Оскар - 1991, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Життя - це сон”
У рамках зображення реальних подій, а саме - епідемії летаргійного енцефаліту (хвороби, ускладненням якої є ступор і повний параліч внаслідок пошкодження мозку), фільм намагається імплементувати кілька важливих ідей. А саме: що треба цінувати кожну мить свого життя, бо шанс на життя випадає не кожному; що деякі люди сплять у кататонічному ступорі, а деякі - примудряються спати і без нього, спати наяву, безучасно спостерігаючи, як саме собою проживається їхнє життя. Також фільм намагається дослідити ситуацію, у якій людина раптово прокидається і розуміє, що їй 40-60 років, і більшої частини її життя взагалі не було.
Формат байопіку концентрується значною мірою на подіях і двох головних персонажах, дозволяючи глядачеві самостійно промислити і прожити показане і зробити ті висновки, які йому близькі. Із усіх оскарівських полотен того року - найменш епічне і найбільш камерне, але від того не менш щире і ... емоційне.
Із плюсів: реальність описуваних подій сама по собі створює додатковий драматизм і викликає неймовірне співчуття. Тим не менш, фільм не маніпулює глядачем, він показує без прикрас, як було насправді і як може бути, не опираючись на критерії справедливості/несправедливості. Адже у тому, що у житті відбувається часто немає не те що вищого, а навіть найменшого сенсу, і нерезонно задаватися питанням “чому?” і “за що?”, бо воно, скоріш за все, буде задане у порожнечу.
Із мінусів: підвішуючи вказані вище питання, фільм, тим не менш, зачіпає їх доволі поверхово і навіть не зовсім вдало. Наприклад, розкриття дилеми “людина “спить наяву” - людина починає жити” відбувається через появу у персонажа особистого життя, що виглядає трохи дивним, так як життя персонажа, як на мене, і так було доволі наповненим, причому важливими для нього речами, і аж ніяк не можна сказати, що він “не жив, а спав”. Подібна ж ситуація відбувається і з розкриттям решти філософських дилем.
Оскар - 1991, "Найкращий фільм", номінант
Замість епіграфу буде довідка: “Архетип у мистецтві - первинний образ, оригінал, загальнолюдські символи, на яких базуються міфи, фольклор і культура у цілому (наприклад, зла мачуха, вірний слуга і т.п.).
Іноді, коли тобі вже 30 і такий фільм дивишся вперше, складно сприймати його із таким же рівнем романтизму, який був би у 16, і я себе винуватила кілька годин у тому, що якось я зачерствіла за останні роки, раз мені так складно. Аж доки не вихопила із мозку цікаву думку. Думку про те, що це не фільм про конкретних героїв і конкретний випадок, героїв, у яких ти можеш упізнати себе, своїх друзів, людей на вулиці. Ні, у авторів вийшов фільм, який, по суті, є ходячим архетипом, сукупністю символічних образів і символічної ж поведінки героїв.
Поганого у цьому нічого немає, адже у кожному художньому творінні можна виділити певні символи, але така позбавлена індивідуальності архетипічність у чистому вигляді, як на мене, трапляється ... дещо рідше.
Розберемо детальніше.
Сем - це архетип Лицаря, такий собі Айвенго. Мужній, добрий, чесний, готовий на все, щоб захистити, і в цьому його основна функція. Вона настільки основна, що навіть тримає його на землі після смерті. Також, водночас, Сем - це архетип Христа, невинної людини, що померла, постраждавши за чужі гріхи. У нього немає недоліків. Він прекрасний, сум і страждання на його прекрасному обличчі також прекрасні. Нічим, абсолютно нічим автори фільму його не заплямували. Навіть у самому кінці, хоча могли б…
Моллі - Прекрасна Дама, або ж Принцеса. Красива, ніжна, беззахистна. Така собі леді Ровена із того ж роману “Айвенго”. За сюжетом, по суті є об’єктом (любові, поклоніння, захисту), при цьому не здійснює майже ніяких активних дій і не приймає рішень (хіба окрім походу у поліцію), спершу дає себе обманути, потім дає себе врятувати. Так, її пасивність легко пояснюється життєвою ситуацією, але це не суперечить архетипічності образу.
Ода Мей - це Трикстер. Архетип, що не уособлює собою ні чисте добро, ані чисте зло, однак вирізняється лукавством і хитрістю, керується виключно власними пристрастями і бажаннями, є порушником загальноприйнятих норм, у деяких випадках - комічний “аналог” головного героя або його “комічний” помічник. У принципі, єдиний персонаж фільму, який, помимо архетипічних рис, таки наділений яскравою індивідуальністю, яка, однак, тільки підкреслює “трикстерність” персонажа.
Також наявні практично у чистому вигляді (без імен, бо спойлери) архетип Іуди (зрадника) і архетип Бунтаря (злочинця). Чому у чистому вигляді? Бо дані герої не наділені більше ніякими індивідуальними рисами. Іуда винятково підступний і зраджує із корисливих інтересів, Бунтар - зло, що нікому не підкоряється і не має ніяких принципів.
Ну і, “у ролі самих себе” - архетипи Світла і Темряви. Так і зображені. Світло - це світло, а темрява - це темрява. Християнська полярність, у рамках якої є тільки добро, яке потрапить у рай, і тільки зло, яке потрапить у пекло. Добро не може чинити неправедно (майже), а зло не здатне на хороші вчинки. І у сукупності ці всі символи конструюють історію про архетипічну романтичну космічну любов.
Плюси: символічність і схематичність образів “не відволікає” від головних ідей. Про те, що любов - найвеличніше почуття, якому і смерть не на заваді. Що зло завжди буде покаране. Що треба цінувати кожну мить, проведену поряд із коханою людиною, і якщо ти когось любиш, то про це можна і варто говорити.
Має сенс також згадати прекрасну сценарну інтригу із планом головного героя (сцена у банку - оплески!) і загалом прекрасну Вупі. Аж захотілося передивитися ще деякі старі фільми за її участю.
Мінуси: Ця ж сама символічність і схематичність заважає, адже стає складніше ідентифікувати себе із героями, а отже, і співпереживати їм. Занадто вже вони ідеальні, як і їхнє кохання. Ба навіть є думка, що саме смерть зробила їх кохання максимально ідеальним, і воно у своїй ідеальності і застрягло. Єдине, що дозволяють собі творці фільму - мінімальний конфлікт із приводу одруження (і тут же вкидають традиційний штамп про те, що саме жінка раптом хоче заміж (навіть якщо до того не хотіла), і саме чоловік сумнівається (навіть якщо любить її усім серцем і життя йому без неї не миле).
Також трохи заважало, як фільм сам порушує свої ж закони. Начебто привид не може взаємодіяти із матеріальними речами - ан нєт, тут вже може. Начебто привида не можна бачити і чути нікому, крім медіума - ан нєт, тут вже можна… і так далі.
Але феноменальний відсоток позитивних рецензій свідчить, що все написане вище для багатьох людей проблемою не є, і я їм по-доброму заздрю.
Цікаві цитати:
Сэм: Зато ты попадёшь в рай.
Ода Мэй: Я не хочу попасть в рай, я хочу пойти в банк и обналичить чек.
Ода Мэй: Он всю ночь пел мне песню про какого-то Генри Восьмого.
Молли: Точно так же он заставил меня пойти к нему на первое свидание.
і моє улюблене:
Ода Мэй (сотруднице банка): Ой, понимаете… Мне нужен другой бланк, а то я не тем именем подписалась!
Оскар - 1991, "Найкращий фільм", номінант
Загалом, серед глядачів є різні думки відносно третього фільму. Одні вважають його шедевром на рівні перших двох частин, інші упевнені, що знімали його винятково з комерційною метою. Треті займають проміжну позицію, стверджуючи, що так, заробити хотіли на знайомих образах, але зробили це у дусі перших стрічок і з максимальною до них повагою. Знаю навіть людей, які кажуть, що третій фільм класний, зате другий не дуже.
Окреслю і свою позицію. Не дивлячись на те, що третя частина культового творіння була абсолютно необов’язковою, тим не менш, її можна сміливо додати у копилку аргументів на користь твердження, що Коппола погано фільми не знімає, бо не вміє. Можна навіть сказати, що кожен із трьох фільмів несе, окрім загальної, ще і окремо свою ідею. Так, перший фільм - він про те, як хороша людина під впливом обставин стає не надто хорошою, сама цього не помітивши. Другий - про те, як людина намагається переломити обставини, але іно ... ді це просто неможливо (ну і ще пара ідей, бо другий фільм досить різноплановий). Третій же у нас вийшов про справжні цінності, значення яких людина зазвичай усвідомлює ближче до кінця життя, і часто - усвідомлює запізно.
Очевидно, саме завдяки наявності власної ідеї, відмінної від попередніх стрічок, картина все ж потрапила у номінацію на “Оскар”. А може, це сталося просто за інерцією… тут вже не розбереш
Із плюсів: хороше продовження історії, поява колоритних нових героїв, традиційні режисерська робота і акторська гра, і, нарешті, однозначна крапка, яка, сподіваюся, унеможливлює появу четвертого фільму. Ні, ну можна, звісно зняти черговий “шедевр” про правнуків Майкла, але таке робити - себе не поважати.
Із мінусів: а мінуси таки є, і саме тому це не шедевр, а просто непоганий фільм. Перший - вибілення образу Майкла. У перших двох фільмах це неоднозначний персонаж, яким водночас захоплюєшся і боїшся його, бо від нього віє холодом, небезпекою і внутрішньою силою. Але той Майкл, якого зображує Пачіно у третьому фільмі, здатен налякати хіба мою бабусю. Він такий сумирний, такий домашній, такий милий… Так, це, імовірно, зроблено заради проштовхування тієї ідеї, про яку я писала вище, але все одно ріже око… Неначе Аль забув, котрого із своїх численних персонажів він зараз грає… І не тільки акторська гра, а і деякі сюжетні ходи створюють таке відчуття… І не можна не зазначити, що такий підхід сприяє певній романтизації образу Майкла, який на фоні всіх інших виглядає просто-таки високоморальною людиною. Такої однобокості у перших двох фільмах не спостерігалося.
Дивним виглядало деяке збільшення активної ролі жіноцтва у “сім’ї”. З одного боку, неначе і данина часу, але з іншого, за сюжетом у нас 1979 рік та глибоко патріархальна італійська мафія, так що я і не знаю…
Ну і останнє - самоцитування і самоповтори, які водночас і тішать серце, і ріжуть око. Хотілося б деталізувати, але так спойлерів не уникнути.
Цікаві цитати:
— Какой смысл исповедаться, если я не раскаюсь?
— Я слышал, вы человек практичный, что вы теряете?
“Всю жизнь я пытался подняться в обществе, туда, где всё законно, честно. Но чем выше я поднимаюсь, тем становится гаже”
“Нельзя ненавидеть врагов, это искажает оценку”
“Я заметил, что чем мне хуже я становлюсь разумнее. Видимо, когда умру, я буду мудрецом!”
Переможець Оскар - 1990 у номінації "Найкращий фільм"
От здавалося б, фільм, який отримав Оскара, фільм начебто непоганий, а практично нема чого про нього сказати. Сюжет розкритий в анотації, ні більше, ні менше, там немає. Вся прєлєсть - у діалогах, персонажах і напівтонах.
З оригінальністю тут все дуже складно, бо фільм - представник ще одного, офіційно не існуючого, жанру, під назвою “драматичні расові взаємини із прицілом на “Оскар”.
Однак цікаво, що і драматичності тут немає як такої. Дуже м’яко показана зміна ставлення білої господині до свого темношкірого водія? Але вона ніколи не була расисткою, і його не ненавиділа. Просто люди із різних соціальних прошарків багато спілкувалися і поступово потоваришували. Все. І якби тут не було расового підгрунтя, чи потрапив би даний кін у приціл уваги кіноакадеміків? Так, я не люблю кон’юнктуру.
Плюси у фільму, безумовно є, але вони знаходяться, скажімо так, не у сюжетній площині.
Персонажі. Прекрасна місс Дейзі із ... незламною волею, впертим характером і кілометровим почуттям власної гідності, простецький, але не ликом шитий водій, стомлений маминими примхами син… Тут просто цілий зоопарк персонажів, і всі вони виглядають дуже природньо.
Акторська гра. Загалом, можна б до попереднього пункту, бо без хорошої акторської гри неможливо створити таких персонажів.
Із мінусів: 1) Неквапливість дії, яка переростає у майже повну її відсутність. Наче це просто набір сцен, які ілюструють персонажів, а не цілісна історія, в якій ці персонажі живуть
2) Хотіла сказати “затягнутість”, потім глянула на тривалість фільму… Так, це, мабуть, і правда талант - зняти фільм тривалістю в 1 годину 30 хв. так, щоб здавалося, наче він іде цілих дві. Тут без таланту не обійшлося.
Найкращий кандидат на Оскар - 1990 у номінації "Найкращий фільм"
Епіграф: “Hay, teacher! Live the kids alone!”
Про важливість вибору. Яким би не був вибір, він має бути. Чи не найважливіша річ, яку варто б винести із учбового закладу, але якраз такому там, в основному, і не навчають. Навчальний заклад як частина системи покликаний виховувати члена системи, а не того, хто в теорії може систему зламати.
Цікаво виходить, що навіть той, хто закликає ламати систему, все одно є її частиною. До кінця не доламаєш, та, мабуть, і не варто, бо “яка розумная цьому альтернатива?”
Наприкінці фільм дещо збивається на необ’єктивність, адже, шляхом демонстрації одного конкретного випадку підводить до висновку про шкідливість усієї системи. З іншого боку, може систему можна не ламати, та модифікувати її варто. Те, що приводить до смерті, не варте життя, те, що покликане давити у людині творче начало, двічі його не варте. Вочевидь, це та ключова думка, яку намагаються донести до нас а ... втори.
Із плюсів: атмосфера повертає нас у ті благословенні часи, де кожен був готовий бунтувати проти правил задля того, щоб написати свої, і мріяв змінити світ на краще. І кожен готовий знову розривати на грудях гранітну сорочку, навіть якщо у реалі він перетворився на того, ким так боявся стати у дитинстві - офісний планктон на дивані із пивом.
Із мінусів: однобокість висвітлення. Хоча, якби фільм був з усіх боків об’єктивний, не було б у ньому того посилу, яким він і цінний.
Цікаві цитати:
“Рвите розы, пока не поздно. На латинском эта фраза звучит как carpe diem. Дословный перевод — лови мгновение.”
“Правда – это короткое одеяло, одеяло, под которым всегда мерзнут ноги. Его можно натянуть, завернуть, но его всегда не хватает. Можно ворочаться, брыкаться, но укрыться им нельзя. И с рождения до самой смерти оно закрывает только наше лицо, искаженное плачем, воплем и визгом.”
Кандидат на Оскар - 1990 у номінації "Найкращий фільм"
Ірраціональний фільм. Із тих, які ніколи не будеш розбивати на зав’язку, основну частину, кульмінацію і епілог. Із тих, де ти ніколи не станеш докопуватися до логіки і причинно-наслідкових зв’язків, бо це не має нікого сенсу. Тебе ведуть за ручку по плутаних автодорогах Сполучених Штатів, а ти, як дитина в очікуванні Нового року, все і чекаєш, куди ж тебе доведуть, і що буде в кінці.
Один із рецензентів десь тут зазначив, що “фільм про релігію, тільки замість релігії - бейсбол”, що і демонструє оригінальність підходу. Важко проникнутись до кінця, якщо ти не фанат гри, але в цілому розумієш, що бейсбол можна замінити на футбол, теніс, рок-н-ролл, ліпку пасочок із піску… загальний сенс від того сильно не поміняється.
Водночас це психотерапевтична казочка, в якій, тим не менш, не дивлячись на певну ірраціональність, всі підвішені рушниці стріляють, а питання закриваються, що набагато краще, аніж коли роблять навпак ... и - прикриваються структурованістю, а на ділі виявляється, що вона ніде і не ночувала.
Із плюсів? Я б сказала, що тут все прекрасно, так нащо вдаватися в деталі.
Із мінусів? Ну, кіно не для кожного, і це не докір. Просто всі по-різному сприймають світ. І так, якщо спробувати осмислити фільм раціонально, чекай біди.
Кандидат на Оскар - 1990 у номінації "Найкращий фільм"
Епіграф: “Это гребаный Вьетнам, сынок” (с) Джерело не знайдено
Епіграф № 2:
“Війна, війна, зусилля й намагання
втоптала в бруд сердець братання
прокльони ворогів і поминання
нещасних душ, загублених в пітьмі”
(с) Одна українська поетеса
Вочевидь, фільми на в’єтнамську тематику - це окремий жанровий пласт американського кіно. У певний період намітилася тенденція, яка відображала настрої у суспільстві - роздуми на тему “кому воно треба, що ми там робили і нащо це нам впало”. Сходу можна згадати “Цільнометалеву оболонку” Кубрика і “Апокаліпсис сьогодні”. Фільм Стоуна у такому контексті бачиться як міцна трендова драма, у принципі, таким часто Оскари і перепадають.
Фільм про кардинальну зміну особистісних переконань шляхом проходження через певний катарсис. Про спроби зберігати хорошу міну при поганій грі, коли вже і тобі самому, і оточуючим зрозуміло, що там ніяка хороша міна і поряд не лежала. Імовірно ... , про те, що іноді для того, щоб піднятися, треба опуститися аж на саме дно, як би банально це не звучало.
Головного героя жаль, і його має бути жаль. Тут у нас ніяких несподіванок не відбувається. Пропаганда у голові потроху відмирає, заміняючись власними думками, які поступово, не одномоментно, проростають. Щоправда, іноді людина платить за це надмірну ціну, як от у цьому випадку. От ця поступовість і викликає певні питання. Складається таке враження, що у хлопця ноги відмирають по сантиметру в день, так повільно він міняється, так патріотично продовжує чіплятися за свої застарілі мисленнєві шаблони. А потім навпаки - різко починає відвідувати демонстрації людей, яких ще сам позавчора запльовував як зрадників і антипатріотів…
І так, фільм яскраво демонструє авторське ставлення до проблеми війни у В’єтнамі, але не до проблеми війни як такої, що було б цікавіше і неоднозначніше. А тут… хтозна, може у 1989 році думки були новаторськими, а фільм відповідав соціальним запитам, а зараз… зараз це просто фільм.
Із плюсів: Демонструються важливі для суспільства ідеї. І так, такі фільми треба знімати, незважаючи на їхню передбачуваність і неоригінальність, знімати постійно, щоб народ не забував і не вдарявся у захмарний мілітарі-патріотизм. Також слід згадати юного мальчіка-красавчіка Круза, який на диво на своєму місці, за нього окремий плюс.
Із мінусів - передбачуваність. Але так, ловлю камінці на свою адресу, бо хочете непередбачуваності - не ходіть на байопіки.
Кандидат на Оскар - 1990 у номінації "Найкращий фільм"
Епіграф: “Где мысль не работает вместе с рукой,там нет художника.” Л.Да Вінчі. Ну, або у нашому випадку - з ногою.
Про терпіння і труд, які все перетруть. Або про талант, що проб’є собі дорогу. Або про Господнє почуття гумору, не інакше. Справді, це ж яким засранцем треба бути, щоб заперти художника у скалічене тіло і змусити його роками звідти виповзати? Да, Боженька може. Альтернативне питання: чи отримала б людина таку порцію дифірамб і світового визнання, будь її картини намальовані все ж не лівою ногою, а правою рукою? Я от не знаю. Та і сам він не знає. Геніальність - почасти суб’єктивна річ, особливо в мистецтві. Я от рецензії геніально пишу. Звісно ж, суб’єктивно геніально))
Із плюсів: дуже приємно дивитися на сім’ю головного героя. Бувають люди, які своїм нормальним здоровим дітям ламають психіку і самооцінку, а тут такоє… Якщо так і справді було, то віру у людство можна поки що зберегти.
Акторська гр ... а також шедевральна поза всяким сумнівом, в основному через складність жестового і мімічного діапазону, який треба було відобразити абсолютно здоровій людині.
Із мінусів: Хочеш номінацію на Оскар - зніми кіно про сліпоглухонімого талановитого афроамериканця-каліку-гея. При всій моїй повазі до сліпоглухонімих талановитих афроамериканців-калік-геїв. Хоча у 1990 це мабуть ще було в новинку, просто фільм не витримує перевірки часом.
Також, не бажаючи робити із головного героя святого мученика, автори зробили із нього… те, що зробили. І дивитися на нього неприємно, а тому і співпереживати малореально. А біда таких байопіків у тому, що весь сюжет фільму, зазвичай, викладено в анотації. Їм доводиться брати драмою, а коли головний герой замість співчуття викликає легку відразу, то хочеться поставити непогану оцінку хіба за старання.
Насамкінець: Ліва нога - це антонім “правої руки”. Якби фільм не на реальних подіях був заснований, я б тут пошукала якусь авторську метафору. А з іншого боку, кажуть, що у Бога теж є почуття гумору… Да, ліва нога - не права рука, але то нічого, аби голова була!
Оскар-1989, "Найкращий фільм", переможець
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - драма", переможець
Епіграф: “Аутисты в силу самой природы своего заболевания с трудом поддаются внешним влияниям. Они обречены на изоляцию и, следовательно, на оригинальность.” Олівер Сакс
Перший перегляд цього фільму припав на моє дитинство - період, коли я із великим пієтетом ставилася до слова “Оскар” поряд із назвою кінокартини. Саме тому довелося переглянути його ще раз, щоб мати можливість оцінити свої емоції вже із дорослої позиції.
Цитати:
Сюзанна: Ты используешь меня, используешь Рэймонда. Ты используешь всех.
Чарли: Использую Рэймонда? Эй, Рэймонд, я использую тебя?
Рэймонд: Да.
Чарли: Заткнись. Он отвечает на вопрос, который ему задали полчаса назад.
Одразу не можна не згадати, що це кіно на доволі модну і на той момент оригінальну тему. Так, за рік до цього був фільм “Пробудження”, присвячений людям, що опинилися у стані кататонічного ступору. Ще через ... рік з’явиться “Моя ліва нога” - про людину, хвору на ДЦП. Тим не менш, “Людина дощу” стала знаковою подією і на багато років вперед визначила образ людини із розладом аутичного спектру, і не тільки у кіно, а і в очах пересічного громадянина. Зокрема - у плані наявності у такої людини надзвичайних здібностей і талантів (що не завжди відповідає дійсності, але добре відповідає кінематографічній задачі - показати людину, у якої природа забрала дещо цінне, але і дала дещо натомість).
Ряд ситуацій, змальованих сценарієм, приводить нас до роздумів на тему, чи можливо взагалі насправді полюбити людину, яка, з одного боку, талановита і по-своєму цікава, а з іншого - ніколи не зможе повноцінно полюбити тебе у відповідь, бо не розуміє своїх емоцій. Мене ці самі роздуми привели до висновку, що якщо ставитися до людини як до розумово неповноцінної, вона тебе однозначно буде дратувати своєю “неадекватною” поведінкою. Якщо сприймати як генія - ти, навпаки, зробиш для неї все і для цього навіть поступишся власними інтересами. І тільки якщо сприймати таку людину просто як звичайну, тільки зі своєю специфікою мислення, тоді можливо її прийняти і навіть прив’язатися до неї, що нам і демонструють. Але чи можливо її полюбити - для мене особисто це питання так і лишилося відкритим, не дивлячись на показане у фільмі.
Із плюсів: зазвичай виділяють акторську гру, і я приєднаюся до того, що зазвичай. Також фільм наповнений правильними ідеями - сприяє розвитку у людині милосердя, терпимості, а також, у силу своїх скромних можливостей, і деякому розширенню світогляду, виконує виховну функцію, завдяки чому його варто подивитися, і бажано у юному віці, для того, щоб не стати людиною, яка впадає у конвульсивний припадок від страшного слова “толерантність”
Із мінусів: один із головних героїв висловлює бажання зробити правильний вибір, і зробити його він готовий із радістю. Тим не менш, момент його несподіваного “переродження” для нас як глядачів лишається не зовсім зрозумілим і виправданим. Адже людина, тим більше доволі егоїстична, не міняється одномоментно. І загалом, відчути симпатію до людини і взяти на себе відповідальність за неї - це речі трохи різні, і такий вчинок свідчить скоріше не про переродження, як намагається продемонструвати нам фільм, скільки про те, що герой так і лишився доволі-таки легковажною істотою.
Також однозначність, із якою фільм розправляється із полемічним питанням проростання щирої родинної любові до людини, яка навіть не може тобі адекватно відповісти, фільм не зовсім прикрашає, як на мене. Але, з іншого боку, у цій однозначності якраз і криється основна ідея фільму, так що, імовірно, я просто нічого не тямлю у родинній любові…
На мою думку, найкращий номінант на Оскар-1989 у номінації "Найкращий фільм"
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - драма", номінант
Епіграф: “Небагато людей готові вмерти за расизм. Вони вб'ють за расизм, але не вмруть за нього” Флоренс Кеннеді
Бувають фільми ідейно “правильні”, бувають - художньо цінні. І не завжди ці дві риси поєднуються у одному фільмі, але “Місісіпі у вогні” - приємний виняток із правила. Він знятий у жанрі кримінальної драми за її законами, і якби головні герої боролися, скажімо, проти мафії, могла б вийти класична картина, у якій є все: закон “омерта” (мовчання), кругова порука, рекет, залякування мирного населення, двоє поліцейських, що безуспішно борються проти системи, і класична підстава.
Але вибрана авторами антирасистська спрямованість робить фільм набагато більш реалістичним. Адже якщо мафія у кіно - це неначе якась окрема структура, яка хоч і має владу, але від неї можна абстрагуватися рядовому громадянину, то від п ... оказаного у фільмі ку-клукс-клану не абстрагуєшся ніяк. Його члени - звичайні люди різного достатку і професій, твої друзі і сусіди, які зранку вітаються, а ночами вбивають і катують невинних людей. Ще дужче лякає той факт, що фільм знято на реальних подіях, які мали місце усього лиш півстоліття тому.
І вже зовсім страшно те, що під час перегляду фільму я “впізнавала” цілі слова, фрази і ідеї, вкладені у вуста расистів. Я точно чула їх раніше, від добрих і милих пересічних громадян в Інтернеті, зазвичай на адресу людей нетрадиційної орієнтації або трансгендерів, рідше - євреїв, іновірців, жінок насамкінець. Міняється час і місце дії, міняються ознаки дискримінації, а люди не міняються аж ніяк, і деякі кінокартини не втрачають актуальності і за 30 років.
Саме тому, на мою думку, фільм рекомендовано до перегляду абсолютно всім. Адже він про те, чим рівність права (юридична) відрізняється від рівності через право (фактичної), і про те, що мало вибороти собі права, треба ще мати важелі впливу для того, щоб захищати їх від порушення.
Із плюсів: не дивлячись на яскраво виражену антирасистську спрямованість, кіно не скочується у формулу “всі чорні - хороші, всі білі - погані”. Темношкірі об’єктивно виступають жертвами, які нічого не вирішують, але це відповідає тодішнім реаліям. Тим не менш, із їх числа нам навіть не показали жодного, хто претендував би на звання хоча б другорядного героя. Головні герої тут якраз білі люди - федеральні агенти, яких послали “навести порядок”. Тому замість протистояння чорних і білих ми насправді бачимо протистояння адекватних білих людей і білих расистів. А оскільки перші є представниками федеральної влади і людьми, які по суті допомагають впроваджувати на місцях провладний курс толерантності, а другі - представники влади регіональної, які опираються цьому, то їх протистояння перетворюється на боротьбу людей гуманістичних і просунутих проти відсталих ретроградів, на боротьбу нормального світу проти спотвореного, світу, де захищаються права людей, проти світу, де панує беззаконня.
Із мінусів: сюжетна схема дещо шаблонна, як і персонажі. Так, ми вже мільйон разів бачили тандем “правильного” і “неправильного” копа і просування ідеї про те, що беззаконня неможливо перемогти законними методами, іноді його можна подолати тільки вийшовши за рамки. Тим не менш, для мене особисто акторська гра та ідейна складова фільму нівелює всі його мінуси.
Цікаві цитати:
Нас учили, що сегрегація визначена Біблією. Із ненавистю не народжуються, її прививають
Південні жінки рано виходить заміж, а потім увесь час не можуть зрозуміти, як же їх угараздило
Якщо хлопці лежать у болоті, значить, вони це заслужили
Чого вартий твій батько, якщо його обскакав навіть негр?
(на руїнах спаленої негритянської церкви) Жаль, що ви не проголосували, але ви маєте на це право
- Є речі, заради яких можна віддати життя. - Можна звірствувати і вбивати задля тих самих речей.
Оскар-1989, "Найкращий фільм", номінант
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - драма", номінант
Жила-була собі людина, яка подорожувала. Але вона не любила подорожувати. Так, випадковий турист
Була у людини дружина. Але людина дружину не любила. А може любила. Хто його розбере…
І був у людини син, а потім його не стало. Можливо, тому людина втратила здатність розуміти себе і приймати будь-які рішення. А може, вона завжди така була. Тут без сто грам не розберешся…
Тим не менш, у людини не було проблем із жінками: і одна тут за ним, і друга… Мабуть, у тих жінок годинник казав цок-цок, бо яку кашу можна варити із людиною, яка навіть незрозуміло, чи любить когось узагалі, чи ні, для мене лишається загадкою.
А потім людина починає все ж приймати рішення, бо любов…
Загалом, бувають різні фільмі. Якісь претендують на універсальність показаного, якісь просто зображують конкретних людей у конкретних обставинах. Але кожен фільм знімають із певною метою ... . Донести важливу ідею, розповісти цікаву історію, принести глядачу насолоду (інтелектуальну, візуальну, емоційну і т.д.), виконати освітню чи виховну функцію, грошей заробити хоча б. Іноді автор знімає фільм для себе, здійснюючи через нього певне самоочищення, переживаючи катарсис або просто втілюючи у візуальний ряд власні спогади. Але з якою метою був знятий даний фільм, мені зрозуміти так і не вдалося. У ньому є мелодраматичний сюжет, спроба аналізу психологічних переживань, але при цьому виникає відчуття, що він абсолютно ні про що.
Нових цінних для себе ідей я не виявила. Ідея про те, що коли людина у депресії, їй все одно і вона не здатна приймати рішення? Дякую, я це і так знаю. Що любов лікує? Та загалом не дуже, та і не впевнена я, що мені показали любов, так хіба, використання людини людиною… Що треба пережити трагедію і рухатися далі? Ну, я бачила і більш вдалі втілення цієї ідеї. Насолодою там теж не дуже пахне, ні естетичною, ні інтелектуальною, так само не пахне і цікавою історією.
Із мінусів: все перечислене вище
Із плюсів: фільм не можна назвати відразливим або шкідливим. В ньому місцями є приємний гумор. Також цікава побічна лінія сестри головного героя, я б скоріше подивилася фільм про неї.
Допускаю, що я щось упустила, не знаю якоїсь передісторії, дивилася не в тому настрої або кіно просто не для мене, тому заздалегідь попрошу вибачення у тих, хто все ж знайшов у даному фільмі щось для себе. Але я так і не змогла дати собі аргументовану відповідь на питання “навіщо я викинула на це півтори години свого життя?”
А героїня і не говорить. Вона робить.
Оскар - 1989, "Найкращий фільм", номінант
Золотий глобус - 1989, "Найкращий фільм - комедія або мюзикл", переможець
Що потрібно сучасній Попелюшці? Бажана посада і власний кабінет як нагорода за видатні професійні якості. А принц - то так, другорядне. Просто жанр романтичної комедії зобов’язує.
Цікавим виглядає той факт, що у наш час фільм усе ще виглядає актуальним (жінка, що хоче робити кар’єру, але її не сприймають всерйоз), але при цьому він на диво не феміністичний. Адже головна героїня, при всіх її амбіціях, не намагається бути більш мужньою чи домінантною, аніж вона є, не відхрещується від особистого життя, не бореться глобально проти несправедливості, не намагається імітувати чоловічу поведінку, і взагалі, викликає симпатію своєю жіночою привабливістю і харизмою. Навіть скажу більше, жіноча домінантність у цьому фільмі показана як неуважність до чужих бажань і почуттів, і тому жінка “сильна” і домінантна програ ... є жінці “жіночній”, але розумній і кмітливій. Фільм вчить нас, що необов’язково перетворюватися на сволоту або безпощадну акулу для того, щоб стати справді успішною людиною. Не те щоб я повністю погоджувалася із такою трактовкою питання жіночності, вона доволі ідилічна, та все ж зерно правди у ній є
Ще нас підводять до думки, що у підступності і підлості немає статі, так само, як немає її у розуму, кмітливості і внутрішнього благородства, і ця думка видається мені цінною і правильною.
Із мінусів: як не дивно, сюжет, який при спробі його осмислення викликає багато питань, і це при тому, що фільм я вже бачила не раз. Досі не розумію, яким чином Кетрін мала “продвигати” ідею своєї секретарки і перед ким, і чому той факт, що вона цього не зробила, викликав таку реакцію. Адже Тесс за посадою не повинна була працювати із клієнтами. У неї є ідея, вона її приносить начальству і сподівається, що рано чи пізно її проштовхнуть на підвищення. А зовнішнім партнерам взагалі має бути все одно, котрий із працівників даної фірми згенерував ідею, вони ж із фірмою працюють…
Не розумію, яким чином головна героїня збиралася підписувати документи від імені своєї фірми, якщо вона проста секретарка і не має права підпису. Не розумію, яким чином Уоррен Траск міг звільняти Кетрін, якщо вона не його підлегла. І так далі…
Одним словом, дивитися цей фільм людині, яка хоч якийсь стосунок за професією має до сфери фінансів - це те саме, що айтішніку дивитися фільми про хакерів. Сміятиметься, аж живота надірве. А от моя мама претензій до сюжету не мала, бо вона - вчителька молодших класів.
Із плюсів: тим не менш, фільм не претендує на путівник по біржовій торгівлі або на звання кіно для спеціалістів. Це фільм-настрій, фільм про мрію, яка здійнилася і про цілеспрямовану людину, яка добивається своєї мети. Для відображення тих ідей, які фільм несе можна було вибрати будь-яке професійне тло, і від того нічого б не змінилося. І якщо навіть мінуси вказані вище, не заважають мені знову і знову отримувати задоволення від перегляду, то для мене це і є ознака хорошого кіно.
Цікаві цитати:
Моя голова создана для бизнеса, а тело для греха. Разве это так уж плохо?
Вы первая женщина, которая одета как женщина, а не как женщина, которая думает, как бы оделся мужчина, если бы он был женщиной.
Кандидат на Оскар - 1989 у номінації "Найкращий фільм"
Епіграф: Соблазнителем называют мужчину, которому женщина не может и не хочет сопротивляться. С.Барбаг
Наскільки незвичними для нашого сучасного вуха є слова “порок” і “чеснота”, настільки дивними будуть виглядати події цієї, без сумніву, хорошої костюмованої екранізації. Вона пропонує нам знайомство із “звичаями” французької знаті 18 століття у максимально неадаптованому варіанті, являючи собою класичну історію протистояння добра і зла (у авторському розумінні), людей із твердими принципами та людей без принципів узагалі, і навіть почасти жіночого та чоловічого начала. Емоційний відгук від фільму специфічний: вперше і поки що востаннє в житті я немов перетворилася на 80-річну бабусю, яка моралізує і всіляко жонглює цими двома дивними словами: порок і чеснота.
Із плюсів: фільм не виглядає як дещо адаптоване під сучасного глядача, коли актори вдягають костюми і роблять зачіски, але зображають персонажів настільки ... сучасних, що їм можна було б і не перевдягатись. Цим часто грішать екранізації класичних творів, особливо американські, будь то “Людина у залізній масці” чи, наприклад, “Гордість та упередження”. “Небезпечні зв’язки” екранізовані близько до тексту, діалоги часто виписані прямо з тексту книги, тож реальність, яка змальовується, виглядає достовірною картинкою з 18 століття. У якості посібника для ознайомлення з історичною епохою фільм підходить ідеально.
Із мінусів: деякі сюжетні моменти, які можна списати на специфіку епохи, виглядають, тим не менш, незрозуміло і навіть нелогічно для сучасного глядача. Наприклад, Вальмона нам подають як звабника. Жінки начебто “клюють” на його привабливість і сексуальність і не можуть перед ним встояти. По ідеї, це має бути персонаж дволикий: із тими, хто знає його справжню натуру, він один, але із потенційними жертвами має бути абсолютно інший. На ділі персонаж, якого нам демонструють, грубий і домінантний, і те, що він робить, зваблюванням назвати не можна, це або залякування, або шантаж і по суті пряме насильство. Зображений Малковичем Вальмон абсолютно одномірний і не ховається, його справжню натуру і цинізм неможливо не побачити, і те, що його вважають привабливим і навіть хорошим хоч якісь жінки, не робить честі їх інтелекту. Складається враження, що, на думку авторів фільму, у 18 столітті зваблювання і агресія - це було одне і те саме. Втім, може воно так і було, складно сказати...
Незрозуміле відбувається і із закоханістю головного героя, яка абсолютно ніяк не випливає із його поведінки, береться нізвідки, і взагалі, здається, що виписана виключно із метою слідування тексту оригінального роману. Хімія між цими героями, принциповість і набожність героїні також лишається визначеною сценарно, але не відчувається у спільних сценах, навіть у максимально драматичних, через нечітко прописані причинно-наслідкові зв’язки. Нас просто ставлять перед фактом: отут вона раз - і закохана. Все.
На деякі сюжетні ходи, розвиток яких у романі займав певний час, у фільмі витрачені лічені хвилини, що сприяє кращій динаміці, але при цьому виставляє деяких героїнь ну просто закінченими дурепами (наприклад, ситуація з ключем від кімнати Сесіль, хто і читав, і дивився фільм, той зрозуміє).
Одним словом, при всій моїй любові до даного сюжету (а сюжет мені і правда подобається), ідеальної його екранізації на даний момент, вочевидь, не існує. Видно, пора іти в режисери.
Цікаві цитати:
“Но ведь как бы нам ни хотелось отдаться, как бы мы ни спешили это сделать, нужен все же предлог, а есть ли предлог более для нас удобный, чем тот, что позволяет нам изображать дело так, будто мы уступаем силе?(...) Такое нападение позволяет нам казаться жертвами насилия даже тогда, когда мы добровольно уступаем и искусно потворствуем двум самым дорогим для нас страстям: славе сопротивления и радости поражения.” Маркіза де Мертей.
Цитата із книги, у фільм не увійшла, а жаль, бо вона багато чого пояснювала б про те, що відбувається на екрані.
Раніше для мене заставка Марвел перед фільмом означала що переді мною однозначно буде якісна картина, була таким собі гарантом якості, але часи змінюються і від заставки такого ефекту чомусь немає. Раніше Марвел брало своїми харизматичними персонажами і динамічним повіствуванням, в кожному фільмі були свої цікаві особливості: Капітан Америка був напруженим політичним триллером, Залізна людина був цікавим науково-фантастичним бойовиком, Людина-мураха і людина павук це яскраві та веселі комедії, Доктор Стрендж брав своєю динамікою, шикарним візуалом і харизмою Бенедикта Камбербетча. Нас постійно оточував дійсно якісний розважальний контент.
І ось виходить Чорна пантера: західні фанати без розуму від цього фільму, критики знову говорять про "найкращий фільм марвел", рейтинги на більшості сайтів зашкалює. Тут як би ти не хотів але очікування завишуються самі собою, хоч і Пантеру я не дуже й чекав. Ну який вийшов фільм? Ніякий... Просто ніякий...
Почну з плюсів: костюми народу ... Ваканди були зроблені дуже якісно та різноманітно, та і взагалі атмосфера "космічної Африки " дійсно вдалась. А ось мінусів у фільму ціла купа: стандартна "марвелівська" концепція сюжету, яка вже відверто набридла; сценарій пустий, діалоги просто не цікаво слухати; персонажі банальні, розвитку немає, такі класні актори як Даніель Калуйя, Мартін Фріман, Енді Серкіс тут просто ніякі, мабуть більш менш сподобався персонаж Майкла Б. Джордана; графіка була на доволі низькому рівні, в останній сцені від кількості графіки прямо очі різало; та і взагалі фільм просто нудний, його просто не цікаво дивитись.
Про тупі та нелогічні моменти потрібно сказати окремо: чому їх не змиває водоспадом, чому потік води такий слабкий не дивлячись на те що сам водоспад доволі сильний; яким чином Ваканда стала такою розвинутою якщо вона закрита від усього світу, без торгівлі такого успіху досягнути доволі важко; Ерік досягнув трону законним шляхом і його повергнення було не законним, то які ж вони тоді позитивні герої. І подібних моментів там немало.
Навіть якщо вам фільм і сподобається то другий раз передивлюватись ви навряд чи будете, фільм просто прохідний та одноразовий, який не заслуговує виділеного на нього часу і коштів.
Чомусь я подивився цей фільм в другий раз, і ще раз переконався що він дуже і дуже середній. Тому, хлопці і дівчата, краще подивіться щось більш цікаве.)
Досить непогано але не те що ми б хотіли очікувати від Пили.
Ніби у фільмі є і кров жорстокі сцени,але вони не такі продумані і не такі яскраві як нам було показано в попередніх частинах,бракує ситуацій безвиході головного героя,от дивишся на нього і знаєш що він зараз помре щоб він не робив.В попередніх частинах тримаєш себе на думці що ось можливо йому вдасться можливо він виживе або врятує когось. Нажаль В даній частині ми цього непобачили.
Плюси нема ржавих ножів,гнилих труб,колючого дроту(хоча це добавляло не аби яку атмосферу реалістичності) також непоганий дубляж.
Мінуси загалом це не та історія яка чипляє за душу і змушує переживати за дії і вчинки головних героїв.