Знайдено 12 результатів 
Знаєте, в епоху складних сюжетів часом хочеться чогось невибагливого, прямолінійного. Так, часом постемодернізм та мода на мультивсесвіти породжує щось дивовижне накшталт "Спайдерверса". То дійсно анімаційний шедевр, але його сила в насиченості, завантаженості та навіть перевантаженості. Йому бракує затишку.
І яке ж диво, що це пропонує черговий ребут відомої франшизи. Нова пригода четвірки земневодних є одночасно мінімалістичним оріджином персонажів та абсолютно свіжою історією. Ба більше, творці змогли повнінстю зберегти їхні характери і показати героїв по новому. Ще ніколи Черепахи не були такими людяними і думаючими.
Через дитячі, й від того такі зрозумілі, діалоги глядач одразу отримує всю необхідну інформацію про зелених підлітків. Легко розділити їхнє прагнення долучитися до світу людей , і подальші їхні вчинки стають повністю мотивованими. Доповнює цю тему і другорядна персонажка Ейпріл. Сексапільна бойова подруга тут стає аутсайдеркою, яка тільки й здатна зроз ... уміти наших героїв.
Про деталі сюжету говорити немає сенсу, цим треба просто насолоджуватися. Все тут послідовно, динамічно й емоційно. Кожна сцена на своєму місці. Підліткові теревені ні краплі не дратують та навіть тішать вдалими жартами та посиланнями на сучасну (дуже сучасну) попкультуру. Чого-чого, а згадки фіналу " Месників" я не очікував.
І як же круто, що ця "компактність" змісту втілена в унікальній формі. Якщо аніматори й надихалися мальовничим мультивсесвітом Майлза Моралеса, то тільки на рівні технології. Так, тут теж 3Д стилізовано під намальований комікс, але це зовсім інший комікс. Він сповнений похорошому брудної зеленуватої естетики, яка дуже личить світу "Черепашок".
Неочікувані подарунки - найкращі, і саме це ми отримали, ледве оговтавшись після претендента на" Найкращий анімаційний фільм року" (Людина-павук) та божевільного вікенду "Барбенгеймера". "Черепашки" вийшли в ідельний час, коли бракує життєстверджуючої історії, доступної кожному. Це ж дивовижна сьогодні річ.
Минулий фільм Крістофера Нолана "Тенет", а до нього "Дюнкерк" багатьох змусли мало не зненавидіти цього так званого генія. Занадто він зосереджується на грі з формою і не переймається історією та персонажами. Його герої - функції, діалоги між якими - пафосна нісенітниця.
Неочікувано його новим фільмом стає байопік. Що ще менш очікувано - його можна вважати вдалим. З історичної точки зору кіно об'ємно та послідовно розкриває прекрасний матеріал. Життя Оппенгеймера та його робота вже давно заслуговували на багатобюджетну екранізацію.
Як сценарист Нолан трохи притримує свій інтелектуалізм і нарешті робить героїв з характерами. Головний герой нехай і не вражає глибиною, все ж поводиться, як щось подібне на справжню людину. Він сумніваєтсья, боїться, помиляється. Все це впевнено відіграє Кілліан Мерфі. Не менш цікавими вийшли персонажі другого плану. Нолан зібрав зірковий каст не заради імен на постері, як то було в "Тенеті", де в Майкла Кейна та і ... нших було по хвилині екранного часу з сухою реплікою. Цього разу навіть у зовсім короткочасних появах актори запам'ятовуються (Від Кейсі Аффлека аж мороз шкірою), а більш важливі герої не поступаються за виразністю центральній персоні. Перераховувати всіх не буду, але соболиво варто відзначити Мета Деймона у ролі прямолінійного генерала.
Як режисер Нолан залишається холодним, але зрідка видає вражаючі сцени. Оповідь ведеться з точки зору сприйняття Оппенгеймера, і часом реальність для нього втрачає звичну наукову об'єктивність. Звук зникає, оточення трясеться, а буває, що й раптом просто на допиті на його колінах опиняється оголена коханка. Таких моментів так мало, від чого вони здаються штучно доданими, але від того не менш цікавими. Промова героя після Хіросіми-Нагасакі - взагалі тріумф аудіовізуалу.
"Оппенгеймера" можна легко обвинувачувати у затягнутості. Акценти історії дещо розмиті. Щось здається не розкритим, а щось вартим видалення. Та все це суб'єктивні оцінки. Очевидно, що Кірстофер розповів те, що хотів. Оппенгеймер, як і всі смертні, просто купка фізичних часток, що інколи можуть рухатися в невірних напрямках. Навіть зрозумівши хибність шляху, ланцюгову реакцію вже не зупинити. Тоді в людині може відбутися вибух, мегатонни якого визначити неможливо.
Кажуть Кінга важко екранізувати. Ніфіга! У порівнянні з Жаданом, то наче малювати картину за номерами. Неможливо цей фільм оцінювати у відриві від книги, бо надто вже намагалися її переказати. Зробили це без поезії, і без гротеску. Без них магія твору розвіюєтсья. Тут варто було набиратися сміливості, і давати повного Лінча. Натомість історію сильно приземлили, від чого малочисленні дивацтва героїв виглядають недоречно і в найгіршому сенсі дивно.
Хоча все це лірика. Екранізаця провалюється вже на рівні актора в головній ролі. Отого відчуття відторгнення від домівки й поступової адаптації зовсім немає. Тільки посмішка в кожній сцені. Цього хіпстера таємничий Донбас би точно проковтнув.
Із приємного: декілька акторів на другому плані, одна джазова композиція (треба було більше, Жадан прямо в романі даж підказку, як мала б звучати ця історія) та збереження деяких важливиз цитат.
Ще на минулах фільмах Астера я відчував нездорову зрозумілість його дивних поглядів на життя. "Спадковість" взагалі дозоволила мені виявити нову фобію, що з роками я наберуся від батю чорт зна чого. У "Сонцестоянні" я просто поділяю його бачення ідеальної родини, як соціального організму.
У новому фільмі горор-майстер розгядає, як то зараз модно, все і водночас (хоча й не завжди). Інтровертність змішується з брезгливістю, деконструкцією нормальності, сутністю інцела, а потім повіністю сфокувається на "мамі-іщьюс". Хоча всі ці теми витікають одна з одної більш-менш плавно, виникає відчуття нагромадженості. З кожним актом просто втомлюєшся поглинати це все, а аналізувати і поготів.
Тут я і зауважу, що перша третина вражає найбільше, хоча візуальної дічі в ній найменше. Можливо для мене так скалося, бо я й сам трохи Бо. Його гіперболізовані загони здаються карикатурою на себе рідного. Страх не запити ліки водою, коли на коробці чітко написано "за ... пивати!", або банальне напруження перед виходом у соціум. Астер неймовірно точно передає ці стани, що, попри фантасмагорію, виникає відчуття жизи"
Не буду ігнорувати Фенікса в кімнаті. Він, як зажди, геній, і без нього це кіно багато б втратило. У поєднанні з диким почерком Астера, як кидається з драми в комедію, а потім навалює горору і трешу, гримаса Хоакіна виглядає як ніколи доречно.
Таким чином, кіно справді майстерне. Очкувано не для всіх, але для прихильників автора, це його магнум-опус. Як це часто буває з такими откровеннями, тут занадто багато всього, але краще так, ніж було б замало.
Дешеві екранізації творів Кінга виконують як мінімум одну важливу функцію. Вони освіжають у пам‘яті сюжет оригіналу. Ось і Салимове лігво отримало свій стислий переказ, який не разкриває потенціал роману, але мозок сам домальовує глибину, про яку фільм не турбується.
Можна не чекати, що місто буде головним героєм з усіма його різноманітними мешканцями та власним похмурим настроєм. Місце дії вибудовує тільки контури атмосфери. Одні й ті самі обличчя переміщаються по бідненьких локаціях. Лігво сприймається скоріш за село, а не повноцінне місто.
Все стає веселіше, коли з‘являється леветуююча фігура зниклого хлопчика. Вже з цієї моторошної сцени стає зрозуміло, що з демонстрацією центрального зла тут все на рівні. Грим упирів якщо не реалістичний, то точно вражаючий.
Мінімальний бюджет використали з розумом і дотримувалися побудови мізансцен у стилі горорів 30-40их років. Це не стилізація, а саме методика постановки. Чекати креативнішого рішення від телевізійного двохсерійника ... точно не варто.
Мінусів тут вдосталь, і фільм можна сміливо називати провальним. Я ж не стану, бо 3 години минули не без задоволення. Світи Кінга настільки переконливі, що їхня частка пробивається навіть у посередньому кіно. Та й старість їм дуже пасує.
Черговий перезапуска найкетчупнішої франшизи про екзорцизм не підвів. Якісно загримовані актори виригують літри бридкої червоної юшки, рубають себе, свою родину і просто нонстопом розважають глядача.
Класична трилогія Реймі здебільшого була чорною комедію. Ремейк 2013 року привніс у серію бруьального реалізму. Там теж вистачало іронічної інтонації, але в першу чергу фільм шокував насиллям, що відчувалося на фізичному рівні. Новий фільм став чимось середнім.
У цій версії з‘явилася на диво доречна драма. Головна героїня, не готова до раптової вагітності, проводить час із дітлахами своєї сестри, в яку всесилася русня. Тітоньці доводиться брати відповідальність на себе і захищати малечу. Поступово, опановуючи різні колючі предмети, вона здобуває впевненість у собі.
Горори вже не тільки застерігають від необдуманих сексуальних зв‘язків, а й підтримують у разі порушення першого правило. «Файнал гьорл» доросла до «файнал мам».
Перше, що привертає увагу в цьому фільмі, безперечно, це виконавець роді Дракули. Скажена експресія ідеально лягла на на класичний образ, канон якого створив Бела Лугоші. Саме його харизматичного Валахського графа підхоплює Микола, додавши свого божевільного погляду та крику. Заради нього і варто дивитися кіно.
Сюжет бере цікавий концепт. Відносини Дракули та Ренфілда дійсно потребували ревізії з погляду соціальної культури. Сьогодні вже ніяк без перевиховання злодіїв і їхнього психоаналізу. Ну а терапія стала чи то трендом, чи то вже об‘єктом висмювання. Проблема в тому, що цьому концепту вистачає одної теми, щоб повністю себе розкрити. Далі він простотро розбавляється у більшості своїй очікуваними жартами.
Не надто дивує і екшен. Він тут є і у пристойній кількості, що вже не погано. З таким зухвалим підходом до неприродньої кривавості хотілося б і більшої вигадки у постановці. Занадто вже режисер покладається на швидку зміну кадрів та динамічну музику. Комп‘ютерний кетчуп дода ... є ефектності, але спражня жижка виглядала б доречніше.
Фільм можна вважати нетривіальним сиквелом до Дракули від Юніверсал 30-их років. Старі персонажі потрапляють у сучасний світ, де, звісно, стають комічними персонажами. Без цього контексту маємо просто динамічний бойовик з пристойним гумором та акторськими роботами. Ніколас точно претендує на місце поруч з еталонними кровосісями.
Після грандіозного фіналу Месників фільми кінвсесвіту Марвел у багатьох сенсах змарніли. Цілісності менше, нецікавих персонажів більше. Через тісний зв'язок із серіалами, пересічному глядачу взагалі неможливо розуміти всі сюжетні лініїї франшизи. Останнім промінцем послідовності для тих вже олдскульних фанатів став кінцевий акорд від Джеймса Ґанна, який пустив своїх Вартових в останній танок.
Триквел сконцентрувався на улюбленці глядачів - єноті Ракеті, що стало безпрограшним рішенням. Нам розкрили історію його появи. Того, як саме звичайний єнот став балакучим космічним героєм. Ця історія в історії є емоційний ядром картини. Комусь може набриднути пригода основних дійових осіб, але флешбеки про експерименти над нещасними тваринками точно не залишать байдужими.
Зрозуміло, що фільм мав вийти не один рік тому. Пам'ятаєте у 2021 різко стала популярною соціальна реклама про піддослідного кролика, на якому тестували косметику? Так ось пан Ґанн викрутив тут тему на максимум ... . Популярне кіно неодноразово розкривали теми екології, війни, расизму і т.д, але такого рішучого зоозахисного дискурсу не піднімали давно.
У першу чергу фільм розраховує на просту емпатію глядача. Будь-якій нормальній людині будь-якого віку тут все очевидно і зрозуміло. Не буде нині популярної рефлексії героїв, не буде мети превиховати злодіїв. Часи змінилися. Ми побачили, що не варто завжди дивитися на зло, як на щось неоднозначно. Дуже часто схиблений диктатор, це схиблений диктатор, якому є одна дорога.
Злодій Еволюціонер - це суцільний тригер, який викликає ненависть. Схожі почуття залишали по собі, наприклад, класичні злодії "Дісней". Еволюціонер теж карикатурний (талановито зіграний, однобокий і дійсно лихий тип. Тому фільм і викликає дитяче бажання вболівати за героїв. Разом із нещасними тваринками цей хід доволі читерський, так. Але чому б ні? Такої прямолінійної пригоди у сучасному кіно не вистачало.
Повернення до традиційності вдбувається і в іншій площині. Це тема сім'ї. "Вартові" зібралися як купка нещасних втікачів, які не знайшли собі місця у свої світах. Вони були самотніми, поки не знайшли один одного. Це добре доповнювало прогресивний погляд на родину, як на ментальну єдність, а не біологічну. Ми можемо самі обирати з ким нам бути - казав перший фільм.
Тепер американці згадали, що індивідуальність у їхній крові. Часто ми стаємо частиною єдиного організму і забуваємо про власні проблеми. Навіть якщо нам так добре, це втеча від власного "я". Ось і Вартові постають окремим особистостями, що прагнуть різних цілей, навіть будучи дружнім товариством. Погляд в минуле і принйняття власної природи - незвично традиційний підхід у сучасній культурі.
Можна ще багато чого сказати про третіх "Вартових", але загалом це гідне завершення трилогії. Як і попередні частини, він сповнений бадьорої музики. Інколи це навіть надмірно, і фільм перетворюється на плейліст режисера. Гумор теж очікуваний. Дракс регулярно надриває живає, а Богомолиця навалює крінжа. Візуально все напрочуд добре, що в наші часи теж перемога. Ну а головне, це було емоційно та яскраво. Як у дитинстві.
В останні роки українське кіно обрало для себе головний жанр - драмеді. Можна було б замахнутися і на пафосніше формулювання «трагікомедія», та воно не відповідає духу такого кіно. І «І мої думки тихі» того ж Лукіча і зразковий «Я працюю на цвинтарі» цілком позбавлені показової пихи. У них немає елітарності того ж Макдони. Наші фільми зроблені виключно для народу, і це чудово.
«Люксембург, люксембург» черговий яскравий екземпляр у скарбниці нашої соціально-побутової драмеді. Усі теми, що висміюються, проблеми, що оголюються, дуже добре нам знайомі. Прірва між поколіннями, сімейні чвари, економічні негаразди - це, що наболіле на рівні країни, хоча й універсальне. Та розкриваються тут в загальніші тему, як то пошук себе, свого місця і розчарування від результатів цього пошуку.
Загалом проблематика відповідає тону картини, хоча саме подача дещо незбадансована. Більшість хронометражу ми розслабляємося під цілеовиту легку комедією, і лиш поступово у сюжет вкрапуються драматичні елеме ... нти. Чим ближче до фіналу, тим вони похміруші і від цього непереконливіші. Веселощі сприймаються набагато природнішими для цього фільму, ніж меланхолія та рефлексія.
Що точно не можна звинуватити у неприродності, це виконавців головних ролей. Когось там дивували драматичні перфоманси Сендлера та Керрі? Нехай уходять і п. Хлопці з «Кургану й Агрегату» були створені для кіно. Так, прощаємося з образами фрікуватих селюків-реперів. Назірови виявилися талановитими не тільки у хіп-хопі. Вони грають голосом, очима, вони розчиняються у кадрі і у ньому ж сяють.
Недоліків у фільмі чимало. Насамперед це просаджена драма та поспішна розв‘язка. Після кульмінації виникають питання як до поведінки героїв, так і до авторського висновку. Можливо для когось загальне сприйняття історії співпаде із запропонованим фіналом, та моє глядацьке око вимальовувало трохи інше. Та головне, що все це зовсім не суперечить банальному задоволенню від перегляду.
Дуже точна екранізація роману Куліша з точки зору сюжету. Без прочитання може буде й складно орієнтуватися у персонажах, та як візуальне закріплення історії у пам'яті це те, шо треба. Так, це телевізійна якість, тому костюми і декорації не вражають, а музика занадто вже віддає передачами нульових.
Головна перевага книги - це персонажі, і з ними екранізація обходиться дуже добре. Богдан Ступка ну просто неймовірний антагоніст. Його Брюховецький напевно найбридкіший лиходій українського кіно. Позитивні герої теж втілені напрочуд добре. Тут вам і фактурна Череваниха (Оксана Писанка), і добросердний Черевань (Богдан Бенюк), і харизматичний Кирило Тур (Микола Баклан). Усі на своїх місцях. Хіба що молода гвардія у складі Петруся та Лесі зовсім вже невиразні, але на них і акцент зменшено.
Щодо акцентів. Саме у фільмі вся ця чорна рада у повноті розкриває нові контексти. Складно не помітити, як сильно Брюховецький апелює до існуючої нерівності в Україні, щоб завербувати своїх посл ... ідовників. Так би мовити, агітує робочий клас, щоб влаштувати революцію. Звісно, це було і в романі, та він був написаний задовго до червоної епідемії 1917. Зарахуємо Кулішу плюсик за пророцтво, і похвалимо кіно за різку соціальну критику.
Особливо актуальність підкреслюється тим, що сторонники брюховецького ще й аргументують вибір його вірністю московитам. Бо москаль же краще за ляха. Пропаганда, на жаль, діє безвідмовно. Народ помиляється, як із вибором друзів, так із вибором соціального устрою. Це загрожує знищенню держав, ба навіть гірше, їхньому розділенню. Тому і варто пам'ятати, варто читати Куліша, щоб недопустити чорної ради.
Однойменне оповідання Стівена Кінга у центрі має досить неприємних героїв. Це пара, яка з перших сторінок виражає неприховане роздратування один до одного. Одразу стає зрозумілим, що їхній шлюб тріщить по швам. Все настільки погано, що їх не здатна зблизити навіть спільна біда. Те, що вони заблукали на машині серед кукурудзяного океану, тільки загострює накопичені проблеми.
В екранізацї цього моменту вирішили позбавитись і зробили героїв ідеальною парою. Між ними парктично не виникає суперечок, навіть коли чоловік приймає доволі спірні рішення, а ситуація спонукає до істерик. І парадоксальним чином це взагалі не працює. По-перше, в оригіналі навіть дивні рішення чоловіка обумовлені тим, що він просто не хоче діяти у згоді з дружиною. В екранізації ідіотизму виправдання немає. По-друге, кіногерої непереконливі ні у своїй ідеальності, ні у акторському виконанні. Лінда Гамільтон навіть в амплуа жінки у халепі дуже далека від своєї Сари Конор.
Та навіть не у протагоністах головна про ... блема. Так, все ще сумніше із антогоністами. З ними кіно робить фатальну помилку вже у першій сцені, розповідаючи про події минулого у цьому загадковому містечку. В оригіналі лякала невідомість, і поступові деталі натякали герою та нам, що треба із цієї діри забератися. У фільмі ж половина історія виділена саме маленьким сектантам, які практично не лякають. Хіба що їхній ватажок викликає дискомфорт своїми вересками.
Невдала екранізація Кінга не дивина. Складно перенести на екран його глибоко психологічну прозу. А у разі короткого оповідання, авторам довелося ще й додати купу зайвого, що тільки зруйнувало оригінальний задум. В іншому ж фільм не позбавлений шарму горорів 80-их. Плівка приємно мерехтить шумами, а зловісно-чарівна музика додає ностальгії. Та краще ознайомитися із цією історією на папері.
Колись рідне село знало Леоніда як Памфіра, контрабандиста, що на власних двух доставляв товар через румунський кордон. Як то часто буває, кар'єра зупинилася, бо попався. Зараз він простий заробітчанин, якого чекає дружина Олена та син Назар. Норовливий підліток явно потребує батьківського виховання, якого йому так бракує. І ось чоловік повертається напередодні різвдяних свят. Вдома його зустрічають мати, брат, власна сім’я. Не забуло про нього і темне минуле.
Фільм названо прізвиськом головного героя не тільки через його звучність. Саме Леонід у виконанні Олександра Яцентюка є центром тяжіння сюжету. Камера практично не залишає свого героя поза кадром. Ми бачимо те, що бачить і він, що сприяє емпатії та створює ефект присутності. Живе акторське виконання не було б таким переконливим без впевненої роботи оператора Микити Кузьменка.
Не менш вдалою стала і роль молодого Станіслава Потяка. Син памфіра поводиться як типовий, проте не стереотипний підліток. У його діях немає за ... йвого максималізму, що б тільки додало персонажу штучності. Кожну його дію можна зрозуміти, навіть коли по його провині горить місцева церква. Хлопець усього лиш хотів знищити робочі документи батька, щоб той лишився вдома на триваліший час.
Якщо до цього моменту фільм тримається у рамках соціально-побутової комедії, то після пожежі він робить різкий поворот у сторону кримінального трилера. Згоріла церква потребує ремонту, за який платити доведеться батьку винуватця. У короткий строк Леонід має дістати кругленьку сумму, тому звертається до своїх старих знайомих. Неоднократно він говорить, що це лише на один раз, переконуючи чи то оточуючих, чи то самого себе.
Мальовниче село буковини вражає своїм колоритом. Камера навіть на концентруючись на пейзажах, постійно вихоплює неймовірні краєвиди. Тут красиво навіть восени, коли вулиці вкриті такою грязюкою, що ні на ровері нормально не проїдеш, ні чистеньким до церкви не дійдеш. Головний бруд тут не у вулицях, а у людях. Місце подій поступово розкривається перед глядачем, демонструючи справжні джунглі кримінального світу.
Головним естетичним елементом картини стало свято Маланка. Місцеві готують до нього костюми з масками, що зображують різних тварин. Назар робить таке вбрання і для батька. Він і без того упродовж фільму не припиняє демонструвати свою звірячу натуру. Памфір по хижому ричить, коли відлякує диких тварин, коли займається коханням, коли йому боляче. Тому коли на ньому опиняється маска іклистого створіння, виникає сумнів, що маска щось приховує. Чи не навпаки нам відкрилася його справжня натура.
Про цю двоїстість і розповідає ця яскрава і у той же час похмура історія. Внутрішній конфлікт тут у всьому, у місці, у людях, навіть у вірі. “То поганьске свято”- засуджує Маланку дружина Памфіра, що ревно відвідує місцеву церкву. Та навіть це місце виявляється зовсім не чистим від скверни. Тому коли починаються язичницькі розваги, люди з обличчями тварин виглядають щирішими за показово світлого священника. У цьому світі Памфір - лютий лев, що готовий стояти до кінця, особливо коли хтось загрожує його близьким.