Знайдено 110 результатів 
Попередження: рецензія містить спойлери
Засуджений до смертної кари Чан Джин намагався вчинити самогубство в камері. Його рятують, щоб за тиждень виконати вирок, тобто позбавити життя. Новини дивиться молода жінка з сумним і зовсім невиразним обличчям. Так починається фільм. Мені здається, що вже спочатку режисер пропонує нам відключити логічне мислення, адже хіба є сенс рятувати людину, щоб відразу її вбити.
Цей фільм я дивилась в кінотеатрі на фестивалі азійських фільмів. Це було давно, але я добре пам’ятаю свої враження. Лише два рази в житті я повністю "злилась" з фільмом, зникла з цього світу.
Почитала, що пишуть про цей фільм інші. Рецензії мене дуже здивували. Ніби ми дивились різні фільми. Напишу про своє враження, будуть спойлери.
Для мене це фільм про зв'язок смерті, любові та свободи. Кім Кідук створив містичний фільм. Дихання - це життя, але дихання неможливо побачити - його можна відчути. І так режисер веде нас до відчуттів, до того, що вони невіддільна (частина/ознака) нашого існування. Невидиме, незрозуміле впливає на нас, володіє нами. Героїня в дитинстві пережила досвід вмирання, коли надовго стримала дихання, але цей досвід залишив в неї спогад про неймовірне відчуття свободи, про можливість літати, про крила. І тепер вона задихається у своєму сімейному житті, навіть зрада чоловіка не стала для неї чимось надзвичайним, адже в її житті давно є лише обов’язки, нема почуттів. І скульптура, яку вона створює – це жінка, тіло якої роздирають пташині крила. Це прагнення пережити ще раз відчуття свободи, стати собою, позбутись того, що обтяжує.
О, як гарно летить донизу біла чоловіча сорочка, яка випадково випала з її рук. Ніби птах, що подає на землю і, якому після падіння, місце лише на смітнику.
Чому вона поїхала у в’язницю? Пережила чотири побачення з Чан Джином. Вона створила йому уявну реальність. Кольорові шпалери, наївні пісеньки, квіти, вентилятор, рятувальний круг.
Весна – початок, дитячий досвід вмирання і свободи. Літо - радість молодості. Осінь з червоними деревами, її сум, її слова «Осінь хвилює людей, навіть сам вигляд червоних дерев збуджує. Там на горі серед червоних дерев був чоловік, якого я кохала». Але ця реальність несправжня. Як подих - прояв життя людини, так і образи фільму - прояви чогось глибоко внутрішнього. Реальні тільки відчуття, почуття. Чотири пори року, чотири етапи життя, що ведуть до смерті.
В цьому фільмі все символи, знаки. В'язень б'ється головою об стінку, а героїня розбиває склянкою голову чоловіка.
І у них однакові сліди крові на обличчі.
Коли вона знову пережила своє життя, створюючи кольоровий світ для в'язня, щось змінилось в ній самій.
Знову героїня витрушує білу сорочку, але вже навмисне скидає її вниз. Однак цього разу, вона не викидає її. Вона забирає сорочку, змиває бруд - це ніби символізує її намір очистити свої відносини з чоловіком. Чоловік кинув коханку.
Чудовий епізод, коли вона приходить до них додому, але ми бачимо тільки руку, що дає ляпаса.
Коли героїня дізнається про нову спробу самогубства ув'язненого, вона відчуває необхідність побачити його і передати йому своє заповітне переживання, як подарунок перед стратою, звільнення від страху смерті.
Вона розбиває скульптуру, вона хоче відчути цю свободу на межі життя і смерті. Чоловік везе її до в'язниці, де вона пристрасно віддається Чан Джину. Затиснувши йому, ніс і закриваючи дихання своїм поцілунком, героїня змушує його і себе знову пережити мить смерті в той момент, коли вони зливаються в єдине ціле. Вони разом помирають і перероджуються.
У них нема спільного майбутнього. Героїня повертається до чоловіка, вона грає з дитиною і чоловіком біля сніговиків. О, ця незбагненна любов корейців до снігу... А потім вони їдуть в машині та співають.
А в'язень? Що з ним?
Кім Кідук художник, який чудово знає, що він хоче нам сказати. Його парадоксальні режисерські рішення виштовхують глядача з побутової площини в метафізичний простір. Його фільми неможливо довести до якогось єдиного сенсу, бо тоді вони втрачають філігранність смислів. Як на мене, деякі його фільми занадто жорстокі. Цей фільм не такий.
Проте, це не фільм для легкого перегляду. Це не масове кіно, не знаю, чи вам сподобається.
Моя подруга сказала, що в кінотеатрі вона "з усіх сил намагалась не пустити фільм у свою душу".
Але деякі глядачі можуть знайти щось для себе, пережити, увійти в чужі почуття, відчути сильні емоції, зітхнути з полегшенням, і знайти сили, щоб жити далі.
«Ляльки» — чудовий фільм про справжнє кохання та сенс життя. Він ідеально зрежисований, він ідеально зіграний. Він ідеальний у всьому? Може бути, але це, звичайно, залежить від вас. Дивний спосіб знімання фільму підкреслює історію, робить її глибокою. Традиційне фільмування використовувало б символи, щоб підкреслити дію, але тут символи використовуються незалежно від дії, і це надає сили історії.
Особисто я вперше пережила культурний шок. В енциклопедії пояснюють цей термін, як «психологічна дезорієнтація і фізичний дискомфорт індивіда при зіткненні з іншим культурним середовищем». Тобто цей термін підкреслює більше негативну сторону зустрічі з іншою культурою.
У мене було щось інше - приголомшення та захоплення. Мені здавалось, що може зупиниться серце від глибини чужої культури, від неймовірної краси, інакшості світосприйняття та вираження почуттів. Я ще ніколи не бачила фільм про кохання, який був би тільки відчуттям, емоцією. Розум замовкає, бо серце стає так ... им великим.
"ЛЯЛЬКИ" – це хайку в кіно.
Та що я взагалі пишу?
Це або відчуваєш, або ні...
Не можу розповісти, чому люблю захід сонця в море,
або зітхаю, коли слухаю Адажіо Альбіноні.
Серед гвоздик –
Метелик білокрилий.
Чиясь душа?
Здавалось, не варто писати про фільми Кім Кідука, бо про них знають або чули всі. Та все ж як можна не написати про фільми, які свого часу перевернули моє світосприйняття?
«Порожній будинок». Цей фільм обов’язково потрібно подивитись.
Він неймовірно тихий, загадковий, незрозумілий, неосяжний.
Його потрібно відчувати, як подув вітру, як аромат квітів.
Цей фільм, як гіпнотичний сон, але й прокидатись не хочеться.
Не хочеться думати, як режисерові вдалось досягти такого, не хочеться думати взагалі.
Візуально приголомшлива картина.
Головний герой не говорить в фільмі жодного слова, а героїня скаже тільки «Я кохаю тебе». Але, виявляється, що фільм без слів зачаровує, занурює, затягує загадковою посмішкою героя, глибоким поглядом героїні.
Цей фільм здивує яскравими кольорами, чудовими фотографіями, чарівною музикою.
Але буде й смуток, біль, страх.
Та чи було це все насправді?
Може, справжнім було лише кохання, навіть якщо коханий став привидом, щоб ... назавжди залишитись поруч.
Зверніть увагу на останній кадр.
«Важко сказати – реальність чи сон той світ, в якому ми живемо»
Маю список кращих азійських фільмів за версією журі Пусанського кінофестивалю. І цей фільм був на досить високому місці. Моє знайомство з індійським кіно дуже давнє, але воно зовсім не моє, не розумію його, не відчуваю. Але вперше натрапила на інді-фільм. Та й 20 місце в списку заінтригувало.
Фільм про двох медичних сестер, що працюють і живуть в Мумбаї сподобався своїм стриманим стилем який суперечить життю, що вирує в кадрі. Важко уявити так багато людей поруч з собою. Дивно дивитись на їх стиль життя. Одна з медсестер Прабха заміжня, але була з чоловіком декілька днів і він поїхав на заробітки в Німеччину. Вже два роки вона нічого не знає про нього. Інша - Ану - весела, життєрадісна, має хлопця, та не має місця, де може побути з ним на самоті.
Здається, ніби звичайний побутовий фільм на один вечір, але вже третій день не можу забути про нього.
Дивитись цей фільм - це ніби пити ввечері трошки терпке червоне вино, змінюється настрій, терпкі ноти викликають неспокій, деяк ... і сцени на межі реальності та марення, шум океану заспокоює і стишує роздратування життям, темна печера з написами навіює думки про вічне.
А, головне, розумієш, що все в житті має сенс і красу. Варто жити та любити життя, навіть, коли воно дуже просте...
Бо келих червоного вина ввечері можна собі дозволити.
P.S. Виявилось, що в 2024 році на Каннському кінофестивалі він був номінований на Золоту пальмову гілку. Але отримав Гран-прі. А Гілку отримав фільм "Анора". Ну, це про західні цінності.
Цей фільм подивилась з другої спроби, бо спочатку він настільки вразив мене, що потрібно було зібратись, зосередитись, заспокоїтись.
Фільм знятий угорським режисером Бела Тарром у 2011 році. Після нього він сказав, що більше не буде знімати фільми. Нещодавно він помер. Сценаристом став Ласло Красногаркаї, нобелівський лавреат з літератури.
На початку фільму розповідається історія про божевілля Ніцше.
Це фільм вмирання світу за шість днів на противагу створенню…
Початок фільму вражає. Ми знизу дивимось на якихось трохи шалених візника і коня. З такого ракурсу вони виглядають величезними, монументальними. Вітер та гнітюча музика, де повторюється один і той же мотив без розвитку мелодії, без грайливих ноток. Похмурий, повільний мотив. Сильний вітер стає сильнішим протягом фільму.
Невідомо де, невідомо коли в кам’яному будинку живуть батько з паралізованою правою рукою та його дочка. Вони існують в певному часі, в певному просторі, з якого вирватись не можуть. Вони живут ... ь буденним життям. Щоранку дочка прокидається, йде до криниці по воду, одягає батька, варить одну картоплинку, займається якимось хатніми справами.
Довгі плани, монтаж справляють враження стеження за старим та його донькою. Їх життя таке одноманітне і просте, як і їжа, їжа з однієї вареної картоплини з сіллю.
Шість днів фільму – це шість днів антитворення світу, його згасання. Це апокаліпсис, але не такий, як ми звикли бачити в кіно. Нічого не руйнується, не вибухає, не горить, не трясетеся земля. Є тільки шалений вітер, що несе пил, «тріскучий» пил, є сіре небо, на якому нема ні хмаринок, ні сонця, є голі дерева. Першим відчуває біду кінь, який перестає їсти. Приходить сусід за паленкою і каже, що місто зруйноване за гріхи людей. Господар не вірить.
Далі все погіршується… Дівчина намагається читати книгу, яку дали цигани, але це нічого не змінить в одноманітності життя. Вона довго сидить на стільці біля вікна, там же любить сидіти батько. Але що можна побачити за вікном? Сірість, пил, згасання життя... Може, вони повторюють ті самі вчинки, що відігнати думки про кінець? Все поступово зникає - вода, світло, навіть вітер. Завмирає.
Це майстерно знята притча про згасання життя.
Чорно-білий фільм дає можливість підкреслити світло і тіні, показати колір абсолютно чорним, як простір конюшні з вулиці, або яскраво-білим, коли востаннє горить лампа. Ці кольори створюють незвичну композицію з пляшки з паленкою, що стоїть на столі та двох склянок. Що може бути простіше, а не відірвати очей. Ракурси просто божевільні, як в картинах видатних майстрів. Не можу згадати де, але щось подібне вже десь бачила, в картинах художників минулого.
Це тяглість культурного коду європейської цивілізації.
Це згасання цивілізації, згасання краси, згасання всього.
В цьому фільмі ніхто не помирає, вони, живі, перестають існувати.
Що хотів сказати цим фільмом Бела Тарр і чому він вирішив, що сказав все – відповіді на ці питання потрібно шукати нам самим.
Здається, що саме тепер цей фільм дуже актуальний.
Це дивний атмосферний фільм, в якому більше споглядання, ніж дії.
Я обожнюю таке кіно. Розумію, що не кожному таке до вподоби. Але ж кіно має бути різним, має створювати для нас різну оптику бачення світу. Фільми, що мають захопливий сюжет, напружену дію переглядати ніби легше. Проте більшість людей живе звичайним життям, зі своїми буденними проблемами (звичайно, зараз це трохи не про українців). Хоча, може саме зараз варто більше зосередитись на розвитку почуттів, викликаних спогляданням краси світу. Дуже багато тих, хто розповість нам про погане, мало тих, хто говорить про красу.
Фільм поєднує теж декілька поглядів на світ, документальний, містичний, споглядальний.
Повільні сцени в тайському селі на кордоні з Лаосом, тихі розмови за вечерею, зустріч з духами померлих, навіть не з духами, а примарами. Все сплітається, все змінюється. Чи розуміємо ми цей світ? Чи бачимо, ні, чи відчуваємо його красу? Може, варто зосередитись на відчутті прекрасного, а не намагатись зр ... озуміти?
Постійно ловила себе на думці, що якісь елементи залишаються дивними, мінливими. Важко осягнути взаємодію реальності та потойбічності, вони перетинаються, перемішуються.
Таємничим стає ліс, водоспад. До речі, сцени біля водоспаду неймовірно красиві. Гарні, та дуже дивні. Напевне, там є символіка, знайома тайцям, але зашифрована для нас.
Чи потрібно все аналізувати, все розуміти? Просто потрібно пірнути в це тепле, атмосферне видовище і забути про свої турботи, негаразди, страхи. Просто споглядати...
Цей теплий фільм залишив по собі дивне відчуття спокою. Він відкриває іншу реальність, містичну красу світу, в якому ми живемо.
Дивилась його в кінотеатрі. Так, корейський фільм в кінотеатрі. Нонсенс. Але ж режисер прославлений та й премія за кращу режисуру на Каннському кінофестивалі. Показали обмеженим прокатом. В Кореї цей фільм став найкращим в трьох головних кінопреміях, та ще й у майже всіх номінаціях. Китайська актриса Тан Вей стала першою не кореянкою, що одержала премію за кращу жіночу роль.
Чому ж цей фільм так сподобався кінокритикам та глядачам? В чому його секрет? Я напишу про свої відчуття після повторного перегляду фільму, перегляду з субтитрами.
Цей фільм для тих, що не лише слідкує за заплутаним детективним сюжетом, спостерігає за розвитком почуттів головних героїв, але й вдивляється в деталі насолоджується ними. Бо це вишукане кіномистецтво. Витриманий в стилі неонуар, фільм сповнений багатьма красномовними деталями, на які не всі звертають увагу. Завжди похмура погода – туман, дощ, сніг, багато кадрів вночі. Жодного справді сонячного дня. Хоча для корейців дощ є символом почат ... ку чогось нового, а перший сніг – це час для зізнання в коханні. А яке чудове поєднання кольорів, їх зміна та заміна – зелений на червоний та ще й з дивною музикою, погонею, бійкою… Зелений дах, червоні вогні, червона шапочка злочинця, ніж в його руці, прекрасні очі Соре. Дрібниці? Ні, це чудово витриманий стиль неонуар.
Як гарно камера міняє кут зору, як один кадр ніби перетікає в інший, як схематичне зображення стає реальним. Яка гарна Соре. Її рухи витончені, елегантні. Це відразу помічає детектив Хеджун. Серветку вправно закидує в пакет. Наносить парфуми на шию і трішки на руку, на пластир. Він чує цей аромат. Її посмішка щира і загадкова. Її слова..
-Конфуцій сказав «Мудрі люди, як вода, доброзичливі, як гори». Я не доброзичлива. Я наче море.
-Я теж, - раптом говорить він.
Він спостерігає за нею в бінокль і відчуває себе поруч з нею, милується. Ні, він починає марити, чує її запах, тримає для неї попільничку. А вона спокійна, бо він поруч.
Кохання з першого погляду….
Його дружина така раціональна. Він вже 16 років живе в щасливому шлюбі, але чому він не може спати? Люди, які довго в шлюбі зрозуміють цей діалог
- Що ти робив так пізно на вулиці?
- Милувався морем. Люблю море.
- Ти? Чоловік, що народився в Сеулі?
Дрібниці? Так. «Молодь не уважна до деталей», сказав один філософ. Але прості слова, інтонації, жести близької людини, можуть зранити так боляче… Вони такі красномовні.
О, ці деталі… Це, як вишукана додаткова нотка в смакові вина, або незвичайна приправа у звичайній страві. Це кіно для кіногурманів. В ньому досконале все. Все має сенс. І його варто дивитись, навіть, коли ви ще цього ще не відчуваєте. Адже потрібно дивитись шедеври, потрібно виховувати смак.
Мене завжди вражає міміка корейських акторів. Вони вміють передати сильні почуття легким порухом голови, посміхатись самим краєчком губ. А їх очі. Як багато вони говорять, коли актори мовчать і тримають паузу. А глядач захлинається емоціями.
"Викинь телефон в море". Знову, море…
Фільм, який не закінчується, хвилі, що розбиваються об моє серце.
Чому вони зустрілись? Адже ніяких шансів на щастя. Ніяких. Все, як в пісні «Туман», яка звучить в фільмі. «Туманна вулиця, якою я йду сама. Твоя тінь, тінь тебе, що був колись ніжним. Все, що згадується – минулі спогади, але все одно душа продовжує тужити. Де ж та людина? Низький голос зупиняє мене за поворотом. Молю, розсій вітер, туман. Де ж та людина?».
Ще одна сумна нотка фільму. Adagietto з 5 симфонії Малера. Одна з найсумніших мелодій світової музичної скарбниці. «Я втрачений для світу», писав Малер. Так він відчував себе тоді. Так відчувають себе Хеджун та Саре. Їх руки в наручниках. Вони поруч, але не разом.
Фінал фільму.
Це фільм, який не закінчується.
Ці хвилі розбиваються об моє серце.
Шедевр.
У незрозумілому конфлікті гинуть двоє північнокорейських солдатів, ще один поранений, а сержанта з Південної Кореї з простреленою ногою знаходять в демілітаризованій зоні. Що відбулось тієї ночі зрозуміти неможливо. Складається враження, що ніхто не хоче розповісти правду.
Дивитись цей фільм дуже боляче. З обох сторін - корейці, спільна історія яких нараховує сотні років, але десятиліттями життя в різних соціальних системах з них намагаються створити ворогів. Через взаємну ворожість пробиваються іскри розуміння, доброзичливості. Їм добре бути разом, вони дивуються, що в них так багато спільного.
-Можна називати тебе братом?
-Я, завжди чув тільки звернення "товаришу", а тепер ти називаєш мене братом.
Хто прислухається до їх голосу? Вони не можуть бути друзями, вони - вороги. Адже «свій-чужий» - головне протистояння їх життя. Вони солдати, вони служать своїм країнам, за ними слідкують...
Що ж трапилось тієї ночі, чому для кожного, хто пережив ту ніч, це стало т ... рагедією всього життя, не всі змогли жити далі...
Цей фільм глибокий, пронизливий у своїй правді. Він надзвичайно цілісний, продуманий, вивірений, залишає по собі глибокий емоційний слід.
Чудова також гра ще дуже молодих на той час метрів корейського кіно І Бьонхона та Сон Канхо.
Також вражає зріла майстерність Пак Чханука, Мені не подобається, що про нього часто пишуть як про того, що займається естетикою жорстокості. Згодна, що жорстокості в багатьох його фільмах вистачає, але він дуже глибоко досліджує людську душу. І вже у цьому, одному з перших його фільмів рука майстра вже так проявляється.
Отже, досить веселий серіал, що можна переглянути за короткий час. Я люблю такий формат. Вже з перших кадрів все було дуже смішно. Кумедні актори, які багато жестикулюють та кривляються. Дуже смішні порівняння Сицилії та Мілану, італійців Півдня та італійців Півночі. Пригоди двох друзів, що відкрили портал між Міланом та Сицилією були досить веселими.
Але, коли комедія перетворювалась на сатиру, то це було, на мій погляд, вже не так смішно і дотепно. Сатира вимагає більше сарказму, іронії, гротеску.
Та все ж чудові актори-коміки, що грають друзів, не дадуть нам занудьгувати, і посмішка не зникне з вуст до самого фіналу. Всі актори були досить харизматичними та кумедними. Хоча сюжет дещо передбачуваний, це справді весела сімейна комедія, яку можна подивитись в колі друзів, бо тоді буде смішніше, бо безліч хаотичних, трохи незграбних ситуацій будуть нагадувати свої сімейні стосунки.
Це кіно не для всіх. Жорстоке і дивне, смішне і цинічне, жалісливе і безжальне одночасно.
На що здатна людина, коли її заганяють в кут і, коли немає "жодного вибору". Чи може чудовий працівник, відданий своїй справі, який щиро любить свою родину, вбити людину?
Що мені дуже сподобалось.
Сюжет. Сюжет, що набирає обертів з кожною новою сценою, що не дасть розслабитись ні на хвилину. Корейцям притаманно змішувати жанри, але Пак Чханук настільки віртуозно поєднав драму, чорну комедію і трилер, що вони злились в одну абсолютно неймовірну оповідь, яка не відпускає навіть після закінчення фільму.
Віртуозна режисура Пак Чханука. Все досконало. Чудовий візуал, неймовірні кольори, що контрастують між собою, то захоплюють, то лякають. Сміливе використання світла, що засліплює, тому пригнічує та підсилює візуальний ефект. У фільмі досконало підібрана музика, звучання віолончелі, одного з найліричніших музичних інструментів, голосу душі, використано зовсім в неочікуваних с ... итуаціях. Навіть глибина і сила звуку музики грають свою роль. Віртуозний монтаж підсилює враження від картини.
Режисер змушує нас дивуватись, сміятись, жахатись одночасно. Ми хочемо пожаліти головного героя, але одночасно шкода інших персонажів. У той момент, коли чекаєш дуже страшного, ситуація стає комічною. А, коли, здається, щось зрозумів, режисер приголомшує, майже збиває з ніг. Напруга дуже зростає, фільм настільки затягує в себе, що у фіналі лякають навіть корки на дорогах та гучні машини на фабриці, відчуваєш себе таким малим, таким безсилим.
Гра акторів. Навіть у самих епізодичних ролях грають метри корейського кіно. І Бьонхон чудовий актор. В одній і тій же сцені він змусить нас сміятись, тривожитись за нього, співчувати його безпорадності злитись через його вчинки і, головне, він змусить нас багато думати, тому що деякі сцени мають багато інтерпретацій, спантеличують своїм сюрреалізмом, вражають відвертістю та оголеністю емоцій та почуттів. Чи така велика різниця між Мансу на початку фільму та у фіналі? І сам фільм, напевне, виглядає таким страшним, бо резонує з нашими страхами? Це не голлівудський абстрактний жахастик, що лоскоче нерви. Тут щось глибше, що стосується кожного.
Його дружину грає актриса Сон Єджин. Її життя розкривається перед нами поступово, ми розуміємо і співчуваємо їй. Вона мати й дружина, що намагається втримати світ, що руйнується, зберегти свою родину за будь-яку ціну. Саме так, закрити очі, забути, переконати себе, переступити через себе і жити далі.
Всі сюжетні лінії з усіма іншими персонажами вписані досконало. Вони всі потрібні, вони всі розкривають та поглиблюють основну тему фільму, ким є одна конкретна людина в жорстокому світі. Чи залишається особою, чи лише її роллю в суспільстві, її функцією.
Ще про метафори. В корейських фільмах дощ завжди символізує початок чогось нового. У цьому кіно сильний дощ є двічі. Але що нового з'являється в житті героїв після дощу?
Але чому цей фільм не для всіх? Не всім подобається так глибоко занурюватись у проблеми, так боляче копирсатись у важкому чужому досвіді, який може непокоїти схожістю з власними прихованими почуттями.
Корейське кіно практично відсутнє в українських кінотеатрах, тому виглядає незвичним, незрозумілим. Актори грають інакше, мають інакший вигляд. Інший культурний фон. Незвичне часто відштовхує.
Але цей фільм, досконалий та довершений, вартий вашої уваги. Іноді дуже потрібно пірнути в глибину
Черговий тайський фільм виявився досить гарним.
Подорожі в часі завжди є цікавими для глядачів, бо історія країни оживає і промовляє словами сучасників. Промовляє не лише словами героїв, але й усім, що їх оточує. Хочеться відразу процитувати одного з персонажів "події ті самі, але історія різна, бо розповідають різні люди".
Спочатку фільм був цікавий своєю екзотикою, але оповідь захопила мене. Головні герої були яскравими, щирими, а місцевий колорит додавав красу сюжету. Чоловіки, які віддані своїй країні та вірні своєму коханню, завжди викликають захоплення.
У фільмі нема великих битв, або грандіозних ефектних сцен, та він захоплює простотою своєї історії.
Після перегляду такого кіно залишаються дуже приємні емоції.
Хоча іноді сцени здавались дещо наївними, але відсутність стандартних голлівудських кліше гріє душу.
Фільм сповнений любов'ю до своєї країни, історії, мови та звичаїв. Мені це дуже сподобалось.
І хай тут була героїзація та міфологізація м ... инулого, але вона щира і викликає повагу до минулого.
Мені б хотілось, щоб такі фільми знімали про події з нашої історії.
Попередження: рецензія містить спойлери
І чого мені було так нудно? Першу годину фільму я все очікувала чогось цікаво. Але що мене мало зацікавити? Розмови двох не зовсім адекватних чоловіків про загрозу Землі, про хімічну кастрацію, про вину інопланетян - все було нецікаво, непереконливо, нудно. Викрадення директорки? Ну, теж якось не вразило. Потім знову роздуми, знову нудно. Тортури жінки взагалі викликали огиду. В корейському оригіналі викрадають чоловіка.
Яким тупим був шериф... Що він хотів сказати Тедді? І чому Тедді такий? Хвора мати, відчуття провини - все виглядало непереконливо.
Шафа і вибух були настільки комічними, що відірвана голова не викликала ніяких емоцій.
Інопланетяни у в'язаному одязі, багато товстих і афроамериканців (американський же фільм) викликали сміх.
Якщо це все комедія, то навіщо стільки мертвих людських тіл у фіналі? І чому це показували так довго?
В країні, де багато поколінь живуть ситим спокійним життям, важко створити щось таке, що могло б зачепити за живе нас, що переживають неймовірно важкі часи.
Як на мене, високі оцінки фільму, то лише данина Голлівуду, як книжкам, написаним англійською. Лише Емма Стоун дещо виділялась своєю грою.
А так - нудно, довго, непереконливо...
Корейський оригінал 2003 року з бюджетом у 20 разів менше, чіпляє за живе.
Не знаю, як у вас, але в моєму серці багато ненависті. Війна, ненависть до росіян руйнує і виснажує душу.
Хоча розумію, що потрібно більше жити любов’ю, та іноді просто нема сил любити.
І в такий час подивилась серіал «Перше кохання». Не можу зрозуміти, звідки береться ця безмежна повнота любові та ніжності. Як можна було створити такий аж занадто добрий серіал і витримати баланс, щоб він не став рожево-наївною казкою про вічне перше кохання? Як актори зуміли настільки занурити мене в життя своїх персонажів, що вони здавались близькими, давно знайомими? Неймовірна хімія між двома парами молодших і старших акторів не може залишити байдужими. Історія кохання Нагучі Яе та Харумічі Намікі захопила з перших кадрів. Які струни мого серця зазвучали так сильно, що воно стало м’яким і добрим, а очі наповнились сльозами? Чому я плакала разом з Харумічі, коли він через багато років знову зустрів свою кохану? У нього викотилась лише одна сльозинка, а я, я не могла зупинити сл ... із. І хіба лише в цей момент? Життя героїв було зовсім непростим.
Яка трагічна сцена в ресторані, коли Яе їла на самоті, розуміючи, що коханий не прийде. Поєднання сліз від глибокого страждання та легкої посмішки від смакоти їжі – це щось настільки пронизливо глибоке. Мало акторів уміють так пронизливо глибоко передавати всі порухи душі, відтворити нюанси життя.
Дві пари акторів, що грають Нагучі та Харумічі юних і дорослих були захопливими. Цікаво, що молода пара акторів зовні відрізняється від старших. Але режисеру та акторам вдалось показати дорослішання героїв настільки правдиво, що ми відчуваємо - вони ті самі. Мені також сподобалось багато ризикованих моментів та сцен серіалу, пов’язаних з дорослішанням та наслідками вибору.
Серіал візуально дуже гарний. Сніг, море, небо та літаки в небі, елементи побуту, навіть смішний червоний одяг родини Харумічі – все створювало відповідний настрій, занурювало у світ героїв. Як же там гарно, на острові Хокайдо.
Мені здалась дещо надуманою історія Юти та Цузуру. Може це тому, що занадто зосередилась на Намікіі та Яе.
Музика серіалу прекрасна, адже саме пісні Хікару Утади Hatsukoi та First Love надихнули режисерку Канчіко Юрі на створення цього серіалу.
Це її перший серіал. Неймовірно.
Рохан – мангака, який зчитує історії і таємниці людей.
Він захотів знайти саму чорну у світі фарбу, так щоб поглинала все своєю чорнотою. Він згадує дівчину, яка розповіла йому про саму чорну картину у світі. На пошуки цієї картини він їде в Лувр разом зі своєю редакторкою.
Як на мене, цей фільм виглядає вже не так цікаво, як серіал про Рохана.
Фільм теж візуально досконалий, але історії не вистачає глибини.
Передивлятись не буду
Такахаші Іссей неймовірно харизматичний актор. Спостерігати за ним в ролі трошки дивного мангаки Рохана - то чисте задоволення. Серіал знятий на підставі манги Аракі Хірохіко. Є також аніме про Рохана.
Кожна серія це окрема історія. Іноді це детективна історія, іноді сімейна трагедія, або таємниця. Мангака Рохан вплутується у все це іноді й не по своїй волі. Але він дуже щирий, одночасно зацікавлений у пошуку нових історій для манги, але й добрий до людей, з якими його зводить доля.
Серіал дуже красивий - краєвиди неймовірні, деякі кадри нагадують картини японських майстрів живопису. Але я найбільше люблю безліч витончених деталей, майстерно вписаних у відеоряд, що надає серіалу саме японського шарму. Та головне - це сам герой, сам Рохан. Спостерігати за ним - то чисте задоволення.
Мені не дуже подобалось, як Рохан читає людей, що стають занадто буквально "відкритими книгами". Це сталось мало естетичним, але добре вписувалось в сюжет. Такого способу здобутт ... я корисної інформації я ще ніде не бачила.
Рекомендую всім шанувальникам японського кінематографа.
Шкода, що на сайті нема фільму Snow Country (2022) з Такахаші Ісееєм в головній ролі.
Один з моїх найулюбленіших японських фільмів.