Моторошність і жах від Кійоші Куросави - Рецензія до фільму «Дзвін» / Chime

«Дзвін» – це моторошний 45-хвилинний психологічний фільм жахів, який майстерно поєднує зображення буденності зі висхідним почуттям жаху. Він розповідає історію шеф-кухаря Мацуоки, що підробляє викладачем кулінарних курсів, і якого починає переслідувати звук, дзвін, що стає передчуттям лиха.

Мене дивують та захоплюють фільми Кійоші Куросави. Багато з них – це своєрідні метафізичні загадки. Він часто досліджує зло, що присутнє в людській природі та чинники, які сприяють його проявам. Я декілька разів передивлялась фільм «Cure» 1999 року, намагалась розгадати його символіку. Не варто навіть намагатися розшифрувати цей фільм з погляду повсякденної раціональності чи навіть традиційної структури кіно. Думаю, що «Дзвін» занурює глядача в тематику зла ще глибше. Це короткометражний фільм, але він не для всіх, занадто нетиповий.

Ретельна градація фокуса світла, використання кольорів та монохрому. Спалахи світла на металевих поверхнях кухні. Мінімалізм фільму з його рідкісними діалогами та акцентом на візуальній розповіді створює відчуття тривоги та залишає багато на розсуд уяви глядача. Думаю, важко забути синю сорочку вчителя Мацуока на тлі сірих меблів, його тривожний погляд… Взагалі, у фільмі багато металу, звуку металу, предметів з металу. Багато разів бачимо кулінарний ніж. На питання детектива, чи не страшно тримати в руці такий страшний предмет, Мацуока відповідає, що все залежить, для чого використовувати ніж.
Але, здається, що метал перемагає... Він заповнює не лише життєвий простір людей, але й проникає в їх свідомість. Тому такий дивний учень, що говорить про свій наполовину металевий мозок, тому він так відчайдушно штрикає ножем хлібину, тому такий дивний сміх сина Мацуоки, тому така страхітлива його посмішка і металева іграшка в його руках. А хіба можна забути вираз обличчя дружини, що затято сплющує бляшанки? Жодна сцена, жодний кадр не є зайвим у цьому фільмі. До речі, мені здалось, чи справді зображення в дзеркалі й реальний Мацуока не були синхронними під час руху?

Звукове оформлення особливо ефектне. Повторювані звуки служать постійним нагадуванням про невидиму загрозу, що нависає над Мацуокою. Звук підсилює жах повсякдення. Він передвісник відчаю. Звуки дуже голосні, або неприємні. Торохкотіння бляшанок, звук поїзда, неприємне шкрябання при очищанні столів від бруду. Життя у великому місті сповнене неприємними голосними звуками. Ми, українці, ще й прислуховуємося щоночі до інших звуків, які несуть смертельну загрозу.
Фірмовий стиль Куросави повністю проявляється у «Дзвоні» – з його повільним темпом, тривожною атмосферою та зосередженням на психологічному стані головного героя. Життя в тривозі, несповнені очікування, холодна атмосфера вдома – до чого все це приводить? До божевілля, насильства, депресії? Дослідження страху, параної та крихкості людського розуму є водночас тривожним і незабутнім. Звуки стають неприємнішими, практично нестерпними у фіналі фільму. Незрозуміле світіння екрана домофона, повна відсутність людей на вулиці – все поширює відчай Мацуоки, він плаче, він страждає. Як же чудово рухається в кадрі актор Мацуо Йошіока…

Моторошний та екзистенційно жахливий, такого я давно не відчувала. Таке відчуття було після першого перегляду "Cure". Повсякденність, що стала відчуженням, страхом, страхом, навіть жахом. У фільмі майже нема крові, сцен насильства, але моторошність буденності вражає.

Кіоші Куросава досліджує зло, що є у нашій підсвідомості, зло, що виривається назовні насильством. Це насильство поширюється, як вірус у заповненому металом місті, де так мало людського тепла.

Неймовірний фільм.