Cry Freedom
Cry Freedom (1987)
Cry Freedom
7/10 З чого все починалось...

Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - драма", номінант

Політична драма на одну із найулюбленіших для американців тем, яка, загалом, своїм місцем дії плавно перекочувала із США у Південну Африку. Примітно, що знімалася вона у ті часи, коли режим апартеїду ще жив і цілком собі процвітав, і кажуть, що його адепти навіть примудрялися вставляти палки в колеса знімальному процесу, що проходив у сусідній Зімбабве.

Південна Африка - тема загалом полемічна, і ця спірність у фільмі розкривається, хоч одразу зрозуміло, яку думку підтримують самі автори картини. І у вустах ліберального Стіва Біко, який закликав до загальної рівності і братерства, дещо дивно звучать фрази на кшталт “Ми не бажаємо, щоб білі пустили нас за свій стіл до своєї порцеляни і столового срібла, ми бажаємо очистити стіл”. Адже що це, як не заклик відмовитися від нав’язаних досягнень білої цивілізації? І останнє, безумовно, сприяло б розвитку самосвідомості чорних південноафриканців, але подібна фраза виглядає як бажання замість того, щоб підвищити рівень життя своїх чорних братів, просто опустити рівень життя білого населення, а за рахунок цього - і цілої країни.

З іншого боку, процвітання країни за рахунок законодавчого обмеження в правах 80% її населення - теж не є добре. Але можна припускати, що Біко, як часто буває, будучи лібералом, дав ідейний поштовх радикалам. І зараз, у 2018 році, знаючи про тривалий період процвітання вже “чорного расизму” в Південній Африці, і переглянувши даний фільм, ми можемо дати пораду владним очільникам будь-якої країни: бережіть ваших лібералів, якщо не хочете виростити радикалів.

Сам фільм композиційно можна розділити на дві частини, і якщо перша - цікава за сенсом, ідейністю і полемічністю, то друга - класична голівудська втеча із фальшивими паспортами, таємними планами, недалекими представниками таємної поліції і так далі. Але оскільки ми точно знаємо, що із головним героєм все буде добре (інакше він не видав би книгу, на основі якої був зняти цей фільм), то переживання і саспенс значною мірою нівелюються і ми просто мовчки спостерігаємо за тим, як усе було. Кожен може сам зробити для себе вибір, але я б воліла, щоб увесь фільм був знятий у стилі його першої половини, щоб нам більше розповіли про активістську діяльність Стівена Бікко, про його ідеї і соратників, про політичне тло, про те, що він об’єктивно собою являв. Адже це - саме те, що має значення в історичному контексті і досі актуально, тоді як історія із другої половини фільму важлива тим, чим вона закінчилася, але не тим, як саме це було здійснено.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
10/10 У ритмі серця

Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - комедія або мюзикл", номінант

Чудовий фільм, для більшості знайомий з дитинства, і водночас, родоначальник фактично цілого жанру під назвою “фільми про танець”. Скільки їх знімають, а початкова схема живіша за всіх живих: людина відкриває для себе танець, поступово вчиться, спершу у неї нічого не виходить, а потім вона несподівано починає танцювати мало не на рівні найкращих, далі виграє якесь танцювальне змагання і паралельно знаходить своє кохання.

Тим не менш, фільм вирізняється незвично продуманим для такого типу картин сюжетом. Сценарна схематична канва щедро оброблена проблематикою, яка актуальна і на сьогодні, не кажучи вже про 80-ті: загальне ханжество суспільства і осуд жертви, підлітковий бунт, дискримінація за ознакою майнового стану і за принципом “щось мені твоя морда не подобається”, стереотипні уявлення, виховання характеру і так далі. При цьому серйозні теми подаються легко, перемежовуються ритмами сальси і бачати, а проблеми вирішуються, що змушує глядача проникатися вірою у те, що справедливість все ж таки існує.

Думається мені, що у 7 випадках із 10 харизматичний і загадковий красунчик в темних окулярах, скоріш за все, виявився б ще тією сволотою, а хлопчик із хорошої сім’ї, імовірно, таки хорошим хлопчиком. Але застосування протилежного прийому, тим не менш, приводить глядача до цікавої (і, мабуть, правильної) думки: людина, здавалося б, “із усіх боків позитивна”, цілком може робити неприглядні речі і нормально почуватися, якщо упевнена, що із певних причин їй за це нічого не буде. А отже, люди, виховуйте правильно своїх дітей, і буде всім щастя!

Резюмую: людям, яких смикає від слова "романтика" як від прокази - із обережністю, всім іншим - дивитися обов'язково :-)

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
6/10 Такий не пропаде!

Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм-драма", номінант

Знята Стівеном Спілбергом стрічка на тему “втрати невинності” і різкого дорослішання, як пишуть імениті рецензенти, із перших кадрів нагадує чи то пир під час чуми, чи то збіговисько пацюків, що от-от побіжать із корабля. Цікава гра грозить от-от перетворитись на сувору реальність. Дочекавшись же перетворення, ми будемо спостерігати до самого кінця реальність сувору, та все ж не надміру, немов пропущену місцями через призму тієї ж таки гри.

Не знаю, як щодо символізму із спалахом атомної бомби і паралеллю із закінченням дитинства для героя, та як на мене, хлопчик втрачає свою “невинність" доволі дещо раніше, швидко і водночас плавно. Адже дитяча психіка більш гнучка і краще пристосовується, ніж доросла. І лиш фінальне розчарування у вигаданих героях здатне її “добити”.

Сам фільм, особливо друга його половина, не вирізняється насиченістю подіями, що трохи знижує увагу глядача. І не те щоб юному героєві не хотілося співпереживати… Просто він поводить себе настільки доросло в одних питаннях, що мимохіть дивуєшся його наївності в інших, і настільки гарно пристосовується до оточуючих умов, що мимоволі починаєш вірити у те, що такий пацан не пропаде і без надлишку глядацької любові.

Резюмую: любителям воєнних драм - можна, але не любителям екшену у таких драмах

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Нормальніше за норму

Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - драма", номінант

А якщо відверто, хто із нас нормальний? Що є ознакою нормальності? Чи не плутають часто люди поняття “нормальний” і “середній”, скажімо? І на закуску: чи є людина ненормальною, якщо вона просто психічно травмована і у неї просто паскудний характер?

Загалом, не можна не захоплюватися людиною, яка замість того, щоб вибрати “компромісний” варіант, віддала перевагу тому, щоб прийняти на себе усю можливу відповідальність за вчинок, який вона здійснила. Чи багато із тих, хто ходить по землі і оточує нас, можуть похвалитися схильністю робити подібний вибір? Навряд чи, для цього треба достатньо мужності.

На жаль, героїня на початку трохи перегинає із “неадекватною” поведінкою, вочевидь, щоб глядач таки задався питанням: а може, вона і справді не зовсім нормальна? Плюс слід зазначити, що для глядача, який передивився достатньо багато психологічних драм, основна причина її неадекватної поведінки зчитується мало не в перші хвилини фільму.

Тим не менш, тут скоріше грає роль не те, що показано, а те, як саме це показано і зіграно, і оригінальність загальної ідеї, яка, як на мене, полягає у тому, що іноді для людини вважатися нормальною в очах суспільства є основним пріоритетом.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
5/10 У кожного своя місія на землі

Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - драма", номінант

Основна сюжетна лінія являє собою по суті протиставлення двох братів. Головний герой - хлопець майже ідеальний, мрія будь-якої мами, тоді як його брат - мрія кожної недалекої дівчини, яка ведеться на зовнішні атрибути крутості. У рамках цього протиставлення виникає ідея про те, що “как вы яхту назовете, так она и поплывет”, адже той із братів, якому казали, що з нього будуть люди, і справді вибивається в люди, на відміну від другого брата.

І так вже виходить, що спостерігати за братом головного героя цікавіше, аніж за ним самим. Він виглядає живішим і правдоподібнішим, і в той же час переживає певну трансформацію, тоді як головний герой - ідеальний від початку і до кінця, і це трохи нудно, як на мене.

Не дивлячись на рок-н-рольні ритми звідусіль, фільм вийшов якимось до болю стереотипним. Ще один байопік, у якому правдива історія відомої особистості, але сама ця історія захоплює мало. Так, змушує співпереживати, але не змушує стежити за сюжетними конфліктами, не відводячи очей.

Цікавим виявився лиш фаталізм головного героя. Отут якраз відкривається величезний простір для роздумів, особливо любителям пофантазувати на тему того, що ми самі своїм мисленням притягуємо все, що з нами стається, або що у кожного є своя місія на цій землі. Особисто я до них не належу, тому моя оцінка фільму не вийшла аж надто високою.

Резюмую: фанатам рок-н-роллу 50-х і персонажа зокрема - можна глянути, усім іншим у принципі теж, але не варто очікувати чогось неймовірного.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
4/10 Краще мати дитину і роботу, аніж не мати ні роботи ні дитини. (с) Я

Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм - комедія або мюзикл", номінант

Хотіла б я знати, чи настане той щасливий день, коли кіноіндустрія перестане вважати героїнь жіночої статі неповноцінними і глибинно нещасними, якщо вони бездітні і думати, що у кожної жінки материнський інстинкт активізується “за замовчуванням”, коли у радіус її уваги потрапляє будь-яка дитина? А якщо вона хоче будувати кар’єру, то апріорі будує її, працюючи 24 години на добу 7 днів на тиждень, без відпусток і соцпакетів. А як тільки у неї в житті щось міняється, вона одразу втратить роботу, бо всі її колеги-чоловіки працюють без вихідних і лікарняних, аякже. Якийсь концтабір бінарного мислення, не інакше.

А ще у Штатах, виявляється, можна залишити дитину у спадок. І процедура її передачі виглядає саме так, як нам у фільмі показали, ага! І так, навіщо призначити потенційним опікуном дитини, наприклад, найкращого друга. Треба віддати її якійсь семиюрідній внучатій кузині, про яку ти востаннє чув, коли тобі було років 7, і уявлення не маєш, хто вона і що вона. А раптом би вона виявилася повією і наркоманкою? Але треба ж якось сюжет зав’язувати, то хай буде якось так…

Ні, не те щоб я вважала, що дитина жінці не потрібна апріорі, абощо. Але автори фільму на самому початку дають короткий опис того, із чого складається життя героїні, і підсумовують фразою на зразок "Вона була щаслива? Нічого подібного.", але при цьому слово із ділом у них розходиться, бо нам демонструють якраз героїню щасливу і задоволену життям, таку, яка сама зробила свій вибір. Таким чином нас-таки намагаються підвести до думки, що жодна жінка не може бути щаслива бездітною, а це вже маніпуляція якась, негідна хорошого кіно...

Можна із закритими очима прогнозувати, що буде далі. От наприклад сцена, де героїня вибирає няню для дитини, а вони всі неадекватні. Або прийомних батьків? Хтось рахував, скільки разів така сцена вже експлуатувалася у різних фільмах, у різних ракурсах? А варто б мабуть уже почати рахувати...

Цікавим виглядає хіба що хід із яблучним пюре, бо він якраз доволі логічний і покликаний сказати, що жінка із діловою головою на плечах все одно щось придумає, за будь-яких обставин. Правда, це ще один стереотип із серії "американська мрія, що стала реальністю". Але, на жаль, він все одно підводить нас не скільки до думки, що бездушні корпорації експлуатують своїх працівників і з цим треба щось робити, скільки до думки про те, що не зможе сімейна жінка робити кар’єру у великій корпорації, бо у неї і її босів занадто різні інтереси.

Отаке сумне кіно.

Резюмую: нелюбителям стереотипів краще не дивитися.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Quiz
Quiz (1994)
Quiz Show
7/10 Коли у шоу-бізнесі головне, несподівано, шоу-бізнес

Оскар - 1995, "Найкращий фільм", номінант

Які ж прості і наївні були американці у 50-60-х роках 20 століття, прямо як ми у 90-х! У нас заряджали воду від телевізора, щиро переживали за долю чергової Маріанни, яка через амнезію забула Луїса Альберто (а вона ж його так любить, так любить…) і вболівали за те, щоб простий громадянин у “Полі чудес” обов’язково взяв приз, а не гроші, бо гроші - то таке, а призом може бути і “аааааааавтамабииииль!”.
А у простих американців у названий час була телевікторина “21”. І у нас і у них із різницею у 30 років була одна спільна риса: тоді ніхто ніколи б не подумав, що телевізор може брехати і що все, що нам показують, може виявитися банальною підставою.

У наш час ми із висоти свого досвіду по-доброму посміхаємося, дивлячись на глядачів телевікторини, показаних в одноіменному фільмі, бо начебто вже знаємо, як воно буває. Тим не менш, і у нас є свій больовий поріг. От якби мені сказали, що у “Що? Де? Коли?” немає ерудитів, а є тільки підстава, я б особисто засмутилася. А ви? І у такому ракурсі фільм “Телевікторина” несподівано перетворюється із чогось абсолютно на очевидного на щось таки по-своєму болюче.

Природньо, що кіно насправді не стільки про те, що на телебаченні, виявляється, скрізь брехня, скільки про домовленість із сумлінням і про те, що світ іноді буває не чорно-білим. Іноді ти продаєш себе не цілком і одразу, а невеличкими компромісними шматочками. Здавалося б, спочатку нічого поганого нема, ти просто граєш свою справжню вікторину не перед глядачами, а у кабінеті продюсера, і поступово, маленькими кроками, перетворюєшся із ерудита на “балакучу голову”.

З іншого боку, а що і справді такого поганого, здавалося б? Тебе питають те, що ти знаєш, але ж ти це знаєш! Ти - розумна і освічена людина, чому б не отримати грошей за це? Вікторина ж фінансується спонсорами, а хто платить, той, як відомо, і музику замовляє…

І щоразу легше себе переконати у тому, що публіці насправді все одно, що її, як і тебе самого, цікавить лише хто скільки виграв грошей, і що основний талант - це подобатися людям, робити для них шоу і красиво рекламувати спонсорський товар. І правда, хто б на твоєму місці відмовився?

Із плюсів: Тепла лампова атмосфера перших кадрів не може не затягувати, особливо тих, хто застав наші 90-ті у свідомому віці. Загалом цікаво (хоч і полемічно) спостерігати за героями Файнса і Туртурро та їх моральними дилемами.
Примітним виглядає їх протистояння, яке починається у грі, а закінчується заочно у моральній сфері. І чомусь більш симпатичним глядачу є не той, хто “зриває покрови”, але робить це виключно через власну образу, а той, хто начебто схильний брехати до кінця, але тим не менш, переживає явну моральну боротьбу і хоча б намагається зробити правильний вибір.
Ну і насамкінець, у фільмі проступає явний авторський посил: репутація має бути справжньою і заслуженою, а не дутою і переломленою через лінзи кінокамер.

Із мінусів: Якщо акторські роботи Файнса і Туртурро виглядають привабливо, то Морроу неначе носить постійно, із сцени в сцену, один і той самий вираз обличчя під назвою “А я про вас щось знаю!”, навіть там, де він не зовсім доречний.

Також по ходу розвитку сюжету виникали деякі питання. Наприклад, навіщо телебоси взагалі запрошують у гру справжніх ерудитів, якщо їм не дають грати самим? Навіщо влаштовувати їм опитування, якщо можна зразу відібрати якихось рядових людей, які будуть максимально симпатичні публіці? Навіщо змушувати ерудита програвати на очевидно легкому питанні? Щоб максимально його принизити? І навіщо ерудит погоджується програти? Якщо заради кар’єри на телебаченні, то нам так і не покажуть жодного колишнього учасника (крім Ван Дорена), який зробив якусь кар’єру на телебаченні. Незрозуміло...

І останнє - дивною видалася несподівана і дуже швидка дружба двох героїв, один із яких - слідчий комісії з нагляду, а інший - учасник, який може потрапити під слідство. Як на мене, у такій ситуації другий мав би по можливості триматися якнайдалі від першого, а не возити його по ресторанах і заміських будинках.

Резюмую: любителям закручених сюжетів і карколомних пригод краще б не попастися на гачок, бо нічого подібного тут не буде. А от фанатам “розмовних” драм і неоднозначних моральних дилем - сюди.

Цитати:

Я думал, что мы прижмем телевидение, но правда в том, что телевидение прижмет нас.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
10/10 Гуманізм проти ненависті

Оскар - 1994, "Найкращий фільм", переможець

Епіграф: “Всё что нужно для триумфа зла — это, чтобы хорошие люди ничего не делали” Едмунд Берк

Це той самий унікальний випадок, коли позитивні очікування перевершуються, а скепсис розвіює сам фільм, відволікаючи собою від процесу його неперервної оцінки.

Подумала я спершу, що фільм - про поступове переродження людини, про зміну її життєвих цінностей і пріоритетів під впливом об’єктивних чинників. Потім спало на думку, що скоріше все навпаки. Люди не міняються, вони лише отримують свій “законний” розвиток або деградацію під впливом нових обставин.

Так, Оскар Шиндлер був підприємцем, якого цікавив прибуток і можливість цей прибуток ефектно витратити, а на виході ми отримуємо мало не месію, як же так вийшло? Імовірно, що загалом він був людиною непоганою, просто трохи поверховою, таким ми його і бачимо на початку. В силу своєї веселої вдачі і бурхливої енергії він не схильний задумуватися над глибинними матеріями довше 5 секунд. Хай все іде як іде, а ми з цього своє отримаємо - ось девіз таких людей. При цьому певне співчуття і адекватне ставлення до своїх працівників проявлялося у ньому із самого початку, просто не було ключовим.

Також, жоден із нас, і Оскар Шиндлер теж, не застрахований від ризику почати судити людей по собі.

Якщо ти не гориш бажанням вбивати людей просто так, то невже отой, отой і отой непоганий хлопець можуть цього справді хотіти? Мабуть, вони просто жертви обставин...

Коли з тобою, або поряд з тобою, відбувається щось настільки жахливе, настільки за рамками нормального і звичного, наскільки це можливо, мозок відмовляється сприймати і вірити, що так і правда буває, що це і правда з тобою, що жертва - саме ти.

Тим і користувалися німці, поступово, крок за кроком відбираючи у полонених євреїв все, а, насамкінець, і життя. Тим, що не буде ніякого бунту, ніякого протесту, що євреї, як нація, яка завжди звикала до негативних умов існування, вкотре захоче пристосуватися, але буде вже пізно.

Усвідомлення того, що не всі є жертвами обставин і не все має іти як іде, приводить головного героя до внутрішньої кризи, а потім - і до поступового розуміння того, що якщо можеш щось змінити - бери і міняй. Таким чином, відмова від фрази “не може бути” і прийняття реальності проявила його найкращі риси, яким до того просто не було простору і причин проявитися.

Є різні точки зору на Шиндлера як на історичну постать, але образ, створений кінофільмом, виглядає цілком логічним і завершеним. Герой, який до пори думав в основному про власну вигоду, не перетворюється на людину, готову пожертвувати власним життям, та і не прагне цього. І спосіб порятунку, який він вибирає, близький його натурі і вмінням. І дуже хотілося б вірити, що зображений образ відповідає історичній правді.

На противагу головному герою, його “ідейний опонент” - начальник концтабору, мабуть у мирний час здавався б хорошим хлопцем. Та придивившись ближче, можна було б помітити схильність до дрібного зловживання владою, або самодурства, або приниження підлеглих. Або може він був би ідеальним офіцером, а приходячи додому, прикладав би дружину головою об стіну… Або просто ходив би на полювання “випустити пар”. І ніхто б нічого “такого” за ним би не помічав, але від того ніде б не поділася вроджена (або рано набута) схильність до жорстокості і садизму. А час і умови, у яких йому довелося жити, посада, яку він обійняв, проявила цю його схильність в усій красі.

Отак і вийшло, що два чистокровні німці, обидва члени нацистської партії, приблизно одного віку, які за звичайних умов могли б бути друзями, тим не менш, пішли такими різними шляхами.

Із плюсів: Життя часто підкидає такі сюжети, що за сценариста робить одразу половину роботи, але, тим не менш, лишається друга половина - прописати персонажів і зробити так, щоб сюжет “ожив” і заграв своїми власними барвами, і це однозначно вдалося (хоч фільм і чорно-білий :-)). Адже, не дивлячись на дуже виграшну тему (особливо на той момент), є ризик або зробити оповідь занадто формальною і прісною, або цілковито ідеалізувати персонажів, перетворивши кінокартину на агітполотно чи слізодавилку (чого я, до речі, боялася). Як на мене, у творців вийшло втримати необхідний баланс.

Не можна не згадати також акторську гру (блискучий тандем Нісана та Файнса) і оригінальні візуальні рішення.

Із мінусів: одна із сцен ближче до фіналу, у якій головний герой виголошує промову перед своїми працівниками, зображує його у такому світлі, що неначе от-от - і він зможе претендувати на лаври Ісуса Христа, що все ж, як на мене, для нього трохи нехарактерно. Тим не менш, це впадає в око далеко не всім, тож імовірно, це просто моє суб’єктивне сприйняття.

Резюмую: якщо я дивлюся фільм і по ходу перегляду забуваю про те, що можна ж у ньому і недоліки пошукати, якщо він настільки захоплює або вражає, то він однозначно вартий високих оцінок. Можна навіть передивлятися його, скажімо, раз на 5-7 років, щоб не забувати про те, чим закінчується шлях гуманізму, а чим - шлях ненависті.

Цитати:

Тот, кто спасает одну жизнь, спасает весь мир

Власть — это когда у нас есть все основания убить, но мы этого не делаем

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
В ім'я батька
В ім'я батька (1993)
In the Name of the Father
7/10 Від батька не втечеш

Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: Право — это узкое одеяло на двухспальной кровати, когда ночь холодная, а в кровати — трое. Куда его не натягивай — всё равно кому-то не хватит. к/ф “Вся королівська рать”

Справді, під час перегляду якось несподівано вдарила в голову думка, що і рада б доросла дитинка брехати таткові, що у неї все добре і вона живе праведним і респектабельним життям, а на ділі поїдати марки з кислотою, але лафа закінчується, коли ви з татком раптово опинитеся в одній тюремній камері. Так, синку, ніякого тобі більше приватного життя, і відбій о 10. І тут впору або стати “слухняним хлопчиком”, або вимушено пройти усі стадії дорослішання і сепарації від батьків, які з тих чи інших причин не пройшов на волі. Через відкритий бунт і непослух - до усвідомлення своєї відповідальності, вияву турботи, пошуки прощення і необхідність спокутувати провину. На виході - абсолютно інша людина, вихована у тюрмі, але не тюрмою. Таки рідко кому тюрма робить такий королівський подарунок.

Насправді фільм в основному не про те. Це один із тих випадків, коли життя підкидає такі історії, що і сценариста не треба, але і емоції глядачів часто викликає не стільки фільм як художній витвір, скільки сама по собі історія і усвідомлення того, що усе це сталося насправді. З одного боку, це якось не зовсім справедливо, а з іншого - не можемо ж ми оцінювати фільм безвідносно до реальної історії. Тим більше, що питання, які він підіймає, ще довго лишатимуться актуальними. Тут і обмеження демократичних свобод через загрозу тероризму, його плюси і мінуси, і недосконалість правоохоронної системи через людський фактор, і дискримінація за національною ознакою, і на закуску - приємний правовий прецедент вкупі із думкою про те, що активна частина громади - це сила. Причому, з урахуванням того, що події відносно недавні (1974 р.), і того, що терористична загроза не втрачає актуальності, він - як засторога нинішнім і майбутнім поколінням, які продовжують і будуть продовжувати шукати баланс між безпекою і особистою свободою.

Із плюсів також: прекрасна акторська гра Дей-Льюіса, ідейна складова і робота сценаристів, які доклали руку до того, щоб змалювати персонажів максимально яскравими і такими, яким можна співпереживати.

Із мінусів: загальна шаблонність сценарної схеми (аж ніяк нічого нового не вигадаєш у жанрі судової драми, та все ж іноді таке враження, що ти вже їх усі бачив), а також окремі сцени, які видаються доволі фальшивими, як-от підкреслено емоційний допит свідка адвокаткою (Томпсон) у залі суду, сцена жалоби у виконанні найзапекліших злочинців в’язниці, що раптом усі як один полюбили батька головного героя і ще деякі моменти.

Резюмую: історія на реальних подіях (тим і цікава), за жанром близька до судової драми (але не тільки). Поціновувачам байопіків дивитися однозначно.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Легенда Карпат
Легенда Карпат (2018)
Legends of Carpathians
7/10 Легенда Карпат - бюджет виправдано!

29 березня у прокаті стартував українській фільм «Легенда Карпат» про ватажка опришківського руху Олексу Довбуша (Валерій Харчишин), якого іноді кличуть «українським Робін Гудом», але я б краще назвав Робін Гуда «англійським Олексою Довбушем».

Фільм зацікавить українського глядача хоча б тим, що він про Україну і в ньому знялись соліст гурту «Друга Ріка» - Валерій Харчишин і співачка Марія Яремчук, а співаків у кіно, як ми знаємо, не так багато. Після виходу фільму «Кіборги» для українського кінематографу планка піднялась не на одну сходинку вище, але одразу варто зауважити, що цей фільм є дебютним для його режисера Сергія Скобуна, тому чогось незвичайного очікувати не варто було.

Одразу почнемо з сильних сторін:

1. Ідея. В основу стрічки покладено історію про Героя Карпат - Олексу Довбуша. Хлопець з дитинства мав величезні проблеми, але протягом життя не складав рук. Начебто, типова історія для героїчних розказів, але тут можна зачепитись за тему Опришок, адже вони майже не фігурують в кіно, серіалах, передачах тощо.

2. Бюджет. Бюджет фільму склав 180 тисяч доларів, для того, щоб ви зрозуміли яка це сума, бюджет «Кіборгів» - 1.7 млн. доларів, а переможця Оскару 2017 «Форма води» - 19.4 млн. доларів. За такі гроші фільм знятий достатньо на високому рівні.

3. Марія Яремчук. Хоч ця прекрасна дівчина у реальному житті є співачкою, проте свою роль у фільми вона зіграла бездоганно, найкраща роль у цьому фільмі - однозачно.

4. Традиції. У фільмі дуже добре відображено повсякденне тогочасне життя українців, а саме гуцулів. Святкування Івана Купала, любов, посвята в Опришки. Дуже цікаво спостерігати за такими кадрами.

5. Локація. Шедевральні Карпатські гори. Фільм було знято на кордоні між Україною та Румунією.

Однак у кінострічки чимало мінусів:

1. Сценарій. Маючи чудову ідею, сценаристи не змогли написати якісні діалоги. Надто прямолінійні і не цікаві, а тема фільму розкрита не повністю, адже можна було "вижати" ще.

2. Акториський склад. Сказавши, що Марія Яремчук - плюс цього кіну, не варто забувати й про інших акторів, які відіграли свої ролі на дуже низькому рівні, окрім двух осіб.

3. Операторська робота. Дуже багато кіноляпів і погано відзнятих кадрів, навіть доходило до того, що об'єктив переміщували у процесі зйомки.

4. Якість картинки. Чимало кадрів знімали квадрокоптером, але таке враження ніби на телефон з хорошею камерою, проте ніяк не професійною. Розмитість, зернистість і багато чого іншого.

Беручи до уваги всю плюси і мінуси, можна сказати, що бюджет виправдано, проте певно краще б зняли короткометражний фільм, ніж розтягували маленький сценарій на 90 хвилин.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Шедевр розважального кіно

Я, чесно кажучи, дуже чекав "першого гравця" і після його перегляду я був повністю задоволений. Спілбергу вдалось передати неймовірну атмосферу Оази зберігши свій неповторний стиль. До екшену в фільмі немає претензій: його у фільмі було стільки скільки потрібно, все яскраво, динамічно. Сюжет хоч і не дає щось надприродне, але мені жодного разу не було нудно дивитись, історія розвивається плавно, постійно тримаючи в інтересі до кінця фільму. Головні герої були цікавими, за ними хотілось спостерігати, ніхто не заважав, всі були в міру потрібні для сюжету. Хочеться похвалити Спілберга за те що взяв на головні ролі молодих, не дуже відомих акторів; для такого фільму молодь зіграла дуже непогано, а більш відомі актори, такі як Марк Райленс, Бен Мендельсон та Саймон Пеґґ чудово розбавляли фільм своєю харизматичністю. В мене були переживання наразунок того що велика кількість відсилок буде недоречною, але наскільки круто це зробив Спілберг! Персонажі ДС, Делоріан, Кінг Конг, Черепашки ніндзя і так далі і так далі... Кожен раз коли я бачив відсилки на фільми які я дуже люблю, в мене сама собою з'являлась посмішка. Особливо сподобалась сцена яка відсилала на фільм Стенлі Кубрика "Сяйво" .
Короче кажучи "Першому гравцю приготуватися" це чудове розважальне кіно з непоганим сюжетом та персонажами, яскравою картинкою, крутим екшену і просто КУПОЮ серцегріючих відсилок. Обов'язково до перегляду!

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
Наприкінці дня
Наприкінці дня (1993)
The Remains of the Day
8/10 Честь і гідність епохи, або Британія, яку ми втратили

Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф:
И это не сон
И не аттракцион
Все мы здесь остатки
Прошедших времён
м/ф “Труп нареченої”

Джеймс Айворі - воістину співець так званої “старої Британії”, зокрема її поствікторіанської епохи і особливо - процесу того, як вона поступово, крок за кроком, відходить у минуле. Недарма преса охрестила його “найбільш англійським з усіх американських режисерів”. Улюблена творча тематика виявилася доволі плідною, адже “Решта дня” - вже третя кінокартина у його кінокар’єрі, номінована на Оскар (як найкращий фільм і у режисерській номінації).

Цього разу автор представляє нам головного героя як ходячий символ цієї епохи. Ніхто б краще не передав її суть, аніж еталонний британський дворецький, що має в житті два основні пріоритети: добре робити свою роботу і тримати себе з гідністю (а емоції під контролем). Навіть більше - він і сам такий собі уламок епохи, “рештка” дня, що минає, і очевидно, що він мав би лишитися у тому дні назавжди, бо у новому йому місця не буде. Він не зможе пристосуватися до нових реалій, як і не зможе зрадити собі навіть задля свого власного щастя.

Вміння героя нести службу з гідністю і радістю тримається, у першу чергу, на вірі у моральну вищість того, кому він служить (яка, вочевидь, насправді проростає із поняття про вищість аристократії взагалі). Але, тим не менш, ця віра не розсипається, немов картковий будиночок, за перших же паростків сумніву. Людині, яка має глибоке переконання, часто легше заспокоїти себе фразами на зразок “не нам судити”, аніж дати сумнівам запустити в голові процеси, які призведуть до докорінної зміни особистості.

Що ж до тих, хто мав би бути “морально вищими” - фільм майже однозначно дає нам зрозуміти, що честь - це добре, але не тоді, коли вона іде в одному пакеті із легковірністю. Людина, що має честь, готова подати руку допомоги супротивнику, якого перемогла у чесному поєдинку, та навряд чи буде готовою до удару у спину. Таким чином, британська аристократія і перетворюється на ще один “решток” дня, що минає.

Ще одним уламком епохи почасти постає і головна героїня, яка, хоч і виглядає жвавою та емоційної, але скута традиційними поведінковими рамками, які вимагають від неї очікувати, щоб саме чоловік зробив перший крок, навіть якщо доведеться чекати ціле життя.

Із плюсів також: Емма Томпсон у постійних ролях симпатичних британок із стійкою життєвою позицією видається хоч і трохи одноманітною, та незмінно прекрасною. Та набагато більше вразив Ентоні Хопкінс, який із однаковою майстерністю здатен втілювати абсолютно різні типажі.

Із мінусів: на відміну від попередньої картини режисера, “Хауардс Енд”, у фільмі менша кількість різноманітних смислових пластів, він більш однозначний як у плані ідеї, так і в плані фіналу. Не те щоб це картину дуже псувало, але коли є з чим порівнювати…

Резюмую: любителям творчості Айворі, Хопкінса і Томпсон, фанатам костюмованих драм і серіалу “Абатство Даунтон” - однозначно сподобається.

Цитати:

Человек может быть счастлив, только если доволен его работодатель. А это возможно лишь тогда, когда работодатель выше Вас не только по статусу и богатству, но и в моральном смысле.

— Когда ты в последний раз выходил в свет? — Обычно, свет сам приходил в этот дом.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Воно більше не співає...

Оскар - 1994, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Будь с Дил ласков, и она твоя навеки” к/ф “Жорстока гра”

Дивний фільм. Здається, що він періодично намагається продемонструвати нам, що він - не те, чим здається, щоб у самому кінці повернути нас на початок і спонукати задатися питаннями, відповіді на які фільм не дасть.

Особисто для мене найкраще у цьому фільмі розкрилася тема становища жінки як такого. Батько віддає дочку заміж, не спитавши її думки. Чоловік навіть проявляє ознаки щирого бажання їй сподобатись. Але у його голові, вочевидь, є промальована схема того, яким має бути спілкування з жінкою, і все, що вибивається за її межі, його мозком не сприймається. І всі його намагання вийти на контакт приречені на провал, так як при цьому він не робить головного - не намагається прислухатися до того, чого хоче вона. Навіть більше: наявність у неї якихось несподіваних бажань він фіксує, але не вважає за потрібне іти їм назустріч, бо вона у порівнянні з ним - істота другорядна, навіть третьорядна, бо ще і говорити не може. А можливі образи з цього приводу він лікує одним відомим йому способом - часом. Чекає, доки перетреться і забудеться. Подібним чином я ставлюся до своєї кішки: годую її і гладжу, а вона мені муркає. Але прокидатися і бігти її годувати о 5 ранку, бо у неї є таке бажання? Вибачай, кицю, потерпиш, а через півдня і не згадаєш. У такому контексті дійсно нема нічого дивного у тому, що Ада схиляється до Джорджа, який хоч трохи бачить у ній людину, у якої є бажання, яка може робити вибір і приймати рішення.

Інші ж аспекти немов туманом покриті. Чому німа Ада перестала говорити? Чи не тому, що піаніно вона вибрала своїм співрозмовником, і цей вибагливий співрозмовник так багато хотів і вимагав такої глибокої уваги, що на всіх інших не лишилося часу? Та і чи так багато на світі є людей, яким і справді варто щось казати і щось розумне можна почути у відповідь? І очевидно, що піаніно, яке є мало не єдиним її співрозмовником, є водночас і її тюрмою.

Чому дочка зраджує свою матір? Вона просто звикла володіти нею безроздільно, а тут довелося “ділитися”? Чи просто вона відчуває, що відбувається щось “неправильне” і хоче це припинити?

Хто такий Джордж? Він вибирає таку тактику, бо просто не знає, як іще йому добитися взаємності від німої жінки, та ще і чужої дружини, та ще і зосередженої виключно на своїй дочці і своєму піаніно? Чи він просто звичайний мерзотник, який скористався становищем жінки?

У який момент Ада зрозуміла, що їй подобається те, що відбувається? Може тоді, коли у неї це забрали, коли вона зрозуміла, що вже не так їй подобається грати на піаніно, коли вона не відчуває пристрасного погляду на своїй спині? І у який момент її ситуативна тяга перетворилася на кохання всього її життя? Вистачило просто трохи звичайного розуміння і ласки, речей, яких зазвичай удосталь має звичайна людина, але не німа жінка, відгороджена від світу? Чи може це стокгольмський синдром, який кіноіндустрія нам вкотре видає за кохання?

І нарешті, чому ми чуємо внутрішній голос Ади лише на початку фільму і у кінці? Це щоб не полегшувати глядачам розуміння того, що відбувається, і змусити їх сприймати німу героїню очима інших людей, а не її власними? Але якими б новими барвами могли наповнити цей фільм її внутрішні почуття і переживання, озвучені закадровим текстом… Адже прекрасна “гра обличчям” у виконанні Холлі Хантер зазвичай демонструє нам коли Ада злиться, сумує або соромиться, але ми не впіймаємо того моменту, коли на ньому мала б з’явитися пристрасть.

Словом, не виходять у мене у цій рецензії плюси і мінуси. Виходять тільки запитання, запитання і ще зовсім трошки запитань… І річ не у тім, що це погано. Річ у тім, що відповіді на кожне з цих запитань напряму впливають на сприйняття стрічки, а відсутність цих відповідей вганяє у стан якоїсь сумбурної невизначеності.

Тим не менш, фільм притягує своєю атмосферою, музикою, природою і однозначно бере оригінальністю як сценарію, так і його реалізації (що одразу видає неамериканське походження кінострічки), так що як мінімум він вартий перегляду. А свої емоції залишу собі на роздуми.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Легенда Карпат
Легенда Карпат (2018)
Legends of Carpathians
10/10 Коментар

Дякую за вашу думку. Думаєте мене це зачипило ,абсолютно НІ. Нехай це чипляє тих ,хто навчався десятками років в кіношних Вишах , хто брав десятки мільйонів у держави на проекти, хто отримував «державні нагороди і премії» ,а в результаті нічого ,або кіно на полицю яке ніхто не бачив ,або мертвий проект.
В нашому випадку ми незалежні і робили все своїми силами і ресурсами ,це те що нервує багатьох .
Ми завершили проект у якого є свій глядач, як в Україні ,так і за кордоном!
У нас є національний і міжнародний прокати, премії українських і міжнародних фестивалей, є армія прихильників які підтримують нас .
Є бажання рухатись вперед ,набуваючи досвіду і ми це вже робимо,поки хтось сидить на кухні в розтянутій майці і пише коментар «восхищаясь собственному превосходству» про те як потрібно правильно жити і знімати кіно.
Якщо можете зробити краще, то покажіть!
З повагою, початківець режисер «Легенди Карпат» Скобун С.

2 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
Легенда Карпат
Легенда Карпат (2018)
Legends of Carpathians
3/10 Рецензія на фільм "Легенда Карпат"

Друзі, прикро про це писати, але фільм дуже слабкий. Цього мабуть і слід очікувати від фільму, де дві головні ролі намагаються зіграти співаки. Але спробую обгрунтувати свою думку:
1) Озвучення: мабуть найбільший мінус. бо використали дубляж, тобто фільм озвучували наново після зйомок на студії і тоді накладали на зображенняж. Вийшло так, що актор вже закрив рот, але ще чути, як він дихає, чи кряхтить, чи позіхає тощо - це дуже відволікає, бо вся акторська грає стає штучною.
2) Сюжет - надзвичайно прямолінійний. Я не буду придиратися до якихось історичних подій, бо ж фільм художній, але все ж сюжет однолінійний, простий. нецікавий. Результат - половина залу сиділа в кінотеатрі, але замість фільму дивилиася в екрани мобільних, переписуючись у месенджерах.
3) Операторська робота - теж мінус. Бо зробивши гарну зйомку з квадрокоптера, навіщо її повторювати по 3 а то і 4 рази. Тільки спершу зображення "їде" на гори. потім з гір, потім над горами. Але гори ті самі. Дуже одноманітно. Ще було декілька місць, де половину екрану закривала якась гілка, або ж нарізка була надто швидка.
4) Деталі: не пропрацьовані. Зйомка соснового лісу згори - ліс зелений, але млий Довбуш чогось іде серед кленів та дубів, листя яких опало і зжовкло, тобто десь якраз бабине літо, чи ранній листопад. У Довбуша, який живе в лісі постійно чиста сорочка, попрасована. гладенька. Все якесь дуже штучне.

5) Інших мінусів теж багато, це і саундтерк, і міскаст, і мотивація героїв

Висновок: для чого було тце знімати? Ми ж не голівуд, де якщо зняли погано спайдер-мена, через рік знімуть нового, а потім ще нового і ще нового. Довбуш - дуже цікава тема, але враховуючи те, що в нас не так багато можливостей знімати фільми про одних і тих самих персонажів, мубть не варото було це кіно знімати. БО тільки-но завдяки "Кіборгам", "Сторожовій заставі", "Поводирю" чи "Незламній" люди трішки потяглися в кінотеатри на українське кіно, бо воно стало асоціюватися з твердим середнячком, як тобі на. Впевнений, що усі глядачі в залі наступного разу добре подумають, перш ніж купувати квитки на український фільм. Але я куплю:)

3 з 5 користувачів вважає цю рецензію корисною