Азійське споглядання.
Фільм про один день життя Чхве Хьона, корейця, який викладає в Пекінському університеті. Він приїхав в Корею на похорон свого друга. Йому згадалось, як разом з друзями в чайному будиночку кепкували з дивної картинки на стіні. Цього разу він знову вирішив побувати у тому чайному будиночку. Чхве Хьон вештається містом, спілкується з Юнхі, що пригощає його чаєм. Витонченість актриси Шим Міна так відповідає її ролі, господині чайного будиночка.
Чхве Хьон зустрічається з дівчиною зі свого минулого, дізнається про те, чого не знав. Він потрапляє на посиденьки з випадковими людьми. Можна долучитись до пристрастей провінційного містечка, що мають дивний терпкий смак трагікомедії з домішкою сюрреалізму. Фільм поєднує в собі класику та артхаус.
Ніби релакс, адже все повільно, все спокійно.
Але багато померлих людей, але багато внутрішнього неспокою, але багато незрозумілого.
Реальність, марення, спогади – все тут, все в один ... довгий день.
Я не можу уявити в головній ролі когось іншого, крім Пак Хеіля, бо тільки він вміє так чудово байдикувати, тримати такий відсторонений погляд, так довго і легко мовчати в кадрі. До речі, про кадри.
Яка насолода для очей. Іноді хочеться зупинити перегляд фільму.
Зупинитись, як Чхве Хьон перед малюнком Фена Зікаі – «Люди розсіяні, серп місяця витікає, як вода»
Особливого шарму фільму надає специфічний гумор. Він не завжди явний, прихований, від якого ми відвикли.
Цей гумор смакуєш, як чай, маленькими ковточками.
Так, цей фільм, як хороший жовтий чай. Не дарма Чхве Хьону він так смакує.
А вам?
Продовження касового хіта 2015 року "Ветеран," "Я, кат" — це бойовик-трилер про молодого детектива Пак Сону (Чон Хеін ), який приєднується до групи розслідування насильницьких злочинів і працює з ветераном детективом Со Дочолем ( Хван Джонмін). ). Фільм розповідає про двох детективів, які переслідують серійного вбивцю, що викликає сенсацію.
Коли детективи виявляють, що дивна смерть професора пов’язана з низкою попередніх вбивств, стає зрозуміло, що серійний вбивця на волі. Це викликає шок у країні. Поки команда невтомно працює, вбивця посилює напругу, створює онлайн-відео, та оголошує особу наступної жертви.
Посеред цього хаосу команда залучає детектива-новачка Пак Сону.
Фільм незалежний від першого фільму "Ветеран", що був в такому вже далекому 2015. Головний герой Со Дочоль вже справді ветеран, який жертвує усім в боротьбі зі злочинністю, жертвує своєю родиною, навіть життям. Актор Хван Джонмін чудово показує характер свого персона ... жа. За ним просто цікаво спостерігати, за його вчинками, за його мімікою. Пройшло 10 років з попередньої історії. Со Дочоль усвідомлює, що його переконання та почуття справедливості — і насильницькі дії, які він чинить, іноді завдають шкоди людям, навіть його родині та йому самому. І, коли він бореться з антагоністом, можна сказати, що в певному сенсі він бореться сам із собою.
Чон Хеін в ролі поліціянта, який володіє бойовими мистецтвами – це було не очікувано. Та, на жаль, вже через 20-30 хвилин все стало занадто передбачувано. Але мені не вистачило розкриття характеру Пак Сону. Може, сценарій не дозволив Чон Хеіну більше розкрити персонаж? Що спонукало його вибрати такий шлях?
Цікаво, що режисер більше зосередився не на загальних соціальних проблемах, як у першому фільмі, а на конкретних людях. Незалежно від того, наскільки безнадійним може здаватися суспільство, якщо хоча б одна людина повністю прокинулася, то є зерна надії. Замість політиків, які роблять гучні заяви про порятунок людства, більше надії у звичайних людях, які тихо живуть своїм життям, виявляючи турботу про свою родину, друзів та колег.
Я випадково не виключила фільм, коли почались титри й – така неочікувана сцена. Це натяк на продовження? Та й режисер у своєму інтерв'ю говорив, що має ідеї для третього фільму.
Фільм «Ветеран» досі залишається п'ятим найкасовішим фільмом Південної Кореї.
В чому секрет успішності фільму? Здається, сюжет передбачуваний – корумпована поліція та один порядний поліціянт. А з іншого боку - садист чеболь у третьому поколінні, багатство сім’ї якого робить його недоторканим.
Здавалось би актор Хван Джонмін міг би зіграти хорошого порядного поліціянта, який завжди чинить правильно, але замість цього ми бачимо дивака в приголомшливій початковій сцені. Його методи боротьби зі злочинністю підступні. Він розбишака, але й від того стає реалістичним і дуже переконливим.
Який же прекрасний актор Ю А Ін в ролі розпещеного сина чеболя. Він грає когось настільки глибоко страшного, що здається самим втіленням зла. Він був монстром, але в ньому присутні риси, які були болісно людськими. Це роль, яка викликає гнів не лише на нього, але й на тих, хто дозволив йому вирости таким. Один з них – його помічник, якого грає Ю Хеджін. (В корейському кінематогр ... афі багато хороших акторів, але ці троє кращі з кращих).
Фільм поєднував гумор та захопливий екшн з гострою критикою корупції та нерівності в Кореї, які є актуальними соціальними проблемами країни. Вдале поєднання бойовика про напарників поліціянтів із досить сміливою критикою безсердечності надбагатих, вирізняє його серед інших подібних фільмів. Хоча в суспільстві все не настільки прозоро, як у фільмі, «Ветеран» захоплює глядача. Це жанровий фільм, в якому, як і в багатьох інших корейських фільмах, ще й намішано різних жанрів. Тому сцени бойових сутичок бандитів і поліціянтів бувають кумедними, а інші вражають жорстокістю. Екшн та комедія теж десятиліттями доводили свою виграшну формулу, але схильність Рю Синвана до витонченого абсурду виражена досить сильно. Місцевий бандит у порту, який домовляється про власну схему у вступній сцені, та Со Чоль і його начальники, які хизуються своїми ранами, — це лише два з декількох моментів божевільно легковажного ставлення режисера до жанру, яке могло б зруйнувати історію, але режисеру вдалось збалансувати на межі.
Є сцени, які вражають відвертою байдужістю пересічних людей до подій, які вони бачать. Особливо сильно це показано в останніх сценах фільму. І який же там кумедний Ма Донсок, від якого ми вже починаємо чогось очікувати, з його статурою та зовнішністю. Але «ніт».
Я передивилась цей фільм, коли знайшла його з українським перекладом. Тепер цікаво його порівняти з продовженням «Ветеран 2» (або інша назва «Я – кат»). Після перегляду цього фільму розумію, що в продовженні режисер показав нам, як вступають в суперечність різні визначення справедливості та відплати. Треба передивлятись той фільм теж.
І вкотре шкодую, що ні «Ветеран 2», ні тим більше «Ветеран», ми не маємо можливості побачити в темному залі кінотеатру на великому екрані. На жаль.
До останнього сподівався що фільм не заслужено має низькі оцінки і що він мені сподобається. Але нажаль ні. Початок дійсно був цікавим і багатообіцяючим. Ще й з відомими акторами. Але згодом, коли братів показують вже дорослішими - якість фільму стає дедалі гіршою.
По перше це ідіотські діалоги (хоча переклад українською з матюками і деякими приколами мені сподобався). По друге це невпевнена гра Тео Джеймса (що грає братів близнюків дорослих). Коли він в кадрі - відчуваєш одразу велику купу крінжатіни. Сюжет якийсь придуркуватий. Наче поєднали щось дійсно "Кінговське" - на початку, а в кінці змішали з японським трешаком де школярки вбиваються одна за одною чи то вибухають в повітрі.
Ну такого наворотили, що просто рука обличчя. І якщо наприклад в Хижа у лісі це було майстерно зроблено (хоч можливо і не варто їх прямо порівнювати) але тут це зроблено дуже погано. Та й не можна не порівняти цей фільм з Пунктом призначення. Але тут смерті показані набагато менш продумано ... і винахідливо. А подекуди і з жахливою графікою.
Тим не менш фільм чудово окупився в прокаті. Знайшов своїх прихильників. Я про перегляд не шкодую. Але й радити його не можу.
P.S. Про сюжет: пакет шерудіт піздєц, в башкі - вінєгрєт, вінєгрєт (Курган & Agregat - Оркестр Абізян)
Арґумент-Кіно 19.06.2015 16:50
«Judenkreis, або Вічне колесо», Василь Домбровський
https://web.archive.org/web/20200806151913/http://www.kinokolo.ua/argument/2408/
Володимир Войтенко:
Уночі з 28 травня на 29 червня 2015 року о 00:30 на телеканалі «1 1» – програма «Арґумент-Кіно»: фільм українського режисера Василя Домбровського «Judenkreis, або Вічне колесо» (1996), розповідь про стрічку та спеціальний сюжет про творчість видатного українського актора Костянтина Степанкова…
Повнометражний дебютний ігровий фільм українського кінорежисера Василя Домбровського «Judenkreis, або Вічне колесо» створено на кіностудія ім. Олександра Довженка 1996 року. Стрічку знято за ориґінальним сценарієм Станіслава Цалика, написаним у тісній ідейній співдружності з режисером.
Сюжет картини розгортає наскільки реальну, настільки й фантасмагоричну історію про те, як до буковинського прикордонного міста приїхав справжній Дон-Жуан і що з того вийшло. Місто вгадується як Чернівці. Час дії – Друг ... а світова війна.
Фільм складається з кількох історій, які так чи так пов’язані й перетинаються, вливаючись до руху вічного колеса життя, в якому сфокусовано всі можливі людські фантазії, сподівання та мрії, без яких неможливо жити й триматися на грішному світі.
В осерді цього споконвічного руху бринить кохання – драматичне кохання української дівчини Марічки, яке розгортається на тлі колообігу зміни влад на Буковині – румуни, росіяни, німці, румуни, росіяни...
А поміж ними – два загублені світи, український та єврейський, що приречені на драму виживання. Ось бо Judenkreis, себто з ідишу та німецької «Вічне колесо», – це вже й зловісна назва місцевого ґетто, до якого є вхід, та з якого немає виходу.
Героїв стрічки безжальний час так само безжально ставить на межу вибору, за яким – честь чи безчестя, за яким життя чи смерть. І над усім цим ширяє печальна народна мудрість. Мудрість, яка не дає рецептів, та може дарувати сердечну розраду.
Важливо наголосити, що своїм фільмом Василь Домбровський, короткометражна стрічка якого «Довженко починається, або Сашко-реформатор» демонструвалася в «Арґументі-Кіно» минулого грудня, віддає належну шану цілому материку Українського поетичного кіна, що не важко зауважити в певних сюжетних мотивах, образах та навіть одвертих цитатах.
Зауважу також, що на початку 90-х цей режисер дебютував короткометражкою «Сорочка зі стьожкою» за сатиричним оповіданням Володимира Винниченка «Уміркований та щирий». А в картині «Judenkreis, або Вічне колесо», що цікаво, актуалізував сюжет знаменитої Шевченкової поеми «Катерина».
Екранну історію буковинського міста на трагічному зламі часів, у якій цілком можна прочитати історію загальноукраїнську, Василеві Домбровському допомогло втілити ґроно чудових українських акторів – Богдан Ступка, Тамара Яценко, Лев Перфілов, Петро Бенюк, Світлана Круть. А також – Костянтин Степанков, про творчість якого у програмі демонструватиметься спеціальний сюжет.
Осягаючи послання кінотвору, насамкінець варто зацитувати одного з героїв фільму з його нехитрою мудрістю: «Бог створив наше містечко і сказав людям: «Живіте!». І стали вони жити – вірити у вічну душу, орати землю, родитися, купувати-продавати… Приходили вороги – палили, рубали, руйнували. Але стоїть, стоїть наше містечко і буде стояти, бо Богові так потрібно».
Not bad, but not good. Екшн-складову цього серіалу можна похвалити, але від таємничого сюжету я очікував більшого. Та й фінал викликає деякі питання. Хто був той білий чоловік? Злили його якось швидко. І чому для ритуалу потрібні були тільки діти, які вже виросли? Типу скільки років чекати. Хоча потім знов почав малювати на якійсь дитині, коли ритуал було зірвано. А що з тими дітьми, які постійно викрадались протягом років і утримувались в печері художника? Він робив з крові ванни судячи з однієї зі сцени, коли він купався?
Було цікаво, інтригуюче, але фінал слабенький та й з часом уже можна було здогадатись хто художник ще перед його викриттям. Візуал так, екшн так, сюжет більшість так, але кінець якось не втримав напругу.
"День народження" - південнокорейський драматичний фільм 2019 року режисерки та сценаристки І Чжон Ин з Соль Кьон Гу та Чон До Йон в головних ролях. Перший південнокорейський фільм, присвячений трагічній загибелі порома MV Sewol, відкрив 21-й Далекосхідний кінофестиваль 26 квітня 2019 року.
Вранці 16 квітня 2014 року на шляху з Інчхона до Чеджу в Південній Кореї трагічно затонув пором MW Sewol. На судні, яке перевозило 476 пасажирів, загинуло 304 людини з яких 250 старшокласників.
Дія фільму розгортається через три роки після трагедії, слідуючи за життям родини, яка втратила сина та брата Су Хо.
Переживання трагедії - це складний і тривалий процес, який не можна виправити за одну ніч, а пам'ять і розмови про нещастя є частиною процесу зцілення. Режисерка Чжон Ин добре це розуміє, тому не поспішає показувати болісну реальність родин, які втратили когось у нещасних випадках.
Цікаво, що в перших хвилинах фільму майже немає прямих згадок про інцидент на поромі & ... quot;Севоль". Лиш глядачі, які знають про цю трагедію могли здогадатись раніше, помітивши дату 16 квітня 2014 року в переписці з сином, яку Сун Нам гортає на телефоні. Замість трагедії, перший акт "Дня народження" зосереджується на відновленні довіри між трьома головними героями. Усе починається з того, що Сун Нам віддає документи на розлучення Чжон Ілю, налаштовуючи нас, глядачів, на атмосферу стриманої сімейної драми. Але невдовзі тиша, незрозумілий спокій і незвичні маленькі звички персонажів створюють відчуття, що щось глибше не так, ніж те, що ми бачимо на поверхні.
З наближенням дня народження покійного Су Хо ми краще розуміємо стосунки всередині зображеної сім'ї, і в цей момент відкривається травма. Усі моменти, які спочатку здавалися несуттєвими, дрібними та відразливими, набувають більшого значення. Найкращими прикладами цього є ірраціональний страх Йе Соль перед водою або реакція Сун Нам на світло в коридорі, яке хаотично вмикається і вимикається в її квартирі.
Коли мова заходить про акторську гру, важко не похвалити Соль Кьон Гу та ще зовсім дитину Кім Бо Мін. Передати таку емоційно насичену історію тонкою і спокійною грою не кожному акторові під силу, особливо тим, хто тільки починає свою кар'єру. Динаміка між їхніми персонажами і розвиток від далеких незнайомців до батька і доньки передається більше грою, ніж сценарієм фільму.
Але, слід згадати мою улюблену актрису Чон До Йон, яка чудова протягом всього фільму, а в кульмінації фільму перебирає всю увагу на себе. Коли фільм відкриває нам останню таємницю, її персонаж опиняється в центрі уваги, і актриса показує несамовиту, гідну сліз, гру емоційно зломленої жінки. Важко сказати, що це її найкраща роль, бо є легендарна роль в "Secret Sunshine" чи роль в "Way Back Home", який засновано на реальних подіях, але вона, точно одна з кращих.
Загалом, "День народження" - це актуальна, емоційно насичена драма, в якій навіть найменші дії мають значення в загальній картині життя з травмою та її подолання. І Чжон Ин за допомогою свого чудового акторського складу та знімальної групи, дає нам сувору, але правдиву картину про людей і суспільство, яке щойно почало справлятися з нещодавньою трагедією.
Сергій Марченко: 2007:#6
http://archive-ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=750
У четвертому номері «Кіно-Театру» йшлося про творчість режисера Леоніда Анікіна, автора багатьох фільмів про репресованих українських митців. Хотілося би детальніше поговорити про один із них – «Моя адреса: Соловки. Пастка» – про Леся Курбаса, знятий 1991 року за сценарієм Наталі Кузякіної. Оператор – Анатолій Солопай. Студія «Київнаукфільм», на замовлення Міністерства культури УРСР.
Ця стрічка – одна з серії «Моя адреса: Соловки». На острів у Білому морі кіноекспедиція вирушила взимку 1990 року, а наступного літа знімала там ще раз. Євген Марчук, який керував тоді Комітетом держбезпеки УРСР, посприяв, щоб знімальна група мала на Соловках усе необхідне: увагу, вертоліт, доступ до документів.
Перший кадр – Соловки, кремль, що з висоти пташиного польоту здається іграшковим, і все довкілля нагадує казковий острів Буян. Кожен, хто бував на Соловках, розповідає, що стримана північна краса острова дисон ... ує з абсурдним змістом подій, які діялися там у 20-30-ті роки ХХ ст.
Поява фільмів про репресії в радянський час була неможлива. Та суспільство жадало знати правду про терор, і ця картина не випадає із контексту: роком раніше, у 1990-му, виходить «Табірний пил» Григорія Давиденка – про каральну систему сталінського режиму. 1989 року Станіслав Чернілевський знімає перепоховання Василя Стуса. Його фільм «Просвітлої дороги свічка темна» вийшов на студії «Галичина-фільм» у 1992 році. Та після прем’єри ці стрічки, не маючи реклами, не доходили до масової аудиторії.
У книзі, присвяченій 100-річчю Михайла Верхацького, Леонід Анічкін згадує, що поштовхом до створення фільму було прохання (висловлене ще у 1962 році) М. Верхацького до нього, його учня, зняти – коли це стане можливо – картину про Леся Курбаса. Результатом творчої подорожі на Соловки для режисера став вихід у світ чотирьох фільмів. Першою була змонтована стрічка про Леся Курбаса «Моя адреса: Соловки. Пастка». Другою – «Моя адреса: Соловки. Тягар мовчання» – про Миколу Куліша. Наступного 1992 року було закінчено виробництво ще двох картин: «Моя адреса: Соловки. Навіщо перекладати Вергілія?» – про Миколу Зерова; і «Моя адреса: Соловки. Не вдарте жінку навіть квіткою» – про репресованих жінок. Для цілісного враження їх треба дивитися як серію.
В експозиції першої стрічки озвучується факт: у XVI столітті за часів ігумена Пилипа Количева, коли розбудовувався Соловецький кремль, змайстрували пристрій, який піднімав каміння, чим полегшував працю людей. У 20-х роках ХХ ст на Соловках серед керівників теж знайшлися «винахідники»: замість коней запрягали людей, для яких, певно, жартома, вигадали абревіатуру «врило» – „временно исполняющий должность лошади».
Фільм зосереджується на останніх роках життя Курбаса після арешту, у грудні 1933 року, коли слідчі НКВС запевняли режисера, що саме він очолив Українську військову організацію (УВО) і намірявся на одній з прем”єр у театрі «Березіль» убити секретаря ЦК КП(б)У Постишева. Курбас спочатку відхиляє дикі вигадки, але за кілька місяців його змушують з цим звинуваченням погодитися, за що судова трійка визначає йому п’ять років спецтаборів.
Двадцять хвилин фільму – часова дистанція досить мала, щоб розгорнути останню дію трагедії-фарсу «Художник і влада». Персоніфікований закадровий голос (актор Богдан Ступка) не лише називає факти, імена, спектаклі, що їх ставив Курбас у театрі на Соловках, а доносить щось неймовірно глибше, що становило суть трагедії цілого покоління української інтелігенції. Життя талановитого і самотнього митця в умовах безнадійного абсурду розгортається то як його спогад про виставу «Народний Малахій», то як ще давніший спогад про старовинну драму для лялькового театру «Різдвяний вертеп» (постановлену взимку 1919 року) про те, як Христос прийшов у світ, де панували Ірод та його слухняні воїни, де Добро врешті перемагало Зло і радів народ...
Авторський текст написано без надриву, але пристрасно: „Етапи 1935–36 років викинули на Соловки вчених, діячів культури, працівників Комінтерну. Замість царства вільної праці – тюрми і табори, замість голубого соціалізму – свавілля мізерних макбетиків табірного дна. Тут Курбас зустрів безліч знайомих, ніби в центрі Харкова чи на Хрещатику. Масштаби терору були незбагненні. Думка заходила у закут».
Зоровий ряд значною мірою змонтовано з кадрів, знятих прийомом «суб’єктивної» камери, яка вихоплює відображення у воді соловецьких споруд та церков, рухається вздовж понівеченого дощатого причалу, яким колись певно йшли в’язні. Камера панорамує вікна Благовіщенського корпусу, де розмістили Курбаса разом із відомим співаком Леонідом Приваловим. Автор повідомляє, що з цих вікон визирали колись Олег Волков, Дмитро Ліхачов, Павло Флоренський – багато видатних людей... Документальна хроніка монтується з тогочасними газетними статтями: глядач устигає прочитати їхні назви «Стереть их с лица земли!», «Демьян Бедный: «Пощады нет!»
Автор наводить факт, як Курбаса за якусь провину відправили на інший острів, що вважалося серед в’язнів «штрафним відрядженням». Ішов 1937 рік, наближалося сторіччя з дня загибелі Пушкіна, і Курбас там, у зруйнованій церкві, ставить «Малі трагедії», образи яких, зокрема пісня Мері, асоціювалися з химерами часу на Соловках: «…И селенье, как жилище погорелое, стоит. Тихо всё, одно кладбище не пустеет, не молчит». Екран експонує документи, що засвідчують нові доноси про заколот, який нібито готується серед в’язнів на острові; новий етап та розстріл Леся Курбаса 3 листопада 1937 року.
Закадрова музика існує переважно як фон, а часом, коли слова не в силі усього передати, бере на себе драматургічне навантаження. Закінчення фільму філософське. Камера віддаляється від занесеного снігом каменя, що лежить в основі дерев’яного хреста; автор розмірковує: «Здається, часи ірода минули, чи надовго? Чи зможемо ми у духовній покуті очистити це каміння від крові та сліз? Чи зможемо?...»
Серія «Моя адреса: Соловки» – вершечок невідомого айсберга нашої історії. Монтажна, смислова, емоційна насиченість стрічок настільки потужна, що кожен свіжий перегляд серії відкриває нові, не помічені раніше грані. Ці фільми треба дивитися по кілька разів, а їх – у наш демократичний час – фактично заховано на полицях. Картина про Леся Курбаса (зі слів автора) жодного разу не йшла на екранах телебачення, не показали її і в ювілейні дні, коли геніальному режисеру минуло 120 років. Історія минулого, реконструйованого засобами науково-пізнавального кіно, лишається незасвоєною сторінкою знань масового глядача, що загрожує рецидивами тоталітарного мислення.
Я рекомендую подивитися режисерську версію, яка триває 2 години. Чесно кажучи, я не розумію, чому вони вирізали сцену, де головний герой розмовляє з дитиною, а потім вони натрапляють на левенят і левицю. Справжні леви, а не CGI. Скорочено перебування в селі племені, менше танців, які відображають культуру. Вирізали сцену, де плем'я організувало для нього прощальну церемонію з танцями, а вождь подарував браслет, який в подальшому відіграє свою роль в сюжеті. Я б зрозумів, якби це був 4-годинний фільм, хоча й такі фільми виходили в кінотеатрах. У режисерській версії початок більш атмосферний, але в театральній версії він вирізаний і все відбувається швидше. Навіть ралійні перегони скоротили. Це всього лиш декілька кадрів. Але чому? Це ж такий драйв, ще й під крутий саундтрек Джекі. Або як він розмовляє з гонщицею, і вона пропонує відвезти його в лікарню на вантажівці, а не раптом вони опиняються в лікарні. Мені не подобаються цей миттєвий стрибок, коли знаєш, що сцена була вирізана. ... Так, загалом це не так важливо, але режисерська версія мені подобається більше. Саундтрек до цього фільму - один з моїх улюблених.
Щодо міської погоні - справжні машини, справжні актори, справжні люди, справжні вулиці, справжні мандарини. Це не автомобільні перегони в кімнаті з зеленими стінами і машинами на платформі, що гойдається.
І звичайно ж, бійка на краю будівлі і легендарний стрибок з неї. А скільки техніки пригнали в кінці фільму😁.
Українською є лиш одне озвучення і не режисерська версія, ще й не широкоформат. Якщо фільм знімався в широкоформаті, то й виглядає він в такому форматі краще. Це дрібниці звісно, але все одно, помітно як в декількох кадрах якийсь персонаж на секунду, дві не влазить повністю в кадр.
Дивіться режисерську. Є саби, і дубляжі різними мовами.
Хаясака Акіто — 17-річний талановитий художник. Він наполегливо працює, щоб його картина потрапила на виставку «Ніка», та в його серці виявляють пухлину. Йому прогнозують лише один рік життя. В якийсь момент з’являються думки про самогубство. Та на даху лікарні він помічає дівчину, яка малює. Вона усміхається. Ця зустріч змінила все для двох талановитих молодих людей, приречених на смерть.
Навіщо дивитись фільм про приречених молодих людей зараз, коли ми перебуваємо в небезпеці, коли кожна ніч може бути останньою? Навіщо нам чуже горе?
Але мене цей фільм вразив саме тим, що показує як можна прожити відведений тобі час, прожити, цінуючи тих, хто поруч. Прожити свій час, спостерігаючи за красою світу, який нас оточує. Переживати страждання, але любити і дарувати любов. Навіть посмішка, навіть букетик гербер можуть принести велику радість.
Проста, але незвичайно щира гра акторів Рена Нагасе і Натцукі Дегучі не залишить байдужими. Вони такі молоді, вони такі закохані. Вони ... так хочуть вберегти від страждань один одного і подарувати радість, хоча б ненадовго. Гра акторів видатна, кожен актор має свою особливу харизму, посилюючи емоційний вплив фільму.
Дивно, що цей фільм одночасно розбиває серце, але й лікує рани. Після перегляду залишається тихий смуток, не відчай.
Це неймовірно красивий фільм, красивий не лише історією, але й своєю візуальною частиною. Від першої до останньої хвилини фільму кожен кадр – це майже досконала режисерська та операторська робота. Історія дуже емоційна, заглиблена у тонкощі людських стосунків. Але все виглядає чесно і дуже тонко. Нема надмірного епатажу, або занадто сильних мелодраматичних моментів. Персонажі дуже реалістичні й дуже зворушливі. Широкий спектр емоцій, викликаний фільмом, ще надовго залишається після перегляду.
Розумію, щоб відчути красу цього фільму, все ж потрібно бути хоча б трохи обізнаним з японським кіно. Для мене цей фільм став прекрасним витвором мистецтва, який промовляє до серця та душі, залишаючи незабутнє враження на кожного, хто його дивиться.
Вирішив написати рецензію на головну драму 2024. Ось що пам'ятаю - коротко про головне.
Що мені сподобалось:
Акторська гра — Кім Су Хьон і Кім Джі Вон відіграли на всі 100%. Їхня хімія, емоції, навіть дрібні мімічні зміни — це просто вау. Реально один з найкращих акторських тандемів останніх років.
Стиль і костюми — виглядали всі просто шикарно. Особливо Джі Вон у ролі Хе Ін — суцільний образ сильної, багатої CEO. Кожен вихід — як з глянцю.
Сильний початок — перша половина йде ідеально: правильний ритм, гумор, драма, емоції — усе на місці. Затягує з перших серій, і просто не можеш зупинитись.
Купа емоцій — це була справжня емоційна гірка, багато кумедних та драматичних, щирих моментів, які чіпають.
🤦♀️ Що не зайшло:
Фінальні серії — ближче до кінця сюжет почав розвалюватися. Головний злодій став якимось мультяшним — типу, скільки разів можна провертати одне й те саме і залишатися безкарним?? Це вже було смішно.
Дурні рішення персонажів — особливо сім’я. Ін ... оді просто сидиш і думаєш: “ви серйозно?..” Логіки — мінімум, драматизму — максимум.
🎭 Загалом:
Попри всі косяки у фіналі — це одна з найкращих дорам 2024 року. За гру акторів уже варто подивитись. Емоційно дуже потужно, а перша половина — майже ідеальна.
Оцінка: 8/10
Було б 10, якби не “мильна опера” в останніх серіях. Але я все одно рекомендую — просто приготуйтеся до фейспалму ближче до фіналу 😅
"Любов і честь" - це заключний фільм відомої самурайської трилогії режисера Йодзі Ямади, після "Похмурого самурая" (2002) та "Прихованого клинка" (2004), дія якого відбувається в Японії періоду Едо.
Чи гідний це фінал серії? Без сумніву! Фільм дуже сфокусований на персонажах. Якщо ви не знайомі з картинами Ямади, то слід вас попередити, що тут не варто очікувати типового самурайського фільму з нескінченними боями на мечах. "Любов і честь", як видно з назви, - це драма про любов і честь - і шлях самурая.
У "Любові і честі" відчувається певна простота, яка чесно знайомить нас із життям головного героя. Але це також означає, що історія розгортається, як і належить драмі, у досить повільному темпі. Втім, для цього не потрібно мати багато терпіння, адже Ямада досконало знає, як зробити так, щоб глядач став частиною життя людей на екрані. Таким чином, навіть найменші драматичні моменти справляють на нас величезний емоційний вплив, адж ... е вони здаються настільки щирими і ніби вихопленими з реального життя.
До цього реалізму додає режисура. Назвати її невигадливою чи простою, насправді, не буде справедливо по відношенню до режисера. Втім, це перше враження, яке може скластися. Але коли ви почнете дивитися уважніше, то помітите природність, з якою Ямада фіксує події. У цій природності криється щось поетичне і чисте, що рідко можна зустріти в кіно.
Такуї вдається, здавалося б, без особливих зусиль нести фільм на своїх плечах в образі сліпого самурая, і його навички кендо також досить пристойні. Однак те, що створює такий міцний зв'язок між глядачем і подіями на екрані, - це мотиви. Йдеться не лише про абстрактний для західного глядача кодекс честі самурая, а й про любов чоловіка до своєї дружини. Його дуель з Сімадою має на меті не просто зберегти свою честь самурая, а й відновити честь дружини - він хоче врятувати своє кохання.
Ямада вкотре доводить свою витонченість, адже замість того, щоб просто вдаватися до емоційних моментів, які можуть викликати сльози у глядачів, він дуже чесний у своїй драмі і з глядачем. Це призводить до того, що "Любов і честь" може працювати на набагато глибшому рівні, ніж той, до якого ми звикли від стандартної драматургії. Саме ця чесність і природність формує магію кіно Ямади.
Усі три фільми розповідають історії самураїв низької касти, які борються за виживання. У кожному з них є елемент романтики, і додатковим бонусом є те, що всі 3 фільми трилогії закінчуються на дуже приємній ноті.
Особливість цих фільмів полягає в тому, що зображують не дуже славну сторону життя самураїв.
Тут професія самурая не настільки піднесена на п'єдестал, як це зазвичай буває в інших фільмах. Самураї у цих фільмах бідні і ледве заробляють, щоб утримувати свої сім'ї. Герої цих фільмів - прості люди, які прагнуть простих задоволень від життя, але через свій низький статус змушені жити під гнітом жорстоких феодалів. Вони працюють як самураї не обов'язково тому, що хочуть, а тому що не мають іншого вибору.
"Прихований клинок" - другий фільм самурайської трилонії, дія якого відбувається в Японії 1860-х років, режисера Йодзі Ямади. Сюжет розгортається навколо кількох самураїв у часи змін у правлячій та класовій структурі Японії. Сценарій до фільму був написаний Ямадою у співавторстві з Йосітакою Асамою, як і його попередник "Похмурий самураї" (2002), заснований на оповіданні Шухея Фудзісави.
"Прихований клинок" має гарну операторську роботу, старовинні костюми, візуально привабливі
декорації, сильний розвиток персонажів і дослідження самурайської тематики, що розмірковує над знайомими самурайськими темами честі, мужності, вірності та справедливості. Це не бойовик, за винятком поєдинку, а зворушлива і красива історія.
Загалом всі три фільми однаково сильні і візуально прекрасні, тому виділити один неможливо.
Фільм завершується гарною, чистою історією кохання. Але, як і в інших аспектах цієї історії, режисер Ямада підходить до цієї теми дуже тонко. Йо ... го картини прості, але їх приємно дивитися, персонажі дуже яскраві.
"Прихований клинок" має повільний темп, але суть полягає в тому, що під час перегляду ви не помічаєте цього повністю занурившись у фільм, оскільки його історія нарощує інтенсивність. Крім того, є також кілька сюжетних сюрпризів, які роблять цю тиху, але зворушливу драму такою ж вартісною, як і два інші фільми трилогії.
"Похмурий самурай" - японський фільм режисера Йодзі Ямади, який є першим з його трилогії про самураїв. "The Hidden Blade (2004), "Love and Honor" (2006).
Дія "Похмурого самурая" відбувається в Японії в період Реставрації Мейдзі, близько 1868 року - у той самий час, коли відбувались події "Сімох самураїв" Куросави та "Останній самурай" Едварда Цвіка. Ці три фільми по-різному розповідають про часи, коли самураї все ще намагалися жити за кодексом бусідо, навіть коли їм доводилося стикатися з бідністю та безробіттям у мінливому суспільстві. "Останній самурай" розповідає про самураїв, які виступають проти імператорських кроків з модернізації Японії. В кінці фільму "Похмурий самурай" ми дізнаємося, що головний герой боровся і загинув у цьому повстанні - вже після того, як історія цього фільму закінчилася.
"Похмурий самурай" зазвичай отримує високу оцінку за зворушливу історію, виняткову гру акторів та ... реалістичне зображення феодальної Японії. Критики та глядачі цінують здатність фільму зобразити буденні та емоційні аспекти життя самураїв, зосереджуючись на розвитку характерів і стосунків, а не на екшн-сценах. Це фільм, який пропонує зворушливий і гуманістичний погляд на епоху самураїв.
На створення фільму надихнуло оповідання "Бамбуковий меч" Шухея Фудзісави. "Похмурий самурай" отримав 12 нагород Японської кіноакадемії, зокрема за найкращий фільм, найкращу режисуру, найкращу чоловічу роль, найкращу жіночу роль, найкращий актор другого плану, найкращий сценарій та найкращу операторську роботу. "Похмурий самурай" також був номінований на премію "Оскар" за найкращий фільм іноземною мовою на 76-й церемонії вручення нагород Американської кіноакадемії.
Захоплююче красиві кадри розповідають історію двох зміїних духів, які не бажають нічого, окрім як стати людьми.
Фільм заснований на однойменному романі письменниці Ліліан Лі, в основі якого лежить китайська народна казка "Легенда про Білу Змію", що описує історію кохання між жінкою духом змії Бай Сужен, яку у фільмі називають Білою Змією, і чоловіком людиною Сюй Сіанем, якого у фільмі називають Сюй Сієн. У фільмі "Зелена змія" зображено романтику між ними, але головними героями є як Біла змія, так і її сестра Зелена змія, яка спочатку була другорядним персонажем у народній казці, як двоє головних героїв.
По мірі того, як фільм розвивається, драма цих двох істот, які хочуть жити у світі, побудованому за певними нормами, в якому самопроголошена влада забороняє їхнє існування та їхню ідеологію, починає ставати все більш очевидною. Використовуються деякі алегорії для критики політики та суспільства.
Але ці приховані алегорії не є основною метою фільму, тому не ... слід повністю політично інтерпретувати фільм. Зелена змія" - це насамперед розважальний фільм, який переростає в майже епічне кіно
про долю окремих людей, свободу кохання, ненависть та сліпий фанатизм.
Фільму не зашкодило б, додати один, два поєдинки в класичному гонкогзькому стилі поєднавши з наявною магією.
Стрічка для шанувальників гонконгзького кіно та китайського фентезі. Загалом, для тих, хто не обов'язково є знавцем китайської міфології, а просто любить подібну атмосферу.
Насправді, деякі фільми тих років мали трохи кращі спецефекти, але це не має значення, адже тут є Джої Вонг і Меґґі Ченг, і це все, що потрібно для щастя. Та й сучасними фільмами я не розпещений. Навпаки, мені цікаво дивитися щось подібне. Музика заслуговує на окрему увагу, оскільки вона надзвичайно добре аранжована і красива.
Ще одна причина на рівні з головними актрисами, чому я люблю цей фільм - його зміст.