Втікач
Втікач (1993)
The Fugitive
Lilia Omelianenko

Біжи, Форест, біжи…

Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант

Отак подивишся іноді старий фільм, а потім розумієш, що добре, що його зняли аж у 1993. Зараз би таку кінокартину на Оскар ніхто не номінував би. Сказати б, що номінація була отримана через те, що фільм - нове слово у своєму жанрі… але ні, це екранізація більш давнього телесеріалу. Так що, вочевидь, просто надто вже одвічно цікавою виявилася тематика ситуативного протистояння двох людей, які насправді обоє готові відстоювати істину, але через обставини один має наздоганяти іншого. Власне, це підтверджується і тим фактом, що станом на сьогодні ми маємо ще зо два десятки кінокартин на схожу тематику, але з різними варіаціями, і щось мені підказує, що і у майбутньому сценаристи постійно будуть звертатися до вказаної сюжетної схеми.

Автори фільму майстерно зіграли на прагненні глядача до справедливості, не роблячи таємниці із невинності головного героя, змушуючи таким чином переживати за успіх його благородної місії, додаючи у сюжетний суп додаткову ложку співчуття шляхом демонстрування флешбеків із покійною дружиною. Потім, у потрібний момент, замішується детективна лінія, яка розплутується із двох боків водночас і у фіналі досягає подвійної розв’язки.

Навряд чи дана кінокартина може похвалитися великою кількістю глибинних смислових пластів або ж неоднозначністю сенсу, що, зазвичай, характерно для більшості номінованих на Оскар фільмів. Однак, оскільки кіноакадеміки - теж глядачі, то чому б, власне, і ні?

Із плюсів: сюжет, який хоч і навряд чи інтригує майбутнім фіналом, але тримає у напруженні протягом свого розвитку, акторська гра і персонаж Томмі Лі Джонса, який цікавий не лише у контексті ставлення до головного героя (виявиться він адептом справедливості чи служакою закону, який робить свою роботу, якою б вона не була?), але і має свої людські слабкості і особливості, промальовані дрібними штрихами і рівномірно розкидані по всьому фільму. На відміну від головного героя, який просто хороший і все, у ньому так гармонійно поєднується характер, професіоналізм, самоіронічне самодурство і мила самозакоханість, що його неможливо не полюбити.

Із мінусів: деякі сюжетні огріхи, які, вочевидь, є невід’ємною частиною жанру (як-от чорний капелюх і хустка у класичного бандита із вестерна), але призводять вони до того, що доктор Кімбл, судинний хірург і просто хороша людина, періодично перетворюється то на невразливого супермена, то на людину-невидимку, то на людину-без-запаху (Парфюмер, це ти?), то на експерта із будь-якої випадкової хвороби. Є певні питання до фіналу, як в плані поведінки героїв, так і в плані детективної лінії. Також цікаво було спостерігати, як автори у якийсь момент “забили” на дрібні деталі на зразок того, де головний герой от прямо зараз взяв гроші і деякі потрібні йому речі, і такі маленькі проблемки почали вирішуватися методом “чарівного монтажу”.

Резюмую: Якщо вдасться абстрагуватися - можна отримати масу задоволення від перегляду.

Оцінка: 7

Lilia Omelianenko

У цукерці головне не обгортка, сподіваюся…

Оскар - 1993, "Найкращий фільм", переможець

Наведені вище цитати про вестерн яскраво відображають іронічне ставлення до жанру, передовсім людей, які у ньому були задіяні. І правда, якщо у багатьох інших випадках спочатку вимальовувався набір жанрових характеристик, які потім визначалися як окремий жанр, то у випадку вестерна, таке враження, що все сталося навпаки - спочатку придумали жанр, а потім, немов м’ясо на кістяку, наростили на ньому жанрові кліше. І, не дивлячись на те, що протягом 20 століття жанр зазнавав важливих змін (наприклад, трансформація протагоніста із безумовного героя у практично антигероя, зміна підходу до зображення індіанців, розширення ролі жінок і т.д.), частина жанрових кліше досі живі-здорові і саме через них і складається іноді враження, що якщо ти бачив один вестерн, ти бачив їх усі.

Тим не менш, “Непробачений” - це якраз той випадок, коли наявні жанрові кліше - це лише обгортка, під якою розгортаються цікаві психологічні протистояння і піднімаються неоднозначні питання. Наприклад, про цінність людського життя (і смерті). За який злочин людина має заплатити життям? Чи можна компенсувати завдану шкоду матеріально? Чи може людина, яка у минулому сама нехтувала чужим життям, стати уособленням справедливості? Наскільки легко убити людину, навіть якщо ти вважаєш, що вона це заслужила? Чи міняються люди? А якщо міняються, чи це компенсує їх старі гріхи? Чи можна не дотримуватись закону, якщо закон несправедливий сам по собі? Чи має закон бути рівним для всіх? Питання, на які фільм однозначних відповідей не дає.

Особисто ж для мене основним було питання про те, що краще вибрати, помсту чи компенсацію? І правда, яка користь повії з порізаним обличчям від смерті ковбоїв? А ніякої, їй це ніяк не поверне її життя. А подарованого коня можна дорого продати і розпорядитися грошима, може навіть піти з “професії”. З іншого боку, якщо одного разу нестриманий ковбой порізав жінку і по суті їй за це заплатив, це переводить його вчинок із площини порушення закону у площину товарно-грошових стосунків, де одне порізане обличчя дорівнює 7 коням для хазяїна і 1 коню для власниці обличчя. А значить, жінок різати можна, якщо маєш чим заплатити. Чим така трактовка подій може обернутися у майбутньому для інших жінок, які попадуються на шляху цього ковбоя, здогадатися неважко.

Тим не менш, яку б із цих трактовок ми для себе не обрали, будь-яка буде кращою за трактовку шерифа. Це ще одна лінія, яка простежується у фільмі,а саме - становище жінок (конкретно - жінок легкої поведінки) і ставлення до них у тодішньому суспільстві. І якщо вони, як у даному випадку, об’єднуються, то, будучи створіннями нікчемними для всіх оточуючих, стають силою, із якою доводиться рахуватися у той чи інший спосіб.

Також кінокартина демонструє, як одна подія може запустити цілий ланцюжок інших, вона накручуються одна на одну і цей велетенський маховик не може зупинити навіть той, хто його запустив. Може, порізана повія і хотіла б погодилась би на коня. Може, убивці і не хотіли виконувати вирок. Може, хтось із них навіть пробував “зіскочити”. Але всіх “засмоктав” цей маховик, у якому від однієї людини вже нічого не залежить.

І ще одна цікава лінія - про те, яким чином на Дикому Заході формуються легенди, міфи і байки, як чутки, що передаються із уст в уста, спотворюються, набуваючи іноді абсолютно гротескних форм.

Із плюсів: сюжет цікавий і неоднозначний, створює необхідний саспенс і утримує інтерес.

Персонажі, хоч і досить типові для вестерна, але цікаві і зовсім шаблонними не виглядають. Виняток складає хіба що головний герой, який, по-перше, надзвичайно типовий для Іствуда, по-друге, його постійні розмови про те, наскільки він змінився, приводять глядача до цілком однозначних очікувань, які він, що характерно, виправдовує.

Цікавішим виглядає шериф із його неоднозначним “моральним кодексом”, ба навіть більше, було таке враження, що він, як і герой Іствуда, теж колишній бандит, який вирішив зав’язати і став шерифом у одному з містечок виключно за правом сили. Тим не менш, протистояння Вільяма Манні і шерифа хоч і напрошувалося, але так і лишилося не до кінця промальованим і зрозумілим. По суті, вони дуже схожі і ділити їм нічого, але сюжет змушує їх цим займатися.

Ну і окремий плюсик маю поставити за героя Моргана Фрімена, бо поява темношкірого актора у ролі ковбоя - це насправді данина історичній правді. Так, після 1865 року десь третина ковбоїв на Заході були темношкірими, бо після відміни рабства у багатьох із них не було ні житла, ні роботи, і тому вони охоче їхали на Захід освоювати нові землі. Але жанрові кліше вестерну склалися ще на початку 20 століття і переглядалися у 60-70 роках (коли ще жива-здорова була расова сегрегація), і тому ми, як глядачі, просто звикли до того, що ковбой - це білий ковбой. Респект Іствуду за спробу відновлення історичної справедливості.

Із мінусів: Загалом, у практично досконалому фільмі, як на мене, все псує остання сцена “розбірок” у салуні, яку неначе причепили з іншого фільму, настільки вона клішована і постановочно нереалістична. Або неначе просто не може хоч один вестерн вижити без такої сцени. Де герой, який до того був просто собі людиною, стає невразливим суперменом із скорострільністю автомата, а стонадцять озброєних людей несподівано стають безпомічними, як кошенятка. Де одне ім’я героя наводить жах, не дивлячись на те, що частина його чують уперше. Де везіння возведене на рівень абсолюту. І де убивця жінок читає моралі про те, як людям треба поводитися із жінками.

Герой Іствуда у цій сцені вірний собі, але не відчувається той самий момент, коли він “злітає з котушок”, він абсолютно рівний і неемоційний, неначе просто прийняв рішення і пішов утілювати його в життя, коли за сюжетом начебто мало бути інакше. І у цей момент драма-цукерка про життя і закон, загорнута в упаковку вестерна, перетворюється вже на вестерн справжній, отой, де якщо у героя є чорний капелюх, значить, він поганий. І не те щоб я проти, але хіба за це людям зазвичай дають “Оскар”?

Оцінка: 8

Lilia Omelianenko

Поганий хлопець - не вирок, хороший хлопець - не діагноз

Оскар - 1993, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження.” стаття 41 Кримінального кодексу України

Протягом усього фільму назва його інтригує, змушуючи замислюватись, про кого ж ідеться.

Так, є один хлопець, якому не місце у елітному підрозділі і він сам це розуміє. Але він помилився собі на біду. Він - хороший хлопець.

Інші двоє вчинили негарно, але вони виконували наказ, бо в них є кодекс честі. А хлопці з кодексом честі - хороші хлопці.

Командир віддав наказ, але його завдання - зробити з усіх добрих солдатів, бо поганий солдат - ненадійний солдат, а ненадійний солдат - мертвий солдат і поранені товариші. Тому із поганого солдата треба виховати хорошого будь-яким способом, а в процесі виховання ще ніхто не вмирав. Командир - хороший хлопець (хоч і малоприємний солдафон).

Адвокат хорошим хлопцем не здавався, але під правильним впливом зміг витягти назовні і вирішити свої психологічні проблеми, які, власне, і заважали йому таким стати.

Прокурор тим більше хороший хлопець, бо він ефективно захищає інтереси своєї держави.

Ну і до хлопців у компанію затесалася одна дуже хороша дівчинка (правда хороша, жодної негативної риси не прописали).

Тож виходить, тут усі хороші хлопці, але у кожного з них своя правда. Саме тому хтось із них звинувачує або захищає, хтось сидить у кріслі свідка, хтось на лаві підсудних, а хтось - мертвий. І автор - також хороший хлопець, який, хоч і явно дає нам зрозуміти, у чому полягає його, авторська, правда, та тим не менш не наполягає на ній, дозволяючи хорошим хлопцям і дівчатам, які дивляться його фільм, думати самостійно.

Із плюсів: із самого дитинства я відчуваю незрозумілу любов до жанру судової (юридичної) драми, і це не могло не позначитися на моїй оцінці фільму.

Сподобався “освітній” компонент, який без зайвих прелюдій просто “занурює” нас у той світ і ті цінності, якими живуть морські піхотинці, дає нам можливість проникнутися особливостями їх світосприйняття і відчути мотивацію, а згодом - і певну емпатію. Цей досвід для когось може бути новим і цікавим.

Паралельно кінокартина піднімає ряд моральних дилем, над якими варто подумати і після перегляду, як от: свобода волі і відповідальність, необхідність виконання наказу як умова виживання проти права на невиконання наказу злочинного, цінності групи проти цінностей особи, вимога професіоналізму проти приниження слабшого, світосприйняття людини із промитими мізками чи кодекс честі, і головне - міра провини та відповідальності конкретної людини у конкретних обставинах за свої вчинки і локус контролю. Ці всі питання лишаються відкритими, навіть не дивлячись на розставлені акценти і цілком однозначний фінал.

У плюс картині я б також записала загалом цікавих персонажів, більшість із яких - яскраві, добре прописані особистості, втілені у хороших акторських роботах. Особливі компліменти Тому Крузу і Джеку Ніколсону, а також Вольфгангу Бодісону і Джеймсу Маршаллу. У останніх вийшли класичні морські піхотинці, які не виходять “із образу”, навіть тоді, коли можна, бо 24-годинна муштра свою справу робить, і водночас не позбавлені індивідуальності.

Із мінусів: Фільм виконано “за лекалами” вибраного жанру, і якщо в контексті акторських робіт або просування певних ідей йому це ніяк не заважає, то в контексті сюжету трохи шкодить, бо робить його загалом прогнозованим. Тим не менш, передбачуваність проявляється лише у загальній сюжетній схемі, але не у конкретиці. Простіше кажучи, заздалегідь можна спрогнозувати, що будуть робити герої, але не те, як саме вони будуть це робити.

У мінус запишу героїню Демі Мур, яка спершу виглядає доволі цікаво, але потім абсолютно губиться і перетворюється на безлику асистентку героя Тома Круза. Складається враження, що їй прописали дві сценарні функції - мотивувати головного героя на внутрішні зміни і викликати героя Джека Ніколсона на “роздуми” про жінок у формі. Після цього сценарист неначе взагалі не зміг придумати, що із нею робити, тому спробував намалювати традиційну любовну лінію, яка цьому фільму абсолютно не потрібна і не пасує. Але і її не домалював, бо через небажання відходити далеко від лінії основної хімія між головним чоловічим і головним жіночим персонажем не відчувається взагалі.

Також нарощування драматизму і пафосу ближче до фіналу викликає у глядача потрібні емоції, але трохи знижує градус реалістичності. Як на мене, навіть тому, хто ніколи в житті не бував у залі суду, складнувато буде повірити в те, що свідок, якого допитують, хоч на мить здатен забути про те, де він знаходиться, втратити контроль і публічно сказати зайве, особливо, якщо цей свідок - не алкоголік Вася з вулиці, а військовий чин, все життя якого - контроль. Тим не менш, фільм не ставить перед фактом, а все ж пропонує обгрунтування цьому з точки зору психології, а вже глядач має можливість сам вирішити, наскільки цього обгрунтування йому буде достатньо.

Цитати:

Часть. Корпус. Бог. Страна…сэр

Адвокату надлежит обращаться ко мне: «полковник» или «сэр». По-моему, я это заслужил. — А свидетелю следует обращаться ко мне: «Ваша честь» или «господин судья». Уж это-то я точно заслужил.

— Да, и предупредите его: тамошние морские пехотинцы — фанатики. — Фанатики чего? — Того, что они — морские пехотинцы.

— Это Ваша подпись? — Да, сэр! — Вам не нужно называть меня «сэр». — Сэр, да, сэр! — И уж тем более два раза в одном предложении.

Оцінка: 9

Lilia Omelianenko

Протистояння на всіх рівнях

Оскар - 1993, "Найкращий фільм", номінант

Як підказують нам історичні джерела, едвардіанська, або ж поствікторіанська, епоха у Великій Британії характеризувалася черговим ростом соціально-політичної активності населення, поширенням соціалістичних та феміністичних ідеалів, і традиційно - ставленням під сумнів ідеалів епохи вікторіанської. Паралельно спостерігався упадок старої британської аристократії і прихід їй на зміну капіталістів-промисловців, які почасти намагалися наслідувати деякі звичаї перших, але їх психологія багато у чому відрізнялася. Виділяється також клас “освіченої буржуазії”, а от формування “міцного середнього класу” у сучасному розумінні знаходиться ще десь далеко попереду.

Не дивлячись на винесене у деякі анотації питання “Хто успадкує Англію”, мене особисто воно якраз цікавило найменше. Адже, не дивлячись на показану пунктиром історію із переходом маєтку, що символізує собою країну, до нових власників, слід зазначити, що процес “загибелі старої Британії”, наскільки я розумію, пішов повним ходом вже десь після Першої світової війни (зокрема, ця тема в усій красі розкрита у “Абатстві Даунтон”). А в “Говардс Енд” - це ще тільки передчуття імовірних змін, які може відбудуться, а може і ні, хтозна. Кожна епоха приносить із собою щось нове, і передбачити кардинальність змін не здатен ніхто до того, як ці зміни відбудуться.

То про що ж фільм? По-перше, про те, що завжди існують люди, які готові не те що іти у ногу з часом, а очолити цей похід, і у той же час ті, чиє життя - суцільна ностальгія. Дана лінія простежується у ставленні до маєтку, який для одних - тягар, для інших - фінансова інвестиція, для третіх же - єдина колиска спокою у буремному світі, і кожного можна зрозуміти.

По-друге, про те, що “велика сила - велика відповідальність”, але не для героїв даної кінокартини. Адже складається враження, що чим нижчий герой за “статусом” і чим менше він здатен зробити, тим більше він намагається на себе відповідальності покласти. А той, хто володіє справжньою силою і можливостями, своєї відповідальності за нижчих світу цього абсолютно не усвідомлює. Більше того, в очах автора це по суті класова риса (що видає у ньому прихильника лівих поглядів). І невідомо, чи цей пануючий клас перейняв дану рису від старої аристократії, а чи навпаки, це вісник майбутніх змін, бо там, де наділена силою людина не усвідомлює відповідальності, система не може перебувати у балансі.

По-третє, фільм зібрав чи не всі наявні жіночі образи зі своєї епохи. Навряд чи хтось зможе поскаржитися на їх недостатність або ж однотипність. При цьому, якщо при зображенні чоловічих персонажів автор керується переважно класовою оцінкою (капіталіст - егоїст, середній клас - альтруїст, інтелігенція - політика невтручання), то підхід до жіночих образів - більш тонкий. Так, помітно, що з точки зору кінокартини, вульгарність, самозакоханість, низький інтелект у жінок не є класово визначеними, так само, як і розум, душевна доброта, тяга до прекрасного. Соціальний статус жінки можна виявити хіба що за наявністю або ж відсутністю хороших манер. При цьому ми спостерігаємо протиставлення жіночих образів буквально на всіх рівнях. Місіс Вілкокс з тонкою душевною організацією - проти меркантильної дочки (вочевидь, та пішла в батька). Розумна Маргарет - проти обмежених дам родини Вілкокс. Самостійна Гелен - проти Джекі, яка “сама пропаде”, і так далі...

Ну і найцікавіше - протиставлення образів двох сестер. Ця пара, вочевидь, викликає особливу прихильність автора, але він не схиляється ні на чий бік, і здається, що кожна жінка до певної міри здатна із приємністю асоціювати себе хоча б з однією із них. Маргарет - більш традиційно жіночна, і своєю розумною поступливістю, але також і дозованою прямотою здатна водночас і приваблювати, і добиватися свого. З іншого боку, вона обирає для себе “вбудуватися” у існуючу суспільну систему у максимально прийнятний і вигідний спосіб. Гелен більшою мірою схожа на прообраз жінки сучасної, яка сама здатна приймати рішення, безкомпромісно їх відстоювати, у той же час без скарг приймати на себе відповідальність за наслідки цих рішень і навіть певною мірою тягнути на собі іншу, менш рішучу та енергійну людину. Її природна імпульсивність і енергія дозволяє їй бути такою, але водночас запускає послідовність подій, які викидають її з існуючої системи суспільних відносин. Вочевидь, її час ще просто не настав.

І насамкінець, слід згадати про “руку долі”, фатум, який, незважаючи ні на що, парадоксально приводить ситуацію до “потрібної” розв’язки. Може, у контексті метафори про те, що Говардс Енд - це Британія, ця “рука долі” якраз і демонструє нам, що суміш буржуазної інтелігенції та середнього класу покликана творити майбутнє.

Із плюсів: сценарна робота, яка, очевидно, являє собою із любов’ю перенесене на кіноекран першоджерело, акторські роботи, велика кількість цікавих смислових пластів і реалізм, який не створює однозначних протагоністів чи антагоністів, а змальовує характери і зрозумілу мотивацію.

Із мінусів: шукала, та не знайшла. Хіба що слід зазначити, що кіно не для кожного. Існують принципові нелюбителі повільних костюмованих драм у британському стилі, і навряд чи їх можна судити суворо.

Цитати:

«Они [писатели] полагали, что мы станем использовать их творения как дорожные указатели, и не виноваты, если по слабости своей мы приняли указатели за место назначения.»

Оцінка: 9

Lilia Omelianenko

А жінкою і не пахне...

Оскар - 1993, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Я старый солдат и не знаю слов любви…”

Справді, фільм про чоловіків. Хоч і не обов’язково для чоловіків, але факт лишається фактом: жінка у даному фільмі присутня як образ, як об’єкт насолоди, хоч і вищий за феррарі у рейтингу насолод, та все ж річ приблизно такого ж порядку. А головний герой, позбавлений зору, відчуває їх за запахом, і ця пікантна деталь дала назву фільму, хоч практично не має до нього ніякого стосунку. Інтригує, але ніяк не характеризує кінокартину.

Основних же смислових ліній у фільмі дві. Перша - про те, що чим більш людина харизматична, чим більш домінантна, тим дужче вона буде себе жаліти і зривати на оточуючих паскудство свого характеру. Здається логічним, що будь на місці героя якась тиха сіренька жіночка, вона б швидше і легше змирилася б зі своїм новим становищем. Але є люди, які органічно не здатні бути безпомічними, бо це докорінно міняє їх життя, для них існують виключно полярності і ніяких компромісів.

Тим не менш, плани на самогубство - насправді не більше ніж спроба привернути увагу до своєї персони. Адже той, хто щиро хоче піти з життя, зробить усе тихо і нікому нічого не скаже. Наш же герой насправді хоче, щоб його врятували, щоб допомогли наповнити життя сенсом, який давно вже втрачений. У цьому аспекті сюжет фільму доволі легко прогнозується і перетворюється по суті на психотерапевтичну історію про те, як один персонаж витягує іншого із депресії, а натомість, отримує можливість чомусь навчитися.

Друга смислова лінія - це морально-етичні дилеми, з яким вперше в житті стикається вчорашній підліток. Він усе ще шукає простого вирішення і хоче зробити так, щоб усім було добре, але починає розуміти, що іноді так не буває. Вірність собі і шлях, вимощений принципами, у більшості випадків малоприємний, а компроміси навпаки, полегшують життя, та часто обертаються розколом особистості.

Із плюсів: Тим не менш, чому саме цей фільм є класикою світового кінематографу і має настільки високий рейтинг? Як на мене, спрацьовує акторська гра, прописані персонажі, а також прекрасні діалоги. Точніше, скоріше персонаж Аль Пачіно, бо Кріс О’Донелл, відверто кажучи, більшу частину фільму трохи дратував. Хоч у принципі, він грав того, кого треба - скромного сором’язливого хлопця, який ще знаходиться у процесі пошуку того, хто він і що він, і ми ще не спостерігаємо у фільмі його остаточного формування. Тож може статися, що це цілком природні відчуття у даному випадку.

Персонаж Аль Пачіно, на противагу О’Донеллу, викликає цілу плеяду різноманітних емоцій, від глибокого співчуття і аж до бажання піти допомогти йому застрелитися. Але така широка палітра і є ознакого того, що персонаж цей - надзвичайно живий. Його мотивація прозора і логічна, його поведінка, вчинки і слова відповідають його характеру, тому спостерігати за ним приємно і цікаво. Це не еталон чоловіка, кожна жінка, яка “поведеться” на його старомодну галантність, рано чи пізно хильне сповна, і так, він сам довів себе до такого життя. Однак є у ньому та непохитна впевненість, якої поки не вистачає його юному другу і якою він готовий ділитися, і специфічна принциповість, яка не може не викликати певної поваги.

Вищеназваний ефект, природньо, досягається за рахунок фантастичної акторської гри Аль Пачіно. Це щось просто неймовірне!

Із мінусів: моральна дилема, що стоїть перед героєм, і її наступне вирішення видаються мені доволі сумнівними. “Так, не можна здавати своїх” - кажемо ми разом із полковником, який, виходячи із власного досвіду, порівнює студентів із солдатами, які не повинні видавати інформацію ворогу. Тим не менш, у якості ворога тут виступає директор, якого логічніше було б порівняти із генералом, а не з ворогом. І в армії видача інформації на сторону карається, але неповага до вищого командування, особливо в умовах воєнних, також потягла б на трибунал. “Своїх здавати не можна”, але генерал - він же теж свій, чи ні?

Поглянемо з іншого боку. Котрі із персонажів мають бути для героя “своїми”? Директор, який, імовірно, з презирством ставиться до всіх студентів, чи багаті хлопчики, які у подібній ситуації самого героя здали б десять разів? Ті самі багаті хлопчики, які зроблять каверзу виключно через те, що їх статус апріорі забезпечує їм безкарність. Може, елітний вуз і заохочує “стукачництво”, але тоді полковник, виходить, заохочує виховання у студентах безкарності і усвідомлення того, що за свої дії відповідати не потрібно, бо кругова порука врятує.

Можна було б запропонувати герою такий варіант, що якщо він підтримує мотиви і дії своїх однокурсників, він має їм допомогти, а якщо ні, то має розповісти про них, щоб вони понесли заслужену кару. Тим не менш, за дилемами виду “стукач - не стукач”, “продався - не продався”, криється головне питання: а як, власне, сам герой ставиться до вчинку своїх однокурсників? А відповіді нема. То може, йому варто було йому б не “залізобетонні” принципи вколочувати, а вчити мати свою голову на плечах, га, пане полковнику, сер?

Резюмую: атмосферний фільм з прекрасними персонажами, діалогами і комедійною складовою, задає чудовий настрій, але через полемічність моральної складової ставлю:

Цитати:

Я всегда знал, какой путь правильный, я всегда точно это знал. Но никогда не шел по нему. Знаете почему? Потому что это было слишком трудно.

― В тебе есть цельность, Чарли. Не знаю, пристрелить тебя или усыновить. ―Выбор небогат, сэр.

В танго нет ошибок, Донна. Это не жизнь. Это просто, в этом-то и величие танго. Если ошибся - танцуй дальше, и все.

На свете есть два типа людей: кто-то встречает грозу, а кто-то прячется от нее под крышу. Крыша лучше.

Оцінка: 8

a.pop

Пропаганда

Это плохой мультик, я его даже не досмотрел. Пропаганда в чистом виде, все выставлено однобоко и преувеличено. Не рекомендую.

Оцінка: 1

Кошеня

Алісія добре впоралася

При моїх дуже занижених очікуваннях від фільму, він виявився непоганим, а Алісія дуже добре впоралася. Однак, якби грудина була хоч на розмір-два більшою - було б краще :P

До того як вони підійшли до гробниці 8/10, а в деяких моментах навіть 10/10 , після - 5/10.

Список добротно зроблених сцен:
перегони на великах
сценка з крадіями (10/10)
шторм корабля
зустріч з Вогелем
момент з парашутом

А далі все хороше зливається в унітаз. Фільм потрібно довести до кінця і як це дуже часто буває все йде вниз і вниз.
Схоже режисеру сподобались стрибки Лари і він їх додавав всюди.

Якщо вас вивертає від Алісії, краще не йти в кіно - у 95% хронометражу вона в кадрі.

Все ж я не жалкую що сходив в кіно + Алісія порадувала - видно, що підготувалась до ролі вона добротно.

Оцінка: 7

Lilia Omelianenko

Проти природи не підеш

Оскар - 1993, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Нет ничего более изобретательного, чем природа” Цицерон

Фільм зміг здивувати аж цілих два рази. Перший - коли лінія викраденого солдата несподівано закінчується, не “доживши” навіть до середини хронометражу і дія починає розгортатися у принципово іншому напрямку. Другий - коли ми разом із героєм отримуємо неочікуваний сюрприз від головної героїні, після чого напрямок сюжету знову міняється. Здивувати глядача аж двічі - це чудово, деякі кінокартини не справляються і з тим, щоб здивувати хоча б раз.

Тим не менш, не дивлячись на наявність сюжетних віражів, від початку і до самого фіналу ми простежуємо наскрізну ідею фільму: проти природи не підеш. А природа - у кожного своя, і саме це визначає індивідуальну самоцінність кожної людини. Від цієї концепції віє певною детермінованістю і навіть фаталізмом, але дії і мотивація персонажів у неї чудово вкладаються, як і кожен сюжетний поворот.

Паралельно нам також демонструють ідею того, що раз сутність людини продиктована її природою, то і кохання виникає саме по собі і керувати ним неможливо. І якщо ти відчуваєш певну душевну близькість із людиною, то ніякі перешкоди чи нюанси не втримають тебе від бажання бути з нею поряд.

Із плюсів: відзначений “Оскаром” сценарій, акторська гра (особливо порадував Джей Девідсон), оригінальність (на момент створення), органічно вплетена в основний сюжет, загалом приємний “присмак”, що лишається після перегляду.

Із мінусів: питання про те, чи номінували б фільм на “Оскар”, якби прибрати із нього один сюжетний віраж, лишається відкритим, так само, як і питання про те, наскільки це вплинуло б на сам фільм і на окреслення його основної ідеї. І тим не менш, раз проти природи не підеш, то і дана кінокартина, як на мене, цікава і цінна саме у такому вигляді і з тими персонажами, яких нам показали.

Оцінка: 7

bresson1989

Туфта навіть для дітей

Дісней уже зажрався і починає впускати абищо для грошей. Найкраще, що в цьому фільмі - це малий, який красиво зіграв. Все інше повний провал. Актори хоч і хороші, але настільки тупуватий сценарій, що шкода Кріса Пайна, що він в цьому брав участь.
Графіка - відстій,
сцени, пару галявин і домів відстій,
сценарій повний відстій.

В трейлері красиво розповідають про науку, бла блабла, а насправді тільки й говорять - нічого не роби і пишайся собою, навіть якщо ти довбаний лузер.

Оцінка: 3

Мовчання ягнят
Мовчання ягнят (1991)
The Silence of the Lambs
Lilia Omelianenko

Красуня і чудовисько у реалістичному прочитанні

"Оскар - 1992", "Найкращий фільм", переможець

Епіграф: "Справжніх маніяків популяризувати не можна - це дуже небезпечно, що доказує фільм "Природжені вбивці". З іншого боку, справжні маніяки не стають народними героями - вони жахливі і мерзенні, як той же Чикатило. Ганібалл Лектер - скоріше казковий персонаж. Так, він ікона інтелектуального зла, однак досі не знайшлося нікого, хто хотів би його наслідувати". Е.Хопкінс

Епіграф № 2: “Щоб упіймати маньяка, потрібен інший маньяк” к/ф “Руйнівник”

Фільм закрив п’ятірку основних оскарівських номінацій у той рік (найкращий, режисура, сценарій, чоловіча роль, жіноча роль). Таких кінокартин - усього три в історії премії “Оскар”, і “Мовчання ягнят” - остання з них. Після неї досягти подібного успіху не вдавалося ще нікому. Піду навіть далі: чи багато знаєте ви триллерів, які були так обігріті кіноакадеміками? Я от не дуже. Триллер - це взагалі жанр для Оскара нетиповий. То в чому ж річ?

“Мовчання ягнят” привабливе у першу чергу багатством матеріалу для пошуку смислових пластів і посилів. Зокрема, моя перша асоціація - що це така собі “Красуня і чудовисько”, тільки не у романтично-казковому, де красуня рятує чудовисько, а у реалістичному, де у чудовиська є і світлі сторони, такі, як нелюбов до неввічливих людей, а красуня тягнеться до темряви (бо Кларисса таки отримує заряд ейфорії від своєї роботи, яка сама по собі малоприємна).

Доктор Лектер як злочинець унікальний, є привабливим матеріалом для кожного спеціаліста, який міг би зробити кар’єру на дослідженні його випадку. Але Клариссу він цікавить не тільки як матеріал, але як людина зі своїм абсолютно унікальним психопатичним світоглядом. Він викликає страх, але не викликає відрази. І хоч вона не виходить за рамки і для неї він - злочинець, саме її “людяний” підхід, сприйняття його як рівного, а не як дослідного матеріалу, викликає у ньому бажання іти їй назустріч.

З іншого боку, Кларисса не може не викликати його інтерес як жінка, з одного боку, приваблива і розумна, а з іншого - як людина, яка серед людей у більшості своїй безпринципних, має принципи і навіть ідеали. Оскільки він сам - людина принципова, то не може не поважати і чужі принципи, хай навіть ідеали ці йому дуже далекі.

У цьому екранному тандемі на перший погляд може здатися, що Хопкінс перетягує ковдру на себе, але, як на мене, це лише суб’єктивне сприйняття глядача, якого зловісна темрява своєю загадковістю притягує дужче, аніж яскраве світло. Доктор Лектер для нас загадка, ми можемо робити висновки і припущення, але тим не менш, ми дуже мало знаємо про його особистість як на початку фільму, так і наприкінці. Тому що насправді фільм не про доктора, а про Клариссу - дівчину, яка дуже рано втратила маму, тому їй нічого не лишається, як хотіти бути схожою на тата (цим і обумовлений відносно “нежіночий” вибір професії). Дівчину, яка постійно стикається із необхідністю доказувати, що вона чогось варта, і водночас неможливістю отримати схвалення від свого “ідеального” батька (саме тому вона явно тягнеться до більш старших, авторитетних і досвідчених чоловіків, із яких намагається виліпити новий ідеал і заслужити їх схвалення, переносячи на них батьківський образ). Ну і насамкінець - дівчину, яка хоче будь-яким доступним способом заглушити крики ягнят у своїй голові, і тому присвячує себе служінню суспільству.

Саме розбір образу Кларисси приводить нас до думки про те, що вона, як і Лектер - психологічно травмована людина, але її травми приводять її до служіння і самопожертви, тоді як його - до самовозвеличення і принесення у жертву інших. Саме у цьому, імовірно, і полягає різниця між нормальною людиною і психопатом. Але при цьому він - вільний, навіть сидячи під арештом, тоді як вона завжди буде тим чи іншим чином шукати стороннього схвалення, щоб підтвердити власну значущість.

Загалом, у плані психологічних розборів, фільм тягне не те що на рецензію - на цілу наукову статтю, так що пора з цим закінчувати :-)

У порівнянні з книгою фільм виглядає якимось більш “світлим” і.. однозначним, чи що. І якщо раніше я саме через це дужче вподобала книгу, то зараз саме фільм мені близький відчуттям того, що існує потужна світла сила, яка здатна виправити несправедливість. Достатньо тільки вірити, а іноді - цілком можливо і доцільно самому стати її частиною.

Із мінусів: не можу не згадати одну сюжетну інтригу, яка у фільмі дещо спрощена у порівнянні з книгою, а також деякі сюжетні збіги і припущення, які додають ситуаціям надуманості і нереалістичності. Тим не менш, мені це не заважає захоплюватись фільмом і надалі. Тим більше, що, як казав сам Хопкінс (цитата вище), доктор Лектер взагалі-таки досить казковий персонаж, а реальні маніяки - набагато більш неприємні.

Цитати:

Однажды меня попытался опросить агент по переписи населения. Я съел его печень с бобами и хорошим кьянти.

Его пульс никогда не превышал 85, даже когда он съел её язык

Храбрая Кларисса, скажите, когда ягнята перестанут кричать во тьме!

Оцінка: 10

Lilia Omelianenko

Конспірація врятує націю

Оскар - 1992, "Найкращий фільм", номінант

Побачений кінофільм для аналізу я б розділила на три пласти, а саме - історія, достовірність та художня складова.

Історія. Мабуть, це один із найкращих фільмів у жанрі “розслідування”, бачених мною. Автор намагається бути скурпульозним і точним до деталей, не жаліючи хронометражу. Багато часу іде на те, щоб описати всіх фігурантів, простежити їх зв’язок і детально розжувати його глядачеві. Це цілком виправдано, адже тема справді складна, і людині сторонній тяжко навіть одразу розібратися у цій павутині імен і посад. Доводиться іноді ставити фільм на паузу, пережовувати і перемелювати побачене. Мозок пригорає, будучи не готовим сходу до такої потужної інтелектуальної роботи, якої вимагає від нього фільм. Тому це один із тих випадків, коли краще завчасно ознайомитися із рецензіями, щоб бути готовим і не страждати потім, що хотілося розслабитися за переглядом кіношки, а от трохи не вийшло. Ще краще - попередньо ознайомитися із історичним тлом, персонажами та подіями процесу Джима Гаррісона. Необхідність думати я, безумовно, записую кінокартині у плюс.

З іншого боку, не дивлячись на хорошу деталізацію, у фільмі лишаються питання, і я не про головне, під назвою “Хто вбив Кеннеді?” Деякі персонажі неначе з’являються у фільмі просто так, на зразок “постійно спливає ім’я такого-то” - де і яким чином “спливає”, хто на нього навів? Або “тут був наш старий друг такий-то” - але при цьому у фільмі ім’я цього “старого друга” згадується вперше, і звідки воно взялося, лишається для глядачів загадкою. На фоні такого високого рівня деталізації і тривалості фільму у майже 3 з половиною години таких моментів небагато, але їх наявність мене трохи дивує.

Достовірність. Так вже повелося, що коли бачиш альтернативну теорію якоїсь відомої події, яка грунтується на тому, що офіційна версія - брехня, мимоволі починаєш задаватися питанням, чи все правдиво і у даній альтернативній теорії. І найбільше дратує, що виявити це немає жодної можливості, адже подана версія однозначно буде красивою і стрункою, і ти ніколи не здогадаєшся, у яких фактах автор міг погрішити проти істини задля однозначності трактовки, що трохи примножує внутрішню паранойю. Саме тому, можливо, я просто не фанат жанру, як і не фанат конспірологічних теорій.

З іншого боку, глядач не обов’язково повинен сприйняти подану версію як однозначно достовірну, або ж навпаки. Автор лишає нам і масу проміжних варіантів, і шанс спробувати зробити якісь самостійні висновки із показаного.

Художня складова. Під час перегляду мене не полишало відчуття, що Стоуну краще було зняти документальний фільм. Адже, по-перше, його формат дозволяє більш детально і послідовно розкрити саму історію розслідування (а задля цього, у принципі, фільм і знімали). По-друге, формат же художнього фільму залишає простір для сюжетних маніпуляцій і змушує глядача постійно задаватися питанням, чи не є певні показані факти, моменти або прізвища модифікованими автором певним чином з тією чи іншою метою.

Персонажі кінокартини починають розкриватися як особистості десь лише у другій половині, перша являє собою просто накопичення фактів. Образ головного героя (Гаррісона), як на мене, дещо ідеалізований (так само, як і образ покійного президента), але тут якраз той випадок, коли глибша деталізація, імовірно, відволікала б від основної історії.

Основний посил картини нам демонструють у фінальній промові головного героя і реакції присяжних суду на цю на промову. По суті, нам хочуть сказати, що прогнила державна система перемагає, і це має бути сумно. Тим не менш, під час перегляду я намагалася поставити себе на місце присяжних і розуміла, що герой аргументовано доводить, що в убивстві президента фігурує змова, але у нього явно недостатньо доказів для того, щоб довести причетність до неї того, хто сидить на лаві підсудних. Тому його і відпускають присяжні - бо хай система недосконала, але кращої поки немає, і вона хоч якось, та працює.

У якості мінусу не можу не зазначити тривалий хронометраж картини, яка до того ж не сприймається “на одному диханні”, а відчувається скоріше як марафонська дистанція, яку переглядом долає глядач. А марафон, як відомо, мають бігти тільки добре підготовлені спортсмени.

Оцінка: 6

Кошеня

Випромінюйте світло

Не знаю чому, я люблю майже всі діснеївські фільми. І хоча цей фільм міг би мати кращі ефекти і локації, менше крупних планів, складніший і змістовніший сценарій але його простота та доброта мені сподобались.
Він чітко несе свій меседж і віє казковою добротою. Якість фільму бажає бути кращою.

Вийшла банальна казка для дітей.

Оцінка: 4

Lilia Omelianenko

Всі щасливі сім’ї однакові, кожна сім’я нещасна по-своєму

Оскар - 1992, "Найкращий фільм", номінант

По ходу фільму, точковими вкрапленнями і дрібними мазками нам малюють картину нещастя однієї, а водночас - іще двох окремо взятих сімей. У принципі, оригінальність фільму почасти полягає у тому, що якщо зазвичай психологічна драма схильна фокусуватися на окремих героях як індивідуальностях, то тут ми спостерігаємо і паралельний підхід, у якому як єдиний організм описується сім’я. Навіть не зовсім так, я б скоріше порівняла сім’ю з екосистемою, яка може бути здоровою і сприятливою для всіх її мешканців тільки тоді, коли знаходиться у балансі. Якщо баланс порушено, страждають усі. І саме на різноманітних причинах цього явища і фокусується фільм.

Із плюсів: Кінокартина протягом десь ¾ своєї тривалості тримає інтерес глядача, який постійно задається питанням: як же так вийшло, що ідилічні флешбеки з дитинства вилилися саме у те, що є зараз. Сімейні драми і трагедії розкриваються нам поступово, ставлячи у кінці жирну крапку. Заодно є поле для роздумів про те, як спільна таємниця іноді не об’єднує людей, а навпаки, створює всі можливості для того, щоб їх роз’єднати і зробити максимально самотніми, перетворити спільне горе на горе персональне і лишити кожного наодинці з ним.

Фільм, по суті - ода психотерапії, яка, хоч і показана доволі схематично (у реальності, думаю, на лікування пішли б роки), але ефективність і необхідність її видається беззаперечною.

Для картини характерні прекрасно виписані персонажі, мотивація і вчинки яких на 90% беззаперечно відповідають їх характеру.

Ну і додам до плюсів також загальний посил картини, який не новий, але думаю, що Голівуд ніколи не стомиться знімати такі фільми - про те, що треба залікувати рани, прийняти себе і рухатися далі.

Із мінусів: Фінал, деталі якого я розкривати не можу, викликає певні питання, зокрема, якраз відносно отих 10% мотивації персонажів, що лишилися, і деяких кінцевих висновків (як от наприклад щодо того, що треба всім обов’язково все пробачити, бо сім’я і інакше ніяк). Викликають питання і деякі збіги обставин, які не те щоб заважають фільму, однак дещо знижують градус його реалістичності.

Також психотерапія у картині тісно переплетена з коханням, тож лишається питання, що ж то було. Складається враження, що насправді не психотерапія спрацювала для героїв, а закоханість, але тоді виходить, що по суті один із героїв банально вирішив свої проблеми за рахунок іншого, і тим не менш, це все нам подають як хеппі-енд. Або ж навпаки, правий був дідусь Фрейд, який описував реакції переносу і контрпереносу у роботі з пацієнтами, і це цілком логічно накладається на сюжет, але тоді нівелюється цінність любовної лінії… Може, у когось вийде інтегрувати одне з іншим, але мені особисто цей парадокс трохи заважав.

Оцінка: 7

Lilia Omelianenko

Багатозначно. І кожен сам вибирає, який смисл йому більше до вподоби

Оскар - 1992, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Если ты хочешь любить меня, полюби и мою тень…” В.Бутусов

Яких тільки рецензій не читала я на цей простий дитячий мультик, знятий за мотивами простої дитячої казочки! Люди змагалися у пошуку глибинного сенсу, якого до них ніхто не помітив, попутно підкреслюючи свої ж власні психологічні особливості. Так от, сумарно було виявлено, що “Красуня і чудовисько” - це мультик про:
пропаганду зоофілії (бо чудовисько виступає в образі звіра, коли красуня в нього закохується;
пропаганду ненависті до багатодітного материнства і материнства взагалі (бо єдиною дитиною у замку є син служниці);
заохочення молодих дівчат до того, щоб бути утриманками і жити з багатими і гидкими чоловіками (бо чудовисько живе у красивому замку замість того, щоб жити у брудній халупі).

Подумалося мені, що якщо мультфільм викликає таку полемічну реакцію, то мабуть він і правда непоганий. Натомість, накопала власних глибинних смислів :-)

Так от, по-перше, мультик - він про кохання. Його першооснова сягає ще тих часів, коли кохання було панацеєю. Воно лікувало душу, зігрівало серце, робило людину кращою і добрішою, міняло її життєві пріоритети і цілі. Кохання жило як абсолютно самостійна величина, що не підкорялася ніяким законам, окрім власних. Багато з нас виросли, але винесли у серці саме таке уявлення про кохання, і хай навіть воно у такому вигляді не існує, але казка для діток на те і казка, щоб у спрощеному варіанті доносити до маленьких глядачів концентровані істини.

По-друге, ще Карл Юнг, розбираючи на складові людську особистість, виділяв у ній приховану сутність, яку назвав архетипом Тіні. Тінь - це та частина особистості, яку вона сама старається не усвідомлювати і всіляко приховує від зовнішнього світу. Людина віддала б усе на світі за те, щоб цієї частини не було, але вона є і може проявляти себе у найнесподіваніші моменти. Так от, Чудовисько - це така собі Тінь. І якщо людина зможе полюбити тебе у твоїх тіньових, найгірших, проявах, то полюбить і світлим. Адже кохання - це, у першу чергу, про те, щоб прийняти людину такою, як вона є, цілком і повністю.

А тепер до мінусів. Бачу я і третій, не зовсім приємний, смисловий пласт. По суті, красуня закохується у чудовисько в умовах, де у неї вибір небагатий. По-перше, вона не може піти з власної волі, тож, у відповідності до класичного гнучкого жіночого характеру, починає пристосовуватися до обставин. По-друге, чудовисько поводиться за принципом “спочатку зроби погано, а потім поверни, як було”, тобто спершу лякає героїню і демонструє себе страшного, а потім поступово стає милим і люб’язним, що в умовах неможливості вибору для героїні починає здаватися винятковою чеснотою, а не просто нормальною лінією поведінки. Словом, показане “кохання” надто вже сильно нагадує мені прояв стокгольмського синдрому, коли жертва, яку утримують насильно, починає співчувати злочинцеві, виправдовувати його вчинки і навіть ставати на його бік. Тим більше, що всі оточуючі всіляко підштовхують її до таких рішень, переслідуючи при цьому власні корисливі інтереси.

Тим не менш, дитяча психіка все сприймає по-іншому - менш критично, але і більш просто. Тож сподіваюся, що більшість дітей побачили у цьому мультфільмі те, що і мали побачити - історію про дівчину-мрійницю, яка шукала пригоди і знайшла, і принца, перевихованого коханням.

Оцінка: 6

Lilia Omelianenko

Останній романтик, якого ніхто не розумів (і скупа сльоза по щоці)

Оскар - 1992, "Найкращий фільм", номінант.

Ех, гангстерські фільми… скільки всього у цьому слові… аж сльоза на очі навертається. Є хороші гангстерські фільми. “Хрещений батько” там, “Славні хлопці”...

А є от, наприклад, дитячі спогади про серіал “Бригада”. Періодичні видання тоді писали про повчальну роль серіалу для сучасної молоді - мовляв, герої ж у кінці помирають, то хай глядачі бачать, до чого призводить такий спосіб життя! А глядачі (і глядачки) заливали слізьми подушки, дивлячись на трупи Пчоли і Космоса, над якими, у свою чергу, театрально пускав сльозу Саша Бєлий. І не мораль була у їх серцях, а гнів: як же так, такі пацани були правильні, хороші, чоткі, а тут їх так… Бо оте саме “діло”, за яке їх, власне, “так”, лишалося десь за кадром, за романтичною поволокою екрану.

Схожа історія відбувається з фільмом “Багсі”, який позиціонує себе байопік. Він практично не покаже нам, чому Бен Сігел отримав свою кличку (від “go bugs” - злітати з катушок), адже мерзотний психопат, убивця і гвалтівник не вписується у романтичну історію про заснування Лас-Вегасу. Спершу нам надію ще лишають, але чим далі в ліс, тим більше нам показують романтика-творця, турботливого батька, люблячого коханця, який задля своєї жінки зробить все, ненавистника тиранії і так далі… А наприкінці - це просто-таки благородна людина, яка віддала все задля своєї високої мрії. Не те, щоб я розбиралася у мафіозі, але щось мені підказує, що така людина у тому середовищі до його віку просто б не дожила.

Найцікавіше, що начебто події майже і не перербрехали, усе приблизно так і було, як показано. Але, як часто буває, річ не у показаних подіях, а у розставлених акцентах, і вони мене трохи здивували, так само, як і сліпе кохання Бена до Вірджинії (і тут теж чим далі в ліс, тим товщі партизани).

Із мінусів також: Уоррен Бітті. Актор шикарний, і вибір його на роль добре відповідає поставленій сценарній задачі, але він мало схожий на реального Багсі. Його виконання ролі та харизма максимально сприяє романтизації персонажа. Він створює образ сильного, домінантного і лиш трішечки неврівноваженого, але прекрасного хижака. Своєю акторською грою він неначе промовляє “Ви ж не будете дорікати леву за те, що він іноді їсть антилоп?” А справжній Сігел, як на мене, більше нагадував героя Джо Пеші із “Славних хлопців” (хто бачив, той зрозуміє), і якщо фільм претендує на звання байопіку, хотілося б усе ж побачити трохи більше реалізму.

Із плюсів: Вірджинія Хілл у виконанні Аннет Беннінг (власне, у неї типова зовнішність примхливої красуні-актриси, яка крутить чоловіками і використовує їх, як може), Мейер Ланскі у виконанні Бена Кінгслі (тепер нікого більше у цій ролі і не уявляю).

Ну і загалом, уся ця історія із Лас-Вегасом навіть у реалі видається доволі романтичною. Бо якщо вона такою не є, то і фільму вона не варта. Так що я все ж готова пробачити фільму певний солодкуватий наліт завдяки епізодам, де нам показали прекрасні пейзажі пустелі Невада і ми разом із героєм змогли відчути, що саме зараз і саме тут, під променями сонця, що заходить, відбувається щось справді важливе.

Оцінка: 6

Ми в соціальних мережах:



Касові Збори, грн
(Лютий 7–10)

Сьогодні в кіно

Скоро в кіно

Форум

Останні рецензії