Люблю, не люблю. Маленьке чудо з Кореї - Рецензія до фільму «Люблю

Колись батько вчив мене перевіряти зір, дивлячись на зірку Міцар в сузір’ї Великої Ведмедиці. Якщо поруч видно маленький Алькор, то зір нормальний. Думаю, такі фільми, як перевірка стану душі. Чи здатна вона в цьому гігантському кіносвіті з титанами, з дивною формою води, серед дюн, на межі світів ще реагувати на малесенькі порухи, на півтони, чи почує стримане зітхання, чи відчує чужий, прихований біль?

Фільм починається так буденно. Чоловік проводжає дружину, яка їде у відрядження. Він каже, що хоче більше працювати з дому, щоб не витрачати час на дорогу, більше бути з нею. Та раптом вона спокійним, буденним голосом повідомляє, що йде від нього. Невже тільки у мене перехопило подих? Машина їде в тунелі, коли виїжджає на світло вона питає.
- Ти справишся?
- Не знаю. Напевно.
І знову темно.
Вона повертається з відрядження і збирає речі. На вулиці злива. В їх великому будинку напівтемрява. Він на кухні акуратно пакує сервіз.
- Навіщо?
- Адже це твій улюблений.
Вона не може зачинити балконні двері. Він показує, як це краще зробити й каже:
- Наступного разу, коли будеш зачиняти, то зроби так.
Ніяковіють, замовкають…

Він знову розпакував чашки, щоб зробити їй каву, яку вона любить.

Здається, що їх нерви абсолютно оголені, маленький дотик приносить неймовірні страждання. Та вона ж любить його. Як дбайливо витирає йому мокре волосся. А потім стільки тривоги через маленьку подряпину на руці. Як ніжно тримає його руку. У них так багато спільного, вони такі близькі. Здається, що підглядаєш за ними, все таке реальне, знайоме.

Сусіди зайшли шукати зникле кошеня. Їх звичайні питання видаються нетактовними. «Скільки років ви одружені? Одружились по любові? Чи маєте дітей? О, ну так, без дітей жити краще, жити для себе, без турбот».

- Чому ти не сваришся? Чому не кричиш?, - питає вона.
А так буває, просто нема сил, просто все в житті завмерло, померло.
І знову питання: «Ти зможеш прожити?».

В кадрі тільки Хьон Бін та Ім Суджон. Я відразу шукала фільм з субтитрами. Бо треба слухати їх голоси.

Важко написати про тріпотіння розгубленої душі. Хто захоче дивитись такий фільм? Особливо зараз, в цей час? Фільм, де не слідкуєш за сюжетом, де просто перебуваєш поруч, прислухаєшся до зітхання, хочеш зазирнути в очі.
Навкруги все так голосно. Може, тому в фільмі так вражає тиша?
( До речі, корейська назва фільму "Люблю тебе, не люблю тебе" більше йому підходить).

Може, у когось теж є потреба перевірити чутливість своєї душі, саме зараз, саме в цей час.

Напевне, я багато спілкуюсь з людьми, які так голосно і так енергійно говорять про те, як погано все навкруги. Чи можу ще чути тишу?

Фільм надовго залишається в пам’яті, в душі. Щось було знайоме, щось схоже по відчуттях.