Bezvidkhodko
модератор
Знайдено 32 результати 
Попередження: рецензія містить спойлери
Роман Веретельник (2004) рік
Між Гітлером і Сталіним
Рецензуючи фільм «Між Гітлером і Сталіним: Україна в Другій світовій війні — нерозказана історія» досвідченого американського режисера-документаліста Славка Новицького («Писанка», «Жнива відчаю» та інші фільми) — виникає питання — чому через 12 років (фільм вийшов у 2003 році, але роботу над ним було розпочато ще в 1993-му) після проголошення незалежності України в українській діаспорі виходить проєкт такого типу, тим паче, що в останні роки відбувається «ревізія» української історії, здійснювана також українськими кіно- і телережисерами. Відповідь режисера така: «Воєнні події в Україні ігнорувалися або обминалися, факти перекручувались, і в результаті Україна часто представлена в негативному світлі. Настав час для виходу фільму, який чітко пояснює і дає відповіді на непорозуміння або навмисні викривлення».
Таким чином, Славко Новицький продовжує традиційну роботу української західної діаспори, а саме, представлення Заходові «альтернативної» (до провідної версії русистів та совєтологів) історії України. Проєкти такого типу мають призначення як інформаційних засобів, так і захисних — у минулому західна діаспора неодноразово страждала від «непорозумінь і навмисних викривлень», про які згадує Новицький. Наприклад, зловісні пошуки в Америці, Канаді та Англії «воєнних злочинців» українського походження. Щоб оминути закиди необ’єктивності, у фільмі доречно залучено голоси провідних західних науковців-спеціалістів — Збіґнєва Бжезінського, Нормана Дейвіса, Роберта Конквеста, Джона Армстронґа, — саме вони ведуть розповідь про історію України ХХ століття.
Фільм озвучений знаменитим американським актором українського походження, лауреатом «Оскара», Джеком Пеленсом (Палагнюком), який нещодавно відмовився від звання народного артиста Росії, запропонованого йому російським урядом. Чи не найперші слова у фільмі, промовлені Пеленсом, звучать так: «Ні жодна інша європейська держава не зазнала глибших ран, завданих її містам, індустрії, землі і людності». Це твердження посилюється словами американського воєнного кореспондента Едґара Сноу, який у 1945 році писав: «Тільки опинившись у витверезуючій мандрівці в сутінках війни, я усвідомив ціну, яку заплатив 41 мільйон українців за перемогу совєтів і союзників Альянсу. Ця титанічна боротьба була перш за все українською війною. Не менше 10 мільйонів людей втрачено в Україні з 1941 року.»
Подібна україноцентричність проходить накрізною лінією у розповіді Новицького — розкритті незнаних сторінок історії: «Століттями історія України писалася її завойовниками. Ми хотіли показати, що Україна не була тільки жертвою. У Другій світовій війні, навіть опинившись між двома найбрутальнішими режимами в історії, вона змогла обстояти своє прагнення до незалежності». Україноцентричні сентенції підтверджуються у фільмі фахівцями зі світовим іменем. Коментує Збіґнєв Бжезінський: «Українська незалежність — життєво важливий геополітичний факт. Це означає, що Росія вже не може бути імперією. Це змінює природу міжнародної політики і в Європі, і навіть у Євразії».
Щоби розповісти північноамериканському глядачеві те, що досі не розповідалось про Україну, фільм спирається на чотири головні джерела: нові архівні матеріали, секретні документи, досі не показані зйомки та інтерв’ю з очевидцями. Так, глядач чує переклад таємного німецького документу від 25 листопада 1941 року, адресованого «Айнцкоммандо» в Україні: «Організація Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті України з метою встановлення незалежної української держави. Всі члени організації Бандери мають бути арештованими і, після прискіпливих допитів, таємно страченими під виглядом простих розбійників». Або документ, підписаний рейхскомісаром України Еріком Кохом: «Наша мета — висмоктати з України всі можливі товари, без огляду на людські почуття чи приватну власність. Я сподіваюсь від вас якомога більшої жорстокості до автохтонного населення». Звучить голос за кадром: «Дивно, що чоловік, відповідальний за мільйони українських жертв, був єдиним з головних нацистських воєнних злочинців впійманим, але не страченим». Особливо боляче слухати свідченя Миколи Кудеми, який вижив у луцькій катівні, де було розстріляно і підірвано гранатами НКВД більше двох тисяч жертв: «більше того м’яса, ніж цілих тіл».
У фільмі послідовно представлений український рахунок Другої світової війни — страждання під час двох років радянсько-нацистської колаборації (1939 — 1941), знищення земель совєтами під час відступу (підпали, пограбуваня, мародерства), руїна, залишена німецькими і радянськими наступами, розстріли обома сторонами і страждання воєннополонених. Втрати України були численніші, ніж у будь-якого іншого народу — понад 8 мільйонів жертв. Половина з них — українці, що полягли у бойових діях, друга половина — втрати поміж мирним населенням. Ще два мільйони перевезених, засланих та втікачів. Разом — це чверть населення тогочасної України. Знищено 28 мільйонів сіл та 1270 міст і містечок. Коментує історик Норман Дейвіс: «Вбивство, геноцид, репресії існували по обидва боки (німецький і радянський), нікуди було тікати».
Фільм також торкається перекручень, які прийнято не лише у радянській історіографії, а й в історичній думці деяких представників західного наукового світу, наприклад, що УПА тісно співпрацювала з нацистами, та що УПА та українська дивізія Ваффен СС «Галичина» були спрямовані на винищення єврейського населення Західної України з масовою підтримкою і задіяністю населення. На цю тему, окрім представлення списку діячів УПА та ОУН («б» і «м»), закатованих нацистами (між ними Олег Ольжич, Олена Теліга та два брати Степана Бандери), фільм показує зворушливе свідчення раввина Дейвіда Кахане (головного раввина повітряних сил ізраїльської армії), котрий розповідає, як йому особисто врятував життя митрополит Андрій Шептицький, а його дворічну доньку переховували сестри-студитки.
Подається статистика, що українці посідають четверте місце з 33 народів у числі праведників «Яд вашему». Про дивізію «Галичина», з якої у 1947 році британці повністю зняли будь-які звинувачення, Норман Дейвіс говорить, що це була формація «Ваффен», призначена для бойових дій, а не для інших послуг.
Через посередництво Нормана Дейвіса, який впродовж фільму коментує становище України, західний глядач фільму бачить перед собою зовсім іншу картину народу, про який він мало що знає, а коли чує, то переважно в негативному контексті. Велика перевага фільму — прагнення різнобічно, і не оминаючи контроверсійних тем, викласти українську історію. Так, мова йде не тільки про українську трагедію, а й про винищення євреїв в Україні, про Бабин Яр (знайдуться жертви єврейські, українські та циганські), про Катинь і про розкол в ОУН.
У фільмі постійно звучить думка, що сьогоднішня незалежність є наслідком жертв мільйонів людей. Говорить режисер: «Ми хотіли показати, що Україна завжди прагнула до незалежності, що Україна не стала незалежною «без пролиття крові», як дехто твердить, а що загинуло багато, безліч людей». Цю думку підтверджує Збіґнєв Бжезінський: «Так що кров не була пролитою без причини, навіть більше. Життя нації та її відданість волі виховується поняттям пожертви, що стає міфологією, яка править цим життям».
Технічно фільм бездоганний, хоча не претендує на новаторство. Головним технічним завданням режисера було поєднати матеріали, які знаходились у восьми різних форматах, професійних і аматорських: «Звести все це разом, щоб не разили переходи з одного кліпу в інший, виявилось нелегкою штукою». Ще раз варто похвалити вибір коментатором Джека Пеленса, чий баритон гідно супроводжує глядача крізь болючий матеріал фільму. Новицький каже: «Я завжди вживаю актора замість диктора, тому що актор вміє читати, його голос не монотонний». Вже готовий український переклад сценарію, і можна сподіватись, що незабаром фільм з’явиться озвучений українською мовою.
Чи потрібен сьогодні фільм Новицького? Поки на Андріївському узвозі безжурно продаються футболки з серпом і молотом, поки у західній пресі спотворюється історія України, такі фільми, як цей, не тільки потрібні, а й необхідні. 2004 рік
http://archive-ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=245
Арґумент-Кіно 19.06.2015 16:50
«Judenkreis, або Вічне колесо», Василь Домбровський
https://web.archive.org/web/20200806151913/http://www.kinokolo.ua/argument/2408/
Володимир Войтенко:
Уночі з 28 травня на 29 червня 2015 року о 00:30 на телеканалі «1 1» – програма «Арґумент-Кіно»: фільм українського режисера Василя Домбровського «Judenkreis, або Вічне колесо» (1996), розповідь про стрічку та спеціальний сюжет про творчість видатного українського актора Костянтина Степанкова…
Повнометражний дебютний ігровий фільм українського кінорежисера Василя Домбровського «Judenkreis, або Вічне колесо» створено на кіностудія ім. Олександра Довженка 1996 року. Стрічку знято за ориґінальним сценарієм Станіслава Цалика, написаним у тісній ідейній співдружності з режисером.
Сюжет картини розгортає наскільки реальну, настільки й фантасмагоричну історію про те, як до буковинського прикордонного міста приїхав справжній Дон-Жуан і що з того вийшло. Місто вгадується як Чернівці. Час дії – Друг ... а світова війна.
Фільм складається з кількох історій, які так чи так пов’язані й перетинаються, вливаючись до руху вічного колеса життя, в якому сфокусовано всі можливі людські фантазії, сподівання та мрії, без яких неможливо жити й триматися на грішному світі.
В осерді цього споконвічного руху бринить кохання – драматичне кохання української дівчини Марічки, яке розгортається на тлі колообігу зміни влад на Буковині – румуни, росіяни, німці, румуни, росіяни...
А поміж ними – два загублені світи, український та єврейський, що приречені на драму виживання. Ось бо Judenkreis, себто з ідишу та німецької «Вічне колесо», – це вже й зловісна назва місцевого ґетто, до якого є вхід, та з якого немає виходу.
Героїв стрічки безжальний час так само безжально ставить на межу вибору, за яким – честь чи безчестя, за яким життя чи смерть. І над усім цим ширяє печальна народна мудрість. Мудрість, яка не дає рецептів, та може дарувати сердечну розраду.
Важливо наголосити, що своїм фільмом Василь Домбровський, короткометражна стрічка якого «Довженко починається, або Сашко-реформатор» демонструвалася в «Арґументі-Кіно» минулого грудня, віддає належну шану цілому материку Українського поетичного кіна, що не важко зауважити в певних сюжетних мотивах, образах та навіть одвертих цитатах.
Зауважу також, що на початку 90-х цей режисер дебютував короткометражкою «Сорочка зі стьожкою» за сатиричним оповіданням Володимира Винниченка «Уміркований та щирий». А в картині «Judenkreis, або Вічне колесо», що цікаво, актуалізував сюжет знаменитої Шевченкової поеми «Катерина».
Екранну історію буковинського міста на трагічному зламі часів, у якій цілком можна прочитати історію загальноукраїнську, Василеві Домбровському допомогло втілити ґроно чудових українських акторів – Богдан Ступка, Тамара Яценко, Лев Перфілов, Петро Бенюк, Світлана Круть. А також – Костянтин Степанков, про творчість якого у програмі демонструватиметься спеціальний сюжет.
Осягаючи послання кінотвору, насамкінець варто зацитувати одного з героїв фільму з його нехитрою мудрістю: «Бог створив наше містечко і сказав людям: «Живіте!». І стали вони жити – вірити у вічну душу, орати землю, родитися, купувати-продавати… Приходили вороги – палили, рубали, руйнували. Але стоїть, стоїть наше містечко і буде стояти, бо Богові так потрібно».
Сергій Марченко: 2007:#6
http://archive-ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=750
У четвертому номері «Кіно-Театру» йшлося про творчість режисера Леоніда Анікіна, автора багатьох фільмів про репресованих українських митців. Хотілося би детальніше поговорити про один із них – «Моя адреса: Соловки. Пастка» – про Леся Курбаса, знятий 1991 року за сценарієм Наталі Кузякіної. Оператор – Анатолій Солопай. Студія «Київнаукфільм», на замовлення Міністерства культури УРСР.
Ця стрічка – одна з серії «Моя адреса: Соловки». На острів у Білому морі кіноекспедиція вирушила взимку 1990 року, а наступного літа знімала там ще раз. Євген Марчук, який керував тоді Комітетом держбезпеки УРСР, посприяв, щоб знімальна група мала на Соловках усе необхідне: увагу, вертоліт, доступ до документів.
Перший кадр – Соловки, кремль, що з висоти пташиного польоту здається іграшковим, і все довкілля нагадує казковий острів Буян. Кожен, хто бував на Соловках, розповідає, що стримана північна краса острова дисон ... ує з абсурдним змістом подій, які діялися там у 20-30-ті роки ХХ ст.
Поява фільмів про репресії в радянський час була неможлива. Та суспільство жадало знати правду про терор, і ця картина не випадає із контексту: роком раніше, у 1990-му, виходить «Табірний пил» Григорія Давиденка – про каральну систему сталінського режиму. 1989 року Станіслав Чернілевський знімає перепоховання Василя Стуса. Його фільм «Просвітлої дороги свічка темна» вийшов на студії «Галичина-фільм» у 1992 році. Та після прем’єри ці стрічки, не маючи реклами, не доходили до масової аудиторії.
У книзі, присвяченій 100-річчю Михайла Верхацького, Леонід Анічкін згадує, що поштовхом до створення фільму було прохання (висловлене ще у 1962 році) М. Верхацького до нього, його учня, зняти – коли це стане можливо – картину про Леся Курбаса. Результатом творчої подорожі на Соловки для режисера став вихід у світ чотирьох фільмів. Першою була змонтована стрічка про Леся Курбаса «Моя адреса: Соловки. Пастка». Другою – «Моя адреса: Соловки. Тягар мовчання» – про Миколу Куліша. Наступного 1992 року було закінчено виробництво ще двох картин: «Моя адреса: Соловки. Навіщо перекладати Вергілія?» – про Миколу Зерова; і «Моя адреса: Соловки. Не вдарте жінку навіть квіткою» – про репресованих жінок. Для цілісного враження їх треба дивитися як серію.
В експозиції першої стрічки озвучується факт: у XVI столітті за часів ігумена Пилипа Количева, коли розбудовувався Соловецький кремль, змайстрували пристрій, який піднімав каміння, чим полегшував працю людей. У 20-х роках ХХ ст на Соловках серед керівників теж знайшлися «винахідники»: замість коней запрягали людей, для яких, певно, жартома, вигадали абревіатуру «врило» – „временно исполняющий должность лошади».
Фільм зосереджується на останніх роках життя Курбаса після арешту, у грудні 1933 року, коли слідчі НКВС запевняли режисера, що саме він очолив Українську військову організацію (УВО) і намірявся на одній з прем”єр у театрі «Березіль» убити секретаря ЦК КП(б)У Постишева. Курбас спочатку відхиляє дикі вигадки, але за кілька місяців його змушують з цим звинуваченням погодитися, за що судова трійка визначає йому п’ять років спецтаборів.
Двадцять хвилин фільму – часова дистанція досить мала, щоб розгорнути останню дію трагедії-фарсу «Художник і влада». Персоніфікований закадровий голос (актор Богдан Ступка) не лише називає факти, імена, спектаклі, що їх ставив Курбас у театрі на Соловках, а доносить щось неймовірно глибше, що становило суть трагедії цілого покоління української інтелігенції. Життя талановитого і самотнього митця в умовах безнадійного абсурду розгортається то як його спогад про виставу «Народний Малахій», то як ще давніший спогад про старовинну драму для лялькового театру «Різдвяний вертеп» (постановлену взимку 1919 року) про те, як Христос прийшов у світ, де панували Ірод та його слухняні воїни, де Добро врешті перемагало Зло і радів народ...
Авторський текст написано без надриву, але пристрасно: „Етапи 1935–36 років викинули на Соловки вчених, діячів культури, працівників Комінтерну. Замість царства вільної праці – тюрми і табори, замість голубого соціалізму – свавілля мізерних макбетиків табірного дна. Тут Курбас зустрів безліч знайомих, ніби в центрі Харкова чи на Хрещатику. Масштаби терору були незбагненні. Думка заходила у закут».
Зоровий ряд значною мірою змонтовано з кадрів, знятих прийомом «суб’єктивної» камери, яка вихоплює відображення у воді соловецьких споруд та церков, рухається вздовж понівеченого дощатого причалу, яким колись певно йшли в’язні. Камера панорамує вікна Благовіщенського корпусу, де розмістили Курбаса разом із відомим співаком Леонідом Приваловим. Автор повідомляє, що з цих вікон визирали колись Олег Волков, Дмитро Ліхачов, Павло Флоренський – багато видатних людей... Документальна хроніка монтується з тогочасними газетними статтями: глядач устигає прочитати їхні назви «Стереть их с лица земли!», «Демьян Бедный: «Пощады нет!»
Автор наводить факт, як Курбаса за якусь провину відправили на інший острів, що вважалося серед в’язнів «штрафним відрядженням». Ішов 1937 рік, наближалося сторіччя з дня загибелі Пушкіна, і Курбас там, у зруйнованій церкві, ставить «Малі трагедії», образи яких, зокрема пісня Мері, асоціювалися з химерами часу на Соловках: «…И селенье, как жилище погорелое, стоит. Тихо всё, одно кладбище не пустеет, не молчит». Екран експонує документи, що засвідчують нові доноси про заколот, який нібито готується серед в’язнів на острові; новий етап та розстріл Леся Курбаса 3 листопада 1937 року.
Закадрова музика існує переважно як фон, а часом, коли слова не в силі усього передати, бере на себе драматургічне навантаження. Закінчення фільму філософське. Камера віддаляється від занесеного снігом каменя, що лежить в основі дерев’яного хреста; автор розмірковує: «Здається, часи ірода минули, чи надовго? Чи зможемо ми у духовній покуті очистити це каміння від крові та сліз? Чи зможемо?...»
Серія «Моя адреса: Соловки» – вершечок невідомого айсберга нашої історії. Монтажна, смислова, емоційна насиченість стрічок настільки потужна, що кожен свіжий перегляд серії відкриває нові, не помічені раніше грані. Ці фільми треба дивитися по кілька разів, а їх – у наш демократичний час – фактично заховано на полицях. Картина про Леся Курбаса (зі слів автора) жодного разу не йшла на екранах телебачення, не показали її і в ювілейні дні, коли геніальному режисеру минуло 120 років. Історія минулого, реконструйованого засобами науково-пізнавального кіно, лишається незасвоєною сторінкою знань масового глядача, що загрожує рецидивами тоталітарного мислення.
Попередження: рецензія містить спойлери
Джерело: Часопис КіноТеатр № 2 (2025)
https://ktm.ukma.edu.ua/index.php/ktm/article/view/338/365
Сергій Марчегко: Фільм «Опале листя» (2023) Акі Каурісмякі минулої осені було показано в Україні, і нещодавно – у Червоній залі Будинку кіно. Після перегляду можна було почути схвальні репліки: «Не шкодую, що знову переглянула цей фільм», «Чудова картина, без аудіовізуального сміття»…
Картина отримала Приз журі Каннського кінофестивалю, номінувалася на «Оскара», часопис «Тайм» назвав стрічку «тихим шедевром», «найкращим фільмом Каурісмякі», а за версією «Кайє дю сінема» – увійшов до «списку десяти найкращих фільмів 2023 року». Жанр означено досить приблизно: «кінокомедія», «драматичний фільм», «романтичний фільм».
Ці високі оцінки спонукають розглянути фільм детальніше. На початкових титрах чуємо одноманітне пікання сканера каси супермаркета. Цей звук продовжується і в першому кадрі: касирка бере один за одним кілограмові пакети з м’ясом; камера простежує, як вони транспортуються від каси, як нагромаджуються – ось їх уже з десяток. Загальний вигляд супермаркета, схожого на тисячі інших, навіює нудьгу. Три працівниці у фірмових червоних халатах викладають на полиці пакети з продуктами. Одна з них – це Анса (Альма Пейсті), на першому плані бере пакетик з сиром, зосереджено вдивляється у дату виготовлення; огрядний охоронець стежить за її діями. Етикетним пістолетом наклеює жовтого цінника на сир, що, певно, означає останній день придатності. Пильний охоронець помічає, як менший пакетик вона кладе у корзину. Робочий день скінчився: службове приміщення з шафами для переодягання, дві працівниці прощаються: «До завтра!» – це перша репліка фільму.
Анса їде у напівпорожньому автобусі. Емоційно нейтральний вираз її немолодого обличчя, насвітлений скупими бліками нічних світел підказує, що цей її вечір схожий на учорашній, і на сотні минулих вечорів. Ось вона йде вулицею, майже в темряві заходить до свого простенького помешкання на першому поверсі. Кладе у мікрохвильовку маленький пакетик їжі, сідає біля вікна. Вмикає радіо, слухає: «Росія завдала удару по пологовому будинку і дитячій лікарні у Маріуполі. Наразі відомо про сімнадцятьох постраждалих…» Дістає пакетик, та помічає прострочену жовту дату й викидає його у смітник. Радіо продовжує: «… На жаль, для росіян це звична справа. Вони знищили місто Грозний у Чечні… У Сирії вони цілеспрямовано завдавали ударів по лікарнях, щоб знищити медичну інфраструктуру і створити гуманітарну катастрофу». Анса ніяк не реагує на почуте, перемикає на ліричну музику, скидає наручний годинник, готується до сну. Це експозиція героїні – перші п’ять хвилин фільму.
Наступні три хвилини – знайомство з героєм. Чоловік у спеціальному шоломі (схожому на скафандр) обробляє металеві диски. Шалений шум стисненого повітря, хмари пилу вказують, що працює він на шкідливому виробництві. Ось він скидає шолом – це Голаппа (Юссі Ватанен). Він втомлено прямує до лавочки під цегляною стіною з написом «Курити заборонено», запалює цигарку. Його напарник Гуотарі (Янне Гюутіяйнен) саме підвозить на електрокарі нові диски, підсідає (поруч – балон з написом «Газ»), кількома фразами нагадує колезі про небезпеку куріння в цьому місці – це перший у фільмі діалог.
Вечір. На тлі освітлених вікон багатоповерхівки – вагончик-«битовка» для проживання робітників. Голаппа напівлежачи гортає кольоровий журнальчик. . Радіо за кадром: «Російські обстріли цивільних об’єктів продовжуються. Ракета влучила у торговий центр у Кременчузі – місті у Центральній Україні… Наслідком цієї атаки стали вісімнадцять загиблих і десятки поранених… Число загиблих може зрости, оскільки розбір завалів триває. За словами Володимира Зеленського, на момент удару там перебувало більше тисячі людей…» Обидва колеги чують це повідомлення, але жодним чином на нього не реагують. Гуотарі кудись зібрався: «Ходімо!» – звертається до Голаппи, який все ще лежить. «Куди?» – «На караоке, сьогодні ж п’ятниця!» – «А я тут до чого?» – «Якщо вийдемо зараз, ще встигнемо на останнє таксі».
Вони опиняються у клубі, де Гуотарі наважується проспівати щось міське, романтичне: «Слухай і вчися», – каже колезі за чаркою та йде на сцену, співає пісню «Під осінньою горобиною», яка закінчується словами про «кохання, яке ніколи не зустріну я». В його щирий аматорський спів вслухаються присутні. Анса з подругою теж тут. «Ви прекрасно співали», – хвалить його подруга Анси. – «Це було легко, адже я дивився на вас».
Оголошують наступного виконавця. Простір клубу наповнює «Вечірня серенада» Шуберта, яку пристрасно співає наступний чоловік. На перших фортепіанних акордах погляди Анси і Голаппи зустрічаються. Голаппа враз ніяковіє, розгублено відходить до дверей, закурює. Анса проводить його поглядом.
Романтична мелодія серенади продовжується і в наступному кадрі, у супермаркеті (як метафора учорашнього спогаду): Анса штовхає візок, переповнений продуктами, які один за одним викидає у смітник; чутно, як вони гупають. Наприкінці дня її спиняють охоронець та менеджер, просять відкрити сумочку, знаходять там пакетик зі шніцелем, погрожують їй: «Дякуйте, що ми не викликали поліцію». Дві її подруги тут як тут, стверджують, що цей шніцель протермінований: «Ви не маєте права таке продавати». – «Байдуже. Йому місце у смітнику… Тебе звільнено, без попередження».
Анса стає безробітною. Вечір. Вона вдома, п’є каву, слухає радіо: «… Протягом тижня Росія запустила по Україні майже сто п’ятдесят ракет». Вимикає радіо. Вранці йде до інтернеткафе шукати роботу на сайті центру зайнятості Гельсінкі, грошей ледве вистачає, щоб оплатити цю послугу. Врешті, влаштовується посудомийкою у пабі, куди увечері приходять Голаппа і Гуотарі. За кадром – легка музика. Приятелі неквапно розмовляють за кухлями пива: «Що сталося, чому такий смутний?» – «Бо депресія». – «А чому?» – «Бо багато п’ю». – «Чому тоді п’єш?» – «Бо депресія». – «Замкнуте коло». Це перші п’ятнадцять хвилин фільму, дія якого розвивається класично, «від поганого до гіршого»: Анса залишиться без платні, бо боса пабу арештовують за торгівлю наркотиками. Голаппу звільняють за алкоголізм, бо щораз попиває з пляшечок та фляг, схованих у кишені чи в робочій шафі.
Здавалося б, сюжет досить простий, але фільм захоплює чимось іншим – атмосферою, мінімалізмом руху камери, викінченістю композиції кадрів, точністю деталей помешкань, клубу, пабу, типажами їх завсідників, які душевну розраду знаходять лише тут. Підприємство, де Анса знайшла нову роботу, одягнута у спецівку, висипає з візка шлак, – все це навіює сірість і безпросвітність. Будівельні майданчики, цехи, де працює Голаппа, – знелюднені, механізовані, викликають подив: навіщо все це, коли життя робітників таке непривабливе й одноманітне. Очевидно, упізнаваність прикрих житейських ситуацій (кожна людина мала неулюблену роботу, опинялася безробітною), увага до проблем перевиробництва продуктів, до екології – мабуть, саме тому цей твір зараховують до трилогії «пролетарських фільмів» режисера.
Помітно і глибший, «тепліший» архетипічний шар: герої живуть на рідній землі, чують фінську музику, мову, спів, ходять вуличками околиць Гельсінкі – все це творить своєрідну національну атмосферу. На стінах клубу – плакат Олаві Вірта, відомого у минулому фінського співака, який знімався у багатьох фільмах (та помер від алкоголю). Розмова приятелів про депресію у пабі – на тлі облупленої стіни пабу, прикрашеної плакатом фільму Вісконті «Рокко та його брати» з молодим Аленом Делоном. Наприкінці дня Анса випадково бачить на лавочці зупинки непритомноп’яного Голаппу, намагається його розбудити, та марно. Підходить останній трамвай. Вона співчутливо дивиться на нього крізь вікно трамваю. Трамвай рушає. Стривоженість її душі коментує закадрове романтично-мінорне адажіо з «Патетичної» симфонії Чайковського. Цей же музичний пасаж з’явиться і згодом, коли Анса ближче познайомиться з Голаппою, який візьме її записку з номером телефону (але тут же її, як йолоп, загубить). Вона цьомкне його у щічку на прощання (на тлі плакату з юною Бріджит Бардо з фільму Годара «Зневага» та афіші Ноеля Говарда, британського драматурга, актора).
Режисер співчуває головним героям за їхню інфантильність (а кожному – років по сорок). Голаппа все ж знайде Ансу. Вони опиняться у неї вдома, а розмова не йде. Після вечері, ніби сором’язливі підлітки, сядуть на краях диванчика. Голаппа намагається почати розмову, та кумедно мовчить або якось несміливо просторікує про затишну її квартиру, вузьке ліжко та смачну вечерю (чим нагадує гоголівського Шпоньку, коли той опинився з панночкою і, подолавши тривалу паузу, промовив: «Влітку дуже багато мух...»). Анса одухотвореніша, відкритіша, прагне родинного затишку. Щоб розрядити паузу, вмикає радіо, та воно знову передає сумні новини про розбір завалів Маріупольського театру, де ховалися понад півтори тисячі осіб… «Клята війна», – промовляє вона і вимикає радіо. А Голаппа тим часом вирішує покращити собі настрій: відходить і непомітно дістає з піджачка плесковату фляжечку з алкоголем та надпиває. Анса це помічає й зажурливо каже, що її батько та брат померли від алкоголю, а мати – від горя. І саме коли Голаппа нарешті усвідомлює шкідливість випивки, виливає спиртне з усіх пляшок і знову вирушає до коханої – його зіб’є поїзд. Анса увесь вечір виглядатиме його крізь залите дощем вікно. Голаппа опиниться в лікарні, перебуватиме в комі. Вона не знатиме, що з ним, заведе собаку, та згодом знайде й провідуватиме його. Він одужає, вийде з лікарні, де його чекатиме Анса зі своїм рудим песиком, і вони підуть парком назустріч ясному вечірньому небу.
Лишається загадка: що саме режисер хотів донести, вставляючи упродовж фільму сумні новини про нинішню війну в Україні – на що майже ніхто з героїв не реагує? Диктор радіо, окрім України, контекстно згадує й схожі дії агресора у Чечні, Грузії, Сирії... Можливо, що кожну «маленьку людину» хвилюють лише події її особистого життя чи «ближчого плану»: її міста, країни, а не сумні новини з далеких країн? Певно, у такий спосіб режисер реанімує задавнену національну травму Радянсько-фінської війни (1939–1940), на яку більшість країн і людей тоді реагувало мало. І як есхатологічний натяк людству, що маємо щось робити, бо так жити далі неможливо.
Джерело: https://kcw.com.ua/movie/175
Кінокритикиня Анна Дацюк про фільм:
Другий повний метр Ени Сендіяревич — дивовижне полотно «охайного» колоніалізму, який заліз під шкіру корінному населенню Малайського архіпелагу неначе жало тропічного москіта.
Цивілізована раціональність представників вищого світу зазнає випробування, коли у заповіті покійного цукрового магната немає жодного кровного родича. Весь статок, включно з маєтком та фабрикою у серці Ост-Індії, він заповідає іншому синові — індонезійського походження. Те, що у традиційному оповідуванні має спокусу перетворити на «щасливий квиток у безтурботне майбутнє», режисерка подає у несподівано-екзистенційному ключі, направляючи камеру на тендітну та мовчазну мати спадкоємця — хатню робітницю Сіті.
Дивовижний звуковий дизайн та формалістська симетрична картинка збалансовані рівно настільки, аби не відірвати від справжнього смислового центру «Солодих снів», а саме — трагедії формування людської особистості під впливом л ... едь помітного, але завжди присутнього гнобителя.
Джерело: https://kcw.com.ua/movie/173
Кінокритикиня Дарія Бадьйор про фільм:
Лаконічна та стримана стрічка Стефані Колк, яка прийшла в кіно після навчання на біофізиці оповідає, перш за все, про втрату. Молоко тут — спосіб прощання і проживання втрати, фізичне втілення процесу, який відбувається з людиною в горі. Знятий переважно статичною камерою, без емоційних гойдалок і спекуляцій, цей повнометражний дебют, прем’єра якого відбулась торік на Венеційському кінофестивалі, є гарним прикладом мінімалізму та драматургічної точності.
Показували нідерландською з українськими та англійськими субтитрами
Джерело: https://kcw.com.ua/movie/94
Кураторка фестивалю Анна Дацюк:
Після тривалої перерви у 1985 році Аньєс Варда повертається до ігрового кіна, затягуючи туди чимало документальної матерії. Варда це робить методично, зберігаючи вірність власним принципам (за що кіномани її любитимуть вічно). Режисерка розповідає історію відкинутої суспільством Мони та робить це у напівдокументальному, ретроспективному стилі, на стику вигадки та правди, експерименту та традиційної фабульної історії. Вірогідно, це найсміливіша робота постановниці, а її Мона – печальне та радикальне втілення самої Аньєс, що по всяк час шукала вихід з замкнутого кола патріархальної кіносистеми. Її Мона здійснила особисту революцію, вирушивши в одісею саморуйнування. А сама Варда з цікавістю антрополога прийшла розповісти цю історію крізь призму соціуму.
– Найкраща акторка, Премія «Сезар», 1986
– Золотий лев, Приз ФІПРЕССІ, Приз ОСІС, Венеційський кінофестиваль, 1985
10.05.2006 16:17
Джерело: https://web.archive.org/web/20140327063706/http://kinokolo.ua/argument/1743
„Кава й сиґарети” Джіма Джармуша
Джім Джармуш14 травня о 00:00 (телеканал „1+1”) у програмі демонструватиметься фільм американського кінорежисера Джіма Джармуша „Кава й сиґарети”/ Coffee and Cigarettes (Somewhere in California).
Джім Джармуш створював цю картину, яка вийшла на екрани 2003 року, дуже довго. Починаючи з 1986-го. Річ у тім, що маємо не класичний за формою фільм, а одинадцять кіноновел, об’єднаних в одну стрічку. Все розпочиналося з короткометражки, що так і називається – „Кава й сиґарети” (у повнометражному фільмі тепер інакше – „Дивно, що ми зустрілися”). Ролі тут виконують Роберто Беніньї і Стівен Райт. І саме тут режисер знайшов той прийом, який використав у подальшому в решті десяти новелах. Це чорно-біле зображення, скатертина в клітину, кава і сиґарети. Також – обов’язкова зйомка з горішньої точки, коли камера стежить за подіями на імпровізовані „шаховій до ... шці”. І кілька персонажів, котрі ведуть про щось розмову. Про щось не дуже обов’язкове. Обов’язковим є дещо інше – інтонації, погляди та жести.
Власне, саме двадцять років тому Джім Джармуш придумав і кінохід з відомими людьми (вони – переважно актори), котрі грають у цих фільмових новелках, по суті, самих себе. Хоча, звісно, режисер примушує їх робити в кадрі ті речі, яких вони не практикують у повсякденному житті... Коли ж повернутися до першої короткометражки, то вона мала успіх, і за три роки Джармуш зафільмував другу – з назвою „Кава й сиґарети: Мемфінська версія” (у повному метрі – „Близнюки”). За столом спілкуються близнюки – брат і сестра кінорежисера Спайка Лі; офіціант – Стів Бушемі. 1993-го народилася третя самостійна короткометражка під назвою „Кава й сиґарети: Десь у Каліфорнії”. Тут за стіл кав'ярні режисер посадив Іґґі Попа і Тома Вейца, сказати б, знакових музикантів. Звісно, аби смакувати тим, що відбувається на екрані, дуже важливо розуміти – хто перед вами...
І саме ця короткометражка принесла Джармушу „Золоту пальму” Каннського фестивалю. Решту ж новел він вже знімав різних років, але з метою згодом об’єднати в один фільм, що, зрештою, і сталося.
А в юності Джармуш аж ніяк не мріяв про кіно. Він хотів стати письменником і вступив до Колумбійського університету. Потім помандрував до Франції вивчати велику французьку літературу і там закохався у кінематограф. Доля...
У кожному разі, фільми Джармуша популярніші за кордоном, ніж на батьківщині, у Сполучених Штатах. (Очевидно, не того кіна він надивився свого часу в паризькій сінематеці...). А його незалежницька позиція була довго витриманою і непохитною. Майстер безсюжетної оповіді, він любив декларувати, що не знімає „кіно”, а просто виходить на вулицю і за допомогою кінокамери спостерігає за життям. Цю тезу порівнюють із подібною, що її поклав в основу своєї естетики Енді Воргол. Отже, Джармуш таким чином розвинув принципи американського поп-арту, але вже на іншому фундаменті. Якщо світ Енді Воргола був населений голлівудськими небожителями, перетвореними на елемент побутового дизайну, то світ Джармуша переповнений персонажами культового арт-середовища, які мімікрують під „простих людей”...
Попередження: рецензія містить спойлери
Джерело: https://web.archive.org/web/20121208044631/http://kinokolo.ua/argument/2222/
Володимир Войтенко, АК
Події у знаменитій стрічці класика американського кіна Стенлі Креймера
«Корабель дурнів / Ship of Fools (1965), що в програмі вночі з 25 на 26 листопада 2012 о 00:20, розгортаються на початку 1930-х років. Місце дії – пасажирський лайнер, що пливе під веселу музику з Мексики до Німеччини. Він ущерть заповнений різними людьми. Що це за корабель, що це за люди? Є питання, є і відповіді.
Отже, ці люди на „кораблі дурнів” постають певним символом людського суспільства, що страждає від пороків та ницих пристрастей. І саме це, на думку авторів, зрештою стане причиною приходу до влади Гітлера. Саме так – у літературній першооснові, в однойменному романі американської письменниці Енн Поттер. Ну і, власне, в його екранізації – у фільмі Стенлі Креймера.
Взагалі ж, образ „Корабля дурнів” у світовій культурі досить давній. Ця назва, зокрема, відсилає нас до двох знакових творів європейської літератури й мистецтва. Передусім, це сатирична поема німецького письменника Себастьяна Бранта, що була видрукувана наприкінці 15 століття і зажила правдивої слави та великої популярности. Ну і, звісно, йдеться про картину знаменитого голландського художника Ієронімуса Босха, написану невдовзі по тому, і яка нині експонується в Луврі. І це алегорії суспільного корабля, що прямує в Пекло.
Заокеанські кінознавці вважають, що Стенлі Креймер був найзнаменитішим, як вони кажуть, меседж-режисером двох повоєнних десятиліть американського кінематографа. Він є одним з тієї плеяди кінематографістів, які були налаштовані своїми фільмами не розважати глядачів, а змінювати світ. Сказати б, ідеться про кіномистецтво соціального послання. Фільми обов’язково спрямовувалися проти чогось – проти фашизму, расизму, антисемітизму, нетерпимости тощо. І це робилося щиро, поза будь-яким державним анґажементом. Тому стрічки Креймера та його однодумців не назвеш пропаґандою, хоча їх часто і небезпідставно звинувачували у дидактичності й тенденційності.
Що ж до кіношляху Стенлі Креймера, то його кар’єра – це хрестоматійне втілення американської мрії: розпочинав підсобним працівником на студії, потім був клерком, помічником сценариста, під час війни фільмував антифашистські пропаґандистські стрічки, а по війні вже продюсував і знімав велике кіно самостійно.
Повертаючись до фільму Креймера «Корабель дурнів», у якому, зокрема, головні жіночі ролі виконують неперевершені Вів’єн Лі і Сімона Сіньйоре, варто зауважити, що він залишається одним з найвиразніших художніх, мистецьких свідчень про ХХ століття.
Для такого свідчення про жорстоку добу, виявляється, не обов’язково нагромаджувати гори трупів на екрані. Варто лиш показати, як люди в доброму гуморі прямують до могили. Втім, Себастьян Брант, Ієронімус Босх, Стенлі Креймер – вони не так вели про минуле, як застерігали сучасників перед майбутнім, що є сумою наших повсякденних вчинків. Отже, це своєрідні мистецькі листи-попередження, адресовані нам з вами.
Попередження: рецензія містить спойлери
АРҐУМЕНТ-КІНО: джерело https://web.archive.org/web/20121208044654/http://kinokolo.ua/argument/2227/
«Життя, гірше від звичайного», Денні Бойл
У програмі з 9 на 10 грудня, о 23:55, демонструватиметься фільм одного з найзнаменитіших британських кінорежисерів Денні Бойла «Життя, гірше від звичайного», що створений спільно з американцями. У головних ролях – улюблений актор Бойла, також британець – Юен Макґреґор, з яким Бойл разом прославився вікопомним фільмом «На голці», а також знана американська акторка Кемерон Діаз.
Роберт – простий прибиральник-невдаха, що мріє написати «знаменитий американський бульвариний роман». Після того, як його викидають з роботи, Роберт бере в заручниці доньку свого боса, котра є, сказати б, рафінованою представницею «золотої молоді». І тут розпочинається і розгортається комедійно-пригодницьке роуд-муві, подорожнє кіно, з музичними номерами.
Стосовно поворотів сюжету, то це ще далеко не все. Пригода з нашими героями потрапляє до кола інтересів певних небесних сил. Взагалі, в Раю, що він скидається на поліційний околоток, чимало проблем з огляду на земні події – чоловіки й жінки не тримаються купи, надто багато розлучень. Треба щось робити. На землю відправляються двійко відповідальних за людські контакти янголів – незвичних, як на пересічну людську уяву, бо постають в іпостасі найманих убивць. Що відбуватиметься далі – важко собі уявити, бо чого немає в цій стрічці, то це очевидности дій та подій. Хоча повороти сюжету прості, попри деяку загадковість, створювана напруга триматиме до останнього. Вдаватись до подробиць немає змісту. Краще просто подивитися кіно.
Денні Бойл знаменитий не тільки культовою стрічкою «На голці». Безумовно, більшість кіноманів гарно пам’ятають хоча б такі його картини, як «Пляж», «28 днів потому», «Мільйонер з нетрів». А от «Життя, гірше від звичайного», що побачило світ одразу ж після тріумфу «На голці», не мало аж такого успіху що в глядачів, а що в критиків. І дарма.
Це надзвичайно вправна, сказати б, елеґантна гра жанрами і з жанрами – суміш комедії, мелодрами, фантастики й трилера. Це, власне, сміливий – з відомим «чорним відтінком», – але по-своєму добрий гумор. Це грайлива постмодерністська стилістика, за допомоги якої режисер вочевидь тихо іронізує над типовими мелодраматичними штампами і кліше… Одне слово, це такий кінофеєрверк від Денні Бойла, про творчість якого йтиметься у спеціальному сюжеті.
Насамкінець додам: «Життя, краще від звичайного», попри всі особливості сюжету, можна назвати доброю романтичною казкою для тих, хто вірить, що шлюби скріплюються на небесах.
АРҐУМЕНТ-КІНО
Попередження: рецензія містить спойлери
Джерело: https://localhistory.org.ua/rubrics/video/premiera-filmu-natalka-poltavka-u-niu-iorku/
Павло Артимишин: На Різдво 1936 року в кінотеатрі "Венеція" на 7-ій авеню Нью-Йорка зал був ущерть заповнений. Ба більше, ще чотири тисячі охочих побачити прем’єру так і не змогли потрапити до глядацької зали і з холу закладу їх довелося вивести поліції. Утім ажіотаж був прогнозованим — на кіноекрані "перша українська говоряча фільма" за мотивами п’єси Івана Котляревського та опери Миколи Лисенка "Наталка Полтавка".
Режисером був американець (виходець із Австро-Угорської імперії) Едґар Улмер. Це, вочевидь, теж підігрівало інтерес до новинки — два роки перед цим, 1934-го, його фільм "Чорний кіт" став найуспішнішою стрічкою сезону кінокомпанії "Universal". А очолив знімальний процес Василь Авраменко — український балетмейстер, який переїхав до Америки. Ідеологічної "пікантності" додавав той факт, що по інший бік Атлантики такий же фільм готував ще один українець — Іван Кавалерідзе. Але знімав його в радянських умовах…
І ось перед публікою на великому екрані — сюжет української літературної класики. Присмачений сценами із українськими піснями та танцями (кому, як не Авраменку було знати, як найкраще їх подати глядачам). А тлом для зображення краєвидів українського села XVIII — XIX століття стала… американська ферма біля Нью-Джерсі.
Загалом не сподобалось, звісно є сильні моменти, але знято у стилі серіалів для москалів. Це і не дивно, зважаючи на тедоробок режисера Бровка до цього.
Для порівняння фільм Нескорений про Шухевича https://kinobaza.com.ua/titles/the-undefeated -- от реально проймаєсся і віриш, а тут двояке відчуття. Хоч і там, і тут - саундтрек ніякий, і це при нашій музичній спадщині.
Обсяг інформації за 4 години просто скажений. Тері Джонс розмовляє майже безупину, й у першій серій занадто швидко. Це не погано, але запам'ятати інфу складнувато. Дивитимусь через певний час удруге. Загалом дуже цікаво подана інформація, з гумором. Руйнує багацько усталених міфів, які ми отримуємо з казок і попсових фільмів) Для дітей до 6-7 років не раджу, є трохи сороміцького. На ютубі є з українським озвученням.
Картинка неймовірна, ті хто робили монтування і візуальні ефекти — справжні профі. Чимало цікавої інформацію. Раджу.
Попередження: рецензія містить спойлери
Дуже поверхнево, відсутня структура, забагато прикладів. Напевно у повній версії фільму більш розлого пояснено, я знайшов версію на 55 хвилин, та все одно... Про путіна ні слова, лише одна обкладинка, натомість про Китай хвилин 10. Звісно Китай загроза, але путін на 2 місці. Посміхнуло що один митець робив фотосесію з "відрізаною головою трампа", а потім бідкався, що отримав багато негативу. Цікаво на яку реакцію він чекав? Сподобався один вислів: пропаґанда може бути як злом, так і добром (наприклад попередження на пачках з цигарками) Коротше документалка на 6 балів. Краще глянути: Як стати тираном (2021) https://kinobaza.com.ua/titles/how-to-become-a-tyrant