Не залізний, а скляний - Рецензія до фільму «Скляний майстер» / The Glassworker

Пакистанський мультфільм «Скляний майстер» не приховує, що створений за зразком аніме студії Ghibli. Візуальний стиль і антивоєнна тематика неприховано посилаються на «Вітер дужчає» та інші роботи студії загалом і Хаяо Міядзакі зокрема.

Дія відбувається в світі умовних 1940-х, але без конкретних географічних назв. Головні герої живуть у начебто Англії чи Франції, але з вкрапленнями пакистанської культури. Пастельні картинки мальовничих вулиць та інтер'єрів відторгають темну машинерію, що з'являється в кадрі з настанням війни. Хлопчик Вінсент — син склодува Томаса. Він живе без матері і змалку проявляє здібності до мистецтва. Одного разу він зустрічає юну скрипальку Алліз, дочку військового. Надалі події розвиваються на протистоянні мирного життя та далекої війни, яка однак усе наближається. Томас пацифіст, за що його зневажають інші жителі рідного міста і зокрема батько Алліз. В низку моментів стосунків Вінсента з Алліз втручається джин, якого не бачать інші. Сама назва «Скляний майстер» більш пасує фільму, ніж нібито тотожна «Склодув». Бо фільм загалом про те, що прекрасні речі потребують багато праці, але руйнуються, як те скло, від малих ударів. І Вінсент як центральний персонаж виявляється зовсім не залізним, а скляним.

Сюжет розвивається неквапливо, але й не нудно. Втім, ключові сюжетні повороти відбуваються раптово і виглядають якщо не безпідставними, то недостатньо обґрунтованими. Вінсент робить необдумані вчинки, каже різкі слова, і це не виправдати його віком (більшість фільму він підліток).

Про війну глядачі дізнаються мало. Ми навіть не знаємо назв протиборчих сил. Можна лише вбачати в них Пакистан та Індію, але тільки виходячи з часу випуску «Скляного майстра». Томас як пацифіст проти війни, хоча свою землю явно любить і дарувати її кому-небудь не згідний. Разом з тим військові, а особливо полковник Амано, зображаються спершу поганцями. Вони шантажем змушують Томаса виробляти для них деталі електроніки, а скрипка, яку полковник дарує дочці, трофейна (вважайте, що крадена). У цій війні немає ні жертви, ні агресора, вона просто відбувається, як стихійне лихо. Це як буря, від якої страждають усі.

Але таке зображення війни зрівнює обидві сторони, дегуманізуючи «своїх». Неприязнь Томаса до своєї держави можна зрозуміти і навіть симпатизувати його одночасному захопленню природою батьківщини. Щодо його сина Вінсента, то після невдачі в стосунках з Алліз він іде на буквально диверсію проти військових, які його захищають всупереч тому, що він про них думає. І ця диверсія лише гірша від того, наскільки вона наївна. При перегляді виникла думка: хлопче, ти тупий? Чого ти чекав? З іншого боку ми поступово бачимо як Амано щиро любить свою дочку і підтримує її мирне заняття музикою. Цікавий контраст, який проте не веде до якогось чіткого висновку. З пацифізмом творці фільму зайшли не туди. Так, вони зобразили як війна робить усіх черствішими. І намір сценаристів зрозумілий: показати як мистецтво стає розрадою і допомагає пережити темні часи. Але з цього виходить, що неважливо хто переможе.

Вінсент нагадує персонажа анекдоту про людоїда, що з'їв тата й маму. Хто він після цього? Сиротинка, якого треба пожаліти. Особисто мені він нагадав зрадника з мого рідного міста, скрипаля, що здав росіянам координати для ракетного удару. Зате який він, бачте, обдарований в мистецтві! Загалом фільм виграв би, якби війна так і не прийшла в місто головних героїв, лишаючись таким собі гуркотом грози десь за обрієм.

Включення елементів магічного реалізму спантеличило вже багато критиків і простих глядачів. Упродовж фільму Вінсента й Алліз намагається поєднати джин, присутній то як синій блиск (привіт Кальциферу з «Мандрівного замку»), то як звук. Проблема в тому, що джин втручається в фіналі таким чином, що ви не можете сказати як закінчилась історія. Знаєте, є така легенда, буцімто героїня «Мого сусіда Тоторо» в фіналі померла? Режисер Усман Ріаз, схоже, вирішив витиснути з цієї ідеї максимум. І ми опиняємося перед трьома однаково обґрунтованими варіантами: головні герої взагалі не вижили; вижив тільки Вінсент; або джин врятував обох. Те, що полум'яний джин — це наче вогонь, який робить крихке скло пластичним і витворює з уламків майстерні вази, ледь-ледь читається між рядками сценарію.

У підсумку «Скляний майстер» — це приклад епігонства до студії Ghibli. Це непогано для дебютного фільму, але ранні роботи Міядзакі без сумніву є шедеврами. Дебют Усмана Ріаза старанно наслідує їх, але тієї ж якості не досягає ні в чому. Основна проблема полягає в тому, що хоча анімація красива та приємна, сюжет перечіпляється сам об себе, намагаючись бути всією фільмографією Ghibli водночас, не вловивши суті.