"Моя юна тітонька" або "Ікла тигриці" - гонконзький комедійний бойовик 1981 року від студії братів Шоу. Режисером фільму є Лау Кар Люн, а головні ролі виконують Кара Хуей, Сяо Хо, Ван Лун Вей та Ґордон Лю.
На відміну від більш серйозних фільмів Лау Кар Люна про бойові мистецтва, "Моя молода тітонька" - це загалом безтурботна комедія
присвячена кунг-фу, відома завдяки сильній жіночій ролі Кара Хуей та поєднанню екшену, гумору і культурних коментарів.
Фільм має унікальну сюжетну лінію, де молода жінка, Чен Тай Нан, виходить заміж за літнього землевласника, щоб захистити його багатство від жадібного племінника. Це запускає ланцюг подій, пов'язаних із боями бойових мистецтв, культурними зіткненнями та комедійними непорозуміннями.
За роль у цьому фільмі Кара Хуей отримала нагороду за найкращу жіночу роль на першій Гонконзькій кінопремії. Лау Кар Люн знову взяв Кару Хуей на роль у фільмі "Леді - бос", який повернувся до схожої тематики. ...
Дія фільму розгортається під час культурних змін у Китаї, що відображається у взаємодії персонажів з новою модою та соціальними звичаями, що призводить до гумористичних ситуацій.
Критики хвалять фільм за сильну жіночу роль, захопливий сюжет і цікаве поєднання екшену та комедії. Рецензія на Letterboxd відзначає, що бойові сцени плавно інтегровані в оповідь, розвиваючи персонажів та їхні стосунки. Інша рецензія на LoveHKFilm.com підкреслює гру Кара Хуей, відзначаючи її вміння бути одночасно авторитетною і чарівною.
Деякі критики вважали, що у фільмі можна було б дати жінці більше свободи дій у кульмінаційному моменті, оскільки чоловічі персонажі зрештою займають центральне місце у фінальному протистоянні.
Фільм "Моя юна тітонька" вважається класикою творчості "Студії Братів Шоу", яку цінують за унікальну історію, сильну жіночу роль та захоплююче поєднання екшену і гумору. Це фільм, який резонує з аудиторією, що цікавиться бойовими мистецтвами або фільмами про них, культурними дослідженнями та сильними жіночими персонажами в кіно.
Головною перевагою цієї молодіжної комедії (з елементами драми) є досить характерні персонажі, які запамʼятовуються вже після кількох сцен. Тут зібрані типові архетипи подібних стрічок – герой-альфа, герой-гамма, героїня-альфа, героїня-бета, пубертатні підлітки, мудрі прибиральники, жорсткі тренери тощо. Навіть одиничні сцени з викладачами дуже запамʼятовуються.
Ставлю цьому фільму 7/10 – де дуже висока оцінка для такого жанру, саме через характерність персонажів.
Серіал дійсно затягує. Подивився весь сезон на одному диханні. Атмосфера, музика, гра акторів - усе зроблено якісно. В плані загальної подачі, операторської роботи і стильної картинки - рівень високий. Але чи все так ідеально?
Головний герой - травмований нарцис, класичний типаж у дусі Шерлока (Камбербетча) або доктора Хауса. Холодний, замкнутий, різкий, з тлом у вигляді особистої трагедії. Мене такі персонажі радше дратують, ніж захоплюють. Але команда навколо нього вийшла цікавою: харизматичний коп із лікарні, чітка й уважна асистентка, та сирієць-напарник, який додав гостроти. Каст у цілому дуже вдалий.
Основний мінус - це затягнутість. Дев’ять серій це забагато для цієї історії. Ідеальний об’єм шість. Бо замість руху вперед ми отримуємо ходіння по колу. Постійні флешбеки, повтори цілих сцен, штучне затягування часу. Можна було спокійно викинути годину-дві і нічого не втратити.
Лінія з жертвою швидко набридає. Забагато мелодрами. Хотілося більш жорсткого трилера з напругою, ... розслідуванням, а не стосунками і беззмістовними діалогами. Видно, що зроблено ставку на масового глядача, і це відчувається. Хоча сюжетна лінія з братом вийшла вдалою і цікавою.
А от що реально розчарувало - відсутність гідного антагоніста. Нашому «геніальному» слідчому протистоять… стара бабця і якийсь містер Х. Це виглядає дрібно. Усе це нагадує розкручування пружини без жодного фінального удару. І коли доходить до твісту, то він не працює як треба - просто не віриш у таку історію. Неправдоподібно, що психічно нестабільна людина могла так довго і успішно тримати всіх за носа.
І якби ж то це все. Справу, з якої все почалося - ту саму, через яку герой і напарник постраждали, так і не розкрили. За 9 серій! Закинули гачок на наступний сезон.
Доречі роль сирійця грає "шведський" актор народжений у москві російською матір’ю та курдським батьком із Сирії. Особливо прикро, бо персонаж справді хороший.
Подивився з інтересом, але другого сезону не чекаю.
Така собі поробка, що не прямо погана, але й не наповнена якимось корисним змістом. Усе відбувається на задвірках чарівного світу, якому загрожує Алхімік, але в чому його загроза неясно. Винесений у назву дракончик не дуже то й потрібний для сюжету, бо Клара має власний мотив вирушити в подорож. Дуже багато недоказано. Чому Єнот говорить з німецьким акцентом і боїться висоти? Хто дав Кларі сувій? Яка цифра в ньому втрачена? Звідки взялися дракони і чому всі вони малюки? Надто багато сцен із Клариними трьома мавпами, що постійно роблять якусь дурницю.
У підсумку це фільм, де всього мало. Мало подій, мало розкриття персонажів, мало відповідей. Єдиний однозначний плюс у графіці, що значно краща за "Микиту Кожум'яку".
Фільм Великий Рік залишає досить не однозначні, але точно позитивні враження. Хоча фільм позиціонується як фільм про птахів, але він радше про людей, пріоритети і їх вибір в житті -
Піти на нудну роботу чи зайнятися гобі на яке довго відкладав?
Вийти на пенсію і здійснити мрію чи залишитися босом компанії?
Бути щасливим сім'янином чи кинути усе через одержимість?
Цей фільм важко стосувати до якогось жанру, він особливий і не подібний до інших, він має власну неповторну атмосферу, або так би мовити "вайб". Гарно підібрані саунди та гарна хімія між персонажами.
Ще тут здійснилося щось не можливе, коміки вийшли зі свого звичного амплуа - Джек Блек не зіграв тут "Джека Блека", Стів Мартін не зіграв "старигана гумориста", а Овен Вілсон не зіграв "Хвацького серфера крутелика".
Українське дублювання тут - нівроку, гарно підібрані голоси не зважаючи на те, що дубляж не офіційний, а від 1+1.
ОСОБЛИВА ШАНА перекладачам, вони ум ... удрилися дібрати українські автентичні, енциклопедичні назви для безлічі птахів.
Словом, сміливо дивіться цей фільм, не пошкодуєте, це я вам гарантую.
Легкий фільм, але з глибокими сенсами. Попри свою нібито поверхневість та сповненість жартами стрічка-комікс насправді розповідає про суспільну проблему, яка стосується кожного з нас. А саме щоденне носіння невидимих масок, аби відповідати запитам безликого соціуму. Під цими невидимими масками ми ховаємо свої справжні бажання, свої образи та прагнення, свої страхи і взагалі щирих себе. Так і живемо – десь змовчати, десь стерпіти, десь проявити удавану доброту тощо.
Але що, якщо цю невидиму маску, котра постійно нас пригнічує, замінити на іншу, яка власне відкриває наше справжнє єство? Про це згодом.
Таким несправжнім життям і живе банківський клерк Іпкісс з Edge City, терпить своє начальство, хамовитих перехожих, хитрих співробітників, злу господиню квартири, де він знімає кімнату. Іпкіс пригнічує свої бажання і не вірить що он та білявка, одна з клієнток банку, здатна взагалі звернути на нього увагу. Єдиною його розвагою є мультики і пес Майло.
Але в житті є багато випадковос ... тей. Все змінюється, коли Іпкіс знаходить чарівну маску чи то маска знаходить його. Маска родом зі Скандинавії, 5-6 століття нашої ери, нібито давньоскандинавського бога Локі, якось повʼязана з Вальгаллою та Одіном. Але всі ці подробиці від скептичного професора нас мало цікавлять, адже найбільш очікувані моменти у фільмі – це перетворення сірого клерка Іпкіса в яскравого The Mask. Таких перетворень у фільмі всього декілька і вони, як на мене, є найбільш очікуваними моментами.
І про справжнє єство. У фільмі процес одягання маски це насправді знімання всіх своїх масок. Іпкісс з одяганням маски одразу робить те, про що напевно мріяв щодня – потанцювати з тією білявкою, заробити (або швидко отримати) великі гроші, у комічний спосіб познущатись зі своєї господині помешкання, дрібних бандитів коло свого підʼїзду та з поліції і дідько знає про що ще, якби фільм був довшим. Скидає маски не лише Іпкісс. Головний антагоніст теж встигає перевтілитись і відкрити своє справжнє єство. Вже будучи злим, він перевтілюється просто таки на потворного демона, який пригнічує всіх навколо. Песик Майло теж встигає перевтілитись і зробити те, що його хазяїн завжди йому забороняв. Фільм залишає нас із питанням "А як би поводився той чи інакший персонаж, якби одягнув маску?"
Ставлю оцінку 9/10. Мені не подобаються мʼюзікли, елементи яких можна знати у Масці, але загалом сцени із танцями та музикою не затягнуті і завжди завершуються чимось дуже кумедним. Фільм краще переглядати в оригіналі, адже Маска часто імітує різні акценти.
Якби не слава першої частини, то ця виглядала б як якась дипломна робота студентів-першокурсників провінційного театру десь в Каліфорнії.
У другій частині багато дефекації та вомітації. Чомусь це, за задумом авторів, має бути смішно. І якщо справді смішних сцен у цій стрічці небагато, то гра деяких акторів, як от Анни Ферріс, все рятує.
Обожнюю дивитись серіали з дуже полярними оцінками. Це завжди ознака непересічності.
Отже, за сюжетом в Південній Кореї, де забороняється вогнепальна зброя, де навіть банди вживають лише ножі, раптом з’являється велика кількість нелегальної зброї.
З першої ж сцени «КУРОК» вражає якістю виробництва. Кінематографія чудова, сучасна та атмосферна. Місто в серіалі виглядає холодним та ворожим до людей, що підкреслює напругу та тривогу. Кожен епізод знятий дуже ретельно, з чудовими композиціями.
Екшн сцени жорстокі та реалістичні. Гучні постріли, відчай, крики поранених, наростання страху – це все так реалістично. Звук, монтаж, темп дій – все ефектно, якісно.
Драма не романтизує насильство — вона показує його жахливу непередбачуваність. Звичайні люди раптово опиняються в ситуаціях життя і смерті. «Курок» досліджує, як вони реагують. Одні чіпляються за свої цінності, інші впадають у агресію, зумовлену страхом, і багато хто починає сумніватися, що насправді означає «справедл ... ивість». Напруга не лише фізична, а й глибоко психологічна та етична. Основна концепція така: чи варто дозволяти звичайним людям карати злочинців, коли система дає збій?
Та в центрі дорами є протистояння двох людей – Лі До та Мун Бека, поліціянта та продавця зброї.
Лі До (в чудовому виконанні актора Кім Намгиля) колишній військовий снайпер, який вирішив стати поліціянтом, щоб боротись зі злом силою закону. Він, переобтяжений минулими травмами, дав собі слово, не брати до рук зброю.
Навпроти нього Мун Бек, якого не можна вважати просто лиходієм, абсолютним втіленням зла. Актор Кім Йонкван вразив своєю грою. Психопат з трагічною передісторією та неймовірною харизмою. Їхні спільні сцени напружені, філософські та емоційно заряджені.
Але не лише вони. «Курок» показує нам людей, живих людей, які стали «монстрами», які почали вбивати. Ми не погоджуємось з їх вибором, але ми їх розуміємо. І в цьому теж сила цього серіалу. Кожна дія людини має свою причину, незалежно від того, чи була вона змушена, чи керована помстою, гонитвою за метою, чи тоне у відчаї. Але як тільки дія зроблена, настає лише швидкоплинна мить полегшення... а потім тягар усього цього осідає важким болем на серці.
Що ще вразило. Серіал – це ніби дзеркало, де ми бачимо сучасне суспільство, перевантажене насильством на роботі, в школі, в публічному просторі. Суспільство, в якому неймовірно важко виживати, якщо ти слабкий. Дебати щодо контролю над зброєю, мітинги прихильників та опонентів володіння зброєю, провал роботи уряду, паніка, що наростає. Здається, це не зовсім вигадка, а можливий сценарій розвитку суспільства.
«Курок» — це набагато більше, ніж просто захопливий кримінальний серіал. Це соціальна драма, що спонукає до роздумів, яка здається надто реальною. Вона досліджує, як швидко люди можуть змінюватися, коли настає страх — наскільки тонка межа між порядком і хаосом.
Розумію, чому багато низьких оцінок, бо глядачі звикають до бойовиків, де супергерой буде боротись з абсолютним злом і добро переможе. Думати під час перегляду екшн фільмів ніби й непотрібно.
Моя рецензія розділена на 2 частини, бо так дивилась цей серіал.
Це історія про зло, що існує на острові Чеджу, та трьох людей, які борються з ним.
Серіал захопив. 6 серій продивилась з шаленою швидкістю. Навіть там, де сюжет дещо провисав, дивитись було цікаво. Дивилась, як містичну казку. Все сприяє цьому. Дуже гарні краєвиди острова Чеджу - загадковий темний ліс, океан, кам’яні фігури. Чудово вибрані ракурси знімання ще більше підкреслюють інтригу та нагнітають страх. Музика теж підкреслює гнітючу атмосферу серіалу.
Хороша акторська гра. Актор Кім Намгіль чудово витримує свій образ напівдемона, напівлюдини Пана. Ми не можемо зрозуміти, який він. Він сам не знає себе до кінця. Це дуже інтригує.
Актрису Лі Дахі я не бачила в інших проєктах. Але тут мені її гра сподобалась. Її помічник зауважив, що вона не бачить увесь світ, живе, ніби в криниці. Так живуть багаті люди, бо мають таку можливість. Актриса відтворює саме такий персонаж, самозадоволеної, не уваж ... ної до потреб інших людей молодої жінки.
Ча Ину в ролі католицького священника – то все ж якось дивно. Мені він здавався зовсім хлопчаком, навіть, коли за сюжетом мав бути сильним та дорослим. Здається, його роль не до кінця продумана, хоча, може в другій частині розкриється більше. Але ж він такий красунчик, що хай грає, що хоче і як хоче.
Шкода, що в першій частині так мало актора Сон Джуна. Ми тільки трошки побачили його загадкового персонажа Гунтана. Буду чекати другу частину, щоб побачити, яка частина його душі буде сильнішою – демонська чи людська.
Цікава була історія зі школяркою. Іноді можна зробити такі помилки, після яких повернутись назад вже неможливо. Потрібно вчитись контролювати свої емоції, щоб зопалу не причинитись до ще більшого зла.
2 частина.
Сподобалось, дуже сподобалось, неймовірно сподобалось продовження.
Флешбеки в минуле пояснили мотиви вчинків.
Гармонійно виглядають зйомки натури, може й покращені чудовою фототехнікою, фільтрами, візуальними ефектами та комп’ютерна графіка. Це було неймовірно прекрасно, це було доречно і не справляло враження надмірного затягування часу.
Акторська гра була феноменальною. Кім Намгіль чудовий актор. Його очі, його емоції, його любов – все таке правдиве. І хімія з актрисою Лі Дахі в ролі Міхо теж чудова. «Острів» — це не роман, але це історія кохання. Історія, з багатьма сюжетами, але один з них - безумовна любов. Глибока, позачасова, божественна любов. Пан і Міхо були глибоко пов'язані, навіть всупереч тому, що вона спочатку не знала, ким він був. Це історія набагато глибша, ніж здається. В ній є і чарівна перлина в душі та шматок, що потрапив в око Пану, в ній є слабкість, яку він відчуває, коли поруч з нею. Багато метафор для багатьох глибоких речей.
Священник та його Віра. Гра Ча Ину стала більш змістовна, в ньому відчувається внутрішня сила, яка була не дуже помітною в першій частині. Надзвичайно доречні слова Святого Письма, шкода лише, що не використали для цього канонічні переклади, бо звучало б більш переконливо. (Але то вже для тих, хто дуже глибоко копає).
Та все ж моїм фаворитом в цій частині є Сон Джун в ролі Ґунгтана. Ґунгтан тримає в серці помсту. Його переповнює гнів до Пана, який зберігає у своєму серці любов, надію та прощення. Сказати, що їх обох позбавили людських емоцій, було б абсолютною брехнею, оскільки помста є Ґунгтана людською емоцією. Помста, як мета відновити справедливість, покарати за зло, що вчинили невинним хлопчикам ті, які вважають себе сильними цього світу та володарями людського життя. Ґунгтан – це не абсолютне зло, як у фільмах про маніяків. Його таким зробили інші люди. І як же чудово, неймовірно прекрасно це показав актор Сон Джун. Яка глибина внутрішнього страждання, які сильні емоції. Як правдиво та потужно актор передає нам, що зло нищить не тільки всіх навкруги Ґунгтана, але і його самого.
Музика неймовірна. Музика робить серіал ще більш чудовим. Саундтрек абсолютно дивовижний. Музика була саме такою, яка повинна була бути, або тихою, або дуже потужною, як в останньому поєдинку серіалу. Одна й та сама пісня звучала кожного разу, коли Пан був у кадрі. Це було чудово.
І знову ж повторююсь - це один з кращих зразків саме корейського кінематографа. Саме корейці з їх історією, з їх принципами життя могли створити такий серіал. Пишу це не для того, щоб принизити інші культури, а щоб підкреслити саме відмінність, яку потрібно враховувати.
А може, просто потрібно любити? Любити ці нюанси гри акторів, ці напівпосмішки, ці приховані погляди й малопомітні жести, любити їх очі, що говорять більше будь-яких слів. Та й слова, слова, в які потрібно вслухатись. Бо там неймовірно багато інформації для роздумів. Цей фільм має багато прихованих змислів, тому він цікавий людям різного рівня сприйняття.
Це ніби цікава фентезі-історія про демонів, що живуть поряд і з якими потрібно боротись. Але на іншому рівні – це глибока філософська притча про призначення людини, про владу, про особисту відповідальність, про закон причини та наслідків. Як кажуть: «Хто може осягнути, хай осягне». Тож відкритий фінал, фінал, де зло не переможене остаточно, де боротьба триває, такий фінал ставить нові питання та спонукає до пошуку сенсу людського буття, до бажання зрозуміти, що робить людину людиною.
Фільм-пародія, який власне став певною іконою для пародіювання жахастиків та загалом фільмів про тінейджерів. Тут зібрані більшість архетипів саме американських фільмів подібних жанрів. Це, наприклад, вбивця, який ховається в неочікуваних місцях, гурт тінейджерів, які кудись вибираються на машині за місто, корумпована поліція, це й архетипи персонажів – цинічна красуня, реґбіст-альфа, звичайна незаймана дівчинка, яка про щось здогадується тощо. Але все це подається настільки очевидно та недолуго, аби глядач дивувався саме з очевидності та недолугості ситуації, а не з її характеру.
Стрічка сповнена примітивними, інколи навіть смішними, жартами, здебільшого сексуального характеру. Інколи жарти навколо сексу переважають над жартами про жахастик. Недолугість та очевидність переслідують нас до кінця фільму, хоча завершення досить неочікуване, але найуважніші глядачі зрозуміють все ще від початку фільму...
Мінісеріял «Злочин з багатьма невідомими» (1993) — це справдешня українська телесенсація, яка підняла «на вуха» усе Моє село одразу ж після двох перших Суботніх нічних прем’єрних серій на УТ-1 у Березні 1994-го (Моя 7-ма кляса)! По дорозі до Церкви на Ранкову Недільну Літурґію і з Церкви додому всі детально обговорювали сюжетні лабіринти-загадки «Злочину з багатьма невідомими». Після третьої Недільної нічної серії зацікавленість іще більше зросла й уже ширилася дорогою до Школи і цілою Школою — всі з нетерпінням очікували на продовження і бодай якийсь натяк на розгадку. Хоча Нічний телеПонеділок подарував усім одразу ж дві серії, та це ніяк не пролило світло на правду — ба, іще більше заплутало та викликало черговий шквал різноманітних здогадок і версій. На Вівторок великої надії не покладали. Зате Середа дала усі відповіді й розв’язка була шокуючою! Ми іще довго оговтувались — як так!?!? Прем’єра промайнула блискавкою й Ми всі очікували на повтор, бо були впевнені, що щось проґавили. ... Ранковий показ був доступний далеко не всім. Уже через рік, у 1995-му (Моя 8-ма кляса), УТ-1 подарував таку нагоду — дивилися дуже пильно, але загадка за загадкою унеможливлювали правильний здогад.
Специфічна атмосфера постановки цілком співзвучна з Моїм сприйняттям творів Івана Франка. Мінісеріял створено за мотивами саме Його ґазетних статей (що висвітлювали реальні події) і повісті «Основи суспільности». Закручений сюжет, де почергово переплітається Давнє і Нещодавнє Минуле з Теперішнім, сільське й міське життя, у сукупності з блискучим акторським складом і чудовою грою (завдяки якій прожито-створено численні невмирущі образи й характери), підсилюючим музичним супроводом і барвонаповненням — се шедевр поза часом та простором. Навіть сама назва «Злочин з багатьма невідомими» додає цій детективній драмі особливого сприйняттєвого присмаку. А яка багата і красива мова екранізації — суцільне задоволення защораз дивитися-передивлятися й заслуховуватися наче вперше.
Усім раджу до ознайомлення.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти!
Молодці. Я дуже переживав за Фантастичну четвірку, бо я люблю цих персонажів ще з дитинства. З огляду на стан Марвел в останні роки, мої побоювання росли. Та і остання екранізація Фантастичної четвірки була суцільним жахом. Та вони змогли. Це стильно, це візуально смачно, це цікаві персонажі в цікавому світі. За ними цікаво спостерігати, їх цікаво слухати, з ними цікаво подорожувати. І ти переживаєш за них. Як колись Тоні Старк, Тор, Халк і Капітан Америка стали основою для Саги нескінченності, так і Фантастична четвірка зараз стає основою подальших історій. Це той фільм який знає що він показує, який розуміє своїх героїв, знає їхню історію, поважає їхніх творців і поважає своїх глядачів.
На особисто мою думку "Фантастична четвірка: Перші кроки" – це прям класний кінокомікс, що знову повернув мою віру у Marvel!
Це стильний та візуально гарний фільм, з непоганим та масштабним сюжетом. Також мені дуже сподобалася ретро-футуристична стилістика світу де відбуваються події "Фантастичної четвірки".
Щодо акторського складу, то він в цілому нормальний, щоправда мені не дуже зайшов актор на роль Джонні Шторма, особисто мені здається що він не дуже підходить по типажу на роль цього персонажа.
Суперсили Фантастичної четвірки дуже класно передали візуально, особливо оці розтягування кінцівок Ріда Річардса ближче до кінця фільму – воно все зроблено прям круто та динамічно.
І хай ідуть в сраку ті люди, що критикували нову Срібну Серферку! Вона тут прям класна, це зовсім інший персонаж, який інтегрований в історію дуже органічно, як на мене. Також дуже сподобався візуально мені й головний антагоніст фільму.
Скажу чесно "Фантастична четвірка: Перші кроки&q ... uot; мені зайшла більше за "Супермена" Джеймса Ґанна саме як фільм, бо вона відчувається більш цілісною і добре тримається до купи.
Ще з плюсів – мені дуже сподобався саундтрек фільму, він тут прям вайбовий та класний. Треба буде якось його переслухати окремо :)
Коротше, в цілому "Фантастична четвірка: Перші кроки" – це прям круте сучасне супергеройське кіно, і особисто я навіть і не знаю що покритикувати.
Серіял «Острів Любови» (1995-1996) — розмаїто-неповторна кіноенциклопедія українського кохання та українських любощів на відтинку часу від Козацько-Чумацької доби до середини 90-х років ХХ-го століття. На час Вереснево-Жовтневої прем'єрної телетрансляції на УТ-1 у 1996-му році (Моя 10-та кляса) — це був справжній український кінопрорив, який неперевершено увійшов у тодішній кінопростір, здійняв чимало зацікавлено-усюдно-обговорювального галасу в Моєму селі й досі не втратив свого шарму та ваги.
Композиційно-унікально-бездоганно з’єднані та ориґінально-сюжетно пов’язані між собою десять послідовних фільмів, у центрі яких мотиви творів Олександра Олеся, Марка Вовчка, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини, Івана Франка, Гната Хоткевича, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Михайла Могилянського і Євгена Гуцала, — затягують, зачаровують, розчиняють у собі.
Основна сюжетна лінія-історія, а вслід за нею і кожна передісторія, оповідь та оповідка — особлива, змістовна, довершена ... , цікава, атмосферна, колоритна завдяки льоґічній зав’язці з драматично-трагікомічними контрастами-переливами, блискучій грі акторів і вдалому музичному й українсько-пісенному супроводу, локаціям і побуту.
Божественно-красива українська природа, сільське й міське українське життя упродовж століть, вишукана українська мова з реґіональними особливостями, одяг, містика, пристрасть, загадки, ноти, барви й відтінки взаємодоповнюються, взаємопідсилюються і взаємозливаються з коханням по-українськи, дихають коханням по-українськи, наповнюють коханням по-українськи.
А скільки ідеалів чоловічої і жіночої вроди тішить Моє око та скільки талановитих акторів діамантово викристалізували-увіковічнили своїх героїв. Тут немає ні другорядних ролей, ні дрібних сцен. Скільки чудових і яскравих спогадів та асоціяцій від численних переглядів. А як прикро, що майже цілковитий двадцятирічний занепад Українського україномовного кінематографу (починаючи з 1997-го), — неґативно вплинув на сотні кіноакторських і кінотворських доль.
Серіял «Острів Любови» (1995-1996) — се нетлінний український кіношедевр, такий єдиний у всьому Світі. Рекомендую всім подивитися і сформувати власну думку та поділитися враженнями.
Моя оцінка — 10 балів із 10-ти!
Як можна, використавши історію Європи після Другої світової війни, створити настільки сильний психологічний трилер, в якому кожна з 74 серій тримає в напруженні, а фінал перевершує всі очікування?
Звичайно, це аніме такого формату, що сподобається не всім. Але й сам жанр аніме дуже специфічний. Персонажі завжди злегка утрирувані, бо це не актори, але саме це дозволяє створювати ефекти, які недоступні кіно. Якщо в кіно ми спостерігаємо за грою акторів, то в аніме головними стають дії, думки, ідеї. І це захопливо.
Так, «Монстр» аніме не з простих. Воно ставить певні вимоги до глядача. Велика кількість діалогів, скупа, сіро-чорна картинка, багато сцен з їжею та повільними розмовами можуть здаватись монотонними та нудними. Але цього не відбувається, бо крім сюжету, який прописаний майже досконало і пропуск навіть однієї серії, приведе до глобальних втрат сприйняття, ми бачимо розвиток персонажів, вони змінюються на наших очах, вони переконливі, вони цікаві.
І, врешті, фін ... ал, неймовірний фінал цього аніме. Основна думка вибухнула в фіналі, хоча декому він здається нелогічним і відкритим. В цьому аніме головною є не фізична боротьба Йохана і лікаря Тенми, а духовна, боротьба світоглядів та сенсів буття. І саме це робить «Монстр» таким глибоким, підіймає його на дуже високий рівень.
Можна писати багато, але у кожного буде своє сприйняття і не хочу нав’язувати свою думку. Це аніме варто дивитись, якщо ви готові й це ваш формат. А це ви зрозумієте вже з перших, може, десяти серій. Я дивилась довго, хотілось відпочивати після 5-6 серій, бо було занадто багато думок і емоцій