"Силою не відчинити залізних дверей, потрібен лише маленький ключик. У всіх нас є всередині цей ключик. Щоб відкрити двері у нове майбутнє..."
"Чоловік, що був суперменом" - південнокорейський комедійно-драматичний фільм 2008 року режисера Чон Юн Чоля з Хван Чон Міном і Чон Чжі Хьон у головних ролях. Фільм застосовує прийоми магічного реалізму¹ до проблем, що виникають через нарцисизм малих відмінностей², який вражає сучасну корейську свідомість.
Сон Су Чон - продюсерка, яка вже третій рік працює в невеликій компанії. Вона спеціалізується на історіях, що цікавлять людей. Вона прагне створювати ці неглибокі історії заради своєї амбіції - одного дня стати корейською Опрою Вінфрі. Однак вона доходить до кінця того, що залишилося від її гордості. Одного дня, після кількох місяців без зарплати, вона виходить зі свого офісу з камерою компанії, щоб зняти сюжет про лева, який, вочевидь, відмовляється їсти свою їжу. Дорогою вона натрапляє на грабіжника, але її якимось ... чином рятує Супермен у гавайській сорочці.
Історія допомагає холодній, розважливій Су Чон пробудитися до того, що справді важливо в житті.
Фільм створений на основі реального випадку. Деталей розкривати не буду, але про це ви дізнаєтесь в кінці фільму.
Чудовий фільм про прості речі. Здається, що це банально і всі розуміють, але насправді, якби це всі розуміли, то світ зараз був би в куди кращому стані. Саме від таких простих речей і залежить майбутнє людства. Наука, медицина і технологі розвивалися б куди швидше, якби не доводилось фінансувати речі і галузі, які виникають через те, що люди банально не можуть спокійно вжитись одне з одним.
Я б рекомендував всім студіям світу не гнатись за кількістю контенту, а просто вставляти в прокат фільми попередніх років по всіх країнах, адже так багато людей не оцінили чимало хороших, добрих картин.
Також у фільмі одні з моїх улюблених акторів.
P.S.
1. Магічний реалізм, магічний реалізм або дивовижний реалізм - це стиль або жанр, який представляє реалістичний погляд на світ, включаючи магічні елементи, часто розмиваючи межі між домислами та реальністю.
2. У психоаналізі нарцисизм малих відмінностей (нім. der Narzissmus der kleinen Differenzen) - це ідея про те, що чим більше у стосунках чи спільноті спільних рис, тим більша ймовірність того, що люди в ній будуть вступати у міжособистісну ворожнечу та взаємне висміювання через підвищену чутливість до малих відмінностей, які вони вбачають одне в одному. Термін був введений Зигмундом Фройдом у 1917 році на основі більш ранньої роботи англійського антрополога Ернеста Кроулі.
Творці фільму такі: "Давайте візьмемо Стейтема і зробимо щось схоже на Джона Уіка. Буде помста за стару, і за вулик. Який вулик? Та я був на пасіці у кума, він розповідав про вулики і таке інше. А. Ну так а фільм тут до чого? Ну є ідея зробити надсекретну організацію найманців яка захищає вулик. Добре, це ж Стейтем - немає різниці. А є вільні сценаристи? Ні. Страйки ж. Ну ОК, моя 9 річна донька хоче спробувати себе в ролі сценариста. Добро? По руках."
Такого байдужого та млявого Стейтема я ще не бачив. Складається враження, що він просто прийшов на знімальний майданчик «відбути зміну». Екшн-сцени — другосортні. Його герой просто входить у натовп спецпризначенців і заявляє: «Я той, кого ви шукаєте, зараз буду вас бити». Після цього легко розкидає з десяток бійців, повністю екіпірованих і озброєних. Проблема не лише в абсурдності ситуації, а в тому, наскільки тупо це виглядає. Бойова хореографія — нудна і без вигадок, все це ми бачили вже сотні разів. Жодних нових трюків чи ... свіжих ідей. Хочете приклад гарного бойовика з крутим екшеном? Будь ласка: Евакуація (обидві частини), Джон Уік (перший), серіал Punisher, Сікаріо (1 та 2). І це лише деякі з гідних прикладів.
Смішні і жалюгідні персонажі. Першу сходинку тут займають два копи що йдуть слідом за Бджолярем. Настільки карикатурні що аж смішно! Після кожного вбивства вони приїжджають на місце події з дуже розумними обличчями, особливо ця Emmy Raver-Lampman донька вбитої бабці. Такого тупого непотрібного персонажа ще й годі прошукати. Наведу приклад їх діалога:
- Є хоч найменший шанс що чувак який спалив Юнайтед Дата Груп може бути орендарем сараю твоєї мами?
- Це бджоляр! Я втратила цноту в тому сараї.
Як казав один з коментаторів - якби це був фільм рофл або хоча б чорна комедія було більш менш зрозуміло. І це не тільки моя думка, почитайте критиків вони теж м'яко кажучи не у захваті від неї. Ну а її напарник це взагалі пісня, він просто поддакує весь час і все. Вони навіть не роблять вигляд що щось розслідують) До того ж допустити якихось низкорангових копів аж до самої великої бджілки (не буду спойлерити) видається геть неправдивим. А і окрема сходинка позору для іншої бджолярки яка приїхала по Стейтема - це кіно комедійне просто. Найкрутіша ассасін світу в малиновому плащ пальто з ірокезом. Боже збав мене від такого щоб я дивився ще раз.
4 бали цей недофільм отримав виключно за мого старого приятеля Джош Гатчерсон. Мені просто приємно що з того часу як я вперше його побачив в серіалі Future Man він доріс до успішного (фінансово) П'ять ночей у Фредді та ось Бджоляр. І зіграв свою роль розбещеного синка чудово.
Підсумовуючі, можу сказати якщо ви затятий фанат Стейтема або ви бачили взагалі всі порядні бойовики - можете подивитися і Бджоляра. Якщо ж є вибір глянути щось інше я не рекомендую цей фільм.
Сюжет цієї частини "Повороту не туди" полягає на паразитуванні на екстремальних психічних захворюваннях пацієнтів лікарні, яка колись була притулком для багатьох надзвичайно дивних людей, над якими чи то ставили якісь експерименти чи то намагались їх дослідити і "вилікувати" різними диким способами. Лікарня занепадає і про неї всі забувають.
Через багато років в це закинуте (але все ж таке, ніби за ним хтось доглядає) потрапляють безтурботні друзі і починається ряд подій, які можна прокоментувати лише як "та що ж ви робите, точно помрете від цього!".
У цій частині повертається певне відчуття напруженості, змішане з огидою та жахом. Завершення надзвичайно безглузде.
3/10.
Марк, артист-мандрівник, повертається додому на Різдво, коли його фургон ламається посеред безладного містечка з дивними мешканцями.
Погодьтеся, доволі стандартний початок для фільму жахів. Але цей фільм представник жанру New French Extremity (новий французький екстремізм) - тож перегляд не буде чимось легким і приємним.
В стрічці є кілька особливо цікавих сцен - це танець в барі, і особливо мені сподобалося все що буде відбуватися в трактирі в кінці фільму. Спочатку крик від безсилля та камера як карусель під сміх недоумків, а потім червоне світло (певно відсилка до Незворотності і сцени в підземному переході) і вереск свині. В іншому ж історія доволі повільна, неспішно знайомить нас із хазяїном трактиру. Він розповідає про свою дружину, яка покинула його і про те що з того часу він не може бути смішним (в минулому він був клоуном). А поруч, в занедбаному селі живуть не менш дивні чоловіки селяне. У них є свої дивні пристрасті, але всіх об'єднує одне - всі щось хочуть отри ... мати від мандрівного артиста.
Назва фільму перекладається як Голгофа або Випробування. Якщо поглянути з точки зору біблійного перекладу, то певно автори фільму порівнюють страждання Марка як фізичні так і моральні з Христом. Марк невинний, але його подорож стає важким випробуванням, де він стає простим об’єктом в очах своїх викрадачів, що відображає те, як історично ставилися до жінок.
Фінал не розчаровує, можливо він трішки відкритий але задовольнить вас і не змусить ламати голову і шукати відповідей в інтернеті.
Цікавий факт - в фільми знялася Brigitte Lahaie, відома акторка фільмів для дорослих кінця 70х років.
Несподівано, але цей фільм про дослідження катакомб у пошуках філософського каменю має глибокі психологічні та філософські теми.
Фільм динамічний, якісно знятий і є ідеальним прикладом жанру found footage.
На початку, десь чверть часу, це справжнісінька Лара Крофт або Індіана Джонс — з розгадуванням написів на мертвій мові, ризикованим дослідженням катакомб в Ірані та відвідуванням різних локацій для збору даних.
Потім — збір команди та ознайомлення з історією Паризьких катакомб (де покояться останки майже шести мільйонів людей) і занурення в підземелля. Нарешті, можна отримати адреналін і порцію жаху з відчуттям відчаю, яке викликають вузькі тунелі та низькі стелі, що тиснуть на головних героїв серед залишків людських кісток на підлозі. І так — вони знаходять омріяний скарб, але не все так просто, як їм хотілося б.
Я підозрюю, що саме остання третина фільму може бути причиною занижених оцінок. А все тому, що, як я вже казав на початку, фільм не лише про замкнуті простори з ... атхлих печер — він також про самопізнання.
Фраза "Що нагорі, те й внизу" не випадково є основною ідеєю фільму As Above, So Below. Це один із ключових принципів герметизму, який стверджує, що все у світі взаємопов'язане: зовнішні події відображають внутрішній світ людини.
Філософський камінь, який шукає головна героїня, є символом трансформації та безсмертя в алхімії. Її подорож через катакомби стає метафорою духовного очищення від провин і страхів, які переслідують кожного персонажа.
Катакомби у фільмі відображають структуру кола пекла, подібно до Божественної комедії Данте. Персонажі стикаються зі своїми гріхами та внутрішніми демонами, які змушують їх боротися з власними провинами.
Таким чином, фільм досліджує глибокі психологічні та філософські аспекти людського буття: боротьбу зі страхом, провиною і пошуки сенсу життя.
Фільм The Blackcoat's Daughter може відлякати деяких глядачів через свій повільний темп, тож перед переглядом варто налаштуватися на розмірену оповідь. Однак це того варте, особливо заради акторського складу! Для юних шанувальників Кірнан Шипки це справжня насолода, адже вона чудово вписується в атмосферу фільму. Люсі Бойнтон зі своїми аристократичними британськими вилицями та Емма Робертс також переконливо втілюють свої ролі, додаючи глибини історії.
Сюжет розгортається у кількох часових проміжках, але не варто переживати за фінал — він кристально зрозумілий. Попри деякі коментарі про складність фільму, насправді він не є заплутаним. Основна інтрига — чи події відбуваються під впливом потойбічної демонічної сили, чи це лише результат психічного зриву головної героїні Кет.
Окремо варто відзначити музику — композитор чудово підсилює атмосферу, додаючи напруги в потрібні моменти. Музика стає невід'ємною частиною сюжету, допомагаючи зануритися в атмосферу зимової ізоляції ... та передчуття трагедії.
Фільм добротний. Його темп, можливо, сподобається не всім, а сюжет не надто оригінальний. Але сильні акторські роботи та занурення у світ холодної самотності компенсують ці недоліки.
Як ми сприймаємо наші сни? Без сумнівів, всі по різному, але є і дещо загальне - сни це щось абстрактне, нечітке. Ось тільки що рядом з тобою одна людина, за мить вже інша. Зараз ти обираєш щось у магазині, і раптом розумієш, що насправді ти знов в школі за партою. Нема нічого постійного, все змінюється, тече, сонний мозок намагається з цього всього побудувати щось логічне та стійке, постійно шукаючи пояснення, а не знаходячи їх, сам же їх і вигадує.
Я сподівався побачити щось на зразок Аліси Льюїса Керрола в сучасному оточенні. А побачив шпигунські ігри зі стріляниною в статичному оточенні, повторені тричі. В трейлері мене зачарувало видовище небокраю, що загортається над головою - це виявилося єдиною подібною сценою.
У фільмі герої намагаються імплантувати ідею у мозок людини. Так саме, якимось дивним чином, сам фільм імплантує у мозок глядача думку про те що це геніальний фільм талановитого режисера. Як ще пояснити, те що така кількість людей не вагаючись ставить йому десятку ... . На мій погляд, це найбільш переоцінений фільм зі всіх мені відомих. Як би не ця прірва десяток, від мене оцінка була 6 (нормально), але я навмисно занизив йому оцінку, це мабуть єдиний фільм де я так вчинив.
У третій серії "Повороту не туди" повністю формуються канони цієї серії, але сюжет справді повертає не туди. Попри вже стандартний початок, тут на нас чекає незвичайна зміна сюжету, ми вже знатимемо хто виживе, а хто ні, хоча й завершення може здивувати. Як на невеликий бюджет, цей фільм вийшов досить цікавим.
5/10.
Знаючи, наскільки мені подобаються оригінальні перші два фільми, я навмисно абстрагувався від них перед переглядом цієї стрічки, аби свідомо переглянути її, як незалежний твір, власне так, якби я вперше взагалі дізнався про мисливців на привидів. І це мені допомогло навіть з цікавістю дивитись цей фільм. До моменту фінальної битви, яка виглядала ну як скопійована фінальна битва Гаррі Поттера з Волдемортом – струмені світла, напружені обличчя, совгання по землі. Та й сама головне героїня виглядає, як female версія чарівника в окулярах. Якби я нічого не знав про оригінальні частини, то цей фільм залишав би багато питань. Можливо, на це творці й розраховували, що зовсім юні поціновувачі різних привидів зацікавляться старими фільмами і там знайдуть відповіді на свої запитання.
Саме в цій частині починається та безглузда кровʼянка, яка буде властива наступним серіям. Саспенс зникає повністю, починаються екшн і треш. Але, потрібно сказати, навіть досить цікавий. У фільмі, на додачу до сцен сексуального характеру (так, тут зʼявляються циці), розкривається сімейне життя потвор-канібалів. Плюс за військового, який фактично і врятував всю ситуацію – без його вмінь цей фільм був би набагато коротшим.
Завжди ставлюсь з певною насторогою до фільмів та серіалів, зняті американцями про Європу та європейську історію, особливо про історію античної Європи. Це якби знімати фільм про Нью-Йорк у Франкфурті-на-Майні або про Маямі чи Лос-Анджелес у Барселоні чи Сицилії, чи навіть в Одесі або Криму. Локації не ті, дух не той, відчуття історичного такту не те. Але не у випадку з серіалом "Спартак". Тут американці перевершили будь які сподівання і спростували мої скептичні очікування.
Події серіалу в основному обертаються навколо одного з етапів життя фракійця (за новим правописом ми мали б писати "тракійця") на прізвисько Спартак, який під час військової служби потрапив до римської неволі, був проданий до маєтку (людус) і став гладіатором. Його справжнє імʼя ми так і не дізнаємося. Перед потраплянням до неволі майбутній Спартак живе звичайним провінційним життям зі своєю коханою, але за велінням римської армії вирушає на західне узбережжя Чорного моря на війну з Мітрідатом ... – очільником причорноморської староукраїнської держави (закреслено), очільником Боспорської держави. За цю службу римляни обіцяють фракійцям допомогу у протистоянні з ґетами – диким племʼям десь з надр Дакії. Детальної історичності у цьому серіалі шукати не варто, та й не потрібно. Хоча певною мірою вона тут присутня. Є головний герой (ми ще не знаємо, як його звати, але вже вболіваємо за нього з першої ж серії), є інші фракійці (втім і дружина головного героя), є дика Дакія, є легат Клавдій Глабр, і є римляни. Тому йдемо далі. Саме вже на початку серіалу римляни постають негативними персонажами, жорстокими, пихатими, спраглими влади, підступними і хтивими. О так, тема розпусти та хтивості тут розкрита на 500%, особливо у першому сезоні "Кров та пісок" 2010 року. І до речі, серіал "Спартак" складається фактично з чотирьох повноцінних частин, які варто переглядати у наступному порядку:
Сезон 1 "Кров та пісок" 2010;
Приквел "Боги арени" 2011;
Сезон 2 "Помста" 2012;
Сезон 3 "Війна проклятих" 2013.
Хоча, хронологічно можна почати перегляд саме з приквелу.
Не варто переказувати сюжет, а лише те, чому серіал мені так сподобався. У неволі Спартак зіштовхується з двома світами – з такими ж рабами, як і він, яких стягують зі всіх куточків підкорених Римом земель – маврів, германців, сирійців, галлів (а де протословʼяни?), та власне з римлянами, для яких гроші, слава і розпуста є сенсом життя. І якщо з першим світом Спартак більш-менш дає собі раду, час від часу міряючись довжиною та товщиною свого прутня зі іншими (не дослівно звісно ж), то з другим світом – світом римлян, все набагато складніше. Тут входять до гри маніпуляції, гроші, примус, біль та інші неприємні речі. Але Спартак йде на будь які душевні та тілесні жертви, бо у першому сезоні в нього є одна дуже благородна мета. В другому сезоні буде ще одна благородна мета, в третьому ще більша благородна. Саме у неволі, через важкі випробування та сотні боїв, через приниження та муки Спартак знаходить вірних побратимів, з якими пройде до кінця. Кожна сцена тут переповнена пафосом, чи то бійка, чи гладіаторські змагання, чи то промова Батіата – власника людусу, який без слів "прутень" та "бидло" не здатен сказати й речення. Два світи – світ рабів та рабовласників міцно переплітаються між собою і вже не зрозуміло, хто ким тут насправді керує. Адже Спартак і його побратими щоразу більше проявляють честі, гідності та інші шляхетні риси, а римляни – щоразу більше підступності та хтивості. Інколи всі ці пафосні сцени виглядають, як комедія, але з плином кожної серії набувають гіркого трагізму.
Власне перший сезон переповнений прутнями, персами, оргіями, зляганнями, струменями крові і загальним рівнем перебільшеного пафосу з фокусом на справжніх дружбі, коханні, відданості. Саме у цьому сезоні серіал захопив мою увагу і я його переглянув просто таки на льоту. З кожною серією прутнів та сексу стає менше, зʼявляється більше трагізму та відчуття неминучої фінальної битви. Після першого сезону хочеться взяти до рук короткий гладіус і вигукнути латиною або рідною мовою когось із рабів: "на прутень Юпітера, ви взагалі здатні тримати мечі у руках?". Після другого сезону хочеться вигукнути "воля понад усе!" (як же це нам українцям близько до серця). Після третього сезону хочеться прогриміти латиною, щоб почули всі римляни-гнобителі: "Рим буде наш!".
Якщо перший сезон має домашню атмосферу людусу та арени, другий все ще локальну атмосферу околиць міста Капуя, то третій сезон показує нам, як сила і прагнення до свободи колись пригноблених рабів здатні похитнути цілий Рим, так і славу, гнів, тактику і стратегію останнього.
Це чудовий серіал. Дуже рекомендую до перегляду. Тут єдиним мінусом може бути лише відсутність детальної історичності. А українське озвучення, особливо першого сезону є неймовірним, голоси і переклад підібрані ідеально.
9/10. Про цей серіал можна написати ще багато вражень. Тому переглядайте і не пошкодуєте.
Цьому вже не новому жахастику з початку 2000-х ще властива певна атмосфера напруження (suspens), яка була повсюдною у ще старіших стрічках даного жанру. Тут ще відсутня безглузда і комедійна кровʼянка останніх серій цього фільму (так сталося, що я її почав переглядати з кінця), головні герої ще не такі безпорадні, а антагоністи ще не всесильні. Перша частина "Повороту не туди" є досить коротким фільмом і переглядається цікаво, особливо зважаючи на те, що стрічці ось вже більше 20 років і деякі канони жанру вже трохи змінились.
І хоча це ніяк не висвітлено в сюжеті, головна героїня гордо носить футболку з гербом Албанії. І так, акторка виявилась албанкою з походження.
6/10 з натяжкою і лише у порівнянні з останніми малобюджетними серіями.
Єдиний плюс цього фільму, що все відбувається не зовсім так, як би хотілось глядачеві і якісь віддалені натяки на фільм "Hellraiser" через коментарі увʼязненого маніяка. Все інше це суцільні нісенітниці і подекуди гротескові криваві сцени, які виглядають ніяк інакше, ніж чорна комедія. Є багато інших кращих жахастиків. Взагалі не рекомендую до перегляду цю частину Повороту не туди. Звісно, якщо ви не маєте намір переглянути всі частини цієї серії.
Фільм «Ірландець» заснований на біографічній книзі Чарльза Брандта «Я чув, ти фарбуєш будинки» (що ганстерською мовою означало людину, яка займається замовними вбивствами) і розповідає про життя Френка Ширана на прізвисько «Ірландець». Френк - ветеран в'єтнамської війни, далекобійник, який після знайомства з авторитетом гангстерського світу Расселом Буфаліно, стає кілером. Кримінальна сім'я отримує постійну «фінансову допомогу» від американського лідера профспілок Джиммі Гоффи. Френка, відомого старанністю у справі, направляють до Гоффи, для нагляду і виконання деяких завдань.
«Ірландець» - міцно збитий фільм старого класичного зразка кінематографа. Події тут розвиваються неспішно, автор намагається зачепити і показати глядачеві кожну деталь, що стосується головної ідеї оповіді. Примітно й те, що тут немає нав'язаних сучасними тенденціями нетрадиційних статевих стосунків, недоречної расової переваги пригноблюваної сторони чи фемінізації персонажів. Усе витримано в сце ... нарних необхідностях, що дало змогу режисерові повноцінно реалізувати свої ідеї.
Лиш нещодавно Мартін Скорсезе критично відгукувався про жанр коміксу в кінематографі, про його засилля і перманентну експансію. І як підсумок представив власний фільм у такому вигляді, в якому бажав би бачити кінематограф як такий - як мистецтво, як кропітку роботу над сценарієм, режисурою, акторською грою. На головні ролі «Ірландця» Скорсезе бере трійцю гангстерського кіно, що вже стала класичною: Роберта Де Ніро, Аль Пачіно, Джо Пеші.
Актори в «Ірландці» відіграють майстерно, переконливо, відмінно вживаючись у свої, колись звичні ролі. Однак вік дається взнаки. Навіть омолоджені спеціальною графічною технологією головні актори виглядають втомленими і застарими для гангстерських справ. Безумовно, кожному з них - чи то Пеші, Пачіно, чи то Де Ніро - чудово б підійшла роль такого собі «Хрещеного батька», але не моложавих «реґіме» або імпульсивних кар'єристів. У цьому плані найвдаліше в роль вписався Джо Пеші, який якраз таки і вдає із себе одного з авторитетних голів мафії.
Сама назва фільму Скорсезе вводить в оману. Чому посприяла і рекламна кампанія картини. Від «Ірландця» очікували здебільшого героїчної пригоди - в традиційному розумінні - зльоту і падіння головного героя, найманого вбивці. Але режисер намагається охопити цілу історичну епоху, включно з профспілками, президентом, прокурором і всюдисущою всесильною, але «правильною» мафією. Через це глядач може загубитися в сюжеті, особливо якщо не знайомий з історичною відповідністю. Хоча таке рішення Мартіна Скорсезе логічне і виправдовується сюжетом, де в одній із фінальних сцен головний герой розуміє, що покоління змінюються разом із кумирами і те, що раніше здавалося важливим, відходить у минуле разом із ним, а те, що справді має позачасову цінність, так і лишається цінним і, на жаль, часто навіть не набутим.
«Ірландець» - фільм не зовсім розважальний і орієнтований переважно на вузьку аудиторію. По-перше, на тих, хто виріс на гангстерських фільмах або добре знайомий з цією тематикою, по-друге, на тих, хто цінує глибокі, витончено зроблені кінокартини, і, по-третє, на тих, для кого історія з Кеннеді і Гоффа досі залишаються колишньою дійсністю, а не всього лише маленькою частиною забутої історії.
І хоча ідея фільму більш-менш зрозуміла, але при перегляді щоразу не полишало відчуття "а що саме автор тут мав на увазі?". Як на мене, фільму бракує саме лінійності і якогось плавнішого перетікання однієї епохи в іншу, однієї події в іншу. Не у всіх глядачів є талант розуміти прихований символізм в тих чи інших речах, зображених у фільмі.
Сцена з летючим ЗАЗом взагалі ніби скопійована з Гаррі Поттера, елементи фентезі викликають лише "ну для чого це було додавати?", а інші сцени ніби поставлені в ляльковому театрі і часто є затягнутими. Шкода, але фільм виглядає дуже нішевим, навіть для вузького кола глядачів.
6/10. Великий плюс за Семена Босого, саме десь так козаки і виглядали у 16-17 століттях.