрін та Катальдо, Кароліни й Івальдо та Їхніх дітей.
Инший Герой, Який став Моїм ідеалом і за Якого вболівав упродовж усієї Казки — Ромуальдо. Факт залишається фактом — Ромуальдо так і не був одружений із Фантаґаро і після Її переміщення до Світу вічного миру Він самотужки опікувався малолітньою принцесою Есмеральдою. Я гадаю, що Ромуальдо з Есмеральдою, після безуспішних пошуків Фантаґаро (ниточки привели до Чорної Королеви і Її Фруктоовочевого В’язня) — залишився у Спільному Королівстві, де виховував Есмеральду в любові до Природи, провідуючи Білу Чаклунку в Її Лісі й Королеву ельфів у Її володіннях. Ромуальдо таки зустрів Своє щире і справжнє Кохання та був щасливим. Коли Есмеральда виросла — відправилася у Своє Королівство (можливо вийшла заміж за Парсела, а може за Когось Иншого).
Гадаю, в Тарабаса з Анжелікою все гарно склалося в Її Королівстві.
Єдина впевнена радість — усе велике магічне зло знищене, між усіма королівствами панує мир і злагода, а всі причетні до чарів зайняті своїми стихіями та захистом Природи.
Кінець🎭🧶
Попередження: рецензія містить спойлери
«Voice of Silence» — це соціально-психологічна драма з елементами чорної комедії та кримінального трилера, яка досліджує розмиті межі між добром і злом. Основна ідея фільму полягає в деконструкції моральних категорій та показі того, як «звичайні» люди можуть опинитися втягнутими в жахливі кримінальні обставини, не маючи при цьому злочинних намірів.
Ключові аспекти ідеї фільму.
«Хороші люди, що роблять погані речі». Режисерка Хон Ий-джон свідомо уникає зображення своїх героїв як «лиходіїв». Те-ін (головний герой) і Чан-бок — це маргіналізовані працівники, які займаються прибиранням місць злочинів та похованням тіл для бандитів просто для того, щоб вижити. Вони сприймають це як звичайну, хоч і специфічну, роботу.
Розмиття моралі. Фільм ставить перед глядачем питання: чи є людина «злом», якщо вона виконує жахливі доручення, але при цьому виявляє доброту, турботу та людяність у побуті? Наприклад, Те-ін, німий хлопець, виявляє турботу про викрадену 11-річну дівчинку Чо-хі, створюючи з нею та меншою сестрою дивну подобу «сім’ї».
Абсурд та соціальна критика. Використання елементів чорного гумору та яскравої, майже життєрадісної візуальної стилістики (у контрасті з темним змістом) підкреслює абсурдність ситуації. Фільм показує, як суспільство ігнорує таких «тихих» і непомітних людей, поки вони не стають частиною кримінальної статистики.
Символізм тиші. Назва фільму та німота головного героя є центральними метафорами. Те-ін не розмовляє не тому, що не може, а тому, що «не хоче» або не бачить сенсу — його мовчання є відповіддю на світ, де слова часто не мають ваги, а правда і брехня переплітаються. Тут слід уточнити фізично він дійсно не може говорити, але режисерка підкреслює, що він не намагається комунікувати через жести чи інші способи, які б вимагали активної соціалізації. Він ніби приймає свою відчуженість як єдино можливий спосіб існування.
Підсумовуючи, це історія не про бандитів, а про «маленьких людей», які живуть на периферії суспільства. Режисерка намагається донести, що добро і зло — це не завжди питання вибору, а часто результат соціальних умов, де межа між порятунком і злочином стає небезпечно тонкою.
Фінал — це один із найхолодніших і найвражаючих моментів фільму, який дійсно перевертає все сприйняття їхніх стосунків, і це саме те, що робить цей фільм таким неоднозначним.
Стратегія виживання. Чо-хі з самого початку показана як дуже розумна та кмітлива дитина. Вона усвідомила, що в тому середовищі, куди вона потрапила, вона — розмінна монета. Щоб вижити і вирватися, вона використала єдиний доступний їй інструмент — емоційну маніпуляцію. Вона «приручила» Те-іна, який сам по собі був глибоко самотньою і відчуженою людиною, прагнучою тепла.
Контраст між «дитиною» та «монстром». Весь фільм глядач співчуває дівчинці, вважаючи її жертвою. Ну по факту так і є, але глядач бачить розвиток дружніх стосунків в стилі Корееди, чує про те, що для батька вона не улюблена дитина на відміну від брата. Але фінал змушує задуматися, чи не є вона такою ж «високоадаптивною» істотою, як і люди навколо неї. Коли вона повертається до школи, вона миттєво «вмикає» роль жертви, яка нарешті в безпеці, і вказує на Те-іна, який був її єдиним захисником.
«Зрада» як іронія. Те-ін, який був німим, і тому не міг захистити себе словами, стає жертвою «слова» дівчинки. Вона використала свою мову, щоб знищити того, хто мовчки дбав про неї. Це жорстока іронія: він мовчав, рятуючи її, а вона заговорила, щоб його засудити.
Це рішення режисерки Хон Ий-джон повністю руйнує очікування глядача на «хепі-енд». Фільм показує, що в жорстокому світі, який змальовано у «Voice of Silence», невинності не існує. Кожен — навіть дитина — змушений бути трохи «злочинцем» або маніпулятором в екстрених ситуаціях, щоб вижити.
Дівчинка не просто чекала порятунку, вона активно готувала свій відхід, і Те-ін просто був для неї засобом досягнення мети. Якби він її відпустив раніше, вона вчинила б так само, чи саме його «доброта» і прив'язаність зробили його для неї головною мішенню в кінці?
Десь читала, що багато успішних голлівудських фільмів - це ремейки. Ось, наприклад, фільм «Спочатку дами» (відомий також за назвою «Леді вперед» / Ladies First) є ремейком французької комедії «Я не проста людина» (оригінальна назва — Je ne suis pas un homme facile) 2018 року. Французи більше зосередились на коханні та сім'ї, а не на підлеглих та начальниках. Отже, рекомендую подивитись і цей фільм.
Комедія «I Am Not an Easy Man» (оригінальна назва Je ne suis pas un homme facile, 2018) починається як легка фантастична історія, а закінчується несподівано серйозною розмовою про гендерність та упередження, романтика стає сатирою, та все ж залишається доброю, притаманною саме французькому кіно. Режисерка Елеонор Пурріа пропонує простий, але дотепний експеримент: що буде, якщо самовпевнений сексист потрапить у світ, де жінки керують усім, а чоловіки опиняться на їхньому місці? Це досить смішний жіночий погляд.. Гумор фільму працює саме тому, що він не будується на дешевих жа ... ртівливих перевдяганнях. Найсмішніше тут — абсолютна серйозність персонажів. Коли чоловік з дитиною на кухні, а дружина з дочкою дивляться футбол, або жінки розвалюються в кріслах та свистять услід чоловікам, або пояснюють, що «чоловіки занадто емоційні для керівних посад», сміятися хочеться голосно. Та через кілька секунд приходить незручне усвідомлення: багато цих реплік ми вже чули в реальному житті — тільки навпаки.
Головний герой Дем'єн — людина, яка щиро вважає себе чарівним, хоча насправді поводиться так, ніби слово «рівноправність» — це нова модель пральної машини. Після нещасного випадку він потрапляє до альтернативної реальності, де правила гри змінилися. Тепер саме чоловіки стають об'єктами недоречних компліментів, оцінювальних поглядів і поблажливого ставлення. Венсан Ельбаз чудово показує шлях героя від самозакоханого красеня до людини, яка вперше в житті починає дивитися на світ очима інших людей. Його розгубленість виглядає настільки природно, що іноді хочеться сказати: «Ласкаво просимо в нашу жіночу реальність, друже».
Дем'єн закохується в Александру саме тоді, коли його звичний набір «мачо-прийомів» раптом перестає працювати. Виявляється, харизма без поваги коштує небагато, а красиві слова не рятують, якщо не вмієш слухати. Кохання стає для нього найскладнішим і водночас найефективнішим курсом із людяності.
Стрічка не перетворюється на лекцію про фемінізм, режисерка втримала рівновагу, вона ніби показує реальність в дзеркалі, яке перевертає все догори дригом. Звісно, світ у фільмі навмисно перебільшений, але саме ця карикатурність допомагає побачити знайомі стереотипи під новим кутом.
«Я не проста людина» — це комедія, після якої можна одночасно сміятися, ніяковіти й сперечатися. Вона не пропонує простих відповідей і не намагається когось повчати. Вона показує стереотипи та упередження нашого світу.
Попередження: рецензія містить спойлери
«Печера Золотої троянди 4🌋👥🌺🌻🦜🔮» («Fantaghirò-4» («La Grotta della Rosa d’Oro 4») (1994)) — четверта частина відомої італійської казкової телесаґи, яку Студія «1+1» транслювала в першій половині Квітня 1998-го року (Моя 11-та кляса).
Сюжетна зав’язка з Вітром, Чорною смертоносною хмарою, трьома моторошними невразливими вершниками всередині Вихору🌬️⚫🌪️ на тлі мальовничо красивої Природи🍀🌺☘️🌸🌲🌾🐏🐑🐕🌳 та голосами з відлунням одразу ж прикували Мою увагу.
Четверта частина завдала Мені чергового удару, позбавивши основної візуальної втіхи — короля Ромуальдо😭😭😭 Закадрове гукання Ромуальдо на початку та постійні згадки про Нього ніяк Мене не тішили; Феодора Я зовсім не сприйняв як Ромуальдо, але два кадри в люстерку схвально сприйняв; останні кадри Мене окрилили-ощасливили, хоча Я побачив щось дуже знайоме та підозріло неприродне (тільки в Неділю, 29-го Серпня 1999-го року, в повторному показі Я зрозумів як сильно Мене-Глядача обдурили☹️☹️☹️, але все одно Я був тоді і досі є вдячним за цю маніпуляцію-кінобрехню заради Ромуальдо). Саме тоді, в Неділю, 29-го Серпня 1999-го року, Я подумав, що з Кетрін і Кароліною (Яких нечітко показали кілька секунд) зробили той самий оманливий хід, як із Ромуальдо — та після 2010-го року з’ясував, що це були зовсім инші старші актриси, геть не подібні на Кетрін і Кароліну. Я навіть не з’ясовував імена актрис і не впевнений, що вони після кількасекундної нечіткої появи були вказані в титрах. Сумно і прикро втрачати ці дорогі атмосферно-візуальні ниточки😭😭😭 Хоча Мені не подобалась Есмеральда, але про Неї жодних згадок — і це при тому, що Фантаґаро в кінці 6-ї серії представила Її Ромуальдо як Доньку!
Якщо не враховувати два кадри з Ромуальдо в люстерку та кількахвилинну оману з Ромуальдо, найкрасивішим елементом Четвертої частини є злі-зубаті різнобарвні балакучі квіти☘️🌸👄🍀💮👄🌿🌼👄🌺👄, соняшники🌻🌻 та папуги🦜🦜 у володіннях Даркена🌋👥 — ця неґативна говірка краса була помітна навіть через Мій Чорно-білий ламповий Телевізор📺, а вся кольорова палітра🎨🖌 суцільним раюванням для очей розкрилась тільки після 2010-го року. Меч Даркена🗡 — витвір мистецтва.
Мою особливу увагу привернув Руфус (Оресте Ґвіді — Oreste Guidi) — Я одразу ж побачив цього сильного персонажа (повністю в людській подобі) разом із вродливою Королевою ельфів (Анна Ґейслерова — Anna Geislerová). Ця пара також у Моєму списку найкрасивіших кінопар🍂🍃⚜️.
Події, які розгорталися у Тронній залі Даркена в кінці 7-ї серії та в першій третині 8-ї серії із майже безперервним напруженим музичним супроводом🎶🎵 сильно нагадували філософсько-драматичну виставу в Театрі🎭 із красивими декораціями та освітленням. Мене здивувало те, що трагічний кінець 7-ї серії абсолютно ніяк не зачепив Мене і Я на наступну Неділю побачив причину Свого цілковитого спокою. Також Я відзначив, що Фантаґаро була найвродливішою у сріблясто-блідо-блідо-рожевій-блідо-блідо-блакитній сукні, сріблясто-блідо-блідо-рожевій шапочці та довгим-спіралеподібним хвостом-зачіскою на початку 8-ї серії (забігаючи наперед, скажу, що за всі 10 серій Фантаґаро була найвродливішою саме тут — особисто Моє сприйняття). Сподобалася фраза Даркена, що всі закохуються у Фантаґаро і потім усі через це страждають — і це чистісінька правда, на жаль☹️☹️☹️. Учинок Руфуса був найтрагічнішим не тільки у цій театральноподібній жорстокій драмі-грі Даркена, але й у всій 10-серійній постановці😭😭😭.
Жертовність Кселесії довела Мою правоту стосовно Її материнської любови в Третій частині.
Чорна Чаклунка своїми з’явами додавала давнього колориту.
Щиро надіюсь, Тарабас буде щасливим🙏🏻🙏🏻🙏🏻…
«Печера Золотої троянди 4🌋👥🌺🌻🦜🔮» («Fantaghirò-4» («La Grotta della Rosa d’Oro 4») (1994)) — на Мою думку, «казка-вініґрет із різнофруктовим желе-морозивом-борщем» та з цілим комплектом цінних емоцій, спогадів, асоціяцій, вражень і власних творчих фантазій. Окрім того, вона є невід’ємною частиною цілісної історії Фантаґаро.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
Далі буде…
Попередження: рецензія містить спойлери
«Печера Золотої троянди 3🦅🍄🥔🥕💗» («Fantaghirò-3» («La Grotta della Rosa d’Oro 3») (1993)) — третя частина відомої італійської казкової телесаґи, яку Студія «1+1» транслювала в кінці Березня 1998-го року й на початку Квітня 1998-го року (Моя 11-та кляса).
Інтонаційна зав’язка у мальовничо-водоймо-лісо-болотисто-туманно-вогненно-магічному місці з легко-ударно-велично-невідомо-таємничо-наступальною мелодією🦇🎻🎺🎶🔵🟣 знаменувала зовсім иншу красиву атмосферну історію. І це дійсно так.
Почну трохи здалеку. За Моїм особистим сприйняттям, левову частку неповторної магії-аври Першої частини створював чотириформово-двохарактерно-одноосібний образ Білої Чаклунки, Білого Лицаря, Білої Гуски та Білої Миші у бездоганному виконанні Анжели Моліни (Ángela Molina). Зі зміною актриси — у Другій частині Катаріна Колайова (Katarina Kolajova) бездоганно втілила двоформово-однохарактерно-одноосібний образ Білої Чаклунки та Білої Гуски, тим самим відтворивши майже всю оту любу Мені затишно-пригодницьку казковість Першої частини. Зі зникненням персонажу Білої Чаклунки в Третій частині (ця жалюгідна згадка, що Вона без магічної сили подалася жити до Села — непрощене знущання з Цієї Героїні) — зникла майже вся ця світла енерґетика.
Зате, глибокий сум-задумливість, невимовна туга-біль-самотність, уміння говорити думками, холодні-спокійні-жорстокі розрахунки-дії, незриме насіння раніше невідомого гарячого почуття, що швидко дало міцні-здорові паростки, та цілковите моральне переродження Тарабаса (Якого блискуче зіграв Ніколас Роджерс — Nicholas Rogers) з Його шедевральною вищезгаданою музичною темою🦇🎻🎺🎶🔵🟣 цілком заповнили порожнечу, яку створила відсутність Білої Чаклунки, й надали Третій частині густої-в’язкої-мряко-туманної-темно-фіолетово-сизо-зеленої барви. Принагідно додам, що гостро-витончено-візуально-правильний образ Тарабаса з Його пронизливим поглядом і злими-й-добрими східними рисами ідеально-контрастно зливається з білосніжною-плавною слов’янською вродою-стриманістю Білої Чаклунки з Другої частини. Хоча Тарабас ніколи не пересікався з Білою Чаклункою, але саме Вони Обоє поповнили Мій список найкрасивіших кінопар🦢💖🦅 (Я навіть на Їхню честь на початку 2000-х купив дуже красиві горнятка у формі Лебідки (щоправда, чорної, бо білої не було) й Орла).
Я був невимовно щасливим знову побачити-відчути свіжо-прозоро-прохолодно-сонячну Осінньо-Весняну🍂🍃 Лісо-Річкову🌳☀️🏞️🌲 атмосферу красуні Королеви ельфів (Анна Ґейслерова — Anna Geislerová) та Її підлеглих і володінь — се був один із двох прихистків для відносного спокою та Душі. До Королеви ельфів іще повернуся в наступному спогаді-рецензії…
Душу зігрівала поява Кетрін (Барбора Кодєтова — Barbora Kodetová) і Кароліни (Катержина Брожова — Kateřina Brožová) в Замку🏰, що, незважаючи на горе та загрозу, у своїй єдності було другим невеличким острівцем затишку й безпеки. Шкода, що Король (Маріо Адорф — Mario Adorf), Івальдо (Томас Валік — Tomás Valík) і Катальдо (Стефано Даванцаті — Stefano Davanzati) назавжди візуально вибули з цієї Казки☹️☹️☹️
Радий вітати повернення Чорної Королеви (Бріджит Нільсен — Brigitte Nielsen, Яка фактично стала Чорною Чаклункою, бо й не згадувала про свої володіння і Чорний замок) у Її неповторному комічно-пародійно-іронічному образі та у значно кращому вбранні. Приємний відгомін Минулого своєю появою вкрапленнями створювали Дівчинка-Грім (Ленка Кубалкова — Lenca Kubálková), Хлопчик-Блискавка (Якуб Зденек — Jakub Zdeněk), кінь Золотогривий і Вертайкамінь (саме так було в озвученні-трансляції Студії «1+1»). Я такий вдячний Чорній Королеві за Її знущально-саркастично-в’їдливо-правдиві слова на адресу Фантаґаро, що Вона, начебто, мала намір заміж вийти, але знову морочить усім голову та чи бува не має наміру зробити Її (Чорну Чаклунку) весільною дружкою😆🤣😂
Ми знову підходимо до болючої теми — голослівного кохання з гаслами-обіцянками між Ромуальдо й Фантаґаро, Які досі чомусь не одружилися… Ромуальдо (в дуже гарному вбранні, особливо цей середньовічно-рицарський кольчужний койф) знову дорікнув Фантаґаро й було навіщо — саме ця Її нав’язлива непосидючість призвела до трагедії😭😭😭 і Ромуальдо з головного героя перетворився на сюжетне вкраплення😭😭😭
Його місце гідно-велично-красиво зайняв Тарабас, Який також спершу в Моїй уяві (вночи в Лісі на конях, а потім біля вогнища🌲🌑🔥🌳) візуально був гармонійною парою Фантаґаро. Я гадав, що нарешті Фантаґаро зустріла гідного Своїй волелюбно-вольовій-безстрашній сутності Чоловіка. Річ у тому, що цей неймовірно красивий в’язко-нічно-густо-туманний «інтим» (найгарніша сцена Третьої частини) розтягнулася між 5-ю і 6-ю серіями (які транслювалися по Неділях) і Я-Одинадцятиклясник удома та в Школі впродовж тижня реґулярно думав-згадував-уявляв-проєктував як усе це буде. Очікування виправдались частково, бо як тільки побачив настільки Тарабас є слабкодухим, порівняно з Фантаґаро — Я із сумом зрозумів, що добрий Тарабас повторить долю Ромуальдо. Тому одразу ж уявно возз’єднав доброго Тарабаса з Білою Чаклункою з Другої частини🦢💖🦅 Гарна ідея використати клясичний варіянт із рятівним поцілунком і перетворити його на Неможливий поцілунок💗
Єдиним справжнім, чистим, стійким і непорушним магічним злом у Третій частині була Кселесія (схиляю голову перед талантом Урсули Андресс — Ursula Andress). Варто додати, що Я неодноразово відчув і побачив у Її діях та словах глибоку материнську любов і переживання. Тому геть не розумів, чому цього ніколи не помічав Тарабас! Попри сказане, Я навіть через екран Телевізора боявся саме Кселесії — відчував Її загрозливу непохитність знищити все і всіх, вбачаючи в них будь-яку небезпеку чи непослух. Сподобалися Почвари, Які викрали Есмеральду для Кселесії. Гноми-гриби🍄, гноми-морквини🥕 та гноми-картоплини🥔 справили частково хороше і частково кровожерливе враження…
Я побачив сюжетну подібність між природою війська Чорної Королеви і Тарабаса.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
Далі буде…
Чи знімає Голлівуд сьогодні такі фільми? Чи всі в США щасливі, і чи до всіх ставляться справедливо? Або, можливо, вже не прийнятно зображати білих американців, які стикаються з подібними проблемами, оскільки вони всі мають «привілеї» і живуть у «розкоші»?
Я вже кілька років не дивився нових голлівудських фільмів, тож, можливо, я помиляюся, але, зважаючи на те, наскільки політизованим і лівоорієнтованим став Голлівуд, — ви розумієте, про що я.
Але мені не сподобалася початкова сцена з корейцем. Хтось коли-небудь бачив, щоб корейці так поводилися в США? Як і всі іммігранти зі Східної Азії, вони приїхали без нічого, важко працювали, ні на кого не дивилися зверхньо і не вимагали соціальних виплат. Фільм знято у 1993 році. Усім відомо, що під час заворушень у Лос-Анджелесі 1992 року так звані «мирні» протести супроводжувалися підпалами та мародерством. Навіть посеред того хаосу корейці, озброївшись, охороняли свій район, свої домівки та магазини — ті підприємства, які годували їхні ро ... дини і за що вони були вдячні США.
Це приклад дисциплінованих, законослухняних громадян, які поважають країну, до якої приїхали. Повірте, якби Лос-Анджелес був корейським чи японським містом, то не було б усього цього безладу з бандами, стріляниною з автомобілів та перестрілками.
Я не знаю, що має робити уряд США, але очевидно, що цій нісенітниці треба покласти край. Ця ґанґстерська культура та культура ґетто поширилися далеко за межі мікрорайонів — у музику та ЗМІ. У 90-х роках це ще було дещо зрозуміло — у XX столітті були певні періоди, коли економічні кризи супроводжувалися бандитизмом, — але сьогодні, на мою думку, якщо люди хочуть жити в цивілізованому суспільстві, ми маємо покласти край цьому божевіллю й не терпіти його. Чорна культура та латиноамериканська культура — це не культура ґетто. В Африці є багато країн із різноманітними культурами. Люди терпіли культуру бандитизму достатньо довго — їй слід було покласти край ще на початку 2000-х років.
Саме культура ґетто, радикальні ліві, комуністи та радикальні ісламісти є причиною всього того хаосу, який ми бачимо сьогодні.
P.S. Ви можете зауважити, що серед корейців теж є злочинці. Ви маєте рацію, але їх небагато, а ми говоримо про власника магазину. Якби це був злочинець на кшталт китайських тріад чи японської якудзи, яких у Кореї називають «jopok» або «kkangpae», то я б у такому випадку нічого не сказав.
Це кіно, яке навмисно руйнує звичні уявлення про романтичні історії. Уже сама назва натякає на парадокс: чи можливий роман без кохання? Фільм відповідає на це запитання своєрідно, з теплим гумором. Головні ролі виконали Чон Чонсо та Сон Сокку. Я дуже люблю цих акторів, тому зустріч з ними завжди радує. Цікаво, що це жіночий погляд на стосунки від режисерки
Чон Кайон.
Сюжет починається досить просто: двоє самотніх людей знайомляться через застосунок для знайомств. Вони втомилися від невдалих стосунків, розчарувань і взаємних очікувань, тому вирішили не будувати «серйозних» планів. Та поступово між ними виникає емоційний зв'язок, який неможливо пояснити лише фізичним потягом чи дружньою симпатією. Саме ця природність розвитку почуттів і стає головною силою картини.
Дивує те, наскільки сучасно фільм говорить про стосунки. Герої не схожі на ідеалізованих персонажів класичних романтичних комедій. Вони невпевнені у собі, мають фінансові труднощі, професійні розчарування, емоцій ... ні травми та страх близькості. Вони помиляються, часом егоїстично, але здаються живими й знайомими. Їхні діалоги звучать природно, без театрального пафосу, а незручні ситуації викликають не сором, а щиру усмішку.
Особливу увагу варто приділити акторській грі. Чон Чонсо створює образ незалежної, різкої, але внутрішньо вразливої молодої жінки, яка намагається захистити себе від нових розчарувань. Сон Сокку чудово доповнює її своїм стриманим і дещо незграбним героєм. Їхня екранна хімія не будується на гучних романтичних сценах — вона народжується з дрібниць: випадкових поглядів, незручного мовчання, іронічних жартів та поступового взаємного прийняття.
Окремо заслуговує на похвалу режисура. Чон Кайон не намагається зробити історію драматичнішою, ніж вона є. Вона уважно спостерігає за героями, але й дозволяє глядачеві самому робити висновки. Камера не відволікає ефектними прийомами, а музичний супровід лише підкреслює атмосферу великого міста, у якому люди можуть бути самотніми навіть серед натовпу.
Гумор у фільмі специфічний. Він дорослий, інколи відвертий, але ніколи не переходить у вульгарність. Багато комічних моментів виникають із реальних життєвих ситуацій, знайомих кожному, хто хоча б раз користувався сервісами знайомств або переживав невдалі стосунки. Саме тому сміх тут часто поєднується із легким сумом.
Звісно, фільм може не сподобатися тим, хто очікує класичної казкової історії з численними романтичними жестами або бурхливими сюжетними поворотами. Його ритм спокійний, а основний акцент зроблено не на подіях, а на розвитку характерів і взаємин.
«Печера Золотої троянди 2🍂🍃🍋🐴🦢♠️» («Fantaghirò-2» («La Grotta della Rosa d’Oro 2») (1992)) — друга частина відомої італійської казкової телесаґи, яку Студія «1+1» транслювала у другій половині Березня 1998-го року (Моя 11-та кляса).
Інтонаційний вступ Автора, як і в Першій частині, цілком витриманий у красиво-клясичному казковому стилі. Проте, як тільки побачив міміку, вбрання і характер Чорної Королеви (Чаклунки) — Я одразу ж розреготався, позаяк сприйняв це не просто як пародію на Зло, а пародію на пародію🙃😆🤣 Скажу, що Я високо оцінив цю сюжетну лінію й акторську гру (не знаю яким саме був задум кінотворців) і Чорна Королева (Бріджит Нільсен — Brigitte Nielsen) одразу ж зайняла третє місце в Моєму особистому рейтинґу після Білої Чаклунки (Яка в цій частині цілком зберегла свою попередню мудрість-зваженість-відданість, проте обійшлася без кумедних витівок, а Її ролю виконувала молодша та вродливіша Катаріна Колайова — Katarina Kolajova) та Ромуальдо. До речи, Я побачив подібність мі ... ж підступним поцілунком Чорної Королеви, який зачарував принца Ромуальдо та вбивче налаштував Його супроти Фантаґаро, й умілим чаклунським закляттям Дикунки принца Віктора в казці-посестрі «Драконів перстень🐲💍🐺❄️» («Desideria e l’Anello del Drago» (1994)), де Він вороже ставився до Дезідерії.
Тепер повернемось до найпроблемнішої теми — чому Я інтуїтивно не міг «поблагословити» Ромуальдо й Фантаґаро?!... Іще в кінці Першої частини Я побачив те, що Мене незримо кольнуло та набуло чітких обрисів уже на початку Другої частини. Ромуальдо й Фантаґаро завжди гучно-голосно-промовисто говорять про кохання, клянуться в коханні, присягаються довести кохання на яке «життя не вистачить», але при цьому самого кохання Я не побачив — тільки помпезні й безрезультатні-марні прелюдії та слова до нього. Їх тримає спільний-сильний спогад про кохання, надія на кохання, звичка бути разом, тісна прив’язка та безглузда відданість недавньому почуттю з першого погляду і тому прекрасному пригодницькому шляху до омріяних взаємин. Та все це Я сприймаю як взаємообтяжуючий обов’язок бути разом, рятувати Одне Одного, взаємодовіру, взаємоповагу, взаємонадію. Самого ж кохання там не побачив, не відчув і таке враження, що Вони Обоє також це відчувати й боялися зізнатися в цьому через страх втратити те прекрасне-сильне-взаємопережите. Це примара щастя, це Їхня спільна ілюзія щастя, але Вони Обоє насправді нещасні й також бояться в цьому зізнатися! Їх тримала пам’ять про Минуле, яке через цілковиту несумісність і відсутність точок дотику в характерах і світобаченнях не мало ні щасливого Теперішнього, ні щасливого Майбутнього! Фантаґаро й Ромуальдо боялися зізнатися Самі Собі та Одне Одному в цьому, щоби не зранити ні Себе, ні Одне Одного і в марних-довгих сподіваннях знову пережити це саме — заново закохатись та отримати другий шанс! Фактично, Чорна Королева (через власні злі-корисливі наміри), а потім і Біла Чаклунка (зі щирим бажанням допомогти-відтворити-відродити) дали Їм Обом таку можливість. Але все одно це Мене геть не переконало, бо знову бачив красиву картину і мить — і був упевнений, що мить закінчиться й залишить сильний слід, а далі все піде тією самою стежиною…
Ромуальдо занадто м’який і лагідний для волелюбно-вольової Фантаґаро, не може відверто Їй заперечити чи бодай поговорити. Її обіцянка змінитись є вкрай сумнівною, бо Вона суперечить Своїй сутності. Насправді, Ромуальдо це бентежить, хвилює, не подобається і Його внутрішня тріщина перетворюється на розлам, з якого холодною лавою (вельми вдало це зіграно) виходить наболіле невдоволення в наметі поблизу Чорного замку (хоча це була не Фантаґаро, але ж справжня Фантаґаро таки вчинила супроти своєї обіцянки й бажання Ромуальдо).
Натомість, в кінці Першої частини і в Другій Я усе ж таки двічі побачив справжнє кохання — у Кетрін (ролю Якої виконувала Барбора Кодєтова — Barbora Kodetová) із Катальдо та в Кароліни з Івальдо. У цих двох цілком гармонійних пар усе було тихо-природно неймовірно гарно-ніжно-романтично і з першого погляду та без усіх цих непотрібних феєрверків. Се вкотре доводить, що справжнє і красиве кохання має бути тихим, непримітним, непоказним. Ці дві щасливі королівські пари (яких так мало показали в Казці) вже готуються до батьківства, а безтямно-гучно-гамірно-яскраво-пригодницько-безмежно закохані Ромуальдо й Фантаґаро навіть не одружилися… Саме тому, Моя інтуїтивна шпилька в кінці Першої частини (коли Фантаґаро замість бути поряд із Ромуальдо погналася захищати гусей) особисто для Мене стала переконливим доказом (який у наступних спогадах-рецензіях «обросте» новими фактами, натяк на один із них Я побачив у Другій частині — відчувши, що розбійник Золотоок міг би скласти гармонійну пару Фантаґаро). Якщо чесно, дивлячись на штучно склеєне кохання Ромуальдо й Фантаґаро — Я внутрішньо відчув полегшення, таємну радість і чітко побачив Майбутнє, в якому Вони довго не протримаються разом і розірвуть це замкнене коло взаємного тягаря.
Безумовно сильними та завжди любими-цікавими елементами казки «Печера Золотої троянди 2🍂🍃🍋🐴🦢♠️» («Fantaghirò-2» («La Grotta della Rosa d’Oro 2») (1992)) для Мене є:
а) різновідтінкова атмосфера й бездоганний музичний супровід🎶🎻, який поповнився новою перлиною — піснею «Mio Nemico», що звучить у невичерпно-глибоко-ніжно-заспокійливо-колисковому руслі Моєї улюбленої основної мелодії цієї Казки;
б) чудово створені образи Ромуальдо, Білої Чаклунки й Чорної Королеви (особливо протистояння Двох останніх);
в) свіжий сюжетний подих, одяг🍂🍃 і магнетизм Королеви ельфів (Анна Ґейслерова — Anna Geislerová) з Її слугами та балакучими тваринами (Я дуже люблю, коли в казках усе говорить Людською мовою);
г) Природа й инші сюжетно-візуальні аспекти.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
Далі буде...
Попередження: рецензія містить спойлери
«Загублені в часі» — це кіно, яке залишається актуальним навіть через понад 20 років після виходу.
Перше, що спадає на думку це контраст між фільмом і сучасною культурою «споживацького» ставлення до стосунків.
Відповідальність vs Інфантильність.
Сю Вай у фільмі показує приклад дорослої особистості. У світі, де часто шукають легких стосунків без жодних зобов’язань, її рішення взяти на себе турботу про чужу дитину виглядає як справжній подвиг любові та людяності. Це антипод того егоїзму, де дитина від попередніх стосунків сприймається не як частина життя людини, а як «обтяження» або перешкода для власного комфорту.
Це не історія про те, як хтось когось «використовує» або «рятує». Дай Фай допомагає, але він робить це з поваги та власної внутрішньої потреби спокутувати провину перед власною родиною, яка від нього пішла через його недбалість. А вона, своєю чергою, не шукає паразитичного затишку, а бере на себе кермо — буквально і метафорично — опановуючи професію маршрутника. Це партнерство рівних, де кожен має свої шрами.
Діалог у фіналі — це те, що робить фільм дорослим. Герої проходять через стадію рефлексії: «Чи не бачиш ти в мені того, кого втратила?». Це питання про те, чи будують вони стосунки на реальній близькості, чи просто намагаються залатати дірки в серці «замінниками».
Продаж автобусів — це дуже сильний психологічний хід. Це символ того, що вони готові відпустити минуле. Вони більше не хочуть «їхати» по тих самих маршрутах, де колись були їхні втрачені кохані. Вони обирають рухатися вперед, вже не як заручники своїх спогадів, а як люди, що знайшли нову точку опори одне в одному.
Сьогоднішні соцмережі часто пропагують «торгівлю» людьми (хто кому винен, хто «важчий» чи «легший» у стосунках), тоді як цей фільм показує, що життя — це про спільний шлях через труднощі, де цінується характер, гідність і здатність не здаватися перед обличчям долі.
Це кіно, яке не розважає, а змушує задуматися про те, що означає «бути разом» насправді.
Будучи малим я кожного дня дивися на QTV нові серії Аватара Аанга, а згодом і "Легенду про Корру". І це прекрасні анімаційна серіали. Персонажі, світ та філософія будуть зрозумілими і цікавими для будь якого віку та статі, оригінальний серіал закохує в себе з перших серій. Я був прикутий до екрану телевізора і мене просто неможливо було відірвати від нього. Проте час йшов, а нових робіт по цьому всесвіту так і не з'являлося. Ходили чутки то тут, то там, що можливе продовження( і воно таки буде, але всьому свій час). І ось з фіналу Легенди про Корру пройшло 12 років і творці оригінального серіалу випустили фільм про подорослівшого Аанга. На сюжеті концентруватися не буду, він простий як 5 копійок, дуже радує анімація і стилістика, а сцена на дережаблі - моя повага, бойові сцени теж гарно виконані. Нам показали старих персонажів, гумор збережений та і атмосфера теж. Звичайно фільм не ідеальний, та і у відриві від серіалу дивитися його я б не рекомендував. Проте коли я диви ... вся "Легенда про Аанґа: Останній володар стихій" я відчув те, що відчував і в дитинстві, якесь таке тепло та душевність. Можливо це просто ностальгія, але все ж мені сподобався цей фільм. Чекаю продовження, в якому покажуть більше старих персонажів, бо Суюкі трохи обділили. А також чекаю новий серіал "Аватар: Сім Небес". Все ж приємно, що цей всесвіт не стоїть на місці.
Попередження: рецензія містить спойлери
«Печера Золотої троянди🏰🌾🗡️👑» («Fantaghirò» («La Grotta della Rosa d’Oro») (1991)) — перша і, на Мою думку, найкраща частина відомої італійської казкової телесаґи, яку Студія «1+1» транслювала у першій половині Березня 1998-го року (Моя 11-та кляса) і яка одразу ж асоціятивно-атмосферно-сюжетно-візуально-мелодійно «прикипіла» до трансльованої Студією «1+1» у другій половині Лютого 1998-го року італійської казки-посестри «Драконів перстень🐲💍🐺❄️» («Desideria e l’Anello del Drago» (1994)). Ці обидві постановки дивовижним чином формують для Мене перехід у Часі⏳ — Я відчуваю, що от-от наближаюсь до тієї тонкої межі Часопростору🌀, через яку Я пройду в Минуле… Я практично бачу Свою колишню Довгу кімнату зі всіма дрібницями й атмосферою, з якої Я (сидячи на ліжку в позі йога перед шкільними зошитами й підручниками та художніми книжками📖🖊️📚) через прочинені двері дивлюсь у сусідній Малій кімнаті (в якій вимкнене світло) любе Серцю і Душі по Чорно-білому ламповому Телевізору📺 (який стояв уже на иншій-вищій (за попередню-улюблену) неприємно-жовто-іржавого кольору полакованій дводверній шкільній тумбочці з лапкми та вузькою зашкленою «шуфлядою» над великою дводверною частиною)…
Отож, повертаючись безпосередньо до самої Казки — тут усе красиво від першого до останнього кадру. Клясичний початок із магнетично-інтонаційним закадровим голосом передісторії на тлі густого сизо-синього туману🔵🟣 (кольори Я побачив після 2010-го року) одразу ж занурює з головою в передчуття цікавих подій. Чудово збережений Замок з вежами🏰 та гамірним королівським двором🎭🐥 додає неповторної середньовічної атмосфери. Контраст Пшеничного поля🌾🏹☀️🗡️ з Білим Лицарем і Лісу🌳🌲🍃 з його хранителькою Білою Чаклункою (Феєю) навіює блаженство природного розмаїття. Балакучі дерева, тварини і каміння, чари й перевтілення, пророцтва й леґенди, принцеси та лицарі, підлість і вигадливість, підступність і кумедність, хоробрість і честь, мудрість і недалекоглядність, шахрайство і гордість усебічно вплітаються-зливаються у довгу та смачну телевтіху.
Найбільше сподобалась Біла Чаклунка (Я навіть спершу подумав, що це співачка Мадонна (Madonna), а завдяки звізуалізованим кінцевим титрам з’ясував, що це Анжела Моліна (Ángela Molina) — так у Мене з’явився іще один ідеал жіночої вроди) — Її ніжна-біла-пишна сукня з китицевою облямівкою, широчезно-зефіроподібними рукавами і візерунчастим срібним корсетом, витончений срібний шолом, ґраційна хода й завжди зважено-спокійний вираз обличчя закарбувався навічно в Моїй пам’яті, Душі та Серці. Таємницю доблесного Білого Лицаря Я відгадав одразу ж після появи Білої Чаклунки — ці Двоє персонажів є унікально-магічним і блискучим сюжетним задумом «Печери Золотої Троянди🏰🌾🗡️👑» («Fantaghirò» («La Grotta della Rosa d’Oro») (1991)), а чорногуморні витівки Білої Гуски з Посланцем добряче розсмішили Мене.
Король Ромуальдо (Кім Россі Стюарт — Kim Rossi Stuart) більш витончена, добріша (завдяки душевно-щиро-м’якому блакитноокому погляду і рисам обличчя), світліша (завдяки каштановому волоссю та коричнево-бордовому одягу) европейська версія ідеалу чоловічої вроди напротивагу ідеалу принцу Віктору (Джоель Бісон — Joel Beeson) зі загаданої казки-посестри «Драконів перстень🐲💍🐺❄️» («Desideria e l’Anello del Drago» (1994)) зі східною красою та глибшим синьооким поглядом і чорним волоссям.
Алессандра Мартінес (Alessandra Martines) народжена для ролі Фантаґаро (саме таке ім’я було в тодішньому озвученні Студією «1+1») — врода, погляд, міміка, постава, різні зачіски й одяг довершено взаємодоповнюють образ цієї багатогранної Принцеси. Й хоча Ромуальдо і Фантаґаро цілком вжилися-злилися перепетіями-пригодами-випробуваннями й навіть візуально уподібнились, та щось Мене стримувало Їх «поблагословити» як пару та зарахувати до найкрасивіших кінопар у Моєму сприйнятті (Я до цього іще двічі повернуся в наступних спогадах-рецензіях).
Принцеса Кетрін (ім’я також анґлінізоване, позаяк, якщо не зраджує пам’ять, Студія «1+1» транслювала й озвучувала саме анґлійську версію; а Її ролю зіграла Орнелла Маркуччі — Ornella Marcucci) своїми рисами обличчя поставою, мудрістю, зваженістю і стриманістю нагадувала Мелані Гамільтон (Олівія де Гевіленд — Olivia de Havilland) з кіношедевру «Звіяні вітром💨👒💰» («Gone with the Wind» (1939)).
Принцеса Кароліна (у Моєму Телещоденнику також зафіксовано анґійська версія «Керолін», Яку зіграла Катержина Брожова — Kateřina Brožová) візуально дуже подібна на доктора Квін (Джейн Сеймур — Jane Seymour) з однойменного серіялу «Доктор Квін🩺🏡🐎» («Dr.Quinn, Medicine Woman» (1993-1998)), який у 1997-1998-му роках транслювала Студія «1+1» (Мої 10-та й 11-та кляси).
Важливо підкреслити, що ідеально-візуальні пари «Кетрін + Катальдо» та «Кароліна + Івальдо» повністю компенсували ту несумісність, яку Я відчув між Фантаґаро й Ромуальдо. Окремо хочу відзначити красиві обладунки з шоломами-тваринами красунь-принцес Фантаґаро, Кетрін і Кароліни.
І вся ця казкова телестрава не була б такою «смачною», якби не Божественна приправа — багатобарвний влучно-сюжетно-емоційний музичний супровід🎨🎶🖌️, особливо основна ніжно-щемливо-тягуча музична тема🎻
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
Далі буде…
Є багато фільмів та серіалів про месників, які вбивають злочинців, котрим вдалось уникнути правосуддя.
Цей серіал зацікавив сюжетом та режисерською роботою, що нагадала мені стиль улюбленого корейського режисера Лі Мьонсе, його фільм «Сховатись ніде» 1999 року. Режисер серіалу Лі Чанхі використовує поп-арт естетику, сюрреалістичний монтаж та гру з простором.
Минуле та сучасне, галюцинації та реальність, зміна віку, стану – все чудово. Захаращені вузькі вулиці викликають безнадію, вузькі коридори або маленькі кімнати підкреслюють пригніченість. В той же час сцени з родиною яскраві і теплі.
У моменти небезпеки чи занесення знаряддя вбивства час у кадрі майже зупиняється. Глядач бачить кожну краплю поту чи бризку крові в супер-слоумо. Це передає змінений стан свідомості І Тана, коли його інстинкти загострюються.
Операторська робота захоплює. Ту не лише майстерно зняті сцени бійок, не лише візуально неймовірні локації, чудові ракурси та насичені кольори. Я давно не бач ... ила в серіалах таку цікаву форму, такий яскравий візуальний ряд, неймовірну енергетику. Використання незвичних ракурсів (камера на підлозі, погляд очима собаки або знизу вгору через скляний стіл) вибиває глядача з зони комфорту. Простір навколо героя здається викривленим і ворожим.
І як же не згадати музику серіалу. Жорстокі, криваві або глибоко трагічні сцени розгортаються під життєрадісну, легку поп-музику чи класичні мелодії. Цей прийом підкреслює назву серіалу — це «парадокс», де жахливе стає буденним.
Серіал повністю руйнує класичне уявлення про добро і зло, перетворюючи етику на криве дзеркало. І Тан не обирає шлях месника свідомо — цей вибір робить за нього сам Всесвіт. Кожна його жертва виявляється жахливим злочинцем (педофілом, серійним убивцею тощо), а докази проти самого І Тана містичним чином зникають. Серіал ставить радикальне питання: чи залишається вбивство гріхом, якщо воно є актом вищої справедливості? І Тан опиняється в пастці парадоксу, де його монструозні вчинки роблять світ чистішим, звільняючи його від юридичної відповідальності, але прирікаючи на моральне пекло. Актор Чхве Ушік неймовірний в цій ролі. Мені дуже подобається, що йому вдалось вирватись з амплуа закоханого парубка. Ми спостерігаємо за його небезпечною трансформацією: від переляканої жертви обставин до вершителя доль людей. Режисер використовує багато цікавих ефектів, щоб показати психоделічний стан головного героя І Тана, який випадково стає серійним убивцею. Серіал майстерно копіює прийом Лі Мьонсе — довгі статичні плани раптово вибухають надшвидким монтажем під час сцен убивств, створюючи ефект панічної атаки А потім – знову відчай і страх.
Моральний вибір стоїть і перед детективом Чон Нангамом (актор Сон Соку). Він представляє закон, але бачить, що система сліпа і безпорадна перед справжнім злом. Він постійно балансує між обов'язком поліцейського та особистою жагою помсти. Детектив дратує своєю поведінкою, вічною жуйкою в роті, недбалим виглядом, суворістю до підлеглих, непокорою.
Колишній детектив Сон Чхон (у виконанні Лі Хіджуна) — є ідеальним антиподом І Тана. Якщо І Тан вбиває через містичне інтуїтивне чуття, то Сон Чхон — це раціоналізоване, садистське і абсолютно свідоме зло, яке прикривається маскою справедливості. Якщо І Тан страждає від почуття провини, то Сон Чхон повністю позбувся емпатії. Сцени з Сон Чхоном позбавлені витонченості. Камера фіксує його важкі, незграбні, але смертоносні рухи. Використовується брудне, тепле, жовтувате світло підвалів і занедбаних будівель, що підкреслює його фізичну та моральну гниль (він хворий на діабет, його тіло руйнується. Його знімають з дуже близької відстані (екстремальні великі плани), акцентуючи увагу на божевільному погляді, шрамах та зморшках, що створює відчуття тваринної загрози.
Сон Чхон — це деконструйована і оголена ідея самосуду. Якщо І Тан — це витончений "янгол смерті" у стилі поп-арт, то Сон Чхон — це брудний, кривавий м'ясник. Його образ доводить головну тезу серіалу: будь-яке виправдання насильства "вищою метою" рано чи пізно гниє зсередини, перетворюючи праведну лють на банальний садизм.
Іноді серіал трошки провисає, особливо у сценах в Пусані.
Але багато роздумів головних героїв, їх внутрішні монологи, на мій погляд, зробили серіал гибшим. Це не просто кримінальний детектив, а загорнутий у кривавий поп-арт роздум про природу зла. Успадкувавши від Лі Мьонсе візуальний радикалізм, автори серіалу доводять: там, де закінчується закон, не починається справедливість — там починається хаос. Фінальні кадри не дають відповідей, а лише залишають глядача наодинці з головним парадоксом: чи можна очистити світ від бруду, якщо твій єдиний інструмент — це кров на власних руках?
І поки І Тан продовжує свій нескінченний біг у лабіринтах провини, ми розуміємо: від цього вибору сховатися ніде.
Я обожнюю цей мультфільм! Його зав'язка і самий настрій досить таки сумний, але мотивуючий і неймовірний! І хто зна, може справді десь існував укр даб або хоча б озвучення, та не збереглося воно в інтернеті. Але мультфільм і без цього вражає і надихає!
Пісні настільки прекрасні, що в сумний момент можна переслухати навіть англійською.
«Драконів перстень🐲💍🐺❄️» («Desideria e l’Anello del Drago» (1994)) — чарівна італійська казкова історія у двох частинах, яку Студія «1+1» транслювала в другій половині Лютого 1998-го року (Моя 11-та кляса). Я не міг відвести очей від цієї телеекранної особливо-драглисто-приємно-прохолодно-атмосферної краси. Я встигав насолоджувався кожним кадром, позаяк стрічка створена неквапно — Я високо оцінив і відзначив цей вдалий кіномистецький хід. Кінотворцям вдалося так якісно подовжити події, що водночас було сюжетно цікаво та візуально гарно. Зовсім не відчувалося нудотного розтягнення, а хотілося іще більше спостерігати за цим видовищем.
Сюжет казки також був для Мене — великого шанувальника казок із Раннього дитинства до сих пір, вельми незвичним і «кучерявим». Здавалося б нічого такого особливого в тому, що йде війна між двома Королівствами, що хтось зазнає поразки, що серед снігів та в оточенні ялинок і вовків Король-переможець знаходить Немовля й забирає додому, що між зведеними доньк ... ами трапляються суперечки, що присутня тема кохання, що є перешкоди та випробування, що є чари та жага до влади, що йде боротьба між Добром і Злом… — се ж клясика! Родзинка полягає в самій подачі всього цього, його атмосферному, локаційному, музичному🎶 (тут безумовний шедевр), акторському🎭, костюмованому, кольоровому🎨🖌️ (про це Я дізнався після 2010-го року, бо вперше дивився по Своєму ламповому чорно-білому Телевізору📺) наповненні-поданні, розмаїтті персонажів (окремо вдячний за Фею Озера🔵🗡️💎), архітектурно-інтер’єрній просторовості-простоті, оформленні кінцевих титрів із головними героями, вкрапленнях серйозности й дотичности до жорстокої дорослої дійсности, що тісно переплітаються з наївною дитячою вигадливістю-мрійливістю-прив’язаністю.
Мій біль, переживання, злість і безсилля були настільки справжніми, бажання настільки «рожевими»-«рожевими», а радість і щастя наче за Самого Себе. Хвиля блаженства накрила Мене з головою і Я досі відчуваю все це. В Мене з’явився новий візуальний ідеал і моральний еталон — принц Віктор (Джоель Бісон (Joel Beeson) — хочу додати, що на ролю шестирічного Віктора також обрали вдалого актора (Йоган Колінський — Johan Kolinsky) й на жаль обидва вони так і не стали успішними-популярними). І загалом, пара «Віктор + Дезідерія» є водночас контрастною і гармонійною та входить до списку Моїх найкрасивіших і незабутніх кінопар.
Казка «Драконів перстень🐲💍🐺❄️» («Desideria e l’Anello del Drago» (1994)) залишила в Моєму житті сильний мистецько-естетичний, візуально-враженнєвий і багатий емоційний слід, де дружба, відданість, любов, кохання і жертовність справедливо віддячені (особливо радію за одне візуальне перевтілення і вічне перебування в цьому Чарівному Образі в тому Красивому магічному місці🔵🗡️💎). Реґулярно переглядаю, а іноді по кілька разів підряд й усе сильніше закохуюсь у це чарівне полотно, щемливо згадуючи той перший Лютневий перегляд 1998-го року в 11-й клясі⚗️🧪🧬🔬📚📖🖊️.
Моя оцінка — однозначно 10 балів із 10-ти❗