Маю список кращих азійських фільмів за версією журі Пусанського кінофестивалю. І цей фільм був на досить високому місці. Моє знайомство з індійським кіно дуже давнє, але воно зовсім не моє, не розумію його, не відчуваю. Але вперше натрапила на інді-фільм. Та й 20 місце в списку заінтригувало.
Фільм про двох медичних сестер, що працюють і живуть в Мумбаї сподобався своїм стриманим стилем який суперечить життю, що вирує в кадрі. Важко уявити так багато людей поруч з собою. Дивно дивитись на їх стиль життя. Одна з медсестер Прабха заміжня, але була з чоловіком декілька днів і він поїхав на заробітки в Німеччину. Вже два роки вона нічого не знає про нього. Інша - Ану - весела, життєрадісна, має хлопця, та не має місця, де може побути з ним на самоті.
Здається, ніби звичайний побутовий фільм на один вечір, але вже третій день не можу забути про нього.
Дивитись цей фільм - це ніби пити ввечері трошки терпке червоне вино, змінюється настрій, терпкі ноти викликають неспокій, деяк ... і сцени на межі реальності та марення, шум океану заспокоює і стишує роздратування життям, темна печера з написами навіює думки про вічне.
А, головне, розумієш, що все в житті має сенс і красу. Варто жити та любити життя, навіть, коли воно дуже просте...
Бо келих червоного вина ввечері можна собі дозволити.
P.S. Виявилось, що в 2024 році на Каннському кінофестивалі він був номінований на Золоту пальмову гілку. Але отримав Гран-прі. А Гілку отримав фільм "Анора". Ну, це про західні цінності.
Недооцінений шедевр, який випередив свій час завдяки формату «псевдодокументалки» (mockumentary). Тремтяча камера, «інтерв'ю» з персонажами та імпровізаційні діалоги створюють неймовірну атмосферу. Він дуже розслаблений і щирий. Це не просто історія про змагання, а філософське роздумування про те, що таке справжній успіх.
«Тримай хвилю!» (Surf's Up) вийшов у 2007 році, і його головна біда була в тому, що він програв не просто комусь одному, а цілому збігу обставин.
«Рататуй» від Pixar вийшов лише через кілька тижнів після «Тримай хвилю!» ставши абсолютним критичним і комерційним хітом ($623 млн). Він був настільки витонченим і глибоким, що «Тримай хвилю!» на його фоні помилково сприйняли як чергову розважальну комедію.
За пів року до «Тримай хвилю!» вийшов «Веселі ніжки» (Happy Feet). Він став гігантським хітом і виграв «Оскар» 2006 року. Глядачі побачили трейлер «Тримай хвилю!» і подумали: «Знову мультик про пінгвінів? Тільки тепер вони на серфах?». Ці мультфільми а ... бсолютно різні. «Веселі ніжки» — це музична казка, а «Тримай хвилю!» — це геніальна псевдодокументалка з імпровізаційним гумором та філософією. Але масовий глядач просто не захотів іти на «ще одних пінгвінів».
Того ж літа DreamWorks випустили третю частину Шрека. Хоча фільм був середнім, він забрав усю касу ($813 млн), просто не залишивши місця в розкладі кінотеатрів для менших проєктів.
Насправді «Тримай хвилю!» — це технічний і сценарний шедевр. На той час це була найкраща анімація води в історії. Вони створили окремі алгоритми, щоб хвилі розбивалися реалістично.
Стиль mockumentary: Це перший і, мабуть, єдиний великий мультфільм, знятий так, ніби за героями бігає оператор з ручною камерою. Інтерв'ю, завалені горизонти, мікрофони в кадрі — це створювало неймовірний ефект «живого» кіно.
Глядачі обрали «Рататуй» за його високу кухню та «Шрека» за впізнаваність, проігнорувавши найстильніший і найрозслабленіший мультфільм десятиліття.
Українське кіно, український перший фільм жахів і т.д...
Патріотизм, підтримка вітчизняного виробника...Я все розумію, але яке ж це лайно.
Картинка приємна +- Ефекти на дуууже середньому рівні, саундреки слабенькі, не в плані музики, а погано підібрані моменти.
Про якесь нормальне розкриття персонажів і їхню життєву драму навіть казати нічого не буду тому, що це на стільки погано, що актори дійсно непогано грають, стараються, але мені на смерть того чи іншого персонажа взагалі чхати, бо я не проникся, бо я не розумію і не знаю, за що мені переживати, що сталось та чому я маю співчувати тому чи іншому персонажу.
Сюжет спойлерити не буду, але його тут як такого то й нема.
Актори справді відіграють чітко те, що потрібно і те, що їм сказали, але цьоно не достатньо, якщо немає нормального сценарію і сюжету.
Які б талановиті актори не були, без хорошого сюжету, це буде треш муві.
Вибачте, за допущені помилки і за таку низьку оцінку, але це об'єктивно.
Не можу я лише за патріоти ... зм поставити 10 фільму, який ледь тягне на 4.
Щоб не душнити (хоча я вже це зробив), якщо коротко:
Як серйозний повноцінний фільм жахів оцінка: 4 з 10.
Якщо сприймати як треш фільм жахів, щось по типу "дуже страшне кіно, оцінка: 6 з 10.
Кількість вже відзнятих кримінальних драм така чимала, що вимоги до них у глядача можуть бути доволі високими.
Проте цей фільм не розчарував.
Режисер виділив майже нуль екранного часу на тупі бійки чи огидні криваві сцени. В досить інтелектуальному кіно жорстокість кримінальних прошарків суспільства італійські кінематографісти чудово передають з допомогою діалогів, крижаних поглядів і навіть пауз. Жорстокість італійської мафії відчувається в таких фільмах майже мурашками по потилиці (так головний персонаж фільму художник Тоні відчуває часи змін).
Єдиний мінус фільму, це не досить майстерна гра П'єтро Кастеллітто, який зіграв Тоні. Він в основному просто спокійний і відсторонений, його хочеться розворушити, йому не віриш. Саме його гру я вважаю причиною того, що драматизм історії ніби розмивається.
Жаль, що цю цікаву роль не отримав якийсь справді талановитий й харизматичний актор. Уявляю як би класно міг зіграти роль Тоні, наприклад, Роберт Паттісон.
Джулія Мікеліні зігр ... ала Донату чудово, всі інші актори також досить органічні у своїх ролях.
Візуальна складова фільму цікава. 70-ті виглядають тут такими стильними! Все таки Італія, Рим, це мистецька й історична скарбниця людства. Італійці і французи мають художній смак, який є зразковим для всього світу протягом століть. Вони задають тренди в моді, вони відчувають красу особливо тонко.
У стрічці ми бачимо класний прикид у кожного персонажа, одяг, яким можна замилуватися. І в той же час (!) це не прилизаний американський суперфейковий стиль, це одяг. А персонаж може бути не ідеально зачесаний, сивий, з немитою головою, якщо це рядовий мафіозник.
Атмосферу підтримують прекрасні вулиці Риму, цікаві інтер'єри знову ж таки без ідеалізації. І надихаючий саундрек, з піснею "Il Mondo" на кінцевих титрах, відомою мені з дитинства у чудовому виконанні Енгельберта Хампердинка.
Подумалося, а що таке людство без Італії, без Риму? Наприклад, усі ці чудові палаци та будинки Петербурга, їх же проектували італійські архітекори. І нині проектують і будують для олігархів.
Одним словом вже заради візуалу варто подивитися цей фільм, знятий з любов'ю до Італії.
До речі, не погоджусь з таким дивним перекладом назви на українську. "Грандіозна підробка" або "Фальсифікатор" було б краще.
Хочу подякувати авторам фільму, акторам котрі в них знімались і звичайно глядачам котрі ці фільми дивились. Як добре було б якби таких фільмів було більше. Чекаємо третій фільм, там у героїні Каті Кузнецовой буде велике кохання, також в третьому фільмі зніметься оскароносний актор. Ну, а поки чекаємо, хто не дивився два фільми обов'язково подивіться, не пошкодуєте.
Справжня суть бойових мистецтв.
Це історія про трансформацію від грубої сили до внутрішньої гармонії та мудрості. Фільм доводить, що справжнє кунг-фу — це не спосіб перемогти ворога, а шлях до самовдосконалення та гуманності.
Історична постать Хо Юаньцзя.
Стрічка базується на житті легендарного майстра, який заснував школу «Цзін'у». Він став символом національної гідності Китаю, об'єднавши народ у часи іноземної експлуатації та занепаду духу.
Боротьба з самим собою.
Головний конфлікт героя — це перемога над власною гординею та жадобою слави. Тільки пройшовши через особисту трагедію та каяття, він знаходить справжню силу, яка прихована в милосерді.
Урок на рисовому полі: Гармонія проти першості та часу. Ця сцена символізує перехід від егоцентризму до мудрості. Праця поруч із селянами вчить героя, що життя — це не спринт за титулом "найкращого", а терплячий процес вирощування власної душі, де гармонія з природою та людьми важливіша за будь-які кубки. Сцен ... а висадки рису вчить, що бути "найшвидшим" або "першим"— це ілюзія. Життя потребує терпіння та ритму без якого не можна здобути мудрість без смирення. "В насінні є життя, його треба поважати інакше зерно не виросте. Так само як і люди. В житті ми маємо одне одного поважати, тоді зможимо жити в злагоді та щасті".
Прощання Джета Лі з Ушу.
Для актора цей фільм став особистим маніфестом та фінальним аккордом у жанрі епічних бойових мистецтв. Це його філософське послання світу про те, чим є Ушу насправді, за межами кіноекрана. Він підбиває підсумок своєї кар’єри. Це не просто кіно про бійки, а філософське прощання з жанром, яке пояснює справжню ціну кожного руху майстра. Він хотів, щоб цей фільм став його філософським заповітом, який пояснює, чому він присвятив життя бойовим мистецтвам не для того, щоб бити, а для того, щоб перестати хотіти бити.
Заповіт щодо насильства.
Головний урок фільму — насильство лише породжує нове коло болю та помсти. Справжній майстер прагне не зламати суперника, а зупинити конфлікт, розуміючи, що найбільша перемога — це бій, якого вдалося уникнути.
Людина над прапорами.
Сцена фінального турніру демонструє тріумф духу над політикою та націоналізмом. Хо Юаньцзя виступає не за прапори, а за честь людини, здобуваючи повагу навіть від своїх супротивників. Його найбільша перемога відбулася не на рингу перед іноземцями, а в тому селі, де він навчився просто бути людиною. Якби фільм закінчився просто його смертю в муках, це була б трагедія про несправедливість. А так — це історія про звільнення. Він помирає вільним від гніву, і його дух повертається до того, що він по-справжньому любив. У село, де він був по-справжньому щасливим і вільним від тягаря слави та гордині. Зустріч із Юеці означає, що його душа нарешті знайшла спокій і повернулася до того стану чистоти, який він віднайшов у селі. Юеці була сліпою, але саме вона навчила його бачити серцем. У фінальній сцені вона знову дивиться на нього. Це символізує те, що справжня сутність Хо (його дух, а не фізичне тіло) залишилася незламною. Її посмішка — це підтвердження того, що він пройшов свій шлях правильно.
У фінальній сцені треба звернути увагу на те, як він рухається у ній. Це не бойовий стиль для знищення ворога. Це Мистецтво.
Ця фінальна сцена — це внутрішній світ Хо Юаньцзя, його останнє видіння або стан його душі в момент смерті. Це метафоричне прощання. Хоча фізично між ними сотні кілометрів, духовно він повертається до тієї єдиної людини, яка любила його не за те, що він "найкращий боєць у світі", а за те, що він просто людина.
Це катарсис: глядач розуміє, що смерть майстра — це не кінець і не поразка. Це перехід у стан, де людина понад прапорами стає абсолютною істиною. Він залишає світ боротьби та ненависті й повертається до любові та спокою.
Для Хо Юаньцзя час, проведений у селі після трагедії, був моментом його духовного переродження. Там він навчився смиренню, зрозумів цінність простого життя і праці.
Справжня історія майстра Хо Юаньцзя була значно менш трагічною у плані сімейного життя, але не менш важливою для історії Китаю. Хо Юаньцзя мав дружину (пані Ван), двох синів і трьох доньок. Вони пережили його і продовжили його рід.
У фільмі сцена отруєння показана драматично під час самого бою. У реальності Хо Юаньцзя стало погано вже після поєдинку, і він помер у лікарні через кілька тижнів або навіть місяців (за різними джерелами) після початку «лікування» японськими медиками.
Творці фільму (зокрема режисер Ронні Ю) прагнули створити філософську притчу, а не документальну біографію. Використання цього тропу дозволило підкреслити наслідки егоїзму та гордині. У фільмі молодий Хо б'ється заради слави та титулу. Перехід від зовнішньої сили (вміння вбивати) до внутрішньої (вміння прощати та захищати). Глядачеві легше співчувати герою, який втратив усе, а потім знайшов сили допомагати іншим.
Спадкоємці реального Хо Юаньцзя були настільки незадоволені тим, як фільм зобразив їхнього предка (зокрема тим, що за сюжетом у нього не залишилося нащадків), що подали позов до суду проти творців фільму. Проте суд вони програли, оскільки фільм було визнано художньою інтерпретацією.
Фільм «Безстрашний» (Fearless, 2006) став прощальним для Джета Лі в жанрі «ушу-епосу», і на це була низка причин, серед яких вік був лише однією зі складових. Ось основні причини, чому актор прийняв таке рішення:
1. Філософський підсумок.
Джет Лі заявляв, що цим фільмом він сказав усе, що хотів, про бойові мистецтва. Для нього ушу — це не просто бійка, а шлях самовдосконалення та внутрішнього спокою. Три рівні ушу: Актор пояснював, що у фільмі він показав еволюцію майстра через три етапи: від фізичного домінування до ментальної стратегії, і зрештою — до перемоги духу над ворогом через любов і честь.
Особисте послання: Він хотів, щоб цей фільм став його «заповітом» для молоді, пояснюючи, що насильство — це не вихід.
2. Стан здоров'я та травми.
Вік (на момент виходу фільму Джету Лі було 42–43 роки) грав роль не сам по собі, а через накопичені десятиліттями травми. Ще у 18 років він залишив спортивне ушу через серйозну травму коліна. Роки знімання в екшн-фільмах призвели до проблем із хребтом і ногами. Лікарі навіть попереджали його, що подальші надмірні навантаження можуть призвести до інвалідного візка. Пізніше стало відомо, що актор боровся з гіпертиреозом (захворюванням щитоподібної залози), що впливало на його серцебиття та загальний тонус.
3. Завершення життєвого циклу.
Герой фільму, Хо Юаньцзя, помирає у віці 42 років. Джету Лі на момент знімання було стільки ж. Він відчував глибокий зв'язок із цим персонажем і вважав символічним завершити свою кар'єру в жанрі саме цією роллю.
4. Різниця між «ушу» та «екшн».
Важливо розуміти, що Джет Лі не збирався зовсім кидати кіно. Він розмежував поняття:
Фільми про ушу (wushu epics), історичні драми з глибокою філософською складовою (як «Герой» або «Одного разу в Китаї»). Саме з ними він попрощався.
Екшн-фільми: Сучасні бойовики, де бойові мистецтва є лише частиною сюжету він продовжував зніматися, оскільки вони не вимагали такого духовного та фізичного виснаження, як класичний кунг-фу епос.
"Денні пес" став наступним логічним кроком у співпраці Джета Лі з Люком Бессоном, де вони вирішили піти ще далі — від чистого екшену до глибокої психологічної драми.
Після успіху "Поцілунку дракона" Джет Лі відчув, що західний глядач нарешті сприймає його не як «нову версію Брюса Лі», а як самостійну творчу одиницю. Проте Джет мав нову амбіцію: він хотів довести, що вміє грати, а не тільки битися.
Він знову звернувся до Люка Бессона з ідеєю героя, який є "зброєю" в людській подобі. Джету було важливо показати трансформацію — від тваринної агресії до набуття людської гідності. Бессон написав сценарій спеціально під нього, а режисерське крісло посів Луї Летер'є, який на той момент уже набив руку на «Перевізнику».
Джет Лі пізніше згадував, що коли він прочитав сценарій про людину-звіра, яка знаходить свою людяність через музику, він зрозумів: це саме те, що він шукав.
Для реалізації цього задуму Джету потрібні були партнери, які б витягнули ... з нього драматичну глибину. Бессон зміг залучити до проєкту таку величину, як Морган Фрімен. Для Джета Лі це стало остаточним аргументом. Він хотів повчитися акторської майстерності у найкращих, і саме європейський підхід Бессона дозволив поєднати в одному фільмі зірку кунг-фу та оскароносного драматичного актора. Участь Моргана Фрімена стала справжнім знаком якості. Він грав сліпого піаніста, який через музику повертав Денні душу. Антагоніст Бард, якого зіграв Боб Госкінс був втіленням британського кримінального бруду.
Фільм буквально розділений на дві частини:
Спочатку — це найбрудніші та найжорстокіші бійки в кар'єрі Лі. Тут немає естетики кунг-фу, є лише виживання та ламання кісток.
Середина фільму — це тиха драма про те, як людина вчиться їсти морозиво, вибирати фрукти та слухати фортепіано.
У цьому фільмі Джет Лі ставив поєдинки разом з культовим хореографом гонконзького кіно Yeng Woo-ping, який створив «стиль собаки»: низькі стійки, укуси, використання оточення, повна відсутність пафосних поз.
Для того, щоб перевтілитися в Денні, Джет Лі пішов на серйозні кроки, які були абсолютно нетиповими для зірок бойовиків того часу. Він хотів, щоб глядач бачив не майстра бойових мистецтв, а зламану істоту.
Щоб зрозуміти пластику свого героя, Джет Лі буквально проводив час, спостерігаючи за поведінкою собак — як вони реагують на раптові рухи, як нахиляють голову, коли не розуміють, що відбувається, і як вони "щуляться", коли очікують удару. Це помітно в його погляді в першій половині фільму — він постійно дивиться знизу вгору, як залякана тварина.
Відмова від "героїчної" постави. Головною складністю для Джета було приховати свою багаторічну підготовку ушу. Майстри ушу мають ідеальну поставу, пряму спину та впевнені рухи. Для ролі Денні він сутулився, навмисно опускав плечі, щоб здаватися меншим і слабшим. Замість чітких кроків він використовував дрібну, невпевнену ходу. Він попросив хореографа Юень Ву-піна зробити бійки брудними. Денні не мав битися красиво — він мав битися інстинктивно, використовуючи зуби, голову та грубу силу, як це робить пес у гніві.
Джет Лі згадував, що на знімальному майданчику він намагався бути максимально закритим і мовчазним поза кадром, щоб зберегти цей стан соціальної відчуженості. Це допомогло йому передати контраст у сценах з Морганом Фріменом, де його герой вперше відчуває тепло людських рук і безпеку.
Цікаво, що саме присутність Фрімена допомогла Джету розкритися як актору. Джет Лі дуже хвилювався через свою англійську, але Фрімен сказав йому: "Твоєму герою не потрібні слова, він спілкується очима". Це зняло напругу, і Джет зосередився на міміці, що зробило роль ще сильнішою. Джет Лі у нашийнику — це образ, який спочатку шокував фанатів, але потім змусив їх співчувати герою.
Саундтрек від Massive Attack додав фільму меланхолійного, майже гіпнотичного настрою та переродження, що зовсім було не схоже на типові хіп-хоп саундтреки бойовиків початку 2000-х.
На зйомках у Глазго панувала атмосфера справжнього творчого пошуку. Боб Госкінс був у захваті від можливості працювати з Джетом. Він часто жартував, що йому навіть не треба грати злість, бо атмосфера в підвалах, де тримали "собаку", була надзвичайно гнітючою. Джет Лі пізніше згадував, що цей фільм став для нього найважчим емоційно, адже йому доводилося грати дитину в тілі вбивці.
"Денні пес" — це вершина акторської майстерності Джета Лі на Заході. Саме в європейському кіно побачили, що він не просто машина для ударів, а глибокий актор, який може зіграти вразливість, біль і переродження. Це фільм про те, що навіть з найнадійнішої клітки можна вийти, якщо знайдеться хтось, хто побачить у тобі людину, а не інструмент. Джет Лі довів, що він — великий актор, який випадково вміє битися краще за всіх у світі. Це кіно, де сльози головного героя важать не менше, ніж його фірмовий удар ногою.
Азійське та Європейське кіно часто знаходять спільну мову швидше, бо обидві сторони цінують стиль, філософію та візуальну глибину, тоді як Голлівуд часто зациклений на "формулі успіху" та великих грошах. Американці намагалися зробити Джета Лі схожим на типово американських персонажів бойовиків, окрім того ще й втиснути в тренди хіп-хоп культури, щоб продати американській молоді, а європейці дали йому бути Джетом Лі.
Черговий фільм про героїчних американців, які самостійно створили проблему - потім ціною багатьох жертв її вирішують (при чому показово не "найкращими" технологіями, а ті що уже музейні). У свою чергу Aliens при такій технологічній перевазі, абсолютно дурні у всьому іншому (навіть в використанні цих технологій). Пояснень їх таких дій буде абсолютний 0.
Якась битва зі стареньким ШІ, що сильний на початку гри та абсолютно нікчемний на її фіналі. Елементи романтики та "комедії", що намагались додати персонажам - викликають більше питань ніж почуттів.
Оцінка завищена суто через ідею "чужих кораблів" (проте їх теж не "пояснили", а враховуючи ще й космос питань стає ще білььше).
«Поцілунок дракона» (2001) — це не просто черговий бойовик початку нульових, а маніфест Джета Лі проти голлівудської «штучності». Це фільм, який виник на перетині східної дисципліни, французького стилю та особистого розчарування актора.
Після виходу «Ромео повинен померти» Джет Лі залишився незадоволений. Попри комерційний успіх, Голлівуд занадто захопився спецефектами (CGI) та «польотами» на тросах. Джет відчував, що його справжня майстерність губиться за монтажем. Після виходу фільму Джет Лі отримував багато листів від фанатів на своєму офіційному сайті. Глядачі просили його зняти щось справжнє — без великої кількості комп'ютерної графіки та надмірного використання тросів. Джет Лі мав ідею для бойовика, дія якого розгорталася б у Парижі.
Доля звела його з Люком Бессоном під час подорожі до Франції. Бессон запропонував Лі повну творчу свободу. Джет поставив умову: мінімум тросів (в результаті була лише одна сцена включала роботу з тросом для ефекту), жодної графіки в бійка ... х, тільки реальна швидкість і контакт. Так народився «Поцілунок дракона». Після першої зустрічі та обговорення ідеї сценарій був готовий лише за три тижні. Бессон виступив продюсером і співавтором сценарію (разом із Робером Марком Кеменом).
Бессон сам повністю забезпечив бюджет фільму з наміром продати права на міжнародний прокат за кордон. Було оголошено, що компанія 20th Century Fox веде переговори щодо прав на прокат у Північній Америці.
Джет Лі та постановник боїв Корі Юен створили хореографію, яка мала жорсткий, приземлений стиль. Джет Лі рухався настільки швидко, що камері іноді доводилося знімати з більшою частотою кадрів, щоб глядач встигав бачити удари.
Одним із секретів успіху стала хімія на майданчику. Співавтор сценарію Кемен також займався бойовими мистецтвами, тому він і Джет Лі швидко знайшли спільну мову на духовному та філософському рівнях, що дуже допомогло у написанні сценарію. Французькі актори та команда були в захваті від роботи з легендою. Зокрема, Чекі Каріо виявився великим фанатом гонконзького кіно та бойових мистецтв. Це допомагало створювати потрібну напругу: за кадром — взаємна повага, в кадрі — люта ворожнеча.
Французький підхід дозволив фільму бути більш жорстким і дорослим (рейтинг R), ніж тогочасні американські аналоги.
«Поцілунок дракона» — це золотий стандарт західного періоду Джета Лі. Це рідкісний приклад того, як зірка бойових мистецтв зі сходу знаходить ідеальну платформу для самовираження на заході. Фільм довів, що для якісного бойовика не потрібні суперсили чи мільйони доларів на графіку. Потрібні лише швидкі руки, гостра голка та правильна філософія.
Це похмура, динамічна та емоційна історія про спокуту, яка й сьогодні виглядає свіжо завдяки своїй чесності.
Європейський підхід дозволив Джету Лі бути собою, тоді як голлівудський Сілвер намагався "запакувати" його в обгортку хіп-хоп культури, щоб продати американським підліткам.
Джет сам розробляв хореографію, і Бессон не втручався в цей процес, лише забезпечуючи операторську роботу та атмосферу Парижа.
Париж тут не романтичний, а холодний, сирий і небезпечний. Це ідеально підкреслювало стан героя-одинака. Саме цей успішний досвід і взаємна повага призвели до нової співпраці. Пізніше Лі маючи нову ідеєю для фільму з трансфориацією персонажа, поділився нею з Бессоном, який написав сценарій спеціально Джета. Так з'явився «Денні — пес», прочитавши сценарій актор погодився одразу. Джет Лі настільки довіряв Бессону, що погодився на дуже нетиповий для нього образ — у фільмі він більшу частину часу виглядає заляканим, носить нашийник і поводиться як дитина. Голлівудські продюсери (той самий Джоел Сілвер) навряд чи ризикнули б так змінити образ суперзірки бойовиків. Жорстокий боєць, який завмирає від звуків музики.
Це досить гарне фентезі з класичною історією, де дракон час від часу вимагає у сусіднього міста чи села поїсти незайманих принцес, а за це пропонує чи гарантує гарантії безпеки. Ми знаємо безліч таких казок з подібним сюжетом і він щоразу захоплює. Ми розуміємо, що дракон хоче їсти саме тому, що він є драконом і в нас, як в мешканців того міста чи села, є два вибори – або йти на угоду із своєю совістю, постачати дракону свіжих принцес і радіти, що дракон не спалив наше поселення, або чекати на прихід героя, який розправиться з тим драконом і звільнить мешканців від небезпеки та мук совісті.
Але в цьому фільмі все значно сучасніше. Дракон вбиває не тому, що він дракон, а тому що на це є деякі причини (досить вагомі), його насправді колись спровокували і тепер він ось так мститься, проте й надалі надає гаранті безпеки для міста. До дракона не приходять герої, щоб з ним розправитись, бо вони діють більше витонченими методами. З драконом, виявляється, можна домовитись... чи не сучасно д ... ля вас це звучить? Або я пропустив якісь казки саме з таким, а не інакшим, сюжетом.
Але загалом фільм цікавий. Раджу до перегляду.
P. S. Дракон з його спритністю виглядає, як кіт з крилами.
«Ластівковий Метелик» режисера Шунджі Іваї — це візуально приголомшливий, хаотичний та глибоко емоційний фільм. Це кіно, яке не вкладається в рамки одного жанру: воно одночасно є кримінальною драмою, антиутопією, історією дорослішання та музичним маніфестом.
Події розгортаються у вигаданому місті Єнтаун — нетрях на околиці мегаполіса в альтернативній Японії, куди з'їжджаються мігранти в надії швидко розбагатіти, адже японська єна стала найсильнішою валютою планети.
У центрі сюжету — молода дівчина-сирота, яка отримує ім'я Аґеха (з японської — «метелик-косаттець»). Її бере під опіку повія на ім'я Гліко. Разом із групою інших «небажаних» мешканців вони намагаються вижити в жорстокому світі, де все вирішують гроші. Випадкова знахідка — касета з секретним кодом — дає їм шанс на «великий куш», але водночас робить мішенню для мафії та поліції.
Образ метелика (і татуювання, яке носять героїні) — це центральна метафора. Фільм досліджує, як людина проходить шлях від «гус ... ениці», що лише споживає і намагається вижити, до «метелика», який знаходить власну гідність та голос. Це історія про те, як зберегти свою душу там, де тебе вважають лише «злодієм єн».
Режисер критикує капіталістичне суспільство показуючи, як гонитва за багатством може зруйнувати навіть найміцнішу спільноту. Гроші в Єнтауні — це і свобода, і прокляття, яке виявляє справжнє обличчя кожного. Ні, це не про те, що соціалізм, комунізм хороші. Просто капіталізм на разі єдина працююча система, яка є кращою серед інших, але має недоліки, які й через 30 років після виходу фільму є незмінними, критика цілком справедлива, адже погодьтесь це далеко не вершина гуманістичної цивилізації і людству є куди рости.
Фільм піднімає питання ксенофобії та життя на маргінесах. Єнтаун — це плавильний котел культур і мов. Послання фільму полягає в тому, що дім — це не місце на карті, а люди, які тебе оточують, і спільна мова, яку ви створюєте разом (навіть якщо це суміш трьох різних мов).
Мрія як пастка. Багато героїв живуть ілюзією, що заробивши гроші, вони зможуть «повернутися додому». Фільм тонко показує, що минуле неможливо купити, а справжнє життя відбувається «тут і зараз», навіть якщо це звалище.
«Swallowtail Butterfly» — це фільм із неймовірною атмосферою «брудного романтизму». Ручна камера, монтаж (jump-cuts) і тепле освітлення створюють відчуття документальності й водночас казки. Музика Такеші Кобаяші та голос співачки Chara роблять цей фільм майже гіпнотичним. Це кіно про те, що навіть серед бруду й хаосу може розквітнути щось прекрасне, але цей розквіт завжди має свою ціну.
Єнтаун (Yentown) — це вигадане місто, створене режисером Шунджі Іваї спеціально для фільму.
Це не стільки географічна точка, скільки метафора та художня концепція. Назва походить від японської валюти — єни (Yen). У всесвіті фільму Японія переживає економічний бум, і іноземні робітники з’їжджаються туди, щоб «заробити єни». Японці називають цих мігрантів «єнтаунцями», а ті, своєю чергою, називають так своє поселення — місто єн.
Фактично це околиці Токіо. Для зйомок використовувалися промислові зони, звалища та занедбані будівлі в префектурах Тіба та Канаґава. Творці фільму хотіли створити образ неіснуючої Японії — брудної, хаотичної, яка зовсім не схожа на звичні стерильні хмарочоси Токіо.
У Єнтауні герої постійно змішують японську, англійську, китайську (мандаринську та кантонську). Це створює унікальний «єнтаунський діалект», який підкреслює статус міста як місця для «чужинців».
Попри те, що місто вигадане, музичний гурт із фільму — Yen Town Band (з вокалісткою Chara) — став настільки популярним, що випускав реальні альбоми, які займали перші місця в японських чартах.
Після виходу фільму Chara (справжнє ім'я — Міва Ватабікі) стала справжньою іконою японської альтернативної сцени. Роль Гліко та успіх пісні «Ai no Uta» вивели її кар'єру на абсолютно новий рівень. Хоча Chara була відома і до фільму, вже маючи 4 сольних альбоми, але саме після 1996 року вона стала суперзіркою. Альбом «Junior Sweet» (1997), випущений одразу після успіху «Swallowtail Butterfly», розійшовся накладом понад 1 мільйон копій. Її унікальний «шепочучий» голос та поєднання соулу, року й попмузики стали її візитівкою.
У 2021 році вона відсвяткувала 30-річчя своєї кар'єри великим концертом, де знову виконала ті самі пісні з «Єнтауна», які принесли їй світову славу.
Сцена, де майстер наносить татуювання метелика на груди Аґехи може викликати у вас питання щодо її зйомок. Актрисі, яка зіграла Аґеху, звати Аюмі Іто (Ayumi Ito). На момент зйомок фільму (1995–1996 роки) їй дійсно було близько 15-16 років (вона народилася в квітні 1980 року).
В японському кіно того часу (та й зараз) існують дуже суворі правила щодо зйомок неповнолітніх.
У професійному кіно для таких сцен із неповнолітніми акторами використовують або повнолітню дублерку (тіло іншої жінки), або спеціальні силіконові накладки/грим, які імітують частину тіла. Якщо уважно переглянути сцену, вона знята дуже специфічними ракурсами, які фокусуються саме на процесі татуювання, а не на демонстрації тіла актриси як такої. Хоча в 90-х роках вимоги до цензури в Японії були дещо іншими, ніж сьогодні, пряме оголення неповнолітньої актриси в художньому фільмі було б серйозним порушенням закону та професійної етики. Шунджі Іваї відомий своїм естетизмом, тому він використовував художні прийоми, щоб передати ідею «переродження» Аґехи, не порушуючи кордонів.
Подальша кар'єра Аюмі Іто. Ця роль стала для неї проривною, вона отримала нагороду Японської кіноакадемії як «Новачок року». Аюмі Іто продовжила успішну кар'єру і згодом стала відомою не лише в Японії, а й на міжнародному рівні (наприклад, вона озвучувала Тіфу Локхарт у серії Final Fantasy). Ця сцена в фільмі є символом того, що дівчинка остаточно залишає дитинство і приймає свою нову долю в Єнтауні.
«Хіміко» - ритуальна трагедія на межі міфу. Фільм Масахіро Сіноди — це не просто історична драма про становлення Японії, а високохудожній експеримент, де історія зустрічається з авангардним театром. Якщо ви шукаєте класичне кіно про стародавніх правителів, «Хіміко» вас здивує, адже цей фільм говорить мовою символів та інстинктів.
Сінода свідомо відмовляється від реалізму. Декорації, грим та рухи акторів запозичені з театру Кабукі та Буто, що створює дистанцію між глядачем і подіями. Це змушує сприймати те, що відбувається на екрані, як священне дійство або вічний міф, а не просто як хроніку подій III століття.
Центральною темою є трагедія жінки, яка стає інструментом богів (або тих, хто говорить від їхнього імені). Хіміко — це медіум, чия сексуальність та особиста свобода приносяться в жертву державному устрою. Фільм майстерно показує момент, коли релігійний екстаз починає заважати холодній політичній розрахунковості.
Фільм рефлексує над переходом від матріархального, шамансь ... кого устрою до патріархальної, ієрархічної держави. Це болісний процес, де старі боги змушені поступитися місцем новим законам сили.
«Хіміко» — це гіпнотичне занурення в хаос і порядок, де краса кадру контрастує з жорстокістю соціальних змін. Фільм, який не пояснює історію, а дає змогу її відчути.
«Хіміко» може лиш виглядати простим або дивним, щоб відсіяти випадкового глядача. Насправді це багатошарове полотно, яке можна розбирати довго, але ось його основна частина.
Період Яйой (Yayoi) та таємниця Хіміко.
Щоб зрозуміти вагу подій, важливо знати, в яких умовах жила реальна Хіміко (приблизно 170–248 рр. н. е.). Вона згадується не в японських (які на той час ще не мали писемності), а в китайських хроніках («Переказ про людей ва» з «Хронік Вей»). Там вона описується як королева-шаманка, яка приборкала хаос і міжусобні війни, що тривали десятиліттями.
Хіміко правила, «займаючись магією та чаклунством, вводячи народ в оману» (згідно з китайськими джерелами). Вона жила в ізоляції, мала тисячу служниць і лише одного чоловіка-помічника, який передавав її волю світу. Це був час, коли Японія переходила від полювання до вирощування рису. Це вимагало чіткої організації, іригації та, як наслідок, жорсткої соціальної ієрархії. У цей період з'являються бронзові дзеркала та мечі, які ми бачимо у фільмі. Вони були не лише зброєю, а й магічними артефактами, що символізували зв'язок із Сонцем.
Період Яйой — це фінальний етап, коли жінка-шаманка могла мати таку колосальну владу. Фільм якраз і фіксує момент, коли матріархальна духовна влада починає програвати чоловічій військовій силі.
Чому це важливо для фільму? Знаючи це, ти побачиш, що конфлікт у стрічці — це не просто сварка за трон. Це крах цілого світогляду. Хіміко втілює старий світ, де голос богів був законом, а її оточення вже починає грати за правилами реальної політики, де боги — лише зручне прикриття.
Попередження: рецензія містить спойлери
МУЧИВ ХЛОПЧИК ЖАБКУ, А ПОТІМ ДІВЧИНКУ ВБИВ...
Виявляється, що здатність бачити і тонко відчувати навколишню красу може цілком органічно поєднуватись в людині з безглуздою для нас, європейців, жорстокістю і насиллям. І далеко не тільки в дитячих забавах, як у цьому фільмі, а в багатьох проявах культури, як масової, так і традиційної, наприклад, японське мистецтво шибарі, більшість аніме хентай, або такі делікатеси азійської кухні, як смажена живою риба, поїдання сирого мозку живої мавпочки тощо.
Що ж там за дзен такий відбувається в голові тих "пробуджених" чи ще "сплячих" учнів та вчителів монастирських, що вони так над бідними тваринками знущаються? Ну, якщо нерозумна дитинка рибці камінчик прив'язує, то таке... у нас діти на селі теж колись жаб надували, поки інтернет не появився. Але коли сивочолий чернець годинами мучить старого втомленого кота, використовуючи його хвіст замість пензля (хоча тих пензликів у нього - купа), щоб записати ієрогліфами фрагмент буддійської сутри... Хоч плач, хоч смійся. Може, це така витончена метафора про неминучість земних страждань? Бо не тільки кіт, але й чернець мучиться, утримуючи однією рукою роздратованого кота, а другою - імпровізований живий пензель. М-да-а, що б ти не робив з жабами і котами, а вирватися з колеса Сансари не так-то просто.
Деяку ясність щодо мотивації вчинків головного персонажа вносить сакральна фраза вчителя "Хіть породжує жагу володіння. І вона ж породжує прагнення вбивства". На мою думку, це сумнівна теза, бо прямого причинно-наслідкового зв'язку тут нема, адже хлопчик убив дівчинку (вірніше, уже чоловік - жінку) не в любовному шалі, а після того, як вона його зрадила з іншим чоловіком. Тим не менше, двадцять років навчання у наймудрішого, зі щоденними тренуваннями тіла і духу, пішли коту під хвіст, бо хлопець не зміг контролювати свою поведінку і загримів у в'язницю за вбивство коханої дружини.
Можна було би покепкувати очима недолугого європейця і над іншими епізодами фільму (практично над усіма, хе-хе), але чат GPT роз'яснив мені, що в жодному разі не можна тут нічого сприймати буквально, бо все це - символи, символи, символи... Причому, дуже непрості, щоб їх можна було збагнути з першого разу. І навіть, якщо колись тобі вдасться щось таке зрозуміти в своєму нікчемному житті, буддійська теза фільму каже, що "просвітлення не гарантується ні роками, ні близькістю до вчителя, воно завжди крихке й особисте".
Себто, можна це потрактувати так, що здобута тобою досконалість розсипається в пух, і ти перетворюєшся назад у злобну і мстиву тварюку. Тоді для чого мені це чуже язичницьке вчення? Для чого ця дорóга, якщо вона не веде до храму? (цитуючи один непоганий грузинський фільм).
Гадаєте, мені не сподобався фільм? Навпаки, він дуже гарний і досконалий, справжній шедевр. Саме через це він такий небезпечний. Не варто показувати його дітям та християнам зі слабкою вірою або нестійкою психікою.
Можете закидати мене камінням, але переглядаючи (часто зі щирим задоволенням) азійські фільми, я ловлю себе на думці, що загадкова азійська краса чимось нагадує мені "загадкову російську душу", якою так захоплюються європейські інтелектуали.
Як хтось із користувачів Кінобази слушно зауважив у коментарях до першої частини Troll – "штамп на штампі", так є і з цією другою частиною. Своєю клішованістю Troll 2 вже відверто дратує. Я гадав, що жанр таких фільмів проходить певну еволюцію (через критику, втрату інтересу глядачів, висміювання, тощо), але ж ні. Все, що ми до цього бачили у багатьох подібних фільмах, безсоромно зʼявляється й у цьому, без жодного натяку на оригінальність. Не допомогли навіть норвезькі казки, історія Норвегії та неймовірні гори. Краще подивитись справді оригінальний Trolljegeren 2010 року.
В "Академії Зоряного флоту" є плюс. Це краще за "Секцію 31", яка просто нудна. Та новий серіал не викликав відчуття новизни. Навпаки, нова епоха Зоряного шляху являє собою колаж усього, що не було одностайно розкритиковано, а отже автоматично зараховано в "хороше".
Перший епізод нашпигований згадками найуспішніших серіалів Зоряного шляху минулих 30-ти років. Там назвали зореліт "Протозоря", вааау. Глядачі повинні в екстазі закочувати очі. Є персонаж, схожий на Ворфа з "Наступного покоління". Огооо, круто. Голограма-лікар з "Вояджера" і та побита життям жінка з "Дискавері" викладають у Академії. Веееу. Але все це не скріплено разом. Перший епізод являє собою набір сцен, які нагадують переказ цілого сезону, стиснутий до години. Другий більш цілісний, однак погіршує почате в першому – передозування несерйозністю. Різні хіхоньки з'являються в випадкових місцях і вигляд мають щонайменше недоречний. Кадети Академії ... зоряного флоту просто нікчемні через усякі кумедні репліки та ситуації на зразок "Я проковтнула свій значок".
Дизайн майбутнього – це блискучі приміщення, що нагадують цілком сучасний торговий центр. Ніяких нових технологій. Жодних суттєвих змін у галактичній політиці, порівняно з останніми сезонами "Дискавері". По суті, ніщо не свідчить, що це розвиток франшизи "Зоряний шлях". Це ходіння на місці, а часто і крок назад. Ті самі події можна помістити до будь-якого іншого століття. Лише декілька термінів регулярно нагадують про місце "Академії" в хронології. Поки що найкраще, що є в серіалі, це пісня "San Francisco".
Можна описувати цей серіал як пригоди школярів у космосі. Але про це був "Вундеркінди" і він значно-значно кращий.