Знайдено 117 результатів 
Отже, досить веселий серіал, що можна переглянути за короткий час. Я люблю такий формат. Вже з перших кадрів все було дуже смішно. Кумедні актори, які багато жестикулюють та кривляються. Дуже смішні порівняння Сицилії та Мілану, італійців Півдня та італійців Півночі. Пригоди двох друзів, що відкрили портал між Міланом та Сицилією були досить веселими.
Але, коли комедія перетворювалась на сатиру, то це було, на мій погляд, вже не так смішно і дотепно. Сатира вимагає більше сарказму, іронії, гротеску.
Та все ж чудові актори-коміки, що грають друзів, не дадуть нам занудьгувати, і посмішка не зникне з вуст до самого фіналу. Всі актори були досить харизматичними та кумедними. Хоча сюжет дещо передбачуваний, це справді весела сімейна комедія, яку можна подивитись в колі друзів, бо тоді буде смішніше, бо безліч хаотичних, трохи незграбних ситуацій будуть нагадувати свої сімейні стосунки.
Це кіно не для всіх. Жорстоке і дивне, смішне і цинічне, жалісливе і безжальне одночасно.
На що здатна людина, коли її заганяють в кут і, коли немає "жодного вибору". Чи може чудовий працівник, відданий своїй справі, який щиро любить свою родину, вбити людину?
Що мені дуже сподобалось.
Сюжет. Сюжет, що набирає обертів з кожною новою сценою, що не дасть розслабитись ні на хвилину. Корейцям притаманно змішувати жанри, але Пак Чханук настільки віртуозно поєднав драму, чорну комедію і трилер, що вони злились в одну абсолютно неймовірну оповідь, яка не відпускає навіть після закінчення фільму.
Віртуозна режисура Пак Чханука. Все досконало. Чудовий візуал, неймовірні кольори, що контрастують між собою, то захоплюють, то лякають. Сміливе використання світла, що засліплює, тому пригнічує та підсилює візуальний ефект. У фільмі досконало підібрана музика, звучання віолончелі, одного з найліричніших музичних інструментів, голосу душі, використано зовсім в неочікуваних с ... итуаціях. Навіть глибина і сила звуку музики грають свою роль. Віртуозний монтаж підсилює враження від картини.
Режисер змушує нас дивуватись, сміятись, жахатись одночасно. Ми хочемо пожаліти головного героя, але одночасно шкода інших персонажів. У той момент, коли чекаєш дуже страшного, ситуація стає комічною. А, коли, здається, щось зрозумів, режисер приголомшує, майже збиває з ніг. Напруга дуже зростає, фільм настільки затягує в себе, що у фіналі лякають навіть корки на дорогах та гучні машини на фабриці, відчуваєш себе таким малим, таким безсилим.
Гра акторів. Навіть у самих епізодичних ролях грають метри корейського кіно. І Бьонхон чудовий актор. В одній і тій же сцені він змусить нас сміятись, тривожитись за нього, співчувати його безпорадності злитись через його вчинки і, головне, він змусить нас багато думати, тому що деякі сцени мають багато інтерпретацій, спантеличують своїм сюрреалізмом, вражають відвертістю та оголеністю емоцій та почуттів. Чи така велика різниця між Мансу на початку фільму та у фіналі? І сам фільм, напевне, виглядає таким страшним, бо резонує з нашими страхами? Це не голлівудський абстрактний жахастик, що лоскоче нерви. Тут щось глибше, що стосується кожного.
Його дружину грає актриса Сон Єджин. Її життя розкривається перед нами поступово, ми розуміємо і співчуваємо їй. Вона мати й дружина, що намагається втримати світ, що руйнується, зберегти свою родину за будь-яку ціну. Саме так, закрити очі, забути, переконати себе, переступити через себе і жити далі.
Всі сюжетні лінії з усіма іншими персонажами вписані досконало. Вони всі потрібні, вони всі розкривають та поглиблюють основну тему фільму, ким є одна конкретна людина в жорстокому світі. Чи залишається особою, чи лише її роллю в суспільстві, її функцією.
Ще про метафори. В корейських фільмах дощ завжди символізує початок чогось нового. У цьому кіно сильний дощ є двічі. Але що нового з'являється в житті героїв після дощу?
Але чому цей фільм не для всіх? Не всім подобається так глибоко занурюватись у проблеми, так боляче копирсатись у важкому чужому досвіді, який може непокоїти схожістю з власними прихованими почуттями.
Корейське кіно практично відсутнє в українських кінотеатрах, тому виглядає незвичним, незрозумілим. Актори грають інакше, мають інакший вигляд. Інший культурний фон. Незвичне часто відштовхує.
Але цей фільм, досконалий та довершений, вартий вашої уваги. Іноді дуже потрібно пірнути в глибину
Черговий тайський фільм виявився досить гарним.
Подорожі в часі завжди є цікавими для глядачів, бо історія країни оживає і промовляє словами сучасників. Промовляє не лише словами героїв, але й усім, що їх оточує. Хочеться відразу процитувати одного з персонажів "події ті самі, але історія різна, бо розповідають різні люди".
Спочатку фільм був цікавий своєю екзотикою, але оповідь захопила мене. Головні герої були яскравими, щирими, а місцевий колорит додавав красу сюжету. Чоловіки, які віддані своїй країні та вірні своєму коханню, завжди викликають захоплення.
У фільмі нема великих битв, або грандіозних ефектних сцен, та він захоплює простотою своєї історії.
Після перегляду такого кіно залишаються дуже приємні емоції.
Хоча іноді сцени здавались дещо наївними, але відсутність стандартних голлівудських кліше гріє душу.
Фільм сповнений любов'ю до своєї країни, історії, мови та звичаїв. Мені це дуже сподобалось.
І хай тут була героїзація та міфологізація м ... инулого, але вона щира і викликає повагу до минулого.
Мені б хотілось, щоб такі фільми знімали про події з нашої історії.
Попередження: рецензія містить спойлери
І чого мені було так нудно? Першу годину фільму я все очікувала чогось цікаво. Але що мене мало зацікавити? Розмови двох не зовсім адекватних чоловіків про загрозу Землі, про хімічну кастрацію, про вину інопланетян - все було нецікаво, непереконливо, нудно. Викрадення директорки? Ну, теж якось не вразило. Потім знову роздуми, знову нудно. Тортури жінки взагалі викликали огиду. В корейському оригіналі викрадають чоловіка.
Яким тупим був шериф... Що він хотів сказати Тедді? І чому Тедді такий? Хвора мати, відчуття провини - все виглядало непереконливо.
Шафа і вибух були настільки комічними, що відірвана голова не викликала ніяких емоцій.
Інопланетяни у в'язаному одязі, багато товстих і афроамериканців (американський же фільм) викликали сміх.
Якщо це все комедія, то навіщо стільки мертвих людських тіл у фіналі? І чому це показували так довго?
В країні, де багато поколінь живуть ситим спокійним життям, важко створити щось таке, що могло б зачепити за живе нас, що переживають неймовірно важкі часи.
Як на мене, високі оцінки фільму, то лише данина Голлівуду, як книжкам, написаним англійською. Лише Емма Стоун дещо виділялась своєю грою.
А так - нудно, довго, непереконливо...
Корейський оригінал 2003 року з бюджетом у 20 разів менше, чіпляє за живе.
Не знаю, як у вас, але в моєму серці багато ненависті. Війна, ненависть до росіян руйнує і виснажує душу.
Хоча розумію, що потрібно більше жити любов’ю, та іноді просто нема сил любити.
І в такий час подивилась серіал «Перше кохання». Не можу зрозуміти, звідки береться ця безмежна повнота любові та ніжності. Як можна було створити такий аж занадто добрий серіал і витримати баланс, щоб він не став рожево-наївною казкою про вічне перше кохання? Як актори зуміли настільки занурити мене в життя своїх персонажів, що вони здавались близькими, давно знайомими? Неймовірна хімія між двома парами молодших і старших акторів не може залишити байдужими. Історія кохання Нагучі Яе та Харумічі Намікі захопила з перших кадрів. Які струни мого серця зазвучали так сильно, що воно стало м’яким і добрим, а очі наповнились сльозами? Чому я плакала разом з Харумічі, коли він через багато років знову зустрів свою кохану? У нього викотилась лише одна сльозинка, а я, я не могла зупинити сл ... із. І хіба лише в цей момент? Життя героїв було зовсім непростим.
Яка трагічна сцена в ресторані, коли Яе їла на самоті, розуміючи, що коханий не прийде. Поєднання сліз від глибокого страждання та легкої посмішки від смакоти їжі – це щось настільки пронизливо глибоке. Мало акторів уміють так пронизливо глибоко передавати всі порухи душі, відтворити нюанси життя.
Дві пари акторів, що грають Нагучі та Харумічі юних і дорослих були захопливими. Цікаво, що молода пара акторів зовні відрізняється від старших. Але режисеру та акторам вдалось показати дорослішання героїв настільки правдиво, що ми відчуваємо - вони ті самі. Мені також сподобалось багато ризикованих моментів та сцен серіалу, пов’язаних з дорослішанням та наслідками вибору.
Серіал візуально дуже гарний. Сніг, море, небо та літаки в небі, елементи побуту, навіть смішний червоний одяг родини Харумічі – все створювало відповідний настрій, занурювало у світ героїв. Як же там гарно, на острові Хокайдо.
Мені здалась дещо надуманою історія Юти та Цузуру. Може це тому, що занадто зосередилась на Намікіі та Яе.
Музика серіалу прекрасна, адже саме пісні Хікару Утади Hatsukoi та First Love надихнули режисерку Канчіко Юрі на створення цього серіалу.
Це її перший серіал. Неймовірно.
Рохан – мангака, який зчитує історії і таємниці людей.
Він захотів знайти саму чорну у світі фарбу, так щоб поглинала все своєю чорнотою. Він згадує дівчину, яка розповіла йому про саму чорну картину у світі. На пошуки цієї картини він їде в Лувр разом зі своєю редакторкою.
Як на мене, цей фільм виглядає вже не так цікаво, як серіал про Рохана.
Фільм теж візуально досконалий, але історії не вистачає глибини.
Передивлятись не буду
Такахаші Іссей неймовірно харизматичний актор. Спостерігати за ним в ролі трошки дивного мангаки Рохана - то чисте задоволення. Серіал знятий на підставі манги Аракі Хірохіко. Є також аніме про Рохана.
Кожна серія це окрема історія. Іноді це детективна історія, іноді сімейна трагедія, або таємниця. Мангака Рохан вплутується у все це іноді й не по своїй волі. Але він дуже щирий, одночасно зацікавлений у пошуку нових історій для манги, але й добрий до людей, з якими його зводить доля.
Серіал дуже красивий - краєвиди неймовірні, деякі кадри нагадують картини японських майстрів живопису. Але я найбільше люблю безліч витончених деталей, майстерно вписаних у відеоряд, що надає серіалу саме японського шарму. Та головне - це сам герой, сам Рохан. Спостерігати за ним - то чисте задоволення.
Мені не дуже подобалось, як Рохан читає людей, що стають занадто буквально "відкритими книгами". Це сталось мало естетичним, але добре вписувалось в сюжет. Такого способу здобутт ... я корисної інформації я ще ніде не бачила.
Рекомендую всім шанувальникам японського кінематографа.
Шкода, що на сайті нема фільму Snow Country (2022) з Такахаші Ісееєм в головній ролі.
Один з моїх найулюбленіших японських фільмів.
Інопланетяни-японці знову здивували фільмом про звичайну - незвичайну дівчину.
Абсолютно поетичний фільм про життя маленького японського містечка, в якому з'являється лагідна та просто дівчина.
Тіхіро живе, як пташка. Радіє сонячному світлу і теплій морській воді. Вона посміхається усім, вона живе одним днем, "бо треба просто пливти, не сильно думати, не борсатись, намагаючись вижити".
Вона самотня, її життя - це безодня самотності, вона "порожня всередині", але така відкрита і щира. Тому до неї тягнуться люди. Вона відкрита для всіх.
Фільм дуже теплий не лише тому, що в ньому багато сонячних днів, в ньому багато людського тепла.
"Всі люди з різних планет, тому не розуміють один одного", - сказав їй колись один клієнт. За свої 28 років вона лише двічі зустріла рідних собі людей.
Ми майже нічого про неї не знаємо, але про кого з тих, що поруч з нами ми знаємо багато? А навіть, якщо знаємо, то чи розуміємо?
2 години тихого фільму про ж ... ителів маленького японського селища, які переживають важкі моменти життя.
Але їм пощастило, бо поруч з ними була Тіхіро.
І після перегляду фільму розумієш, що в пам'яті залишиться і цей маленький хлопчик, і дві школярки, і сліпа жінка, і подруга.
А ще в пам'яті залишиться світла посмішка Тіхіро...
Може, варто так жити?
Звичайно, я не могла пропустити серіал, в якому грають мої любчики.
Люблю Актора Шун Огурі у всіх його ролях. Бо серед багатьох японських красенів він, досить звичайний зовні, виділяється своєю абсолютною харизмою та щирістю. Ці самі риси має чудова корейська актриса Хан Хьоджу - безмежна щирість.
Вони зіграли двох людей з величезними психологічними проблемами, які виявляють, що їм комфортно в товаристві один одного і це відкриття поступово змінює їх.
Вкотре дивуюсь, як японці по вінця наповнюють свої серіали добром. Добро і повага у всьому. Повага до традицій, повага один до одного, любов та терпіння у відносинах. Якби ми всі вміли жити так, світ став би набагато добрішим. Як гарно показаний побут героїв, їх повсякдення. Кожен день, кожен вчинок має свій час і свій сенс. Навіть, коли є зрада, навіть тоді є надія. Не лише гроші правлять світом.
Але цей серіал зовсім не пересолоджене варення, ні це історія про витривалість на шляху до мрії, це історія про труднощі на цьому ... шляху, це історія про взаємну довіру і підтримку. Чудова парочка невротиків через непорозуміння, через перешкоди йдуть до мети та, виявилось, що цей шлях є шляхом до щастя.
А ще це дуже гарно. Гарне шоколадне кафе, цукерки. Красива природа, красиві люди. Звучить багато гарної музики.
Цей серіал трошки допоможе пережити холод осені.
Його творці подарують вам посмішку і тепло серця.
Чудова корейська комедія. Сучасні фільми не завжди можуть здивувати оригінальністю сюжету. Здається, що може бути нового та оригінального в сюжеті з пограбуванням банку. Але корейці й тут здивували.
Містом прокочується ланцюг пограбувань банків, і новий начальник поліції вирішує влаштувати показові навчання зі знешкодження уявного грабіжника, проте він помилився з вибором поліціянта на роль грабіжника, бо поставив занадто принципового та занадто розумного офіцера До Мана. І "пограбування" вийшло просто ідеальним, виявивши цілий ряд помилок в діях поліції та спецпідрозділів.
Але це лише сюжет. Сам фільм неймовірно смішний і чудовий. Це комедія найвищого ґатунку, але без грубощів та різних непристойних ситуацій, що вживають інші кіномитці, щоб розсмішити глядачів. У фільмі безліч смішних моментів, відмінно написані, розумні діалоги, хороша гра акторів. Особливо хочеться відзначити актора Джу Джейона. Його принципова азійська дисципліна, готовність виконати наказ на ... чальства, довести його до абсурдної досконалості, приводить до безлічі комічних моментів. Чого вартий його серйозний вигляд при розмовах з начальством. До Ман не буде так просто здаватися поліції, тому що у нього є наказ, бо він досконало виконує завдання - грабує банк. Поліція та спецпризначенці виглядають повними невігласами, бо вони розраховували на свою крутість, хотіли зробити все швиденько і зняти на камери, стати героями новин.
Але й глядачі будуть ошукані декілька разів. Періодично з'являється думка, що "це все - серйозно"
Але на людині з'являється табличка "убитий" .
Фух, це комедія.
Рекомендую всім, хто любить фільми про пограбування, кому хочеться чогось дуже оригінального.
Я не так давно почала познайомилась з тайським кінематографом.
Здавалось, все буде схоже, як у корейців, але ні... Все зовсім інше.
Візуально виглядає приголомшливо. Всі барви веселки, яскраві насичені кольори, яскраві костюми незвичних фасонів. Важко зрозуміти чи це кіч, чи справді так одягаються.
Темперамент тайських акторів теж зашкалює. Це досить незвично, але інтригує.
Історія досить цікава і повчальна, з дрібками гумору і смутку, розкиданими руками майстра.
Цікаве спостереження щодо іноземців, що відвідують тайські музеї без поваги до місцевих традицій, звичаїв. Безкультурні та нахабні. Напевне, так є.
Що сподобалось найбільше - це погляд з любов'ю на всю цю ситуацію, не засудження, а співчуття і розуміння. І у всьому любов.
Напевне, мені сподобалось.
Є фільми, або серіали настільки сильні, що не відпускають довгий час після перегляду, спливають в пам’яті думками та емоціями.
Це детективний серіал, історія розслідування вбивства виховательки дитячого притулку. Поліція приховала цей злочин. Але двоє хлопчиків з притулку поклялись, що знайдуть і покарають убивць. Головні герої – поліціянт Рюдзакі Ікуо та якудза Данно Тацуя, саме вони будуть шукати вбивць. Чим більше таємниць минулого вони розкривають, тим важчими стають рішення, які вони повинні прийняти. Як далеко можна піти заради помсти? Розкривати сюжетну лінію не буду, бо інтрига залишається до останньої серії. Хочу написати про враження.
Акторська гра досконала. Ви запам’ятаєте, як змінюється погляд Ікуо, коли він скидає маску простачка-поліцейського. На його місці з'являлася зовсім інша людина – сильна, впевнена в собі, жорстка, рішуча. Яка сила емоцій у погляді. Я ніколи раніше не зустрічала людину з такими очима. Цим очам віриш.
Одержимість, сила маю ... ть темний відтінок. Майже всі значущі події відбуваються вночі, а сцени дитинства головних героїв завжди яскраві та сонячні.
Візуально досконалі кадри стишеної розмови в ресторані, де прекрасний вид нічного Токіо не зменшують сум’яття душі. Холоднокровний, зібраний, розумний, незрозумілий, стильний Данно Тацуя. Який він справжній – не знає ніхто. Його очі безмежно сумні. І музика... Сцени, де Тацуя на самоті курить, розбивають серце глибиною його туги. Відчуваєш, ніби присутній в самих потаємних моментах його життя. А картинки, що відображені в склі окулярів. Так делікатно…
Це інша культура, де відчувається змістовний лаконізм кожної сцени, властивий саме японському кінематографу. Моменти життя головних героїв, розповідають не менше, ніж їх монологи. Наприклад, кімната поліціянта Рюдзакі Ікуо – зовсім порожня, без тих дрібниць, що з'являються в будинку, якщо в ньому живуть. Тут – нічого. Він свідомо викреслив себе із життя.
Потрібно також вгамувати внутрішнього критика, який зневажливо нашіптує, що є межа людської витривалості, що в реальному житті так не буває. Звичайно, не буває. Але тільки так можна відчути неймовірну жагу помсти, що стала сенсом і метою життя Ікуо і Тацуя.
Інші персонажі теж глибокі, бо життя кожного з них ставить дражливі питання. На що здатен батько, щоб врятувати життя дитини? На що здатна людина, яка відчуває себе втаємниченою у велику мету, де життя окремих людей не має ціни? І, навіть, якщо зрозумілі мотиви, то чи вистачить снаги пробачити? Вбивство для відновлення справедливості та вбивство зі злими намірами відрізняються?
На це кіно потрібно відкритись. Змінивши кут зору, сформований вихованням та нашою культурною традицією, можна побачити щось нове.
Для мене один з самих сильних серіалів, що я бачила.
Так, ми живемо в жорстокому світі, живемо у світі, яким керують люди, що мають владу і гроші. Вони вирішують нашу долю, вони керують нашим життям. Їх не цікавить доля конкретної людини.
Але. Саме в цьому світі народжується кохання. Кохання, яке не має права на існування, бо хіба може закохатись дівчина, яка скоро помре? Хіба може покохати чоловік, який не вірить в кохання?
Спочатку занадто сумно, занадто песимістично, занадто болить. Здається, події на екрані відбуваються протягом багатьох років, але насправді лише кілька місяців. Може, тому що для головної героїні кожен прожитий день – це подарунок. І той хто полюбить її теж навчиться жити так. «Я маю лише один день. Я маю лише сьогодні. Буду сприймати це, як подарунок і жити, жити, жити повним життям». Люди не усвідомлюють наскільки цінним є сьогодення.
Те, що починалось дуже повільно і меланхолійно, змінилось після сцени зізнання перед знімальною групою. Але в момент надзвичайної напруги починає тихо падат ... и сніг. Шанувальники корейського кіно знають символіку першого снігу – початок чогось нового і незвичайного, того, що змінить долю героїв. Зміниться доля всіх тих, хто поряд з дівчиною, яка так відчайдушно хоче жити, яка не хоче маніпулювання, яка хоче бути чесною. Не можна красти чужу мрію. У світі, де всім керують гроші й влада кохання змінює людей, дає надію, приносить втіху.
Кожен з нас живе непевним життям. Не знаємо свого майбутнього, не впевнені в завтрашньому дні. Потрібно цінувати кожен подарований день. І, може, саме такий серіал потрібен нам саме зараз. Насолоджуйтесь цим повільним, глибоким серіалом. Вдивляйтесь, вслухайтесь, співпереживайте. Воно того варте.
Ще про акторську гру. Обожнюю актора Намгун Міна. В кожному серіалі він сильно змінюється. Моя улюблена роль це шеф Кім з однойменного серіалу. Там він експресивний, дотепний, яскравий. Рекомендую подивитись. Цікаво, що актор має низький глибокий голос. В мелодрамах він на висоті - красунчик та ще й з таким голосом. Шкода, що не знайшла серіал з субтитрами.
Актриса Чон Йобін неймовірна. Посмішка крізь сльози. Усвідомлення неминучої смерті, очікування прощання… Все так правдиво, так чесно…
Чи зникає кохання, коли хтось помирає? Якщо воно було справжнім, то воно має жити…
Давно вже не дивилась серіал так уважно, з таким болем, з таким виснаженням. Почуваюсь одночасно вдячною, але й повністю спустошеною.
Отже, серіал про двох подруг, про жіночу дружбу.
Жіноча дружба – це справді дивне явище. Розповісти про неї дуже важко, бо завжди є суперництво, завжди є заздрість, завжди є непорозуміння. Близькі подруги іноді завдають сильного болю, але й не можуть відпустити одна одну. Хто таке пережив, той зрозуміє.
Нечасто трапляється, щоб художній твір розмив межу між реальністю та історією, але цей точно зміг! В цій дорамі жодна секунда не відчувається витраченою даремно. Кожна репліка має вагу. І, коли здається, що не витримаєш цього болю, згадуєш свої 20 років, свій біль, свій відчай. Відданість Инджон межує з самознищенням, а нездійснене життя Санйон демонструє фатальність долі.
Емоції інші, ніж в багатьох корейських дорамах, багато діалогів, роздумів. Серіал досить суворий, може, тому в ньому настільки ніжна та лагідна музика, бо інакше не даси ... собі ради. Здається, всі персонажі лише підсилювали напругу та важкість. І тому такими чарівними були сцени на природі, або прогулянки містом. Чудові кольори вечірнього міста приносили полегшення душі.
Вважаю, що серіал буде цікавий тим, хто пережив щось подібне, хто вміє і хоче заглянути глибше у жіночу душу, хто любить акторську гру на надриві, на межі.
Цікаво, що корейською мовою серіал називається просто «Инджун та Санйон»
Обожнюю дивитись серіали з дуже полярними оцінками. Це завжди ознака непересічності.
Отже, за сюжетом в Південній Кореї, де забороняється вогнепальна зброя, де навіть банди вживають лише ножі, раптом з’являється велика кількість нелегальної зброї.
З першої ж сцени «КУРОК» вражає якістю виробництва. Кінематографія чудова, сучасна та атмосферна. Місто в серіалі виглядає холодним та ворожим до людей, що підкреслює напругу та тривогу. Кожен епізод знятий дуже ретельно, з чудовими композиціями.
Екшн сцени жорстокі та реалістичні. Гучні постріли, відчай, крики поранених, наростання страху – це все так реалістично. Звук, монтаж, темп дій – все ефектно, якісно.
Драма не романтизує насильство — вона показує його жахливу непередбачуваність. Звичайні люди раптово опиняються в ситуаціях життя і смерті. «Курок» досліджує, як вони реагують. Одні чіпляються за свої цінності, інші впадають у агресію, зумовлену страхом, і багато хто починає сумніватися, що насправді означає «справедл ... ивість». Напруга не лише фізична, а й глибоко психологічна та етична. Основна концепція така: чи варто дозволяти звичайним людям карати злочинців, коли система дає збій?
Та в центрі дорами є протистояння двох людей – Лі До та Мун Бека, поліціянта та продавця зброї.
Лі До (в чудовому виконанні актора Кім Намгиля) колишній військовий снайпер, який вирішив стати поліціянтом, щоб боротись зі злом силою закону. Він, переобтяжений минулими травмами, дав собі слово, не брати до рук зброю.
Навпроти нього Мун Бек, якого не можна вважати просто лиходієм, абсолютним втіленням зла. Актор Кім Йонкван вразив своєю грою. Психопат з трагічною передісторією та неймовірною харизмою. Їхні спільні сцени напружені, філософські та емоційно заряджені.
Але не лише вони. «Курок» показує нам людей, живих людей, які стали «монстрами», які почали вбивати. Ми не погоджуємось з їх вибором, але ми їх розуміємо. І в цьому теж сила цього серіалу. Кожна дія людини має свою причину, незалежно від того, чи була вона змушена, чи керована помстою, гонитвою за метою, чи тоне у відчаї. Але як тільки дія зроблена, настає лише швидкоплинна мить полегшення... а потім тягар усього цього осідає важким болем на серці.
Що ще вразило. Серіал – це ніби дзеркало, де ми бачимо сучасне суспільство, перевантажене насильством на роботі, в школі, в публічному просторі. Суспільство, в якому неймовірно важко виживати, якщо ти слабкий. Дебати щодо контролю над зброєю, мітинги прихильників та опонентів володіння зброєю, провал роботи уряду, паніка, що наростає. Здається, це не зовсім вигадка, а можливий сценарій розвитку суспільства.
«Курок» — це набагато більше, ніж просто захопливий кримінальний серіал. Це соціальна драма, що спонукає до роздумів, яка здається надто реальною. Вона досліджує, як швидко люди можуть змінюватися, коли настає страх — наскільки тонка межа між порядком і хаосом.
Розумію, чому багато низьких оцінок, бо глядачі звикають до бойовиків, де супергерой буде боротись з абсолютним злом і добро переможе. Думати під час перегляду екшн фільмів ніби й непотрібно.