💍 Marry My Husband (2024) — шалений K-Drama-атракціон, про який ти навіть не здогадувався, що він тобі потрібен
Зраджена чоловіком, підставлена найкращою подругою і... буквально вбита — життя Кан Джі-вон розлітається на друзки. Але несподівано вона прокидається за десять років до трагедії — і отримує другий шанс. Не просто вижити, а переписати свою історію. І солодко, до болю солодко, помститися.
Так, це звучить як повний сюр — і саме цим «Marry My Husband» захоплює. Це до нестями драматичне, місцями абсурдне, але водночас абсолютно захопливе видовище. І воно працює.
⭐ Пак Мін-йон: Королева повернень у своєму кращому вигляді
Пак Мін-йон блищить у ролі Джі-вон, проходячи шлях від тихої, затиснутої «дівчинки-фону» до справжньої леді-боса, яка більше не дозволяє нікому витирати об себе ноги. Вона розумна, гостра на язик, стильна і надзвичайно харизматична. Її героїня — втілення другого шансу, яким хочеться скористатися кожному.
💔 Лиходії, яких так приємно ненавидіти
Невірний ч ... оловік і «найкраща подруга» — справжній токсичний дует року. Їх хочеться одночасно стерти з лиця землі й дати їм власне реаліті-шоу під назвою «Дно». Їхні маніпуляції, фальшиві посмішки й бездонна підлість — окремий вид мистецтва. І коли справедливість починає їх наздоганяти — відчуття, ніби виграв джекпот.
До речі актори дуже класно зіграли.
⏳ Не без вад, але це дрібниці
Іноді серіал трохи втрачає темп, особливо ближче до фіналу. Та на фоні всього драматичного карнавалу, який ми отримали — це дрібна плата за стільки емоцій.
Попередження: рецензія містить спойлери
Джерело: Часопис КіноТеатр № 2 (2025)
https://ktm.ukma.edu.ua/index.php/ktm/article/view/338/365
Сергій Марчегко: Фільм «Опале листя» (2023) Акі Каурісмякі минулої осені було показано в Україні, і нещодавно – у Червоній залі Будинку кіно. Після перегляду можна було почути схвальні репліки: «Не шкодую, що знову переглянула цей фільм», «Чудова картина, без аудіовізуального сміття»…
Картина отримала Приз журі Каннського кінофестивалю, номінувалася на «Оскара», часопис «Тайм» назвав стрічку «тихим шедевром», «найкращим фільмом Каурісмякі», а за версією «Кайє дю сінема» – увійшов до «списку десяти найкращих фільмів 2023 року». Жанр означено досить приблизно: «кінокомедія», «драматичний фільм», «романтичний фільм».
Ці високі оцінки спонукають розглянути фільм детальніше. На початкових титрах чуємо одноманітне пікання сканера каси супермаркета. Цей звук продовжується і в першому кадрі: касирка бере один за одним кілограмові пакети з м’ясом; камера простежує, як вони транспортуються від каси, як нагромаджуються – ось їх уже з десяток. Загальний вигляд супермаркета, схожого на тисячі інших, навіює нудьгу. Три працівниці у фірмових червоних халатах викладають на полиці пакети з продуктами. Одна з них – це Анса (Альма Пейсті), на першому плані бере пакетик з сиром, зосереджено вдивляється у дату виготовлення; огрядний охоронець стежить за її діями. Етикетним пістолетом наклеює жовтого цінника на сир, що, певно, означає останній день придатності. Пильний охоронець помічає, як менший пакетик вона кладе у корзину. Робочий день скінчився: службове приміщення з шафами для переодягання, дві працівниці прощаються: «До завтра!» – це перша репліка фільму.
Анса їде у напівпорожньому автобусі. Емоційно нейтральний вираз її немолодого обличчя, насвітлений скупими бліками нічних світел підказує, що цей її вечір схожий на учорашній, і на сотні минулих вечорів. Ось вона йде вулицею, майже в темряві заходить до свого простенького помешкання на першому поверсі. Кладе у мікрохвильовку маленький пакетик їжі, сідає біля вікна. Вмикає радіо, слухає: «Росія завдала удару по пологовому будинку і дитячій лікарні у Маріуполі. Наразі відомо про сімнадцятьох постраждалих…» Дістає пакетик, та помічає прострочену жовту дату й викидає його у смітник. Радіо продовжує: «… На жаль, для росіян це звична справа. Вони знищили місто Грозний у Чечні… У Сирії вони цілеспрямовано завдавали ударів по лікарнях, щоб знищити медичну інфраструктуру і створити гуманітарну катастрофу». Анса ніяк не реагує на почуте, перемикає на ліричну музику, скидає наручний годинник, готується до сну. Це експозиція героїні – перші п’ять хвилин фільму.
Наступні три хвилини – знайомство з героєм. Чоловік у спеціальному шоломі (схожому на скафандр) обробляє металеві диски. Шалений шум стисненого повітря, хмари пилу вказують, що працює він на шкідливому виробництві. Ось він скидає шолом – це Голаппа (Юссі Ватанен). Він втомлено прямує до лавочки під цегляною стіною з написом «Курити заборонено», запалює цигарку. Його напарник Гуотарі (Янне Гюутіяйнен) саме підвозить на електрокарі нові диски, підсідає (поруч – балон з написом «Газ»), кількома фразами нагадує колезі про небезпеку куріння в цьому місці – це перший у фільмі діалог.
Вечір. На тлі освітлених вікон багатоповерхівки – вагончик-«битовка» для проживання робітників. Голаппа напівлежачи гортає кольоровий журнальчик. . Радіо за кадром: «Російські обстріли цивільних об’єктів продовжуються. Ракета влучила у торговий центр у Кременчузі – місті у Центральній Україні… Наслідком цієї атаки стали вісімнадцять загиблих і десятки поранених… Число загиблих може зрости, оскільки розбір завалів триває. За словами Володимира Зеленського, на момент удару там перебувало більше тисячі людей…» Обидва колеги чують це повідомлення, але жодним чином на нього не реагують. Гуотарі кудись зібрався: «Ходімо!» – звертається до Голаппи, який все ще лежить. «Куди?» – «На караоке, сьогодні ж п’ятниця!» – «А я тут до чого?» – «Якщо вийдемо зараз, ще встигнемо на останнє таксі».
Вони опиняються у клубі, де Гуотарі наважується проспівати щось міське, романтичне: «Слухай і вчися», – каже колезі за чаркою та йде на сцену, співає пісню «Під осінньою горобиною», яка закінчується словами про «кохання, яке ніколи не зустріну я». В його щирий аматорський спів вслухаються присутні. Анса з подругою теж тут. «Ви прекрасно співали», – хвалить його подруга Анси. – «Це було легко, адже я дивився на вас».
Оголошують наступного виконавця. Простір клубу наповнює «Вечірня серенада» Шуберта, яку пристрасно співає наступний чоловік. На перших фортепіанних акордах погляди Анси і Голаппи зустрічаються. Голаппа враз ніяковіє, розгублено відходить до дверей, закурює. Анса проводить його поглядом.
Романтична мелодія серенади продовжується і в наступному кадрі, у супермаркеті (як метафора учорашнього спогаду): Анса штовхає візок, переповнений продуктами, які один за одним викидає у смітник; чутно, як вони гупають. Наприкінці дня її спиняють охоронець та менеджер, просять відкрити сумочку, знаходять там пакетик зі шніцелем, погрожують їй: «Дякуйте, що ми не викликали поліцію». Дві її подруги тут як тут, стверджують, що цей шніцель протермінований: «Ви не маєте права таке продавати». – «Байдуже. Йому місце у смітнику… Тебе звільнено, без попередження».
Анса стає безробітною. Вечір. Вона вдома, п’є каву, слухає радіо: «… Протягом тижня Росія запустила по Україні майже сто п’ятдесят ракет». Вимикає радіо. Вранці йде до інтернеткафе шукати роботу на сайті центру зайнятості Гельсінкі, грошей ледве вистачає, щоб оплатити цю послугу. Врешті, влаштовується посудомийкою у пабі, куди увечері приходять Голаппа і Гуотарі. За кадром – легка музика. Приятелі неквапно розмовляють за кухлями пива: «Що сталося, чому такий смутний?» – «Бо депресія». – «А чому?» – «Бо багато п’ю». – «Чому тоді п’єш?» – «Бо депресія». – «Замкнуте коло». Це перші п’ятнадцять хвилин фільму, дія якого розвивається класично, «від поганого до гіршого»: Анса залишиться без платні, бо боса пабу арештовують за торгівлю наркотиками. Голаппу звільняють за алкоголізм, бо щораз попиває з пляшечок та фляг, схованих у кишені чи в робочій шафі.
Здавалося б, сюжет досить простий, але фільм захоплює чимось іншим – атмосферою, мінімалізмом руху камери, викінченістю композиції кадрів, точністю деталей помешкань, клубу, пабу, типажами їх завсідників, які душевну розраду знаходять лише тут. Підприємство, де Анса знайшла нову роботу, одягнута у спецівку, висипає з візка шлак, – все це навіює сірість і безпросвітність. Будівельні майданчики, цехи, де працює Голаппа, – знелюднені, механізовані, викликають подив: навіщо все це, коли життя робітників таке непривабливе й одноманітне. Очевидно, упізнаваність прикрих житейських ситуацій (кожна людина мала неулюблену роботу, опинялася безробітною), увага до проблем перевиробництва продуктів, до екології – мабуть, саме тому цей твір зараховують до трилогії «пролетарських фільмів» режисера.
Помітно і глибший, «тепліший» архетипічний шар: герої живуть на рідній землі, чують фінську музику, мову, спів, ходять вуличками околиць Гельсінкі – все це творить своєрідну національну атмосферу. На стінах клубу – плакат Олаві Вірта, відомого у минулому фінського співака, який знімався у багатьох фільмах (та помер від алкоголю). Розмова приятелів про депресію у пабі – на тлі облупленої стіни пабу, прикрашеної плакатом фільму Вісконті «Рокко та його брати» з молодим Аленом Делоном. Наприкінці дня Анса випадково бачить на лавочці зупинки непритомноп’яного Голаппу, намагається його розбудити, та марно. Підходить останній трамвай. Вона співчутливо дивиться на нього крізь вікно трамваю. Трамвай рушає. Стривоженість її душі коментує закадрове романтично-мінорне адажіо з «Патетичної» симфонії Чайковського. Цей же музичний пасаж з’явиться і згодом, коли Анса ближче познайомиться з Голаппою, який візьме її записку з номером телефону (але тут же її, як йолоп, загубить). Вона цьомкне його у щічку на прощання (на тлі плакату з юною Бріджит Бардо з фільму Годара «Зневага» та афіші Ноеля Говарда, британського драматурга, актора).
Режисер співчуває головним героям за їхню інфантильність (а кожному – років по сорок). Голаппа все ж знайде Ансу. Вони опиняться у неї вдома, а розмова не йде. Після вечері, ніби сором’язливі підлітки, сядуть на краях диванчика. Голаппа намагається почати розмову, та кумедно мовчить або якось несміливо просторікує про затишну її квартиру, вузьке ліжко та смачну вечерю (чим нагадує гоголівського Шпоньку, коли той опинився з панночкою і, подолавши тривалу паузу, промовив: «Влітку дуже багато мух...»). Анса одухотвореніша, відкритіша, прагне родинного затишку. Щоб розрядити паузу, вмикає радіо, та воно знову передає сумні новини про розбір завалів Маріупольського театру, де ховалися понад півтори тисячі осіб… «Клята війна», – промовляє вона і вимикає радіо. А Голаппа тим часом вирішує покращити собі настрій: відходить і непомітно дістає з піджачка плесковату фляжечку з алкоголем та надпиває. Анса це помічає й зажурливо каже, що її батько та брат померли від алкоголю, а мати – від горя. І саме коли Голаппа нарешті усвідомлює шкідливість випивки, виливає спиртне з усіх пляшок і знову вирушає до коханої – його зіб’є поїзд. Анса увесь вечір виглядатиме його крізь залите дощем вікно. Голаппа опиниться в лікарні, перебуватиме в комі. Вона не знатиме, що з ним, заведе собаку, та згодом знайде й провідуватиме його. Він одужає, вийде з лікарні, де його чекатиме Анса зі своїм рудим песиком, і вони підуть парком назустріч ясному вечірньому небу.
Лишається загадка: що саме режисер хотів донести, вставляючи упродовж фільму сумні новини про нинішню війну в Україні – на що майже ніхто з героїв не реагує? Диктор радіо, окрім України, контекстно згадує й схожі дії агресора у Чечні, Грузії, Сирії... Можливо, що кожну «маленьку людину» хвилюють лише події її особистого життя чи «ближчого плану»: її міста, країни, а не сумні новини з далеких країн? Певно, у такий спосіб режисер реанімує задавнену національну травму Радянсько-фінської війни (1939–1940), на яку більшість країн і людей тоді реагувало мало. І як есхатологічний натяк людству, що маємо щось робити, бо так жити далі неможливо.
Пропустив цей фільм на релізі й не шкодую. Здивований, що він зібрав таку касу - мабуть, сила бренду The Exorcist робить своє. Перед нами типовий приклад, як паразитують на імені класики. Фільм "Екзорцист: Вірянин" не приносить абсолютно нічого нового. Це не якісне продовження або переосмислення класики, а фанфік з голлівудським бюджетом.
Фільм стартує доволі вдало: є настрій, є цікаві герої. Але після експозиції все починає стрімко деградувати. Сюжет, і напруга, і віра в те, що буде краще, а сцена вигнання - взагалі мем. Я сміявся вголос. І не тому, що це хоррор із чорним гумором. А тому що все виглядало як пародія на вигнання диявола з TikTok. Навіть концепція "двох одержимих" - лише спроба масштабувати рівень жаху.
Ідея виганяти диявола силами різних вірувань? Зроблено тільки для інклюзивності сюжету. А насправді ж - поверхнева спроба догодити всім одразу, не розібравшись ні в чому. Виглядало це буквально як танці з бубном - хаотично, безсенсовно. Без відч ... уття релігійного трепету.
Червоні титри з оригінального "Екзорциста" - вкрадені без сорому. Там це був візуальний удар. Тут - дешевий плагіат. Все, що було моторошним і унікальним у стрічці 1973-го, тут зведено до декоративної цитати.
Єдине, що викликає хоч якісь емоції під час перегляду - це грим на обличчях одержимих дівчаток. Але ці неприємні, заїжджені до дір гримаси, які ми бачили вже сотні разів в інших фільмів про екзорцизм, викликають хіба що легку відразу, а частіше - сміх. А тексти диявола, вимовлені вустами полонянок - іспанський сором.
І все ж саме цей дешевий візуальний шок, знайоме слово The Exorcist на афіші та грамотно вибраний реліз напередодні Геловіну допомогли фільму зібрати непристойно добру касу.
Не рекомендую до перегляду.
Добротний молодіжний слешер. З мінусів - сюжет доволі вторинний: зняти щось нове про випускний бал непросто, адже ця тема була обіграна сотні разів ще у 80-х, про які, власне, й йдеться у стрічці. Але для цільової аудиторії - це зовсім не мінус. Вони лише починають свій шлях у кіно, тож сприймають усе як нове. Гра акторів - на середньому рівні, але аж ніяк не провальна.
З позитивного - класний саундтрек у стилі 80-х, який задає правильний тон. Сцени вбивств виконані стильно і з гумором. Додав кілька балів саме за пристойні, соковиті й криваві сцени смерті - головний інгредієнт підліткового жахастика!
Приємно було побачити Криса Клайна - зірку молодіжних комедій 2000-х, а також Кетрін Вотерстон. Загалом каст вийшов дуже вдалим.
Фільм розважив і насмішив, хоча спостерігати за випускним балом місцями було трохи утомливо.
Амбіцій купа, а реалізація прісна та банальна. За настроєм і візуалом фільм нагадає «Дивергента», «Огидні» чи «Після нашої ери».
Передумови дійсно цікаві. На планеті-колонії жінки загинули, а чоловіки набули здатності читати думки одне одного. Головний герой одного разу зустрічає першу в своєму житті дівчину і допомагає їй переховуватися від своїх колишніх дорослих наставників.
Однак, сюжет дуже передбачуваний і персонажі нагадують манекенів без емоцій. Декорації невиразні і єдине цікаве рішення — це Шум, візуалізація думок героїв.
У фільмі ще є якісь аборигени далекої планети, але їх все одно що нема. Показали пів хвилини, а якби не показали, було б тільки краще.
Ну і назва ніяк не пояснена.
Драма, яку або полюбите, або вона зламає вам серце... в хорошому сенсі (майже)
Я не робот — це одна з тих дорам, які починаються з абсурдно тупенької наукової фантастики, але згодом перетворюються на щось глибше, емоційніше і незабутнє. І хоча сюжетна основа про "алергію на людей" і "жінку, яка прикидається роботом" звучить як щось із мультфільмів для п’ятикласників, серіал примудряється викликати сльози, емпатію і справжнє тепло.
🧠 Сюжет: Псевдонаука з людською душею
Кім Мін-гю (Ю Син Хо) — замкнутий мільйонер з рідкісною алергією на людський дотик. Він погоджується протестувати "надсучасного робота" Аджі 3. Коли справжній робот ламається (звісно ж, хто б міг подумати), його замінює Чо Чі-а (Че Су Бін), яка мусить прикидатися роботом.
Сюжет звучить, м’яко кажучи, як фантасмагорія. І так, це тупенька фантастика, але вона — всього лише обгортка. Справжній зміст — у стосунках між героями, які розвиваються з теплотою, ніжністю і непідробною емоційно ... ю глибиною.
💥 Хімія, що просто вибухає
Головна причина, чому серіал хочеться дивитися далі — це неймовірна хімія між Ю Син Хо і Че Су Бін. Їхні сцени разом — справжнє золото. Їхнє спілкування, дотики (ну, в рамках сюжету), погляди — усе виглядає максимально природно.
У серіалі вистачає моментів, які змушують зупинити серце — не від фантастики, а від емоцій. Це рідкісний випадок, коли комедія переходить у справжню драму так плавно і щиро, що не встигаєш усвідомити, як починаєш співпереживати героям на 100%.
😢 Справжня емоційна глибина
У серіалі не бракує сильних сцен — особливо ближче до середини, коли відкриваються душевні рани Мін-гю, а Чі-а вже не може жити з тягарем обману. Ви будете плакати не через «робота», а через людську самотність, довіру, зраду і надію. І це — головне досягнення цієї історії.
⚠️ Але... фінал? Ой.
Після потужної середини і емоційного розвитку героїв, фінальні епізоди дещо зливають драму в унітаз. Сцени, пов’язані з покупкою справжнього робота, виглядають так ніяково і безглуздо, що хочеться кричати: “СЕРЙОЗНО? ПІСЛЯ УСІХ ЦИХ СЦЕН ПРО ЛЮБОВ — ВОНИ ЗНОВУ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ДО РОБОТІВ?”
Ці епізоди відчуваються як спроба згадати, що це "наукова фантастика", хоча до того серіал успішно прикидався глибокою емоційною драмою. Рішення героїв у фіналі здаються штучними, притягнутими за вуха і трохи розчаровують, якщо ви вже звикли до високого емоційного рівня попередніх серій.
👏 Незважаючи ні на що…
Хімія між головними персонажами — найкраща, яку бачив
Акторська гра — на висоті
Романтика — тепла, щира, красива
Середина дорами — зворушлива до сліз
Так, з науковою частиною тут повний фарс. Так, фінал могли б переписати втричі краще. Але все інше працює настільки добре, що цю дораму хочеться рекомендувати всім друзям — і особливо тим, хто вважає, що романтичні історії не можуть бути глибокими.
🏁 Підсумок
Я не робот — це емоційна американська гірка, загорнута у дешеву фантастику. Але її серце — справжнє. Якщо зможете пробачити сценаристам фінальні дивності, отримаєте одну з найзворушливіших любовних історій, які тільки можна побачити в дорамах.
💯 Оцінка: 10/10 за відчуття, 3/10 за науку, 0/10 за фінальну покупку робота. Але ми тут не за наукою — ми за емоціями.
Цей фільм буде цікавий любителям реалістичних драм із глибокими темами. Плюси фільму динамічні, технічно якісні екшн-сцени на воді та може бути мотиваційним, особливо молоді. Фільм триває понад дві години, і не всім сподобається такий темп, але рекомендую тим, хто шукає натхнення або поважає професії, пов’язані з ризиком і самопожертвою.
Це жахливо, непристойно, гидко і тупо. Але подекуди ще й смішно.
Скажу так, я додивився до кінця (на Netflix з українськими субтитрами) і не шкодую. Перший епізод найгірший, далі буде краще. Але це однозначно не для всіх, тому рекомендувати цей специфічний серіал я не можу. Він має 6 епізодів, кожний з яких містить кілька коротких історій пов'язаних однією темою. А подекуди одна історія перетікає в кілька наступних епізодів.
18+
Уся SAO-подібна зав'язка (яка може когось відштовхнути), то тільки "початок першої серії", а по факту ж отримаємо значні натяки на Log Horizon - з великими питаннями до світоустрою.
Якщо йти в якісь "деталі" - не зважаючи на "типаж" аніме, ми отримаємо більшу повсякденність з деяким упором на "психологію". Так, то доволі "обмежено" і не завжди "явно", але те що автори навіть намагалися зобразити стільки моментів - особисто для мене відіграє значну роль. Саме оці "роздуми" другорядних персонажів (так вони тут не болванчики) дають якусь "живість", особливо з деякою актуальністю у наш час.
Проте... Знову ж таки - питань поставлять багато, а відповідей буде обмаль. Крім того, взаємовідносини ГГ з другорядними персонажами та світом загалом дещо "специфічне" (враховуючи предисторію мало б бути зовсім по іншому, хоча то й суб'єктивно).
Очікував значно меншого, 7,75/10.
В житті не може бути «якби». Іноді так хочеться змінити щось у своєму минулому, щось виправити, сказати комусь слова, які не були сказані, або промовчати, коли було багато лишніх слів. А саме страшне, коли розумієш, що можна було бути там, де трапилось нещастя з близькою людиною і зупинити, запобігти… Бо потім багато, багато років продовжуєш жити з думкою «якби»…
Але в житті не може бути «якби».
Режисер фільму не погодився з цією аксіомою і створив тихий, майже медитативний фільм. Героїня твору Инджо (яку зіграла актриса Лі Чхоа) одержала шанс змінити своє минуле. Якщо у неї вийде, то залишиться живою її дочка. Повертаючись в минуле, вона зустрічає там Хоміна, життя якого теж пов'язане з нею. Шанувальники дорам відразу впізнають актора Хон Джонхьона. Не хочу сказати, що його роль дуже важка, але йому й не потрібно щось особливе робити, бо він дуже харизматичний.
Але цей фільм не був би таким чудовим без музики, музики мрії, музики надії, музики любові. Ця ... музика наповнює кожну клітинку і з нею можна полинути туди, де «якби» можливе, де все можна змінити, або хоча б на мить зустріти того, кого втратив назавжди.
Гра актора Сакагучі Кентаро завжди дуже природна і ніжна. Я так і не зібралась написати про серіал "За межею прощання", була дуже зворушена. У фільми "Паради" його роль теж дуже щемлива.
Чхве Хон — корейська студентка, яка навчається в Японії. Вона зустрічає Аокі Джунго, і вони закохуються одне в одного. Але щаслива закоханість закінчується розлукою. Через п'ять років Хон і Джунго зустрічаються в Кореї, де Сасе Хікарі (псевдонім Джунго) представляє свій роман «Що буде після кохання?», який вийшов корейською у видавництві, де працює Хон.
Напевне, це була доленосна зустріч. Але історія дуже тривожна і сумна. Навіть радісні сцени серед сакур у цвітінні, щемливі та тужливі. Навіть у щасливих стосунках багато непорозуміння, багато самотності й не лише через мовний бар'єр та культурні відмінності.
Хоча й кажуть, що щасливим парам не обов'язково багато спілкуватись, що вони відчувають і розуміють без слів, цей серіал хоче показати зовс ... ім інше. Тільки багато спілкуючись, можна залишатись у тривалих стосунках.
Цікаво, що Джунго, як автора книги, декілька разів питають, "що буде після кохання?".
Операторська робота чудова. Кольори серіалу, локації, освітлення - все гармонійно підкреслює настрій серій, робить серіал візуально дуже привабливим. Фільми режисера Мун Хьонсона цінують саме за естетику та увагу до деталей.
Я знову дивилась з субтитрами. Мені дуже сподобались назви серій, вони створювали відповідний настрій для перегляду.
Цікаво, що в серіалі багато разів згадується корейський поет Юн Донджу. Мені подобалось, як Хон читає його вірші, а Джунго повторює за нею.
Музика чудова, тиха і ніжна.
Отже, це романтична тривожна мелодрама для дорослих, сповнена тривоги, роздумів про кохання, про стосунки. Не залишить байдужими гра акторів. Зачарує ніжність Сакагучі Кентаро, щирість актриси І Сейон, турботливість та вірність Хон Джохьона, та безнадійність почуттів Накамури Анни.
«Королева: Кохання та війна» (2019) — драма з сильним початком, але посереднім фіналом.
Головна героїня з перших кадрів привертає увагу — вона красива, хоч і виглядає трохи як бурундучок, якому важко не симпатизувати.
Серіал стартує цікаво і динамічно. Попри те, що перші серії можуть здатися трохи повільними й простуватими, сама ідея добору майбутньої королеви — інтригуюча та наповнена драмою. Звідси й альтернативна назва — «дівоча війна», і вона абсолютно виправдана. Багато персонажів — справжні змії в оксамитових рукавичках, що лише підсилює атмосферу напруги та суперництва. Трагічні сюжетні лінії вдало вплетені в канву історії, тож переживання за долю головної героїні — справжні.
Романтична лінія — ще одна сильна сторона серіалу. Між головними героями відчутна справжня хімія. Їхні сцени — напружені, щирі, іноді несподівано чуттєві, хоч їх і не багато. Це приємно дивує. Щоправда, любовний трикутник виглядав недоробленим і не викликав сильних емоцій.
Однак друга половина с ... еріалу розчаровує. Все стає шаблонним і передбачуваним: злісні аристократи тягнуться до влади, король хоче захистити свою обраницю, вона — його. Все вже бачене. Кінцівка, на жаль, зовсім не тримає рівня попередніх епізодів. Останній епізод — це просто цирк. Почали сильно, а закінчили як у дитячій казці.
Головна героїня, яка спочатку була сильною, впевненою й навіть зухвалою, ближче до фіналу починає трохи дратувати. Її розвиток як персонажа міг би бути глибшим і послідовнішим. Головний чоловічий герой, навпаки, залишається приємним, харизматичним і тримає увагу до самого кінця.
Загалом, за перші 8–12 епізодів — це впевнена десятка. Незважаючи на слабке завершення, моя остаточна оцінка — 8/10.
Джерело: https://kcw.com.ua/movie/175
Кінокритикиня Анна Дацюк про фільм:
Другий повний метр Ени Сендіяревич — дивовижне полотно «охайного» колоніалізму, який заліз під шкіру корінному населенню Малайського архіпелагу неначе жало тропічного москіта.
Цивілізована раціональність представників вищого світу зазнає випробування, коли у заповіті покійного цукрового магната немає жодного кровного родича. Весь статок, включно з маєтком та фабрикою у серці Ост-Індії, він заповідає іншому синові — індонезійського походження. Те, що у традиційному оповідуванні має спокусу перетворити на «щасливий квиток у безтурботне майбутнє», режисерка подає у несподівано-екзистенційному ключі, направляючи камеру на тендітну та мовчазну мати спадкоємця — хатню робітницю Сіті.
Дивовижний звуковий дизайн та формалістська симетрична картинка збалансовані рівно настільки, аби не відірвати від справжнього смислового центру «Солодих снів», а саме — трагедії формування людської особистості під впливом л ... едь помітного, але завжди присутнього гнобителя.
Джерело: https://kcw.com.ua/movie/173
Кінокритикиня Дарія Бадьйор про фільм:
Лаконічна та стримана стрічка Стефані Колк, яка прийшла в кіно після навчання на біофізиці оповідає, перш за все, про втрату. Молоко тут — спосіб прощання і проживання втрати, фізичне втілення процесу, який відбувається з людиною в горі. Знятий переважно статичною камерою, без емоційних гойдалок і спекуляцій, цей повнометражний дебют, прем’єра якого відбулась торік на Венеційському кінофестивалі, є гарним прикладом мінімалізму та драматургічної точності.
Показували нідерландською з українськими та англійськими субтитрами
Джерело: https://kcw.com.ua/movie/94
Кураторка фестивалю Анна Дацюк:
Після тривалої перерви у 1985 році Аньєс Варда повертається до ігрового кіна, затягуючи туди чимало документальної матерії. Варда це робить методично, зберігаючи вірність власним принципам (за що кіномани її любитимуть вічно). Режисерка розповідає історію відкинутої суспільством Мони та робить це у напівдокументальному, ретроспективному стилі, на стику вигадки та правди, експерименту та традиційної фабульної історії. Вірогідно, це найсміливіша робота постановниці, а її Мона – печальне та радикальне втілення самої Аньєс, що по всяк час шукала вихід з замкнутого кола патріархальної кіносистеми. Її Мона здійснила особисту революцію, вирушивши в одісею саморуйнування. А сама Варда з цікавістю антрополога прийшла розповісти цю історію крізь призму соціуму.
– Найкраща акторка, Премія «Сезар», 1986
– Золотий лев, Приз ФІПРЕССІ, Приз ОСІС, Венеційський кінофестиваль, 1985