Кого лікують? - Рецензія до фільму «Лікування» / Cure

Містично-жахливий психологічно-детективний шедевр.
Сюжет. Кенічі Такабе, детектив поліції Токіо, бере участь у розслідуванні серії дивних вбивств. Кожен з убивць калічив свою жертву, вирізавши на шиї чи грудях померлого великий знак «Х». Хоча всі зловмисники зізнаються та пам’ятають свої вчинки, жоден, здається, не має вагомих мотивів чи пояснень своїх дій.

Такабе разом зі своїм другом і колегою, судовим психологом Сакумою, звертають увагу на дивного чоловіка, який поєднує всі ці вбивства. Це Мамія. Здається, він втратив пам’ять. Він ухиляється від запитань Такабе, але сам питає, провокує. "Хто я? Хто ти? Розкажи про себе…" Мамія абсолютно незворушний, також він вивчав гіпноз. Може, він змушує людей вчинити злочин? Але, за словами психіатра, навіть під гіпнозом людина не може змінити свої базові принципи. То що ж відбувається? Може, Мамія, є таємничою лінзою, що підсилює прихований дисбаланс душ, віддзеркалює його. Він полює на тих людей, які живуть у брехні. Завдяки своєму гіпнотизму Мамія змушує людей відтворювати правду, змушує їх діяти під впливом насильницьких бажань, які вони ретельно приховують від себе та інших

Фільм повільний, безрадісний. Здається, режисер використовує всі засоби, щоб створити похмурий фон. Яскраві кольори – це червоний колір крові, колір світлофора, колір сидінь автобуса, синій - обкладинка книжки. Музики у фільмі майже нема. Звуки фільму страшні, відразливі. Навіть шум океанських хвиль лякає. Лякає повсякденність, рутина. У фільмі люди – то звичайні раціональні істоти – поліціянт, що заздрить колезі, одружений чоловік, що нудьгує в буденності, лікарка, що відчуває свою недооціненість. А Такабе? Він, що уособлює справедливість суспільства, чи має він притлумлені почуття? Чи хоче він знати правду про себе? Чи його найпотаємніші емоції теж вибухнуть від спалаху світла чи розливу води?

Фільм витриманий у традиції класичного японського кіно. Композиція кадру майже завжди статична, використовуються загальні плани, нема динамічного розвитку конфлікту, а персонажі часто знаходяться в бездіяльності або споглядальному стані. Також, цей фільм нагадав мені «Щоденник сільського священника» Робера Бресона. Стиль фільму аскетичний, адже режисер відкидає те, що автоматично викликає емоцію, щоб глядач спромігся зазирнути в глибину. Режисер продумує все до найменших дрібниць. Він хоче відтворити реальність, яка більша того, що ми бачимо і відчуваємо, змусити нас зазирнути в приховане.

Глядачу, що звик до емоційних прив'язок, цей фільм може здаватись важким для перегляду. Та «Лікування» зачаровує, затягує, хоча змушує нас зустрітись з насильством, що виникає з підсвідомих бажань, змушує визнати присутність монстра, що ховається за милими посмішками, змушує бути чесним з собою та прийняти себе у всій правді.

І як же мені подобається фінал...