«Плата за страх» Анрі-Жоржа Клузо відомий своїм неймовірним реалізмом, і ця сцена з нафтовим озером — одна з найбільш вражаючих в історії кіно.
Замість сирої нафти на знімальному майданчику використали суміш води та спеціальної чорної сажі (пігменту). Це було зроблено заради безпеки. Справжня нафта надзвичайно вогненебезпечна. Оскільки за сюжетом навколо вантажівок постійно виникала загроза вибуху, використовувати легкозаймисту рідину було б самогубством для всієї групи. Актори мали проводити у цій рідині години, занурюючись з головою. Контакт зі справжньою нафтою викликав би важкі хімічні опіки та отруєння.
Попри те, що "нафта" була імітацією, умови зйомок були жахливими. Суміш сажі виявилася дуже агресивною. Ів Монтан та Шарль Ванель отримали серйозні інфекції очей та вух через тривале перебування у брудній воді. Сажа забивала пори в шкірі, і її було надзвичайно важко відмити, що викликало дерматити.
Клузо був відомий як режисер-тиран. Він змушував акторів працювати ... в цій калюжі багато днів, поки не досягав ідеального дубля, ігноруючи їхні скарги на здоров'я.
Шарлю Ванелю на момент зйомок було близько 60 років. Його витривалість у цій сцені вразила всю знімальну групу, оскільки він виконував майже всі трюки самостійно, без дублерів.
Я не вкурила що це за кіно. Я розгублена.
Початок цікавий, візуал хороший, і все йде непогано до середини фільму.
Аж раптом все скочується у беліберду. У те, чого не може бути.
Ну нема на світі людини, якій настільки були б цікаві переживання Вікенда! Психопатки в природі існують, але вони діють хитро, обережно, холодно і завжди заради своєї вигоди, заради грошей або у крайньому заради слави. А не тому, що хочуть, щоб їм "хто-небудь відкрився". Тобто психологічна достовірність відсутня.
Сценарій зібраний з комплексів і страхів Вікенда, цю маячню придумав точно він. Страх перед фанатками, кожна з яких ну звісно ж, прихована маньячка ))). Якісь муки совісті стосовно покинутих жінок. Продюсер, який без кінця його захвалює. Кошмарний сон, досить цікавий, до речі, і знятий добре, теж мабуть з його головоньки.
Яким дивом тут опинився видатний режисер Шульц?
Вікенд і його зурочив своєю кінематографічною безталанністю.
Трешиною грішною була перша кіноспроба Вікенда, сері ... ал "Ідол". Соромно було за нього, все таки співак він чудовий.
Але як же підставив Роуз Депп! Уміє.
І от настала черга Шульца, який як же дарма повірив Вікенду, недооцінивши невезучість останнього!
Молюся, щоб Вікенд більше не знімав кіно. Він наче Козьма Прутков у кінематографії, вірить, що його маячня, то творчість.
Якщо первісна ідея Чужих - була все ж про "страхи у космосі", то останні фільми все більше приводять до думки про зворотню еволюцію людства.
Початок серіалу дає нам певну надію на "альтернативні види" позаземних істот, людство яке все ж пішло вперед у розвитку (у т.ч через дещо неоднозначну ідею синтів) та щось нове з точки погляду на цей всесвіт, все ж ми повернулися на Землю? Проте всі "переваги" цих ідей, там і залишаться. Це прямий нащадок Ромула, де дорослі впали в дитинство, а діти намагаються показати себе дорослими. Я міг би погодитись з загалом "негативною" оцінкою людству (особливо на фоні останніх десятиліть), але не в такій формі. Все що ми побачимо - не має абсолютно ніяких підстав. Коли в одному кадрі ми бачимо "службу безпеки", уже в іншому ми побачимо що вся організація навіть гірше за сучасні засоби. Ну не може існувати корпорація на вершині світу, з настільки безпорадньою системою. Всі 8 серій це просто пам'ят ... ник фразі "як можна зробити гірше", проте це все ж тільки з боку людства - ідея власне "нових Чужих", порівняно з їх відсталістю у Ромулі це явно щось нове, в гарному сенсі - хоча й потребує розвитку (але і ставить багато питань до взаємодії з Хижаками). І поки "дорослі" бавляться в піску, тим часом синти стають більше схожими на сучасних людей - проте це теж не буде однозначним плюсом. А після всіх цих перепадів - ми отримуємо фінал, який ставить величезні питання до подальшого розвитку всесвіту та, на щастя, не руйнує його повністю. Приречене людство 5,45/10
У центрі сюжету — старий актор мандрівного театру, який повертається в невелике прибережне містечко в якому колись був.
Його світ руйнується, бо театр занепадає, глядачів стає все менше. Це класична для Одзу тема "світу, що минає". Але фінал фокусується на його синові. На відміну від батька, який приречений поневірятися з трупою, його син має стабільну роботу в поштовому відділенні та кохану дівчину. Коли старий актор зрештою їде геть, він залишає сина в спокої. Фінал дає надію, що молоде покоління не повторить помилок батьків і житиме звичайним, щасливим життям осілих людей.
Назва відсилає до водоростей, що пливуть за течією. Це роздуми про людей, які не мають коріння, про акторів, чиє життя — це вічна гастроль. Тут немає надмірної драми. Це спокійне, глибоке спостереження за людськими слабкостями, помилками та спробами знайти прощення. Це медитативна драма про те, що від минулого не втечеш, навіть якщо все життя проводиш у дорозі.
Фільм сподобається любителям спогл ... ядального кіно, де атмосфера та нюанси людських стосунків важливіші за стрімкий розвиток подій.
У центрі історії подружжя Таеко та Мокічі, які живуть разом уже багато років, але живуть в різних світах.
Таеко жінка з вищого класу, яка вважає чоловіка нудним селюком. Вона вигадує хвороби для племінниці, щоб втекти з подругами на курорт.
Мокічі кромний офісний працівник, який любить прості речі: третій клас у потязі, дешеві сигарети, бейсбол і, власне, рис із чаєм. Він терпляче зносить зверхність дружини, що її дратує ще більше.
Головним конфліктом є вишуканість проти щирості. Весь фільм — це роздуми про те, що робить шлюб життєздатним. Таеко називає чоловіка "паном Тугодумом", бо він не відповідає її естетичним стандартам. Хоча як пізніше виявилочь він все прекрасно розумів просто не подавав вигляду. Мокічі бачив фальш "вищого світу", до якого належить його дружина. Прикидаючись простаком, він отримує право не брати участі в їхніх інтелектуальних іграх та снобізмі. Замість того щоб сперечатися з Таеко та її подругами, він просто погоджується з їхньою д ... умкою про себе. Це дає йому спокій та відсутність конфліктів — він дозволяє їй думати, що вона краща, а сам у цей час просто насолоджується бейсболом чи дешевими сигаретами. Тільки по-справжньому мудра людина може дозволити собі виглядати нерозумною в очах інших. Наприкінці фільму Таеко нарешті це розуміє. Його здатність насолоджуватися простим рисом із чаєм — це не ознака низького смаку, а ознака того, що він пізнав сенс життя краще за неї.
Власне, Одзу часто показував таких героїв, які здаються "нудними" лише тому, що вони вже переросли потребу щось комусь доводити.
Ключовий поворот стається, коли Мокічі має раптово полетіти у відрядження до Уругваю. Залишившись наодинці, а потім зустрівши чоловіка, який несподівано повернувся посеред ночі через технічну несправність літака, Таеко нарешті "прокидається" зрозумівши, що вона без нього не може та відчуває порожнечу.
Фінальна сцена, де подружжя самотужки готує на кухні просту страву — очадзуке (рис, залитий зеленим чаєм) — є однією з найсильніших в історії кіно. Це їжа, яку не подають на банкетах. Це щось інтимне, домашнє і справжнє. Мокічі пояснює, що шлюб має бути як смак цього рису — надійним, простим і без зайвих спецій. Таеко вперше усвідомлює, що надійність чоловіка набагато цінніша за світський блиск.
Фільм досі актуальний і буде актуальним завжди. Питання "Ми разом, бо нам зручно, чи бо ми цінуємо одне одного?" не має терміну придатності.
Попри серйозну тему, у фільмі багато м’якої іронії, особливо в розмовах жінок про своїх чоловіків. Це дуже затишне, медитативне кіно про прийняття недосконалостей іншої людини. Воно залишає по собі приємний посмак — як чашка теплого чаю після довгого дня.
"Лісова братія" — це не про ностальгію, а про те, що це досі виглядає гостро, смішно та актуально. Це не просто історія про тварин, це іронічний погляд на наше суспільство споживання.
Мультфільм іронізує над тим, як люди живуть, щоб їсти, і купують речі, які їм не потрібні. Сцена, де Ер Джей пояснює тваринам, що таке ті чи інші речі, які купують люди — підкреслює їхню безглуздість.
Кожен герой має свій характер, від обережної черепахи Верна до гіперактивної білки Хеммі. Фільм дуже швидкий, драйвовий і не дає засумувати ні на хвилину.
Це культовий та не стандартний мультфільм про тварин за своїм змістом, але під час релізу в 2006 він залишився у тіні "Тачок".
"Тачки" від Pixar мали стратегічну перевагу запропонувавши не просто не стандартний сюжет, а абсолютно новий всесвіт, де живими є автомобілі. "Лісова братія" потрапили в пастку тваринного шаблону. На той момент глядачі вже були трохи пересичені мультфільмами про лісових звірів. & ... quot;Мадагаскар", "Сезон полювання", "Льодовиковий період" та й взагалі мультфільми про тварин були частим явищем у світі анімації.
Коли люди бачили на постері єнота, черепаху, скунса, дикобразів, білку, опосумів вони не думали, що це соціальна сатира на капіталізм. Але проблема в тому, що цю глибину важко продати в трейлері. Глядачі бачили просто біганину за чипсами.
"Тачки" били в класичну американську ностальгію відомої траси 66, маленькі містечка, що вимирають, пошук себе. Через це ця історія затягувала навіть дорослих.
Якби "Лісова братія" вийшла сьогодні, коли тема екології, надмірного споживання та нераціонального викортстання стала ще гострішою, вона б мала більший успіх.
У третій частині відбувся помітний зсув акцентів. Хоча дует Даніеля та Емільєна залишається «обличчям» фільму, їхні персонажі стають дещо заручниками своїх побутових проблем, що трохи знижує їхню драйвову енергію. Саме Жебер (Бернар Фарсі) та Кіу (Бай Лін) стали справжніми зірками цієї частини. І саме завдяки цим двом я люблю цей фільм, вони вивезли його на собі.
Тріумф комісара Жебера (Бернар Фарсі).
Якщо в першому фільмі Жебер був просто суворим босом, в другому доповнював комедійність, то в третьому він остаточно перетворюється на головне джерело комедії. Його абсурдність досягає піку. Бернар Фарсі настільки органічний у своєму божевіллі", що глядач мимоволі чекає саме на його появу в кадрі.
Магнетизм Бай Лін (Кіу).
Бай Лін привнесла у франшизу те, чого їй не вистачало — небезпечну сексуальність та харизму антагоніста. Вона виглядає набагато розумнішою за всю поліцію Марселя разом взяту. Її героїня Кіу — це суміш підступності та грації. Вона маніпулює Жебером настільк ... и легко, що це створює ідеальний комічний та водночас напружений ефект. Її візуальний образ і манера гри зробили її найбільш пам'ятним злодієм у всій серії фільмів.
Даніель став занадто спокійним і сімейним, його конфлікт з Лілі (Маріон Котіяр) виглядає дещо одноманітним. Емільєн став ще більш розсіяним, але це вже не викликає такого подиву, як у перших частинах. Фільм фактично перетворився на фарс-комедію навколо Жебера, де легендарне таксі Peugeot 406 слугує лише фоном для пригод. Саме завдяки харизмі Бай Лін та ексцентричності Бернара Фарсі третя частина вважається останньою «класичною» серією перед тим, як франшиза почала втрачати свою якість.
У третій частині Лілі фактично перетворилася на функцію — вона потрібна лише для того, щоб підкреслити кризу у стосунках із Даніелем та показати його одержимість машиною. Її роль у "Таксі 3" можна описати як «декоративне невдоволення».
На момент зйомок "Таксі 3" (2002-2003 роки) Маріон Котіяр вже почала "переростати" цей жанр. Вона активно знімалася в серйозному авторському кіно, і роль "подружки головного героя" стала для неї затісною. Тому вона відмовилася від зйомок у четвертій частині, де її персонаж просто зник без пояснень.
Бай Лін забрала на себе всю жіночу увагу, граючи роль фатальної жінки (Femme Fatale), яка рухає сюжет. Можна сказати, що "Таксі 3" став моментом, коли франшиза перетворилася з "історії про друзів та їхнє життя" на "комедійне шоу імені комісара Жебера".
"Дорога на Ельдорадо"— це той рідкісний випадок, коли мультфільм випередив свій час, ставши жертвою обставин, а потім — іконою поп-культури.
Це справжній buddy movie (кіно про напарників) з ідеальною хімією між Туліо та Мігелем. Він виділявся серед інших мультфільмів того часу дорослим гумором та двозначними підтекстами. DreamWorks не знала, як продавати цей фільм. На постері він виглядав як дитяча казка, але всередині це була авантюрна комедія про шахраїв з азартними іграми, алкоголем і натяками на секс. Глядачі, які повели малечу в кіно мабуть не оцінили. Хоча я підозрюю, що хлопці були закохані в Чель😁.
Над саундтреком працювали Елтон Джон та Ганс Циммер, які разом працювали над саундтреком "Короля Лева" від Disney. Люди почали порівнювати, і "Дорога на Ельдорадо" здався їм вторинним, хоча пісня "It's Tough to Be a God" — це абсолютний шедевр. Також варто відзначити ще один хіт — "The Trail We Blaze".
Ліричний відступ. ... Цікаво, що сам "Король лев" розроблявся як проєкт категорії В, а не А, на нього не ставили, всі топові аніматори працювали над "Покахонтас". До речі перед переглядом "Покахонтас" або після, треба ознайомитись з реальною історією, щоб розуміти чому мультфільм такий суперечливий.
Повертаємось до "Дорога на Ельдорадо". Анімація чудова, неймовірна робота з кольором та мімікою персонажів, яка навіть сьогодні виглядає сучасно. Але фільм вийшов на зіткнені епох. Анімація почала тяжіти в бік 3D. Після успіху «Історії іграшок» від Pixar люди хотіли більше прдібного формату. І головним конкурентом "Дороги на Ельдорадо" був Динозавр" від Disney. Це був один із перших масштабних експериментів Disney з 3D-графікою.
Іронія в тому, що з часом "Дорога на Ельдорадо", яка провалилась в прокаті, стала культовою класико поширюючись на касетах, DVD, ТВ всі наступні роки після виходу і став для багатьох одним з найулюбленіших мультфільмів 2000-х, а про кількість переглядів на піратських сайтах можна тільки уявити. Ба більше навіть зараз вже в соцмеражах з'явились меми з Туліо та Мігелем. Міміка Туліо та Мігеля настільки експресивна, що вона ідеально підійшла для створення гіфок та мемів. Можливо ви бачили один з найвідоміших, коли мова йде про те, що треба щось обрати, а відповідь "Обидва? Обидва. Обидва краще!" А про технологічного "Динозавра" зараз згадують напевно одиниці.
"Дорога на Ельдорадо" мала б більший успіх, якби на нього пішло більше підлітків та молоді, які могли б оцінити жарти Туліо та Мігеля, але вони з більшою ймовірністю пішли на "Гладіатора".
Через провал мультфільму Джеффрі Катценберг (голова DreamWorks) зробив висновок. Студія почала масово переходити на 3D, і наступного року випустила "Шрека", який змінив усе. Але зараз "Дорога на Ельдорадо" сприймається як зухвала, яскрава та неймовірно дотепна пригода, яка не боїться бути самобутньою.
Але DreamWorks не перейшов одразу повністю на 3D, вочевидь, що були розпочаті також інші проєкти, які вийшли після "Шрека", як от "Спіріт" (2002) та "Синдбад: Легенда семи морів" (2003). Обидва стали культовою класикою після прокату в кінотеатрах, але на момент релізу касові збори хоч і не були провальними, але успіхом це не назвати, вони просто повернули затрати і мали незначний прибуток.
У 2002 році "Спірит" потрапив під удар "Льодовиковий періоду" та "Ліло і Стіч". Мультфільм показує конфлікт індіанців та колонізаторів, але через коня, який не говорить, як віслюк у "Шреку".
У 2003 "Синдбад: Легенда семи морів" став піснею традиційної 2D анімації DreamWorks, об'єднавши її з 3D елементами. Ерида мабуть, одна з найефектніших лиходійок в історії анімації. Її рухи, що нагадують дим або воду, — це технічний шедевр. Але того ж року вийшов всім відомий "У пошуках Немо". Окрім анімаційний фільмів вийшли "Володар перснів: Повернення Короля", дві частини "Матриці", "Пірати Карибського моря" та інші. "Синдбад" просто загубився і не витримав конкуренції.
Попередження: рецензія містить спойлери
Засуджений до смертної кари Чан Джин намагався вчинити самогубство в камері. Його рятують, щоб за тиждень виконати вирок, тобто позбавити життя. Новини дивиться молода жінка з сумним і зовсім невиразним обличчям. Так починається фільм. Мені здається, що вже спочатку режисер пропонує нам відключити логічне мислення, адже хіба є сенс рятувати людину, щоб відразу її вбити.
Цей фільм я дивилась в кінотеатрі на фестивалі азійських фільмів. Це було давно, але я добре пам’ятаю свої враження. Лише два рази в житті я повністю "злилась" з фільмом, зникла з цього світу.
Почитала, що пишуть про цей фільм інші. Рецензії мене дуже здивували. Ніби ми дивились різні фільми. Напишу про своє враження, будуть спойлери.
Для мене це фільм про зв'язок смерті, любові та свободи. Кім Кідук створив містичний фільм. Дихання - це життя, але дихання неможливо побачити - його можна відчути. І так режисер веде нас до відчуттів, до того, що вони невіддільна (частина/ознака) нашого існування. Невидиме, незрозуміле впливає на нас, володіє нами. Героїня в дитинстві пережила досвід вмирання, коли надовго стримала дихання, але цей досвід залишив в неї спогад про неймовірне відчуття свободи, про можливість літати, про крила. І тепер вона задихається у своєму сімейному житті, навіть зрада чоловіка не стала для неї чимось надзвичайним, адже в її житті давно є лише обов’язки, нема почуттів. І скульптура, яку вона створює – це жінка, тіло якої роздирають пташині крила. Це прагнення пережити ще раз відчуття свободи, стати собою, позбутись того, що обтяжує.
О, як гарно летить донизу біла чоловіча сорочка, яка випадково випала з її рук. Ніби птах, що подає на землю і, якому після падіння, місце лише на смітнику.
Чому вона поїхала у в’язницю? Пережила чотири побачення з Чан Джином. Вона створила йому уявну реальність. Кольорові шпалери, наївні пісеньки, квіти, вентилятор, рятувальний круг.
Весна – початок, дитячий досвід вмирання і свободи. Літо - радість молодості. Осінь з червоними деревами, її сум, її слова «Осінь хвилює людей, навіть сам вигляд червоних дерев збуджує. Там на горі серед червоних дерев був чоловік, якого я кохала». Але ця реальність несправжня. Як подих - прояв життя людини, так і образи фільму - прояви чогось глибоко внутрішнього. Реальні тільки відчуття, почуття. Чотири пори року, чотири етапи життя, що ведуть до смерті.
В цьому фільмі все символи, знаки. В'язень б'ється головою об стінку, а героїня розбиває склянкою голову чоловіка.
І у них однакові сліди крові на обличчі.
Коли вона знову пережила своє життя, створюючи кольоровий світ для в'язня, щось змінилось в ній самій.
Знову героїня витрушує білу сорочку, але вже навмисне скидає її вниз. Однак цього разу, вона не викидає її. Вона забирає сорочку, змиває бруд - це ніби символізує її намір очистити свої відносини з чоловіком. Чоловік кинув коханку.
Чудовий епізод, коли вона приходить до них додому, але ми бачимо тільки руку, що дає ляпаса.
Коли героїня дізнається про нову спробу самогубства ув'язненого, вона відчуває необхідність побачити його і передати йому своє заповітне переживання, як подарунок перед стратою, звільнення від страху смерті.
Вона розбиває скульптуру, вона хоче відчути цю свободу на межі життя і смерті. Чоловік везе її до в'язниці, де вона пристрасно віддається Чан Джину. Затиснувши йому, ніс і закриваючи дихання своїм поцілунком, героїня змушує його і себе знову пережити мить смерті в той момент, коли вони зливаються в єдине ціле. Вони разом помирають і перероджуються.
У них нема спільного майбутнього. Героїня повертається до чоловіка, вона грає з дитиною і чоловіком біля сніговиків. О, ця незбагненна любов корейців до снігу... А потім вони їдуть в машині та співають.
А в'язень? Що з ним?
Кім Кідук художник, який чудово знає, що він хоче нам сказати. Його парадоксальні режисерські рішення виштовхують глядача з побутової площини в метафізичний простір. Його фільми неможливо довести до якогось єдиного сенсу, бо тоді вони втрачають філігранність смислів. Як на мене, деякі його фільми занадто жорстокі. Цей фільм не такий.
Проте, це не фільм для легкого перегляду. Це не масове кіно, не знаю, чи вам сподобається.
Моя подруга сказала, що в кінотеатрі вона "з усіх сил намагалась не пустити фільм у свою душу".
Але деякі глядачі можуть знайти щось для себе, пережити, увійти в чужі почуття, відчути сильні емоції, зітхнути з полегшенням, і знайти сили, щоб жити далі.
«Ляльки» — чудовий фільм про справжнє кохання та сенс життя. Він ідеально зрежисований, він ідеально зіграний. Він ідеальний у всьому? Може бути, але це, звичайно, залежить від вас. Дивний спосіб знімання фільму підкреслює історію, робить її глибокою. Традиційне фільмування використовувало б символи, щоб підкреслити дію, але тут символи використовуються незалежно від дії, і це надає сили історії.
Особисто я вперше пережила культурний шок. В енциклопедії пояснюють цей термін, як «психологічна дезорієнтація і фізичний дискомфорт індивіда при зіткненні з іншим культурним середовищем». Тобто цей термін підкреслює більше негативну сторону зустрічі з іншою культурою.
У мене було щось інше - приголомшення та захоплення. Мені здавалось, що може зупиниться серце від глибини чужої культури, від неймовірної краси, інакшості світосприйняття та вираження почуттів. Я ще ніколи не бачила фільм про кохання, який був би тільки відчуттям, емоцією. Розум замовкає, бо серце стає так ... им великим.
"ЛЯЛЬКИ" – це хайку в кіно.
Та що я взагалі пишу?
Це або відчуваєш, або ні...
Не можу розповісти, чому люблю захід сонця в море,
або зітхаю, коли слухаю Адажіо Альбіноні.
Серед гвоздик –
Метелик білокрилий.
Чиясь душа?
Почали намагатися щось знімати - добре, ну і на цьому все. Не вийшло цьому разу, може наступного... Зомбаки- ок, але ну Камон, що це за плюшева іграшка на стероїдах, не витримав трешу і вимкнув. Якось все рване, саундтрек з мого плейлисту,але якось він не гармонічно з'являється. Чим закінчилось навіть немає бажання додивитися.
Попередження: рецензія містить спойлери
«Драйв» працює не на рівні складної інтелектуальної головоломки, а на рівні атмосфери, емоцій, стилю і візуальної мови. Ось що насправді важливо для того, щоб цей фільм «зайшов»:
- Терпіння до повільного темпу
- Відкритість до мінімалізму (мало діалогів, довгі плани, мовчання)
- Смак до естетики (неон, синтвейв, ретро-стиль 80-х)
- Готовність сприймати насильство як частину емоційного контрасту, а не просто «екшн»
- Досвід перегляду нестандартного кіно (Лінч, ранній Скорсезе, неонуар)
P.S. кому сподобався фільм, рекомендую подивитися «Водій» (The Driver) 1978 року, бо це прямий прототип і головне натхнення для «Драйву» 2011 року.
Попередження: рецензія містить спойлери
Задум фільму був дійсно крутий. Але поведінка персонажів і сама гра акторів - це просто сміх.
Актор, який грав Андріана, може відіграти тільки одну емоцію - нерозуміння того, що відбувається. Акторська гра жахлива і сам персонаж не викликає жодної симпатії. Пес відіграв краще, ніж актор.
Белен з самого початку видала максимально тупий мув, не підготувавшись нормально перед тим, як зайти у бункер. І було важко співчувати такому "прикрому самогубству".
Фабіана найменше бісила, хоч і її довіра до рандомного пʼяного хлопця з бару викликає питання. Але я не вірю, що отак сходу вона б одразу знайшла потайний вхід до бункеру.
Фільм міг бути вдалим, але розвʼязка розчарувала. Белен показали нам як жертву, хоча вона була врятована і натомість віддячила увʼязненням. Шкода тільки пса - попав у дурнувату сімейку з невирішеними конфліктами.
Перший фільм став культовим як для французького, так і для світового кінематографа. Другий фільм використав успішну формулу першого фільму, але збільшив масштаб дій, погонь і автомобільних аварій, а також значно перевершив касові збори. Другий фільм це успішний сиквел, який перевершив оригінал, але чому середня оцінка не на багато, але все ж трішки менша? Від себе додам наперед, що я обожнюю другу частину і вважаю її піком, як і більшість глядачів.
Культурний феномен «Марселя».
Перший фільм був атмосферним. Це була любовна записка Марселю: вузькі вулички, портова естетика, локальний менталітет. Глядач відчував себе частиною цієї субкультури.
«Таксі 2» перетворив це на глобальний блокбастер. Масштаб зріс (сцена з сотнями розбитих поліцейських машин, польоти над містом), але інтимність і той самий «французький шарм», як дехто вважає, розчинилися в голлівудському розмаху.
У першій частині Даніель — це справжній майстер, який використовує знання міста, щоб перемогти німців. Сюжет ... тримався на логіці та хитрощах. У другій частині все почало залежати від «гаджетів». Машина почала літати, а вороги стали більш карикатурними. Це забезпечило видовищність (що й дало касу), але зруйнувало віру в реальність того, що відбувається. Політ за допомогою транпліну та висувних крил стабілізаторів особисто для мене не зруйнував атмосферу, тож вкотре нагадую, що ця інфориація базується на критиці критиків.
До «Таксі» французьке кіно асоціювалося або з високим артом, якісним нуаром або з класичними комедіями на кшталт «Жандармів». «Таксі» показало сучасну, молодіжну, драйвову Францію під саундтреки IAM. «Таксі 2» закріпило цей успіх, ставши найпопулярнішим фільмом року в країні, але воно вже не «винаходило велосипед», а просто їхало на ньому швидше.
Чому касові збори не завжди дорівнюють рейтингу? Це класичне підтвердження того, що збори — це оцінка маркетингу та успіху попередньої частини, а рейтинг — це оцінка змісту поточної. Глядачі йшли в кіно на «Таксі 2», бо обожнювали «Таксі 1», але дехто відчував, що «градус абсурду» вже високий. Можна сказати, що «Таксі 2» — це пік популярності франшизи, тоді як «Таксі 1» — це пік її ідентичності.
Але якщо бути відвертими і чесними, сиквел саме таким і має бути. Якщо перший фільм — це «знайомство» та «фундамент», то сиквел за всіма канонами жанру просто зобов'язаний бути гучнішим, швидшим і масштабнішим. Існує категорія глядачів (і, судячи з касових зборів, вона величезна), яка вважає саме другу частину «золотою серединою» франшизи.
Ось кілька аргументів на користь того, чому «Таксі 2» — це ідеальний сиквел, попри нижчі оцінки критиків:
У першій частині ми довго чекаємо на самі перегони. У другій частині драйв починається з перших секунд (епізод з ралійним гонщиком Жіном Луі Шлессером). Для бойовика це правильний хід — глядач уже знає героїв, йому не потрібна експозиція, йому потрібен екшн.
Формування «канонічного» гумору
Саме в другій частині з’явилися елементи, які стали візитівкою серії:
Легендарне «Ніндзя-а-а!» від комісара Жибера, купа розбитих поліцейських авто, поєдинок двох дівчат з ніндзя, взаємодія з японською культурою (хоч і стереотипна, але комедійна). Для багатьох саме цей гумор є тим, що ми згадуємо, коли чуємо слово «Таксі».
Зйомки в «Таксі 2» об’єктивно складніші та дорожчі. Сцени на паризьких вулицях, де десятки машин злітають у повітря — це вищий пілотаж операторської роботи та постановки трюків того часу.
Чому ж тоді рейтинг нижчий?
Це суто психологічний момент оцінювання. Критики завжди шукають глибину та новизну, тому «повторення, але більше» вони сприймають як крок назад. Глядачі-перфекціоністи сумують за простотою першого фільму, де Даніель був звичайним хлопцем, а не «супергероєм» на авто, що літає. Але якщо дивитися на «Таксі 2» як на чисту розвагу — це справді пік серії. Можна сказати, що перша частина — це кіно, а друга — це кіно-атракціон. І як атракціон вона виконана бездоганно.
В чому ж суть того, чому «Таксі» став феноменом? Це був тріумф звичайного над елітарним. Марсель ніколи не був столицею суперкарів. Та й сам французький автопром не випускав авто для шукачів стилю, потужності та швидкості, як Японія, Німеччина, США.
Хвилинка історії, це не означає, що французи не робили революції в автоміле будуванні. Вони придумали передній привід (Citroën Traction Avant), вони придумали фари, що повертаються за кермом, і ту саму легендарну гідропневматичну підвіску, яку розробив інженер Citroën Поль Мажес, а згодом придбав Rolls-Royce.
У 1955 році з'явився Citroën DS. Замість звичайних пружин у ньому використовувалися сфери з газом (азотом) і рідиною. Машина могла змінювати кліренс: підніматися для бездоріжжя або опускатися на високій швидкості (майже як Пежо у Даніеля!). Залишатися горизонтальною навіть якщо зняти одне колесо, авто могло їхати на трьох, тримаючи баланс (це не жарт, є багато відеодоказів). Через неймовірна плавність її називали «килимом-літаком». Rolls-Royce на той час не могли досягти такої плавності ходу своїми силами. Тому в 1960-х вони офіційно купили ліцензію у Citroën на використання патенту їхньої гідравлічної системи. Вони встановлювали її на свої моделі (наприклад, Silver Shadow), щоб забезпечити той самий «королівський» комфорт.
Хоча Даніель їздить на Peugeot, вся ідея машини, яка «змінюється», піднімається і має неймовірні технічні можливості, в корінні своєму спирається на цього французького інженерного генія. Коли ми бачимо в «Таксі», як машина Даніеля «присідає» або випускає додаткові елементи, для французького глядача це був не просто Голлівуд, а натяк на їхню власну історію — на те, що їхні машини мали «секрети». Франція справді не робила масових суперкарів, але вона робила найрозумніші машини свого часу. І Даніель у фільмі — це такий собі сучасний продовжувач цієї традиції.
Культ «Сплячої красуні» (Sleeper Car)
В автокультурі є термін «Sleeper» — це звичайне на вигляд серійне авто, яке всередині приховує звіра. Пежо 406 — це типовий «сімейний седан», машина для вчителів, менеджерів чи батьків. Коли така машина на очах у публіки обганяє Ducati або принижує німецькі Mercedes-Benz 500E (які були справжніми королями автобанів), це викликало у глядача дикий захват. Це була перемога «свого хлопця» на «звичайній машині» над пафосними багатіями.
Для Франції цей фільм зробив те, що не зміг би жоден маркетолог. Французи традиційно пишаються своїм автопромом, але Peugeot ніхто не сприймав як спорткар. «Таксі» дало французькій молоді привід для гордості. Це перетворило провінційний Марсель на впізнавану візитівку.
Саме в «Таксі 2» концепція «Пежо проти всіх» досягла апогею. Коли Даніель обганяє ралійне авто на трасі або коли він змагається з японськими Mitsubishi Lancer Evolution (іконами тюнінгу, раллі, швидкості, дрифту), це сприймалося як виклик усій світовій автокультурі. Це було нахабно, нелогічно, але дуже стильно. Марсель на екрані став місцем, де правила фізики та соціальні статуси не працюють, якщо в тебе є кнопка на панелі приладів.
Здавалось, не варто писати про фільми Кім Кідука, бо про них знають або чули всі. Та все ж як можна не написати про фільми, які свого часу перевернули моє світосприйняття?
«Порожній будинок». Цей фільм обов’язково потрібно подивитись.
Він неймовірно тихий, загадковий, незрозумілий, неосяжний.
Його потрібно відчувати, як подув вітру, як аромат квітів.
Цей фільм, як гіпнотичний сон, але й прокидатись не хочеться.
Не хочеться думати, як режисерові вдалось досягти такого, не хочеться думати взагалі.
Візуально приголомшлива картина.
Головний герой не говорить в фільмі жодного слова, а героїня скаже тільки «Я кохаю тебе». Але, виявляється, що фільм без слів зачаровує, занурює, затягує загадковою посмішкою героя, глибоким поглядом героїні.
Цей фільм здивує яскравими кольорами, чудовими фотографіями, чарівною музикою.
Але буде й смуток, біль, страх.
Та чи було це все насправді?
Може, справжнім було лише кохання, навіть якщо коханий став привидом, щоб ... назавжди залишитись поруч.
Зверніть увагу на останній кадр.
«Важко сказати – реальність чи сон той світ, в якому ми живемо»