Містична історія з роздумами - Рецензія до фільму «Острів» / Island

Моя рецензія розділена на 2 частини, бо так дивилась цей серіал.
Це історія про зло, що існує на острові Чеджу, та трьох людей, які борються з ним.
Серіал захопив. 6 серій продивилась з шаленою швидкістю. Навіть там, де сюжет дещо провисав, дивитись було цікаво. Дивилась, як містичну казку. Все сприяє цьому. Дуже гарні краєвиди острова Чеджу - загадковий темний ліс, океан, кам’яні фігури. Чудово вибрані ракурси знімання ще більше підкреслюють інтригу та нагнітають страх. Музика теж підкреслює гнітючу атмосферу серіалу.
Хороша акторська гра. Актор Кім Намгіль чудово витримує свій образ напівдемона, напівлюдини Пана. Ми не можемо зрозуміти, який він. Він сам не знає себе до кінця. Це дуже інтригує.
Актрису Лі Дахі я не бачила в інших проєктах. Але тут мені її гра сподобалась. Її помічник зауважив, що вона не бачить увесь світ, живе, ніби в криниці. Так живуть багаті люди, бо мають таку можливість. Актриса відтворює саме такий персонаж, самозадоволеної, не уважної до потреб інших людей молодої жінки.
Ча Ину в ролі католицького священника – то все ж якось дивно. Мені він здавався зовсім хлопчаком, навіть, коли за сюжетом мав бути сильним та дорослим. Здається, його роль не до кінця продумана, хоча, може в другій частині розкриється більше. Але ж він такий красунчик, що хай грає, що хоче і як хоче.
Шкода, що в першій частині так мало актора Сон Джуна. Ми тільки трошки побачили його загадкового персонажа Гунтана. Буду чекати другу частину, щоб побачити, яка частина його душі буде сильнішою – демонська чи людська.
Цікава була історія зі школяркою. Іноді можна зробити такі помилки, після яких повернутись назад вже неможливо. Потрібно вчитись контролювати свої емоції, щоб зопалу не причинитись до ще більшого зла.

2 частина.
Сподобалось, дуже сподобалось, неймовірно сподобалось продовження.
Флешбеки в минуле пояснили мотиви вчинків.
Гармонійно виглядають зйомки натури, може й покращені чудовою фототехнікою, фільтрами, візуальними ефектами та комп’ютерна графіка. Це було неймовірно прекрасно, це було доречно і не справляло враження надмірного затягування часу.
Акторська гра була феноменальною. Кім Намгіль чудовий актор. Його очі, його емоції, його любов – все таке правдиве. І хімія з актрисою Лі Дахі в ролі Міхо теж чудова. «Острів» — це не роман, але це історія кохання. Історія, з багатьма сюжетами, але один з них - безумовна любов. Глибока, позачасова, божественна любов. Пан і Міхо були глибоко пов'язані, навіть всупереч тому, що вона спочатку не знала, ким він був. Це історія набагато глибша, ніж здається. В ній є і чарівна перлина в душі та шматок, що потрапив в око Пану, в ній є слабкість, яку він відчуває, коли поруч з нею. Багато метафор для багатьох глибоких речей.
Священник та його Віра. Гра Ча Ину стала більш змістовна, в ньому відчувається внутрішня сила, яка була не дуже помітною в першій частині. Надзвичайно доречні слова Святого Письма, шкода лише, що не використали для цього канонічні переклади, бо звучало б більш переконливо. (Але то вже для тих, хто дуже глибоко копає).

Та все ж моїм фаворитом в цій частині є Сон Джун в ролі Ґунгтана. Ґунгтан тримає в серці помсту. Його переповнює гнів до Пана, який зберігає у своєму серці любов, надію та прощення. Сказати, що їх обох позбавили людських емоцій, було б абсолютною брехнею, оскільки помста є Ґунгтана людською емоцією. Помста, як мета відновити справедливість, покарати за зло, що вчинили невинним хлопчикам ті, які вважають себе сильними цього світу та володарями людського життя. Ґунгтан – це не абсолютне зло, як у фільмах про маніяків. Його таким зробили інші люди. І як же чудово, неймовірно прекрасно це показав актор Сон Джун. Яка глибина внутрішнього страждання, які сильні емоції. Як правдиво та потужно актор передає нам, що зло нищить не тільки всіх навкруги Ґунгтана, але і його самого.

Музика неймовірна. Музика робить серіал ще більш чудовим. Саундтрек абсолютно дивовижний. Музика була саме такою, яка повинна була бути, або тихою, або дуже потужною, як в останньому поєдинку серіалу. Одна й та сама пісня звучала кожного разу, коли Пан був у кадрі. Це було чудово.

І знову ж повторююсь - це один з кращих зразків саме корейського кінематографа. Саме корейці з їх історією, з їх принципами життя могли створити такий серіал. Пишу це не для того, щоб принизити інші культури, а щоб підкреслити саме відмінність, яку потрібно враховувати.
А може, просто потрібно любити? Любити ці нюанси гри акторів, ці напівпосмішки, ці приховані погляди й малопомітні жести, любити їх очі, що говорять більше будь-яких слів. Та й слова, слова, в які потрібно вслухатись. Бо там неймовірно багато інформації для роздумів. Цей фільм має багато прихованих змислів, тому він цікавий людям різного рівня сприйняття.

Це ніби цікава фентезі-історія про демонів, що живуть поряд і з якими потрібно боротись. Але на іншому рівні – це глибока філософська притча про призначення людини, про владу, про особисту відповідальність, про закон причини та наслідків. Як кажуть: «Хто може осягнути, хай осягне». Тож відкритий фінал, фінал, де зло не переможене остаточно, де боротьба триває, такий фінал ставить нові питання та спонукає до пошуку сенсу людського буття, до бажання зрозуміти, що робить людину людиною.