may4444

Похмура артуха про безвихідь.
Найціннішими у фільмі здалися кадри, які показують Мілан кінця 60-х, автомобілі, будинки, поле, місто, як це все виглядало. Гірше, ніж тепер, треба сказати.
Сюжет - досить похмура метафора фатального кохання.
Зловісний саундтрек з якимись духовими інструментами.
Дивлячись фільм, здається, що нуднішого життя, ніж у Мілані 60-х годі знайти.
Повільний темп. Є досить грубо зроблена зйомка, коли показують одне, наступний кадр - інше, як дві картини, так ніби режисер не вміє плавно зв'язати їх.
Такі зйомки наводять на думку, що артхаус як такий виник через те, що чесні і серйозні режисери, яким було що сказати, не вміли знімати і сміливо знімали як прийдеться. А потім це стало стилем.
Не рекомендую цю застарілу тягомотину до перегляду. Це не попса, але на мою скромну думку й не щось видатне.
Хіба, якщо ви вже в любовній депресії, і хочете посилити її заради принципу.
Також треба сказати, що після перегляду такого депресивного авторського кіно перша-ліпша тупа комедія з закадровим сміхом здається даром божим.
А якщо вас "затащило" від такого кіно, то гляньте схожу за тематикою свіжішу артуху - Les Amours imaginaires (Heartbeats, 2010) режисера Ксав'є Долана.
3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментарі:
Доктор Смалець 7/10
Погоджуюсь. Ксав'є Долан набагато симпатичніший, ніж П'єр Паоло Пазоліні. Хоча мене не затащило від жодного з них. Ну, але нехай собі будуть...))
1  
may4444 4/10
Не симпатичніший, на мою думку. Але...щось не про те бесіда пішла... 😂
1  

Увійдіть, будь ласка, щоб коментувати

Нещодавно переглянуті: