Малобюджетний фільм жахів про сімейство канібалів в якому панує матріархат. Головна постать - The Woman, яку ми побачимо в 2 та 3 частинах. Виглядає як дешева версія Wrong turn та The hills have eyes. Але й має свої деякі родзинки, за які я накинув кілька балів. Він відомий своєю брутальністю, кривавими сценами та насильством, включаючи участь дітей у жорстоких актах. Якщо ви шукаєте щось "шокуюче" та нестандартне, цей фільм може вас зацікавити (звісно зі знижкою на рік випуску та маленький бюджет).
Непоганий детективний міні серіал. Одразу можу порекомендувати до перегляду. Нічого надзвичайного він вам звісно не запропонує, але дивитися "під щось" було ОК. А останні дві серії, навіть - захоплююче.
Особисто для мене найбільшим мінусом була головна акторка фільму. Мені не сподобалася її гра. Помилково очікуєш що головна героїня от от проявить якісь здібності і допоможе у розкритті справи. Але вона майже постійно як сонна муха і майже ніяк не впливає на розслідування. Таку її поведінку пояснюють в процесі серіалу (дитяча травма + вживання грибів). Але от біда - цікавішим її персонаж від цього не становиться.
В цілому міцний середнячок! Сподобався більше ніж Убивства в Оре (2025) від Netflix
Пакистанський мультфільм «Скляний майстер» не приховує, що створений за зразком аніме студії Ghibli. Візуальний стиль і антивоєнна тематика неприховано посилаються на «Вітер дужчає» та інші роботи студії загалом і Хаяо Міядзакі зокрема.
Дія відбувається в світі умовних 1940-х, але без конкретних географічних назв. Головні герої живуть у начебто Англії чи Франції, але з вкрапленнями пакистанської культури. Пастельні картинки мальовничих вулиць та інтер'єрів відторгають темну машинерію, що з'являється в кадрі з настанням війни. Хлопчик Вінсент — син склодува Томаса. Він живе без матері і змалку проявляє здібності до мистецтва. Одного разу він зустрічає юну скрипальку Алліз, дочку військового. Надалі події розвиваються на протистоянні мирного життя та далекої війни, яка однак усе наближається. Томас пацифіст, за що його зневажають інші жителі рідного міста і зокрема батько Алліз. В низку моментів стосунків Вінсента з Алліз втручається джин, якого не бачать інші. Сама назва «С ... кляний майстер» більш пасує фільму, ніж нібито тотожна «Склодув». Бо фільм загалом про те, що прекрасні речі потребують багато праці, але руйнуються, як те скло, від малих ударів. І Вінсент як центральний персонаж виявляється зовсім не залізним, а скляним.
Сюжет розвивається неквапливо, але й не нудно. Втім, ключові сюжетні повороти відбуваються раптово і виглядають якщо не безпідставними, то недостатньо обґрунтованими. Вінсент робить необдумані вчинки, каже різкі слова, і це не виправдати його віком (більшість фільму він підліток).
Про війну глядачі дізнаються мало. Ми навіть не знаємо назв протиборчих сил. Можна лише вбачати в них Пакистан та Індію, але тільки виходячи з часу випуску «Скляного майстра». Томас як пацифіст проти війни, хоча свою землю явно любить і дарувати її кому-небудь не згідний. Разом з тим військові, а особливо полковник Амано, зображаються спершу поганцями. Вони шантажем змушують Томаса виробляти для них деталі електроніки, а скрипка, яку полковник дарує дочці, трофейна (вважайте, що крадена). У цій війні немає ні жертви, ні агресора, вона просто відбувається, як стихійне лихо. Це як буря, від якої страждають усі.
Але таке зображення війни зрівнює обидві сторони, дегуманізуючи «своїх». Неприязнь Томаса до своєї держави можна зрозуміти і навіть симпатизувати його одночасному захопленню природою батьківщини. Щодо його сина Вінсента, то після невдачі в стосунках з Алліз він іде на буквально диверсію проти військових, які його захищають всупереч тому, що він про них думає. І ця диверсія лише гірша від того, наскільки вона наївна. При перегляді виникла думка: хлопче, ти тупий? Чого ти чекав? З іншого боку ми поступово бачимо як Амано щиро любить свою дочку і підтримує її мирне заняття музикою. Цікавий контраст, який проте не веде до якогось чіткого висновку. З пацифізмом творці фільму зайшли не туди. Так, вони зобразили як війна робить усіх черствішими. І намір сценаристів зрозумілий: показати як мистецтво стає розрадою і допомагає пережити темні часи. Але з цього виходить, що неважливо хто переможе.
Вінсент нагадує персонажа анекдоту про людоїда, що з'їв тата й маму. Хто він після цього? Сиротинка, якого треба пожаліти. Особисто мені він нагадав зрадника з мого рідного міста, скрипаля, що здав росіянам координати для ракетного удару. Зате який він, бачте, обдарований в мистецтві! Загалом фільм виграв би, якби війна так і не прийшла в місто головних героїв, лишаючись таким собі гуркотом грози десь за обрієм.
Включення елементів магічного реалізму спантеличило вже багато критиків і простих глядачів. Упродовж фільму Вінсента й Алліз намагається поєднати джин, присутній то як синій блиск (привіт Кальциферу з «Мандрівного замку»), то як звук. Проблема в тому, що джин втручається в фіналі таким чином, що ви не можете сказати як закінчилась історія. Знаєте, є така легенда, буцімто героїня «Мого сусіда Тоторо» в фіналі померла? Режисер Усман Ріаз, схоже, вирішив витиснути з цієї ідеї максимум. І ми опиняємося перед трьома однаково обґрунтованими варіантами: головні герої взагалі не вижили; вижив тільки Вінсент; або джин врятував обох. Те, що полум'яний джин — це наче вогонь, який робить крихке скло пластичним і витворює з уламків майстерні вази, ледь-ледь читається між рядками сценарію.
У підсумку «Скляний майстер» — це приклад епігонства до студії Ghibli. Це непогано для дебютного фільму, але ранні роботи Міядзакі без сумніву є шедеврами. Дебют Усмана Ріаза старанно наслідує їх, але тієї ж якості не досягає ні в чому. Основна проблема полягає в тому, що хоча анімація красива та приємна, сюжет перечіпляється сам об себе, намагаючись бути всією фільмографією Ghibli водночас, не вловивши суті.
Попередження: рецензія містить спойлери
Очікувати чогось кардинально нового від чергової «Місії» не варто. Втім, фільми цього жанру рідко коли дивують креативністю — вони віддають перевагу перевіреним шаблонам. Хіба що тепер світу загрожує не черговий супервірус чи божевільний терорист, а штучний інтелект — тема, безумовно, актуальна, але не нова. Хоча віруси й терористи теж нікуди не зникли: просто тепер загрозою є не тільки (і не стільки) вони.
Том Круз помітно постарів, але форми не втратив. Він усе ще здатен і натовкти пики поганцям, і пірнути в крижану воду, і вхопитися за шасі літака... Словом, він робить все те ж, що й раніше. Хіба що, як мені здалося, бігати став трохи менше.
Перша половина фільму — доволі неквапна, насичена до нудоти пафосними діалогами та флешбеками. У другій нарешті додається трохи екшену, який розбавляє балачки й веде до передбачуваного фіналу. Фільм є прямим продовженням попередньої частини, тож здогадатися, чим усе завершиться, не складно.
Утім, одна річ мене все ж здивувала — відвертий самоповтор. У якийсь момент дуже хотілося вигукнути знамениту мемну фразу: «Це ж було вже!» Особливо під час сцени погоні на кукурудзниках, яка до болю нагадує переслідування із шостого фільму. Єдина різниця: тоді ганялися на гелікоптерах. Так, сцена знята ефектно, але... це ж було вже!
Ще один момент: коли літаки влітають у каньйон, важко не помітити надто очевидну відсилку до «Меверіка». Можливо, це свідома пасхалка від творців — не знаю.
А от чого у фільмі справді не було — так це класичних автомобільних погонь міськими вулицями. Була одна коротка — на джипах у печері, але настільки скромна, що згадувати її навіть ніяково. І, щиро кажучи, це тільки плюс: міські погоні вже давно приїлися.
Вкотре ловлю себе на думці, що дивлюся чергову частину «Місії» радше з поваги до франшизи та теплих спогадів про минулі фільми. Для того, щоб убити час — згодиться. Стрічка не є поганою, вона просто надто передбачувана. І я щиро сподіваюся, що вона справді остання. Бо скільки можна жувати жуйку, яка давно втратила смак?
Crushology 101 (2025) — візуально дуже якісний проєкт. Зйомка справді вражає — схоже, працювали з топовою фототехнікою, і це помітно в кожному кадрі.
Перші півтора епізоди тримають цікавість і зроблені дуже добре — щиро кажучи, на цьому можна було б і зупинитись. Далі, на жаль, сюжет починає просідати і стає більш шаблонним.
У певні моменти нагадало візуальну новелу чи симулятор побачень, на кшталт Five Hearts Under One Roof — схожий стиль музики та драматичні паузи перед «вибором».
Особисто я зупинився на 5 серії — просто не мій жанр. Головна героїня прикольна і серіал непогано дивитись перед сном - він легенький і заспокійливий. Якби сюжет не настільки простий завезли...
Але загалом — крута технічна робота, навіть якщо сюжет не всім зайде.
Яка ж сумна ця історія, де сплелись сімейні таємниці, інтриги, боротьба за владу і гроші. Як важко жити у світі, де людське життя нічого не варте…
Син багатого купця з Чосону Хонран зник у віці 8 років. Через 12 років він повертається, але нічого не пам’ятає. Мати відразу прийняла його, а зведена сестра Джеі не вірить йому. А ще є названий син Муджін, який уже мав би стати спадкоємцем… Як складеться доля цих трьох?
Є серіали, в які тебе затягує, як у вир. І спочатку опираєшся цьому, шукаєш недоліки сюжету, не дивишся надто жорстокі сцени, закриваєшся перед чужим болем, бо свого достатньо. Але в якийсь момент серіал перемагає.
І тоді настає повне занурення. Починаєш жити в тому уявному світі, чуєш, як шумить загадковий темний ліс, вслухаєшся в магічну потойбічну музику. І хіба жіноче серце не затріпоче від погляду Хонрана?
Як же актору І Джеуку личить цей костюм.
Який він гарний у бойових сценах…
Який сумний його голос, коли говорить про своє самотнє життя.
Він прекр ... асний у кожній сцені. Йому віриш, співчуваєш, захоплюєшся. Здавалось, його не можна було полюбити ще більше після «Алхімії душ». Виявилось, можна.
Йому навіть не потрібно говорити. У ньому є такий біль, здається, він не вірить, що він справжній, що він є, що він хтось… Про себе він каже, що він Ніхто.
Але коли він з Джеі, коли вони просто дивляться одне на одного, ніби світ зупиняється. Двоє людей, які хочуть врятувати одне одного, які хочуть бути врятованими.
Джеі сильна лише тому, що у неї немає вибору. Вона тримається гордо на людях, але коли сама, коли страждає… У мене увесь час стояв клубок в горлі, коли бачила її. Знаю таких людей… Хіба можна повірити комусь, коли у тебе нема нічого і нікого. Лише ворожість та байдужість поряд.
Ні, є Муджін. Його біль такий тихий, що його важко помітити. Завжди прислужує комусь, завжди очікує неприємностей. А яке болюче його кохання, кохання до тієї, що бачить в ньому лише брата. А Муджін не може дозволити собі лють, відчай, він просто страждає. Той відчайдушний, мовчазний вид кохання, яке вбиває. Актор Чон Гарам стриманий і такий правдивий.
Принц Ханпьон (І Джеук). О, зовсім не чекала такої ролі від нього. Принц Ханпьон, за лагідною посмішкою якого прихований демон. Для мене це було зовсім неочікувано і приголомшливо.
Здається, я лише хвалю серіал. Але не все так чудово. Є провали в сценарії, є надмірна жорстокість. Але це ж, на мій погляд, хтось цього не помітить.
Я не знаю, якими словами описати моє захоплення музикою серіалу. Без музики він був би іншим. Композитор Кім Тесон сам занурився в містичний світ і потягнув нас за собою. А там вже все – ліси, світлячки, коштовності, вишуканий одяг, загадкова біла людина, таємниці та інтриги.
Але мене затягнуло не цим. Довгі погляди, невисловлена ніжність, мовчання про саме потаємне. Непереборне почуття, що захоплює всупереч розуму. Страх втратити дорогу людину, відчайдушна боротьба у безнадійній ситуації. І все так сильно, так щиро.
Я дозволила затягнути себе, відкрила своє серце. Тепер там є любий Хонран.
У серіалі розповідається історія літньої жінки, Хесук, яка прожила важке життя зі своїм чоловіком, якого любила і піклувалась про нього до самої смерті. Хоча чоловік довгі десятиліття був прикутим до ліжка, він теж любив її, старався підтримати та завжди захоплювався її красою, кажучи: «Ти була гарною у свої двадцять-тридцять, а тепер ти найкрасивіша у вісімдесят!»
Коли Хесук була на порозі раю, вона згадала слова чоловіка і сказала: «Я просто хочу потрапити до сюди у своєму справжньому віці». Але вона зустріла свого чоловіка у його 30-річному віці. Це було для неї страшенним шоком і початком нового подружнього життя. Велика різниця у віці приводить до безлічі комічних та сумних ситуацій.
Цікава історія відносин Хесук зі священником. Його небажання прив’язуватись до когось, щоб не втрачати нікого, переростає в глибоку ніжну дружбу та взаємну підтримку. А який чудовий вигляд мають страви, що їх готує Хесук для священника. Картинка настільки візуально досконала, що хочетьс ... я все скуштувати.
Емоційна глибина серіалу вражає. Зворушлива, добре прописана історія, яскраві персонажі приводять не тільки до співпереживання, але й до роздумів про своє життя. І це допомагає зрозуміти не лише вчинки героїв, але й краще пізнати себе. Пізнання відбувається і на емоційному, і на розумовому рівні.
З кожним епізодом серіалу ми глибше занурюємося в життєвий досвід героїв, у їх минуле, в їх травми, в їх радості. Образи раю та пекла дуже символічні, багато рис повсякдення раю схоже на звичайне життя на землі, відтворюючи його з гумором та іронією. Тому посмішка досить часто з’являється на обличчі. Але і сльози теж були, бо якісь моменти дуже влучно відтворювали життєві ситуації. Крім того, в серіалі багато роздумів про кармічні зв’язки, про переродження для вдосконалення та змін, про те, що жодна людина в нашому житті не випадкова.
Не можу сказати, що мені все сподобалось в цьому серіалі. Але не так часто можна подивитись серіали про абсолютно звичайних людей, таких, що живуть поряд, живуть своїм нелегким життям. І виникає питання, а що буде там, що буде після такого звичайного життя?
Цікаво, що в раю є також собаки, що чекають своїх господарів. Актори, що грають собачок, неймовірні. Це чудово, смішно і сумно одночасно.
Хотілось би ще звернути увагу на красу цього серіалу. Часто прогулянки в раю показані в настільки теплих, хочеться написати, просочених любов’ю кадрах, що серце завмирає від насолоди. Музика легка, гармонійна, змінюється відповідно настрою серіалу.
Колись батько вчив мене перевіряти зір, дивлячись на зірку Міцар в сузір’ї Великої Ведмедиці. Якщо поруч видно маленький Алькор, то зір нормальний. Думаю, такі фільми, як перевірка стану душі. Чи здатна вона в цьому гігантському кіносвіті з титанами, з дивною формою води, серед дюн, на межі світів ще реагувати на малесенькі порухи, на півтони, чи почує стримане зітхання, чи відчує чужий, прихований біль?
Фільм починається так буденно. Чоловік проводжає дружину, яка їде у відрядження. Він каже, що хоче більше працювати з дому, щоб не витрачати час на дорогу, більше бути з нею. Та раптом вона спокійним, буденним голосом повідомляє, що йде від нього. Невже тільки у мене перехопило подих? Машина їде в тунелі, коли виїжджає на світло вона питає.
- Ти справишся?
- Не знаю. Напевно.
І знову темно.
Вона повертається з відрядження і збирає речі. На вулиці злива. В їх великому будинку напівтемрява. Він на кухні акуратно пакує сервіз.
- Навіщо?
- Адже це твій улюблений.
В ... она не може зачинити балконні двері. Він показує, як це краще зробити й каже:
- Наступного разу, коли будеш зачиняти, то зроби так.
Ніяковіють, замовкають…
Він знову розпакував чашки, щоб зробити їй каву, яку вона любить.
Здається, що їх нерви абсолютно оголені, маленький дотик приносить неймовірні страждання. Та вона ж любить його. Як дбайливо витирає йому мокре волосся. А потім стільки тривоги через маленьку подряпину на руці. Як ніжно тримає його руку. У них так багато спільного, вони такі близькі. Здається, що підглядаєш за ними, все таке реальне, знайоме.
Сусіди зайшли шукати зникле кошеня. Їх звичайні питання видаються нетактовними. «Скільки років ви одружені? Одружились по любові? Чи маєте дітей? О, ну так, без дітей жити краще, жити для себе, без турбот».
- Чому ти не сваришся? Чому не кричиш?, - питає вона.
А так буває, просто нема сил, просто все в житті завмерло, померло.
І знову питання: «Ти зможеш прожити?».
В кадрі тільки Хьон Бін та Ім Суджон. Я відразу шукала фільм з субтитрами. Бо треба слухати їх голоси.
Важко написати про тріпотіння розгубленої душі. Хто захоче дивитись такий фільм? Особливо зараз, в цей час? Фільм, де не слідкуєш за сюжетом, де просто перебуваєш поруч, прислухаєшся до зітхання, хочеш зазирнути в очі.
Навкруги все так голосно. Може, тому в фільмі так вражає тиша?
( До речі, корейська назва фільму "Люблю тебе, не люблю тебе" більше йому підходить).
Може, у когось теж є потреба перевірити чутливість своєї душі, саме зараз, саме в цей час.
Напевне, я багато спілкуюсь з людьми, які так голосно і так енергійно говорять про те, як погано все навкруги. Чи можу ще чути тишу?
Фільм надовго залишається в пам’яті, в душі. Щось було знайоме, щось схоже по відчуттях.
Холодного зимового дня Санмін (Чон Дойон) просить у Кіхона (Гон Ю) прикурити. Двоє незнайомців залишили своїх дітей на місці збору для дитячого табору в Гельсінкі. Чоловік і жінка вирішують провести своїх дітей до табору. На зворотному шляху сніжна буря змушує їх провести вечір у готелі. Вранці вони йдуть лісом і знаходять затишну сауну. Захоплені непереборною пристрастю, вони проводять ніч разом Наступного дня вони їдуть, не знаючи імен одне одного, і розлучаються.
Санмін має сина-аутиста. Сім'я Кіхона також не ідеальна: донька страждає на депресію, а дружина — психічно нестабільна…
Це фільм, в якому немає антагоніста. Це фільм не про події, а про почуття. І те, як приголомшливо актори втілили досить звичайну історію, робить фільм класикою корейського кінематографа, зразком для наслідування та об’єктом захоплення численних глядачів. Глядачі ловлять кожен погляд героїв цього досить мовчазного фільму, бо відчувають їх сильний потяг одне до одного, відчуваю ... ть їхню тугу... Невинність та вразливість Кіхона викликає глибоке співчуття. Навіть похмурість буденних днів, сумна музика ніби готують нас до сумного фіналу.
Так хотілось би думати, що "можливо, вони пізніше будуть разом". Але порожнеча, з якою Санмін залишається на холодній дорозі, сльози Кіхона, який розривається між коханням та обов’язком, майже не дають шансів на такий фінал.
Чудовий фільм з прекрасною грою акторів, ніжними саундтреками та сумною історією. Можна побачити світ очима глибоких людей чужої культури та відчути щось дуже глибоке та болюче у власній душі.
«Алхімія душ» – це, безперечно, найкраща корейська драма, яку я коли-небудь бачив. Усе в ній – створення світу, акторська гра, музика, розповідь – просто на найвищому рівні. Фентезійний сеттинг насичений та захопливий, а емоційна глибина персонажів захоплює з самого початку.
Одна річ, яку я особливо оцінив, це те, як сценарій справедливо поставився до обох головних героїв. Вони не були просто прекрасною парою – вони потребували одне одного, врівноважували одне одного та доповнювали розвиток одне одного. Це не було схоже на більшість корейських драм, де головну жіночу роль можна було легко поміняти з кимось іншим. В «Алхімії душ» їхній зв'язок мав справжню вагу та сенс. Це робило їхні стосунки сильними та значущими, а не просто романтичним наповнювачем.
Єдиним недоліком для мене було те, що серіал продовжився у другому сезоні. Особисто я вважаю, що перший сезон міг би закінчитися на щасливій ноті та чудово існувати самостійно. Він мав весь емоційний вплив та розв'язку, я ... кі мені були потрібні. Але це лише мій смак.
Незважаючи на це, цей серіал незабутній. Це не просто драма – це повноцінний досвід. Якщо ви захоплюєтеся фентезі, глибокими сюжетними лініями персонажів та емоційно зарядженими історіями, «Алхімія душ» обов’язково варто подивитися.
10.05.2006 16:17
Джерело: https://web.archive.org/web/20140327063706/http://kinokolo.ua/argument/1743
„Кава й сиґарети” Джіма Джармуша
Джім Джармуш14 травня о 00:00 (телеканал „1+1”) у програмі демонструватиметься фільм американського кінорежисера Джіма Джармуша „Кава й сиґарети”/ Coffee and Cigarettes (Somewhere in California).
Джім Джармуш створював цю картину, яка вийшла на екрани 2003 року, дуже довго. Починаючи з 1986-го. Річ у тім, що маємо не класичний за формою фільм, а одинадцять кіноновел, об’єднаних в одну стрічку. Все розпочиналося з короткометражки, що так і називається – „Кава й сиґарети” (у повнометражному фільмі тепер інакше – „Дивно, що ми зустрілися”). Ролі тут виконують Роберто Беніньї і Стівен Райт. І саме тут режисер знайшов той прийом, який використав у подальшому в решті десяти новелах. Це чорно-біле зображення, скатертина в клітину, кава і сиґарети. Також – обов’язкова зйомка з горішньої точки, коли камера стежить за подіями на імпровізовані „шаховій до ... шці”. І кілька персонажів, котрі ведуть про щось розмову. Про щось не дуже обов’язкове. Обов’язковим є дещо інше – інтонації, погляди та жести.
Власне, саме двадцять років тому Джім Джармуш придумав і кінохід з відомими людьми (вони – переважно актори), котрі грають у цих фільмових новелках, по суті, самих себе. Хоча, звісно, режисер примушує їх робити в кадрі ті речі, яких вони не практикують у повсякденному житті... Коли ж повернутися до першої короткометражки, то вона мала успіх, і за три роки Джармуш зафільмував другу – з назвою „Кава й сиґарети: Мемфінська версія” (у повному метрі – „Близнюки”). За столом спілкуються близнюки – брат і сестра кінорежисера Спайка Лі; офіціант – Стів Бушемі. 1993-го народилася третя самостійна короткометражка під назвою „Кава й сиґарети: Десь у Каліфорнії”. Тут за стіл кав'ярні режисер посадив Іґґі Попа і Тома Вейца, сказати б, знакових музикантів. Звісно, аби смакувати тим, що відбувається на екрані, дуже важливо розуміти – хто перед вами...
І саме ця короткометражка принесла Джармушу „Золоту пальму” Каннського фестивалю. Решту ж новел він вже знімав різних років, але з метою згодом об’єднати в один фільм, що, зрештою, і сталося.
А в юності Джармуш аж ніяк не мріяв про кіно. Він хотів стати письменником і вступив до Колумбійського університету. Потім помандрував до Франції вивчати велику французьку літературу і там закохався у кінематограф. Доля...
У кожному разі, фільми Джармуша популярніші за кордоном, ніж на батьківщині, у Сполучених Штатах. (Очевидно, не того кіна він надивився свого часу в паризькій сінематеці...). А його незалежницька позиція була довго витриманою і непохитною. Майстер безсюжетної оповіді, він любив декларувати, що не знімає „кіно”, а просто виходить на вулицю і за допомогою кінокамери спостерігає за життям. Цю тезу порівнюють із подібною, що її поклав в основу своєї естетики Енді Воргол. Отже, Джармуш таким чином розвинув принципи американського поп-арту, але вже на іншому фундаменті. Якщо світ Енді Воргола був населений голлівудськими небожителями, перетвореними на елемент побутового дизайну, то світ Джармуша переповнений персонажами культового арт-середовища, які мімікрують під „простих людей”...
Три виконавиці головних ролей просто бездоганні, і кожна з них вносить свій аспект у загальне враження від фільму.
Чудовий фільм для релаксу. Один з моїх улюблених гонконгзьких фільмів. Якщо ви не хочете чогось сумного, важкого, жорстокого. Суто пригоди і комедія. Ці оригінальні постановки з досить стандартним мотивом головних героїв, з домішками екшену - це просто кайф. Мені дуже цікаво, як вони придумували всі ці різні сцени у фільмах тієї епохи. Навряд чи всі деталі були описані сценаристами. Значна частина тих фільмів була побудована на творчій та дотепній дії.
Мені здається, що гонконгзькі кінематографісти тієї епохи, коли мова йшла про комедії, продовжували традицію німих комедій, де на екрані основою були не словесні жарти, а сама постановка. За цим завжди цікаво спостерігати.
Це просто класика, якою слід насолодитись, слова тут зайві.
Ще один дивовижний фільм Чжана Імоу, який потрібно подивитись кіноманам. Актори виконали чудову роботу, костюми вражають, історія та персонажі мають досить цікавий розвиток. Фільм сповнений концепції інь та янь, які створюють особливу атмосферу. В основному це зрозуміло через поєднання кольорів та неодноразової демонстрації в кадрі діаграми тайцзі.
З перших кадрів я закохався в цей фільм. Навіть нерозуміючи значення численних символів фільм вражає, а якщо дізнатись усі тонкощі в деталізованих оглядах чи поясненнях, то можна краще зрозуміти фільм. Я, наприклад, в стрічці пошуку до англомовної назви фільму та року його виходу додаю explain, reviews, щоб знайти статті, які допоможуть розтлумачити, те що приховується на екрані поза діалогами чи сюжетом.
Якщо ви знаєте такі фільми даного режисера як "Герой" (2002), "Будинок літаючих кинджалів" (2004), "Прокляття золотої квітки" (2006), то подивіться "Тінь" (2018). Це візуально приголомшливе мис ... тецтво, у мене немає слів, щоб описати це. Чжан Імоу та інші колеги по знімальному майданчику знову зуміли створити чудовий фільм, який можна ставити в один ряд з його попередниками. На відміну від попередніх фільмів давньоісторичного сетингу з елементами уся, цей фільм не різнобарвний. Білий і чорний. Це кольоривий фільм, але чорно-білий, знаю це звучить дивно, тому що це не в традиційному сенсі чорно-білий фільм, як в 40-і роки. Це ніби папір і чонило, і їхні відтінки під час взаємодії з водою, це дуже круто. Інколи ми бачимо червоний - кров або якийсь зелений кущик трави на скелі та деякі інші кольори під час поєдинку, але в основному чорний і білий є основною палітрою. Додатковим актором в цій історії також є дощ. Можливо я помиляюсь, але це єдиний фільм в такому стилі, принаймні з тих, що мені доводилось бачити. Сюжет мені теж сподобався, операторка, розкадровки, все, що стосується візуалу на висоті.
Є в українському озвученні на сайтах uakino, uaflix. Озвучили творче об'єднання "В одне рило" підписуйтесь в телеграм.
"Minecraft: Фільм" — це саме той випадок, коли очікуєш повний абсурд, а отримуєш… доволі якісний абсурд. Він не боїться виглядати дивним, смішним і навіть трохи дурнуватим — але робить це з таким щирим ентузіазмом і увагою до деталей, що врешті-решт ти просто кайфуєш.
Фанати гри впізнають багато знайомого: кубічний світ, епічні походи й типову майнкрафтівську логіку. Але водночас фільм має структуру, ритм і навіть душу, чого не чекаєш від екранізації піксельної пісочниці. Гумор — десь на межі крінжу і самоіронії, але саме це й додає шарму. Не сприймати серйозно — головне правило перегляду.
Це той рідкісний випадок, коли кіно водночас і дивне, і смішне, і справді зроблене з любов’ю.
14 років. Саме стільки ми чекали, поки Смерть знову скаже своє: «Я ще не закінчила».
Це видовищний атракціон смертей, закручений навколо ефекту доміно. Маленький гвинтик - і машина ліквідації запускається. Тут фільм себе повністю виправдовує: сцени смертей винахідливі, драйвові й з приємною дозою чорного гумору.
Цього разу історія не про випадкових незнайомців, а про цілу родину. Але саме це відкриває найбільший мінус - повна відсутність переконливих емоцій. Актори (чи то сценарій) просто не витягують, коли мають показати біль від втрати найрідніших. Брат і сестра, які щойно втратили майже всю родину, спокійно йдуть на випускний із посмішкою? Саме тому, сімейна лінія для мене - сюжетно невдале рішення.
Емоційної прив’язки до персонажів майже немає. Хіба що мила пара з шикарної вступної сцени, особливо Айріс. І єдиний справді цікавий персонаж - Ерік (Річард Гермон). Саме з ним були одні з найкращих сцен. Решта - статисти, яких навіть не намагаєшся запам’ятати.
Втім, у сцена ... рії є цікаві ідеї. Те, як сім’я уникала смерті, і хто пішов на жертву заради інших викликає повагу. Це сильний момент.
Фінал бадьорий, з легким тоном і хорошим фан-сервісом. А ще акуратна відсилка до витоків франшизи.
Обов’язково раджу тим, хто ще не знайомий із серією. Пережити цей досвід уперше - круто. Але в моєму серці назавжди залишаться перша й друга частини.