Повсталий з пекла: як франшиза Клайва Баркера ство - Рецензія до фільму «Повсталий з пекла» / Hellraiser

«Повсталий з пекла» — це не просто серія фільмів про демонів із гачками, ланцюгами та людину з цвяхами в голові. В основі франшизи лежить значно цікавіша ідея: існують двері до виміру, де біль і насолода перестали бути протилежностями, а відкрити ці двері може людина, яка достатньо сильно прагне вийти за межі звичайного досвіду. Ключем стає конфігурація Лемаршана — механічна головоломка, яка не стільки викликає зло, скільки відповідає на бажання того, хто її відкрив. І саме ця деталь відрізняє «Повсталого з пекла» від більшості хорор-франшиз: спочатку людина сама простягає руку до забороненого, а вже потім з'являються сенобіти.

Чотири фільми, в яких «Повсталий з пекла» створив власну міфологію
Якщо дивитися всю франшизу поспіль, швидко стає зрозуміло: перші чотири частини працюють як основний цикл. Вони різні за стилем, масштабом і навіть розумінням Пінхеда, але кожна додає до світу щось принципово нове. Перший фільм показує двері. Другий дозволяє зазирнути по той бік. Третій перетворює Пінхеда на повноцінного центрального персонажа. Четвертий пояснює походження самої скриньки та намагається замкнути історію в коло.

Далі серія продовжиться ще багато років, але саме тут знаходиться її кістяк.

«Повсталий з пекла» 1987 року: хорор, у якому монстром виявляється бажання
Дебют Клайва Баркера сьогодні цікаво переглядати хоча б тому, наскільки мало він нагадує типовий фільм про Пінхеда.

Пінхед, якого зіграв Даг Бредлі, ще не суперлиходій і навіть не головний антагоніст. Справжнім центром історії є Френк Коттон — людина, якій звичайних задоволень стало недостатньо. Він шукає щось сильніше, купує загадкову головоломку і відкриває конфігурацію Лемаршана.

А у відповідь приходять сенобіти.

Саме тут Баркер формулює одну з найкращих ідей усієї серії. Сенобіти не сприймають себе катами. Вони дослідники меж фізичного відчуття, для яких категорії болю та насолоди давно змішалися. Людина просить показати їй невідоме — вони показують.

Проблема лише в тому, що людська уява виявляється значно скромнішою за їхнє розуміння задоволення.

Але основна історія першого фільму взагалі розгортається не в пеклі. Френк випадково повертається у світ живих, буквально відновлюючи тіло завдяки крові інших людей. Джулія, яка колись була його коханкою, починає приводити йому чоловіків як жертв.

І ось тут «Hellraiser» стає особливо неприємним у хорошому сенсі.

Це камерна сімейна історія про зраду, одержимість, сексуальну залежність і людину, яка готова розібрати навколишній світ на шматки заради власного бажання. Сенобіти стоять десь збоку. Вони не причина трагедії. Люди чудово створюють її самі.

Навіть знаменита конфігурація Лемаршана працює не як проклятий предмет із традиційного хорору. Вона ближча до контракту.

Ти відкрив двері.

Отже, хтось прийде.

«Повсталий з пекла 2»: тепер двері відчиняються повністю
«Hellbound: Hellraiser II» 1988 року робить саме те, чого зазвичай хочеться від хорошого продовження: не повторює перший фільм, а заходить туди, куди попередній лише дозволив заглянути.

Кірсті опиняється в психіатричній лікарні, де доктор Ченнард виявляється набагато зацікавленішим у її розповідях про сенобітів, ніж мав би бути нормальний психіатр.

Через нього повертається Джулія.

Потім відкривається конфігурація.

І починається справжня екскурсія пеклом.

Саме друга частина перетворює невідомий вимір першого фільму на простір із певною структурою. Ми бачимо лабіринт, знайомимося з Левіафаном і починаємо розуміти, що сенобіти не просто випадкові істоти, які вискакують із темряви після відкриття коробки.

У них є система.

Є ієрархія.

Є власна логіка.

Найважливіше відкриття стосується Пінхеда. Колись він був людиною — капітаном Елліотом Спенсером. Ця деталь змінює сприйняття персонажа. Перед нами не вічний демон, який існував від початку часів, а результат трансформації.

І це дуже баркерівська думка.

Межа між людиною та чудовиськом тут не бетонна стіна. Її можна перейти.

Доктор Ченнард переходить її буквально, перетворюючись на одного з найбільш гротескних сенобітів ранньої франшизи. Його трансформація показує, що механізм пекла здатний не лише забирати людей, а й переписувати їх.

Другий фільм також остаточно закріплює Левіафана як одну з фундаментальних складових міфології. Це вже не просто історія про магічну коробку. За нею стоїть цілий вимір.

Якщо перший «Повсталий з пекла» — це дверна щілина, то друга частина розчиняє двері навстіж.

«Повсталий з пекла 3»: момент, коли Пінхед зрозумів, що він кінозірка
У третій частині відбувається важливий жанровий злам.

Пінхед виходить на передній план.

Після подій другого фільму його демонічна частина відділяється від людської особистості Елліота Спенсера. У результаті зникає значна частина внутрішніх обмежень персонажа. Перед нами агресивніший Пінхед, якого вже набагато легше продавати як центральне обличчя хорор-франшизи.

Це одночасно плюс і початок проблеми.

«Hellraiser III: Hell on Earth» значно гучніший. Тут є нічний клуб, масові вбивства, нові сенобіти, масштабні сцени й набагато більше самого Пінхеда.

Баркерівської інтимності стає менше.

Зате з'являється інша цікава річ: протистояння Пінхеда самому собі.

Елліот Спенсер — залишок людини.

Пінхед — звільнене від людської частини бажання домінувати та мучити.

Їхнє возз'єднання повертає персонажу ту дивну дисципліну, яка робила ранніх сенобітів цікавими. Адже сенобіти першого фільму не поводяться як маніяки, що бігають містом у пошуках випадкових жертв. У них є порядок.

Третій фільм частково руйнує цю концепцію, але водночас прямо показує, що без людського залишку Пінхед перетворюється на щось значно примітивніше.

Особливо показові нові сенобіти, створені з людей сучасного світу. Камера, компакт-диск, техніка стають частиною тіл. Подекуди це виглядає майже комічно, проте сама ідея цікава: пекло адаптує людину під предмети та залежності її епохи.

А фінал залишає ще одну важливу деталь.

Конфігурація Лемаршана опиняється в бетоні нового будинку, а її геометричний орнамент буквально переходить в архітектуру.

До цього образу наступний фільм ще повернеться.

«Повсталий з пекла 4: Кровна спорідненість»: звідки взялася коробка
«Hellraiser: Bloodline» 1996 року — дивний фільм.

У ньому відчуваються монтажні проблеми, нерівна структура та боротьба різних задумів. Але якщо говорити саме про лор франшизи, пропускати четверту частину не можна.

Бо це фактично біографія конфігурації Лемаршана.

Історія починається у XVIII столітті з французького майстра Філіпа Лемаршана, який створює механічну головоломку на замовлення аристократа Дюка де Л'Іля. Майстер не усвідомлює справжнього призначення механізму: конструкція повинна стати воротами для виклику істоти з іншого виміру.

Так з'являється Анжеліка.

І раптом звичайний реквізит із першого фільму отримує історію.

Але «Bloodline» йде далі. Він будує сюжет навколо нащадків Лемаршана, які протягом поколінь намагаються виправити помилку свого предка. Історія проходить через різні епохи й доходить до 2127 року, де космічна станція фактично перетворюється на гігантську протилежність конфігурації Лемаршана — механізм, створений не для відкриття дверей, а для їх остаточного закриття.

Звучить шалено.

Тому й цікаво.

Четвертий «Hellraiser» намагається зробити з маленької золото-чорної коробки предмет, який впливає на покоління людей і навіть на архітектуру.

Не всі елементи працюють однаково добре. Пінхед уже значно ближчий до традиційного кіношного лиходія. Деякі сцени ніби належать до різних версій одного фільму.

Але фундаментальний цикл завершено.

Ми знаємо, що відкриває коробка.

Ми бачили світ за дверима.

Ми знаємо, ким був Пінхед.

Ми знаємо, хто створив механізм.

Ми знаємо, що існує спосіб створити його протилежність.

Для основного кінолору цього достатньо.

Що варто запам'ятати з перших чотирьох фільмів
Якщо відкинути окремі суперечності між частинами, рання міфологія «Повсталого з пекла» тримається на кількох речах:

конфігурація Лемаршана є ключем до іншого виміру, а не просто проклятим сувеніром;

сенобіти пов'язані з дослідженням крайніх фізичних відчуттів;

біль і насолода для них не мають тієї межі, яку проводить людина;

Пінхед колись був людиною на ім'я Елліот Спенсер;

людина може бути перетворена на сенобіта;

за світом сенобітів стоїть Левіафан;

конфігурацію створив майстер Філіп Лемаршан;

відкриття проходу запустило історію, яка переслідувала його нащадків;

механізму відкриття можна протиставити механізм закриття;

головною небезпекою серії спочатку було не саме пекло, а людське бажання отримати більше, ніж людина здатна витримати.

Саме з цих деталей складається той «Hellraiser», який варто вважати основою франшизи.

А далі починається бог зна що
Після «Bloodline» франшиза потрапляє в дуже дивну фазу.

«Hellraiser: Inferno» 2000 року ще можна дивитися як похмурий психологічний детектив. У певному сенсі фільму навіть пасує те, що Пінхед знову відходить на другий план.

Проблема проявиться пізніше.

Серія поступово перестає розвивати власний світ.

«Hellseeker» повертає Кірсті, але не створює для міфології нового напрямку. «Deader» експериментує з культом і темою воскресіння. «Hellworld» раптом заграє з молодіжним хорором середини 2000-х і комп'ютерною культурою. «Revelations» існує у світі, де Пінхед уже втратив навіть звичне обличчя Дага Бредлі. «Judgment» намагається вигадати нову бюрократію потойбіччя з Аудитором та процедурою оцінювання людських гріхів.

Окремі знахідки там є.

Цілісної еволюції немає.

І це, мабуть, найбільша проблема пізнього «Hellraiser».

Франшиза мала один із найкращих світів у жанрі й замість того, щоб досліджувати його, роками використовувала Пінхеда як знак на коробці: побачив обличчя з цвяхами — зрозумів, що перед тобою «Hellraiser».

А сам сенс образу поступово розмивався.

Пінхед дедалі частіше ставав просто демоном, який карає поганих людей.

Для цієї франшизи це майже найменш цікава версія персонажа.

Бо Пінхед ніколи не був Фредді Крюгером.

Йому не потрібно вигадувати привід, щоб убити чергову людину.

Набагато страшніша рання концепція: ти сам знайшов коробку, сам її відкрив і сам попросив показати тобі щось, чого раніше не відчував.

Сенобіти лише виконали прохання.

Чому пізні продовження виглядають чужими
Справа навіть не в дешевших ефектах чи меншому бюджеті.

«Повсталий з пекла» може прекрасно працювати майже без грошей. Перший фільм значну частину часу проводить у звичайному будинку.

Проблема в іншому.

Серію поступово залишають її головні теми: бажання, тілесність, трансформація, добровільне наближення до забороненого, неоднозначність насолоди та болю.

Замість цього з'являються детективи, серійні вбивці, культи, галюцинації, молодіжні компанії.

А потім у фіналі десь обов'язково потрібно поставити Пінхеда.

Ніби без нього глядач не зрозуміє назву фільму.

Тому частини після четвертої краще сприймати не як великий послідовний епос, а як набір альтернативних спроб використати один і той самий образ.

Деякі цікаві.

Деякі дивні.

Деякі хочеться повернути назад у коробку і більше ніколи не складати правильну комбінацію.

«Повсталий з пекла» 2022 року: перезапуск, який нарешті щось зрозумів
І ось тут відбувається цікава річ.

Фільм Девіда Брукнера 2022 року не намагається продовжувати стару хронологію. Це нове прочитання ідей Клайва Баркера: інша історія, інша героїня, інша версія сенобітів і нова інтерпретація головоломки.

І замість поклоніння старим фільмам Брукнер робить найправильніший можливий хід.

Він знову починає думати про те, що таке конфігурація Лемаршана.

Коробка перестає бути кнопкою «викликати Пінхеда».

Вона знову стає системою.

Механізмом.

Ритуалом.

Об'єктом, правила якого потрібно вивчати.

Ось цього франшизі бракувало роками.

Конфігурація Лемаршана нарешті перестає бути просто кубиком
У версії 2022 року головоломка має шість основних конфігурацій:

Lament — життя;

Lore — знання;

Laudarant — любов;

Liminal — відчуття;

Lazarus — воскресіння;

Leviathan — влада.

Для завершення ритуалу потрібні жертви, після чого той, хто пройшов шлях головоломки, може отримати аудієнцію у Левіафана та обрати бажану «нагороду».

І це чудове розширення старої ідеї.

Тому що механізм тепер буквально змінюється.

Деталі рухаються.

Геометрія перебудовується.

Одна конфігурація переходить в іншу.

Предмет виглядає не декоративною шкатулкою, а фізичним інтерфейсом іншої реальності.

У старому «Hellraiser» коробка відкривала двері.

У новому вона пропонує шлях.

І кожна наступна форма наче говорить: ти все ще можеш зупинитися.

Але люди, звісно, не зупиняються.

Нові сенобіти теж повертаються до Баркера
Ще одне вдале рішення — дизайн.

Замість чорної шкіри, ланцюгів та майже фетишистського одягу старих сенобітів нові істоти ніби носять власні тіла як костюми.

Шкіра розрізана.

Перетягнута.

Загорнута.

Частини анатомії перетворюються на орнамент.

Через це сенобіти виглядають не як учасники підземного клубу, що випадково зайшли не в ті двері, а як істоти, для яких тіло стало матеріалом для дизайну.

Це дуже добре відповідає самій концепції.

Для сенобіта тіло не святиня.

Це конструкція.

Її можна розрізати, перебудувати, підвісити, вивернути та перетворити на нову форму існування.

Пінхед більше не зобов'язаний бути Дагом Бредлі
Найризикованішим рішенням було замінити настільки впізнаваний образ.

У версії 2022 року роль головного сенобіта, якого тут доречніше називати Жрецем, виконує Джеймі Клейтон.

І копіювати Дага Бредлі вона не намагається.

Це принципово.

Новий Жрець говорить спокійно. Рухається повільно. Не поводиться як звичайний антагоніст.

У персонажа знову з'являється відчуття дивної релігійної функції.

Перед нами не просто істота, якій подобається завдавати болю.

Перед нами представник системи, де біль має зовсім інше значення.

Саме такими сенобіти й повинні бути.

Людина дивиться на понівечене тіло і бачить катування.

Сенобіт дивиться на нього і бачить одкровення.

Ось між цими двома поглядами й народжується «Hellraiser».

Найкраща ідея нового фільму — бажання завжди перекладається мовою сенобітів
Мільйонер Роланд Войт хоче отримати те, що вважає найвищою нагородою.

Але тут діє старе правило франшизи: людина формулює бажання людською мовою, а Левіафан відповідає мовою сенобітів.

І різниця між ними величезна.

Хочеш відчуттів?

Отримаєш їх.

Питання лише в тому, чому ти вирішив, що вони будуть приємними.

У цьому новий «Повсталий з пекла» нарешті повертається до першоджерельної логіки.

Сенобіти не обманюють у звичайному сенсі.

Вони дають саме те, що обіцяли.

Просто значення слова «насолода», «влада» чи «відчуття» для істоти Левіафана може радикально відрізнятися від людського.

Чому «Повсталий з пекла» 2022 року не замінює оригінал — і це добре
Новий фільм не настільки брудний, інтимний і сексуально тривожний, як картина Баркера 1987 року.

Це інший тип хорору.

Він масштабніший.

Міфологічніший.

Структурованіший.

Подекуди навіть занадто акуратний.

Але Брукнер робить важливішу річ: він не намагається відтворити старий фільм кадр за кадром.

Він бере його фундаментальні поняття й питає, що ще з ними можна зробити.

Що, якщо конфігурація Лемаршана має кілька форм?

Що, якщо кожна форма означає певне бажання?

Що, якщо відкриття коробки — лише перший етап довшого ритуалу?

Що, якщо Левіафан може щось запропонувати людині?

Що, якщо «нагорода» сенобітів насправді значно страшніша за покарання?

Ось так і потрібно розширювати франшизу.

Не додавати Пінхеду чергову групу людей на забій.

Додавати правила світу.

Головний лор закінчився на четвертій частині, але ідея пережила всі невдалі продовження
Якщо хочеться побачити «Повсталого з пекла» саме як міфологію, оптимальна траєкторія дуже проста.

А потім — одразу 2022.

Вийде майже дивовижно цілісний цикл.

Перший фільм показує, що коробку можна відкрити.

Другий показує, куди вона веде.

Третій розкриває природу Пінхеда.

Четвертий розповідає, звідки взялася конфігурація Лемаршана.

А версія 2022 року ставить найцікавіше питання після багатьох років топтання на місці: а що, якщо ми знаємо про цю коробку далеко не все?

Саме тут франшиза знову починає дихати.

Бо найбільша цінність «Повсталого з пекла» ніколи не полягала в тому, скільки способів Пінхед знає для використання ланцюгів.

Цікавіше інше.

Десь існує маленький механічний предмет.

У нього є правила, яких ми до кінця не розуміємо.

Він може змінювати форму.

За кожною конфігурацією стоїть певна обіцянка.

А за обіцянкою — істоти, чиє розуміння бажання настільки відрізняється від нашого, що навіть подарунок від них може виявитися найгіршим можливим покаранням.

І після «Повсталого з пекла» 2022 року знову хочеться побачити наступну форму коробки.

Для франшизи, яка стільки років не знала, що робити із власним пеклом, це вже дуже хороший результат.

Повсталий з пекла: як франшиза Клайва Баркера створила свій лор, загубила його і повернулася у 2022 році