Доктор Смалець
модератор
Знайдено 85 результатів 
Попередження: рецензія містить спойлери
Загалом, непоганий психологічний кримінал з хорошими акторами, хоча знову псують враження нав'язливі голівудські шаблони, що зображають християнство як найсприятливіший ґрунт для вирощування збоченців, педофілів та серійних убивць. Це ж треба додуматися, наприклад, вбити людину з єдиною метою - щоб воскресити її після смерті силою власної віри. Або ревно просити бога спасти дружину від невиліковної хвороби і принести йому за це в жертву улюбленого песика, живописно розіп'явши його трупик на великому саморобному хресті. Ну просто якийсь повний капець... тобто, амінь.
Зміг переглянути тільки два епізоди, та й то - з великими зусиллями. Жанр для себе я визначив як депресивний позитивізм. Умовним позитивом були відсутність традиційних оголених коханців на початку серіалу та умисно примітизовані ретро-декорації, які наганяли "ностальгію" за радянськими фантастичними фільмами. Ця ностальгія звично переходила у знайому депресію людини, яка кращі роки свого життя бовталась у совковому культурологічному болоті. Такі асоціації на фоні нудного і передбачуваного розгортання сюжету створювали при перегляді особливу атмосферу невизначеності, коли зупиняти фільм було шкода, але міцнішало бажання не дивитись наступні серії. Один раз я себе переборов, але більше ризикувати не наважився, тож моя оцінка фільму склалася з кількості побачених серій.
Не знаю, ким то треба бути, щоб на роль Діани Арбус - депресивної американської фотохудожниці єврейського походження, яка в 48 років покінчила життя самогубством, а перед тим наробила купу фотопортретів калік і недоумків в так званій "естетиці потворного" - запросити життєрадісну довгоногу ірландку Ніколь Кідман, з якої позитивна енергія так і пре. Тому, як на мене, фільм вийшов цікавий, але геть не правдивий. На місці Стівена Шейнберга я цю роль віддав би Шарлотті Ґенсбур і отримав би зовсім інший рівень драматизму.
Будь-яка поважаюча себе білявка має в своєму арсеналі принаймні 8-10 виразів обличчя для різних життєвих ситуацій. La femme fatale Шарлотта Ґенсбур досі спокійно обходилась однісіньким загадково-кам'яним виразом - і це зовсім не заважало їй залишатися однією з найвідоміших актрис прогресивного кіно. Та в цьому фільмі з нею щось сталося і вона почала дуже мило і часто посміхатися в кадрі. Не знаю, що стало причиною: чи той дурнуватий пес її смішив, чи партнер по фільму Іван Атталь, від якого Шарлотта має трьох гарних єврейських дітей, чи просто по сценарію наковталась алкоголю з антидепресантами для більшої правдоподібності... але нам все сподобалось.😊
Безглуздий голівудський рімейк данського фільму Сюзанни Бір з ідентичною назвою (https://kinobaza.com.ua/titles/after-the-wedding). Після зміни статі головного героя сюжет втратив логіку, а мотивація персонажів часом просто не налазить на голову. Категорично рекомендую дивитись оригінал 2006 року, а фемінізований рімейк 2019 року - не дивитись. На жаль, я не відразу здогадався і подивився (вже по інерції) аж до самого кінця.
З перших кадрів здалося, ніби щось не так із зображенням і треба підрегулювати: зменшити яскравість та насиченість кольорів. Насправді, так і має бути. Надмірно яскраві і життєрадісні барви бентежать і від самого початку спонукають сприймати це видовище, як умовну реальність, веселий сюр - попри тривожне очікування анонсованих макабричних подій. Легкий чорний гумор постійно присутній, хоча він не зовсім чорний, бо яка ж збіса темінь може бути в полудень? Псевдорелігійний фанатик (Брендан Фрейзер) впродовж сюжету з прискоренням (як з гори на санках) з'їжджає з глузду, але виглядає він не дуже страшним, тому для більшої певності перед вирішальною "битвою" він покриває своє тіло червоною фарбою (наче автохтонний лісовий індіанець), що робить його ще кумеднішим. Юна напівроздягнена відьма (Ешлі Джад) дуже граційно і спокусливо рухається в кадрі, фокусуючи на собі увагу естетів та не даючи задрімати випадковому кіноглядачу, який так і не втямив, що це було... А мені дуже наві ... ть сподобалось, особливо, прошиті кулями батьки героя, що сидять на гілках і дають "розумні" поради Темному Полудню - як колись дали йому таке дивне ім'я, тицьнувши наосліп пальцем в текст Біблії. Оце йолопи, найшли, куди тицьнути. Краще б читали щось позитивне, або просто телевізор дивились, мормони кляті...
20 років тому мені цей фільм не сподобався, але після зачарування "Прихованою красою" (Stealing Beauty) вирішив переглянути ще раз, з покращеною картинкою і більш розвинутими (як я себе тішу) кіно-смаковими рецепторами. На жаль, найбільш скандальна стрічка Бертолуччі залишається для мене найменш цікавою з побачених робіт майстра. Як і "брутальна" самозакоханість Марлона Брандо, що розбиває серця всім, навіть самому собі.
Комедія, кримінальний, драма, жахи, трилер... Хіба? Ну, драмою ще можна назвати, бо такий-сякий сюжет все-таки є. Також є харизма Рудольфа Грушинського, на якій власне все і тримається. Решту заявлених "жанрів" можна сміливо взяти в лапки, бо нема там нічого смішного або страшного, або такого, що тримає в напруженні. Мабуть Юрай Герц хотів зняти щось таке кафкіанське про темну душу чеського колаборанта. Але ж він геть нецікавий, той Крематор, лише дуже огидний... фізично. Недарма Іржі Менцель (вірніше, його персонаж Дворжак) наприкінці цього фільму повісився з нудьги. Шкодую, що вкотре повівся на високий рейтинг IMDb та кілька похвальних рецензій...
Попередження: рецензія містить спойлери
Про 17-річну старшокласницю Елізу, яка так активно відволікала водія автобуса, що він поїхав на червоне світло і збив на переході жінку, котра померла на руках Елізи, яка потім вирішила збрехати поліції, що світло було зеленим, щоб врятувати від правосуддя водія, але потім змінила покази, щоб водія покарали, бо він, на її думку, недостатньо розкаявся, на відміну від самої Елізи, на яку ця подія справила таке сильне враження, що вона закинула навчання, попросила знайомого хлопця позбавити її цнотливості, переспала з викладачем, але це її все одно не заспокоїло, тож Еліза з допомогою подруги загиблої жінки знайшла адвоката, що зміг відсудити у транспортної компанії 350 тис. доларів, які дісталися сестрі покійної, що до того часу взагалі не збиралась приїжджати на похорон, але відразу приперлася, дізнавшись про гроші, і погодилася на умову транспортної компаніїї не звільняти з роботи водія, бо це виглядало би як визнання компанією своєї провини, що страшенно розлютило безкорисливу Елізу, яка взагалі не хотіла ніяких грошей, а хотіла суворого покарання для водія, який, на її думку, недостатньо розкаявся, після чого Еліза пішла з мамою в оперу і там уже голосно розридалась, заважаючи глядачам, які так нічого і не поняли. Завіса.
Я досі не розумію, що ж так деформувало свідомість людини, яка сама спричинила нещасний випадок, але щиро вважає, що покарати треба не її, а когось іншого. При тому, що до неї самої ніхто чомусь не має жодних претензій, тож нема потреби якось викручуватись і вигороджувати себе. Чому винуваті всі навколо мене, але не я? Вірніше, я теж трохи винувата, але покарати треба не мене, а водія? Якщо не посадити за грати, то хоча б звільнити мерзотника з роботи, щоб він не зміг годувати сім'ю! Це підліткова інфантильність, чи щось інше, пов'язане зі специфічним способом мислення у єврейському середовищі, де перебуває героїня? У фільмі досить багато контроверсійних розмов і реплік на цю тему, але чіткої позиції сценариста і режисера Кеннета Лонерґана (який сам - наполовину єврей) я не побачив. Він просто показує Елізу такою, як вона є: зі щирими (аж до істерик) емоціями та кашею в голові. Це штовхає її на дрібні і середні підлі вчинки, яких вона не усвідомлює і категорично відмовляється прийняти правду, коли зрештою про цю підлість їй кажуть у вічі. На екрані це виглядає досить огидно і жалюгідно, хоча знято дуже переконливо. Довелось додивитися стрічку до кінця, а от поставити високий бал - рука не піднімається.
Висновок. Наполегливо рекомендую переглянути наступний фільм Кеннета Лонерґана "Манчестер біля моря". Не подивившись "Маргарет", багато не втратите.
Попередження: рецензія містить спойлери
Багато людей щиро переконані у тому, що найпершою і найголовнішою християнською заповіддю є просте правило нікого не вбивати, якого пересічній людині дуже легко дотримуватись, не докладаючи зайвих зусиль для уникнення нібито найтяжчого гріха. Ця примітивна ілюзія полонила їх тому, що вони ніколи уважно не читали Біблію, як це кілька разів зробив Карл Чайлдерс, маючи час і натхнення.
Англійською мовою позбавити людину життя можна не тільки kill але й murd, що не зовсім одне й те саме. Так само, як і українською: убити (в загальному сенсі) – не обов’язково означає замордувати. Очевидно, що фізичне знищення ворога, який зазіхає на твоє життя і життя твоїх рідних чи навіть просто співгромадян, не є жодним гріхом, а зовсім навпаки - праведним і богоугодним ділом. Аналогічно, не є грішником людина, яка виконує смертний вирок, винесений судом, і навіть найманий убивця (кіллер) несе тільки вторинну кармічну відповідальність - як "знаряддя" убивства. Зовсім інше – замордувати невинну людину з тих чи інших причин, але за власним вибором.
Попри вроджену олігофренію, Карл чудово розрізняє Добро і Зло і знає, як допомогти хорошим людям позбутися дурних страждань та ілюзій та захистити від злого вітчима такого ж підлітка, яким він колись був сам. Завдяки набутому 20 років тому фатальному досвіду застосування відточених холодних інструментів, дорослий хлопчик Карл ретельно розпланував і здійснив операцію з миттєвого переміщення безнадійного покидька Дойла в інший вимір. Так би мовити, для остаточного перевиховання, і у цілковитій відповідності до християнських традицій. Недарма важливою преамбулою цього плану було водохрещення Карла баптистським пастором у місцевій річці.
У психіатричній клініці разом з Карлом Чайлдерсом «лікується» ще один Карл – Чарльз Бушман. Зовні він нічим не нагадує психічно хвору людину, але це справжній психопат-убивця, який отримує насолоду не тільки від знущання над жертвою, але ще й розповідаючи (з мальовничими подробицями) про свої злочини головному герою. Можна було би і його цюкнути до пари, не переймаючись гріхом, але оскільки за ґратами психушки він нікому не загрожує, Карл просто попросив його відчепитись. Він розуміє, що для таких вчинків має бути дуже вагома причина і досі щиро шкодує, що тоді (підлітком) послухався батька-нелюда, який наказав йому закопати живцем новонародженого брата.
Висновки.
1. Не треба бути надто розумним, щоб побачити, де чорне, а де біле.
2. За жодних обставин не варто знущатись над дітьми – це матиме для вас обов’язкові фатальні наслідки, ймовірно, ще у цьому житті.
3. Іноді буває достатньо невеликого топірця або просто замашної залізяки, щоб допомогти Творцеві ще трошки вдосконалити цей прекрасний світ.
PS Попри описані вище жахіття, у фільмі зовсім немає натуралістичних сцен відвертого макабричного насилля, а є багато тонкого гумору; цікаві та неоднозначні персонажі викликають симпатію і посмішку, а з їхніх вуст часто злітають прості але не банальні думки. Ну, а Біллі Боб Торнтон у ролі "недоумка" Карла - взагалі неперевершений і впізнати його можна тільки на нечисленних кадрах, коли він дивиться прямо у камеру.
Попри харизматичність зіркових акторів, ніхто з цих знаменитих нью-йоркських бандитів не викликає найменшої симпатії чи співчуття. У дикій природі такі тварини називаються хижаками і стоять на самій горі харчової піраміди. Для них усі інші живі істоти поділяються на їжу і не їжу. Іноді потенційна їжа не втікає, а у відчаї намагається атакувати хижака, щоб вижити, або наприклад захистити потомство. Буває, що хижак при цьому відступає. Виглядає це так, ніби хижак злякався, але насправді він просто діє згідно з інстинктом: мабуть, це не їжа, якщо вона активно нападає замість того, щоб втікати. Тобто, у хижака зберігається, так би мовити, "самоповага" і після цього прикрого інциденту він не втрачає своє заслужене місце у ієрархії хижацької зграї. Окрім їжі та боротьби за виживання, у хижака (та й у інших тварин теж) є й інші приємні речі, такі як парування, догляд за дитинчатами та, зрештою, просто гра.
У нашому перехнябленому людському світі на вершині "харчової пірам ... іди" зараз перебувають не хижаки, а паразити. Це означає, що тепер єдиним шаблоном універсального щастя стало для всіх (згори донизу) будь-що добре нажертися (як у прямому, так і в переносному сенсі), а їжею може несподівано стати будь-хто: від найстрашнішого хижака до найголовнішого паразита. Через це боси, капо і солдати мафії, попри свій загрозливий екстер'єр, майже постійно перебувають у стані легкої паніки і при кожній нагоді щось поквапливо жують, перекрикуючи один одного і якнайголосніше регочучи з тупих жартів, щоб забути про страх.
"Я зараз їм, отже я - не їжа!" - мантра вовка, що поступово перетворюється на свиню.
"Завдяки своїй тонкій спостережливості та кмітливості, свійська свиня відноситься до найрозумніших тварин. За біохімією, формулою крові, за всеїдністю, за складом та засвоюваністю їжі свиня стоїть до людини ближче, ніж інші тварини, за винятком мавп. Хворіє тими ж хворобами, що й людина, і лікувати її можна такими ж ліками, що і людей" - повідомляє нам Вікіпедія.
Ну що ж, може це у вовків так відбувається еволюція, хтозна...
Попередження: рецензія містить спойлери
Не можу пригадати жодної ролі Джорджа Клуні, яка викликала б у мене якісь надмірні емоції. Схоже, що він теж не особливо переймається, "вживаючись" у чергову головну роль. Завжди спокійний, врівноважений, елегантний, розумний... мабуть більше нічого й не потрібно, щоб подобатись жінкам. Але трохи замало, як на мене, щоб вважатись зіркою першої величини і головною принадою для перегляду фільму. Принадою є те, що Джордж Клуні знає, з ким працювати, тому фільми з його участю рідко бувають провальними.
Я не дуже зосереджено дивився "Майкла Клейтона", відволікаючись на каву, тому не зміг, на жаль, перейнятись "атмосферою" фільму, про яку багато пишуть у відгуках, та глибиною діалогів дорогих адвокатів. По-моєму, нічого нового в цих діалогах нема: будь-кому, від прибиральника до президента, доводиться часто виконувати роботу, від якої він би дуже хотів відмовитись, але не може, бо сім'я, діти, старість попереду і таке інше.
Зацікавила лірична сцена з трьома кіньми на горі: що б це могло означати, якусь алегорію? В одній рецензії прочитав, що позаяк цим прекрасним створінням не потрібні гроші, то вони не дурять і не вбивають одне одного, і Клейтон, зрозумівши це, вирішив змінити своє життя і піти наперекір системі. Та нічого подібного! Він просто зробив те, що робив завжди - добре все прорахував і вибрав оптимальний варіант. По-перше, він врятував своє матеріальне становище, взявши позику у роботодавця. По-друге, він як досвідчений гравець в покер, вирішив по-крупному підставити хімічну корпорацію, використавши зв'язки з поліцією, зовсім не тому, що несподівано став кришталево чесним, і не тому, що аж так сильно прагнув помститися за смерть свого друга. Клейтон розуміє, що вбити його корпорації тепер вигідніше і надійніше, ніж відкупитися. Якщо ж повісити на Карен організацію убивства і оприлюднити секретні матеріали про отруйні речовини, фізичне знищення Клейтона втратить актуальність, і він отримає максимально можливу у цій ситуації захищеність. Звичайно, для власного сумління цей варіант теж дуже приємний, але це лише бонус у правильному розрахунку.
Якщо повернутись до коней і уважно до них придивитись (а Клейтон саме так і зробив), то вони зовсім не схожі на прекрасних вільних створінь. Це - безпородні робочі коняки у вуздечках. У них взагалі нема жодного вибору, їх лише тимчасово випустили трохи попастись. Якщо їм на голову "кожен день виливати лайно", вони нічого не зможуть вдіяти - на відміну від Майкла Клейтона і його правильно вихованого синочка.
Дивлячись такі фільми, наче потрапляєш у якийсь інший вимір. Потяг безперервно рухається, в коридорах юрмляться пасажири і відбувається багато подій, але при цьому тебе нічого не дратує, нема ніякої метушні. Час спливає не надто швидко, і не надто повільно, а саме так, як треба. Ти встигаєш насолодитись деталями, тихою музикою і відтінками чорно-білого світу, але вони не встигають тобі набриднути. Після них залишається спокій і відчуття досконалості. У цьому світі нібито нема нічого аж такого важливого, але нема й нічого зайвого. Хочеться помахати на прощання рукою всім пасажирам, у яких попереду багато цікавих пригод. Окрім спійманого убивці, звичайно. Останній кадр: у вікні вагона розгорнута газета з ледь помітним заголовком Ziemniaki, що польською означає картоплю. Ця деталь нагадує, що події відбуваються в повоєнній соціалістичній Польщі, а глядачів після виходу з кінотеатру чекають весняно-польові роботи на своїх городах.
Так, напевно, вона саме така, справжня депресія. На межі божевілля. Дуже страшно.
Коли ця біда трапляється з такими матеріально забезпеченими і процвітаючими людьми, як персонаж Мела Гібсона, невдахи дивуються: то у мене, мовляв, депресія, а цей просто з жиру біситься. Насправді неважливо: досяг ти своєї життєвої мети і бажаного соціального статусу чи залишився на дні. Головна помилка полягає в тому, що ти прийняв нав'язані правила і втягнувся в чужу гру, витративши на це дорогоцінний час свого життя. Те, що навколо тебе всі роблять те ж саме, тебе не виправдає і не врятує. Прислухайся до самого себе. Та частинка Бога, яка знаходиться у тебе всередині, з самого початку інкарнації тихо тобі підказує: не в пирогах щастя, хлопчику, а в чомусь зовсім іншому ...
Інколи навіть такі розумники, як Девід Лінч, щоб остаточно не втопитись у потоці своїх фантазій, мусять хапатись за своє справжнє коріння, повертатись до тієї Америки, яку вже повернути, мабуть, не вдасться. А символом цієї справжньої, вчорашньої Америки є не великі цицьки, не гангстери, не кейси з баксами, а простий впертий хлопець на тракторі, який робить свою справу. А ще в кукурудзяному штаті Айова - дуже красиві пейзажі, схожі на наші. І люди там переважно розумні, добрі і чуйні. Але чомусь не дуже щасливі. Нема дитячого сміху - в кадрі майже самі літні люди. І все решта постаріло, зносилось і стало майже непридатним - люди, будинки і навіть газонокосарки.
Загалом, окрім газонокосарок, все досить знайоме, на жаль...