Попередження: рецензія містить спойлери
Певне, фан-база «Твін-Піксу» значно більша за кількість фанатів самого Лінча і тому коли згадують його ім’я – в першу чергу згадують «Твін-Пікс». Щодо серіалу існує величезний масив теорій, пояснень, документальних праць та досліджень – в своєму об’ємі вони перевершують серіал в десятки разів. Основна причина цього в різножанровості та насиченості знаками та символікою практично в кожній серії. З самого початку, «Твін-Пікс» позиціонувався як детективна драма про розслідування вбивства молодої жінки в провінційному містечку – певне, на той час як і на сьогодні один із найперспективніших жанрів, яким можна довгий час утримувати увагу глядачів біля телеекранів. Проте ні Лінч, ні Фрост не могли дозволити собі триматися таких жанрових рамок і доволі швидко вони розвивають чорну комедію, містику, трилер, саспенс, фантастику, містику, ще трохи могли й перейти на мюзикл. Стрижнем залишалось розслідування вбивства та розкриття таємниць і характерів мешканців маленького містечка. Перший сезон в цьому плані вийшов ідеальним, коли звичний матеріал інших телевізійних продуктів замішувався практично метапародії, пов’язаної зі снами, розмовами про каву та любовними перипетіями і Марк Фрост, який загалом відповідав за перші сім епізодів, тримав кожен жанровий прошарок в певних межах. Тим не менш, з другим сезоном, коли зі своїх проектів повернувся Лінч, в серіалі починає домінувати містичний елемент, від чого деякі епізоди додають динаміки подіям, гостроти, а той взагалі стають надмірну жорстокими – варто згадати перший епізод другого сезону, де в номер до пораненого Купера приходить дух і говорить свої пророцтва, а у фіналі ми бачимо кількасекундні сцени вбивства в саспенсому обрамленні. З одного боку, такий початок перевантажував тодішнього глядача, додавав нехай і красиве незвичне, проте гнітюче видовище, а з іншого, Лінс і Фрост почали трохи піднімати ту саму динаміку, відриваючись від настрою першого сезону. Власне, від цього й утворився дисонанс коли після розкриття ім’я вбивці, події в другому сезоні почали нагадувати вестерн в купі із підлітковою мелодрамою, адже тепер в команди сценаристів було завдання розтягнути події на 22 епізоди, які замовив канал АВС. З динамікою та жанровістю тягнулись значні проблеми і поява Віндома Ерла лише спричинила перегин в бік трилера й містики – сюжет загострився до класичного протистояння героя та лиходія, порятунком коханої і подорожі в похмуре місце. Одні глядачі сприйняли це як належне, як класичну схему розвитку історії, яка задовольняє шанувальників серіалу, незважаючи на похмурий фінал, дехто сприйняв це як марнування того високого потенціалу, який «Твін-Пікс» демонстрував в першому сезоні, і похмурий фінал навпаки дещо рятує враження. Однак, безумовно жанрове різноманіття є безумовним плюсом для серіалу – перед глядачем постає ціле полотно провінційного містечка із цікавими ексцентричними персонажами та містичними подіями.
В свій телевізійний проект Марк Фрост і Дейвід Лінч включили неймовірну кількість персонажів, для представлення яких навіть подається спеціальна схема їхніх стосунків між собою. Частина героїв – добрі і світлі, частина злі, частина злі, які прикидаються добрими, а ще є частина, які проходять певний розвиток від потенційно негативних до хороших персонажів. Безумовно, головними героями автори назначили агента Купера і шерифа Трумена як головних детективів сюжету, разом з тим, покійна Лора Палмер також постає головним елементом серіалу, довкола якої обертаються події, решта персонажів наділені своїми унікальними характерами та своєрідною поведінкою – це мешканці Твін-Піксу: лікарі, учні школи, поліцейські, лісоруби, бізнесмени, водії вантажівок, офіціантки, механіки, продавці в універмазі – перед нами просто таки «добра стара Америка» із одноповерховим тихим життям, також перед нами представлені і справжні негідники: торговці наркотиками, власники притонів, домашні насильники, маніяки-вбивці, а також інфернальні персонажі, гості із потойбіччя – Боб, однорукий Майк, карлик із Червоної кімнати, велетень. Власне усіх персонажів можна подати у структурній взаємодії, де звичайні люди контактують із лиходіями через містичних персонажів. Для прикладу, варто згадати сон Купера в другому епізоді першого сезону і як окремі фрази зі сну допомагали йому в розслідуванні або подібний приклад із вже пораненим Купером і ті послання від велетня, які також допомогли йому в розслідуванні вбивства. Однак, не слід ділити персонажів на важливих і не дуже, хоча в другому сезоні команда сценаристів перестаралась і ввела доволі багато другорядних героїв зі своїми недолугими сюжетними лініями, проте ще в першому сезоні лінія кожного помітного героя рухалась в своєму звивистому напрямку і на кожному повороті працювала на загальне серіальне полотно. Наприклад, нехай вагітність секретарки Люсі й виглядала комічною і мало впливала на хід розслідування, але вона допомагала розширювати «Твін-Пікс», наповнювати його життєвою пульсацією і глибиною.
Як не дивно в «Твін-Пікс» найкраща і найсильніша атмосфера з усіх робіт Лінча і справа не лише в кольоровій гаммі чи насиченій містичності серіалу. Головним постає сполучення усіх елементів в одне ціле: маленьке містечко, що є своєрідним мікрокосмосом для Лінча, основна таємниця – розслідування вбивства Лори Палмер, подвійність людської природи, власне, робота Марка Фроста, що дозволило дозувати на екрані все «лінчівське», характери персонажів, які дозволяють глядачам відчувати себе на їхньому місці, а з іншого боку, достатньо харизматичні риси, аби спостерігати за ними, а ще оточення: затишні кав’ярні, готельні номери, навіть поліцейська дільниця, де детально обговорюють жорстоке вбивство, але на столі при цьому справжня домашня атмосфера з кавою і пончиками, також та сама м’яка приємна кольорова «лампова» гамма; натомість в серіалі представлено й досить багато «темного»: похмурі ліси, завивання вітру, самотній світлофор вночі, прояви потойбічного, химерні сни, обличчя Боба, Червона кімната. Все це працює на контрасті одне з одним – то перед нами романтична патетика, то шокуючий саспенс. Чималу роль грає представлена міфологія про стародавнє зло, яка зачаїлося в місцевих лісах, індіанські легенди про Білу і Чорну Ложі, примітивні знаки, які натякають на присутність сил, які людський мозок не здатен пізнати. А провінціалізм, причому навіть не локальний, а часовий – в «Твін-Пікс» складається враження, що усі застрягли в 50-х роках поведінкою, моральним кодексом, навіть діалектом (серіал варто дивитися в оригінальній озвучці, аби піймати ту унікальну вимову).
Поряд з атмосферою слід виділити музику, над якою Анджело Бадаламенті провів неймовірну роботу. Саундтрек «Твін-Піксу» загально впізнаваний в усьому світі. Плинні синтезаторські та інструментальні мелодії в повній мірі працюють на атмосферу серіалу. Якщо мелодії на синтезаторі ніби навіювали тодішній дух часу, то джазові мелодії це прямий натяк на 50-ті роки і тягучість мелодії одразу дарує нереальності того що відбувається на екрані, практично сну. Для першого сезону ходовими були приблизно п’ять-шість мелодій, які відповідали за різноманітний настрій чи персонажеві якогось типу. В другому сезоні кількість композицій значно збільшилась і жанрово додались зловісні ембієнти, а для фінального епізоду Бадаламенті написав нову гнітючу мелодію, яка немов натякає глядачам на погане завершення історії. Немалу роль грає і візуал. Оскільки над серіалом працювало багато режисерів, то іноді картинка кожного епізоду відрізнялась, оскільки кожен режисер використовував ряд прийомів: крупні кадри, уповільнена зйомка, панорамні кадри, кут нахилу об’єктиву, кольоровий фільтр. Власне, у самого Лінча можна виділити свій візуальний стиль одразу проявлявся як візуально так і сценарно: статичний кадр, панорамне охоплення інтер’єру, тривалі паузи між діалогами.
Також слід виділити загадковість як загустіле поєднання атмосфери і сюжету серіалу. Іноді не розбереш, який компонент на який працює і навпаки. Так рандомний образ раптово починає відігравати роль не простого фону, а справжнього об’єкту куди вдивляється один із головних героїв, нехай то ліс чи запалений сірник, проте глядачеві представлена одночасно розхристана, плинна міфологія та структурований всесвіт надприродних сил з відсилками до езотеричних праць різноманітних містиків й різних коснпірологічних теорій. Як тільки агент Купер чи інші герої отримують знаки, що у справі замішано потойбіччя сюжет підносить нам явище пророчих снів або таємну військову радіостанцію, яка ловить сигнали із космосу, або у випадку Твін-Пікс - із довколишніх лісів. Вислів: «Сови не чим здаються» - стає універсальним і змушує глядача досліджувати питання щодо сов, їхньої символіки та місця у міфології різних корінних народів, і в своїх дослідженнях виходити далі від сов. Одночасно помітно, що автори прагнули розширити всесвіт «Твін-Піксу» і поруч із абсолютно аморфним і непевним потойбіччям, вносили можливість контакту із позаземною цивілізацію через згадку про проект «Синя книга» - дослідження ВПС США феномену НЛО або спускали все на пси, натякаючи, що лиходій Боб – це лише зло, на яке здатна людина. Разом з тим, з кожною серією накопичувалось багато питань щодо тієї чи іншої таємниці, навіть знаку на стіні, на що автори не давало доволі чітких та однозначних відповідей, віддаючи ініціативу глядачам, які вже формують своєрідну сучасну американську міфологію страхів із дитинства.
Чи можна при цьому всьому виділити якійсь провідні сенси, закладені авторами? Знову ж таки ми як глядачі впираємося у тридцять епізодів, над якими працювала ціла команда сценаристів та режисерів. Марк Фрост і Дейвід Лінч заклали основи розвитку сюжету, який немов скальпель розтинає перед нами американську провінцію, а разом з нею консервативну верству населення. Благопристойні зовні, сповнені таємниць із середини – так персонажі «Твін-Піксу» постають перед нами сутністю із роздвоєною природою. Власне, ми бачимо, що Лінч продовжує досліджувати внутрішнє як людини так і цілої країни аналогічним способом як і в «Синьому оксамиті» - Дейл Купер це той же Джефрі Бомон, який подорослішав до гіпертрофованого героя-правоохоронця. Розслідування вбивства Лори Палмер – це передусім критика американського суспільства, яке символічно застрягло мораллю та культурою у 50-х роках, тоді як 90-ті вже стукають у двері стародавнім незрозумілим злом. Занурення в американську провінцію – це розчеплення такого світлого і знайомого нам добра на приховані таємниці, на кістяки в шафах, в залежності від яких ми можемо дізнатись про себе чи оточуючих усю правду. Власне глядач проводить чи проходить своєрідний екзамен і у фіналі на нас чекає та сама Червона кімната із нашим двійником, який говоритиме з нами задом-наперед.
Інша версія полягає в тому, що автори прагнули досліджувати графічну жорстокість у мистецтві, в першу чергу, на телебаченні. Вони запустили пілотний проект і слідкували як глядачі, телеканал і самі виробники реагуватимуть на нове в чомусь гостре, в чомусь трагічне, в чомусь незрозуміле дійство. Цим і пояснюється, чому Лінч і Фрост свого часу піддались на вимогу керівництва каналу достроково розкрити ім’я вбивці. А сам фінал в Червоній кімнаті – не ніщо інше як трансформація усього того, що коїлось із серіалом попередні епізоди та своєрідне відтинання, відхід від правил телебачення. У зворотній версії перед нами представлений агент ФБР Дейл Купер, який одержимий вбитою Лорою Палмер і тому розслідує не стільки вбивство, скільки досліджує її життя, насолоджується перебуванням в місті, в якому та жила і, зрештою, йде за нею у потойбіччя, де нарешті зустрічається зі своїм демоном.
Попередження: рецензія містить спойлери
«Fire walk with me» від самого задуму був залежним від оригінального серіалу «Твін-Пікс» і вивчення чи аналіз будь-яких елементів стрічки все одно приходить крізь призму попередніх епізодів. Варто зазначити, що Лінч пішов на незвичний крок і запропонував глядачам передісторію «Твін-Пікса»: розслідування вбивства першої жертви маніяка та останні дні життя Лори Палмер. Власне, ніякої особливої інтриги, адже на момент завершення серіалу фанати і так знали хто вбив Лору Палмер. Проте для Лінча дуже важливою була саме історія покійної, більше того, він змістив фокус саме на персонаж Лори Палмер, зробивши його центральним на відміну від серіалу, де центральним був агент Купер. Більше того, «Fire walk with me» стилістично відрізняється від серіалу, що зумовлено відсутністю Марка Фроста в складі творчої команди, тепер Лінч постає в історії Твін-Пікс абсолютно необмеженим в методах і прийомах. Зміщення фокусу на Лору Палмер також відкрило нові перспективи щодо розширення раніше представленого в серіалі всесвіту через нові образи із загадкового потойбіччя.
Особливо різких змін зазнала атмосфера, адже Лінч повернувся до свого відпрацьованого стилю занурення в темряву, починаючи із «Синього оксамиту». Перед нами постає американська глибинка, маленькі містечка із назвами як от «Оленячі пасовища» фактично напівпорожні території із житлом у вигляді будиночків, ангарів та трейлерних парків, що виглядає як рештки цивілізації, які оточила природа своїми непрохідними широкими лісами; кав’ярня із малочисельними пристарілими відвідувачами, які до того ж пасивно-агресивно поводяться по відношенню до чужинців; поліційна дільниця із представниками закону, яких і від злочинців важко відрізнити та морг, який більше скидається на сарай. Лінч покінчує із ламповою атмосферою серіалу практично в першому ж кадрі коли молоток розбиває екран працюючого телевізора – тепер з ванільною картинкою старого доброго «Твін-Пікса» покінчено і перед нами зовсім інша Америка – провінційна, напівмертва, стара й виснажена. Тепер не варто вдивлятися уважніше в зовнішню респектабельність – її немає, зникає та подвійність характерів і природи, яку підкреслювали в серіалі, натомість багато темряви в кожному дому, в кожній душі. Навіть коли дійство переноситься у саме містечко Твін-Пікс із його будиночками, затишними кав’ярнями, кавою і вишневим пирогом – ми немов бачимо усе очима Лори Палмер: пітьму, порожнечу, таємниці його мешканців і їхні примітивні бажання. Варто згадати епізод в кав’ярні Норми, де раніше в серіалі було безліч відвідувачів зі своїми задушевними розмовами, легка музика, усміхнені офіціантки, тоді як «Fire walk with me» тут стоїть практично мертва тиша, жодного відвідувача, одна офіціантка тримається за скривавлений ніс, а сама власниця кав’ярні Норма гірко плаче. Також Лінч дозволяє зазирнути нам за лаштунки еротики і розбещеності – достатньо побачити одну з найгіпнотичніх сцен «Fire walk with me»: так звану «Рожеву кімнату», місце розпусти по той бік кордону із важкою повільною музикою, яка вганяє в транс присутніх напівоголених молодих людей і все це перемішано сигаретами, алкоголем, сексом, наркотиками, тупими жартами, густим рожевим світлом і блимаючими лампами. Практично фантастична картинка в занедбаній глибинці, немов груповий сон для людей, якій нудьгують в провінційній примарі «старої доброї америки». Разом з тим, стрічка переповнена містичними елементами – здається, присутність потойбіччя викручена на максимум: наприклад, в штаб-квартирі ФБР в Філадельфії відбувається несподівана поява зниклого Філіпа Джефріса, який збуджено говорить про уривчасті химерні речі, які буквально проникають крізь простір і час, наповнюють екран зловісною присутністю і мовлять таємничі речі; останні дні Лори Палмер наповнені химерними снами, так само зловісними проявами та таємничими символами. Зрештою, уся стрічка просякнута трагічністю події, яка от-от має відбутися і запустити саму історію серіалу – настрій приреченості від перебування в пастці провінційного життя в одноповерховій Америці, ряд химерних подій, який невідворотно веде до смерті і людська доля, яка лише пішак в грі поміж космічними силами потойбіччя. Абсолютно темна атмосфера космічних масштабів вирізняє цей фільм з усієї фільмографії Лінча і при цьому в стрічкі представлено дещо інший шар чорного гумору в діалогах, тривалих паузах чи то навіть недолугих сутичках і реакції персонажів. Наприклад, на зустрічі, де Бобі і Лора зустрічаються в нічному лісі із наркокур’єром, де починається перестрілка і той наркокур’єр гине – реакція п’яної Лори істеричним сміхом розряджає чорноту усієї сцени, а кодове послання Гордона Коула за допомогою дівчини у червоній сукні заслуговує на спеціальну відзнаки у сфері метаіронії та візуального відображення.
У «Fire walk with me» Лінч йде не просто на висвітлення таємниць, які ще залишалися після перегляду «Твін-Пікс», він розширює запропонований всесвіт – символи і знаки, які раз по раз виникали здебільшого в останніх епізодах серіалу, тепер отримували свою історію походження. Наприклад, «совиний символ» втрачав свою локацію в совиній печері і відтепер красувався на обручці із зеленим каменем, яке спочатку носила перед смертю Тереза Бенкс, а потім воно помандрувало від однорукого Майка і аж до Лори, вдягнувши яке вона практично змусила Боба вбити її. Тобто, разом із символом Лінч ввів в історію предмет, який змінює події та по-своєму підкорює сили потойбіччя. Лінч також розвинув історію персонажів Трімондів, змінивши їхні прізвища на Челфонти, поєднавши їхнє існування із фізичною теорією струн. Чималу роль в розширенні історії відіграла поява бородатих чоловіків, які в титрах вказані як лісоруби та того, простору в якому вони існують – Чорної Ложі. Таким чином, режисер на символічному рівні відділяє Червону кімнату від Чорної Ложі, чим дезорієнтує глядача від звичної дихотомії доброго та поганого. Ще один символ практично релігійний постає перед нами, коли на картинці в спальні Лори зникає янгол, а в Червоній кімнаті після її смерті ми бачимо як він здіймається вгору. Картинка із здійманням вгору чимось нагадує фінал «Диких серцем» із доброю феєю. Тим не менш, Лінч попрацював над мотивацією вбивці і нам добре видно, що рухало Ліландом не лише перед вбивством Лори, але й перед вбивством Терези – перед нами сімейний чоловік, який вирішив розважатись на стороні із малолітніми повіями далеко в придорожніх мотелях, проте одна із таких повій вирішила шантажувати Ліланда як тільки зрозуміла, що той займає поважне місце в місцевому суспільстві, а у випадку із Лорою – це інцестуальний потяг і вся її розпуста це те, що ми бачимо очима Ліланда. Тобто, в серіалі Ліланда зобразили в більшій мірі жертвою злого духа Боба, тоді як в «Fire walk with me» він добровільний співучасник злочинів із роздвоєнням особистості, адже направду, важко знайти точки дотику Ліланда і Боба, адже в чоловіка мотив це секс, тоді як в Боба така собі субстанція – Гармонбозія (біль і страждання), фактично концентрація зла, яке коять люди, а злий дух Боб більше є силою, яку отримує його носій.
Згадуючи про метаморфози Ліланда, одразу слід виокремити для себе акторську роботу. З одного боку, Лінч розширив каст і до світу «Твін-Пікса» влилося багато обличь. Персонажі Кріса Айзека і Кіфера Сазерленда в своєму характері чимось схожі на правоохоронців із «Синього оксамиту» - безликі, бюрократичні, невпевнені, хоча мають свій «план дій». Гордон Коул – яскравий сатиричний персонаж у виконанні Лінча, глухота і крик якого справляють гіпнотичну дію. Епізодична поява Кайла Маклахлена може викликати певну ностальгію, проте настрій «Fire walk with me» настільки відрізняється від серіалу, що мимоволі відчуваєш, як агент Купер тут стає зайвим. Акторка Мойра Келлі, звісно, не Лара Флін Бойл, проте її гра привертає увагу і показує нам дещо іншу Донну, подругу Лори ще до серіалу. Інші актори всі на свої місцях, а головним перфоменсом виділяються Шеріл Лі і Рей Вайз. Шеріл демонструє неймовірне розхристане нервове напруження, розкриває усю подвійність, можливо, потрійність свого життя. Аналогічно чудово відігрує Рей Вайз сексуально стурбованого маніяка, одержимого злим духом. В серіалі можна було спостерігати як Вайз проходив розвиток як персонаж: спочатку згорьований батько, далі напівбожевільного учасника мюзикла, а згодом одержимого злим духом вбивцю. У «Fire walk with me» Рей одночасно демонструє два характери: люблячого батька і одержимого розпусника, проте Боб немов стоїть осторонь, з’являється в особливі моменти, прагнучи полишити одного носія і отримати іншого. Рей Вайз тонко грає мімікою і разом із Шеріл вони створюють неймовірний дует важких і непростих стосунків в сучасній американській сім’ї.
Анджело Бадаламенті разом з Дейвідом Лінчем створили один з найунікальніших саундтреків. Варто зазначити, що музичний супровід «Fire walk with me» написаний практично з нічого і в рідкісні моменти можна почути знайому мелодію із серіалу, а все інше – це похмуріші і важчі композиції або фонова музика для кав’ярень із знудгьованим тягучим настроєм. Мелодії доволі часто віддають певною ностальгією за світом серіального «Твін-Піксу» - в них відчувається смуток та пропащість головних герої, також у міцних композиціях «Справжній знак» та «Рожева кімната» закладено тягучу потужність медитативного характеру, підсвідому силу рухатись в невідомому напрямку. З іншого боку, була закладена неймовірна кількість космічного зловісного ембієнту із приглушеною мелодією, яку програють задом-наперед – додатково це створює відчуття поліфонічності та присутності потойбіччя практично в кожному кадрі. Лінч використав лише одну сторонню композицію у фіналі – «Реквієм і С-мінор» Луїджі Черубіні, що потужно і по-особливому підкреслило трагічне завершення життя Лори Палмер.
Візуальна картинка у «Fire walk with me» чудово працює на нову символіку та дозволяє переосмислювати те, що бачили у серіалі. В одній з перших сцен режисер дає нам підказку як сприймати побачене, коли демонструє двом агентам ФБР дівчину в червоній сукні. Об’єктив охоплює просторове розташування здавалось би буденних речей із вираженим яскравим кольором, який відволікає нашу увагу і недарма, адже він не слугує відволікаючими моментом, а підсвідомо діє на глядача – сигналізує про небезпеку, або ось щось дуже важливе, що не може бути промовлене вголос. В окремих сценах присутні викривлені панорамні плани або крупні кадри обличь чи речей, що дозволяє спрямовувати увагу глядача в потрібному напрямку. В окремих сцена камера поволі пливе або потойбіччям, або закинутими територіями, що створює ефект певної присутності та гармонізує з атмосферою занурення у представлений світ. Так, крупні плани в трейлері Терези немов дають нам підказки для власного розслідування, ніби натякають, що агенти ФБР щось пропустили.
Загалом, у «Fire walk with me» сенси дещо змістилися і з історії про розслідування вбивства молодої дівчини наратив перейшов у психологічний трилер з елементами містики. Важливо виокремити дві структурні частини стрічки: Тереза Бенкс і Лора Палмер. Тереза Бенкс це практично мовчазне слідування кількома слідами у пошуку вбивці, це зникнення людини в напівпорожньому просторі, де люди скоса дивляться на поодиноких чужинців. Тереза Бенкс уособлювала нікому не потрібну людину, до якої мали інтерес хіба що торговці наркотиками та чоловіки, які бажали сексуальних утіх. Разом з тим, Тереза Бенкс демонструвала твердий характер і підприємливу вдачу в досягненні своїх цілей. Лора Палмер практично протилежність Терезі – фактично вона міс Популярність в маленькому містечку, королева шкільного балу, дочка поважних батьків, волонтер в допомозі розвезення їжі нужденним людям, проте її внутрішній характер слабкий, надломлений, завжди змушує Лору йти шляхом саморуйнування. Єдиною точкою, яка поєднує і Лору, і Терезу є секс (фактично вони обоє опиняються в одній сцені перед побаченням із чоловіком за гроші). Ліланд виступає тут містком, згустком сексуальних бажань, який захований за обличчям провінційної Америки, а потойбічні образи – власне це втілення важких спотворених психологічних комплексів, травми, отримані в дитинстві, які спочатку живуть у пітьмі свідомості, а згодом вириваються назовні у суспільство. Інцестні відносини в американських сім’ях – це важка і замовчувана тема, що безлюддя в одноповерховій Америці цілком виправдане якщо людям є про що мовчати, а відносини Лори і Ліланда – взаємна трагедія для них обох, оскільки ні Лора, ні Ліланд не мають виходу із цієї ситуації, настільки сильні старі травми Ліланда і він не здатен заглушити свій сексуальний потяг, а Лора не може вирватись із власної сім’ї ні фізично, ні ментально тому й глушить себе в антисімейних засобах: наркотиках, сексі, алкоголі.
Попередження: рецензія містить спойлери
В усій фільмографії Дейвіда Лінча найбільше вирізняється саме «Дикі серцем» в своєму жанровому поєднанні, особливій атмосфері та шаленому ритмі. На момент виходу автори отримали чудове поєднання літературної основи від Баррі Гіффорда, який працював редактором у видавництві, яке спеціалізувалось на нуар-детективах. Власне, «Сейлора і Лулу» доволі часто класифікують як жанр крутого детектива в стилі написання близькому до романів Кормака Маккарті. Також в двері стукалися 90-ті роки із можливостями, темами і фокусами, які розширювали горизонти можливостей – власне, цим Лінч і скористався, викручуючи характери персонажів до максимуму, вкладаючи в кожен кадр багато крові та еротики. На відміну від «Синього оксамиту» у «Диких серцем» неможливо виділити певний жанр – тут і еротика, дрема, мелодрама, бойовик, трилер, містика, комедія. Сам епітет «дикі» виправдовує себе на сто відсотків. Перша сцена задає ритм та рівень: на Сейлора нападає покидьок із ножом і герой Кейджа зі звіриною люттю відбивається так, що гамселить нападника головою об мармурові сходи, доки в того не вилазять мізки. І все це під хард-рок за кадром. Власне, не варто засуджувати за детальним опис, оскільки Лінч саме чекає на подібний ефект від споглядання першої сцени. Не варто сприймати це як спекуляцією насильством перед глядачем, адже на відміну від тодішніх та й теперішніх фільмів, які зловживають насильство на екрані, Лінч одразу демонструє дисонанс довкола шаленого Сейлора: це і просторий хол готелю, і танцювальна музика 40-х років, це власне і страх Лули від побаченого. Смерть людини (нехай і вбивці) сприймається доволі гостро і герой Кейджа потрапляє до в’язниці, попри визнання того, що він діяв в цілях самозахисту.
Шалений ритм при неагресивному монтажу – одна з головних рис «Диких серцем», адже Лінч представляє нам справжнісіньке «роуд-муві», доволі цікавий жанр, який особливо властивий американському кінематографу, адже Америка це величезна річ не лише територіально, але й ментально. Головне паливо цього фільму любов Сейлора та Лули, двох героїв, які несуться американським півднем через Новий Орлеан, Техасом аж до Каліфорнії подалі від божевільної мами Лули, яка навздогін нахабному Сейлорові наймає цілу банду вбивць-психопатів. По дорозі їм зустрічаються різні люди і через цих людей глядач бачить зовсім іншу Америку – кумедну, спустошену, блаженну, жорстоку, хвору, стильну, жадібну, божевільну і добру; Америку, яка щойно пережила виснажливу дозу «рейганоміки» і тепер приймає у своїх просторах кращі втілення культури 50-х років: Сейлора як гіпертрофований образ Елвіса Преслі та Марлона Брандо, а також Лули як такий же самий гіпертрофований образ Мерлін Монро. В фільмі чітко видно протиставлення закоханої пари та оточуючого світу – Сейлор і Лула цілком самодостатні, практично ідеалізовані ікони, своєрідні мутанти надто американські зовні, середовище яких лише американські простори, тоді як всередині них листа дика любов, що не в’яжеться, суперечить прагматичним людям довкола, суперечить людям із ампутованою романтикою, коли замість любові вони демонструють психопатичну реакцію. Можна виділити персонажа Гаррі Дін Стентона, який закоханий у маму Лули, доки сама Марієтта одержима вбивством Сейлора – у вирізаній сцені він бачить закохану парочку, які покидають Новий Орлеан, усміхається і тихо про себе бажає їм щасливої дороги. Джонні Фаррагут справді закоханий і добре розуміє інших закоханих. Також шалений ритм тримається на жорстокості – якщо в «Синьому оксамиті» насильство було провідником до темних закавулків як провінційного містечка так і підсвідомості головних героїв, то в «Диких серцях» це широкий мазок на полотні, наслідки божевілля людей, обрамлення дороги, яку долають Сейлор і Лула. Причому йдеться не про гору трупів як в тодішніх бойовиках, глядач бачить п’ять смертей: нападника від рук Сейлора, батька Лули, Джонні Фаррагута, дівчини, яка втрапила в автотрощу та Бобі Перу – вони представлені досить довгими сценами, майже крупним кадром і максимально криваво, практично кітчево для створення відчуття контрасту щодо спокійного життя нормальних людей.
Кожна смерть знаходить свої відображення в емоціях героїв, навіть загибель такого негідника як Бобі Перу викликає жаль у Сейлора. При цьому Лінч не відмовляється від психопатичних рис в негідників як то було із Френком Бутом. Інфернальний Сантос своєю посмішкою та в жіночому взутті, сестри Дюранго із вибіленим білим волоссям та густими бровами, старша з покаліченою ногою демонструє сексуальну звіриність та некрофілію, а молодша цинічність та холодність, найбільшим лиходієм тут виступає Бобі Перу, який застряг в провінційному Техасі – ветеран війни у В’єтнамі, він був причетний до вбивств мирного населення (цікаво, що у «любителя диктаторів» Олівера Стоуна в «Загоні» він грав командира-ідеаліста, який боровся проти жорстокості американських солдат щодо цивільних в’єтнамців), тепер розгулює маленькими містечками і своїм досить відразним виглядом зі скошеним чолом у чорному ковбойському костюмі, прилизаним волоссям та дрібними короткими зубами верхньої щелепи посміхається дурнуватою посмішкою до провінціалів, відпускає тупі каламбури, чим підкуповує людей, які ніколи не виїжджали за межі свого округу. Бобі Перу виступає тут як підсвідомість Америки, яка з’являється із пітьми перед американцями за столиком перед придорожнім готелем саме тієї миті як з одного номерів, де знімають «порно в техаському стилі» вивалюються троє неймовірно розповнілих оголених жінок з цигарками і випивкою в руках. А перед цим Сейлор і Лула спостерігають місцевого дивака, який говорить, що «його собака завжди із ним», а інший мешканець містечка заявляє, що «для того щоб вижити в цьому містечку треба мати неабияке почуття гумору». Бобі Перу тут не стільки інфернальний персонаж, а скільки являє собою чисте карикатурне зло забитої техаської провінції (цікаво, що тодішній президент США Джордж Буш походив з цієї місцевості), який задоволений, що може справити враження на місцевих, тоді як на приїжджих діє одночасно спокусливо і грубо. Наприклад, він практично ґвалтує Лулу на відстані, тримає за шию і все просить, що та повторила: «трахни мене». Колі дівчина здається, то Бобі просто відскакує назад, гигоче і тікає, аби спокусити вже Сейлора пограбуванням крамниці. Бобі Перу тут можна приймати за глядача кіно, який бать персонажів і фантазує про них в своїй підсвідомості. Якщо раніше ми часто бачили Сейлора і Лулу під час сексу, то тепер наша свідомість, наші темні бажання бажають чого більшого, чогось нестандартного і Бобі Перу нам це дарує, коли у Бобі запитують звідки він, то він знудженим голосом відповідає, що він з усюди. Зі смертю Бобі Перу усі гостросюжетні події завершуються і наступає той самий суперечливий фінал.
Власне, який закладено в образах головних героїв? Як зазначалось вище, Сейлор і Лула – це молода культура 50-х, гіпертрофовані образи, які несуться до Каліфорнії, власне до країни кінематографу, до іконізації. Ними рухає любов один до одного, причому не екранна, а саме плотська й дика, їхні діалоги насичені і стильні, немов рядки пісень рок-н-рольних виконавців. Мати Лули, Сантос і Джонні Фаррагут – це старше покоління, це культура 40-х років, яке намагається втримати біля себе молоду кров. А сестри Дюранго, Бобі Перу – це «рейгановська америка», це масова свідомість 80-х яка виробляє з ідолами 50-х все, що їм заманеться. Власне, у фінали перед нами постають Сейлор і Лула з малолітнім сином, які фактично стали сім’єю (нав’язані сімейні цінності). Особливо цікавий фінт Сейлора, який в певний момент каже Лулі, що не може так (для Сейлора, піджак зі зміїної шкіри якого символізує індивідуальність та персональну свободу сім’я – надто не властива для його характеру річ), так, Сейлор змушений йти від сім’ї – для будь-якого митця неможливо уявити образ гіпертрофованого Преслі і Брандо в будиночку за білим парканом перед телевізором чи в обіймах сім’ї з натягнутою посмішкою як того хотіла масова культура 80-х. Сейлор мусить залишатися культовим образом, але поп-культура розквашує йому носа, тому що він прямує в порожніми вулицями в нікуди, в забуття; глядачі все більше асоціюються персонажів із собою, а не навпаки. Добра відьма в небі сприймається лише як місток, загальна риса кохання, яку розуміє кожен глядач. Так, повернення Сейлора виглядає попсовим, наївним і відверто натягнутим, але саме таким постають ідоли 50-х на початку 90-х: глянцевими, стерильними, ідеалізованими, такими, що пережили «рейганоміку» і тепер історія глядачів, історія кожного, хто дивиться на Сейлора і Лулу підмінює власне справжню історію Сейлора і Лули. Хтось для цього користується підгляданням, хтось посміхається як Джонні Фаррагут, а хтось користується Бобі Перу.
В «Диких серцем» саундтрек ще більш різноманітний, аніж в «Синьому оксамиті». Лінч відмовляється від типових гіпнотичних звуків із навколишнього середовища і занурює глядача в хард-рок, в оркестрову фантазію Ріхарда Штрауса, звісно багато рок-н-ролу 50-х років, пісні Кріса Азека та композиції Анджело Бадаламенті – як для роуд-муві то глядач подорожує, практично стрибає в часі поміж поколіннями за допомогою музики. По настрою музика підкреслю дикість, жорстокість, зловісність, розчарування і любов, а також чудово доповнює візуальну картинку. В «Диких» камера добре працює одночасно в закритих приміщеннях, в широкому просторі та на крупних планах із кольоровою гаммою переважно жовтою. Цього разу Лінч доволі мало використовував сюрреалістиних образів, але активно приділяв фокус насильству і сексу, перебуваючи на межі фолу, адже кітчевість так і кричить в кожному кадрі і можна говорити про яскраву постмодерністичність, яка досить виправдана. В інших режисерів картинка так само працює заради картинки, чим і підкуповує глядача, тоді як у Лінча деталізованність залишається на досить високому рівні: випадкові люди, полум’я крупним планом, спотворене відззеркалення, пристарілий працівник готелю опівночі, навіть мимовільне гавкання Гаррі Дін Стентона на передачу про тварин в телевізорі – все це викликає подив, додає атмосферності в кожен кадр, залишається відбиток не просто в пам’яті, а в підсвідомості. Представлені деталі швидше вгадані, аніж підібрані. Так само, Сейлор і Лула максимально вгадані, не підібрані, не вигадані – своєрідні супергерої підсвідомості і тільки підсвідомості, бо в їхньому світі і в нашому світі вони надто дикі, ідеалістичні, практично діти, яких важко уявити достатньо дорослими, важко уявити справжніми батьками коли уся їхня суперсила розсіється, згорить у полум’ї крупним планом від звичайного сірника.
Перша половина фільму хороша. Хоч наче і типовий жахастик, але сценарно все побудовано достатньо добре, щоб тримати увагу. Персонажі (основні) добре прописані, за ними справді цікаво спостерігати. Головна героїня максимально приємна, старається бути хорошою мачухою.
Друга половина фільму перетворюється на Астрал на мінімалках. Я в принципі не проти, що вони копіюють ідею, але з бюджетом значно більшим, нам вже не пропонують нічого цікавого ні візуально, ні сюжетно, ні достойних скрімерів.
Режисер у погоні, щоб бути не таким як усі (ууу, я особливий, я роблю арт-хаус) в плані "картинки" не особливо париться за сюжет. Плюс його стиль хоч і робить атмосферу, але не скрізь підходить фільму, як на мене. Тому початок хоч і цікавий (більш менш атмосфери пристойної наганяли з маніяком (що він такий геній маніпулятор), але третій акт повністю злитий (ніякий він не геній маніпулятор, а третьосортний антагоніст).
Кейдж крінжанутий в плані акторської гри (навіть не смішно за цим спостерігати).
Створили фемське гавно для самих себе. Фінальна фраза просто вбила. Це треба було плюнути фемінітивом прямо в лице? Сподіваюся, це буееее витягне з кишень акціонерів достатньо коштів, щоб вони нарешті почали знімати нормальне. Хоча сучасний голігавно на таке не спроможний. Він б'ється в передсмертних конвульсіях і це яскравий тому приклад. Створюйте лайно для повестки, а не годноту для публіки
Прекрасний, чудовий, великий, емоційний фільм.
Дві мої улюблені актриси разом на екрані 😊😎.
Ха Чжі Вон і Пе Дуна - чудовий і неповторний дует. Вони дуже добре вписуються в свої ролі. Я не можу уявити нікого іншого, хто міг би зіграти цих персонажів.
Фільм заснований на реальній історії першої в історії об'єднаної збірної Південної та Північної Кореї з настільного тенісу, яка змагалася на Чемпіонаті світу з настільного тенісу 1991 року в японському місті Чіба. Акторка Ха Чжі Вон готувалася до ролі у фільмі під керівництвом колишньої гравчині національної збірної з настільного тенісу Хьон Чжон Хва.
Доця похожу дуже добре вчилась у батька, тому косяки робила ті ж самі. Абсолютно типовий фільм від Ш'ямалана, але на цей раз не від М. Найта, в якому до сюжету безліч питань і нуль відповідей (наче головне ідея, а на реалізацію все одно). Та і ідея звучить смішно, як на мене, а поворотні повороти вгадувала одразу.
Оператор молодець - атмосферу створює, просто це все одно картину не рятує.
Не на стільки погано, що аж добре, але в пару моментів смішок виник від тупості.
Попередження: рецензія містить спойлери
Перша половина фільму йшла досить добре, в мене майже не виникало питань. Виглядало так наче творці знають, що вони знімають, тому зірок з неба не хапають і просто хочуть дати те, нащо ти і розраховуєш - звичайний, ненапряжний жахастик на вечір. Представлені взаємини між головними персонажами добре, поводили вони себе без лишнього тупізму. А ось після того як герої знайшли дробовик все пішло по одному місці. Ну як можна переживати за людей у яких є дробовик проти сокири. Тицяли в нас релігією, але вона так ніразу і не вистрелила. Антагоністи не розкриті, немає мотивації. Вказано, що це лише перша частина, може далі усьо буде. Проте початок на разок.
Непоганий, в цілому, фільм - однак дуже неоднозначний фінал.
Спочатку ми бачимо "типову боротьбу" людини з природою - що на наш вік уже зовсім не новина. Тут же, ми знайомимося з головними персонажами і нам дають певне уявлення про них.
Згодом, ми бачимо що природа ще може завдати клопоту людям. І це не якийсь глобальний катаклізм (яких у фільмах було валом), а більш локальне явище - люди, при цьому, зовсім не супергерої. Від реакції влади до спецслужб та самих цивільних. І це досить "відчувається", особливо з урахуванням нашого досвіду екстремальних подій (звісно у кожного він різний, але на тепер є певне "загальне"). Чи змушує це показувати і негативні якості? Звісно. Саме тут, нам розкривають більше головних героїв, які вони "зараз" та чи не переслідує їх "минуле".
Ми бачимо боротьбу за життя, допомогу іншим, переживання тільки за себе і т.д - все це формує нам "атмосферу", яка видається непоганою (з точки зору реалізм ... у), хоча є певні питання по скелелазінню, проте то уже ближче до спеців.
І впродовж цих ~90% фільму дещо проскакують ідеї "партії/влади", "народу", "грошей", "цінності людського життя". Але так, дуже поверхнево. Увага ж до техніки, прогнозування і т.п - особисто мені сподобалась. І здається, це те - до чого ще треба прагнути певним країнам.
А ось далі... Логіка покидає цей фільм. Все відбувається дуже швидко, задля того щоб "створити" певне кліше. Ти його відчував до того, проте все ж не очікував - бо воно там не було потрібним. Добре хоч не зробили друге кліше. Проте це вже збиває з того, що ми до цього зробили "підсумком" фільму.
Задля чого ж це було? Напевно задля "сцени після фіналу", деякого епілогу - що це присвячено так званим "залізничним військам", про які можна подумати багато позитивного і негативного, навіть з тої короткої "ремарки". І оце пояснення, навіть певною мірою, виправдовує те кліше - проте оцінка уже знизилась, тому тільки 7,25/10, а могло б бути ~8
Доволі трешова комедія. Яка спершу, хоч небагато, намагалася підняти важливі теми та бути реалістичною, проте згодом скотилася до просто наборів кліше й штампів. Більше того, усі згадані раніше "проблеми" взагалі відійшли від свого "поняття". Проте в цілому, це не той рівень трешу що відштовхує одразу. Скоріше підлітковий фільм, як і вказано в рейтингу. 5,75/10
Перші 25% фільму повідають нам, майже історичні, події - крестових походів, полювання на відьом і т.д. Тут ми познайомимося з нашими головними героями (хоча сенсу в тому буде мало, бо вони самі ж бачать свою "нестабільність"). Тут ми отримаємо і зав'язку сюжета з опису, проте, це знову ж таки, буде марним - враховуючи подальші "дії".
Ще 65% ми "подорожуємо", нас годують якоюсь інформацією по крупинках, хоча то мало що дає. "Логіки" в "сюжеті" не так і багато, особливо враховуючи "причини" з перших 25% фільму. Ми просто йдемо до, відносно, міфічної мети.
Що ж нам залишається на кінець? Навіть те що ми дізналися, намагаються закреслити, все зводиться до простої "дії" яка і ставить "фінал". Чи дає нам той фінал якісь додаткові "дані" про героїв, світ або щось інше? Скоріше ні. Воно просто "є", без якихось "вивертів" чи пояснень. Шкода, могли реалізувати значно цікавіше, 5,15/10 (просто через "тематику" та певного "антуражу".
Для мене, людини яка знайома з всесвітом цього фільму тільки віддалено - мультфільм викликав уже багато запитань. Якщо ж відкинути усе що знаєш - це черговий мульт для дітей, хоч і не зовсім зрозуміло якого віку. Тут, наче, піднімаються і дорослі "питання", при чому навіть з початку ж, але водночас все йде в "ігровій" формі. Зв'язку з героями те не створює, більш того, ми одразу бачимо що всі герої сильні. І не зважаючи на певні моменти, майже жорстокості, по факту у всіх все буде добре (ну майже). Окремо варто звернути увагу, що принцеса тут увесь фільм, зовсім не втрачена. Тому у "фанатів канону", напевно, може бути багато питань. По іншим же деталям... Це можна дивитися, воно відносно цікаве (з точки зору світу). На один раз, я думаю не у "великому" віці та не для особливо знайомих з франшизою 6,55/10.
Історія знайомства з даним котом, особисто у мене, доволі давня. Було приємно тут одразу ж бачити його "основні" особливості.
Щодо конкретно цієї історії, я не зміг її дивитися "посилаючись" на щось що бачив раніше. Навіть не так, не те що бачив у Гарфілді - однак тут було те що бачив "десь". Чи гарна то ідея? Не впевнениий досі. Тут дещо загострена ідея сім'ї (хоч хто її буде аналізувати в мультфільмі), водночас чогось поза нею і багато, і мало. Увага більше сконцентрована не на Гарфілді, а на інших персонажах. Особливо тут виділили Отто, що певною мірою дивно.
Чи є якісь деталі, які хотілося б довго описувати? Ні. Чи було це гарно проведеним часом? Скоріше так, ніж ні. Але для мене це більше "черговий мультик зі знайомим сюжетом" (були навіть певні сумніви з його повтором 1 в1). Хоча, то може проблема уже суто в моєму віці. 7,35/10
На відміну від усіх попередніх частин (в т.ч перезапуску) - тут немає людей. Ні, вони звісно будуть, і навіть зіграють певну роль - але фільм зовсім не про те, вони дуже епізодичні. Без них багато б не змінилось, в цілому.
Про що ж фільм? Про альтернативну реальність? Про можливі зміни? Про певну еволюцію і водночас регрес? До кінця фільму усі питання так і не будуть зрозумілими.
Ми маємо світ мавп, які з одного боку "пов'язані з природою" (як "чисті" ельфи у певних творах), з іншого боку вони гірші за людей і в певному роді "звірі" (як би то не звучало). Чи отримаємо ми хоча б щодо цього пояснення? Ні. Вони просто такі як є. Відсилки на попередні фільми, тобто уже "історію" для цих поколінь у фільмі - не рятує їх зовсім. Для них історія нічого не "пам'ятає". Десь ми бачитемо "розвиток" суспільства, а десь його повноцінний, навіть карколомний, занепад. При чому ти це не "відчуваєш". Бо ворог в одну м ... ить то майже союзник в іншу, а потім може бути і навпаки - якоїсь логіки не простежується. Те ж саме якщо вникати в "деталі" побуту. Єдине що, так звана, деяка віддалена логіка натовпу тут є. Хоча коли весь натовп "інертний", то трохи не так просто має працювати, як показано тут.
Що при цьому не з мавпами? Що стало з людьми? Та взагалі "невідомо". Весь фільм мене непокоїла також ще одна думка - якщо природа на стільки перемогла кам'яні джунглі, чому ми не бачимо більше тварин?
Чи побачимо ми якихось вартих уваги персонажів? Ні, вони всі (крім одного), дуже "фонові" і ніяк, окрім зовнішності, не виділяються. Це можна віднести, навіть, до "головних".
Події ж, розвиваються достатньо швидко. А враховуючи попередній пункт про "логіку світу" - ти просто їх спостерігаєш, без якихось "глобальних" думок.
Єдиний плюс, особисто для мене, певні "роздуми" про наслідки життя на нашій планеті, показ власне природи (знову ж таки, тільки флори).
Чи дасть нам щось фінал? Тільки зав'язку на наступну частину. Але враховуючи усю цю "сірість" - а чи треба вона? 5,65/10