"Як коваль щастя шукав" – останній фільм Радомира Василевського, якому дуже пасує характеристика "вийшов на зламі епох". Місцями він технічно застарілий (кольори, ракурси, як у фільмах-казках радянського часу), місцями новаторський (комп'ютерний змій зроблений надиво добре). Сюжет тут розгортається в селі та околицях, куди зайшов молодий коваль Михайло, який прямує на Січ. У нього є шабля, подарована загадковим козаком. У селі Михайло закохується в Лесю, але її примушує до шлюбу злий чаклун Лиходум. Оскільки здолати чаклуна просто шаблею неможливо, Михайло отримує допомогу від дівчинки-відьми Христі.
Сам Михайло – це герой початку фільму. Він зустрічає певні дивацтва місця, куди потрапив, за день закохується і з цим пов'язано декілька кумедних сцен. Потім усю увагу перетягує на себе Христя. Вона перемагає чортів, недолугих прислужників Лиходума, не так чарами, як кмітливістю. Треба зазначити, що вона відьма від народження і не прямо в захваті від цього. Л ... иходум дуже бундючний і в цілому стереотипний лиходій, чия смерть, як у Кощія, лежить у яйці під охороною сильного, проте туповатого змія. Ось до змія Михайло вже вирушає особисто, де грає на його непомірній пихатості, а в останніх хвилинах фільму нарешті пускає в справу шаблю.
Сюжет цілком звичайний для казки, з багатьма гумористичними сценками і короткими піснями. Деякі, проте, випадають з оповіді. Наприклад, пан, який не знає української, з'являється для єдиного жарту і потім зникає. Не все гладко також з мовою акторів. Чимало реплік вони наче читають з папірця. Однозначний плюс фільму – це костюми, декорації та пейзажі. Спецефекти (за винятком змія!) нечисленні і добавлені швидше по приколу. А ще там є пісня "Купила мама коника", за якою можна точно встановити епоху створення. Фінал, як належить, щасливий, але кілька загадок так і лишилися нерозкритими.
Загальний "вайб" фільму нагадує казки 80-х, з більш натурними зйомками. І він, головне, ґрунтований на суто українському фольклорі. Якщо місцями якість і просідає, то фільм досі можна розібрати на цитати, щоб відганяти всіляку нечисть.
ЙОНДО 욘더 режисер Лі Джунік
Дія серіалу розгортається в 2032 році. Головний герой Кім Джехьон не може забути свою померлу дружину.
Раптом одержує від неї таємничого листа і зустрічається з нею в якомусь незвичайному місці..
Наукова фантастика — це жанр, у якому важко розібратися, та в якому важко знімати фільми. Або мало інформації, щоб зануритись у створений світ, або все надмірно. «Йондо» вдалося втримати рівновагу від початку до кінця. Однак стрижнем серіалу є не фантастика, а роздуми про людське життя. Як можна досягти щастя? Що надає життю сенс? Як боротися з горем? Чи можна підготуватися до смерті? Також, наскільки етично зловживати людським болем?
Цей серіал – прекрасний витвір мистецтва. Приголомшлива операторська та режисерська робота захоплює.
Сподобалося все – ракурси, освітлення та використання кольорів, правильне використання крупних планів і уповільненого руху, обертання камери, яким ніколи не зловживали. Тонкі та добре розроблені спецеф ... екти. Зверніть увагу на світло в кадрі. Багато подій фільму відбувається ввечері або вночі. І світло в кадрі не від ліхтарів чи інших освітлювальних засобів, не від Місяця. Таке враження, що джерелом світла стають люди, що є в кадрі. Цей фільм медитатитвний з безліччю деталей, притаманних корейському кіно.
Мені сподобалась музика. Серіал ставав аж моторошно атмосферним, деякі сцени здавались реальними до сліз.
За сюжетом, в Кореї дозволили евтаназію. А ще стало можливим підписати певний контракт, щоб після смерті спроектувати своє майбутнє на підставі самих зворушливих і пам'ятних моментів і жити «десь там». Приблизно так можна перекласти корейську назву фільму. Не знаємо де це місце, та чи існує взагалі. Але це місце – де зупиняється час і щастя стає вічним.
Страшно уявити світ, де люди застрягли в оманливій реальності, в своїх ілюзіях та мріях. Відчайдушна потреба тримати поряд своїх близьких, може привести до розмитості самого поняття «реальність». Наука постійно розвивається. А «Кінцева мета науки створення раю», - говорить один з головних героїв фільму.
Ніяких відповідей… Кожен вирішує сам… Та чи сам?
Візуально приголомшливий мінісеріал про смерть, про втрату коханої людини. Поєднання неймовірної краси, чудової режисерської та акторської роботи з надзвичайно важкою темою робить його глибоким і загадковим.
Режисер Лі Джунік
Видатний майстер кіно, режисер таких знаменитих фільмів, як «Король і блазень» (2005), «Трон» (2015), «Пак Йоль» (2017) і, звичайно, «Книга риб» (2021). Його фільми завжди були номінантами та переможцями престижних корейських кінопремій. І це його перший досвід «малого екрану». Але хронометраж серіалу невеликий, як сучасний голлівудський фільм.
Актор Шін ХаҐюн
Не гарненьке лице, а внутрішня сила і геніальна акторська гра. Він досить стриманий, і водночас емоційний. Міміка та жести чіткі, зрозумілі. Як це взагалі можливо, щоб він продовжував дивувати мене своєю майстерністю? Де межа його таланту? Неймовірний актор. Навіть не буду перераховувати фільми й серіали, бо це потягне на окремий допис.
Актриса Хан Джимін.
Тільки недавно подивились чудовий фільм «Щасливого Нового року». А яка тонка гра в фільмі «Жозе». Та ще й мої улюблені фільми «Два промінчика світла», «Магазин Чансу».
«Прекрасні моменти цінні тому, що саме цей момент ніколи не повернеться».
Цей серіал здивував. Не очікувала, що буду дивитись щось таке цілих 12 серій. Та все ж, чому він мені сподобався?
Цікава історія. Звичайно, якщо серіал про судові процеси, то будуть чесні та нечесні судді, прокурори, адвокати. Будуть важкі кримінальні справи з сильними світу цього. Але я не очікувала, що першою буде справа про собаку, про старих та нових власників. Аж так? Ви думаєте, буду таке дивитись? Та завернули дуже цікаво. З кожною серією напруга лише наростала, що не так часто буває в подібних серіалах.
Чудова гра акторів. Особливо хочеться відзначити головного героя Кан Тавіта, якого грає Чон Кьонхо. Це було феєрично, неймовірно. Він збивав з пантелику своїми вчинками, своєю поведінкою. Їм або захоплюєшся, або ненавидиш. Вся команда адвокатів ProBono теж харизматичні та унікальні. Приємно було побачити багато знайомих облич та потішитись їх грою.
Емоційність. Завжди є скривджені долею люди, які шукають правду в суді. Цей серіал не був сльозливо-драматичним, в ... ін викликав іншу реакцію - потрібно боротись, не втрачати надію. Бо, навіть, якщо ти програєш, той, що прийде боротись після тебе, вже буде вище на одну сходинку. Ця думка потішила. Загальний оптимізм серіалу попри постійні труднощі, не здається звичайною бравадою.
Візуальна складова. Серіал ще й дуже гарний. Герої часто збираються відпочити, випити та побазікати біля струмка Чхонгечхон, що є окрасою Сеулу. Кадри вечірнього міста мальовничі, викликають захоплення.
Мені сподобалось. Хоча розумію, що в житті все не так прекрасно. Та все ж хочеться дивитись серіали про хороших людей і в глибині душі вірити, що таких людей більше ніж поганих.
«Плата за страх» Анрі-Жоржа Клузо відомий своїм неймовірним реалізмом, і ця сцена з нафтовим озером — одна з найбільш вражаючих в історії кіно.
Замість сирої нафти на знімальному майданчику використали суміш води та спеціальної чорної сажі (пігменту). Це було зроблено заради безпеки. Справжня нафта надзвичайно вогненебезпечна. Оскільки за сюжетом навколо вантажівок постійно виникала загроза вибуху, використовувати легкозаймисту рідину було б самогубством для всієї групи. Актори мали проводити у цій рідині години, занурюючись з головою. Контакт зі справжньою нафтою викликав би важкі хімічні опіки та отруєння.
Попри те, що "нафта" була імітацією, умови зйомок були жахливими. Суміш сажі виявилася дуже агресивною. Ів Монтан та Шарль Ванель отримали серйозні інфекції очей та вух через тривале перебування у брудній воді. Сажа забивала пори в шкірі, і її було надзвичайно важко відмити, що викликало дерматити.
Клузо був відомий як режисер-тиран. Він змушував акторів працювати ... в цій калюжі багато днів, поки не досягав ідеального дубля, ігноруючи їхні скарги на здоров'я.
Шарлю Ванелю на момент зйомок було близько 60 років. Його витривалість у цій сцені вразила всю знімальну групу, оскільки він виконував майже всі трюки самостійно, без дублерів.
Я не вкурила що це за кіно. Я розгублена.
Початок цікавий, візуал хороший, і все йде непогано до середини фільму.
Аж раптом все скочується у беліберду. У те, чого не може бути.
Ну нема на світі людини, якій настільки були б цікаві переживання Вікенда! Психопатки в природі існують, але вони діють хитро, обережно, холодно і завжди заради своєї вигоди, заради грошей або у крайньому заради слави. А не тому, що хочуть, щоб їм "хто-небудь відкрився". Тобто психологічна достовірність відсутня.
Сценарій зібраний з комплексів і страхів Вікенда, цю маячню придумав точно він. Страх перед фанатками, кожна з яких ну звісно ж, прихована маньячка ))). Якісь муки совісті стосовно покинутих жінок. Продюсер, який без кінця його захвалює. Кошмарний сон, досить цікавий, до речі, і знятий добре, теж мабуть з його головоньки.
Яким дивом тут опинився видатний режисер Шульц?
Вікенд і його зурочив своєю кінематографічною безталанністю.
Трешиною грішною була перша кіноспроба Вікенда, сері ... ал "Ідол". Соромно було за нього, все таки співак він чудовий.
Але як же підставив Роуз Депп! Уміє.
І от настала черга Шульца, який як же дарма повірив Вікенду, недооцінивши невезучість останнього!
Молюся, щоб Вікенд більше не знімав кіно. Він наче Козьма Прутков у кінематографії, вірить, що його маячня, то творчість.
Якщо первісна ідея Чужих - була все ж про "страхи у космосі", то останні фільми все більше приводять до думки про зворотню еволюцію людства.
Початок серіалу дає нам певну надію на "альтернативні види" позаземних істот, людство яке все ж пішло вперед у розвитку (у т.ч через дещо неоднозначну ідею синтів) та щось нове з точки погляду на цей всесвіт, все ж ми повернулися на Землю? Проте всі "переваги" цих ідей, там і залишаться. Це прямий нащадок Ромула, де дорослі впали в дитинство, а діти намагаються показати себе дорослими. Я міг би погодитись з загалом "негативною" оцінкою людству (особливо на фоні останніх десятиліть), але не в такій формі. Все що ми побачимо - не має абсолютно ніяких підстав. Коли в одному кадрі ми бачимо "службу безпеки", уже в іншому ми побачимо що вся організація навіть гірше за сучасні засоби. Ну не може існувати корпорація на вершині світу, з настільки безпорадньою системою. Всі 8 серій це просто пам'ят ... ник фразі "як можна зробити гірше", проте це все ж тільки з боку людства - ідея власне "нових Чужих", порівняно з їх відсталістю у Ромулі це явно щось нове, в гарному сенсі - хоча й потребує розвитку (але і ставить багато питань до взаємодії з Хижаками). І поки "дорослі" бавляться в піску, тим часом синти стають більше схожими на сучасних людей - проте це теж не буде однозначним плюсом. А після всіх цих перепадів - ми отримуємо фінал, який ставить величезні питання до подальшого розвитку всесвіту та, на щастя, не руйнує його повністю. Приречене людство 5,45/10
У центрі сюжету — старий актор мандрівного театру, який повертається в невелике прибережне містечко в якому колись був.
Його світ руйнується, бо театр занепадає, глядачів стає все менше. Це класична для Одзу тема "світу, що минає". Але фінал фокусується на його синові. На відміну від батька, який приречений поневірятися з трупою, його син має стабільну роботу в поштовому відділенні та кохану дівчину. Коли старий актор зрештою їде геть, він залишає сина в спокої. Фінал дає надію, що молоде покоління не повторить помилок батьків і житиме звичайним, щасливим життям осілих людей.
Назва відсилає до водоростей, що пливуть за течією. Це роздуми про людей, які не мають коріння, про акторів, чиє життя — це вічна гастроль. Тут немає надмірної драми. Це спокійне, глибоке спостереження за людськими слабкостями, помилками та спробами знайти прощення. Це медитативна драма про те, що від минулого не втечеш, навіть якщо все життя проводиш у дорозі.
Фільм сподобається любителям спогл ... ядального кіно, де атмосфера та нюанси людських стосунків важливіші за стрімкий розвиток подій.
У центрі історії подружжя Таеко та Мокічі, які живуть разом уже багато років, але живуть в різних світах.
Таеко жінка з вищого класу, яка вважає чоловіка нудним селюком. Вона вигадує хвороби для племінниці, щоб втекти з подругами на курорт.
Мокічі кромний офісний працівник, який любить прості речі: третій клас у потязі, дешеві сигарети, бейсбол і, власне, рис із чаєм. Він терпляче зносить зверхність дружини, що її дратує ще більше.
Головним конфліктом є вишуканість проти щирості. Весь фільм — це роздуми про те, що робить шлюб життєздатним. Таеко називає чоловіка "паном Тугодумом", бо він не відповідає її естетичним стандартам. Хоча як пізніше виявилочь він все прекрасно розумів просто не подавав вигляду. Мокічі бачив фальш "вищого світу", до якого належить його дружина. Прикидаючись простаком, він отримує право не брати участі в їхніх інтелектуальних іграх та снобізмі. Замість того щоб сперечатися з Таеко та її подругами, він просто погоджується з їхньою д ... умкою про себе. Це дає йому спокій та відсутність конфліктів — він дозволяє їй думати, що вона краща, а сам у цей час просто насолоджується бейсболом чи дешевими сигаретами. Тільки по-справжньому мудра людина може дозволити собі виглядати нерозумною в очах інших. Наприкінці фільму Таеко нарешті це розуміє. Його здатність насолоджуватися простим рисом із чаєм — це не ознака низького смаку, а ознака того, що він пізнав сенс життя краще за неї.
Власне, Одзу часто показував таких героїв, які здаються "нудними" лише тому, що вони вже переросли потребу щось комусь доводити.
Ключовий поворот стається, коли Мокічі має раптово полетіти у відрядження до Уругваю. Залишившись наодинці, а потім зустрівши чоловіка, який несподівано повернувся посеред ночі через технічну несправність літака, Таеко нарешті "прокидається" зрозумівши, що вона без нього не може та відчуває порожнечу.
Фінальна сцена, де подружжя самотужки готує на кухні просту страву — очадзуке (рис, залитий зеленим чаєм) — є однією з найсильніших в історії кіно. Це їжа, яку не подають на банкетах. Це щось інтимне, домашнє і справжнє. Мокічі пояснює, що шлюб має бути як смак цього рису — надійним, простим і без зайвих спецій. Таеко вперше усвідомлює, що надійність чоловіка набагато цінніша за світський блиск.
Фільм досі актуальний і буде актуальним завжди. Питання "Ми разом, бо нам зручно, чи бо ми цінуємо одне одного?" не має терміну придатності.
Попри серйозну тему, у фільмі багато м’якої іронії, особливо в розмовах жінок про своїх чоловіків. Це дуже затишне, медитативне кіно про прийняття недосконалостей іншої людини. Воно залишає по собі приємний посмак — як чашка теплого чаю після довгого дня.
"Лісова братія" — це не про ностальгію, а про те, що це досі виглядає гостро, смішно та актуально. Це не просто історія про тварин, це іронічний погляд на наше суспільство споживання.
Мультфільм іронізує над тим, як люди живуть, щоб їсти, і купують речі, які їм не потрібні. Сцена, де Ер Джей пояснює тваринам, що таке ті чи інші речі, які купують люди — підкреслює їхню безглуздість.
Кожен герой має свій характер, від обережної черепахи Верна до гіперактивної білки Хеммі. Фільм дуже швидкий, драйвовий і не дає засумувати ні на хвилину.
Це культовий та не стандартний мультфільм про тварин за своїм змістом, але під час релізу в 2006 він залишився у тіні "Тачок".
"Тачки" від Pixar мали стратегічну перевагу запропонувавши не просто не стандартний сюжет, а абсолютно новий всесвіт, де живими є автомобілі. "Лісова братія" потрапили в пастку тваринного шаблону. На той момент глядачі вже були трохи пересичені мультфільмами про лісових звірів. & ... quot;Мадагаскар", "Сезон полювання", "Льодовиковий період" та й взагалі мультфільми про тварин були частим явищем у світі анімації.
Коли люди бачили на постері єнота, черепаху, скунса, дикобразів, білку, опосумів вони не думали, що це соціальна сатира на капіталізм. Але проблема в тому, що цю глибину важко продати в трейлері. Глядачі бачили просто біганину за чипсами.
"Тачки" били в класичну американську ностальгію відомої траси 66, маленькі містечка, що вимирають, пошук себе. Через це ця історія затягувала навіть дорослих.
Якби "Лісова братія" вийшла сьогодні, коли тема екології, надмірного споживання та нераціонального викортстання стала ще гострішою, вона б мала більший успіх.
У третій частині відбувся помітний зсув акцентів. Хоча дует Даніеля та Емільєна залишається «обличчям» фільму, їхні персонажі стають дещо заручниками своїх побутових проблем, що трохи знижує їхню драйвову енергію. Саме Жебер (Бернар Фарсі) та Кіу (Бай Лін) стали справжніми зірками цієї частини. І саме завдяки цим двом я люблю цей фільм, вони вивезли його на собі.
Тріумф комісара Жебера (Бернар Фарсі).
Якщо в першому фільмі Жебер був просто суворим босом, в другому доповнював комедійність, то в третьому він остаточно перетворюється на головне джерело комедії. Його абсурдність досягає піку. Бернар Фарсі настільки органічний у своєму божевіллі", що глядач мимоволі чекає саме на його появу в кадрі.
Магнетизм Бай Лін (Кіу).
Бай Лін привнесла у франшизу те, чого їй не вистачало — небезпечну сексуальність та харизму антагоніста. Вона виглядає набагато розумнішою за всю поліцію Марселя разом взяту. Її героїня Кіу — це суміш підступності та грації. Вона маніпулює Жебером настільк ... и легко, що це створює ідеальний комічний та водночас напружений ефект. Її візуальний образ і манера гри зробили її найбільш пам'ятним злодієм у всій серії фільмів.
Даніель став занадто спокійним і сімейним, його конфлікт з Лілі (Маріон Котіяр) виглядає дещо одноманітним. Емільєн став ще більш розсіяним, але це вже не викликає такого подиву, як у перших частинах. Фільм фактично перетворився на фарс-комедію навколо Жебера, де легендарне таксі Peugeot 406 слугує лише фоном для пригод. Саме завдяки харизмі Бай Лін та ексцентричності Бернара Фарсі третя частина вважається останньою «класичною» серією перед тим, як франшиза почала втрачати свою якість.
У третій частині Лілі фактично перетворилася на функцію — вона потрібна лише для того, щоб підкреслити кризу у стосунках із Даніелем та показати його одержимість машиною. Її роль у "Таксі 3" можна описати як «декоративне невдоволення».
На момент зйомок "Таксі 3" (2002-2003 роки) Маріон Котіяр вже почала "переростати" цей жанр. Вона активно знімалася в серйозному авторському кіно, і роль "подружки головного героя" стала для неї затісною. Тому вона відмовилася від зйомок у четвертій частині, де її персонаж просто зник без пояснень.
Бай Лін забрала на себе всю жіночу увагу, граючи роль фатальної жінки (Femme Fatale), яка рухає сюжет. Можна сказати, що "Таксі 3" став моментом, коли франшиза перетворилася з "історії про друзів та їхнє життя" на "комедійне шоу імені комісара Жебера".
"Дорога на Ельдорадо"— це той рідкісний випадок, коли мультфільм випередив свій час, ставши жертвою обставин, а потім — іконою поп-культури.
Це справжній buddy movie (кіно про напарників) з ідеальною хімією між Туліо та Мігелем. Він виділявся серед інших мультфільмів того часу дорослим гумором та двозначними підтекстами. DreamWorks не знала, як продавати цей фільм. На постері він виглядав як дитяча казка, але всередині це була авантюрна комедія про шахраїв з азартними іграми, алкоголем і натяками на секс. Глядачі, які повели малечу в кіно мабуть не оцінили. Хоча я підозрюю, що хлопці були закохані в Чель😁.
Над саундтреком працювали Елтон Джон та Ганс Циммер, які разом працювали над саундтреком "Короля Лева" від Disney. Люди почали порівнювати, і "Дорога на Ельдорадо" здався їм вторинним, хоча пісня "It's Tough to Be a God" — це абсолютний шедевр. Також варто відзначити ще один хіт — "The Trail We Blaze".
Ліричний відступ. ... Цікаво, що сам "Король лев" розроблявся як проєкт категорії В, а не А, на нього не ставили, всі топові аніматори працювали над "Покахонтас". До речі перед переглядом "Покахонтас" або після, треба ознайомитись з реальною історією, щоб розуміти чому мультфільм такий суперечливий.
Повертаємось до "Дорога на Ельдорадо". Анімація чудова, неймовірна робота з кольором та мімікою персонажів, яка навіть сьогодні виглядає сучасно. Але фільм вийшов на зіткнені епох. Анімація почала тяжіти в бік 3D. Після успіху «Історії іграшок» від Pixar люди хотіли більше прдібного формату. І головним конкурентом "Дороги на Ельдорадо" був Динозавр" від Disney. Це був один із перших масштабних експериментів Disney з 3D-графікою.
Іронія в тому, що з часом "Дорога на Ельдорадо", яка провалилась в прокаті, стала культовою класико поширюючись на касетах, DVD, ТВ всі наступні роки після виходу і став для багатьох одним з найулюбленіших мультфільмів 2000-х, а про кількість переглядів на піратських сайтах можна тільки уявити. Ба більше навіть зараз вже в соцмеражах з'явились меми з Туліо та Мігелем. Міміка Туліо та Мігеля настільки експресивна, що вона ідеально підійшла для створення гіфок та мемів. Можливо ви бачили один з найвідоміших, коли мова йде про те, що треба щось обрати, а відповідь "Обидва? Обидва. Обидва краще!" А про технологічного "Динозавра" зараз згадують напевно одиниці.
"Дорога на Ельдорадо" мала б більший успіх, якби на нього пішло більше підлітків та молоді, які могли б оцінити жарти Туліо та Мігеля, але вони з більшою ймовірністю пішли на "Гладіатора".
Через провал мультфільму Джеффрі Катценберг (голова DreamWorks) зробив висновок. Студія почала масово переходити на 3D, і наступного року випустила "Шрека", який змінив усе. Але зараз "Дорога на Ельдорадо" сприймається як зухвала, яскрава та неймовірно дотепна пригода, яка не боїться бути самобутньою.
Але DreamWorks не перейшов одразу повністю на 3D, вочевидь, що були розпочаті також інші проєкти, які вийшли після "Шрека", як от "Спіріт" (2002) та "Синдбад: Легенда семи морів" (2003). Обидва стали культовою класикою після прокату в кінотеатрах, але на момент релізу касові збори хоч і не були провальними, але успіхом це не назвати, вони просто повернули затрати і мали незначний прибуток.
У 2002 році "Спірит" потрапив під удар "Льодовиковий періоду" та "Ліло і Стіч". Мультфільм показує конфлікт індіанців та колонізаторів, але через коня, який не говорить, як віслюк у "Шреку".
У 2003 "Синдбад: Легенда семи морів" став піснею традиційної 2D анімації DreamWorks, об'єднавши її з 3D елементами. Ерида мабуть, одна з найефектніших лиходійок в історії анімації. Її рухи, що нагадують дим або воду, — це технічний шедевр. Але того ж року вийшов всім відомий "У пошуках Немо". Окрім анімаційний фільмів вийшли "Володар перснів: Повернення Короля", дві частини "Матриці", "Пірати Карибського моря" та інші. "Синдбад" просто загубився і не витримав конкуренції.
Попередження: рецензія містить спойлери
Засуджений до смертної кари Чан Джин намагався вчинити самогубство в камері. Його рятують, щоб за тиждень виконати вирок, тобто позбавити життя. Новини дивиться молода жінка з сумним і зовсім невиразним обличчям. Так починається фільм. Мені здається, що вже спочатку режисер пропонує нам відключити логічне мислення, адже хіба є сенс рятувати людину, щоб відразу її вбити.
Цей фільм я дивилась в кінотеатрі на фестивалі азійських фільмів. Це було давно, але я добре пам’ятаю свої враження. Лише два рази в житті я повністю "злилась" з фільмом, зникла з цього світу.
Почитала, що пишуть про цей фільм інші. Рецензії мене дуже здивували. Ніби ми дивились різні фільми. Напишу про своє враження, будуть спойлери.
Для мене це фільм про зв'язок смерті, любові та свободи. Кім Кідук створив містичний фільм. Дихання - це життя, але дихання неможливо побачити - його можна відчути. І так режисер веде нас до відчуттів, до того, що вони невіддільна (частина/ознака) нашого існування. Невидиме, незрозуміле впливає на нас, володіє нами. Героїня в дитинстві пережила досвід вмирання, коли надовго стримала дихання, але цей досвід залишив в неї спогад про неймовірне відчуття свободи, про можливість літати, про крила. І тепер вона задихається у своєму сімейному житті, навіть зрада чоловіка не стала для неї чимось надзвичайним, адже в її житті давно є лише обов’язки, нема почуттів. І скульптура, яку вона створює – це жінка, тіло якої роздирають пташині крила. Це прагнення пережити ще раз відчуття свободи, стати собою, позбутись того, що обтяжує.
О, як гарно летить донизу біла чоловіча сорочка, яка випадково випала з її рук. Ніби птах, що подає на землю і, якому після падіння, місце лише на смітнику.
Чому вона поїхала у в’язницю? Пережила чотири побачення з Чан Джином. Вона створила йому уявну реальність. Кольорові шпалери, наївні пісеньки, квіти, вентилятор, рятувальний круг.
Весна – початок, дитячий досвід вмирання і свободи. Літо - радість молодості. Осінь з червоними деревами, її сум, її слова «Осінь хвилює людей, навіть сам вигляд червоних дерев збуджує. Там на горі серед червоних дерев був чоловік, якого я кохала». Але ця реальність несправжня. Як подих - прояв життя людини, так і образи фільму - прояви чогось глибоко внутрішнього. Реальні тільки відчуття, почуття. Чотири пори року, чотири етапи життя, що ведуть до смерті.
В цьому фільмі все символи, знаки. В'язень б'ється головою об стінку, а героїня розбиває склянкою голову чоловіка.
І у них однакові сліди крові на обличчі.
Коли вона знову пережила своє життя, створюючи кольоровий світ для в'язня, щось змінилось в ній самій.
Знову героїня витрушує білу сорочку, але вже навмисне скидає її вниз. Однак цього разу, вона не викидає її. Вона забирає сорочку, змиває бруд - це ніби символізує її намір очистити свої відносини з чоловіком. Чоловік кинув коханку.
Чудовий епізод, коли вона приходить до них додому, але ми бачимо тільки руку, що дає ляпаса.
Коли героїня дізнається про нову спробу самогубства ув'язненого, вона відчуває необхідність побачити його і передати йому своє заповітне переживання, як подарунок перед стратою, звільнення від страху смерті.
Вона розбиває скульптуру, вона хоче відчути цю свободу на межі життя і смерті. Чоловік везе її до в'язниці, де вона пристрасно віддається Чан Джину. Затиснувши йому, ніс і закриваючи дихання своїм поцілунком, героїня змушує його і себе знову пережити мить смерті в той момент, коли вони зливаються в єдине ціле. Вони разом помирають і перероджуються.
У них нема спільного майбутнього. Героїня повертається до чоловіка, вона грає з дитиною і чоловіком біля сніговиків. О, ця незбагненна любов корейців до снігу... А потім вони їдуть в машині та співають.
А в'язень? Що з ним?
Кім Кідук художник, який чудово знає, що він хоче нам сказати. Його парадоксальні режисерські рішення виштовхують глядача з побутової площини в метафізичний простір. Його фільми неможливо довести до якогось єдиного сенсу, бо тоді вони втрачають філігранність смислів. Як на мене, деякі його фільми занадто жорстокі. Цей фільм не такий.
Проте, це не фільм для легкого перегляду. Це не масове кіно, не знаю, чи вам сподобається.
Моя подруга сказала, що в кінотеатрі вона "з усіх сил намагалась не пустити фільм у свою душу".
Але деякі глядачі можуть знайти щось для себе, пережити, увійти в чужі почуття, відчути сильні емоції, зітхнути з полегшенням, і знайти сили, щоб жити далі.
«Ляльки» — чудовий фільм про справжнє кохання та сенс життя. Він ідеально зрежисований, він ідеально зіграний. Він ідеальний у всьому? Може бути, але це, звичайно, залежить від вас. Дивний спосіб знімання фільму підкреслює історію, робить її глибокою. Традиційне фільмування використовувало б символи, щоб підкреслити дію, але тут символи використовуються незалежно від дії, і це надає сили історії.
Особисто я вперше пережила культурний шок. В енциклопедії пояснюють цей термін, як «психологічна дезорієнтація і фізичний дискомфорт індивіда при зіткненні з іншим культурним середовищем». Тобто цей термін підкреслює більше негативну сторону зустрічі з іншою культурою.
У мене було щось інше - приголомшення та захоплення. Мені здавалось, що може зупиниться серце від глибини чужої культури, від неймовірної краси, інакшості світосприйняття та вираження почуттів. Я ще ніколи не бачила фільм про кохання, який був би тільки відчуттям, емоцією. Розум замовкає, бо серце стає так ... им великим.
"ЛЯЛЬКИ" – це хайку в кіно.
Та що я взагалі пишу?
Це або відчуваєш, або ні...
Не можу розповісти, чому люблю захід сонця в море,
або зітхаю, коли слухаю Адажіо Альбіноні.
Серед гвоздик –
Метелик білокрилий.
Чиясь душа?
Почали намагатися щось знімати - добре, ну і на цьому все. Не вийшло цьому разу, може наступного... Зомбаки- ок, але ну Камон, що це за плюшева іграшка на стероїдах, не витримав трешу і вимкнув. Якось все рване, саундтрек з мого плейлисту,але якось він не гармонічно з'являється. Чим закінчилось навіть немає бажання додивитися.
Попередження: рецензія містить спойлери
«Драйв» працює не на рівні складної інтелектуальної головоломки, а на рівні атмосфери, емоцій, стилю і візуальної мови. Ось що насправді важливо для того, щоб цей фільм «зайшов»:
- Терпіння до повільного темпу
- Відкритість до мінімалізму (мало діалогів, довгі плани, мовчання)
- Смак до естетики (неон, синтвейв, ретро-стиль 80-х)
- Готовність сприймати насильство як частину емоційного контрасту, а не просто «екшн»
- Досвід перегляду нестандартного кіно (Лінч, ранній Скорсезе, неонуар)
P.S. кому сподобався фільм, рекомендую подивитися «Водій» (The Driver) 1978 року, бо це прямий прототип і головне натхнення для «Драйву» 2011 року.