Попередження: рецензія містить спойлери
Обов'язково Переможемо катів!! Хай живе ГОЙДА та движуха на хуйлостані до 30 тисячоліття!! Амінь!! Україна врятує світ!! Це нова сила, єдина Сила на Європейському континенті, що спроможна бити Кацапів мародерів ґвалтівників та Перемагати!! Ми дуже вдячні всім нашим європейським друзям за ту неоціненну допомогу, яку ви надали за 4+ роки!! Слава Силам Оборони України!!God bless USA and EU!! Обов'язково піду дивитися цей Фільм!!
Андрій Топачевський: "Над фільмом про Г. С. Сковороду працювали особистості, різні за своєю вдачею, тобто
природою і темпераментом. Мабуть, завдяки цьому творча група й виявилася вельми
креативною. Неповторні якості кожного сприяли досягненню загальної мети. Сценарист Володя Костенко відзначався дещо замкненим характером, та якщо вже висловлювався, з ним
важко було не погодитися. Сашко Коваль, оператор, вирізнявся іронічністю, любив
розповідати власні анекдоти, вигадував прізвиська студійним колегам. Скажімо, кіногрупу
режисера Леоніда Букіна називав “букіністами”, отже – “книголюбами”. Для очільника студії
Віктора Шкуріна у нього було псевдо “Кожин”, а звідси – “директор-дерматолог” та інше
подібне. Співавтор сценарію Микола Шудря підхоплював ці абсурдальні дотепи, озвучуючи
фонограму передом назад, і то нагадувало якусь нечувану первісну мову... Такі зухвалі жарти
виникали, певно, у передчутті небезпеки, що вже тоді нависала над фільмом. Тим більше, що
функці ... онери кіно по-своєму реагували на пересмішників, не граючи словами: позаочі
звучало – “бешкетники”, “”пронози”, навіть “змовники”.
Ролан Сергієнко, як режисер, прагнув згуртувати нашу різнобарвну компанію, та головним
об’єднавчим фактором було усвідомлення рідкісної нагоди створити фільм, гідний пам’яті
Григорія Сковороди.
А душею нашого гурту був саме Микола Шудря. Студію “Укркінохроніка” відвідував мало
не щодня. Серед тамтешніх завсідників і місцевого творчого персоналу він вирізнявся
повним небажанням справляти загальноприйнятне враження, що промовисто
підтверджували, зокрема, його зовнішність і поведінка, притаманні справжньому
інтелектуалу тих часів. Немодний лантухоподібний одяг, прості окуляри та величезний,
завжди напханий паперами портфеляка на замку з перетяжкою і вся його дещо вайлувата, але
упевнена професорська постава викликали цікавість і бажання погомоніти про різне,
переважно – літературу, мистецтво, українську історію. Микола охоче підтримував розмову,
відгукуючись на теми, що вважалися тоді якщо не забороненими, то принаймні небажаними.
Нагадаю: “на носі” був 1972-й рік. Невдовзі заарештували режисера цієї студії Гелія
Снегірьова – через дружбу з Віктором Некрасовим, якого не чіпали: як не як, лауреат
Державної премії СРСР.
Здавалося б, можна було спокійно зробити звичайне, “прохідне” кіно за біографією великого
філософа, згідно з оцінками його життя і творчості, наявними в офіційних дослідженнях і
підручниках. Та автори фільму розуміли, що мають неповторну можливість показати
Григорія Сковороду в контексті Українського Відродження як предтечу Івана Котляревського
і Тараса Шевченка. Тексти Сковороди, які читав у цьому фільмі Іван Миколайчук, озвучувалися сучасною українською мовою. Таким чином був збережений дух, а не тільки
“буква” творів Григорія Савовича. Не забуваймо, що цей письменник, філософ і просвітник
був сучасником останньої Січі Запорозької і її кошового Петра Калнишевського! У фільмі, документальному за жанром, це показано справді художніми засобами. Був зафільмований
навіть гранітний нагробок славного кошового отамана, що прожив 113 років і помер у
засланні на Соловках... Замість офіційного образу просвітника-матеріаліста перед глядачами
поставав духовний велетень саме українського народу, що жив і творив за конкретних
історичних обставин. Об’єднуючим лейтмотивом або, як тоді казали, прийомом, стали кадри,
що зафіксували від початку до завершення усі фази виготовлення пам’ятника Г. С. Сковороді
видатним скульптором і режисером Іваном Петровичем Кавалерідзе. Усе це багатьом
здавалося якщо не викличним, то принаймні незвичним.
Тоді на редактора покладалися не лише мовознавчі, коригувальні функції. Якоюсь мірою ця
особа відповідала і за “ідейний зміст” редагованого твору. Мабуть, мудрий директор
кіностудії Віктор Шкурін не випадково призначив мене редактором цього фільму,
здогадуючись, що я не заважатиму творчій групі й усе обійдеться, принаймні, без надмірної уваги вищого керівництва. Так воно і сталося. Не виправдавши сподівань парткому і
Центрального Комітету, автори фільму створили щось більше від ювілейного “кінозвіту”. А
оскільки відповідальні за ідеологію посадовці знали про Сковороду лише зі шкільної
програми, то й не здогадувалися, що фільм від самого початку вийшов за офіційні рамки і
переробити його вже неможливо... Хоча на деякі поступки довелося піти. Дикторський текст
був доповнений згадкою про якийсь лист Леніна до Бонч-Бруєвича, де “вождь світового
пролетаріату” вимагав пояснити народу, хто такий Сковорода та його “значення”. Більшість
вказівок пощастило спростувати в ході хоч і тривалої, але однобічної (з уже згаданої
причини) полеміки. Натхненником цього дуже непростого процесу був, безперечно,
незабутній Микола Шудря. На кожне заперечення з боку партійних товаришів він знаходив
переконливі, просто убивчі аргументи, виявляючи енциклопедичну обізнаність у питаннях,
що торкалися не тільки особи Григорія Сковороди. Оскільки контраргументів з іншого боку
просто не було, праця над фільмом тривала до завершення.
На щастя, на студії все ж таки не знайшлося осіб, хворих на ускладнені форми самозакоханої
пильності – які б, крім загальних рекомендацій, на підставі власного куцого досвіду конвертували партійну практику у дріб’язкові зауваження. Що ж до “вищих” інстанцій, то від
них відчепилися згадкою про Леніна і “Великоросію”. У суперечці ж навколо терміну
“національний” допомогла теза з Української Радянської енциклопедії (УРЕ, від 1963 р.), де
Сковорода був названий “національною гордістю українського народу”. При цьому поза
загальною увагою якось лишилися тексти Г. Сковороди у вільному перекладі.
Допомогли ще й економічні обставини. У випадку “закриття” фільму студія зазнала б
значних збитків, бо витрачені кошти просто нікуди було “списати”...
Далі цей фільм під титлом “Відкрий себе” (перша назва – “Філософ”) пережив драматичні
події. Спочатку адміністрація студії, за вказівкою “згори” і за мовчазної згоди ювілейної
Комісії, змушена була покласти цей кінотвір “на полицю”, що на кіножаргоні означало: фільм
існує, але до особливого дозволу його не побачить глядач. І таки він пролежав “там” близько
20 років.
Та “Відкрий себе”, без ніяких дозволів, знайшов свого глядача напередодні Української
Незалежності, ще й одержав найвищу мистецьку нагороду – Шевченківську премію. То було
гідне пошанування творчої праці кіногрупи; Володя Костенко не дожив до цього тріумфу.
Минуло ще 30 років, і Микола Шудря, Олександр Коваль, Ролан Сергієнко – теж незабутні.
Як і їхній твір..."
Джерело: https://skovoroda.man.gov.ua/storage/files/vidkrij-sebe-dokumentalny-film-1972.pdf
Стало бракувати хороших кінокомедій, або я розучилася сміятися і веселитися за останні роки?
Надія на Джеймса Франко виправдалася, він зняв хороший фільм, розвеселив.
Красунчик Грег, акторська кар'єра якого не клеїться, знайомиться з ще одним невдахою, Томі. Томі має грошенята і Грег, як більшість красенів, цінує це. Він стає для Томі другом і не тільки живе за його гроші, в й схиляє того до фінансування власного фільму за сценарієм самого Томі Вайсо. Не без задоволення зауважу, що зовні і за темпераментом Томі схожий на вампіра від горе-митця Джармуша 🤪.
Спочатку я з інтересом подивилася "Горе-митця", зразу після якого стало неймовірно цікаво що ж то за "найгірший фільм" Кімната?
В процесі перегляду невимовно тупої "Кімнати" сміх став істеричним, аж до кольок в животі.
Логіка підказувала, що сценарій "Кімнати" написаний розумово відсталою людиною і нічого тут смішного немає.
Вайсо має тіло сорокарічного чоловіка, в розум дитини ... восьми років. Кожна сцена "Кімнати" потішно примітивна, так, наприклад, діти нерідко уявляють власну смерть і як всі навкруги невтішно плакали б і каялися, що не достатньо поважали померлого. 😜Це народ фінал фільму!
І все таки я додивилася "Кімнату" до кінця!
Тому що як тільки подібні роздуми відволікали мене від "сюжету" і я збиралася припинити перегляд, тут же на екрані з'являлася якась чергова гомерично смішна сцена чи деталь і приступ сміху починався знову.
Комбо із "Горе-митця" і "Кімнати" дало справжнє перезавантаження мозку і катарсис на грунті виснажливого реготу.
Це справжня таблетка від надмірної серйозності!
Ні, Кімната не просто один із бездарних фільмів. Гіршого фільму справді не знайти і пальма першості належить йому по праву.
Вайсо грає жахливо. Але як йому вдалося досягти того, що всі актори у "Кімнаті" як зачаровані дружно грали так бездарно? Як він так ідеально відібрав на кастингу актрису на роль Лізи? Є, є все таки навіть якась таємниця у цій маячні.
Отак збираючись написати рецензію на "Горе-митця" я написала відгук на "Кімнату". І скажіть тепер, що "Кімната" не закодована нечистою силою на популярність! 😂
Вельми достойний і цікавий фільм Джеймса Франко я передивлятися не буду (хоча в ньому є камео Вайсо і Сестеро).
Чого не можу сказати стосовно "Кімнати".
Все таки гарантований засіб підняття настрою може в майбутньому не раз знадобитися!
Рекомендую дивитися ці фільми підряд, один за одним, спочатку "Горе-митця", а потім першоджерело.
Вони доповнюють одне одного.
"Удачі, веселися, не вмирай" – це смішно-похмура суміш "Матриці", "Все, завжди і водночас" і "Електричного штату" (книги, а не фільму!).
Одного вечора в кафе заходить бомж і заявляє, що світ ось-ось поневолить ШІ. Дехто приєднуються до чоловіка, щоб бува не зарізав, ще двоє стають на його бік добровільно. І далі група вирушає до місця, де в той самий ШІ треба вставити чарівну флешку. В дорозі розкривається передісторія головних героїв, з яких найкраща про двох учителів, чиї учні міцно засіли в смартфонах з бомбардіро крокоділо. Потім з'являється... кіт, складений з котів, який їсть людей і блює конфеті. І ти думаєш "що це в біса таке"? Але в фіналі все стає зрозуміло. Саме фінал з віртуальною реальністю витягує фільм. Він доволі похмурий, але одночасно дає зрозуміти, що проблема не в смартонах і ШІ, а в головах людей. І щось міняти треба там.
Загальна якість виконання справляє враження прикрашеної низькобюджетки. Все детально ... , гарна робота з кольором, багато подій не дуже серйозні чи й явно бутафорські. Але тут це працює, бо тема ШІ-слопу проходить через увесь фільм. Та й його самого зручно порізати на короткі відео.
Це глузування з захоплення примітивними розвагами, але воно лишає надію, що колись ми його переростемо. Чи хоча б захоплення ШІ-генерованим контентом. Врешті-решт після перемоги починається нова пригода і нова боротьба, яку ми охоче приймемо під гаслом "Удачі, веселися, не вмирай". Питання в тому, хто нам її запропонує.
«Безцільна куля» Ю Хьон Мока — це не просто фільм, це справжній крик розпачу, застиглий у кадрі. Його часто називають одним з найкращих корейських фільмів усіх часів, і це цілком виправдано. Він настільки щільно насичений післявоєнною травмою, що його майже фізично важко дивитися.
Сюжет розгортається навколо родини Чхоля Хо, дрібного клерка, який живе в нетрях Сеула після Корейської війни.
Це кіно про людей, які стали «безцільними кулями» — випущеними війною, але такими, що не мають жодної цілі, окрім неминучого падіння.
Новий фільм Пак Чан Ука «No Other Choice» має символічну деталь (зубний біль), яка відсилає до «Aimless Bullet».
У «Aimless Bullet» головний герой Чхоль Хо страждає від нього протягом усього фільму. Це не просто медична проблема, а метафора соціального паралічу. Постійне подразнення зубного болю — це те, що неможливо ігнорувати, але на лікування якого у героя немає грошей. Це символ бідності, яка «гризе» зсередини. Біль сковує героя, роблячи його пасивним ... спостерігачем власної трагедії. Коли наприкінці він нарешті вириває зуби, це не приносить полегшення. Навпаки, кровотеча символізує остаточну втрату життєвих сил.
Пак Чан Ук — великий знавець історії корейського кіно, і паралель у його новому проекті No Other Choice (який є адаптацією роману Дональда Вестлейка «The Ax») виглядає як пряма цитата або омаж класиці.
У Пак Чан Ука фізичний біль часто переплітається з психологічним тиском. Якщо в «Aimless Bullet» біль символізував неможливість вижити, то у героїв Пака він зазвичай стає тригером для радикальної дії або вибуху насильства. Це цікава трансформація від пасивного страждання 60-х до агресивного відчаю сучасності.
«Ходімо!». Але куди?
Це і є найстрашніша частина фільму — повна дезорієнтація. Ця фраза перетворюється на нескінченний цикл без виходу. Мати вигукує «Ка-джа!» (가자!), що буквально означає «Ходімо!», але для неї це вже не рух у просторі, а відчайдушне бажання втекти з реальності.
Ця дезорієнтація у фільмі Ю Хьон Мока працює на кількох рівнях.
Сім'я живе в районі, що нагадує лабіринт із нетрів. Куди б вони не пішли, вони впираються в бруд, злидні або чужі паркани. Навіть коли Чхоль Хо наприкінці сідає в таксі, він не може дати водієві чіткої адреси. Він каже «їдь», але куди — не знає.
Для матері «ходімо» напевно означає повернення додому, на Північ, у часи до війни. Але того дому більше не існує, а шлях на північ заблоковано кордоном. Вона застрягла в минулому, тоді як її діти застрягли в нестерпному теперішньому.
Як і куля, що вилетіла з пістолета, але не має цілі, персонажі мають енергію та бажання жити, але не мають вектору. Брат намагається йти шляхом криміналу, сестра — через самопожертву, але всі ці «шляхи» ведуть у нікуди.
У сучасному фільмі Пак Чан Ука герої мають надто чітку ціль, але досягнувши її, вони опиняються в тому самому стані, що й родина з «Безцільної кулі» — у порожнечі, де більше немає куди йти. Якщо в «Безцільній кулі» причиною цієї втрати орієнтирів була війна, то у сучасних фільмах (і у того ж Пак Чан Ука) це часто соціальна нерівність або внутрішня ізоляція. Це загально світова тенденція, тому фільм Пака має відгук по всьому світу.
«Вихідний» режисера І Ман Хі показує не просто трагедію, а параліч волі. Питання про те, чи кохав він її, чи лише «комфорт» поруч із нею, відкриває кілька шарів цього персонажа.
Здається, що його «любов» — це почуття, позбавлене відповідальності. Він сприймає обставини (бідність, її хворобу, вагітність) як неминучу долю, проти якої він безсилий. Коли чоловік каже «я кохаю», але при цьому обирає найлегший для себе шлях (аборт замість боротьби за її здоров'я), це кохання стає егоїстичним. Він любить її як частину свого світу, але не настільки, щоб стати для неї опорою.
Втеча від реальності. Сцена в барі та зустрічі з незнайомкою є ключовим. Поки жінка з якою у нього стосунки перебуває у смертельній небезпеці, він намагається «заглушити» свій страх і провину алкоголем та випадковим зв’язком. Це класична ознака інфантильності: замість того, щоб бути поруч або хоча б діяти заради неї, він витрачає останні ресурси (і гроші, і емоції) на саморуйнування. Те, що його зупиняє від секс ... у з незнайомкою лише звук годинника — це символ часу, який він безнадійно втратив.
Його "каяття" триває рівно стільки, скільки триває фізичний біль від побоїв. Це така собі ілюзія спокути: коли тебе б'ють, ти відчуваєш себе "покараним", і це на мить знімає тягар провини з душі. Мовляв, «мене побили значить, я вже розплатився за свою слабкість». Але щойно біль вщухає, він повертається до своєї звичної стратегії — втечі.
Фінальний монолог, де він думає про те, щоб все почати заново, щось перекусити, похід в перукарню — це момент повного морального банкрутства. Коли він думає про стрижку, він намагається «зістригти» з себе пам'ять про скоєне, буквально оновити фасад, коли всередині все згнило. Це не просто спроба забути, це неспроможність осягнути масштаб втрати. Для нього вона була частиною його повсякденності, і тепер він намагається замінити цю порожнечу іншою рутиною.
Чи кохав він її? Можливо, він думав, що кохає. Але це було кохання споживача. Він кохав її, поки вона була джерелом тепла, але як тільки ситуація вимагала від нього стати чоловіком і захисником, він знітився.
Фільм І Ман Хі — це суворий вирок тодішньому (і не тільки) суспільству: чоловіча безпорадність, загорнута в екзистенційну тугу, вбиває не менш ефективно, ніж хвороба. Він втратив її не через випадок, а через власну бездіяльність, яку він так і не зміг визнати.
Попередження: рецензія містить спойлери
Дуже красивий фільм із неймовірною грою Дэниел Дэй-Льюис - за такими акторами справді хочеться спостерігати. Історія при цьому повністю вигадана, хоча в ній відчувається вплив реальних прототипів і духу епохи.
Цікаво, що деякі глядачі сприймають Альму як дівчину «20+», але це радше наслідок стереотипу. Вики Крипс на момент зйомок було близько 33 років, і виглядає вона відповідно. До того ж робота офіціанткою раніше не асоціювалася виключно з молодими - це сучасне сприйняття. Та й за поведінкою Альми видно, що вона не наївна дівчина, а розумна й хитра жінка, яка спочатку здається покірною, але насправді не дозволить собою керувати. Це добре видно, наприклад, у сцені, де вона не підкоряється сестрі Рейнольдса і залишається поруч із ним.
Фінал спочатку може здатися дивним або навіть «кринжовим», але, швидше за все, він задуманий як момент, у якому герої нарешті знаходять щось по-справжньому спільне та інтимне. Це своєрідна відверта розмова між партнерами - просто виражена через їхню особливу динаміку.
Альма відкривається першою: пристрасно, наполегливо, з відчутним внутрішнім голодом. Вона прямо дає зрозуміти, що їй це потрібно, і або він це приймає, або їхні стосунки стануть напруженими. У цьому немає наївності - це усвідомлена заява про свої бажання.
Рейнольдс приймає це, і, можливо, саме цього він і шукав - можливість бути вразливим і отримати турботу. У їхніх стосунках з’являється майже материнський елемент: контроль через турботу, можливість довіритися і відпустити себе. З огляду на його прив’язаність до матері, це виглядає як глибинна потреба.
У підсумку вони приходять до дивної, не зовсім здорової, але чесної домовленості, де кожен отримує те, що йому потрібно.
...це неймовірно красива і чуттєва Ніколь Кідман у давньому фільмі злого генія Ларса фон Трієра та оператора Ентоні Дода Мантла.
Навіть старому еротоману Стенлі Кубрику у його останній стрічці Eyes Wide Shut (1999) не вдалося зробити з цієї вічно затиснутої актриси щось більше за об'єкт чоловічого жадання. Воістину, мало зняти з жінки одяг, щоб побачити у ній цю Божественну Красу.
Я бачив картину давно і для мене це був "фільм на один раз", за поширеним виразом недолугих коментаторів. Дивитися його ще раз не буду, щоб не зіпсувати те перше, незабутнє враження. До того таке зі мною траплялося тільки від прочитаної книжки.
Тільки фінальна частина виправдовує перегляд. Я не про сам безпосередній фінал перед титрами, а та частина, що передує йому. Поступово ми дійдемо до цього.
Поведінка головного героя виглядає не як романтичне завоювання, а як серія правопорушень. Перша честина фільму заслуговує назву "Щоденник переслідувань та домагань". Це небезпечний троп певної категорії фільмів, які існували раніше, де чоловік достатньо довго і агресивно тисне на жінку, її «ні» врешті-решт перетвориться на «так».
Фільм намагається бути «глибоким», показуючи, що героїня Хон сама має травматичне минуле, пов'язане зі схожим інцидентом. Суперечливість у тому, що сценарій використовує її травму не для того, щоб засудити агресора, а щоб виправдати її початковий опір, який герой нібито «допомагає їй подолати». Це дуже небезпечна логіка.
У фільмі присутній міф про «виправлення» любов’ю. Типу любов «правильної» жінки може змінити агресора, бабія чи маніпулятора. У реальному житті поведінкові патерни ... Ю Ріма (ігнорування відмов, тиск, зрада свої дівчині) — це не тимчасовий стан, а риси характеру або навіть розлади особистості.
В фільмі він «усвідомив» і став відданим.
У реальності хлопець, який не розуміє слова «ні», зазвичай лише нарощує масштаби контролю та аб’юзу.
Ю Рім у фільмі зраджує свою постійну дівчину (з якою він у тривалих стосунках) абсолютно холоднокровно, навіть не приховуючи цього особливо ретельно. Це класичний логічний тест, який героїня Хон провалила.
Якщо він збудував нові стосунки на фундаменті зради та насильства, то фундамент цей — гнилий. Немає жодних гарантій, що як тільки пристрасть до Хон вщухне, він не почне шукати нову «жертву» для полювання, бо сам процес переслідування приносить йому адреналін.
Фільм транслює не правильний меседж: «Домагайся її, поки вона не здасться, і зрештою вона тебе покохає». В реальному житті це прямий шлях до судового позову або трагедії. Те, що в сценарії прописано «щасливий фінал», не скасовує того факту, що 90% часу герой поводиться як соціопат.
Чому ж героїня «наступила на ті самі граблі» і піддалась?
Можливо стокгомський синдром після попередньої травми. Можливо втома від опору. Коли весь світ проти тебе (колеги, колишні, плітки), людина іноді обирає того «ката», який їй знайомий, ніж невідомість і самотність. Це не здоровий вибір, а вибір меншого з двох зол у її розумінні.
Самотність. Сцена вечері в ресторані з друзями її успішного хлопця хірурга доволі показова. Теорія про «ідеальних» чоловіків і «щирих» мерзотників ідеально пояснює психологічний злам героїні.
Маска «успіху» проти відкритого цинізму. Суспільство навколо Choi Hong (включаючи її колишнього хлопця та колег-вчителів) побудоване на фасадності. Хірург або «успішні» чоловіки вони носять ідеальні костюми, мають статус і гарні манери. Але, саме такі люди часто є найбільш жорстокими маніпуляторами. Вони підставляють жінку «тихо», дбаючи лише про свій фасад. Для них жінка — це аксесуар, який можна викинути, якщо він псує репутацію.
Ю Рім не грає в ці ігри. Його тактика — це лобова атака. Коли він каже: «Я хочу з тобою переспати», це звучить жахливо і грубо, але це правда. Героїня, яка вже була зраджена «ідеальним» світом, можливо, відчула дивну піддатливість від того, що цей чоловік принаймні не прикидається святим. Це страшний парадокс: відверте зло іноді здається безпечнішим за приховану підлість, бо ти хоча б знаєш, з чим маєш справу.
Втома від подвійних стандартів.
Коли навіть дівчата (учениці школи) у фінальній частині фільму спочатку називають її «шлюхою», а через 10 хвилин — «жертвою», вони демонструють абсолютну відсутність емпатії. Їм байдуже на Хон, їм просто потрібна тема для пліток.
Ю Рім на цьому фоні виглядає єдиною людиною, якій на неї не байдуже (хоч цей інтерес і є хворим). Його «щирість без масок» стала тим тараном, який пробив її захист. Вона ніби подумала: «Якщо весь світ — це театр брехні, то нехай поруч буде той, хто принаймні не бреше про свої ниці бажання». Ю Рім став для неї «своїм» мерзотником проти «чужого» лицемірного світу.
Ризик в реальності. Повертаючись до попередньої тези романтизованого тропу— це все одно залишається ілюзією. Те, що він «чесний» у своєму бажанні використати жінку, не робить його кращою людиною. Це лише робить його більш ефективним маніпулятором.
У реальному житті такий Ю Рім, отримавши своє, швидше за все, просто пішов би далі, або ж продовжував би руйнувати життя жінки своєю некерованістю. Фільм романтизує цей «злам», але в житті це зазвичай закінчується повною психологічною деструкцією жінки.
Якщо відкинути сумнівну романтичну лінію, головна цінність і позитивна сторона фільму полягає в його нещадній деконструкції суспільства. Це не історія про кохання, а діагноз соціуму.
Викриття соціального канібалізму.
Фільм блискуче показує, що колектив (вчителі, колеги, знайомі) — це зграя, яка чекає на привід, щоб розірвати когось одного.
Механізм пліток: Це історія про те, як суспільство (робимо певну поправку на десятиліття в якому вицшов фільм) заганяє жінку в кут, де брехня стає її єдиним щитом.
У світі цього фільму жінка не має права на власне бажання чи помилку, вона лише об'єкт обговорення. Її репутація важить більше за її життя.
Лицемірство: Момент (перетворення зі «шльондри» на «бідненьку»), — це нищівна критика моралізаторства. Фільм змальовує страшну картину: суспільству байдуже на правду, їм потрібен зручний ярлик, щоб почуватися «правильними» на фоні когось іншого. Суспільству потрібен або «злочинець», або «жертва». Ю Рім справді винен у домаганнях, але Хон використовує цю правду як інструмент маніпуляції. Вона розуміє, щоб вижити в очах колег і суспільства, вона мусить використати ту саму агресію Ю Ріма проти нього самого. Це не стільки пошук справедливості, скільки цинічний акт самозбереження. Вона перетворює реальні домагання, які були в перші половині фідьму на юридичну зброю саме тоді, коли це вигідно їй, щоб відмити власну репутацію. Вона не хотіла переживати це знову.
Фільм відмовляється від глянцевих героїв.
Він показує, що жертва може бути маніпулятивною задля виживання, а агресор може мати хворобливу, але щиру прив'язаність (хоча повторюсь, що його зміна надумана).
Це кіно без білих рукавичок. Воно змушує глядача відчувати дискомфорт, бо змальовує життя таким, яким воно є за зачиненими дверима: брудним, суперечливим і позбавленим високих ідеалів.
Критика гендерної нерівності 2000-х. Фільм піднімає питання: чому чоловіку (Ю Ріму) багато чого прощається як «наполегливість», тоді як жінка (Хон) змушена постійно виправдовуватися за своє минуле? Це критика культури, де чоловіча агресія сприймається як ознака сили, а жіноча сексуальність чи травма — як привід для вигнання.
Герої не намагаються подобатися глядачу. Їхні істерики, підлість і слабкість виглядають реальними. Це сумнівні тропи, але психологія людини не проста і таке дійсно трапляється в реальності.
Позитив фільму не в тому, що «все закінчилося добре», а в тому, що він ставить незручне дзеркало перед глядачем. Він каже: «Подивіться, якими жорстокими ми є одне до одного під масками ввічливості». Це терапевтичне кіно, але не через розраду, а через викриття гною в ранах суспільства. Воно вчить розпізнавати ці маніпуляції та бачити, як легко соціум може знищити людину, просто змінивши контекст плітки.
Фільм цікавий як психологічний експеримент для, аналізу, але як модель стосунків він — інструкція, як робити не треба.
Після вручення Оскарів захотілось подивитись, а що ж у корейців було кращого в минулому році. Я завжди слідкую за премією Блакитний дракон. То, що переможе фільм «Жодного вибору», я не сумнівалась. Шедевр…
Але цікаво, які фільми були номінантами. Один з них саме «Потворний». Режисер Йон Санхо ( «Поїзд в Пусан», «Поклик пекла» та ін.)
Ім Йонґю — сліпий літній майстер гравіювання печаток, якого по всій країні називають «живим дивом» за створення прекрасних робіт, а його син, Донхван, займається рекламою бізнесу. Під час зйомок фільму про батька, Дохвану телефонують з поліції і повідомляють, що знайшли скелетні останки його матері, яка зникла 40 років назад. Існує ймовірність того, що його матір могли вбити. Ім Донхван починає розслідувати смерть матері Чон Йонхі разом з журналісткою Кім Суджин, яка знімала фільм про батька.
«Потворний» — це проста, але вражаюча драма, яка не відпускає після перегляду, після якої почуваєшся розгублено і сумно.
Це саме корейський стиль зні ... мання кіно, який мені дуже подобається. Увесь час ми спостерігаємо, як хороше і погане одночасно існує в людях, ми дуже глибоко занурюємся у важкий людський досвід без загальноприйнятого щасливого кінця. Ми часто не розуміємо способу життя наших предків, навіть наших батьків, але цей фільм дає можливість зазирнути в минуле, щоб відобразити не лише представлену історію, але й суспільство загалом, і спробувати зрозуміти їх. Але й сучасне суспільство виглядає теж не найкращим чином. Погоня за сенсацією, за грошима, наклепи та приховання таємниць – це теж частина вже сучасного життя.
Як же чудово грають корейські актори. Так скупо, так просто і так неймовірно глибоко. Їх емоції правдоподібні та зворушливі.
Яка жахлива таємниця була прихована, яка гидка правда.
Як люди можуть знищувати лише називаючи когось «потворною».
А той, хто не міг судити за зовнішністю, судить за своїми припущеннями та голосами інших. Не чує свого серця.
Також це фільм про суспільство, яке завжди захищає чоловіків. Суспільство, яке засуджує жертву згвалтування і співчуває гвалтівнику. Суспільство, в якому жінка була потворною, бо була бунтаркою, бо наважилась протистояти чоловікам.
Зрештою, ця історія розказана нам, щоб захистити «чоловіка» , навіть після того, як він скоїв жахливі речі, бо чоловік то «скарб чи національний герой».
Це не типова спортивна драма про тріумф, а радше глибоке дослідження відчаю, спокути та виживання, де ринг стає єдиним місцем, де герої можуть отримати бодай краплю гідності.
Режисер Рю Син Ван використовує бокс, як інструмент, як метафору останнього шансу для двох чоловіків, які опинилися на самому дні суспільства.
Фільм майстерно паралельно веде дві історії. Кан Те Сік — колишній срібний призер Азійських ігор, який тепер працює "живою грушею" на вулицях, щоб виплатити борги. Ю Сан Хван — молодий злочинець, який через агресію та обставини опиняється у в’язниці. Для обох бокс — це не шлях до слави, а спосіб не зникнути остаточно.
Кан Те Сік б'ється, щоб повернути повагу власної родини та вибачитися за свої помилки. Ю Сан Хван через бокс вчиться дисципліні та контролю над своєю руйнівною люттю.
Це один із рідкісних випадків у кіно, коли у фінальному поєдинку немає "поганого хлопця". Глядач однаково співчуває обом, бо вони борються не один проти одног ... о, а проти власного минулого та обставин.
Фільм також торкається теми економічної кризи та того, як вона ламає людей. Кан Те Сік, який стоїть посеред людної площі з табличкою: "Я дозволю вам себе вдарити за гроші", — це дуже сильний символ соціального приниження та відчаю.
Це серіал, якого "всі чекали". Ну серйозно, ми ж хотіли ще один "Braking bad" ("Пуститися берега")!
Не безнадійних сиквелів, а ще раз всю історію спочатку.
І от ми знову бачимо звичайного нічим не примітного трудягу, якому доля завдає фатального удару. Спостерігаємо як він пускається берега, йде на неймовірний ризик, порушує закон. І поступово заплутається у брехні та замовчуванні все більше.
Проте у серіалі "Друзі та сусіди" усе це відбувається на такому гарному тлі побуту заможних. Серед людей, які так би мовити, могли б стати клієнтами лейтенанта Коломбо.☺️
Серіал вийшов оригінальним, зі своєю власною атмосферою. Актори впоралися добре. Навіть народився мем, який привів мене до наміру переглянути цей серіал.
Кожен наступний поворот сюжету зовсім не очевидний, що примушує з інтересом слідкувати за розвитком подій на екрані.
Трохи скомканою вийшла остання серія. Також зайвим видався відкритий фінал, розрахований на продовження. Краще було ... б завершити історію повним хеппі-ендом. Без другого сезону, який вже очікується.
Проте якщо не придиратися до дрібниць, то " Друзі та сусіди", не претендуючи на геніальність видатного попередника, проте є достойним приємним розважальним серіалом на один раз подивитися.
Він не розіб'є вам серце як історія Гайзенберга. У тренді делікатне ставлення до емоцій глядача.
Попередження: рецензія містить спойлери
Було дуже не цікаво дивитись. Гадав, лише мені стрічка нагадала "Зоряні війни", але, вочевидь, я не один такий...
Ідеї, яка б утримувала увагу глядача, тут не було. Злодії, які запросто вбивають звичайних людей, не хочуть вбивати головних героїв, коли ті не в змозі втекти. Все насичене чудернацькими кольорами та створіннями — які звісно ж мають людську будову,— але чогось надзвичайного у цьому немає, як це не абсурдно звучить. Під час перегляду постійно виринала думка: "Чому події розвиваються в квантовому вимірі, а не на звичайній Землі?". Гадаю, саме віддаленість від знайомого світу й знищила потенціял стрічки.
Все починається хаотично, бо так заманулось героям, а далі: типова халепа, типовий злодій, типовий гарний кінець і стрічка готова. Не вистачає драми із втратою когось із команди, щоби дійсно з'явилось бажання вболівати за поразку Канґа. Не вистачає й комедії, адже на всю стрічку цілих 2 смішних для мене жарти. Шкода Пола Радда, бо за його персонажем дуже цікаво та приємно спостерігати, але з таким сюжетом неможливо витягнути стрічку з прірви.
5.9 / 10.
Актриса Янін «Jeeja» Вісмітананда, яка зіграла головну роль у тайському фільмі «Шоколад» (2008), виконувала переважну більшість трюків та бойових сцен самостійно. На момент виходу фільму їй було 24 роки.
До початку зйомок Джіджа тренувалася протягом чотирьох років. Два з них вона присвятила вивченню муай-тай (тайського боксу), гімнастиці та роботі з каскадерською групою режисера Прачії Пінкаю (той самий, що зняв «Онг-Бак»).
Фільм знімали в стилі старої школи Джекі Чана або Тоні Джаа — з мінімумом комп’ютерної графіки та страхувальних тросів. Під час фінальних титрів традиційно показали невдалі дублі, де видно, як актриса та каскадери отримують серйозні забої, порізи та травми під час складних сцен на будівлях.
Гроїня за сюжетом копіює стилі майстрів, яких бачить по телевізору (Тоні Джа, Брюса Лі, Джекі Чана), тому Джіджа довелося адаптувати свою техніку тхеквондо (в якому вона має чорний пояс 4-го дану) під різні бойові напрямки.
Хоча в кіноіндустрії іноді використовують дубл ... ерів для дуже специфічних або занадто небезпечних технічних моментів (щоб не зупиняти виробництво через травму головної зірки), «Шоколад» став відомим саме завдяки реалістичності та безстрашності головної героїні.
Зірка фільму «Шоколад» Янін Вісмітананда була відкрита режисером Прач'я Пінкаевом у 2003 році, коли режисер працював над кастингом для фільму «Народжений, щоб битися» режисера Панни Ріттікрая. Маючи досвід у тхеквондо, Янін пройшла додаткове навчання у команді каскадерів Панни Ріттікрая. Сценарій фільму «Шоколад» був розроблений з урахуванням особливостей Янін. Янін і чемпіон з брейк-дансу Кіттітат Ковахагул також тренувалися капоейрі для зйомок сцен їхнього бою.
Chocolate
«Мавка. Справжній міт🍃💖💦» (2026) — українська романтична стрічка з містикою, традиціями та пригодами, що майже цілком віддалена від знаменитої драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня».
Особисто для Мене велике смакоутворююче враження у будь-якому фільмі/серіялі формують три речі: кольори, сюжет і музично-пісенний супровід.
Як тільки Я побачив трейлер — одразу ж закохався у прекрасні барви, Лук’яна і чудову містично-атмосферну мелодію. З величезним захопленням-задоволенням насолоджувався кожним кадром у Кінотеатрі📽🎞. Тепер коротко про свої враження від кожного із трьох смакоутворюючих критеріїв:
1. Кольори та сяйвовідтінки просто чудові — суцільне блаженство для Моїх очей і Душі. Казкова природа України просто зачаровувала. Усі спецефекти, декорації, локації, костюми і ґрим бездоганно створені/підібрані й мальовничо-барвисто гармонійні🔵🟢🟣🔴⚪️🟡.
2. Сюжет чудово прописаний📜🖋 і жодного зайвого слова-звуку-руху-героя. Дуже гарно й навіть ориґінально змальовано-зіграно зародження кох ... ання💖🍃 між Лук’яном і Мавкою (переконаний, що Леся Українка також високо оцінила б це). Все розвивалося динамічно-цікаво-неочікувано — тому заворожено поглинав кожен момент. Неодноразово бігали мурашки по морозяно-гусячій шкірі й текли сльози. Задум із Білою риссю, Жуком-оленем, Папороттю, Димом-туманом — це трагічно, щемливо, романтично, символічно, містично, традиційно. Незвично розкрито-звізуалізовано природу мавок і русалок.
3. Музично-пісенний супровід, в основному, сподобався. Ідеально-українсько-містична атмосфера головної мелодії🌿🎶✨ одразу ж зачарувала Мене і занурила в ту особливу царину постановки. Пісня кінцевих титрів повністю віддзеркалює-поєднує історії обох головних героїв — тут однокореневе давнє українське й сучасне⏳💙💛📹. Була одна знайома пісня, яку Я не люблю, але звучала недовго.
Стосовно инших аспектів картини:
а) найбільше сподобався Лук’ян, з образом Якого дуже приємний спогад-асоціяція (дуже важливий сугубо Мій особистісний чинник) і Якого було багато в кадрі;
б) актори гарно підібрані й тому всі персонажі виглядали природно, по-справжньому, а не як ляльки-моделі мальовані;
в) кілька грамів примітивної голлівудщини гарно вплетені в добротний Український гумор (якого було небагато і в міру достатньо саме для цієї стрічки);
г) вкраплення невдалої гри окремих акторів розчинилися у майстерній роботі та майже не відчувалися.
Є величезне бажання неодноразово передивлятися цей фільм саме у весняно-літню пору, до якої він так органічно прив’язався у Моєму баченні-уявленні.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти!