Кожен з нас трохи Бо

Кирило Смаль 25 червня 2023, 11:02

Ще на минулах фільмах Астера я відчував нездорову зрозумілість його дивних поглядів на життя. "Спадковість" взагалі дозоволила мені виявити нову фобію, що з роками я наберуся від батю чорт зна чого. У "Сонцестоянні" я просто поділяю його бачення ідеальної родини, як соціального організму.

У новому фільмі горор-майстер розгядає, як то зараз модно, все і водночас (хоча й не завжди). Інтровертність змішується з брезгливістю, деконструкцією нормальності, сутністю інцела, а потім повіністю сфокувається на "мамі-іщьюс". Хоча всі ці теми витікають одна з одної більш-менш плавно, виникає відчуття нагромадженості. З кожним актом просто втомлюєшся поглинати це все, а аналізувати і поготів.

Тут я і зауважу, що перша третина вражає найбільше, хоча візуальної дічі в ній найменше. Можливо для мене так скалося, бо я й сам трохи Бо. Його гіперболізовані загони здаються карикатурою на себе рідного. Страх не запити ліки водою, коли на коробці чітко написано "запивати!", або банальне напруження перед виходом у соціум. Астер неймовірно точно передає ці стани, що, попри фантасмагорію, виникає відчуття жизи"

Не буду ігнорувати Фенікса в кімнаті. Він, як зажди, геній, і без нього це кіно багато б втратило. У поєднанні з диким почерком Астера, як кидається з драми в комедію, а потім навалює горору і трешу, гримаса Хоакіна виглядає як ніколи доречно.

Таким чином, кіно справді майстерне. Очкувано не для всіх, але для прихильників автора, це його магнум-опус. Як це часто буває з такими откровеннями, тут занадто багато всього, але краще так, ніж було б замало.