Хлопчик і чапля (2023)

tßt 23 грудня 2024, 2:42

Я не є обожнювачем японської анімації, але не можу не визнати, що інколи вона зачаровує своєю глибиною, естетикою та вмінням говорити про складні теми простою мовою. Творчість Хаяо Міядзакі займає в цьому світі особливе місце – його роботи завжди були більше, ніж просто анімація. Вони відкривали двері у світ фантазії, магії та щирих емоцій. Не будучи категоричним фанатом Міядзакі я, однак з певним пієтетом ставлюся до творчості майстра, беззастережно визнаю як геніального режисера і аніматора і віддаю йому належне за неоціненний внесок в розвиток індустрії.

Проте "Хлопчик і чапля", його остання стрічка, став для мене не лише розчаруванням, а й джерелом глибокого внутрішнього конфлікту.

Фільм виглядає як особистий терапевтичний проєкт, зроблений не для глядачів, а виключно для самого режисера. Якщо це був його спосіб розібратися в собі і знайти відповіді на власні внутрішні суперечності – що ж, чудово. Але здається глядачі на цьому сеансі були просто зайвими. Н ... а жаль, у цій спробі Міядзакі втратив зв’язок із тими, хто роками любив і цінував його творчість. Як підсумок кар’єри, цей фільм виглядає слабко. Як окрема історія, він просто не працює.

Переглядаючи картину під тиском авторитету Міядзакі я відчував сором за те, що мені не сподобався фільм, який створив режисер, котрого я поважаю. Я відчував сором за те, що я, здається, не зрозумів чогось, що мало б бути зрозумілим. Але що більше я намагався аналізувати стрічку, то сильніше переконувався: це не я винен у своєму нерозумінні. Проблема в самому фільмі.

Елементи фантастики у картинах Міядзакі завжди мали свою логіку, свої правила, які давали змогу зрозуміти кожен із створених автором світів. У "Віднесених привидами" все продумано до найдрібніших деталей: магічний світ дихає, живе і підкоряється правилам, теж саме стосується “Принцеси Мононоке”. Натомість у "Мій сусід Тоторо" надприродне гармонійно вплетене в дитячі фантазії, що навіть не потребує пояснень. А що ми бачимо тут? Суцільний хаос, де події змінюються випадково, пласкі і поверхові персонажі з’являються ні звідки й зникають в нікуди, інколи вони, взагалі, видавалися зайвими.. Магічні елементи тут виглядають потворно, правила гри змінюються так часто, що важко зрозуміти, де ти знаходишся і що взагалі відбувається.

Сюжет у фільмі розпадається на частини. Взаємини персонажів виглядають неприродними. Головний герой, хлопчик, не отримує достатнього розвитку, щоб його вчинки виглядали правдоподібно. Його раптова рішучість ризикувати собою заради пошуків нової дружини батька – жінки, з якою у нього майже немає емоційного зв’язку і навіть не було часу зблизитися, – виглядає штучною.

І чапля. О, ця чапля! Чапля, яка повинна була стати ключовим персонажем, викликає лише відразу. Її фізичний образ - потворний, а дії – позбавленими будь-якої логіки. Вона то загрожує, то допомагає, то раптом зникає. Її мотивація настільки розмита, що в кінці фільму залишається надто багато питань без відповідей.

Ще й цей зарозумілий дідусь зі своїм немитим волоссям і 13-ма мармуровими кубиками - він виглядає комічно, та фільм наполягає на його загадковій глибокості і столітній мудрості. Так, звісно у своєму світі папуг і пеліканів він грає роль бога, але відсилання чи то на рай, чи на Едемський сад, коридор з аркадами наповнений святим сяйвом, пані Кіріко біля золотих воріт, вочевидь в ролі апостола Петра це відвертий фарс. І можливо це б сприймалося спокійніше, якби не усвідомлення, що в образі старця Міядзакі змальовує себе самого. Будь який критик одягне на тебе корону, але коли ти робиш це сам - це манія величі.

І, нарешті, батько головного героя. Його образ настільки плаский і неживий, що нагадує людських персонажів з мультсеріалу Том і Джері 50-х років, де їх показували лише наполовину. Кожна його поява в кадрі викликає лише роздратування своєю відірваністю від контексту подій і емоційним холодом. Окремо мушу згадати, що рішення батька одружитися з сестрою покійної дружини видається мені огидним.

Завершити хотілося б чимось позитивним, але я не можу. Я залишився з почуттям порожнечі, фарсу і незрозумілості. Якщо це прощання великого майстра, то я волів би, розійтися не попрощавшись.
Я все ще відчуваю сором за те, що не зміг знайти краси в цьому фільмі. Але я щасливий, що вирішив перескочити через кілька інших робіт. Тож можливо останнім акордом у наших з Міядзакі стосунках стане Навсікая з долини вітрів. Це повинно бути дуже красиво. Читати далі

Арсен Гребенюк 27 січня 2024, 13:01

Вкотре, та цього разу, мабуть, остаточно, Хаяо Міядзакі випустив свій останній фільм. «Хлопчик і чапля» зумисне не мав широкої реклами, бо те, що його створив Хаяо Міядзакі – реклама саме по собі. Останній фільм вийшов фільмом-галереєю всієї його творчості, фільмом-енциклопедією чи то фільмом-мемуарами. Врешті-решт неможливо вічно створювати щось нове. Він здійснив грандіозний вплив на сучасну анімацію, але й сам зазнав впливу видатних митців.

Сюжет починається в 1943 році, коли хлопчик Махіто, чия мати загинула в пожежі, переїжджає з батьком і мачухою в сільський маєток. У місцевій школі він не ладнає з однокласниками і, щоб не йти наступного дня до школи, розбиває собі голову. Все, що відбувається далі, можна розуміти як наслідки і душевної, і фізичної травми. Хлопчик помічає дивну синю чаплю, яка людським голосом обіцяє, що він ще раз побачить матір. А потім зникає вже його мачуха і тоді Махіто наважується вирушити за чаплею до загадкової вежі біля маєтку… Для інтриги зазначу, що ... сюжет місцями нагадує «Хроніки Нарнії» та «Синього птаха».

«Хлопчик і чапля» – це той фільм, який потрібно дивитися в контексті його створення та згаданих там історичних подій. Це точно не такий твір, з якого потрібно починати знайомство з анімацією Хаяо Міядзакі. «Хлопчик і чапля» – це мозаїка автобіографії, де видно як епізоди життя самого Міядзакі, так і уривки його попередніх фільмів. Уявіть музейну кімнату, де стоїть, скажімо, кришталева скульптура. В кожній грані видно різні шматочки всього довкола, вони зливаються і грають різними барвами. Неймовірно гарно (анімація з часткою імпресіонізму тримає планку якості), проте ви не зможете оцінити кімнату, дивлячись у кришталь. Так і «Хлопчик і чапля» мусить сприйматися з огляду на всю кар'єру творця. Мабуть, це найбільш несамостійний твір у його доробку.

Його можна називати підсумком творчості режисера, але не вершиною. «Хлопчик і чапля» позбавлений простоти «Мого сусіда Тоторо» чи «Рибки Поньо». Його вигаданий світ не настільки внутрішньо логічний, як у «Навсікаї» чи «Віднесених привидами». Там немає соціального коментаря «Принцеси мононоке» чи «Лапути». Але в той же час повсюдно видно фрагменти всіх цих та інших фільмів.

Зазвичай, коли читаєш/дивишся казку, не виникає питань, чому, наприклад, дійові особи цап і баран, а не півень і гусак. У «Віднесених привидами» цілком органічно до сюжету вписується світ духів, а в «Тоторо» – кіт-автобус. Але в «Хлопчика та чаплі» світобудова фрагментарна. Звідки й чому впала вежа, крізь яку можна потрапити до іншого світу? Чому існують двері до інших світів і епох? За що врешті головний «не лиходій» (Міядзакі вірний традиції зображати буркотливих стариганів) отримав свою силу? Все це просто існує, а правила взаємодії з чарівною реальністю навіть не пояснюються, а виникають на ходу. На відміну від тих же «Віднесених привидами» чи «Лапути», «Мандрівного замку» чи «Рибки Поньо» або «Навсікаї», де правила існують незалежно від персонажів. Їх можна не знати, але вони працюють як вічні константи. Можна тільки здогадуватися, що чарівник здатен складати свій світ із того, що туди приносили інші. Але творець робить із цього щось небачене досі, а наслідувачі (якими виявилися войовничі папуги, котрі хочуть самі керувати) можуть лише повторювати. Його світ відокремлений, але він не для втечі від реальності, а зцілення від реальності, в яку потім належить повернутися.

Знаючи фільмографію Міядзакі, ви можете з задоволенням спостерігати за отими проблисками інших його творів і розповідати комусь про кожен. І сам Міядзакі постає то в образі головного героя, хлопчика Махіто, то його батька, то чаплі-перевертня, то чарівника, який боїться, що витворений ним казковий світ потрапить у лихі руки. Здається, «Хлопчик і чапля» є більш особистою історією, адресованою передусім рідним і колегам митця.

На мій погляд, фінал «Хлопчика та чаплі» став прийняттям режисером того, що другого Хаяо Міядзакі не буде. Але другого й не потрібно. Може, рівних йому ще не з'явилося, але історія продовжується. Читати далі