Степан Бандера і Роман Шухевич, Йосиф Сліпий та Андрей Шептицький, Олена Пчілка й Олег Ольжич, Петро Калнишевський і Павло Полуботок, Іван Пулюй і Княгиня Ольга, Микола Лисенко й Олена Теліга, Петро Болбочан та Ольга Кобилянська, Степан Руданський і Марія Заньковецька, Маркіян Шашкевич і Соломія Крушельницька, а також півтори сотні инших відомих і визначних-незнаних українців (і не тільки) оживають у проєкті Ірини Фаріон «Велич особистости» (2013-2019). Цікаві події їхнього життя і діяльности, історичні факти й повороти долі, красива і барвиста мова, любов до наукових досліджень і неповторна енерґетика — цим усім наповнений кожен випуск. Інколи свіжий погляд, унаслідок пошукової роботи Ірини Фаріон, змінювали думку про тих чи инших постатей, а також про їхнє місце і ролю в житті України. Ся науково-пізнавальна передача буде однаково корисною для школярів і студентів, а також для людей усіх професій і соціяльно-вікових груп. Стисла концентрована інформація та невимушена бесіда дозволяют ... ь із приємністю відвідувати різні етапи Історії України. Висновок один: Ірина Фаріон є невичерпним джерелом знань, цитат і крилатих фраз, любови до України й Українськости, справедливости і патріотизму!!
М3ҐАН 2.0 це свого роду Термінатор 2. В обох фільмах колишній злий робот тепер захищає дитину від іншого, ще більш небезпечного робота.
Фільм мені сподобався. Це правильне, хоч і не однозначне продовження, яке не повторює першу частину, а свідомо йде в інший жанровий бік. Тепер це не затишний жахастик, а більше сімейна пригодницька екшн комедія. Дивитися цікаво, події розгортаються швидко та візуал на рівні.
Акторки чудові. Меґан виглядає ефектно, має харизму і симпатичний аутфіт. Її тітка вродлива жінка яка трохи дратує, намагаючись бути ідеальною мамою. Вайлет МакҐров (Cady) підросла і чудово грає круту підлітку за яку хочеться переживати. Окремо слід відзначити Іванну Сахно. Її персонаж - нова андроїдка Амелія справді вдалий. Холодна, сильна, відчувається як реальна загроза. І при цьому не безликий андроїд, а повноцінна персонаж. Класно, що українка на такому рівні, і що не просто фоном, а один з ключових образів фільму. Для тих хто не знає Іванна з 2013 року живе та працює в ... США - амбасадорка United 24. І допомагає збирати гроші на ЗСУ.
Всі пам’ятають вірусний танок з першої частини. І звісно, всі чекали, що буде щось подібне. Тут танець теж є, але його постійно перебивають балачками, не дають кайфонути, як у першій частині. Шкода. Могли б уже просто показати його повністю і не псувати сцену.
Гумору багато і він працює. Є самоіронія, є пара хороших гегів, персонажі не ведуть себе штучно. Тема ШІ зараз актуальна, і тут вона подається легко, без повчання, але з потрібними питаннями. Про контроль, про залежність, про те, що відбувається, коли дитина довіряє техніці більше, ніж людям.
Дехто казав про заплутаний сюжет - я цього не помітив. Все зрозуміло, логіка є, мотивація теж. Фільм не претендує на глибину, але він чесно робить те, що обіцяє - чудово розважає.
Скоріше за все фільм не зможе повторити фінансовий успіх першої частини. По перше це може бути пов'язано з невдалою промо компанією. Багато хто відзначає що трейлери зіпсували очікування від фільму. Але ті хто пішов на показ визнають - фільм класний хоч і змінив свій жанр. Можливо треба було йти стопами Smile та Smile 2. Продовжувати робити горор, але збільшити масштаб.
Проте мені такий поворот здався сміливим і чесним. Не повторювати себе - завжди ризик, але цього разу він виправданий.
По-перше, перед переглядом уникайте спойлерів. По-друге, все добре, але я не можу збагнути одну річ про персонажа, назвемо його "А". Персонаж "А" в дитинстві загубився в парку розваг Ні він, ні його мати не змогли знайти одне одного. Спочатку я подумав, що "А" міг сказати працівникам парку, поліції, що шукає матір і мав би знати адресу, де вони проживають. Але в діалозі згадуючи ті події "А" каже, що просто забув в якому ресторані працює мати. Припустимо це так, шок чи ще щось. Персонаж "А" живучи в дитбудинку замість того, щоб сказати поліції, щоб вони шукали матір по всім ресторанам міста чи області, просто приходив у парк багато років сподіваючись, що зустріне там матір, яка шукатиме його. Ок, персонаж "А" не зв'язувався з поліцією, що дивно і це лиш мої здогадки, бо це залишається поза кадром, але мати подавала у розшук, хіба вони вже були аж настільки безвідповідальними і не змогли б припустити, що можливо дитина о ... пинилась в якомусь з дитбудинків. Цей момент був дивним і якось не вписувався в увесь той сплетений "клубок з ниток".
10 завищено, але мені було смішно.
Коли цей серіал тільки вийшов я додав його у вочлист, але відношення до нього у мене було чомусь скептичне. Але ось спонтанно я вирішив його подивитись. Рішення було прийняте після перегляду "Слабкого героя", бо захотілось подивитись ще щось на шкільну тематику.
І знаєте, я не пошкодував, що подивився. По-перше, це було смішно. У деяких моментах окрім самих ситуацій додаткового сміху додавала команда озвучення "Чорний Верес" зі своїми репліками на кшталт "Бл*ха, шо за сраний полководець", "Ви що Need For Speed переграли".
По-друге, хороший екшн. Драма виконана з деякими гіперболізованими моментами в екшені, я так розумію, що у вебтуні на якому вона заснована така стилістика, але не переживайте з цим тут не зловживали. Ці деталі за атмосферою нагадують аніме тільки з реальними акторами, або щось на кшталт гонконгзьких бойовиків в жанрі уся, де додається певна надприродна сила. Чи як от у фільмі "Р ... озбірки у стилі Кунг-Фу" Стівена Чоу, тільки в значно менших масштабах. У 98% це класичні екшн поєдинки. В сералі навіть згадується Брюс Лі, як відсилка на культуру бойових мистецтв.
Іншими словами серіал точно підійде любителям бойовиків, комедієї, аніме, він навіть підійде любителям DC, Марвел, тому що це краще, ніж такі проекти, як "Чорна вдова" та інші подібні. Чи навіть шанувальникам Зоряних Війн. Не в тому сенсі, що тут б'ються на лазерних мечах і стріляють бластерами, а в тому сенсі, що він кращий за деякі серіали у всесвіті Зоряних Війн, такі як "Acolyte" і йому подібні, які є просто відстійними. Як і проєкти від Марвел на кшталт "Чорної вдови". А це всього лиш невеликий серіал про школу, а не про далекі галактики і це було дійсно весело, і про мораль не забули.
Персонажі мені теж сподобались. Саундтреки теж.
Дуже люблю фільми-вистави українського виробництва, які надзвичайно якісно зроблені. Якраз «Три ідеальні подружжя» (1993) належить до цього дивовижного способу фільмотворення. Власне ця постановка одночасно протікає трьома взаємопов’язаними каналами. Перший — реальний і дуже атмосферний, що сягає у першу половину 90-х, до Моєї рідної оселі, де Я із захопленням уперше подивився цю картину по Нашому Чорно-білому ламповому телевізору на УТ-1. Другий і Третій канали зливаються у Перший, позаяк вони є результатами парної уяви — одночасне перебування в Нашому сільському кінотеатрі «Космос» і Тернопільському драмтеатрі (роботи якого інколи транслював УТ-1 у кінці 80-х і на початку 90-х). Сюжет доволі цікавий і вже з перших щасливих кадрів та із самої назви стає зрозуміло, що ось-ось розпочнеться дещо! «Брудна білизна» не змусила на себе довго чекати і з’явилася під клясичним соусом. Гра розпочалася і Я насолоджувався нею. Надзвичайно приємно спостерігати за клясичними-вічними речами у блискуч ... ому способі їхньої подачі талановитими українськими акторами: зрадники найбільше обурюються, коли їх зраджують і від злости «підпалюють Увесь Світ»; тихі-спокійні-порядні-безпроблемні стараються якомога швидше все погане забути і повернутися до свого багаторічно-законсервованого ідеального життя; правдолюби намагаються добратися до істини; усвідомлені винуватці шукають шляхи безслідного та безболісного вирішення проблеми; вимушені спостерігачі ситуації у цілковитому нерозумінні «що трапилося» і в залежності від їхнього знаходження від епіцентру подій — по-різному страждають від «ударних хвиль»; винуватці вміло-переконливо завуальовують свої бажання і вводять глядачів у таку оману, яка залишає довгий-довгий слід роздумів у пошуках відповіди на запитання «А де ж тут правда???» Отож, усі герої в тій чи иншій мірі втягнені у конфлікт і драма розгортається аж до кінцевих титрів, після яких глядач іще довго буде з роззявленим від здивуванням ротом «перетравлювати» побачене.
Моя оцінка після першого та кожного наступного перегляду телеп’єси «Три ідеальні подружжя» (1993) стабільно складає 10 балів із 10-ти!
«Як чоловіки про жінок говорили» (1988) — се файна українська сорокахвилинна телевистава у такому сільсько-вишиванчасто-традиційному гумористично-пліткарському стилі. Усі невеличкі історії, незважаючи на проблему, показані в комічному світлі. Жарти, сварки, балачки, життєві ситуації, одяг, житло, їжа і предмети побуту наповнені настояною на тисячолітній історії, обрядах, фольклорі і традиціях Українськістю! Ця постановка є цитатником прислів’їв і крилатих фраз. А головне, головне — це кохання! Музичний супровід також органічно підкреслює відеоряд. Неодноразово стверджував, що фільми-вистави є сильною стороною Українського кінематографу 90-х. Цей спосіб зйомок додає свого атмосферно-сприйняттєвого присмаку при спогляданні гри акторів у театральних або близьких до театрально-сценічних умов і декорацій.
Моя оцінка фільму «Як чоловіки про жінок говорили» (1988) є незмінною із Мого першого знайомства у 1992-му році (Моя 5-та кляса) і складає 10 балів із 10-ти.
Моє знайомство з фільмом «Подарунок на іменини» (1991) відбулося у Вересні 1993-го на УТ-1 і сприйняттєве відлуння шкільної давнини доволі відчутне і тепер. Простий сюжет і водночас неочікувано повчальний. Бруківка, калабані, Ранньоосінній міський пейзаж, красива архітектура з багатими історичними пам'ятками, кам’яні арки, споруди й мости, кінний транспорт, в’язничні ліхтарі та інтер’єр, побут, костюми, що атмосферно підсилені погодою, кольорами-барвами й музичним супроводом, — переконливо передають тогочасну добу. Актори вдало передали образи й характери своїх героїв. Хоча оце «вдало» є сугубо інтуїтивним, позаяк не про всіх героїв є достатньо інформації і тільки з їхніх дій, гри та міміки виникає впевненість, що саме так і повинно бути. Реакція Хлопчика на подарунок Батька викликала щирі сльози і віру в те, що Син піде більш гуманним професійним і виховним шляхом.
Моя оцінка екранізації «Подарунок на іменини» (1991) залишилася незмінною за понад тридцять років із часу першого ... перегляду — 7 балів із 10-ти.
Це настільки бездарне, безглузде і жалюгідне кіно, що я навіть не знаю з чого почати. Лише після перегляду фільму я зайшов на Кінобазу і побачив що фільм зняв Мел Ґібсон. Не розумію як Марк Волберґ підписався на це.
Картина намагається бути серйозним гостросюжетним трилером і одночасно комедією. Натомість маємо порожні жарти, плаский гумор (я обмочився хахаха, а я наклав у штани гигиги) і грубий тон.
Акторська гра жахлива. Іноді персонажі просто дивляться в камеру і застигають на довгі секунди, наче намагаються розтягнути хронометраж. Жоден актор не зіграв нормально. Таке відчуття що їх взяли десь в містечковому театрі, або на каналі УТ Волинь. Це стосується і Марка Волберґа. Я б навіть сказав що це стосується його в першу чергу. Він намагається зіграти поганого (і лисого) хлопця який весь час загрожує насильницькими сексуальними діями по відношенню до інших героїв. Є моменти, де він намагається косплеїти Джека Торренса з Сяйва Стенлі Кубрика. Ви навіть не уявляєте як це погано ... виглядає.
Сюжет скоріше за все писали по ходу зйомок. Тут є буквально всі штампи про перевезення свідка/ув'язненного на літаку. Жінка грає федерального агента який має перевезти важливого свідка. У неї головна роль - і вона як мати по відношенню до свідка-чоловіка. Він натомість плаксій, слабак, балакучий до нестями, боягуз. Дорослий мужик з щетиною який грає маленького хлопчика. Іноді здається що актори самі в шоці від тексту який їм доводиться промовляти.
Спецефекти на рівні Сам удома 3.
Здається, при створенні цього шедевра сам Гібсон був на автопілоті. Фільм страждає на тяжку форму творчої деградації. Це сценарій який точно мав би залишитися у кошику. А за гру Волберга відчуваєш іспанський сором.
Єдиний плюс цього фільма те що він швидко закінчується. Не раджу до перегляду.
«Дзвін» – це моторошний 45-хвилинний психологічний фільм жахів, який майстерно поєднує зображення буденності зі висхідним почуттям жаху. Він розповідає історію шеф-кухаря Мацуоки, що підробляє викладачем кулінарних курсів, і якого починає переслідувати звук, дзвін, що стає передчуттям лиха.
Мене дивують та захоплюють фільми Кійоші Куросави. Багато з них – це своєрідні метафізичні загадки. Він часто досліджує зло, що присутнє в людській природі та чинники, які сприяють його проявам. Я декілька разів передивлялась фільм «Cure» 1999 року, намагалась розгадати його символіку. Не варто навіть намагатися розшифрувати цей фільм з погляду повсякденної раціональності чи навіть традиційної структури кіно. Думаю, що «Дзвін» занурює глядача в тематику зла ще глибше. Це короткометражний фільм, але він не для всіх, занадто нетиповий.
Ретельна градація фокуса світла, використання кольорів та монохрому. Спалахи світла на металевих поверхнях кухні. Мінімалізм фільму з його рідкісними діалогами та ... акцентом на візуальній розповіді створює відчуття тривоги та залишає багато на розсуд уяви глядача. Думаю, важко забути синю сорочку вчителя Мацуока на тлі сірих меблів, його тривожний погляд… Взагалі, у фільмі багато металу, звуку металу, предметів з металу. Багато разів бачимо кулінарний ніж. На питання детектива, чи не страшно тримати в руці такий страшний предмет, Мацуока відповідає, що все залежить, для чого використовувати ніж.
Але, здається, що метал перемагає... Він заповнює не лише життєвий простір людей, але й проникає в їх свідомість. Тому такий дивний учень, що говорить про свій наполовину металевий мозок, тому він так відчайдушно штрикає ножем хлібину, тому такий дивний сміх сина Мацуоки, тому така страхітлива його посмішка і металева іграшка в його руках. А хіба можна забути вираз обличчя дружини, що затято сплющує бляшанки? Жодна сцена, жодний кадр не є зайвим у цьому фільмі. До речі, мені здалось, чи справді зображення в дзеркалі й реальний Мацуока не були синхронними під час руху?
Звукове оформлення особливо ефектне. Повторювані звуки служать постійним нагадуванням про невидиму загрозу, що нависає над Мацуокою. Звук підсилює жах повсякдення. Він передвісник відчаю. Звуки дуже голосні, або неприємні. Торохкотіння бляшанок, звук поїзда, неприємне шкрябання при очищанні столів від бруду. Життя у великому місті сповнене неприємними голосними звуками. Ми, українці, ще й прислуховуємося щоночі до інших звуків, які несуть смертельну загрозу.
Фірмовий стиль Куросави повністю проявляється у «Дзвоні» – з його повільним темпом, тривожною атмосферою та зосередженням на психологічному стані головного героя. Життя в тривозі, несповнені очікування, холодна атмосфера вдома – до чого все це приводить? До божевілля, насильства, депресії? Дослідження страху, параної та крихкості людського розуму є водночас тривожним і незабутнім. Звуки стають неприємнішими, практично нестерпними у фіналі фільму. Незрозуміле світіння екрана домофона, повна відсутність людей на вулиці – все поширює відчай Мацуоки, він плаче, він страждає. Як же чудово рухається в кадрі актор Мацуо Йошіока…
Моторошний та екзистенційно жахливий, такого я давно не відчувала. Таке відчуття було після першого перегляду "Cure". Повсякденність, що стала відчуженням, страхом, страхом, навіть жахом. У фільмі майже нема крові, сцен насильства, але моторошність буденності вражає.
Кіоші Куросава досліджує зло, що є у нашій підсвідомості, зло, що виривається назовні насильством. Це насильство поширюється, як вірус у заповненому металом місті, де так мало людського тепла.
Неймовірний фільм.
Містично-жахливий психологічно-детективний шедевр.
Сюжет. Кенічі Такабе, детектив поліції Токіо, бере участь у розслідуванні серії дивних вбивств. Кожен з убивць калічив свою жертву, вирізавши на шиї чи грудях померлого великий знак «Х». Хоча всі зловмисники зізнаються та пам’ятають свої вчинки, жоден, здається, не має вагомих мотивів чи пояснень своїх дій.
Такабе разом зі своїм другом і колегою, судовим психологом Сакумою, звертають увагу на дивного чоловіка, який поєднує всі ці вбивства. Це Мамія. Здається, він втратив пам’ять. Він ухиляється від запитань Такабе, але сам питає, провокує. "Хто я? Хто ти? Розкажи про себе…" Мамія абсолютно незворушний, також він вивчав гіпноз. Може, він змушує людей вчинити злочин? Але, за словами психіатра, навіть під гіпнозом людина не може змінити свої базові принципи. То що ж відбувається? Може, Мамія, є таємничою лінзою, що підсилює прихований дисбаланс душ, віддзеркалює його. Він полює на тих людей, які живуть у бр ... ехні. Завдяки своєму гіпнотизму Мамія змушує людей відтворювати правду, змушує їх діяти під впливом насильницьких бажань, які вони ретельно приховують від себе та інших
Фільм повільний, безрадісний. Здається, режисер використовує всі засоби, щоб створити похмурий фон. Яскраві кольори – це червоний колір крові, колір світлофора, колір сидінь автобуса, синій - обкладинка книжки. Музики у фільмі майже нема. Звуки фільму страшні, відразливі. Навіть шум океанських хвиль лякає. Лякає повсякденність, рутина. У фільмі люди – то звичайні раціональні істоти – поліціянт, що заздрить колезі, одружений чоловік, що нудьгує в буденності, лікарка, що відчуває свою недооціненість. А Такабе? Він, що уособлює справедливість суспільства, чи має він притлумлені почуття? Чи хоче він знати правду про себе? Чи його найпотаємніші емоції теж вибухнуть від спалаху світла чи розливу води?
Фільм витриманий у традиції класичного японського кіно. Композиція кадру майже завжди статична, використовуються загальні плани, нема динамічного розвитку конфлікту, а персонажі часто знаходяться в бездіяльності або споглядальному стані. Також, цей фільм нагадав мені «Щоденник сільського священника» Робера Бресона. Стиль фільму аскетичний, адже режисер відкидає те, що автоматично викликає емоцію, щоб глядач спромігся зазирнути в глибину. Режисер продумує все до найменших дрібниць. Він хоче відтворити реальність, яка більша того, що ми бачимо і відчуваємо, змусити нас зазирнути в приховане.
Глядачу, що звик до емоційних прив'язок, цей фільм може здаватись важким для перегляду. Та «Лікування» зачаровує, затягує, хоча змушує нас зустрітись з насильством, що виникає з підсвідомих бажань, змушує визнати присутність монстра, що ховається за милими посмішками, змушує бути чесним з собою та прийняти себе у всій правді.
І як же мені подобається фінал...
Драма підійде всім, як підліткам, бо є багато повчань, так і дорослим. Також для тих, хто любить екшн і помсту. Мені подобається нетиповість головного героя, його нетиповий характер, його інтелект, використання навколишнього середовища під час бійки, привіт Джекі Чану. Навіть для фанатів фільмів з Джекі Чаном підійде. Психологічна складова з персонажами, їхніми вчинками та почуттями.
Другий сезон, на мій погляд, не здав позицій. Я не знайомий з першоджерелом, але в кінці 2 сезону є натяк на 3 сезон. Якщо автор вебтуну написав продовження і це буде добре продуманий фінальний розділ перед закінченням школи, то чому б і ні.
P.S. Круті саундтреки.
У соцмережах можна помітити, що люди порівнють цей серіал з фільмами про Джона Віка. Так, "Джон Вік" став впізнаваною франшизою, яка мені теж подобається, а режисер Чад Стагельскі та актор Кіану Рівз добре постарались. Але хіба він перший підняв тему помсти змішаною з екшеном, що тепер слід вважати, що фільми та серіали, які вийшли після нього копіюють його? Чи варто тепер всі фільми про помсту з екшеном сприймати через призму Джона Віка? Не думаю.
Це кумедно, адже творці "Джона Віка" заявили, що корейський фільм "Людина нізвідки" (2010) мав значний вплив на франшизу "Джон Вік".
Режисер Чад Стагельскі розповів, що вони зверталися до фільму І Джон Бома, зокрема, при створенні історії про Бабу Ягу. Зокрема, вони вказали на мінімалістичну композицію фільму, графічний характер і загальний тон таємничої, вправної фігури, яка прагне помсти, як на джерело натхнення. У "Людині нізвідки" також розповідається про колишнього спецназівця, який вп ... адає в лють, щоб захистити молоду дівчину, що перегукується з історією Джона Віка.
Режисер розповів, що трилогія "Помсти" корейського режисера Пак Чан Ука теж мала вплив. Ще одним джерелом натхнення був американсьеий фільм Point Blank 1967.
Того ж таки 2010 року разом з "Людиною нізвідки" вийшли такі південнокорейські фільми про прмсту як "Я бачив диявола", "Жовте море" планка яких була виско піднята. Та й багато інших бойовиків, тому творцям корейського серіалу немає потреби когось копіювати. У них інколи в серіалах про школярів екшн не гірший чим у фільмах про ґанґстерів.
Тепер про новинку "Без милосердя". Серіал тривалістю 7 серії, які всі разом займуть близько 5 годин, а той менше, тому можна подивитись за один присід.
Я думав, що сюжет буде простіший, але творці все ж підкинули інтриги і одразу зрозуміти всю картину не можна. В кінці кожної серії після заставки з назвою серіалу будуть сцени, які поступово будуть розкривати всі подробиці.
Тепер про екшн. Дія нарощується протягом 4 серій, а у другій половині серіалу приділили більше уваги сюжету, дещо пригальмувавши з екшеном, тому є відчуття, що фінал пішов наче як на спад, бо ззазвичай велике протистояння з найбільшою кількістю противників очікуєш в кінці, а воно було в середині. Екшн є, але вже більш в стилі один на один.
Мені не сподобалось як в одній зі сцен перед фіналом головний герой так тупо отримав по кулі в обидва плеча, одна з яких на виліт, інша точно не скажу, а антагоніст замість цих вибриків легко міг його вбити. Це був величезний ризик, стояти як вкопаний, ніби він безсмертний чи термінатор. А потім з цими обома прострелиними плечами продовжувати битись. Антагоніст мав вигідніше становище, ця сцена мені не сподобалась. А в цілому дивитись можна, хороший бойовик і сюжет має загадку.
Цілком об'єктивна оцінка думаю десь від 7 до 7,5 максимум.
Я не збирався дивитись цей фільм, але звісно звернув на нього увагу, бо шуму накололо нього було
Подивився я його тому, що мені порекомендував його глянути викладач гітари, типу блюз, музика все таке.
Я був готовий що це буде "Від заходу до світанку" та приблизно так і вийшло.
Перша частина цікава і атмосферна- ганкстери, сурові брати тримають всіх навколо. Торгівля спиртним, покупка нерухомості, якісь не зрозумілі відносини в родині.
Добре б було, щоб у другій частині нам пояснили що до чого, але ні, друга частина це трешак з вампірами.
6/10 за блюз не й за час витрачений.
Якщо ви не любите блюз та гітари- подивиться щось інше
«Марія, Мірабелла» («Maria, Mirabela» (1981)) — напівказковий музичний дитячий фільм, що наповнений красивою мальовничо кольоровою мультиплікацією. Уперше подивився у 1988-му році по Нашому новому ламповому Чорно-білому телевізору на каналі УТ-1, коли навчався у 1-й клясі. Відтоді неодноразово з цікавістю очікував, як тільки бачив у Програмі телепередач УТ-1 між 1988-1994 роками (а після Липня 1994-го Я уже ніколи не бачив цієї стрічки по Телевізору). Особисто Я не відношу цю постановку до клясичних казок через особливість сюжету, де реальне життя двох дівчаток пересікається з мультиплікаційними пригодами. Позаяк Я з раннього дитинства є меломаном — наявність пісень і музичний супровід додавали рейтинґових балів цьому фільму. Юні актриси прекрасно передали різні характери Марії і Мірабелли, в яких масово закохувалися школярі перших-шостих кляс. Пригодницький сюжет, присутність чар, легка загадковість і наповнення добротою та любов'ю залишили багаторічний світлий враженнєвий слід і ... з дитячими фантазіями й асоціяцією з фільмом «Академія пана Ляпки» («Akademia Pana Kleksa» (1983)), який майже паралельно в часі транслював УТ-1. Моя оцінка за картину «Марія, Мірабелла» («Maria, Mirabela» (1981)) є незмінною з 1988-го року і за 10-бальною шкалою складає 7 балів.
Це буквально казка про Попелюшку, тільки в головній ролі тут не красуня, що залишилась без батька, а її зведена потворна сестра. Музика у фільмі нагадує "Три горішки для Попелюшки" (1973), але класичні казкові мелодії в суміші з синтвейвом створюють неприємний дисонанс із тим, що відбувається на екрані посилюючи відчуття огиди. Дратують і накладені фільтри, стилізовані під “класичні” фільми-казки 60-80-х.
Фільм сприймається як суміш Декамерона, Сонної Лощини, діснеївської Попелюшки та боді-хорору в стилі Кроненберга. Особисто мені фільм не сподобався. Дуже повільний сюжет, що ледве тягнеться, без глибини й розвитку. Порівняння з The Substance (2024) взагалі не витримує критики. Це як порівнювати щебінь із сапфіром. Абсолютно різний рівень акторської гри, операторської роботи й режисури.
З іншого боку, приємно бачити оригінальний європейський фільм, і це вже заслуговує на повагу. Окремо варто відзначити Lea Myren (Elvira) яка нагадує Міа Ґот у Pearl.
Остання чверть фі ... льму справді трохи бридка, але зовсім не настільки, як її описують в інтернеті. Так, є кілька неприємних моментів, але нічого особливого для “ветеранів жанру”. Тож якщо ви вже майже додивилися фільм і запитуєте себе: «А де ж та сама "жерсть"?» - дочекайтесь фіналу.
А ви знали, що в оригінальній версії казки братів Грімм зведені сестри різали собі пальці, щоб влізти в туфельку? Але, на жаль, скільки б пальців The Ugly Stepsister не відрізала - туфелька все одно не підходить.