Пʼята і остання частина "Печери Золотої Троянди" про пригоди принцеси Фантагіро. У цій частині Фантагіро не зі своєї волі стає певного роду "варягом" або мігранткою до нового для неї світу. Світу, де дивний тип, якого головна героїня дослівно назве буратіно, полює на дітей, аби стати людиною. Від деяких сцен із полюванням на дітей стає якось ніяково, немає бажання навіть коментувати ті сцени. Також надзвичайно дивною є сцена із тортом, ніби дитяча, але водночас дуже доросла.
Загалом світ, в якому відбуваються дії пʼятої частини, має сетинг Карибів та світу піратів. Головний антагоніст прибуває на свого роду летючому голландці і в загальному все дуже нагадує "Піратів Карибського Моря", які зʼявились декілька років згодом після цього фентезійного фільму.
Але головне в цьому фільмі не сетинг і не пірати. У цій частині піднімаються філософські та екзистенційні питання про існування душі, боротьби за ідеали, а не гроші, подолання важкого минулого та пита ... ння віри у світліше майбутнє. Фантагіро стає менш сентиментальною, її повністю втягує вир пригод.
Проте цій частині бракує сильних персонажів. Тут менше фентезійного синкретизму, ніж у попередній, четвертій частині, але й також менше сильної акторської гри. Темна чаклунка зʼявляється епізодично, а інші головні герої, окрім Фантагіро, якось ніби не запамʼятовуються. Як і попередня частина, пʼята виходить за межі класичного європейського фентезі.
Я, до речі, теж хотів би хотів мати такий корінець, аби викликати таку Фантагіро.
Загалом 7/10. Краще, ніж четверта частина, але слабша, ніж перші три, які є ядром всієї серії "Печери Золотої Троянди".
І про загальну оцінку всіх пʼяти серій – 8/10.
Важливі мотиви всіх пʼяти фільмів: рослини і звірі, які розмовляють, дітлахи, яких викрадають, сила кохання, яке долає будь-які труднощі, темна магія, яка прагне влади, принцеса-воїн, яка красива настільки ж, наскільки ж смілива і спритна, лицарі, васали і феодали.
Загалом, акторська гра у всіх серіях чудова, особливо у перших трьох. Найбільше запамʼятовуються звісно ж Фантагіро, Тарабас, темна чаклунка, біла чаклунка у вигляді гуски, кінь головної героїні, її камінь-говорун.
Фільм передає дух кінематографу 90-х минулого століття, коли компʼютерна графіка або була дуже дорогою, або ще не настільки проникла до кінематографу. Костюми та декорації можуть видаватись кумедними, як і імітації звірів та рослин. Але фентезі є фентезі – тут потрібно власне фантазувати, мріяти та відчувати.
За останні десятиліття ми звикли до голлівудських і нетфліксівських (така дефініція взагалі існує?) канонів фентезі, до усталених канонів краси і понять про сміливість, кохання, відданість та загальну поведінку головних героїв. Фантагіро нам показує класичну поведінку головного героя, вічні мотиви, до яких можна повертатись у будь-який час та в будь-яку епоху. У пʼяти фільмах "Печери Золотої Троянди" немає відвертих сцен сексуального характеру, якими рясніє сучасне фентезі, тут немає відсічених голів, прутнів і оголених перс. Фантагіро не всесильна і не перемагає декількома ударами легіони ворогів, вона не хизується своїми стегнами і грудьми, але у кожній серії вона приваблюємо власне своїми очима та усмішкою.
Так, це дитяче фентезі. Діти сприймуть серію фільмів про Фантагіро, як пригоду, їх лякатимуть різні чаклуни і почвари, вони переживатимуть за інших дітлахів. Але водночас це доросле фентезі. Дорослі перейматимуться за моральні вибори головних героїв, уболіватимуть за Фантагіро та її друзів, дивуватимуться силі кохання та любові, які випромінює ця чудова принцеса, в яку важко не закохатись. Після пʼяти частин залишається стійке бажання повернутись ще раз у той світ, переглянути ще раз хоча б перші три частини, побути ще трішки часу із Фантагіро та іншими героями.
15 годин класичного фентезі у італійському виданні. Дуже раджу до перегляду.
Абсолютно непотрібне кіно. Все що викликало сумніви при перегляді перших тизерів - справдилося. Якби замість Геллбоя взяти будь кого іншого (рандомного мисливця за відьмами), було б навіть краще. Тому що це настільки прохідний фільм що існування в ньому Геллбоя це злочин.
Сюди напхали просто абсолютно все що тільки можна було: велетенський павук, відьми, демон (по факту злий лепрекон), зомбі, ворони-вбивці, змія-вбивця, бджоли-вбивці, марення та видіння. Зі зброї маємо святу лопату і кісточку чорної кішки а також стволи Геллбоя якими він майже не користується.
З локацій - одна стара хібара, один тунель, один великий будинок, ліс. Додайте сюди темний (душний) фільтр який наклали на відео (це можна одразу помітити в трейлері) - щоб створити "моторошну та таємничу" атмосферу. Музика в стилі кантрі та інколи драматична музика класична.
З того що сподобалося - це симпатична акторка Аделін Рудольф, та сама лопата що світиться і це все.
Не рекомендую для перегляду, але ... якщо хочеться оцінити самостійно - ласкаво просимо!
Деякі фентезійні саги мають завершуватись трилогією, щоб наступні частини не псували загального враження про твір. Це ж стосується четвертої частини про принцесу Фантагіро. Тут фентезійний світ виходить далеко за межі європейських казок та легенд, якими властиві три попередні частини. У четвертій частині зʼявляється тайсько-китайський світок, переповнений квітами та папугами, що якось аж занадто контрастує з головними героями – прибульцями із суто європейського світу.
Можливо, комусь такий фентезійний синкретизм і буде до вподоби, але, як на мене, краще було б залишатись у європейському сетингу, в якому перебували три попередні частини.
Звісно, гра акторів тут залишається на високому рівні, але від деяких (фавна наприклад) якось стає ніяково.
Є ще пʼята і остання частина цієї саги. Можливо, саме вона залишить таке ж позитивне враження про всю сагу, як і її перші частини.
У третій частині "Печери Золотої Троянди" принцеса Фантагіро зіштовхується з неабиякими життєвими труднощами і важкостями моральних рішень. Третя частина значно темнішає у порівнянні з двома попередніми. Тут зʼявляються елементи темного епічного фентезі та готики, але водночас зʼявляється дитячий мотив, від якого інколи стає ніяково.
Злий і могутній чарівник Тарабас (яке цікаве імʼя) бореться зі своїм комплексом Едіпа (якщо так можна окреслити його стосунки зі своєю матірʼю) і наприкінці цієї частини йому навіть вдається його побороти.
Цей фільм, як і дві попередні частини, є цікавим виразом класичного фентезі, хоча тут більше підземель, злих чаклунів, ще більше чарів, різних чарівних істот, а також незрозумілих воїнів, схожих на китайських середньовічних гвардійців. Як на мене, темна чарівниця (не Xellesia, а та що в шоломі єдинорога) найкращий персонаж у цій частині – неймовірна акторська гра та експресія.
8/10. Дуже рекомендую переглянути прихильникам класичного фентезі.
"Западня" – фільм, що поєднує трилер із музичними елементами, але викликає неоднозначні враження. Особливу увагу привертає той факт, що одну з головних ролей – співачку – виконала Салека Ш'ямалан, донька режисера М. Найта Ш'ямалана. Такий творчий тандем виглядає цікавим, хоча й породжує питання щодо об’єктивності вибору акторки.
Акторська гра: двозначне враження
Головний герой виглядає недоречно у своїй ролі – його гра здається скоріше кривлянням, аніж переконливим образом. На жаль, саме кастинг став одним із головних недоліків фільму. У трилері очікуєш побачити актора з глибокою харизмою, подібного до Кевіна Спейсі у "Сім", Ентоні Хопкінса у ролі Ганнібала Лектора або Нормана Бейтса у "Психо". Але замість цього глядач отримує образ, якому бракує загрозливості та переконливості.
Щодо героїні-співачки: Салека виглядає мило та щиро, проте її образ не дотягує до рівня суперзірки. Її надмірна простота й безпосередність створюють враження, що в ... она більше підходить для ролі звичайної дівчини, ніж примадонни сцени. Та й тут не обійшлося без "родинних зв'язків", що додає трохи сумнівів до кастингу.
Плюси: атмосфера залаштунків
Попри проблеми з акторами, фільм має кілька приємних моментів. Залаштунки концертного життя виглядають яскраво та цікаво. Музика, репетиції, танці – усе це додає стрічці динаміки та занурює у світ шоу-бізнесу. Автори також спробували поглянути на дії злочинця з незвичного ракурсу, не просто через класичний POV, а більш комплексно, що виглядає свіже та цікаво.
Недоліки: недостовірність і нелогічність
Сценарій не обійшовся без моментів, що викликають подив. Наприклад, сцена з маніпуляціями над дитячим велосипедом в кінці виглядає абсурдно – такі дії в реальному житті неможливо виконати без спеціального інструменту, тим більше так непомітно, як це показано у фільмі. Це схоже на спробу на очах поліцейських розібрати м'ясорубку, зняти запчастину і залишитися непоміченим. Подібні моменти відчутно знижують рівень напруги, який важливий для хорошого трилера.
Вердикт
"Западня" не є серйозним трилером, і це головне, що потрібно врахувати перед переглядом. Як розважальний фільм, він може задовольнити – динаміка, музика та атмосфера шоу-бізнесу цілком компенсують частину недоліків. Однак від трилера очікуєш більшої глибини, переконливих персонажів і логічного розвитку подій, чого тут явно бракує.
Якщо підійти до фільму без завищених очікувань, можна отримати задоволення. Але з огляду на міскаст головного героя та деякі нелогічні моменти, "Западня" залишається більше розвагою на один вечір, аніж фільмом, що залишиться в пам’яті надовго.
Нормально, але не шедевр. Подивитися можна, проте чекати чогось видатного не варто.
Фільм розповідає про життя принцеси Токхе останньої принцеси Корейської імперії та наймолодшої доньки імператора Коджона. Улюблена королівською родиною і шанована народом, Токхе зростає молодою дівчиною в стінах старовинного палацу Чандокгун у Сеулі.
Коли японська окупація закріплюється, у 13-річному віці принцесу відправляють до Японії під приводом "навчання за кордоном". Там, у супроводі лише своєї вірної служниці, Токхе болісно тужить за домівкою та зазнає політичного використання з боку японців.
Фільм, хоч і заснований на історичних подіях, не претендує на повну достовірність. Жодних записів про Кім Чан Хана не залишилося після того, як його заручини з принцесою були розірвані через японців, які одружили Токхе з графом Такеюкі Со, японським аристократом.
У центрі стрічки - акторка Сон Є Чжін, яка сама вклала у фільм 1 мільярд вон ($900 000 - курс валюти на той час) після того, як витрати на виробництво зросли, щоб співробітники мали більш комфортні умови для робо ... ти. І вкотре довела, що є чутливою і технічно витонченою виконавицею. Вона малює зворушливий портрет принцеси - тендітної, рішучої, відданої, розгубленої і з розбитим серцем.
Сон без вагань погодилася на роль принцеси Токхе. В одному з інтерв'ю вона сказала: "Я знаю, як важко знайти фільм, який надає такого значення жіночому персонажу і розповідає про його життєвий шлях... Я не сподіваюся, що до кінця своєї кар'єри натраплю на інший подібний фільм". Однак вона відчувала "величезний тиск", зображуючи історичну особу, і це була її перша роль такого плану. На прес-конференції вона сказала про роль: "Найскладнішим у виконанні ролі принцеси Токхе було знову і знову обдумувати, щоб зробила принцеса, коли я стикалася з розбіжностями між існуючими архівами та версією фільму-адаптації". Після перегляду завершеного фільму вона сказала, що не шкодує про свій виступ.
Історичні документи свідчать, що Токхе захворіла на шизофренію, коли її перевезли до Японії в підлітковому віці. Тут її погіршення стану розглядається по-іншому, але має важливе значення. Зображено, що вона захворіла на психічну хворобу невдовзі після того, як народила першу дитину, через рік після одруження у 1931 році.
Сон Є Чжін переконливо грає принцесу, яка намагається збалансувати свою вірність країні із бажанням вижити. Зрештою, якби Голлівуд був більш відкритим до вистав іноземними мовами, головна героїня Соні безумовно претендувала б на "Оскар".
Режисер Хо Чжін Хо вирішив зняти фільм про принцесу Токхе після перегляду документального фільму про неї по телебаченню; він не міг забути сцену возз'єднання принцеси зі своїми придворними дамами в аеропорту Кімпо, коли їй нарешті дозволили повернутися до Кореї після 38 років перебування в Японії. Сценарій фільму був написаний у співавторстві Чжін Хо, І Хан Олом та Со Ю Міном на основі роману-бестселера "Принцеса Токе" (2009) Квон Бі Юн. Історія є сумішшю фактів та вигадки. Історія принцеси Токхе ніколи не була екранізована до виходу цього фільму на екрани.
Друга частина фентезійного роману про принцесу Фантагіро та її пригоди. Цей фільм зокрема та серія загалом нагадують нам справжні канони класичного фентезі – магічні створіння, злі та добрі чаклуни, принци та принцеси, кохання та відданість, замки та підземелля. Це те справжнє фентезі, яке у своїх основах ще не позбулося чарівності європейської казки і до якого ще не проникли елементи сексуалізації та навіть порнофікації (чи здатні ми уявити сучасне фентезі без циць, прутнів, злягання, відсічених голів, тощо?).
Звісно, сучасному глядачеві деякі сцени здаватимуться надто затягнутими, бо загалом цей фільм складається з двох серій по майже півтори години кожна, спецефекти та костюми комічними, битви та сутички не видовищними, але головне у цьому фільмі не це, і навіть не епічний розмах, а ідея і віра у віддане кохання, яке не здатні здолати ніякі темні чари.
9/10. Щось у цьому фільмі є від історії про Ромео і Джульєтту, багато чого від деяких європейських казок, гра акторів загалом ... чудова, особливо неперевершеною є темна чаклунка. Дуже рекомендую цей фільм до перегляду.
Динамічний тайванський фільм про пандемію вірусу, який перетворює людей на маніяків, вбивць, гвалтівників і садистів. Ідеальний для шанувальників хардкорних жахів, які готові до екстремального рівня насилля. Проте, цей фільм точно не для всіх — за думкою критиків, це один із найбрутальніших творів останніх років. Особливо цікаво, що він вийшов у час пандемії коронавірусу, додаючи соціального контексту.
Красива візуальна картинка, якісна зйомка та монтаж приємно вражають. Природа та архітектура Тайваню, яка відрізняється від звичних європейських чи американських краєвидів, радує око. Криваві сцени насилля з літрами крові контрастують із зеленими лісами та пальмами, створюючи оригінальну атмосферу.
З недоліків можна відзначити слабку акторську гру в головних ролях і посередній сценарій. Особливо головна акторка виглядає невпевнено, а персонажі загалом залишаються пласкими й нерозкритими. Основний акцент у фільмі зроблено на насиллі заради самого насилля, без глибокої моральної скла ... дової.
Хоча можна припустити, що автори намагалися звернути увагу на об'єктивацію та насильство над жінками, це не є центральною ідеєю фільму.
Картина тримає в напрузі й не дає засумувати, радує візуально соковитими кадрами. Цікаво бачити вірус, який не перетворює людей на зомбі, а робить їх моральними монстрами. Це одразу нагадує кілька фільмів та відеоігор, як-от Resident Evil 4, з його дивними мешканцями села. Однак фільм не рекомендований для чутливих глядачів — сцени сексуального насильства можуть викликати відразу.
‼️Увага! Рецензія написана одразу після перегляду, на (сильно негативних) емоціях!
Якщо оригінальна картина 2022 року — це Ганс Крістіан Андерсен з притаманною йому похмурістю від якої шкірою йдуть сироти, то рімейк 2024 року з Джеймсом МакЕвоєм це... ну, це фільм з Джеймсом МакЕвоєм. Він єдиний на постері не просто так — студія вочевидь розраховує, що саме на нього має йти глядач, бо окрім нього в фільмі більше нічого й немає. Все те нашарування сенсів, непрямолінійність, яка грає на відчуттях, а не проговорює речі в лоб ("показувати, а не розказувати") — всього цього рімейк позбавлений. І різниця між фільмами 2022 та 2024 насправді разюча, і це непорозуміння навіть рімейком не можна називати — це просто інша картина. Але якщо все ж порівнювати ці два фільми, то картина Джеймса Воткінса (ласкаво прошу до мого списку "копромитців", buddy) в абсолютно всіх аспектах програє оригіналу. Більше скажу — це кіно слабке навіть без прямих порівнянь з данським фільмом. Кін ... о зі скаженим МакЕвоєм просто не працює: воно поверхневе, мотивація (так, тут присутня мотивація, і її проговорюють знову ж таки в лоб) банальна та пласка. Окремі фрази та сцени, що були нахабно вирвані з оригіналу, тут виглядають як карикатура і відверте знущання над першоджерелом, бо бездумно мавпуючи оригінал, вони у цілому позбавлені будь-якого сенсу та банально недоречні (фраза "Тому, що ти дозволив мені це зробити" як один з прикладів). В цілому ось це безсенсовне мавпування я розцінюю як несмак і культурне банкрутство.
Режисер (носій "почесного" звання копромитця, на хвилиночку!) наче намагався скопіювати чужий твір який абсолютно не зрозумів. А що загалом? А загалом в нього вийшла більш моторошна версія "Home Alone" без харизматичного Калкіна, але з Джеймсом МакЕвоєм, який недоречно переграє. Мотивація в злодіїв буквально одна й та сама.
В жодному разі не рекомендую до перегляду.
Попередження: рецензія містить спойлери
Логіка героїв дивна та не зрозуміла. Вчинки та події відбуваються тільки тому що так потребує сценарій, для того щоб торкнутися тих чи інших соціальних питань. Між головними героями не відчувається якась "хімія", яку очікуєш побачити в таких фільмах. В цю історію важко повірити.
Далі спойлери!
Поліція, замість того щоб затримати вбивцю, їздить за ним всією країною. Мати обирає в яку родину продати дитину, знаючи що поліція стежить, щоб втрутитись при продажі. Всі троє злочинців знають що детективи поряд та постійно стежат і все одно намагаються продати дитину. Пара, яку спіймали при спробі купити дитину, через декілька років розглядається як головний кандидат для її всиновлення.
Як це взагалі можливе?
Чудовий фільм. Глянув спеціально для Підпільного кіноклубу. Все зв'язано, сюжет не розвалюється, рушниці вистрілюють. І відсилка до матриці на початку другого акту - просто геніально. Операторська робота на вищому рівні, кадри і краєвиди дуже красиві. Пісню про Тома, добавив у свій плей лист. Ну і момент з "непорозумінням"😂 реву і стогну
Візуально фільм прекрасний, спостерігати було одне задоволення (максимально різноманітний в цьому плані). В цьому Коппола молодець. А ось сценарно було трохи дивно, так як сюжет скакав без пояснень як так сталось, що вводило мене в ступор під час перегляду. Персонажі наче і розкриті, але їм наче чогось не вистачало (особливо двум головним, тому за другорядними мені було більш цікаво спостерігати). Є багато цікавих думок, але для мене це було наче хаотичне цитування різних постатей щоб було, а не з конкретною ціллю.
Романтичне середньовічне фентезі італійського виробництва зі всіма властивими архетипами жанру: королі, замки, принцеси, печери і підземелля, чаклуни і магія, лицарі і війни, чарівні предмети і звірі, котрі розмовляють людською мовою.
Спецефекти, які зображують магію та перевтілення, тут виглядають кумедно, від яких іноді стає ніяково. Але не у них справа, це всього лиш тло фентезійної історії про бунтівливу принцесу на імʼя Фантагіро, яка проходить шлях від вигнання із родинного замку до віднайдення справжнього щастя.
Чим є всі ті випробування, через які проходить Фантагіро? Це ніщо інше, як архетипи дорослішання дівчини, її цноти та відданості. Її називають "хлопчиком у спідниці" і вона справді так поводиться упродовж двох серій цього епізоду. Але Фантагіро у будь-якому амплуа випромінює жіночність, яку вона інколи намагається приховати навіть під важкими лицарськими обладунками. Але щоразу її немов "видають" її очі. Фантагіро не піддається на вмовляння ста ... рших сестер скоритися долі, проявляє гостру непокору, коли її відправляють працювати до кухні, проявляє прагнення бути лицарем і тримати меч замість вишивки, врешті через багато перипетій вона знаходить своє щастя.
Коли я переглядав цей серіал вперше ще в далеких 90-х, то назвав би Фантагіро моєю "краш". Але я тоді ще не знав цього слова, та й поняття, яке воно із собою несе.
9/10. Чому така висока оцінка? Через моє субʼєктивне сприйняття цього серіалу та спогадів, який він навіяв після повторного перегляду.
Кримінальних драм серед серіалів дуже багато, і часто, між усім різноманіттям важко знайти ті, які варті вашого витраченого часу. Вони або зроблені нашвидкоруч із неправдоподібними сюжетними лініями і логікою вчинків головних героїв, або нахабно експлуатують жанр. Еталонами досі залишаються такі серіали, як «The Wire», «The Shield», «Breaking Bad», а віднедавна «Narcos». Серіал «ZeroZeroZero» не робить нічого надзвичайного і не робить прорив у жанрі, але являє собою якісно зроблений продукт, з реалістичними подіями і правдоподібною жорстокістю.
«ZeroZeroZero» розповідає три історії, які зав'язані на трьох етапах виробництва кокаїну: фасування, експорт і збут. Зображення наркотрафіку в серіалі лякає своєю масштабністю, доставка забороненого «скарбу» задіює величезну частину земного населення, фактично виступає невід'ємною частиною історії. Це процес, який неможливо зупинити - змінюються лише обличчя та дійові особи, але аж ніяк не сам процес. Наркотики - це не лише наркоман ... и, це політика, корупція і вплив, це ріки крові на кожному етапі виробництва.
Мексика. Тут виробляють і фасують наркотики. Країна перебуває в перманентній боротьбі картелів та влади. Одного разу група спеціального призначення, завдання якої було зупинити злочинне угрупування, сама стає злочинним угрупуванням, практично найсильнішим в країні - з військовою підготовкою і відсутністю моральних кордонів.
США. Впливова родина займається брокерською діяльністю з реалізації цінного товару з країни А в країну Б. Одного разу в дім приходить трагедія і поточна угода з величезною партією наркотиків під загрозою зриву. На кону ім'я, репутація, подальше майбутнє.
Італія. Справи мафії залишають бажати кращого. Відсутність грошей і заробітку змушує більшість сімей сумніватися в чинному босі. Але старий глава пропонує вихід зі становища, закупивши величезну партію мексиканського кокаїну - у виграші будуть усі. Потрібно тільки провернути угоду.
Серіал «ZeroZeroZero» знято за однойменним романом італійського письменника, автора гучної «Ґоморри» Роберто Савіано. Примітно, що шоураннери серіалу «Ґоморри» ті самі, що й у «ZeroZeroZero». Автор романів особисто брав участь у написанні сценаріїв до обох серіалів.
«ZeroZeroZero» чимось нагадує “Сікаріо” Дені Вільньова - та сама реалістичність і такі самі фокусуючі ракурси. Примітним є прийом викладу оповіді, коли в ключових точках, де мають сходитися лінії кількох персонажів, сповільнюється час (slow motion) і глядача занурюють у початок паралельної лінії. Велика кількість жорстокості підкреслює реалістичність, при цьому не перетворюючи серіал на треш. Картини жорстокості тут - епілоги, мораль мікроісторій, які закінчуються смертю.
«ZeroZeroZero» - творіння з розряду “багатосерійний фільм” не лише за формою, а й за змістом і сприйняттям. Серіал сприймається як чудове повнометражне кіно, але задоволення триває довше ніж 1.5-2 години.
У цій серії все зовсім інакше, ніж у всіх попередніх. По-перше, вже немає безглуздої кровʼянки, до якої ми вже звикли у всіх попередніх серіях, немає нутрощів та вічно-веселого канібала в комбінезоні працівника майстерні. У цій частині більше психологічного трилеру та ідеї, що через страждання можна зберегти життя та врешті отримати свободу. Завершення кумедне.
6/10. Є передбачувані моменти, а інколи фільм справді повертає не туди. І якою ж все-таки мовою розмовляли ті дикуни?