«Печера Золотої троянди 2» («Fantaghirò-2» («La Gr - Рецензія до фільму «Печера Золотої троянди 2» / The Cave of the Golden Rose 2

«Печера Золотої троянди 2🍂🍃🍋🐴🦢♠️» («Fantaghirò-2» («La Grotta della Rosa d’Oro 2») (1992)) — друга частина відомої італійської казкової телесаґи, яку Студія «1+1» транслювала у другій половині Березня 1998-го року (Моя 11-та кляса).
Інтонаційний вступ Автора, як і в Першій частині, цілком витриманий у красиво-клясичному казковому стилі. Проте, як тільки побачив міміку, вбрання і характер Чорної Королеви (Чаклунки) — Я одразу ж розреготався, позаяк сприйняв це не просто як пародію на Зло, а пародію на пародію🙃😆🤣 Скажу, що Я високо оцінив цю сюжетну лінію й акторську гру (не знаю яким саме був задум кінотворців) і Чорна Королева (Бріджит Нільсен — Brigitte Nielsen) одразу ж зайняла третє місце в Моєму особистому рейтинґу після Білої Чаклунки (Яка в цій частині цілком зберегла свою попередню мудрість-зваженість-відданість, проте обійшлася без кумедних витівок, а Її ролю виконувала молодша та вродливіша Катаріна Колайова — Katarina Kolajova) та Ромуальдо. До речи, Я побачив подібність між підступним поцілунком Чорної Королеви, який зачарував принца Ромуальдо та вбивче налаштував Його супроти Фантаґаро, й умілим чаклунським закляттям Дикунки принца Віктора в казці-посестрі «Драконів перстень🐲💍🐺❄️» («Desideria e l’Anello del Drago» (1994)), де Він вороже ставився до Дезідерії.
Тепер повернемось до найпроблемнішої теми — чому Я інтуїтивно не міг «поблагословити» Ромуальдо й Фантаґаро?!... Іще в кінці Першої частини Я побачив те, що Мене незримо кольнуло та набуло чітких обрисів уже на початку Другої частини. Ромуальдо й Фантаґаро завжди гучно-голосно-промовисто говорять про кохання, клянуться в коханні, присягаються довести кохання на яке «життя не вистачить», але при цьому самого кохання Я не побачив — тільки помпезні й безрезультатні-марні прелюдії та слова до нього. Їх тримає спільний-сильний спогад про кохання, надія на кохання, звичка бути разом, тісна прив’язка та безглузда відданість недавньому почуттю з першого погляду і тому прекрасному пригодницькому шляху до омріяних взаємин. Та все це Я сприймаю як взаємообтяжуючий обов’язок бути разом, рятувати Одне Одного, взаємодовіру, взаємоповагу, взаємонадію. Самого ж кохання там не побачив, не відчув і таке враження, що Вони Обоє також це відчувати й боялися зізнатися в цьому через страх втратити те прекрасне-сильне-взаємопережите. Це примара щастя, це Їхня спільна ілюзія щастя, але Вони Обоє насправді нещасні й також бояться в цьому зізнатися! Їх тримала пам’ять про Минуле, яке через цілковиту несумісність і відсутність точок дотику в характерах і світобаченнях не мало ні щасливого Теперішнього, ні щасливого Майбутнього! Фантаґаро й Ромуальдо боялися зізнатися Самі Собі та Одне Одному в цьому, щоби не зранити ні Себе, ні Одне Одного і в марних-довгих сподіваннях знову пережити це саме — заново закохатись та отримати другий шанс! Фактично, Чорна Королева (через власні злі-корисливі наміри), а потім і Біла Чаклунка (зі щирим бажанням допомогти-відтворити-відродити) дали Їм Обом таку можливість. Але все одно це Мене геть не переконало, бо знову бачив красиву картину і мить — і був упевнений, що мить закінчиться й залишить сильний слід, а далі все піде тією самою стежиною…
Ромуальдо занадто м’який і лагідний для волелюбно-вольової Фантаґаро, не може відверто Їй заперечити чи бодай поговорити. Її обіцянка змінитись є вкрай сумнівною, бо Вона суперечить Своїй сутності. Насправді, Ромуальдо це бентежить, хвилює, не подобається і Його внутрішня тріщина перетворюється на розлам, з якого холодною лавою (вельми вдало це зіграно) виходить наболіле невдоволення в наметі поблизу Чорного замку (хоча це була не Фантаґаро, але ж справжня Фантаґаро таки вчинила супроти своєї обіцянки й бажання Ромуальдо).
Натомість, в кінці Першої частини і в Другій Я усе ж таки двічі побачив справжнє кохання — у Кетрін (ролю Якої виконувала Барбора Кодєтова — Barbora Kodetová) із Катальдо та в Кароліни з Івальдо. У цих двох цілком гармонійних пар усе було тихо-природно неймовірно гарно-ніжно-романтично і з першого погляду та без усіх цих непотрібних феєрверків. Се вкотре доводить, що справжнє і красиве кохання має бути тихим, непримітним, непоказним. Ці дві щасливі королівські пари (яких так мало показали в Казці) вже готуються до батьківства, а безтямно-гучно-гамірно-яскраво-пригодницько-безмежно закохані Ромуальдо й Фантаґаро навіть не одружилися… Саме тому, Моя інтуїтивна шпилька в кінці Першої частини (коли Фантаґаро замість бути поряд із Ромуальдо погналася захищати гусей) особисто для Мене стала переконливим доказом (який у наступних спогадах-рецензіях «обросте» новими фактами, натяк на один із них Я побачив у Другій частині — відчувши, що розбійник Золотоок міг би скласти гармонійну пару Фантаґаро). Якщо чесно, дивлячись на штучно склеєне кохання Ромуальдо й Фантаґаро — Я внутрішньо відчув полегшення, таємну радість і чітко побачив Майбутнє, в якому Вони довго не протримаються разом і розірвуть це замкнене коло взаємного тягаря.
Безумовно сильними та завжди любими-цікавими елементами казки «Печера Золотої троянди 2🍂🍃🍋🐴🦢♠️» («Fantaghirò-2» («La Grotta della Rosa d’Oro 2») (1992)) для Мене є:
а) різновідтінкова атмосфера й бездоганний музичний супровід🎶🎻, який поповнився новою перлиною — піснею «Mio Nemico», що звучить у невичерпно-глибоко-ніжно-заспокійливо-колисковому руслі Моєї улюбленої основної мелодії цієї Казки;
б) чудово створені образи Ромуальдо, Білої Чаклунки й Чорної Королеви (особливо протистояння Двох останніх);
в) свіжий сюжетний подих, одяг🍂🍃 і магнетизм Королеви ельфів (Анна Ґейслерова — Anna Geislerová) з Її слугами та балакучими тваринами (Я дуже люблю, коли в казках усе говорить Людською мовою);
г) Природа й инші сюжетно-візуальні аспекти.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти❗
Далі буде...

«Печера Золотої троянди 2» («Fantaghirò-2» («La Grotta della Rosa d’Oro 2») (1992))