Попередження: рецензія містить спойлери
МУЧИВ ХЛОПЧИК ЖАБКУ, А ПОТІМ ДІВЧИНКУ ВБИВ...
Виявляється, що здатність бачити і тонко відчувати навколишню красу може цілком органічно поєднуватись в людині з безглуздою для нас, європейців, жорстокістю і насиллям. І далеко не тільки в дитячих забавах, як у цьому фільмі, а в багатьох проявах культури, як масової, так і традиційної, наприклад, японське мистецтво шибарі, більшість аніме хентай, або такі делікатеси азійської кухні, як смажена живою риба, поїдання сирого мозку живої мавпочки тощо.
Що ж там за дзен такий відбувається в голові тих "пробуджених" чи ще "сплячих" учнів та вчителів монастирських, що вони так над бідними тваринками знущаються? Ну, якщо нерозумна дитинка рибці камінчик прив'язує, то таке... у нас діти на селі теж колись жаб надували, поки інтернет не появився. Але коли сивочолий чернець годинами мучить старого втомленого кота, використовуючи його хвіст замість пензля (хоча тих пензликів у нього - купа), щоб записати ієрогліфами фрагмент буддійської сутри... Хоч плач, хоч смійся. Може, це така витончена метафора про неминучість земних страждань? Бо не тільки кіт, але й чернець мучиться, утримуючи однією рукою роздратованого кота, а другою - імпровізований живий пензель. М-да-а, що б ти не робив з жабами і котами, а вирватися з колеса Сансари не так-то просто.
Деяку ясність щодо мотивації вчинків головного персонажа вносить сакральна фраза вчителя "Хіть породжує жагу володіння. І вона ж породжує прагнення вбивства". На мою думку, це сумнівна теза, бо прямого причинно-наслідкового зв'язку тут нема, адже хлопчик убив дівчинку (вірніше, уже чоловік - жінку) не в любовному шалі, а після того, як вона його зрадила з іншим чоловіком. Тим не менше, двадцять років навчання у наймудрішого, зі щоденними тренуваннями тіла і духу, пішли коту під хвіст, бо хлопець не зміг контролювати свою поведінку і загримів у в'язницю за вбивство коханої дружини.
Можна було би покепкувати очима недолугого європейця і над іншими епізодами фільму (практично над усіма, хе-хе), але чат GPT роз'яснив мені, що в жодному разі не можна тут нічого сприймати буквально, бо все це - символи, символи, символи... Причому, дуже непрості, щоб їх можна було збагнути з першого разу. І навіть, якщо колись тобі вдасться щось таке зрозуміти в своєму нікчемному житті, буддійська теза фільму каже, що "просвітлення не гарантується ні роками, ні близькістю до вчителя, воно завжди крихке й особисте".
Себто, можна це потрактувати так, що здобута тобою досконалість розсипається в пух, і ти перетворюєшся назад у злобну і мстиву тварюку. Тоді для чого мені це чуже язичницьке вчення? Для чого ця дорóга, якщо вона не веде до храму? (цитуючи один непоганий грузинський фільм).
Гадаєте, мені не сподобався фільм? Навпаки, він дуже гарний і досконалий, справжній шедевр. Саме через це він такий небезпечний. Не варто показувати його дітям та християнам зі слабкою вірою або нестійкою психікою.
Можете закидати мене камінням, але переглядаючи (часто зі щирим задоволенням) азійські фільми, я ловлю себе на думці, що загадкова азійська краса чимось нагадує мені "загадкову російську душу", якою так захоплюються європейські інтелектуали.
Як хтось із користувачів Кінобази слушно зауважив у коментарях до першої частини Troll – "штамп на штампі", так є і з цією другою частиною. Своєю клішованістю Troll 2 вже відверто дратує. Я гадав, що жанр таких фільмів проходить певну еволюцію (через критику, втрату інтересу глядачів, висміювання, тощо), але ж ні. Все, що ми до цього бачили у багатьох подібних фільмах, безсоромно зʼявляється й у цьому, без жодного натяку на оригінальність. Не допомогли навіть норвезькі казки, історія Норвегії та неймовірні гори. Краще подивитись справді оригінальний Trolljegeren 2010 року.
В "Академії Зоряного флоту" є плюс. Це краще за "Секцію 31", яка просто нудна. Та новий серіал не викликав відчуття новизни. Навпаки, нова епоха Зоряного шляху являє собою колаж усього, що не було одностайно розкритиковано, а отже автоматично зараховано в "хороше".
Перший епізод нашпигований згадками найуспішніших серіалів Зоряного шляху минулих 30-ти років. Там назвали зореліт "Протозоря", вааау. Глядачі повинні в екстазі закочувати очі. Є персонаж, схожий на Ворфа з "Наступного покоління". Огооо, круто. Голограма-лікар з "Вояджера" і та побита життям жінка з "Дискавері" викладають у Академії. Веееу. Але все це не скріплено разом. Перший епізод являє собою набір сцен, які нагадують переказ цілого сезону, стиснутий до години. Другий більш цілісний, однак погіршує почате в першому – передозування несерйозністю. Різні хіхоньки з'являються в випадкових місцях і вигляд мають щонайменше недоречний. Кадети Академії ... зоряного флоту просто нікчемні через усякі кумедні репліки та ситуації на зразок "Я проковтнула свій значок".
Дизайн майбутнього – це блискучі приміщення, що нагадують цілком сучасний торговий центр. Ніяких нових технологій. Жодних суттєвих змін у галактичній політиці, порівняно з останніми сезонами "Дискавері". По суті, ніщо не свідчить, що це розвиток франшизи "Зоряний шлях". Це ходіння на місці, а часто і крок назад. Ті самі події можна помістити до будь-якого іншого століття. Лише декілька термінів регулярно нагадують про місце "Академії" в хронології. Поки що найкраще, що є в серіалі, це пісня "San Francisco".
Можна описувати цей серіал як пригоди школярів у космосі. Але про це був "Вундеркінди" і він значно-значно кращий.
Тільки почав дивитися — і майже одразу все стало на свої місця. Типово розпіарене непорозуміння з нашвидкуруч зліпленими репліками, що являють собою суміш незграбного суржика та літературної мови. Акторам, відверто кажучи, співчуваю: мабуть важко зіграти природно настільки неприродний матеріал.
Попри заявлений жартівний тон, музика звучить вкрай невпевнено, без характеру й внутрішнього ритму. Гумор — на рівні «Кварталу 95» зразка минулого року. Логіка розгортання сюжету та реакції головного героя викликають закономірне здивування: герой сам у Всесвіті, отримує повідомлення від живої людини — і починається партія в шахи. Так само безцеремонно й випадково вводяться окремі «риси характеру», які не працюють ні на драматургію, ні на цілісність образу.
Загалом портрет героя прописаний вкрай невдало, а його розкриття виглядає незграбним і фрагментарним. Єдиний очевидний плюс — робота дизайнерів: комп’ютерна графіка космічного простору та об’єктів у ньому справді виглядає гідно. Натомість ін ... тер’єр корабля викликає подив: бортова техніка рівня пізнього СРСР у поєднанні з настільними лампами з AliExpress. Це виглядає або як фантастика без чіткого історичного контексту, або як невдала спроба стилізації під Fallout.
У підсумку складається враження, що авторами цієї бовтанки виступили не сценаристи, а редактори телевізійного марафону.
«Goyokin» - снігова балада про честь та спокуту. Якщо ви шукаєте самурайське кіно, яке виглядає як ожиле полотно, «Goyokin» Хідео Ґося — це обов'язковий пункт. Це фільм, де природа є повноцінним персонажем, а мовчання героїв говорить більше за будь-які слова.
Перше, що вражає — це картинка, знята в новому форматі Panavision. Використання широкого формату дозволило режисеру створити неймовірне відчуття масштабу. Ви буквально відчуваєте холодний вітер і важкість снігу та його хруст. Чудову операторську роботу підсилює те, що це все справжнє. Ніякого штучного снігу чи зеленого полотна. Справжній сніг та пронизуючий холодний сирий вітер з моря. Чорні силуети воїнів на білому тлі створюють графічний контраст, який робить кожну сцену естетично досконалою.
Головний герой у виконанні Тацуя Накадая — це втілення внутрішнього конфлікту через тягар провини. Це не «непереможний супергерой», а людина, розчавлена минулим. Його шлях у фільмі — це не шлях до слави, а болісний рух до спокут ... и. Накадай майстерно балансує між стриманістю та вибуховою енергією в моменти боїв.
Окремої уваги заслуговує Руріко Асаока, яка грає Оріху - її присутність додає фільму необхідної емоційної глибини. У жанрі, де зазвичай домінують чоловіки з мечами, її героїня стає емоційним якорем стрічки. Асаока привносить у фільм неймовірну витонченість, але водночас і незламну внутрішню силу. Її персонаж — це не просто жінка в біді, а складна особистість, чия доля нерозривно сплетена з таємницею, яку намагається розкрити головний герой. Її очі та міміка передають трагізм ситуації без зайвого пафосу.
Фільм критика самурайського кодексу показуючи, як сліпа відданість клану перетворює людей на монстрів.
Фільм працює на контрастах: довгі періоди тиші, що перериваються тривожними звуками традиційних барабанів або свистом вітру. Це тримає в напрузі краще за будь-які спецефекти.
«Goyokin» — це суворе, холодне, красиве та інтелектуальне кіно. Воно доводить, що справжній шедевр не старіє, а лише стає ціннішим з часом. Якщо ви любите «Сім самураїв» або «Харакірі», цей фільм також має бути у вашому списку.
До речі це перший японський фільм, знятий у форматі Panavision. Panavision використовував анаморфні лінзи, які «стискали» дуже широку картинку на звичайну 35-міліметрову плівку, а при проєкції в кінотеатрі вона «розтискалася».
Це давало співвідношення сторін 2.35:1.
Ви будете праві сказавши, що широкоформатне кіно в Японії з'явилося набагато раніше — ще у 50-х (наприклад «Три негідники у прихованій фортеці» Куросави 1958 року). Але є суттєва технічна різниця між тим, що було тоді, і тим, що ми бачимо в «Goyokin».
Більшість японських фільмів 50-х та 60-х використовували місцеві системи, як-от TohoScope або Shochiku GrandScope. Ранні анаморфні лінзи мали серйозні дефекти. Вони могли «розтягували» обличчя акторів на великих планах, мали низьку чіткість по краях кадру і погано працювали при слабкому освітленні.
Panavision в «Goyokin»: Це була досконаліша оптика. Вона давала ідеальну геометрію облич і неймовірну різкість навіть у темних сценах. Ґося хотів саме цей формат, щоб показати холодну красу снігу без жодних оптичних викривлень.
Чорно-білий широкоформат (наприклад, «Тілоохоронець» або «Харакірі»). У чорно-білому кіно легше приховати недоліки дешевих лінз, бо контраст світла й тіні відвертає увагу від втрати чіткості. У «Goyokin» використовується колір як драматургічний інструмент. Panavision дозволив зробити ці кольори глибокими та насиченими, не втрачаючи деталізації, що в 60-х роках для кольорового широкоформату було верхом технологій.
У фільмах 50-х років широкоформат часто використовували просто як «панораму» — актори стояли в одну лінію, як на сцені театру.
Режисер Хідео Ґося в «Goyokin» використовував лінзи Panavision, щоб створювати багатошарові композиції, наприклад, ви бачите меч на передньому плані (дуже близько), обличчя героя в центрі, і ворогів далеко за ним — і все це в одному кадрі з вражаючою чіткістю.
Зараз ви можете подивитись 2 годинну версію, але я дізнався на Вікіпедії, що в ті роки цей фільм, як до речі й багато інших японських чи загалом східно-азійських фільмів, був скорочений в американському прокаті. З «Goyokin» американські прокатники повелися варварськи, і це класичний приклад того, як заради швидкого прибутку руйнували художній задум.
У 1974 році фільм повторно випустили в США під назвою «The Steel Edge of Revenge» Оригінальний хронометраж: близько 124 хвилин.
Американська версія: її скоротили до 85 хвилин.
Вирізали майже 40 хвилин матеріалу! З фільму прибрали більшість філософських роздумів, складні політичні інтриги та сцени, що розкривали мотивацію героїв. Фільм перетворили зі складної драми на «фастфуд-бойовик», де самураї просто махають мечами без особливої причини.
Замість оригінальної японської доріжки з субтитрами (яка була в першому обмеженому прокаті 1969 року), версія 1974 року отримала дешевий англійський дубляж. Голоси акторів часто не пасували персонажам, а переклад викривляв сенс діалогів, роблячи їх пласкими та примітивними.
Американські редактори намагалися підігнати фільм під формат «спагеті-вестерна» або фільмів про кунг-фу. Через це постраждала атмосфера «холодної безвиході», яка була фішкою Хідео Ґося. На щастя, сьогодні ви можете без проблем подивитись 2 годинну версію за допомогою інтернету чи Blu-ray.
До речі, американці не лише «різали», а й копіювали. У 1975 році вийшов вестерн «The Master Gunfighter», який є майже покадровим рімейком «Goyokin», але з пістолетами замість мечів.
Я задумався над тим чому американські прокатники обрізали фільми і є кілька причин, які існували одночасно. Я вважаю, що Голлівудське кіно не є єдиним правильним еталоном, просто так склалось, що на його розвиток не впливали війни та інші політико-економічні чинники.
Те, що робили американські прокатники (особливо в 60-х, 70-х та навіть 90-х роках), часто межувало з «культурним вандалізмом». Це була стратегія домінування, але вона мала кілька конкретних, досить цинічних причин.
1. Теорія про «недалекого глядача».
Американські дистриб'ютори (найвідоміший приклад — Харві Вайнштейн, якого за це прозвали «Харві Руки-ножиці») щиро вважали, що пересічний американець з Оклахоми чи Айови «не витягне» складний іноземний сюжет. Якщо у фільмі було багато розмов, філософії чи політики (як у «Goyokin»), їх вирізали, залишаючи лише «екшн». Вони вважали, що іноземне кіно має бути «швидким і зрозумілим», інакше глядач засне.
2. Підгонка під стандарти кінотеатрів.
У США існувала жорстка система сеансів. Фільм довжиною 120-150 хвилин дозволяв показати його лише тричі на вечір. Якщо «обрізати» його до 85-90 хвилин, можна втиснути додатковий сеанс і заробити на 25% більше грошей. Мистецтво просто приносили в жертву розкладу попкорн-барів. Хоча свої фільми вони звісно не скорочували.
3. Культурний протекціонізм (Створення «американського» продукту).
Ріжучи фільм і накладаючи англійський дубляж, вони намагалися «привласнити» його. Глядач не мав відчувати, що він дивиться щось чуже й інтелектуально вище. Часто в титрах іноземні імена замінювали на англомовні псевдоніми.
Мета була такою: іноземне кіно має бути лише «екзотичною добавкою» до Голлівуду, а не його конкурентом.
Світ сприймав американське кіно як стандарт, а США сприймали світ як «сировину», яку треба обробити під свій смак.
Цікавий факт: Коли Тошіо Судзукі, який був продюсером фільму Хаяо Міядзакі «Принцеса Мононоке», відправляв його тому самому Вайнштейну, він надіслав йому справжню самурайську катану з запискою: «Ніяких скорочень».
Саме через таке ставлення в США багато шедеврів, як-от «Goyokin» або фільми Кінґа Ху, десятиліттями вважалися «простими бойовиками», поки люди не знайшли оригінальні японські чи тайванські, гонконзькі версії.
Цей фільм подивилась з другої спроби, бо спочатку він настільки вразив мене, що потрібно було зібратись, зосередитись, заспокоїтись.
Фільм знятий угорським режисером Бела Тарром у 2011 році. Після нього він сказав, що більше не буде знімати фільми. Нещодавно він помер. Сценаристом став Ласло Красногаркаї, нобелівський лавреат з літератури.
На початку фільму розповідається історія про божевілля Ніцше.
Це фільм вмирання світу за шість днів на противагу створенню…
Початок фільму вражає. Ми знизу дивимось на якихось трохи шалених візника і коня. З такого ракурсу вони виглядають величезними, монументальними. Вітер та гнітюча музика, де повторюється один і той же мотив без розвитку мелодії, без грайливих ноток. Похмурий, повільний мотив. Сильний вітер стає сильнішим протягом фільму.
Невідомо де, невідомо коли в кам’яному будинку живуть батько з паралізованою правою рукою та його дочка. Вони існують в певному часі, в певному просторі, з якого вирватись не можуть. Вони живут ... ь буденним життям. Щоранку дочка прокидається, йде до криниці по воду, одягає батька, варить одну картоплинку, займається якимось хатніми справами.
Довгі плани, монтаж справляють враження стеження за старим та його донькою. Їх життя таке одноманітне і просте, як і їжа, їжа з однієї вареної картоплини з сіллю.
Шість днів фільму – це шість днів антитворення світу, його згасання. Це апокаліпсис, але не такий, як ми звикли бачити в кіно. Нічого не руйнується, не вибухає, не горить, не трясетеся земля. Є тільки шалений вітер, що несе пил, «тріскучий» пил, є сіре небо, на якому нема ні хмаринок, ні сонця, є голі дерева. Першим відчуває біду кінь, який перестає їсти. Приходить сусід за паленкою і каже, що місто зруйноване за гріхи людей. Господар не вірить.
Далі все погіршується… Дівчина намагається читати книгу, яку дали цигани, але це нічого не змінить в одноманітності життя. Вона довго сидить на стільці біля вікна, там же любить сидіти батько. Але що можна побачити за вікном? Сірість, пил, згасання життя... Може, вони повторюють ті самі вчинки, що відігнати думки про кінець? Все поступово зникає - вода, світло, навіть вітер. Завмирає.
Це майстерно знята притча про згасання життя.
Чорно-білий фільм дає можливість підкреслити світло і тіні, показати колір абсолютно чорним, як простір конюшні з вулиці, або яскраво-білим, коли востаннє горить лампа. Ці кольори створюють незвичну композицію з пляшки з паленкою, що стоїть на столі та двох склянок. Що може бути простіше, а не відірвати очей. Ракурси просто божевільні, як в картинах видатних майстрів. Не можу згадати де, але щось подібне вже десь бачила, в картинах художників минулого.
Це тяглість культурного коду європейської цивілізації.
Це згасання цивілізації, згасання краси, згасання всього.
В цьому фільмі ніхто не помирає, вони, живі, перестають існувати.
Що хотів сказати цим фільмом Бела Тарр і чому він вирішив, що сказав все – відповіді на ці питання потрібно шукати нам самим.
Здається, що саме тепер цей фільм дуже актуальний.
Хоча фільм вийшов у 1979-му, його зйомки проходили в Південній Кореї на початку 1978 року саме тоді, коли в Гонконгу почався «бум» Джекі Чана. Джекі щойно повернувся зі зйомок «Змії в тіні орла» (яку він знімав «в оренду» для Seasonal Film).
Коли «Змія в тіні орла» (березень 1978) стала мегахітом, Ло Вей зрозумів, що його «власність» (Джекі) тепер коштує мільйони. Він через тиждень випускає "Мистецтво змії та журавля Шаоліня" (Snake & Crane Arts of Shaolin), який вже був знятий і лежав на поличці.
Пізніше на цій хвилі Ло Вей починає зйомки нового фільму "Кулак дракона" віддавши хореографію Джекі. Частково це через бажання «втримати» його, але й водночас через фінансовий відчай. Свобода Джекі слугувала як компроміс. Ло Вей бачив, що методи Юань Хепіна (режисера «Змії в тіні орла») та Chen Chi Hwa (режисера "Мистецтво змії та журавля Шаоліня", який до речі й в інших фільмах давав Джекі проявити себе, хоч і знімав під продюсерством та на студії Ло Вея ... ) спрацювали. Він неохоче визнав, що Джекі краще знає, як ставити бої. Даючи Джекі повний контроль над хореографією в «Кулаці дракона», Ло Вей намагався показати, що він теж може бути сучасним продюсером. Надання творчої свободи було спробою задобрити актора, чий контракт Ло Вей тримав у руках як залізну хватку.
Але цікаво, що попри те, що фільм вийшов чудовим, Ло Вей не випустив його одразу. У студії виникли фінансові проблеми, і «Кулак дракона» пролежав у архівах більше року. Його випустили лише у квітні 1979 року, коли Джекі вже випустив власну "Безстрашну гієну". Ло Вей зробив це, щоб просто перебити успіх Джекі та заробити на його імені, поки він остаточно не пішов до Golden Harvest.
Рейтинги Dragon Fist страждають через те, що він занадто серйозний для фанатів «комедійного Джекі». "Snake & Crane Arts of Shaolin" часто сприймають як «просто черговий старий фільм», не помічаючи, що хореографія там на голову вища за все, що знімалося в 1977 році на студії Ло Вея.
У «Кулаці дракона» Джекі вперше зміг реалізувати свою ідею «емоційного бою», де кожен удар має значення для сюжету, а не просто виглядає красиво.
Рішення Ло Вея притримати «Кулак дракона» і натомість випустити з полиць «Охоронців слави» (Magnificent Guardsmen) та «Астральне кунг-фу» (Spiritual Kung Fu) у 1978 році було величезною стратегічною помилкою.
Ло Вей просто боявся ризикувати. Він випускав «Астральне кунг-фу», бо в ньому були елементи комадії, він просто хотів зіграти на успіху "Змії в тіні орла" та "П'яного майстра", але це виглядало підробкою, бо там Джекі не мав творчої свободи лиш намагання бунтувати. Глядачі бачили, що це не справжній стиль Джекі, а намагання режисера та продюсера підлаштуватися під тренд. «Охоронців» Ло Вей вважав «технологічним» через технологію 3D, яка на звичайних екранах виглядала погано. Сюжет був слабким, а Джекі там виглядав просто «гвинтиком» у застарілій системі Ло Вея. Напевно, найбільша іронія в тому, що «Астральне кунг-фу» зібрало непогані гроші в прокаті лише тому, що глядачі після «П'яного майстра» були готові йти на будь-який фільм із Джекі Чаном. Якби не цей контрактний обов'язок, ми б, можливо, ніколи не побачили Джекі в таких дивних і слабких фільмах.
Джекі пізніше згадував у своїй автобіографії, що робота з Ло Веєм була для нього часом глибокої депресії, бо він відчував, що його талант використовують неправильно. Chen Chi Hwa фактично став тим режисером, який допоміг Джекі Чану пережити важкі часи під крилом Ло Вея, даючи йому простір для самовираження. Це чітко видно по фільмам над якими вони працювали в разом.
Якби Ло Вей випустив «Кулак дракона» одразу після успіху «Змії в тіні орла», він би досяг двох цілей:
Довів би, що Джекі - універсальний актор. Глядачі побачили б, що він може не тільки смішити, а й тримати напругу в серйозній драмі. Це стало зрозуміло і в наступних фільмах, але це могло б бути набагато раніше. Підняв би статус самого Ло Вея. Це був би єдиний якісний фільм Ло Вея як режисера в цей період. Він би показав, що здатний знімати сучасне, швидке і жорстке кіно.
У «Мистецтво змії та журавля Шаоліня» кожна сцена — це підручник з кунг-фу, а в «Кулаці дракона» — підручник з операторської роботи та постановки боїв без зайвого монтажу. Фінальний бій у «Кулаці дракона». це один із найсуворіших та найбільш технічних фіналів у всій ранній кар'єрі Джекі.
Фінал «Кулака дракона» — це не просто бійка, це вища математика рухів. Кожен блок, кожне перехоплення рук — це чиста техніка. Особливо вражає те, як Джекі використовує «три кроки» та як він працює корпусом. Це той самий випадок, коли через бойову хореографію передається лють і внутрішній біль персонажа. Після цього фільму стало остаточно зрозуміло, що Джекі Чан — це хореограф-перфекціоніст, який може поставити бій будь-якої складності. Ло Вей, так і не зрозумів, що він тримав у руках не просто актора, а майбутнього режисера-новатора.
«Кулак дракона» був настільки хорошим, що коли Джекі вже перейшов на Golden Harvest і став зіркою «Проєкту А», він згадував цей фільм як одну з небагатьох робіт у Ло Вея, якою він справді пишався.
Цікаво, що навіть через більше 45 років такі фільми як «Мистецтво змії та журавля Шаоліня» та «Кулак дракона» виглядають краще за багато сучасних бойовиків, де все приховано швидким монтажем. Тут камера стоїть на місці, і ти бачиш кожен рух.
Занижені рейтинги, які зараз можна побачити це несправедливість часу і місця, що позбавило «Кулак дракона» та «Мистецтво змії та журавля Шаоліня» стати всезагальною класикою. Сьогодні часто оцінюють люди, які часто оцінюють ці фільми через призму пізнішої творчості Джекі, очікуючи комедії, але ці стрічки працюють за іншими правилами. Вони не бачать тієї ювелірної роботи з традиційними стилями. Ви скажете, що це зараз, а які причин були тоді, коли кар'єра Джекі пішла вгору?
Ось порівняння цих знакових стрічок, яке пояснює, чому одні стали світовими шедеврами, а інші залишилися просто «хорошими фільмами свого часу».
Касові збори та успіху. "Змія в тіні орла" - величезний хіт, прорив та народження нового стилю. "П'яний майстер" - мега-хіт, касові збори врази перевершили "Змію в тіні орла", отримує статус культової класики, закріплює впізнаваність Джекі за межами Гонконгу. "Мистецтво змії та журавля - помірний успіх, традиційний бойовик.
"Кулак дракона" - середній успіх, похмура драма, вийшов значно пізніше через штучне стримування на полиці.
Репутація Ло Вея та його студії на той момент була зіпсована через погані фільми, які вихолили останнім часом. За домінування боролись інші студії, як от Golden Harvest, куди згодом перейшов Джекі. Глядачі вже побачили нову формулу від Джекі і чекали саме її, вони вже втомилися від історій про помсту не бажаючи бачити в Джекі суворого майстра як заміна Брюсу Лі. Вони сприймалися як якісними, але бачили в ньому стандартний продукт «конвеєра» Ло Вея, який на той момент уже втратив довіру дистриб'юторів та аудиторії.
Тож відповідно через багато років ці фільми цінять ті, хто вивчає фільмографію Джекі для широкох аудиторії ці фільми часто залишаються, ніби осторонь. Але я вам рекомендую подивитись ці фільми це класика, фундамент, де Джекі проявляв себе як режисер бойових мистецтв, цей фундамент використовувався і в подальших фільмах, адже частина комедійних фільмів Джекі розмежовувала жорстку хореографію та комедійні моменти поза основним сюжетом, як скажімо в "Поліцейській історії", або зовсім серйозні фільми "Кримінальна історія", "Розбірки в Бронксі", "Громобій", "Серце дракона" та інші.
"Мистецтво змії та журавля Шаоліня" — знятий у 1977 році. Це був один із небагатьох фільмів того періоду, де Джекі мав серйозний контроль над хореографією, що й зробило бої такими видовищними. Випущений 8 березня саме на хвилі успіху "Змії в тіні орла" , який вийшов 1 березня 1978. Крім того, завдяки успіху фільму «Змія в тіні орла» люди ходили в кіно, щоб подивитися щось ще, в назві чого було слово «змія».
"Трохи кунг-фу" (Half a Loaf of Kung Fu) — знятий пізніше, на початку 1978 року, одразу після «Змії і журавля». В обох цих фільмах Ло Вей власник "Lo Wei Motion Picture" був лише продюсером, а не режисером. В обох випадках режисерське крісло займав Chen Chi-Hwa. Чен Чі Хва був другом Джекі та давав йому набагато більше творчої свободи, дозволяв бути самим собою. Саме тому в цих стрічках ми бачимо справжнього Джекі: винахідливого, швидкого та з почуттям гумору.
Загалом тандем Чень Чі-Хва (режисер) + Джекі Чан (хореограф) працював значно ... краще, ніж коли Ло Вей намагався керувати процесом особисто як режисер.
Режисер: Чен Чі-Хва.
1. "Дерев'яні чоловіки Шаоліня" (Shaolin Wooden Men, 1976). Попри те, що це все ще «серйозне» кунг-фу, Чен дозволив Джекі проявити свою креативність у постановці боїв. Сцена з тренуваннями та фінальний іспит із дерев'яними манекенами стали культовими. Фільм має чітку структуру та драйв, якого бракувало роботам Ло Вея. Джекі тут грає німого персонажа, що змусило його більше працювати обличчям та тілом — це був чудовий акторський досвід.
2. "Мистецтво змії та журавля Шаоліня" (Snake & Crane Arts of Shaolin 1978) став демонстрацією технічної досконалості вправного майстра.
3. "Трохи кунг-фу" (Half a Loaf of Kung Fu 1978) став першим сміливим кроком до комедійного жанру, який згодом підкорив світ.
Режисер: Ло Вей.
1. "Новий кулак люті" (New Fist of Fury 1976). Це була спроба зробити з Джекі Чана «нового Брюса Лі». У фільмі є масштабна постановка та драматична вага спадщини Брюса Лі. Це традиційний бойовик про помсту з непоганою хореографією. Але Джекі Чану було вкрай некомфортно в образі похмурого месника. Фільм затягнутий, позбавлений індивідуальності Джекі, а глядачі на той час вже втомилися від нескінченних наслідувань Брюса Лі.
2. "Метеори-вбивці" (The Killer Meteors, 1976).
Це класичний приклад стилю Ло Вея — заплутаний сюжет (у стилі детективного уся), багато розмов і дуже мало того самого «джекічанівського» руху. Джекі тут взагалі грає антигероя (хоча його ім'я і на афіші), а головна зірка — Джиммі Ван Ю. Ло Вей намагався зробити щось епічне, але в результаті фільм вийшов повільним і перевантаженим спецефектами того часу.
3. "Убити з інтригою" (To Kill with Intrigue1977). Це поєднання жанру уся (wuxia) та бойових мистецтв. У ньому багато драми, зрад та хитромудрих планів. Атмосфера похмура і навіть дещо готична. Але багато критиків вважають сценарій заплутаним і нудним. Джекі знову грає не свою роль.
4. "Охоронці слави" (Magnificent Guardsmen 1978) Ло Вей вважав «технологічним» через технологію 3D, яка на звичайних екранах виглядала погано. Сюжет був слабким, а Джекі там виглядав просто «гвинтиком» у застарілій системі Ло Вея.
5. "Астральне кунг-фу" (Spiritual Kung Fu 1978)
спроба зробити комедію, яку він не сприймав до того ж під своїм контролем придушуючи свободу Джекі. Все це виглядало дещо штучно та дивно, але у Джекі не було вибору через конракт зі студією. Ло Вей просто випустив фільм з архіву, бо хотів зіграти на успіху "Змії в тіні орла" та "П'яного майстра". Глядачі бачили, що це не справжній стиль Джекі, а намагання режисера та продюсера підлаштуватися під тренд. Хоча іронічно фільм зібрав непогані гроші в прокаті лише тому, що глядачі після «П'яного майстра» були готові йти на будь-який фільм із Джекі Чаном.
Але все ж був один фільм у якому Ло Вей піддався. "Кулак дракона" (Dragon Fist) є справжнім діамантом у співпраці Ло Вея та Джекі Чана. Це той рідкісний випадок, коли Ло Вей відійшов від своїх шаблонів і дозволив Джекі проявити себе як серйозного драматичного актора та геніального хореографа.
"Кулак дракона" та "Змія і журавель" недооцінені, бо глядачі часто оцінюють ці фільми через призму пізнішої творчості Джекі, або тієї, що вихолила в той же період ("Змія в тіні орла", "П'яний майстер", "Безстрашна гієна", "Молодий майстер", "Проект А") очікуючи комедії, але ці стрічки працюють за іншими правилами.
"Dragon Fist" (1979) — Тріумф хореографії
Це, мабуть, найбільш «дорослий» фільм Джекі того періоду. Ло Вей віддав постановку боїв повністю в руки Джекі. В результаті бої стали швидшими, складнішими та винахідливішими. Сцена з милицею проти металевих тоннф — це вже той самий Чан, який використовує предмети навколо себе. Тут немає гумору. Джекі грає героя, який шукає помсти, але стикається з моральною дилемою. Це глибока історія, яку часто ігнорують ті, хто шукає лише «П'яного майстра».
Затримка релізу: Фільм зняли в Південній Кореї ще на початку 1978-го, але через брак коштів у студії він вийшов лише у 1979-му, коли глядачі вже чекали від Джекі тільки сміху. Це і вдарило по сприйняттю.
"Кулак дракона" був настільки хорошим, що коли Джекі вже перейшов на Golden Harvest і став зіркою «Проєкту А», він згадував цей фільм як одну з небагатьох робіт у Ло Вея, якою він справді пишався.
"Мистецтво змії та журавля Шаоліня" (1978) - естетика руху. Цей фільм часто лають за «затягнутий сюжет», але технічно він бездоганний. Для мене сюжет не затягнутий, тож взагалі не розумію цих притензій. Вступна сцена, де Джекі демонструє форми зі списом на червоному тлі — це справжнє мистецтво бойових технік. Кількість боїв тут рекордна для того часу, і кожен стиль (Змія, Журавель, Тигр) прописаний дуже детально.
Це дивний атмосферний фільм, в якому більше споглядання, ніж дії.
Я обожнюю таке кіно. Розумію, що не кожному таке до вподоби. Але ж кіно має бути різним, має створювати для нас різну оптику бачення світу. Фільми, що мають захопливий сюжет, напружену дію переглядати ніби легше. Проте більшість людей живе звичайним життям, зі своїми буденними проблемами (звичайно, зараз це трохи не про українців). Хоча, може саме зараз варто більше зосередитись на розвитку почуттів, викликаних спогляданням краси світу. Дуже багато тих, хто розповість нам про погане, мало тих, хто говорить про красу.
Фільм поєднує теж декілька поглядів на світ, документальний, містичний, споглядальний.
Повільні сцени в тайському селі на кордоні з Лаосом, тихі розмови за вечерею, зустріч з духами померлих, навіть не з духами, а примарами. Все сплітається, все змінюється. Чи розуміємо ми цей світ? Чи бачимо, ні, чи відчуваємо його красу? Може, варто зосередитись на відчутті прекрасного, а не намагатись зр ... озуміти?
Постійно ловила себе на думці, що якісь елементи залишаються дивними, мінливими. Важко осягнути взаємодію реальності та потойбічності, вони перетинаються, перемішуються.
Таємничим стає ліс, водоспад. До речі, сцени біля водоспаду неймовірно красиві. Гарні, та дуже дивні. Напевне, там є символіка, знайома тайцям, але зашифрована для нас.
Чи потрібно все аналізувати, все розуміти? Просто потрібно пірнути в це тепле, атмосферне видовище і забути про свої турботи, негаразди, страхи. Просто споглядати...
Цей теплий фільм залишив по собі дивне відчуття спокою. Він відкриває іншу реальність, містичну красу світу, в якому ми живемо.
По-перше, фільм мені сподобався. По-друге, фільм є першим екмперементом Джекі над своїм власним стилем.
1978 роцу в Джекі вийшло аж шість фільмів, і саме в цей період стався перехід від «старого» стилю (копіювання Брюса Лі) до унікального стилю «комедійного кунг-фу». Переломним етапому кар'єрі був фільм "Змія в тіні орла". Але є один дуже цікавий нюанс: порядок зйомок не збігався з порядком виходу в кінотеатри. Саме тому виникає плутанина в послідовності становлення фірмового стилю Джекі. "Півпорції кунг-фу" або "Трохи кунг-фу" вважається першим експериментом, хоча глядачі побачили його після прориву "Змія в тіні орла".
"Півпорції кунг-фу" був знятий на студії Ло Вея (Lo Wei Motion Picture). Джекі вже тоді втомився грати «нового Брюса Лі» і самовільно перетворив сценарій на пародію. В цьому фільмі режисером був не сам Ло Вей, а Chen Chi Hwa від якого Джекі отримав свободу на знімальному майданчику, а сам Джекі виступив у якос ... ті режисера бойових мистецтв. Коли Ло Вей побачив результат, він був настільки розлючений "дурістю" Джекі, що поклав фільм на полицю і відмовився випускати його в прокат, вважаючи, що це буде фінансовий крах.
Джекі все ще зв'язаний контрактом з Ло Веєм. Вони знімають фільми, але Ло Вей незадоволений результатами, у нього закінчуються гроші, він складає відзняті фільми на полицю.
Поки «Півпорції» та інші фільми припадали пилом, інша студія (Seasonal Film) буквально «орендувала» Джекі у Ло Вея. Там йому дали повну свободу, і він зняв «Змію в тіні орла». Фільм став мегахітом 1 березня 1978 року.
Тільки після того, як Джекі став зіркою завдяки «Змії в тіні орла» та «П'яному майстру», хитрий Ло Вей зрозумів, що тепер можна продати будь-який фільм із Чаном. Він діставав залежані фільму з архіву і випускав їх в прокат, щоб заробити на новому імені актора.
Якщо дивитися на дати виходу, то «Півпорції кунг-фу» або «Астральне кунг-фу» виглядають як спроби Джекі копіювати свій же успіх у «Змії тіні орла».
Але якщо зазирнути за лаштунки, то стає зрозуміло, що Джекі почав бунтувати та додавати гумор у фільми Ло Вея ще до того, як потрапив до Юнь Ву Пінга.
Найбільш абсурдним було те, що коли Джекі став суперзіркою завдяки свободі в інших студіях, Ло Вей замість того, щоб змінити свій підхід, почав шантажувати Джекі контрактом. Він навіть залучав тріад (китайську мафію), щоб змусити Джекі повернутися до нього і зніматися за копійки в тих самих слабких фільмах. Джекі врятувало лише втручання впливового продюсера Джиммі Ван Ю зірки фільму «Однорукий меченосець», який мав зв'язки з мафією і зміг залагодити конфлікт з Ло Веєм.
Я помітив історичні пап'ятки, які бачив у корейських фільмах та серіалах, тому столо зрозуміло, що фільм знімали в Південній Кореї. Наприкінці 70-х багато фільмів студії Lo Wei Motion Picture знімалися саме в Південній Кореї (часто у копродукції з корейськими студіями). Це робилося з кількох причин:
Локації: Корейські краєвиди, автентичні храми та гори виглядали свіжо порівняно з уже приїденими гонконзькими павільйонами.
Економія: Знімати там було дешевше, а місцеві майстри бойових мистецтв (таеквондо, хапкідо) були чудовими дублерами та акторами масовки. Інколи у фільмах знімались корейські актори.
До речі, саме через зйомки в Південній Кореї в багатьох ранніх фільмах Джекі Чана так багато ударів ногами через вплив місцевих майстрів таеквондо.
Не шукайте глибинних сенсів або оригінальних думок у цій псевдоромантичній історії, бо їх там нема. Парочка потенційних коханців складається з двох дуже схожих по духу, в міру егоїстичних інтровертів середнього віку і традиційної орієнтації, які після короткого знайомства намагаються зрозуміти, чи підійдуть вони одне одному для тривалих стосунків. Кожен згадує попередні знакові події свого життя і зважує шанси, як ляже карта і чи варта гра свічок. Багато дивних розмов про кохання від справжніх знавців цієї важливої справи, як-от (цитую по пам'яті): «...зрештою я пішла від нього бо він мене дуже любив але він любив не ту мою половину особистості не справжню а справжня я не така а набагато гірша тому я не хотіла зробити йому боляче коли він зрозуміє...» Ну, і так далі, коротше кажучи, поперла якась достоєвщина, перепрошую за нецензурне слово, а про кохання, як на мене, тут взагалі не йдеться. Радше, це фільм про нудьгу і страждання людей, які хотіли би кохати, але не мають чим - у н ... их атрофувались внутрішні органи, відповідальні за ці процеси.
Тим не менше, попри банальність діалогів та відсутність "хімії" між головними героями (ненавиджу це слово, бо я дуже довго не міг дотумкати, що воно означає в рецензіях поважних кінокритиків, хе-хе), стрічка має для мене певні позитивні сторони.
По-перше, вона містить пару шикарних епізодів з Фібі Воллер-Брідж, однією з моїх улюблених англійських актрис (див. трагікомедійний серіал «Погань/Fleabag»), яку чудово озвучила Анна Бащева українською з кумедним німецьким акцентом.
По-друге, це один з нових фільмів з зірками першої величини, що знаменує зміну трендів і стереотипів. Тут не знайдете мультирасовості, мультигендерів, швидкісних злягань на мийці і так само обов'язкових донедавна кадрів з пісянням- каканням. А найголовніше, як на мене, що навіть у бойовиках зараз поменшало псевдо-динамічних сцен з порваним кліповим монтажем і безперестанною зміною картинки, що дає можливість таким старим поціновувачам як я, неквапно насолоджуватись різними красотами в кадрі, роздумувати над репліками, тощо. Молодий енергійний глядач, що завмер зі своїм смартфоном у навколишньому просторі, до такого "гальмування" ще не встиг звикнути, і зазвичай нарікає, що фільм необґрунтовано розтягнутий, бла-бла-бла, та ще й викинули з перекладу вкрай необхідні для розуміння сюжету матюки, які були присутні в оригіналі.
По-третє і найголовніше, щоб там не буркотіли молоді і старі кіномани, фільм варто подивитися, бо він оригінальний і стильний (саме через це моя оцінка 7/10, а не 6/10). Це ж все-таки Коґонада, хто не знає, а він - досить цікавий режисер. Мене, наприклад, вперше приємно вразила бездоганна естетика і тонкий гумор його фільму Columbus (2017).
Історія дитинства, приправлена явно вигаданою детективною сюжетною лінією. Та вражає зовсім не вона.
Фільм вийшов не нудним. Відзначу хорошу гру всіх акторів.
Щоправда трохи лячно виглядає в кадрі застигле тюнінговане пластикою обличчя Ніколь Кідман. Що в ролі молодої жінки, що в ролі старшої, актриса виглядає однаково неприродно й ляльково.
Зворушлива історія дружби з українцем Борисом схоже взята з життя, таким щирим, не ідеальним, суперечливим виглядає цей персонаж. Не знаю чому він тут українець, міг би бути і словаком, і хорватом і т.п. Можливо це данина сучасній світовій моді на Україну.
Сім'я, яка спочатку приймає сироту до себе також ніби списана з якоїсь реальної сім'ї. Відповідальний батько підірвав здоров'я, стараючись заробити кошти на утримання молодої дружини та дітей. І от він досяг мети, одружився з порядною дівчиною, народилися четверо дітей, великий будинок - повна чаша. Але руки у нього трусяться від нервового тремору, а діти не розуміють його п ... оетичних декламацій і захоплення красою морської стихії.
Проте Тедді забирає до себе батько-пиятик, що провадить жалюгідне існування у нетрях промислової зони. Гра талановитої актриси Сари Полсон дещо пом'якшує образ мачухи, жінки-відбивалки, яка забрала батька з сім'ї. Вона солодкаво підлещується до свого чоловіка і як усі жінки такого типу, жорстоко ставиться до дитини суперниці, хоча тієї вже нема на цьому світі.
Таке дитинство і ворогу не зичу!
Сподобалось те, що не був зроблений штучний хеппі-енд.
Фільм врятувала хороша гра акторів і правдиве зображення болючих людських почуттів.
Загалом вийшло лише на тверду 7.
Сценарій іноді ніби зшитий з клаптиків.
Діккенс все таки був генієм, тому йому це вдалося, йому одному, - поєднати вигадану детективну розважальну лінію з описом дитинства сироти в "Пригодах Олівера Твіста".
Попередження: рецензія містить спойлери
Сама ідея фільму показати як старий шериф переповідаючи історію свого останнього розслідування вирішує що він занадто старий для цього лайна і варто вчасно зупинитися, показана непогано, є фоновою і особливо не заважає так сказати сюжет в сюжеті. Власне, що за розслідування, яка історія, а тут постає головна фішка цього фільму весь фільм це візуалізація домислів старого шерифа, часто помилкових в силу суб'єктивних так і об'єктивних причин до цього додаємо що візуалізували цю історію режисери доволі вільно через що сюжет фільму для різних людей може кардинально різнитися.
Для себе я зрозумів очевидну річ ніякого Чігура не існувало і старий шериф який знав головного героя до початку фільму як простого чесного роботягу не міг повірити що в один момент ця людина починає вбивати невинних, викрадає великі гроші, зв'язана з картелем, а в кінці так взагалі вбиває власну дружину від чого у старого просто плавить дах і цей шизоїд придумує кілера-психопата з найбільш гейською зачіскою для такого амплуа, ви спитаєте чому це одна людина, з чого я це взяв?
Чігур з'являється нізвідки і в кінці так само зникає в нікуди наче його не існує поза рамками конкретно цього фільму, що ми взагалі знаємо про нього: він був у В'єтнамі, любить дороге взуття, носить білі шкарпетки, знімає ці самі скривавлені шкарпетки в ванній кімнаті і залишає їх там, отримує поранення а на наступний день майже як новий, спочатку озброєний рушницею на пару з пістолетом потім міняє їх на модифікований ним же дробовик, пораненим просить сорочку в хлопця підлітка і знаєте що? Все це з точністю до 100% можна сказати і про головного героя, а ще вони ніколи одночасно не з'являються в одному кадрі навіть під час їхньої ж перестрілки, Карсона Веста старого знайомого Чігура по В'єтнаму найняли щоб він знайшов його бо знає Чігура в лице, але наступна сцена ііііі? Він приходить в лікарню до гг, після цього в готель де проживає Вест приходить Чігур але адресу готелю Вест говорив тільки одній людині - гг, перші пів фільму ми думаємо що Чігур знаходить гг бо серед грошей захований маячок, але це маячня в маячка крихітний радіус дії, і перший раз коли Чігур знаходить головного героя відчувається дуже притягнуто, наче йому неймовірно пощастило що він їхав в правильному напрямку а гг просто дурак поселився в готель при трасі такого просто не могло бути, а після певного моменту маячок і взагалі знищують, але це ніяк не заважає Чігуру опинятись в тих же місцях де гг, і про які може знати тільки гг, як приклад місцезнаходження його дружини, ах так дружина вона повідомляє про смерть шерифу і що буде на похованнях, але нам не кажуть що це поховання головного героя - бо помер не він, в дружини головного героя померла її хвора мати, нам показують надгробок з її іменем, але як же труп головного героя нам показують його великим кадром, а потім ще раз в басейні а потім як шериф приходить опізнати якийсь труп в морг, але це цілковита маячня нам двічі акцентують увагу, шериф занадто старий він не дістає пістолет з кобури навіть при потенційній загрозі і взагалі не відвідує місць злочинів де потенційно можуть бути трупи нам двічі акцентують увагу як він відмовляється від цього, ні ні ні, нізащо такого просто не може бути, це не момент смерті головного героя, це кульмінація для героя шерифа він вже нічого не розуміє він занадто старий, людина яку він непогано знав виявилася психом жорстокість якого шокує, головний герой якого знав шериф помер в його очах, смерть була але метафорична, а сам шериф усвідомив що не розуміє ситуації що не контролює її можливо він і сам в небезпеці і коли він приходить додому йому ввижається що в будинок проникли, що його чекає там Чігур він дістає зброю вперше за фільм відкриває двері, але там нікого тільки нібито монетою відкручена вентиляція, але Антон крупний чоловік він нізащо б не проліз в ту дірку діаметром в сантиметрів 25, бо ЙОГО ПРОСТО НЕ ІСНУВАЛО, НІКОЛИ, кінцівка фільму Чігур вбиває дружину гг, але навіщо це йому гг нібито мертвий, гроші він забрав, де дружина він навіть точно не знає це може знати лише? Абсолютно вірно - головний герой і дружина не лякається коли бачить в своєму будинку вбивцю бо вона знає це лице - перед нею її чоловік, вона говорить що знала що Чігур прийде, але звідки вона взагалі його знає?? чоловік ніколи не розповідав їй нічого , не давав деталей, тим більше не говорив про Чігура, навпаки завжди заспокоював що все в порядку даючи лише план куди треба їхати в цей раз, а коли нібито Чігур вже ось-ось вб'є дружину гг то говорить що в цій смерті винний її чоловік - це не просто так, на цій репліці Чігура велика увага, бо вона дослівна, причиною смерті буквально став її чоловік, після цього саме її тіло приїжджає опізнати шериф в той морг бо мати героїні мертва, а чоловік псих вбивця і шериф знаходиться найближче з тих хто знає її в лице і може підтвердити особу. Крч класний фільм з точки зору сюжету, але і режисура топ інколи напруга відчувається настільки сильно що хоч ножем ріж, браво.
Лише шість серій! Сюжет не провисає ні на мить. Дивитися на одному диханні! Чудовий дует Тесси Томпсон та Джона Бернтала. Так! Я скучив за цим актором, і був радий бачити його в цьому проекті.
ФІльм більше нагадує сценарій молодіжного слешера типу Крик. Так, наче хтось взяв відомі історії але перемістив їх у більш серйозний сеттінг з дорослим життям: кар'єрою, дітьми, непростими стосунками з батьками, проблемами.
Цю думку може підтвердити й фінал - за який, найбільше критикують серіал. Особисто мені, він дуже сподобався. Дикий, можливо нереалістичний але такий вибуховий твіст!
Картинка, хімія між героями, каст акторів другого плану - на високому рівні.
Однозначно рекомендую до перегляду!
Знято стильно, хоч і до болю банально, багато простих фактично театральних сцен, довгі монологи взяті крупним планом з фокусом на мовцю, самі монологи надлишково пафосні, несуть мало сенсу, відчуваються дуже штучно, діалоги які в більшості належать містеру Вайту - теж саме + часто це буквально одні і ті ж репліки де просто міняється порядок слів в реченні.Фільм супер бюджетний і це кидається в очі миттєво, нам не показують буквально нічого, тільки переповідають, сталося те і те, потім приходить новий персонаж і переповідає все те саме іншими словами з невеликими і часто неважливими доповненнями в самому фільмі 90% часу одна пуста локація.Але в цілому фільм норм, дивитись його не важко до певного моменту навіть цікаво, але чому така низька оцінка? якщо чесно 4 шкода ставити все таки дебют + грошей було 0, але 4.5 немає оцінки а на 5 він не заслуговує, так ось - головна проблема це сюжет і його ніяк не виправдати бюджетом чи режисурою, хто щур стає зрозуміло практично одразу, коли стає ... ться один з ключових епізодів фільму кадр поставлений занадто "класично" наче з дешевої лякалки для підлітків і ти буквально сидиш і чекаєш коли станеться очевидна річ, але найгірше далі, коли показують сцену поранення містера оранжа (на мою думку її не мало бути в фільмі) мотивація містера вайта робити ті вчинки які він робить в фіналі падає до 0, фактично в кінці фільм скочується в гей муві між містером вайтом і оранжом бо інакше це ніяк не опишеш, за таку сміливість в 1992 році поставлю 4.5