Знайдено 117 результатів 
Режисер Кім Джонкван знімає кіно, схоже на картини видатних художників. Це майже завжди цікавий епізод з життя, з прекрасно вибудованими та неймовірно знятими сценами.
Чому люди ходять в картинні галереї, довго стоять біля картини, яка сподобалась, відходять, знову підходять, щось уважно розглядають? Через деякий час повертаються, щоб ще раз поглянути. У вас так було? Колись давно, в Ермітажі, я побачила картину Анрі Матісса «Розмова» (La Conversation). Не знаю, що так вразило мене в цій картині. Вдивлялась в постаті чоловіка і жінки, в насичений синій колір, вслухалась, бо. здавалось, почую про що вони розмовляють. Картина просто причарувала мене.
Такі ж почуття викликав цей фільм. Чотири розмови в кафе, чотири пари людей, що дивляться один одному в очі, підбирають слова, намагаються приховати хвилювання. У кожної пари своя історія, своя причина для зустрічі, своя важка розмова. Цей фільм, ці розмови практично в реальному часі, ці жести, які показують розгубленіст ... ь, або байдужість. Ці погляди, які так багато говорять, ця невловима ніжність, сором'язливість, а іноді прихована глузливість. Вже знаю, що цей фільм я буду передивлятись, вдивлятись, як в ту картину Матісса.
Цим фільмом хочеться милуватись, слідкувати за зміною кадрів, за їх перетіканням, насолоджуватись зміною ракурсу, масштабуванням. Ми дивимось то крізь скло, то з кафе, то спостерігаємо відображення в дзеркалі. Прекрасно.
І не можна відірвати погляд від квітки на столі, яка змінюється, яка зникає. Розмови замовкають. Залишаються почуття.
Шкода, що не знайшла фільм з титрами, а чужі голоси дратували.
І музика, тиха загадкова музика. Вона нагадала іншого француза - Еріка Саті.
Так дивно. Корейське кіно , а пам'яті спливають французи...
Чому люди не прислухаються до своїх почуттів?-питає героїня фільму.
А дійсно – чому?
Іноді з’являється меланхолійний настрій, тоді не хочеться дивитись щось шумне динамічне. Хочеться сумного, але теплого і спокійного. Хай сумного, але не безнадійного. Фільм «Жозе» виявився саме таким.
Вже з перших кадрів зачарував меланхолійною атмосферою і незвичною картинкою. Потім зрозуміла, схоже на фільм «Стіл». Такі ж незвичайні ракурси звичайних речей. Режисер Кім Джонкван не зраджує собі. Знову у нього чуттєва, тиха замальовка з життя. Це про такі історії кажуть «тихий смуток».
Потрібні нам люди з’являються в певний час, у певному місці.
Іноді ці люди з нами на все життя.
Іноді час і простір розділяють нас.
Але вони були в житті, вони впливали на нас, а ми змінювали їх.
І, навіть, якщо зараз вони вже не з нами, яке ж то щастя, що колись вони були поруч.
Яке ж то щастя знати, що вони є, згадувати про них і, попри все, сподіватись на зустріч...
Вони зустрілись випадково. Студент, що шукає свій шлях та дівчина-інвалід, що живе у книжках, ілюзіях, на ... зиває себе Жозе. Їх історія проста, але дуже зворушлива. Але ж чому так сильно чіпляє, може згадується щось своє? Так хочеться знову поглянути їм в очі, послухати про що вони говорять. Їх зустріч була не випадковою, вона багато дала кожному з них. Хоча фільм досить сумний, але не викликає почуття безнадії, бо почуття головних героїв такі щирі, такі світлі. Вони не зникнуть назавжди.
Чудово зіграли Нам Джухьок (남주혁 ) та Хан Джимін ( 한지민). Вони виглядали дуже гармонійно. Актор Нам Джухьок став більш зрілим. О, яка ж чудова сцена, коли він випадково зустрічає Жозе у фіналі фільму. Стільки почуттів на обличчі.
Після вручення Оскарів захотілось подивитись, а що ж у корейців було кращого в минулому році. Я завжди слідкую за премією Блакитний дракон. То, що переможе фільм «Жодного вибору», я не сумнівалась. Шедевр…
Але цікаво, які фільми були номінантами. Один з них саме «Потворний». Режисер Йон Санхо ( «Поїзд в Пусан», «Поклик пекла» та ін.)
Ім Йонґю — сліпий літній майстер гравіювання печаток, якого по всій країні називають «живим дивом» за створення прекрасних робіт, а його син, Донхван, займається рекламою бізнесу. Під час зйомок фільму про батька, Дохвану телефонують з поліції і повідомляють, що знайшли скелетні останки його матері, яка зникла 40 років назад. Існує ймовірність того, що його матір могли вбити. Ім Донхван починає розслідувати смерть матері Чон Йонхі разом з журналісткою Кім Суджин, яка знімала фільм про батька.
«Потворний» — це проста, але вражаюча драма, яка не відпускає після перегляду, після якої почуваєшся розгублено і сумно.
Це саме корейський стиль зні ... мання кіно, який мені дуже подобається. Увесь час ми спостерігаємо, як хороше і погане одночасно існує в людях, ми дуже глибоко занурюємся у важкий людський досвід без загальноприйнятого щасливого кінця. Ми часто не розуміємо способу життя наших предків, навіть наших батьків, але цей фільм дає можливість зазирнути в минуле, щоб відобразити не лише представлену історію, але й суспільство загалом, і спробувати зрозуміти їх. Але й сучасне суспільство виглядає теж не найкращим чином. Погоня за сенсацією, за грошима, наклепи та приховання таємниць – це теж частина вже сучасного життя.
Як же чудово грають корейські актори. Так скупо, так просто і так неймовірно глибоко. Їх емоції правдоподібні та зворушливі.
Яка жахлива таємниця була прихована, яка гидка правда.
Як люди можуть знищувати лише називаючи когось «потворною».
А той, хто не міг судити за зовнішністю, судить за своїми припущеннями та голосами інших. Не чує свого серця.
Також це фільм про суспільство, яке завжди захищає чоловіків. Суспільство, яке засуджує жертву згвалтування і співчуває гвалтівнику. Суспільство, в якому жінка була потворною, бо була бунтаркою, бо наважилась протистояти чоловікам.
Зрештою, ця історія розказана нам, щоб захистити «чоловіка» , навіть після того, як він скоїв жахливі речі, бо чоловік то «скарб чи національний герой».
Досить непоганий вийшов серіальчик.
Чи врятують віртуальні побачення з неймовірними красунчиками від виснаження роботою?
Творці серіалу досить креативно освітили цю тему. Вони створили чудовий віртуальний світ з майже необмеженими можливостями та неймовірно привабливими хлопцями. Со Інгук, Со Канджун, Лі Сухьок та ще бонусно декілька топових корейських красунчиків змусять прискоренно битись серця дорамниць. Джису з Blackpink в ролі Со Міре мені сподобалась. Вона була щира, розумна, кумедна, іноді розгублена.
Було багато смішних ситуацій на роботі, відносини з керівництвом, колегами, начальником – все було цікаво. Серіал красиво знятий, навіть офіс виглядає привабливим. Красиві міські краєвиди з гарною підсвіткою, з листям вишні, що ніжно падає, з морем в Пусані. Все створює романтичний настрій.
10 серій продивилась швидко. Настрій був чудовий.
Непогано, щоб розслабитись та відпочити від нудних буднів.
А, може, в чомусь і себе можна впізнати…
«Троянда зради/ 배반의 장미» режисер Пак Джинйон
Саме так можна перекласти корейську назву фільму.
Отже, одного весняного вечора захотілось подивитись комедію. Здивував сюжет – фільм про трьох чоловіків та жінку, зневірених життям, які захотіли разом вчинити самогубство. Я вже бачила декілька фільмів з таким сюжетом, але хіба це сюжет для комедії?
Режисер грається зі смішними деталями. Вони скрізь - у компоновці кадрів, у діалогах, у локаціях, де перебувають головні герої, в чудовій акторській грі. Герої розповідають про свої життєві труднощі, про свої втрати, або страхи. Тому в фільмі багато й сумного , але через люблячий іронічний погляд режисера ми дивимось на все трохи інакше. І в якийсь момент раптом починаємо відчувати шалену жагу життя. Радісні кольори, кумедна акторська гра, неочікувані повороти сюжету створюють неймовірний вінегрет з різних жанрів кіно. І посмішка вже не згасає, і життя вже не здається таким сумним...
Неочікувано, але дуже приємно.
ЙОНДО 욘더 режисер Лі Джунік
Дія серіалу розгортається в 2032 році. Головний герой Кім Джехьон не може забути свою померлу дружину.
Раптом одержує від неї таємничого листа і зустрічається з нею в якомусь незвичайному місці..
Наукова фантастика — це жанр, у якому важко розібратися, та в якому важко знімати фільми. Або мало інформації, щоб зануритись у створений світ, або все надмірно. «Йондо» вдалося втримати рівновагу від початку до кінця. Однак стрижнем серіалу є не фантастика, а роздуми про людське життя. Як можна досягти щастя? Що надає життю сенс? Як боротися з горем? Чи можна підготуватися до смерті? Також, наскільки етично зловживати людським болем?
Цей серіал – прекрасний витвір мистецтва. Приголомшлива операторська та режисерська робота захоплює.
Сподобалося все – ракурси, освітлення та використання кольорів, правильне використання крупних планів і уповільненого руху, обертання камери, яким ніколи не зловживали. Тонкі та добре розроблені спецеф ... екти. Зверніть увагу на світло в кадрі. Багато подій фільму відбувається ввечері або вночі. І світло в кадрі не від ліхтарів чи інших освітлювальних засобів, не від Місяця. Таке враження, що джерелом світла стають люди, що є в кадрі. Цей фільм медитатитвний з безліччю деталей, притаманних корейському кіно.
Мені сподобалась музика. Серіал ставав аж моторошно атмосферним, деякі сцени здавались реальними до сліз.
За сюжетом, в Кореї дозволили евтаназію. А ще стало можливим підписати певний контракт, щоб після смерті спроектувати своє майбутнє на підставі самих зворушливих і пам'ятних моментів і жити «десь там». Приблизно так можна перекласти корейську назву фільму. Не знаємо де це місце, та чи існує взагалі. Але це місце – де зупиняється час і щастя стає вічним.
Страшно уявити світ, де люди застрягли в оманливій реальності, в своїх ілюзіях та мріях. Відчайдушна потреба тримати поряд своїх близьких, може привести до розмитості самого поняття «реальність». Наука постійно розвивається. А «Кінцева мета науки створення раю», - говорить один з головних героїв фільму.
Ніяких відповідей… Кожен вирішує сам… Та чи сам?
Візуально приголомшливий мінісеріал про смерть, про втрату коханої людини. Поєднання неймовірної краси, чудової режисерської та акторської роботи з надзвичайно важкою темою робить його глибоким і загадковим.
Режисер Лі Джунік
Видатний майстер кіно, режисер таких знаменитих фільмів, як «Король і блазень» (2005), «Трон» (2015), «Пак Йоль» (2017) і, звичайно, «Книга риб» (2021). Його фільми завжди були номінантами та переможцями престижних корейських кінопремій. І це його перший досвід «малого екрану». Але хронометраж серіалу невеликий, як сучасний голлівудський фільм.
Актор Шін ХаҐюн
Не гарненьке лице, а внутрішня сила і геніальна акторська гра. Він досить стриманий, і водночас емоційний. Міміка та жести чіткі, зрозумілі. Як це взагалі можливо, щоб він продовжував дивувати мене своєю майстерністю? Де межа його таланту? Неймовірний актор. Навіть не буду перераховувати фільми й серіали, бо це потягне на окремий допис.
Актриса Хан Джимін.
Тільки недавно подивились чудовий фільм «Щасливого Нового року». А яка тонка гра в фільмі «Жозе». Та ще й мої улюблені фільми «Два промінчика світла», «Магазин Чансу».
«Прекрасні моменти цінні тому, що саме цей момент ніколи не повернеться».
Цей серіал здивував. Не очікувала, що буду дивитись щось таке цілих 12 серій. Та все ж, чому він мені сподобався?
Цікава історія. Звичайно, якщо серіал про судові процеси, то будуть чесні та нечесні судді, прокурори, адвокати. Будуть важкі кримінальні справи з сильними світу цього. Але я не очікувала, що першою буде справа про собаку, про старих та нових власників. Аж так? Ви думаєте, буду таке дивитись? Та завернули дуже цікаво. З кожною серією напруга лише наростала, що не так часто буває в подібних серіалах.
Чудова гра акторів. Особливо хочеться відзначити головного героя Кан Тавіта, якого грає Чон Кьонхо. Це було феєрично, неймовірно. Він збивав з пантелику своїми вчинками, своєю поведінкою. Їм або захоплюєшся, або ненавидиш. Вся команда адвокатів ProBono теж харизматичні та унікальні. Приємно було побачити багато знайомих облич та потішитись їх грою.
Емоційність. Завжди є скривджені долею люди, які шукають правду в суді. Цей серіал не був сльозливо-драматичним, в ... ін викликав іншу реакцію - потрібно боротись, не втрачати надію. Бо, навіть, якщо ти програєш, той, що прийде боротись після тебе, вже буде вище на одну сходинку. Ця думка потішила. Загальний оптимізм серіалу попри постійні труднощі, не здається звичайною бравадою.
Візуальна складова. Серіал ще й дуже гарний. Герої часто збираються відпочити, випити та побазікати біля струмка Чхонгечхон, що є окрасою Сеулу. Кадри вечірнього міста мальовничі, викликають захоплення.
Мені сподобалось. Хоча розумію, що в житті все не так прекрасно. Та все ж хочеться дивитись серіали про хороших людей і в глибині душі вірити, що таких людей більше ніж поганих.
Попередження: рецензія містить спойлери
Засуджений до смертної кари Чан Джин намагався вчинити самогубство в камері. Його рятують, щоб за тиждень виконати вирок, тобто позбавити життя. Новини дивиться молода жінка з сумним і зовсім невиразним обличчям. Так починається фільм. Мені здається, що вже спочатку режисер пропонує нам відключити логічне мислення, адже хіба є сенс рятувати людину, щоб відразу її вбити.
Цей фільм я дивилась в кінотеатрі на фестивалі азійських фільмів. Це було давно, але я добре пам’ятаю свої враження. Лише два рази в житті я повністю "злилась" з фільмом, зникла з цього світу.
Почитала, що пишуть про цей фільм інші. Рецензії мене дуже здивували. Ніби ми дивились різні фільми. Напишу про своє враження, будуть спойлери.
Для мене це фільм про зв'язок смерті, любові та свободи. Кім Кідук створив містичний фільм. Дихання - це життя, але дихання неможливо побачити - його можна відчути. І так режисер веде нас до відчуттів, до того, що вони невіддільна (частина/ознака) нашого існування. Невидиме, незрозуміле впливає на нас, володіє нами. Героїня в дитинстві пережила досвід вмирання, коли надовго стримала дихання, але цей досвід залишив в неї спогад про неймовірне відчуття свободи, про можливість літати, про крила. І тепер вона задихається у своєму сімейному житті, навіть зрада чоловіка не стала для неї чимось надзвичайним, адже в її житті давно є лише обов’язки, нема почуттів. І скульптура, яку вона створює – це жінка, тіло якої роздирають пташині крила. Це прагнення пережити ще раз відчуття свободи, стати собою, позбутись того, що обтяжує.
О, як гарно летить донизу біла чоловіча сорочка, яка випадково випала з її рук. Ніби птах, що подає на землю і, якому після падіння, місце лише на смітнику.
Чому вона поїхала у в’язницю? Пережила чотири побачення з Чан Джином. Вона створила йому уявну реальність. Кольорові шпалери, наївні пісеньки, квіти, вентилятор, рятувальний круг.
Весна – початок, дитячий досвід вмирання і свободи. Літо - радість молодості. Осінь з червоними деревами, її сум, її слова «Осінь хвилює людей, навіть сам вигляд червоних дерев збуджує. Там на горі серед червоних дерев був чоловік, якого я кохала». Але ця реальність несправжня. Як подих - прояв життя людини, так і образи фільму - прояви чогось глибоко внутрішнього. Реальні тільки відчуття, почуття. Чотири пори року, чотири етапи життя, що ведуть до смерті.
В цьому фільмі все символи, знаки. В'язень б'ється головою об стінку, а героїня розбиває склянкою голову чоловіка.
І у них однакові сліди крові на обличчі.
Коли вона знову пережила своє життя, створюючи кольоровий світ для в'язня, щось змінилось в ній самій.
Знову героїня витрушує білу сорочку, але вже навмисне скидає її вниз. Однак цього разу, вона не викидає її. Вона забирає сорочку, змиває бруд - це ніби символізує її намір очистити свої відносини з чоловіком. Чоловік кинув коханку.
Чудовий епізод, коли вона приходить до них додому, але ми бачимо тільки руку, що дає ляпаса.
Коли героїня дізнається про нову спробу самогубства ув'язненого, вона відчуває необхідність побачити його і передати йому своє заповітне переживання, як подарунок перед стратою, звільнення від страху смерті.
Вона розбиває скульптуру, вона хоче відчути цю свободу на межі життя і смерті. Чоловік везе її до в'язниці, де вона пристрасно віддається Чан Джину. Затиснувши йому, ніс і закриваючи дихання своїм поцілунком, героїня змушує його і себе знову пережити мить смерті в той момент, коли вони зливаються в єдине ціле. Вони разом помирають і перероджуються.
У них нема спільного майбутнього. Героїня повертається до чоловіка, вона грає з дитиною і чоловіком біля сніговиків. О, ця незбагненна любов корейців до снігу... А потім вони їдуть в машині та співають.
А в'язень? Що з ним?
Кім Кідук художник, який чудово знає, що він хоче нам сказати. Його парадоксальні режисерські рішення виштовхують глядача з побутової площини в метафізичний простір. Його фільми неможливо довести до якогось єдиного сенсу, бо тоді вони втрачають філігранність смислів. Як на мене, деякі його фільми занадто жорстокі. Цей фільм не такий.
Проте, це не фільм для легкого перегляду. Це не масове кіно, не знаю, чи вам сподобається.
Моя подруга сказала, що в кінотеатрі вона "з усіх сил намагалась не пустити фільм у свою душу".
Але деякі глядачі можуть знайти щось для себе, пережити, увійти в чужі почуття, відчути сильні емоції, зітхнути з полегшенням, і знайти сили, щоб жити далі.
«Ляльки» — чудовий фільм про справжнє кохання та сенс життя. Він ідеально зрежисований, він ідеально зіграний. Він ідеальний у всьому? Може бути, але це, звичайно, залежить від вас. Дивний спосіб знімання фільму підкреслює історію, робить її глибокою. Традиційне фільмування використовувало б символи, щоб підкреслити дію, але тут символи використовуються незалежно від дії, і це надає сили історії.
Особисто я вперше пережила культурний шок. В енциклопедії пояснюють цей термін, як «психологічна дезорієнтація і фізичний дискомфорт індивіда при зіткненні з іншим культурним середовищем». Тобто цей термін підкреслює більше негативну сторону зустрічі з іншою культурою.
У мене було щось інше - приголомшення та захоплення. Мені здавалось, що може зупиниться серце від глибини чужої культури, від неймовірної краси, інакшості світосприйняття та вираження почуттів. Я ще ніколи не бачила фільм про кохання, який був би тільки відчуттям, емоцією. Розум замовкає, бо серце стає так ... им великим.
"ЛЯЛЬКИ" – це хайку в кіно.
Та що я взагалі пишу?
Це або відчуваєш, або ні...
Не можу розповісти, чому люблю захід сонця в море,
або зітхаю, коли слухаю Адажіо Альбіноні.
Серед гвоздик –
Метелик білокрилий.
Чиясь душа?
Здавалось, не варто писати про фільми Кім Кідука, бо про них знають або чули всі. Та все ж як можна не написати про фільми, які свого часу перевернули моє світосприйняття?
«Порожній будинок». Цей фільм обов’язково потрібно подивитись.
Він неймовірно тихий, загадковий, незрозумілий, неосяжний.
Його потрібно відчувати, як подув вітру, як аромат квітів.
Цей фільм, як гіпнотичний сон, але й прокидатись не хочеться.
Не хочеться думати, як режисерові вдалось досягти такого, не хочеться думати взагалі.
Візуально приголомшлива картина.
Головний герой не говорить в фільмі жодного слова, а героїня скаже тільки «Я кохаю тебе». Але, виявляється, що фільм без слів зачаровує, занурює, затягує загадковою посмішкою героя, глибоким поглядом героїні.
Цей фільм здивує яскравими кольорами, чудовими фотографіями, чарівною музикою.
Але буде й смуток, біль, страх.
Та чи було це все насправді?
Може, справжнім було лише кохання, навіть якщо коханий став привидом, щоб ... назавжди залишитись поруч.
Зверніть увагу на останній кадр.
«Важко сказати – реальність чи сон той світ, в якому ми живемо»
Маю список кращих азійських фільмів за версією журі Пусанського кінофестивалю. І цей фільм був на досить високому місці. Моє знайомство з індійським кіно дуже давнє, але воно зовсім не моє, не розумію його, не відчуваю. Але вперше натрапила на інді-фільм. Та й 20 місце в списку заінтригувало.
Фільм про двох медичних сестер, що працюють і живуть в Мумбаї сподобався своїм стриманим стилем який суперечить життю, що вирує в кадрі. Важко уявити так багато людей поруч з собою. Дивно дивитись на їх стиль життя. Одна з медсестер Прабха заміжня, але була з чоловіком декілька днів і він поїхав на заробітки в Німеччину. Вже два роки вона нічого не знає про нього. Інша - Ану - весела, життєрадісна, має хлопця, та не має місця, де може побути з ним на самоті.
Здається, ніби звичайний побутовий фільм на один вечір, але вже третій день не можу забути про нього.
Дивитись цей фільм - це ніби пити ввечері трошки терпке червоне вино, змінюється настрій, терпкі ноти викликають неспокій, деяк ... і сцени на межі реальності та марення, шум океану заспокоює і стишує роздратування життям, темна печера з написами навіює думки про вічне.
А, головне, розумієш, що все в житті має сенс і красу. Варто жити та любити життя, навіть, коли воно дуже просте...
Бо келих червоного вина ввечері можна собі дозволити.
P.S. Виявилось, що в 2024 році на Каннському кінофестивалі він був номінований на Золоту пальмову гілку. Але отримав Гран-прі. А Гілку отримав фільм "Анора". Ну, це про західні цінності.
Цей фільм подивилась з другої спроби, бо спочатку він настільки вразив мене, що потрібно було зібратись, зосередитись, заспокоїтись.
Фільм знятий угорським режисером Бела Тарром у 2011 році. Після нього він сказав, що більше не буде знімати фільми. Нещодавно він помер. Сценаристом став Ласло Красногаркаї, нобелівський лавреат з літератури.
На початку фільму розповідається історія про божевілля Ніцше.
Це фільм вмирання світу за шість днів на противагу створенню…
Початок фільму вражає. Ми знизу дивимось на якихось трохи шалених візника і коня. З такого ракурсу вони виглядають величезними, монументальними. Вітер та гнітюча музика, де повторюється один і той же мотив без розвитку мелодії, без грайливих ноток. Похмурий, повільний мотив. Сильний вітер стає сильнішим протягом фільму.
Невідомо де, невідомо коли в кам’яному будинку живуть батько з паралізованою правою рукою та його дочка. Вони існують в певному часі, в певному просторі, з якого вирватись не можуть. Вони живут ... ь буденним життям. Щоранку дочка прокидається, йде до криниці по воду, одягає батька, варить одну картоплинку, займається якимось хатніми справами.
Довгі плани, монтаж справляють враження стеження за старим та його донькою. Їх життя таке одноманітне і просте, як і їжа, їжа з однієї вареної картоплини з сіллю.
Шість днів фільму – це шість днів антитворення світу, його згасання. Це апокаліпсис, але не такий, як ми звикли бачити в кіно. Нічого не руйнується, не вибухає, не горить, не трясетеся земля. Є тільки шалений вітер, що несе пил, «тріскучий» пил, є сіре небо, на якому нема ні хмаринок, ні сонця, є голі дерева. Першим відчуває біду кінь, який перестає їсти. Приходить сусід за паленкою і каже, що місто зруйноване за гріхи людей. Господар не вірить.
Далі все погіршується… Дівчина намагається читати книгу, яку дали цигани, але це нічого не змінить в одноманітності життя. Вона довго сидить на стільці біля вікна, там же любить сидіти батько. Але що можна побачити за вікном? Сірість, пил, згасання життя... Може, вони повторюють ті самі вчинки, що відігнати думки про кінець? Все поступово зникає - вода, світло, навіть вітер. Завмирає.
Це майстерно знята притча про згасання життя.
Чорно-білий фільм дає можливість підкреслити світло і тіні, показати колір абсолютно чорним, як простір конюшні з вулиці, або яскраво-білим, коли востаннє горить лампа. Ці кольори створюють незвичну композицію з пляшки з паленкою, що стоїть на столі та двох склянок. Що може бути простіше, а не відірвати очей. Ракурси просто божевільні, як в картинах видатних майстрів. Не можу згадати де, але щось подібне вже десь бачила, в картинах художників минулого.
Це тяглість культурного коду європейської цивілізації.
Це згасання цивілізації, згасання краси, згасання всього.
В цьому фільмі ніхто не помирає, вони, живі, перестають існувати.
Що хотів сказати цим фільмом Бела Тарр і чому він вирішив, що сказав все – відповіді на ці питання потрібно шукати нам самим.
Здається, що саме тепер цей фільм дуже актуальний.
Це дивний атмосферний фільм, в якому більше споглядання, ніж дії.
Я обожнюю таке кіно. Розумію, що не кожному таке до вподоби. Але ж кіно має бути різним, має створювати для нас різну оптику бачення світу. Фільми, що мають захопливий сюжет, напружену дію переглядати ніби легше. Проте більшість людей живе звичайним життям, зі своїми буденними проблемами (звичайно, зараз це трохи не про українців). Хоча, може саме зараз варто більше зосередитись на розвитку почуттів, викликаних спогляданням краси світу. Дуже багато тих, хто розповість нам про погане, мало тих, хто говорить про красу.
Фільм поєднує теж декілька поглядів на світ, документальний, містичний, споглядальний.
Повільні сцени в тайському селі на кордоні з Лаосом, тихі розмови за вечерею, зустріч з духами померлих, навіть не з духами, а примарами. Все сплітається, все змінюється. Чи розуміємо ми цей світ? Чи бачимо, ні, чи відчуваємо його красу? Може, варто зосередитись на відчутті прекрасного, а не намагатись зр ... озуміти?
Постійно ловила себе на думці, що якісь елементи залишаються дивними, мінливими. Важко осягнути взаємодію реальності та потойбічності, вони перетинаються, перемішуються.
Таємничим стає ліс, водоспад. До речі, сцени біля водоспаду неймовірно красиві. Гарні, та дуже дивні. Напевне, там є символіка, знайома тайцям, але зашифрована для нас.
Чи потрібно все аналізувати, все розуміти? Просто потрібно пірнути в це тепле, атмосферне видовище і забути про свої турботи, негаразди, страхи. Просто споглядати...
Цей теплий фільм залишив по собі дивне відчуття спокою. Він відкриває іншу реальність, містичну красу світу, в якому ми живемо.
Дивилась його в кінотеатрі. Так, корейський фільм в кінотеатрі. Нонсенс. Але ж режисер прославлений та й премія за кращу режисуру на Каннському кінофестивалі. Показали обмеженим прокатом. В Кореї цей фільм став найкращим в трьох головних кінопреміях, та ще й у майже всіх номінаціях. Китайська актриса Тан Вей стала першою не кореянкою, що одержала премію за кращу жіночу роль.
Чому ж цей фільм так сподобався кінокритикам та глядачам? В чому його секрет? Я напишу про свої відчуття після повторного перегляду фільму, перегляду з субтитрами.
Цей фільм для тих, що не лише слідкує за заплутаним детективним сюжетом, спостерігає за розвитком почуттів головних героїв, але й вдивляється в деталі насолоджується ними. Бо це вишукане кіномистецтво. Витриманий в стилі неонуар, фільм сповнений багатьма красномовними деталями, на які не всі звертають увагу. Завжди похмура погода – туман, дощ, сніг, багато кадрів вночі. Жодного справді сонячного дня. Хоча для корейців дощ є символом почат ... ку чогось нового, а перший сніг – це час для зізнання в коханні. А яке чудове поєднання кольорів, їх зміна та заміна – зелений на червоний та ще й з дивною музикою, погонею, бійкою… Зелений дах, червоні вогні, червона шапочка злочинця, ніж в його руці, прекрасні очі Соре. Дрібниці? Ні, це чудово витриманий стиль неонуар.
Як гарно камера міняє кут зору, як один кадр ніби перетікає в інший, як схематичне зображення стає реальним. Яка гарна Соре. Її рухи витончені, елегантні. Це відразу помічає детектив Хеджун. Серветку вправно закидує в пакет. Наносить парфуми на шию і трішки на руку, на пластир. Він чує цей аромат. Її посмішка щира і загадкова. Її слова..
-Конфуцій сказав «Мудрі люди, як вода, доброзичливі, як гори». Я не доброзичлива. Я наче море.
-Я теж, - раптом говорить він.
Він спостерігає за нею в бінокль і відчуває себе поруч з нею, милується. Ні, він починає марити, чує її запах, тримає для неї попільничку. А вона спокійна, бо він поруч.
Кохання з першого погляду….
Його дружина така раціональна. Він вже 16 років живе в щасливому шлюбі, але чому він не може спати? Люди, які довго в шлюбі зрозуміють цей діалог
- Що ти робив так пізно на вулиці?
- Милувався морем. Люблю море.
- Ти? Чоловік, що народився в Сеулі?
Дрібниці? Так. «Молодь не уважна до деталей», сказав один філософ. Але прості слова, інтонації, жести близької людини, можуть зранити так боляче… Вони такі красномовні.
О, ці деталі… Це, як вишукана додаткова нотка в смакові вина, або незвичайна приправа у звичайній страві. Це кіно для кіногурманів. В ньому досконале все. Все має сенс. І його варто дивитись, навіть, коли ви ще цього ще не відчуваєте. Адже потрібно дивитись шедеври, потрібно виховувати смак.
Мене завжди вражає міміка корейських акторів. Вони вміють передати сильні почуття легким порухом голови, посміхатись самим краєчком губ. А їх очі. Як багато вони говорять, коли актори мовчать і тримають паузу. А глядач захлинається емоціями.
"Викинь телефон в море". Знову, море…
Фільм, який не закінчується, хвилі, що розбиваються об моє серце.
Чому вони зустрілись? Адже ніяких шансів на щастя. Ніяких. Все, як в пісні «Туман», яка звучить в фільмі. «Туманна вулиця, якою я йду сама. Твоя тінь, тінь тебе, що був колись ніжним. Все, що згадується – минулі спогади, але все одно душа продовжує тужити. Де ж та людина? Низький голос зупиняє мене за поворотом. Молю, розсій вітер, туман. Де ж та людина?».
Ще одна сумна нотка фільму. Adagietto з 5 симфонії Малера. Одна з найсумніших мелодій світової музичної скарбниці. «Я втрачений для світу», писав Малер. Так він відчував себе тоді. Так відчувають себе Хеджун та Саре. Їх руки в наручниках. Вони поруч, але не разом.
Фінал фільму.
Це фільм, який не закінчується.
Ці хвилі розбиваються об моє серце.
Шедевр.
У незрозумілому конфлікті гинуть двоє північнокорейських солдатів, ще один поранений, а сержанта з Південної Кореї з простреленою ногою знаходять в демілітаризованій зоні. Що відбулось тієї ночі зрозуміти неможливо. Складається враження, що ніхто не хоче розповісти правду.
Дивитись цей фільм дуже боляче. З обох сторін - корейці, спільна історія яких нараховує сотні років, але десятиліттями життя в різних соціальних системах з них намагаються створити ворогів. Через взаємну ворожість пробиваються іскри розуміння, доброзичливості. Їм добре бути разом, вони дивуються, що в них так багато спільного.
-Можна називати тебе братом?
-Я, завжди чув тільки звернення "товаришу", а тепер ти називаєш мене братом.
Хто прислухається до їх голосу? Вони не можуть бути друзями, вони - вороги. Адже «свій-чужий» - головне протистояння їх життя. Вони солдати, вони служать своїм країнам, за ними слідкують...
Що ж трапилось тієї ночі, чому для кожного, хто пережив ту ніч, це стало т ... рагедією всього життя, не всі змогли жити далі...
Цей фільм глибокий, пронизливий у своїй правді. Він надзвичайно цілісний, продуманий, вивірений, залишає по собі глибокий емоційний слід.
Чудова також гра ще дуже молодих на той час метрів корейського кіно І Бьонхона та Сон Канхо.
Також вражає зріла майстерність Пак Чханука, Мені не подобається, що про нього часто пишуть як про того, що займається естетикою жорстокості. Згодна, що жорстокості в багатьох його фільмах вистачає, але він дуже глибоко досліджує людську душу. І вже у цьому, одному з перших його фільмів рука майстра вже так проявляється.