В ім'я батька
В ім'я батька (1993)
In the Name of the Father
Lilia Omelianenko

Від батька не втечеш

Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: Право — это узкое одеяло на двухспальной кровати, когда ночь холодная, а в кровати — трое. Куда его не натягивай — всё равно кому-то не хватит. к/ф “Вся королівська рать”

Справді, під час перегляду якось несподівано вдарила в голову думка, що і рада б доросла дитинка брехати таткові, що у неї все добре і вона живе праведним і респектабельним життям, а на ділі поїдати марки з кислотою, але лафа закінчується, коли ви з татком раптово опинитеся в одній тюремній камері. Так, синку, ніякого тобі більше приватного життя, і відбій о 10. І тут впору або стати “слухняним хлопчиком”, або вимушено пройти усі стадії дорослішання і сепарації від батьків, які з тих чи інших причин не пройшов на волі. Через відкритий бунт і непослух - до усвідомлення своєї відповідальності, вияву турботи, пошуки прощення і необхідність спокутувати провину. На виході - абсолютно інша людина, вихована у тюрмі, але не тюрмою. Таки рідко кому тюрма робить такий королівський подарунок.

Насправді фільм в основному не про те. Це один із тих випадків, коли життя підкидає такі історії, що і сценариста не треба, але і емоції глядачів часто викликає не стільки фільм як художній витвір, скільки сама по собі історія і усвідомлення того, що усе це сталося насправді. З одного боку, це якось не зовсім справедливо, а з іншого - не можемо ж ми оцінювати фільм безвідносно до реальної історії. Тим більше, що питання, які він підіймає, ще довго лишатимуться актуальними. Тут і обмеження демократичних свобод через загрозу тероризму, його плюси і мінуси, і недосконалість правоохоронної системи через людський фактор, і дискримінація за національною ознакою, і на закуску - приємний правовий прецедент вкупі із думкою про те, що активна частина громади - це сила. Причому, з урахуванням того, що події відносно недавні (1974 р.), і того, що терористична загроза не втрачає актуальності, він - як засторога нинішнім і майбутнім поколінням, які продовжують і будуть продовжувати шукати баланс між безпекою і особистою свободою.

Із плюсів також: прекрасна акторська гра Дей-Льюіса, ідейна складова і робота сценаристів, які доклали руку до того, щоб змалювати персонажів максимально яскравими і такими, яким можна співпереживати.

Із мінусів: загальна шаблонність сценарної схеми (аж ніяк нічого нового не вигадаєш у жанрі судової драми, та все ж іноді таке враження, що ти вже їх усі бачив), а також окремі сцени, які видаються доволі фальшивими, як-от підкреслено емоційний допит свідка адвокаткою (Томпсон) у залі суду, сцена жалоби у виконанні найзапекліших злочинців в’язниці, що раптом усі як один полюбили батька головного героя і ще деякі моменти.

Резюмую: історія на реальних подіях (тим і цікава), за жанром близька до судової драми (але не тільки). Поціновувачам байопіків дивитися однозначно.

Оцінка: 7

Легенда Карпат
Легенда Карпат (2018)
Legends of Carpathians
p.chernitsov

Легенда Карпат - бюджет виправдано!

29 березня у прокаті стартував українській фільм «Легенда Карпат» про ватажка опришківського руху Олексу Довбуша (Валерій Харчишин), якого іноді кличуть «українським Робін Гудом», але я б краще назвав Робін Гуда «англійським Олексою Довбушем».

Фільм зацікавить українського глядача хоча б тим, що він про Україну і в ньому знялись соліст гурту «Друга Ріка» - Валерій Харчишин і співачка Марія Яремчук, а співаків у кіно, як ми знаємо, не так багато. Після виходу фільму «Кіборги» для українського кінематографу планка піднялась не на одну сходинку вище, але одразу варто зауважити, що цей фільм є дебютним для його режисера Сергія Скобуна, тому чогось незвичайного очікувати не варто було.

Одразу почнемо з сильних сторін:

1. Ідея. В основу стрічки покладено історію про Героя Карпат - Олексу Довбуша. Хлопець з дитинства мав величезні проблеми, але протягом життя не складав рук. Начебто, типова історія для героїчних розказів, але тут можна зачепитись за тему Опришок, адже вони майже не фігурують в кіно, серіалах, передачах тощо.

2. Бюджет. Бюджет фільму склав 180 тисяч доларів, для того, щоб ви зрозуміли яка це сума, бюджет «Кіборгів» - 1.7 млн. доларів, а переможця Оскару 2017 «Форма води» - 19.4 млн. доларів. За такі гроші фільм знятий достатньо на високому рівні.

3. Марія Яремчук. Хоч ця прекрасна дівчина у реальному житті є співачкою, проте свою роль у фільми вона зіграла бездоганно, найкраща роль у цьому фільмі - однозачно.

4. Традиції. У фільмі дуже добре відображено повсякденне тогочасне життя українців, а саме гуцулів. Святкування Івана Купала, любов, посвята в Опришки. Дуже цікаво спостерігати за такими кадрами.

5. Локація. Шедевральні Карпатські гори. Фільм було знято на кордоні між Україною та Румунією.

Однак у кінострічки чимало мінусів:

1. Сценарій. Маючи чудову ідею, сценаристи не змогли написати якісні діалоги. Надто прямолінійні і не цікаві, а тема фільму розкрита не повністю, адже можна було "вижати" ще.

2. Акториський склад. Сказавши, що Марія Яремчук - плюс цього кіну, не варто забувати й про інших акторів, які відіграли свої ролі на дуже низькому рівні, окрім двух осіб.

3. Операторська робота. Дуже багато кіноляпів і погано відзнятих кадрів, навіть доходило до того, що об'єктив переміщували у процесі зйомки.

4. Якість картинки. Чимало кадрів знімали квадрокоптером, але таке враження ніби на телефон з хорошею камерою, проте ніяк не професійною. Розмитість, зернистість і багато чого іншого.

Беручи до уваги всю плюси і мінуси, можна сказати, що бюджет виправдано, проте певно краще б зняли короткометражний фільм, ніж розтягували маленький сценарій на 90 хвилин.

Оцінка: 7

Denys Zhelepa

Шедевр розважального кіно

Я, чесно кажучи, дуже чекав "першого гравця" і після його перегляду я був повністю задоволений. Спілбергу вдалось передати неймовірну атмосферу Оази зберігши свій неповторний стиль. До екшену в фільмі немає претензій: його у фільмі було стільки скільки потрібно, все яскраво, динамічно. Сюжет хоч і не дає щось надприродне, але мені жодного разу не було нудно дивитись, історія розвивається плавно, постійно тримаючи в інтересі до кінця фільму. Головні герої були цікавими, за ними хотілось спостерігати, ніхто не заважав, всі були в міру потрібні для сюжету. Хочеться похвалити Спілберга за те що взяв на головні ролі молодих, не дуже відомих акторів; для такого фільму молодь зіграла дуже непогано, а більш відомі актори, такі як Марк Райленс, Бен Мендельсон та Саймон Пеґґ чудово розбавляли фільм своєю харизматичністю. В мене були переживання наразунок того що велика кількість відсилок буде недоречною, але наскільки круто це зробив Спілберг! Персонажі ДС, Делоріан, Кінг Конг, Черепашки ніндзя і так далі і так далі... Кожен раз коли я бачив відсилки на фільми які я дуже люблю, в мене сама собою з'являлась посмішка. Особливо сподобалась сцена яка відсилала на фільм Стенлі Кубрика "Сяйво" .
Короче кажучи "Першому гравцю приготуватися" це чудове розважальне кіно з непоганим сюжетом та персонажами, яскравою картинкою, крутим екшену і просто КУПОЮ серцегріючих відсилок. Обов'язково до перегляду!

Оцінка: 8

Наприкінці дня
Наприкінці дня (1993)
The Remains of the Day
Lilia Omelianenko

Честь і гідність епохи, або Британія, яку ми втратили

Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф:
И это не сон
И не аттракцион
Все мы здесь остатки
Прошедших времён
м/ф “Труп нареченої”

Джеймс Айворі - воістину співець так званої “старої Британії”, зокрема її поствікторіанської епохи і особливо - процесу того, як вона поступово, крок за кроком, відходить у минуле. Недарма преса охрестила його “найбільш англійським з усіх американських режисерів”. Улюблена творча тематика виявилася доволі плідною, адже “Решта дня” - вже третя кінокартина у його кінокар’єрі, номінована на Оскар (як найкращий фільм і у режисерській номінації).

Цього разу автор представляє нам головного героя як ходячий символ цієї епохи. Ніхто б краще не передав її суть, аніж еталонний британський дворецький, що має в житті два основні пріоритети: добре робити свою роботу і тримати себе з гідністю (а емоції під контролем). Навіть більше - він і сам такий собі уламок епохи, “рештка” дня, що минає, і очевидно, що він мав би лишитися у тому дні назавжди, бо у новому йому місця не буде. Він не зможе пристосуватися до нових реалій, як і не зможе зрадити собі навіть задля свого власного щастя.

Вміння героя нести службу з гідністю і радістю тримається, у першу чергу, на вірі у моральну вищість того, кому він служить (яка, вочевидь, насправді проростає із поняття про вищість аристократії взагалі). Але, тим не менш, ця віра не розсипається, немов картковий будиночок, за перших же паростків сумніву. Людині, яка має глибоке переконання, часто легше заспокоїти себе фразами на зразок “не нам судити”, аніж дати сумнівам запустити в голові процеси, які призведуть до докорінної зміни особистості.

Що ж до тих, хто мав би бути “морально вищими” - фільм майже однозначно дає нам зрозуміти, що честь - це добре, але не тоді, коли вона іде в одному пакеті із легковірністю. Людина, що має честь, готова подати руку допомоги супротивнику, якого перемогла у чесному поєдинку, та навряд чи буде готовою до удару у спину. Таким чином, британська аристократія і перетворюється на ще один “решток” дня, що минає.

Ще одним уламком епохи почасти постає і головна героїня, яка, хоч і виглядає жвавою та емоційної, але скута традиційними поведінковими рамками, які вимагають від неї очікувати, щоб саме чоловік зробив перший крок, навіть якщо доведеться чекати ціле життя.

Із плюсів також: Емма Томпсон у постійних ролях симпатичних британок із стійкою життєвою позицією видається хоч і трохи одноманітною, та незмінно прекрасною. Та набагато більше вразив Ентоні Хопкінс, який із однаковою майстерністю здатен втілювати абсолютно різні типажі.

Із мінусів: на відміну від попередньої картини режисера, “Хауардс Енд”, у фільмі менша кількість різноманітних смислових пластів, він більш однозначний як у плані ідеї, так і в плані фіналу. Не те щоб це картину дуже псувало, але коли є з чим порівнювати…

Резюмую: любителям творчості Айворі, Хопкінса і Томпсон, фанатам костюмованих драм і серіалу “Абатство Даунтон” - однозначно сподобається.

Цитати:

Человек может быть счастлив, только если доволен его работодатель. А это возможно лишь тогда, когда работодатель выше Вас не только по статусу и богатству, но и в моральном смысле.

— Когда ты в последний раз выходил в свет? — Обычно, свет сам приходил в этот дом.

Оцінка: 8

Lilia Omelianenko

Воно більше не співає...

Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Будь с Дил ласков, и она твоя навеки” к/ф “Жорстока гра”

Дивний фільм. Здається, що він періодично намагається продемонструвати нам, що він - не те, чим здається, щоб у самому кінці повернути нас на початок і спонукати задатися питаннями, відповіді на які фільм не дасть.

Особисто для мене найкраще у цьому фільмі розкрилася тема становища жінки як такого. Батько віддає дочку заміж, не спитавши її думки. Чоловік навіть проявляє ознаки щирого бажання їй сподобатись. Але у його голові, вочевидь, є промальована схема того, яким має бути спілкування з жінкою, і все, що вибивається за її межі, його мозком не сприймається. І всі його намагання вийти на контакт приречені на провал, так як при цьому він не робить головного - не намагається прислухатися до того, чого хоче вона. Навіть більше: наявність у неї якихось несподіваних бажань він фіксує, але не вважає за потрібне іти їм назустріч, бо вона у порівнянні з ним - істота другорядна, навіть третьорядна, бо ще і говорити не може. А можливі образи з цього приводу він лікує одним відомим йому способом - часом. Чекає, доки перетреться і забудеться. Подібним чином я ставлюся до своєї кішки: годую її і гладжу, а вона мені муркає. Але прокидатися і бігти її годувати о 5 ранку, бо у неї є таке бажання? Вибачай, кицю, потерпиш, а через півдня і не згадаєш. У такому контексті дійсно нема нічого дивного у тому, що Ада схиляється до Джорджа, який хоч трохи бачить у ній людину, у якої є бажання, яка може робити вибір і приймати рішення.

Інші ж аспекти немов туманом покриті. Чому німа Ада перестала говорити? Чи не тому, що піаніно вона вибрала своїм співрозмовником, і цей вибагливий співрозмовник так багато хотів і вимагав такої глибокої уваги, що на всіх інших не лишилося часу? Та і чи так багато на світі є людей, яким і справді варто щось казати і щось розумне можна почути у відповідь? І очевидно, що піаніно, яке є мало не єдиним її співрозмовником, є водночас і її тюрмою.

Чому дочка зраджує свою матір? Вона просто звикла володіти нею безроздільно, а тут довелося “ділитися”? Чи просто вона відчуває, що відбувається щось “неправильне” і хоче це припинити?

Хто такий Джордж? Він вибирає таку тактику, бо просто не знає, як іще йому добитися взаємності від німої жінки, та ще і чужої дружини, та ще і зосередженої виключно на своїй дочці і своєму піаніно? Чи він просто звичайний мерзотник, який скористався становищем жінки?

У який момент Ада зрозуміла, що їй подобається те, що відбувається? Може тоді, коли у неї це забрали, коли вона зрозуміла, що вже не так їй подобається грати на піаніно, коли вона не відчуває пристрасного погляду на своїй спині? І у який момент її ситуативна тяга перетворилася на кохання всього її життя? Вистачило просто трохи звичайного розуміння і ласки, речей, яких зазвичай удосталь має звичайна людина, але не німа жінка, відгороджена від світу? Чи може це стокгольмський синдром, який кіноіндустрія нам вкотре видає за кохання?

І нарешті, чому ми чуємо внутрішній голос Ади лише на початку фільму і у кінці? Це щоб не полегшувати глядачам розуміння того, що відбувається, і змусити їх сприймати німу героїню очима інших людей, а не її власними? Але якими б новими барвами могли наповнити цей фільм її внутрішні почуття і переживання, озвучені закадровим текстом… Адже прекрасна “гра обличчям” у виконанні Холлі Хантер зазвичай демонструє нам коли Ада злиться, сумує або соромиться, але ми не впіймаємо того моменту, коли на ньому мала б з’явитися пристрасть.

Словом, не виходять у мене у цій рецензії плюси і мінуси. Виходять тільки запитання, запитання і ще зовсім трошки запитань… І річ не у тім, що це погано. Річ у тім, що відповіді на кожне з цих запитань напряму впливають на сприйняття стрічки, а відсутність цих відповідей вганяє у стан якоїсь сумбурної невизначеності.

Тим не менш, фільм притягує своєю атмосферою, музикою, природою і однозначно бере оригінальністю як сценарію, так і його реалізації (що одразу видає неамериканське походження кінострічки), так що як мінімум він вартий перегляду. А свої емоції залишу собі на роздуми.

Оцінка: 7

Легенда Карпат
Легенда Карпат (2018)
Legends of Carpathians
Skobun Sergei

Коментар

Дякую за вашу думку. Думаєте мене це зачипило ,абсолютно НІ. Нехай це чипляє тих ,хто навчався десятками років в кіношних Вишах , хто брав десятки мільйонів у держави на проекти, хто отримував «державні нагороди і премії» ,а в результаті нічого ,або кіно на полицю яке ніхто не бачив ,або мертвий проект.
В нашому випадку ми незалежні і робили все своїми силами і ресурсами ,це те що нервує багатьох .
Ми завершили проект у якого є свій глядач, як в Україні ,так і за кордоном!
У нас є національний і міжнародний прокати, премії українських і міжнародних фестивалей, є армія прихильників які підтримують нас .
Є бажання рухатись вперед ,набуваючи досвіду і ми це вже робимо,поки хтось сидить на кухні в розтянутій майці і пише коментар «восхищаясь собственному превосходству» про те як потрібно правильно жити і знімати кіно.
Якщо можете зробити краще, то покажіть!
З повагою, початківець режисер «Легенди Карпат» Скобун С.

Оцінка: 10

Легенда Карпат
Легенда Карпат (2018)
Legends of Carpathians
Svyatoslav Zubchenko

Рецензія на фільм "Легенда Карпат"

Друзі, прикро про це писати, але фільм дуже слабкий. Цього мабуть і слід очікувати від фільму, де дві головні ролі намагаються зіграти співаки. Але спробую обгрунтувати свою думку:
1) Озвучення: мабуть найбільший мінус. бо використали дубляж, тобто фільм озвучували наново після зйомок на студії і тоді накладали на зображенняж. Вийшло так, що актор вже закрив рот, але ще чути, як він дихає, чи кряхтить, чи позіхає тощо - це дуже відволікає, бо вся акторська грає стає штучною.
2) Сюжет - надзвичайно прямолінійний. Я не буду придиратися до якихось історичних подій, бо ж фільм художній, але все ж сюжет однолінійний, простий. нецікавий. Результат - половина залу сиділа в кінотеатрі, але замість фільму дивилиася в екрани мобільних, переписуючись у месенджерах.
3) Операторська робота - теж мінус. Бо зробивши гарну зйомку з квадрокоптера, навіщо її повторювати по 3 а то і 4 рази. Тільки спершу зображення "їде" на гори. потім з гір, потім над горами. Але гори ті самі. Дуже одноманітно. Ще було декілька місць, де половину екрану закривала якась гілка, або ж нарізка була надто швидка.
4) Деталі: не пропрацьовані. Зйомка соснового лісу згори - ліс зелений, але млий Довбуш чогось іде серед кленів та дубів, листя яких опало і зжовкло, тобто десь якраз бабине літо, чи ранній листопад. У Довбуша, який живе в лісі постійно чиста сорочка, попрасована. гладенька. Все якесь дуже штучне.

5) Інших мінусів теж багато, це і саундтерк, і міскаст, і мотивація героїв

Висновок: для чого було тце знімати? Ми ж не голівуд, де якщо зняли погано спайдер-мена, через рік знімуть нового, а потім ще нового і ще нового. Довбуш - дуже цікава тема, але враховуючи те, що в нас не так багато можливостей знімати фільми про одних і тих самих персонажів, мубть не варото було це кіно знімати. БО тільки-но завдяки "Кіборгам", "Сторожовій заставі", "Поводирю" чи "Незламній" люди трішки потяглися в кінотеатри на українське кіно, бо воно стало асоціюватися з твердим середнячком, як тобі на. Впевнений, що усі глядачі в залі наступного разу добре подумають, перш ніж купувати квитки на український фільм. Але я куплю:)

Оцінка: 3

marvin2008

Особливий трилер

Винятково красивий та психоделічний трилер. Стрічка чітко засвідчує межу, яку здатні перейти моделі, аби бути на висоті шоу-бізнесу. Завершення фільму особливо шокує. Дуже гарна музика, інколи складається враження, що фільм - це один великий відео-кліп, такий собі різновид мюзиклу. Дивіться, не пошкодуєте!

Оцінка: 7

marvin2008

Варто подивитися

Дуже добре кіно, неочікувані повороти в сюжеті. Присутні також кумедні ситуації, особливо в кінці фільму. Взагалі стрічка змушує задуматися над своїми бажаннями та примхами. Варто переглянути!

Оцінка: 8

Втікач
Втікач (1993)
The Fugitive
Lilia Omelianenko

Біжи, Форест, біжи…

Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант

Отак подивишся іноді старий фільм, а потім розумієш, що добре, що його зняли аж у 1993. Зараз би таку кінокартину на Оскар ніхто не номінував би. Сказати б, що номінація була отримана через те, що фільм - нове слово у своєму жанрі… але ні, це екранізація більш давнього телесеріалу. Так що, вочевидь, просто надто вже одвічно цікавою виявилася тематика ситуативного протистояння двох людей, які насправді обоє готові відстоювати істину, але через обставини один має наздоганяти іншого. Власне, це підтверджується і тим фактом, що станом на сьогодні ми маємо ще зо два десятки кінокартин на схожу тематику, але з різними варіаціями, і щось мені підказує, що і у майбутньому сценаристи постійно будуть звертатися до вказаної сюжетної схеми.

Автори фільму майстерно зіграли на прагненні глядача до справедливості, не роблячи таємниці із невинності головного героя, змушуючи таким чином переживати за успіх його благородної місії, додаючи у сюжетний суп додаткову ложку співчуття шляхом демонстрування флешбеків із покійною дружиною. Потім, у потрібний момент, замішується детективна лінія, яка розплутується із двох боків водночас і у фіналі досягає подвійної розв’язки.

Навряд чи дана кінокартина може похвалитися великою кількістю глибинних смислових пластів або ж неоднозначністю сенсу, що, зазвичай, характерно для більшості номінованих на Оскар фільмів. Однак, оскільки кіноакадеміки - теж глядачі, то чому б, власне, і ні?

Із плюсів: сюжет, який хоч і навряд чи інтригує майбутнім фіналом, але тримає у напруженні протягом свого розвитку, акторська гра і персонаж Томмі Лі Джонса, який цікавий не лише у контексті ставлення до головного героя (виявиться він адептом справедливості чи служакою закону, який робить свою роботу, якою б вона не була?), але і має свої людські слабкості і особливості, промальовані дрібними штрихами і рівномірно розкидані по всьому фільму. На відміну від головного героя, який просто хороший і все, у ньому так гармонійно поєднується характер, професіоналізм, самоіронічне самодурство і мила самозакоханість, що його неможливо не полюбити.

Із мінусів: деякі сюжетні огріхи, які, вочевидь, є невід’ємною частиною жанру (як-от чорний капелюх і хустка у класичного бандита із вестерна), але призводять вони до того, що доктор Кімбл, судинний хірург і просто хороша людина, періодично перетворюється то на невразливого супермена, то на людину-невидимку, то на людину-без-запаху (Парфюмер, це ти?), то на експерта із будь-якої випадкової хвороби. Є певні питання до фіналу, як в плані поведінки героїв, так і в плані детективної лінії. Також цікаво було спостерігати, як автори у якийсь момент “забили” на дрібні деталі на зразок того, де головний герой от прямо зараз взяв гроші і деякі потрібні йому речі, і такі маленькі проблемки почали вирішуватися методом “чарівного монтажу”.

Резюмую: Якщо вдасться абстрагуватися - можна отримати масу задоволення від перегляду.

Оцінка: 7

Lilia Omelianenko

У цукерці головне не обгортка, сподіваюся…

Оскар - 1993, "Найкращий фільм", переможець

Наведені вище цитати про вестерн яскраво відображають іронічне ставлення до жанру, передовсім людей, які у ньому були задіяні. І правда, якщо у багатьох інших випадках спочатку вимальовувався набір жанрових характеристик, які потім визначалися як окремий жанр, то у випадку вестерна, таке враження, що все сталося навпаки - спочатку придумали жанр, а потім, немов м’ясо на кістяку, наростили на ньому жанрові кліше. І, не дивлячись на те, що протягом 20 століття жанр зазнавав важливих змін (наприклад, трансформація протагоніста із безумовного героя у практично антигероя, зміна підходу до зображення індіанців, розширення ролі жінок і т.д.), частина жанрових кліше досі живі-здорові і саме через них і складається іноді враження, що якщо ти бачив один вестерн, ти бачив їх усі.

Тим не менш, “Непробачений” - це якраз той випадок, коли наявні жанрові кліше - це лише обгортка, під якою розгортаються цікаві психологічні протистояння і піднімаються неоднозначні питання. Наприклад, про цінність людського життя (і смерті). За який злочин людина має заплатити життям? Чи можна компенсувати завдану шкоду матеріально? Чи може людина, яка у минулому сама нехтувала чужим життям, стати уособленням справедливості? Наскільки легко убити людину, навіть якщо ти вважаєш, що вона це заслужила? Чи міняються люди? А якщо міняються, чи це компенсує їх старі гріхи? Чи можна не дотримуватись закону, якщо закон несправедливий сам по собі? Чи має закон бути рівним для всіх? Питання, на які фільм однозначних відповідей не дає.

Особисто ж для мене основним було питання про те, що краще вибрати, помсту чи компенсацію? І правда, яка користь повії з порізаним обличчям від смерті ковбоїв? А ніякої, їй це ніяк не поверне її життя. А подарованого коня можна дорого продати і розпорядитися грошима, може навіть піти з “професії”. З іншого боку, якщо одного разу нестриманий ковбой порізав жінку і по суті їй за це заплатив, це переводить його вчинок із площини порушення закону у площину товарно-грошових стосунків, де одне порізане обличчя дорівнює 7 коням для хазяїна і 1 коню для власниці обличчя. А значить, жінок різати можна, якщо маєш чим заплатити. Чим така трактовка подій може обернутися у майбутньому для інших жінок, які попадуються на шляху цього ковбоя, здогадатися неважко.

Тим не менш, яку б із цих трактовок ми для себе не обрали, будь-яка буде кращою за трактовку шерифа. Це ще одна лінія, яка простежується у фільмі,а саме - становище жінок (конкретно - жінок легкої поведінки) і ставлення до них у тодішньому суспільстві. І якщо вони, як у даному випадку, об’єднуються, то, будучи створіннями нікчемними для всіх оточуючих, стають силою, із якою доводиться рахуватися у той чи інший спосіб.

Також кінокартина демонструє, як одна подія може запустити цілий ланцюжок інших, вона накручуються одна на одну і цей велетенський маховик не може зупинити навіть той, хто його запустив. Може, порізана повія і хотіла б погодилась би на коня. Може, убивці і не хотіли виконувати вирок. Може, хтось із них навіть пробував “зіскочити”. Але всіх “засмоктав” цей маховик, у якому від однієї людини вже нічого не залежить.

І ще одна цікава лінія - про те, яким чином на Дикому Заході формуються легенди, міфи і байки, як чутки, що передаються із уст в уста, спотворюються, набуваючи іноді абсолютно гротескних форм.

Із плюсів: сюжет цікавий і неоднозначний, створює необхідний саспенс і утримує інтерес.

Персонажі, хоч і досить типові для вестерна, але цікаві і зовсім шаблонними не виглядають. Виняток складає хіба що головний герой, який, по-перше, надзвичайно типовий для Іствуда, по-друге, його постійні розмови про те, наскільки він змінився, приводять глядача до цілком однозначних очікувань, які він, що характерно, виправдовує.

Цікавішим виглядає шериф із його неоднозначним “моральним кодексом”, ба навіть більше, було таке враження, що він, як і герой Іствуда, теж колишній бандит, який вирішив зав’язати і став шерифом у одному з містечок виключно за правом сили. Тим не менш, протистояння Вільяма Манні і шерифа хоч і напрошувалося, але так і лишилося не до кінця промальованим і зрозумілим. По суті, вони дуже схожі і ділити їм нічого, але сюжет змушує їх цим займатися.

Ну і окремий плюсик маю поставити за героя Моргана Фрімена, бо поява темношкірого актора у ролі ковбоя - це насправді данина історичній правді. Так, після 1865 року десь третина ковбоїв на Заході були темношкірими, бо після відміни рабства у багатьох із них не було ні житла, ні роботи, і тому вони охоче їхали на Захід освоювати нові землі. Але жанрові кліше вестерну склалися ще на початку 20 століття і переглядалися у 60-70 роках (коли ще жива-здорова була расова сегрегація), і тому ми, як глядачі, просто звикли до того, що ковбой - це білий ковбой. Респект Іствуду за спробу відновлення історичної справедливості.

Із мінусів: Загалом, у практично досконалому фільмі, як на мене, все псує остання сцена “розбірок” у салуні, яку неначе причепили з іншого фільму, настільки вона клішована і постановочно нереалістична. Або неначе просто не може хоч один вестерн вижити без такої сцени. Де герой, який до того був просто собі людиною, стає невразливим суперменом із скорострільністю автомата, а стонадцять озброєних людей несподівано стають безпомічними, як кошенятка. Де одне ім’я героя наводить жах, не дивлячись на те, що частина його чують уперше. Де везіння возведене на рівень абсолюту. І де убивця жінок читає моралі про те, як людям треба поводитися із жінками.

Герой Іствуда у цій сцені вірний собі, але не відчувається той самий момент, коли він “злітає з котушок”, він абсолютно рівний і неемоційний, неначе просто прийняв рішення і пішов утілювати його в життя, коли за сюжетом начебто мало бути інакше. І у цей момент драма-цукерка про життя і закон, загорнута в упаковку вестерна, перетворюється вже на вестерн справжній, отой, де якщо у героя є чорний капелюх, значить, він поганий. І не те щоб я проти, але хіба за це людям зазвичай дають “Оскар”?

Оцінка: 8

Lilia Omelianenko

Поганий хлопець - не вирок, хороший хлопець - не діагноз

Оскар - 1993, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження.” стаття 41 Кримінального кодексу України

Протягом усього фільму назва його інтригує, змушуючи замислюватись, про кого ж ідеться.

Так, є один хлопець, якому не місце у елітному підрозділі і він сам це розуміє. Але він помилився собі на біду. Він - хороший хлопець.

Інші двоє вчинили негарно, але вони виконували наказ, бо в них є кодекс честі. А хлопці з кодексом честі - хороші хлопці.

Командир віддав наказ, але його завдання - зробити з усіх добрих солдатів, бо поганий солдат - ненадійний солдат, а ненадійний солдат - мертвий солдат і поранені товариші. Тому із поганого солдата треба виховати хорошого будь-яким способом, а в процесі виховання ще ніхто не вмирав. Командир - хороший хлопець (хоч і малоприємний солдафон).

Адвокат хорошим хлопцем не здавався, але під правильним впливом зміг витягти назовні і вирішити свої психологічні проблеми, які, власне, і заважали йому таким стати.

Прокурор тим більше хороший хлопець, бо він ефективно захищає інтереси своєї держави.

Ну і до хлопців у компанію затесалася одна дуже хороша дівчинка (правда хороша, жодної негативної риси не прописали).

Тож виходить, тут усі хороші хлопці, але у кожного з них своя правда. Саме тому хтось із них звинувачує або захищає, хтось сидить у кріслі свідка, хтось на лаві підсудних, а хтось - мертвий. І автор - також хороший хлопець, який, хоч і явно дає нам зрозуміти, у чому полягає його, авторська, правда, та тим не менш не наполягає на ній, дозволяючи хорошим хлопцям і дівчатам, які дивляться його фільм, думати самостійно.

Із плюсів: із самого дитинства я відчуваю незрозумілу любов до жанру судової (юридичної) драми, і це не могло не позначитися на моїй оцінці фільму.

Сподобався “освітній” компонент, який без зайвих прелюдій просто “занурює” нас у той світ і ті цінності, якими живуть морські піхотинці, дає нам можливість проникнутися особливостями їх світосприйняття і відчути мотивацію, а згодом - і певну емпатію. Цей досвід для когось може бути новим і цікавим.

Паралельно кінокартина піднімає ряд моральних дилем, над якими варто подумати і після перегляду, як от: свобода волі і відповідальність, необхідність виконання наказу як умова виживання проти права на невиконання наказу злочинного, цінності групи проти цінностей особи, вимога професіоналізму проти приниження слабшого, світосприйняття людини із промитими мізками чи кодекс честі, і головне - міра провини та відповідальності конкретної людини у конкретних обставинах за свої вчинки і локус контролю. Ці всі питання лишаються відкритими, навіть не дивлячись на розставлені акценти і цілком однозначний фінал.

У плюс картині я б також записала загалом цікавих персонажів, більшість із яких - яскраві, добре прописані особистості, втілені у хороших акторських роботах. Особливі компліменти Тому Крузу і Джеку Ніколсону, а також Вольфгангу Бодісону і Джеймсу Маршаллу. У останніх вийшли класичні морські піхотинці, які не виходять “із образу”, навіть тоді, коли можна, бо 24-годинна муштра свою справу робить, і водночас не позбавлені індивідуальності.

Із мінусів: Фільм виконано “за лекалами” вибраного жанру, і якщо в контексті акторських робіт або просування певних ідей йому це ніяк не заважає, то в контексті сюжету трохи шкодить, бо робить його загалом прогнозованим. Тим не менш, передбачуваність проявляється лише у загальній сюжетній схемі, але не у конкретиці. Простіше кажучи, заздалегідь можна спрогнозувати, що будуть робити герої, але не те, як саме вони будуть це робити.

У мінус запишу героїню Демі Мур, яка спершу виглядає доволі цікаво, але потім абсолютно губиться і перетворюється на безлику асистентку героя Тома Круза. Складається враження, що їй прописали дві сценарні функції - мотивувати головного героя на внутрішні зміни і викликати героя Джека Ніколсона на “роздуми” про жінок у формі. Після цього сценарист неначе взагалі не зміг придумати, що із нею робити, тому спробував намалювати традиційну любовну лінію, яка цьому фільму абсолютно не потрібна і не пасує. Але і її не домалював, бо через небажання відходити далеко від лінії основної хімія між головним чоловічим і головним жіночим персонажем не відчувається взагалі.

Також нарощування драматизму і пафосу ближче до фіналу викликає у глядача потрібні емоції, але трохи знижує градус реалістичності. Як на мене, навіть тому, хто ніколи в житті не бував у залі суду, складнувато буде повірити в те, що свідок, якого допитують, хоч на мить здатен забути про те, де він знаходиться, втратити контроль і публічно сказати зайве, особливо, якщо цей свідок - не алкоголік Вася з вулиці, а військовий чин, все життя якого - контроль. Тим не менш, фільм не ставить перед фактом, а все ж пропонує обгрунтування цьому з точки зору психології, а вже глядач має можливість сам вирішити, наскільки цього обгрунтування йому буде достатньо.

Цитати:

Часть. Корпус. Бог. Страна…сэр

Адвокату надлежит обращаться ко мне: «полковник» или «сэр». По-моему, я это заслужил. — А свидетелю следует обращаться ко мне: «Ваша честь» или «господин судья». Уж это-то я точно заслужил.

— Да, и предупредите его: тамошние морские пехотинцы — фанатики. — Фанатики чего? — Того, что они — морские пехотинцы.

— Это Ваша подпись? — Да, сэр! — Вам не нужно называть меня «сэр». — Сэр, да, сэр! — И уж тем более два раза в одном предложении.

Оцінка: 9

Lilia Omelianenko

Протистояння на всіх рівнях

Оскар - 1993, "Найкращий фільм", номінант

Як підказують нам історичні джерела, едвардіанська, або ж поствікторіанська, епоха у Великій Британії характеризувалася черговим ростом соціально-політичної активності населення, поширенням соціалістичних та феміністичних ідеалів, і традиційно - ставленням під сумнів ідеалів епохи вікторіанської. Паралельно спостерігався упадок старої британської аристократії і прихід їй на зміну капіталістів-промисловців, які почасти намагалися наслідувати деякі звичаї перших, але їх психологія багато у чому відрізнялася. Виділяється також клас “освіченої буржуазії”, а от формування “міцного середнього класу” у сучасному розумінні знаходиться ще десь далеко попереду.

Не дивлячись на винесене у деякі анотації питання “Хто успадкує Англію”, мене особисто воно якраз цікавило найменше. Адже, не дивлячись на показану пунктиром історію із переходом маєтку, що символізує собою країну, до нових власників, слід зазначити, що процес “загибелі старої Британії”, наскільки я розумію, пішов повним ходом вже десь після Першої світової війни (зокрема, ця тема в усій красі розкрита у “Абатстві Даунтон”). А в “Говардс Енд” - це ще тільки передчуття імовірних змін, які може відбудуться, а може і ні, хтозна. Кожна епоха приносить із собою щось нове, і передбачити кардинальність змін не здатен ніхто до того, як ці зміни відбудуться.

То про що ж фільм? По-перше, про те, що завжди існують люди, які готові не те що іти у ногу з часом, а очолити цей похід, і у той же час ті, чиє життя - суцільна ностальгія. Дана лінія простежується у ставленні до маєтку, який для одних - тягар, для інших - фінансова інвестиція, для третіх же - єдина колиска спокою у буремному світі, і кожного можна зрозуміти.

По-друге, про те, що “велика сила - велика відповідальність”, але не для героїв даної кінокартини. Адже складається враження, що чим нижчий герой за “статусом” і чим менше він здатен зробити, тим більше він намагається на себе відповідальності покласти. А той, хто володіє справжньою силою і можливостями, своєї відповідальності за нижчих світу цього абсолютно не усвідомлює. Більше того, в очах автора це по суті класова риса (що видає у ньому прихильника лівих поглядів). І невідомо, чи цей пануючий клас перейняв дану рису від старої аристократії, а чи навпаки, це вісник майбутніх змін, бо там, де наділена силою людина не усвідомлює відповідальності, система не може перебувати у балансі.

По-третє, фільм зібрав чи не всі наявні жіночі образи зі своєї епохи. Навряд чи хтось зможе поскаржитися на їх недостатність або ж однотипність. При цьому, якщо при зображенні чоловічих персонажів автор керується переважно класовою оцінкою (капіталіст - егоїст, середній клас - альтруїст, інтелігенція - політика невтручання), то підхід до жіночих образів - більш тонкий. Так, помітно, що з точки зору кінокартини, вульгарність, самозакоханість, низький інтелект у жінок не є класово визначеними, так само, як і розум, душевна доброта, тяга до прекрасного. Соціальний статус жінки можна виявити хіба що за наявністю або ж відсутністю хороших манер. При цьому ми спостерігаємо протиставлення жіночих образів буквально на всіх рівнях. Місіс Вілкокс з тонкою душевною організацією - проти меркантильної дочки (вочевидь, та пішла в батька). Розумна Маргарет - проти обмежених дам родини Вілкокс. Самостійна Гелен - проти Джекі, яка “сама пропаде”, і так далі...

Ну і найцікавіше - протиставлення образів двох сестер. Ця пара, вочевидь, викликає особливу прихильність автора, але він не схиляється ні на чий бік, і здається, що кожна жінка до певної міри здатна із приємністю асоціювати себе хоча б з однією із них. Маргарет - більш традиційно жіночна, і своєю розумною поступливістю, але також і дозованою прямотою здатна водночас і приваблювати, і добиватися свого. З іншого боку, вона обирає для себе “вбудуватися” у існуючу суспільну систему у максимально прийнятний і вигідний спосіб. Гелен більшою мірою схожа на прообраз жінки сучасної, яка сама здатна приймати рішення, безкомпромісно їх відстоювати, у той же час без скарг приймати на себе відповідальність за наслідки цих рішень і навіть певною мірою тягнути на собі іншу, менш рішучу та енергійну людину. Її природна імпульсивність і енергія дозволяє їй бути такою, але водночас запускає послідовність подій, які викидають її з існуючої системи суспільних відносин. Вочевидь, її час ще просто не настав.

І насамкінець, слід згадати про “руку долі”, фатум, який, незважаючи ні на що, парадоксально приводить ситуацію до “потрібної” розв’язки. Може, у контексті метафори про те, що Говардс Енд - це Британія, ця “рука долі” якраз і демонструє нам, що суміш буржуазної інтелігенції та середнього класу покликана творити майбутнє.

Із плюсів: сценарна робота, яка, очевидно, являє собою із любов’ю перенесене на кіноекран першоджерело, акторські роботи, велика кількість цікавих смислових пластів і реалізм, який не створює однозначних протагоністів чи антагоністів, а змальовує характери і зрозумілу мотивацію.

Із мінусів: шукала, та не знайшла. Хіба що слід зазначити, що кіно не для кожного. Існують принципові нелюбителі повільних костюмованих драм у британському стилі, і навряд чи їх можна судити суворо.

Цитати:

«Они [писатели] полагали, что мы станем использовать их творения как дорожные указатели, и не виноваты, если по слабости своей мы приняли указатели за место назначения.»

Оцінка: 9

Lilia Omelianenko

А жінкою і не пахне...

Оскар - 1993, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Я старый солдат и не знаю слов любви…”

Справді, фільм про чоловіків. Хоч і не обов’язково для чоловіків, але факт лишається фактом: жінка у даному фільмі присутня як образ, як об’єкт насолоди, хоч і вищий за феррарі у рейтингу насолод, та все ж річ приблизно такого ж порядку. А головний герой, позбавлений зору, відчуває їх за запахом, і ця пікантна деталь дала назву фільму, хоч практично не має до нього ніякого стосунку. Інтригує, але ніяк не характеризує кінокартину.

Основних же смислових ліній у фільмі дві. Перша - про те, що чим більш людина харизматична, чим більш домінантна, тим дужче вона буде себе жаліти і зривати на оточуючих паскудство свого характеру. Здається логічним, що будь на місці героя якась тиха сіренька жіночка, вона б швидше і легше змирилася б зі своїм новим становищем. Але є люди, які органічно не здатні бути безпомічними, бо це докорінно міняє їх життя, для них існують виключно полярності і ніяких компромісів.

Тим не менш, плани на самогубство - насправді не більше ніж спроба привернути увагу до своєї персони. Адже той, хто щиро хоче піти з життя, зробить усе тихо і нікому нічого не скаже. Наш же герой насправді хоче, щоб його врятували, щоб допомогли наповнити життя сенсом, який давно вже втрачений. У цьому аспекті сюжет фільму доволі легко прогнозується і перетворюється по суті на психотерапевтичну історію про те, як один персонаж витягує іншого із депресії, а натомість, отримує можливість чомусь навчитися.

Друга смислова лінія - це морально-етичні дилеми, з яким вперше в житті стикається вчорашній підліток. Він усе ще шукає простого вирішення і хоче зробити так, щоб усім було добре, але починає розуміти, що іноді так не буває. Вірність собі і шлях, вимощений принципами, у більшості випадків малоприємний, а компроміси навпаки, полегшують життя, та часто обертаються розколом особистості.

Із плюсів: Тим не менш, чому саме цей фільм є класикою світового кінематографу і має настільки високий рейтинг? Як на мене, спрацьовує акторська гра, прописані персонажі, а також прекрасні діалоги. Точніше, скоріше персонаж Аль Пачіно, бо Кріс О’Донелл, відверто кажучи, більшу частину фільму трохи дратував. Хоч у принципі, він грав того, кого треба - скромного сором’язливого хлопця, який ще знаходиться у процесі пошуку того, хто він і що він, і ми ще не спостерігаємо у фільмі його остаточного формування. Тож може статися, що це цілком природні відчуття у даному випадку.

Персонаж Аль Пачіно, на противагу О’Донеллу, викликає цілу плеяду різноманітних емоцій, від глибокого співчуття і аж до бажання піти допомогти йому застрелитися. Але така широка палітра і є ознакого того, що персонаж цей - надзвичайно живий. Його мотивація прозора і логічна, його поведінка, вчинки і слова відповідають його характеру, тому спостерігати за ним приємно і цікаво. Це не еталон чоловіка, кожна жінка, яка “поведеться” на його старомодну галантність, рано чи пізно хильне сповна, і так, він сам довів себе до такого життя. Однак є у ньому та непохитна впевненість, якої поки не вистачає його юному другу і якою він готовий ділитися, і специфічна принциповість, яка не може не викликати певної поваги.

Вищеназваний ефект, природньо, досягається за рахунок фантастичної акторської гри Аль Пачіно. Це щось просто неймовірне!

Із мінусів: моральна дилема, що стоїть перед героєм, і її наступне вирішення видаються мені доволі сумнівними. “Так, не можна здавати своїх” - кажемо ми разом із полковником, який, виходячи із власного досвіду, порівнює студентів із солдатами, які не повинні видавати інформацію ворогу. Тим не менш, у якості ворога тут виступає директор, якого логічніше було б порівняти із генералом, а не з ворогом. І в армії видача інформації на сторону карається, але неповага до вищого командування, особливо в умовах воєнних, також потягла б на трибунал. “Своїх здавати не можна”, але генерал - він же теж свій, чи ні?

Поглянемо з іншого боку. Котрі із персонажів мають бути для героя “своїми”? Директор, який, імовірно, з презирством ставиться до всіх студентів, чи багаті хлопчики, які у подібній ситуації самого героя здали б десять разів? Ті самі багаті хлопчики, які зроблять каверзу виключно через те, що їх статус апріорі забезпечує їм безкарність. Може, елітний вуз і заохочує “стукачництво”, але тоді полковник, виходить, заохочує виховання у студентах безкарності і усвідомлення того, що за свої дії відповідати не потрібно, бо кругова порука врятує.

Можна було б запропонувати герою такий варіант, що якщо він підтримує мотиви і дії своїх однокурсників, він має їм допомогти, а якщо ні, то має розповісти про них, щоб вони понесли заслужену кару. Тим не менш, за дилемами виду “стукач - не стукач”, “продався - не продався”, криється головне питання: а як, власне, сам герой ставиться до вчинку своїх однокурсників? А відповіді нема. То може, йому варто було йому б не “залізобетонні” принципи вколочувати, а вчити мати свою голову на плечах, га, пане полковнику, сер?

Резюмую: атмосферний фільм з прекрасними персонажами, діалогами і комедійною складовою, задає чудовий настрій, але через полемічність моральної складової ставлю:

Цитати:

Я всегда знал, какой путь правильный, я всегда точно это знал. Но никогда не шел по нему. Знаете почему? Потому что это было слишком трудно.

― В тебе есть цельность, Чарли. Не знаю, пристрелить тебя или усыновить. ―Выбор небогат, сэр.

В танго нет ошибок, Донна. Это не жизнь. Это просто, в этом-то и величие танго. Если ошибся - танцуй дальше, и все.

На свете есть два типа людей: кто-то встречает грозу, а кто-то прячется от нее под крышу. Крыша лучше.

Оцінка: 8

a.pop

Пропаганда

Это плохой мультик, я его даже не досмотрел. Пропаганда в чистом виде, все выставлено однобоко и преувеличено. Не рекомендую.

Оцінка: 1

Ми в соціальних мережах:



Касові Збори, грн
(Квітень 11–14)

Сьогодні в кіно

Скоро в кіно

Форум

Останні рецензії