Bezvidkhodko Bezvidkhodko

Обсяг інформації за 4 години просто скажений. Тері Джонс розмовляє майже безупину, й у першій серій занадто швидко. Це не погано, але запам'ятати інфу складнувато. Дивитимусь через певний час удруге. Загалом дуже цікаво подана інформація, з гумором. Руйнує багацько усталених міфів, які ми отримуємо з казок і попсових фільмів) Для дітей до 6-7 років не раджу, є трохи сороміцького. На ютубі є з українським озвученням.

Картинка неймовірна, ті хто робили монтування і візуальні ефекти — справжні профі. Чимало цікавої інформацію. Раджу.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною

Попередження: рецензія містить спойлери

Дуже поверхнево, відсутня структура, забагато прикладів. Напевно у повній версії фільму більш розлого пояснено, я знайшов версію на 55 хвилин, та все одно... Про путіна ні слова, лише одна обкладинка, натомість про Китай хвилин 10. Звісно Китай загроза, але путін на 2 місці. Посміхнуло що один митець робив фотосесію з "відрізаною головою трампа", а потім бідкався, що отримав багато негативу. Цікаво на яку реакцію він чекав? Сподобався один вислів: пропаґанда може бути як злом, так і добром (наприклад попередження на пачках з цигарками) Коротше документалка на 6 балів. Краще глянути: Як стати тираном (2021) https://kinobaza.com.ua/titles/how-to-become-a-tyrant

Ненав'язливий з дрібкою гумору, можливо не зовсім доречним, але думаю серіал робився для молодого покоління. У 4 серії про сталіна і його побудову совка. Про перший фотошоп у Світі. Згадано про голодомор в Україні і Волтера Дюранті західного журналіста який отримав Пулітцерівську премію у журналістиці за брехливі статті про відсутність голоду в Україні. Дуже наочно показано, як ці кровопивці грають на людських почуттях і страхах: гітлер в усіх гріхах звинувачував євреїв, іді амін — індіанців. Завше простіше шукати недоліки у комусь іншому, ніж глянути у дзеркало) Коротше дуже пізнавальна документалка — раджу.
З недоліків оф. трейлер на ютубі не для всіх, себто у ґуґлі трейлер не показує. Можливо Нетфлікс хотіли зменшити наплив москалів, але усе одно 99% коментарів від них та їхні ботів) https://www.youtube.com/watch?v=y07YNHYC2os

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною

Попередження: рецензія містить спойлери

Джерело: https://detector.media/kritika/article/189345/2021-06-19-ukraina-u-svitovomu-kino-kultura-ne-bez-polityky/
Бразилія, зробила найбільшу презентацію саме української культури через 10-серійний містичний серіал «Дезалма» (Desalma). І це зробили не українці, як у випадку фільмів американки українського походження Роксі Топорович у «Фолк» і Julia Blue, а власне бразильці, використовуючи історію і фольклор українців, на кшталт використання язичницьких культів Швеції у сенсаційному «Сонцестоянні» Арі Астера.

На самому початку лунає закадрова пісня «Пливе кача», а герой, власник свиноферми, у діалозі промовляє: «Тато завше казав: українці все можуть пережити – Росію, Чорнобиль, дві світові війни...». Уся справа у містечку, взятому за основу, збудованому українськими іммігрантами. Саме тому тут живуть Івани й Романи, Петри й Анатолії. Тут готують голубці, кінотеатр називається «Україна», у крамниці висять українські прапори, а постійним особливим клієнтам наливають горілку з перцем, привезену з України. ЗМІ представлені двомовною портуґальсько-українською «Газетою Poslannyk». У Школі Святої Бріґіди на дошці оголошень висить портрет Шевченка, школярі читають його «Причинну», вивчають українську міфологію, зокрема духів під назвою «мавка», які схожі на русалок. «Мавки – це невтішені, неупокоєні душі, які живуть у лісах, озерах та водоспадах. Вони можуть впокоїтися тільки після того, як за їхню смерть хтось помститься», – пояснює вчитель. «Українська міфологія – це не казки для дітей, друзі», – завершує урок він, ніби промовляючи до глядача. Про це і йдеться: про таємницю трагічної загибелі дівчини 1988 року на святі Івана Купала і про душі та людей, які хочуть помсти 30 років потому.

Для серіалу українська міфологія виглядає настільки вдало вжитою, що, здається, ось воно, ось приклад, як можна використовувати Україну – як бездонний колодязь минулого й реальне черпання з нього у теперішньому: зі співами за кадром і танцями у кадрі, зі святкуванням Івана Купала на кшталт поєднання концерту Devid Guetta і дискотеки зі світло- і піроефектами. Не надто стрункий виклад сюжету, з періодичними божевільними ідеями про переселення душ, перелицьованими кадрами з «Полтерґейсту» 1982 року, прямолінійною апеляцією до Біблії і часом з бразильськими пристрастями, колись вкарбованими «Рабинею Ізаурою» – виряченими очима, заламуванням рук і тупим стовбиченням у кадрі, – серіал усе ж є самобутній, незвичний, красиво знятий і з оригінальною міфотворчістю в основі. І з видатною роллю відьми, виконаною відомою бразильською актрисою угорського походження Касьою Кіс.

Безпрецедентна «українськість» у такому розлогому вигляді ще не бачена за межами самої України. Таке стало можливим завдяки фактам та прагненням: до пів мільйона українців, нараз,і живе у Бразилії, куди переїжджали наші співвітчизники чотирма хвилями протягом останніх 150 років, і тепер вони мають одну з найбільших діаспор, про що навіть зазначав президент країни у своїй щорічній доповіді. Значущості серіалу додає ще й той факт, що це не просто телепродукт – це флагман найбільшого бразильського стрімінґу Globoplay, і він не тільки добре конкурує з зазіханнями потужних гравців усередині країни, Netflix і Amazon, а й на території «США», у січні вийшовши на північноамериканський ринок.

Попередження: рецензія містить спойлери

Ярослав Підгора-Гвяздовський:
Це не аналог "Риму" від НВО, як очікувалося, тум мінімум сексу, насильства і нема епічності. Утім, ми отримали історичну версію "Карткового будинку".
Усе ж таки дотична до "Риму", його 2-го сезону, "Доміна" говорить про імперію після вбивства Ґая Юлія Цезаря – війни за владу і панування прийомного сина Цезаря, Октавіана Авґуста.
Але не Авґуст є головний у цій історії, а його дружина, Лівія Друзілла. Розумна, вродлива і метка (польська красуня Кася Смутняк), вона проходить між крапельок, які б небезпеки і чвари не траплялися, натомість навколо неї вмирають інші – чи перший некоханий чоловік, чи полководець, що хотів забрати трон у чоловіка і вбити її, чи можливий спадкоємець, ворог для Лівії. Її життя мудрої жінки так само оповите славою, як її дорога до величі встелена трупами.
Вісім 50-хвилинних серій зняті на знаменитій студії "Чінечітта" і оприявнюють художньо багату, хоч і не масштабну картину того часу, але драматургія – політичні шахові комбінації – ось що тримає у тонусі до фіналу, коли напруга, здається, досягає ланцюгової реакції.
Джерело: https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

Попередження: рецензія містить спойлери

Ярослав Підгора-Гвяздовський:
Цей 6-серійний міні-серіал є влучною і злою іронією над ідеологією повсюдно розквітлого фемінізму, дотепно розвінчаного режисеркою і сценаристкою Роузенн Лянґ.

Комедія на злобу дня, – а точніше орвелівський постапокаліпсис, – "Крімері" – про вимирання чоловіків і створення через 8 років потому ідеалістичного жіночого суспільства, в якому, тим не менше, за посмішками ховається розчарування життям, а за жіночим єднанням – ностальгія за родиною, хлопчиками і чоловіками.
І коли виникає представник вимерлої статі, троє подруг, кожна по своєму, відчуває розлади і зміни у тілі та голові: одна з сумом згадує своє минуле до вимирання, інша гадає, що з цим треба щось робити, а третя злиться на своє виникле бажання, називаючи себе "нікчемною дитиною патріархату". Водночас слідами чоловіка іде мисливиця за головами, яка вже вбила його друга...
Хоч і фантастичний, серіал повний нагальними темами, а психологічний стан героїнь з уявного майбутнього мало чим відрізняється стану теперішніх жінок, що й робить серіал зрозумілим для всіх.
https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

Попередження: рецензія містить спойлери

Ярослав Підгора-Гвяздовський:
Один з найкоротших аніме-серіалів в історії – лише 4 серії по 25 стандартних хвилин.

І так само незвично він миленький і лагідний, що зумовлено бажанням Netflix розширити вікову аудиторію до віку 7+.
Утім, це наукова фантастика і при цьому дуже сентиментальна.
Двоє роботів знаходять у лісі кріо-капсулу, а в середині маленьку дівчинку, хоча люди вимерли понад тисячу років. Не зізнаючись іншим роботам щодо знахідки, вони виховують дівчинку окремо, бо знають – головний робот, Зеро, має чітке розуміння, що люди – це зло. Частково річ у сюжеті – у спогадах мова йде про батька і втрату ним доньки, – а частково у стосунку з сучасним рухом екологів, представники якого вважають людину головною проблемою планети і ледь не раком, вартим того, щоб його вирвали.
Ідейно спрощений у порівнянні з аніме, "Едем" має кращу і детальнішу промальовку, і розгалужену систему комічних другопланових героїв (зрештою виконавчий продюсер і сценарист є Джастін Ліч, аніматор на "Льодовикових періодах").
Джерело: https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

Попередження: рецензія містить спойлери

Ярослав Підгора-Гвяздовський:
Продовження поневірянь і мрій лондонської пари про народження дитини, але ця драма є настільки живою енциклопедією саркастичного британського гумору, що стає вогнеметною комедією.
Гострі на слово обидва герої, Джейсон (Райф Сполл, "Війна світів") і Ніккі (Естер Сміт, "Чорне дзеркало"), оточені так само гостроязикими друзями, і чи справа відбувається на хрещенні дитини друзів, чи під час розмови на кухні, чи у ситуації рятування подруги, що стрибнула у річку, ми маємо перли жартів, цілком здатних перетворитися на афоризми.
І хоч пореготати на американський кшталт не вийде, усмішка не стирається протягом усього часу перегляду.
"Усі гарні у 27 років, подивимося на неї у її 35-ть".
"Пишу великий американський роман своїх гріхів. – Але ж ти англієць? – Це дає мені унікальну точку зору".
"Планують вечірки на честь обрання імені нового цуценятка, а ім’я – "Пів-року-сімейної-терапії".
"Є план для нової мене: суміш бігу, медитації і сексу з іншими людьми".

8 півгодинних серій йтимуть до середини липня. Серіал продовжений на 3 сезон.
Джерело: https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

Попередження: рецензія містить спойлери

Ярослав Підгора-Гвяздовський:
Несумнівне перше місце цього року (поки що) за складністю закрученого детективу і одночасно за правильним його розкручуванням, а це буває не завше, і особливо у цьому випадку.
Зрозуміло, що маємо літературну першооснову, а саме – повість американця Гарлана Кобена, у якого "Невинний" є вже восьмим екранізованим твором ("У темному лісі" (The Woods), "Безпека" (Safe) etc).
Цього разу історія обертається, мов зашморг, навколо хлопця Матео (Маріо Касас) – у бійці попід баром він штовхає супротивника і той, вдаряючись головою, вмирає.
Багато років потому, виходячи з в’язниці, Матео зустрічає чарівну дівчину Олівію (Аура Ґаррідо), але не розповідає про себе.
Як виявилося, вона теж не розповіла про своє багате на події минуле.
8 серій серіалу поєднують обидва кримінальні та драматичні життя закоханих, в які вплітаються ще 6 (!) ліній, і це розтягнуто у часі на 20 років...
Шаленство напруги "Невинного" здатне забрати у вас майже весь день (6,5 годин), якщо вас ніхто не зупинить. А сам серіал вам не дасть на це шансів.
Джерело: https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

Попередження: рецензія містить спойлери

Ярослав Підгора-Гвяздовський: Серіальна екранізація роману Пола Теро, поставлена ще у вигляді фільму 1986 року з Гаррісоном Фордом, виглядає дуже навіть сучасно, зважаючи на усі новомодні виступи лівих про тиск держави.

Тепер у головній ролі Еллі є небіж письменника, Джастін Теро ("Залишені"), і туману та інтриги його герой напускає більше – навіть двоє його дітей не знають, що він таке колись винайшов, що уряд Сполучених Штатів хоче його знайти за будь-яку ціну.
Десятиліттями він міг переховуватися у Штатах, де, як вмілий інженер і противник електроніки, створював для родини затишок і без використання телефонів та комп’ютерів. "А що таке Xbox?" – якось питає син героя.
Але тепер він тікає до Мексики. В якій його починає шукати вже й місцева мафія.
7 серій першого сезону створюють дорожній-фільмо-трилер, таку собі екранізацію "Колобка", тільки замість баби з дідом – США, замість вовка – спец-служби, а ведмедика – картель. Цікаво, що прізвище у героя Фокс, "лис".
Пригоди, жвавість, напруга, а у тіні – політика... І все ж цікаво – про який винахід йшлося?
Джерело: https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

Міні-серіал складений з 2 серій, хоч і по 1,5 години кожна, тим не менше, вартий щонайпильнішої уваги.

Здавалося б, класична форма британського детективу про поліційне розслідування – що може бути більш традиційне?
Але річ як раз у способі поєднати звичні деталі: поліціант, у якого зникла дружина, і який користується послугами екстрасенса; нова справа з викраденням чоловіка; дуже детальна і атмосферна поліційна діяльність; вихід героя за межі своїх повноважень; начальниця-мегера; і нова історія про знайдений ключ для входу на сайт з даркнету...
Це все ретельно і пунктуально пропрацьовано, з харизматичним виконавцем головної ролі (Джон Сімм, "Доктор Хто"), чий персонаж має передісторію і певну зухвалість, щоб порушувати правила, а також, щоб тримати удари долі і протистояти тупості шефині.
Ґрунтовно, динамічно, цікаво і якісно на кожному етапі створення. Тільки британці можуть так смачно зготувати, маючи у розпорядженні стандартні складники. ...
Джерело: https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

Попередження: рецензія містить спойлери

У програмі вночі з 20 на 21 січня о 02:05, на телеканалі «1+1» у програмі АРҐУМЕНТ-КІНО «Майор Данді» / Major Dundee (1965, США) – знаковий фільм, перший ревізіоністський вестерн знаменитого американського кінорежисера Сема Пекінпи. І це кіно не тільки для шанувальників вестернів, а для всіх, хто здатен вловити дихання вільного, дикого, непричесаного кіна.

Інтрига ж стрічки така… Громадянська війна у США. Безстрашний кавалерійський офіцер веде в небезпечний похід загін відступників. Мета – розгромити загін індіанців-апачів у горах, що на кордоні Техасу з Мексикою. Ось так і стають правдивими героями ті, кого ще вчора вважали за покидьків.

Цю картину поставлено за мотивами реального воєнного походу проти апачів та їхнього вождя Черріби, який грабував і вбивав мирних жителів. Перед нами розгортається історія випробувань, знахідок і втрат на тлі протистояння двох головних героїв – джентльмена з Півдня, у виконанні Річарда Герріса, і майора-прагматика з Півночі, що його втілює Чарлтон Гестон.

„Майор Данді” справді є прикметним твором і загалом в американському кінематографі, й, відповідно, у творчості Сема Пекінпи. Він зберігає техніку і стиль ранніх, класичних робіт режисера, і, водночас, робить рішучий крок у бік майбутньої безкомпромісної та жорстокої „Дикої банди”.

Якщо в попередніх фільмах постановника джентльмени беруть гору над зловмисниками, то в „Майорі Данді” дійсність примушує їх по-іншому поглянути на честь, обов’язок і традиції.

Взагалі, зіткнення романтичного ідеалізму 50-х років із жорстоким реалізмом 60 – 70-х і стало, певною мірою, живильним ґрунтом для тієї атмосфери безжальности і кривавого насилля, якими просякнуті фільми цього режисера. Він, сказати б, відспівує міфологію старого Дикого Заходу.

Власне, загибель питомої людини тієї епохи показує Пекінпа і в „Майорі Данді”, під час роботи над яким проявилися усі суперечності його бурхливої натури.

Під час фільмування у Мексиці й без того достатньо різкі манери Пекінпи, про творчість якого ширше йтиметься у спеціальному сюжеті, підсилені алкоголем та маріхуаною, довели зазвичай стриманого актора Чарлтона Гестона до того, що він замахнувся на режисера кавалерійською шаблею. І це при тому, що Гестон в інших непростих ситуаціях, яких не бракувало в Пекінпи з продюсерами, завше був на його боці. Конфліктні ж ситуації множилися й далі. Чи не ключова із них виникла на стадії монтажу – керівництво студії зажадало сильно скоротити картину, що, вочевидь, не пішло їй на користь, та, попри все, не завадило стати правдивою класикою жанру.
Джерело: http://www.kinokolo.ua/argument/2239/

Попередження: рецензія містить спойлери

Пандемія коронавірусу практично вивела з обігу на світовому телевиробництві тему апокаліпсису. І зрозуміло, чому: люди не люблять зазирати у вічі можливій правді. Італійсько-французький телесеріал «Анна» повертає тему, тільки у цілковито переосмисленому вигляді – з базою для філософського тлумачення, де головний нюанс у тому, що йдеться про дітей.

Десь за хмарами і океанами, на островах, відділених від нас безоднею, нездоланною товщею часу, самою вічністю і безкінечністю, саме там роблять такі серіали, як «Анна». Бо уявити навіть тінь думки про створення чогось подібного у нас не можливо.

У головах керівників найбільших гравців на ринку України, таких як медіагрупа StarLightMedia чи продакшн-компанія StarMedia, студія Film.Ua або телеканалів «1+1», «Україна» та «СТБ» не може народитися ідея такого серіалу, як не реальна вода на Місяці.

Італійці, ідейні натхненники і виробники серіалу, певно, мають інший психотип, аніж ми – принаймні, ніж голови вищезгаданим структур, що множать сміття, чомусь назване телесеріалами, потураючи бажанням невизначених мас. Певно, італійці мають іншу матрицю сприйняття світу, якщо їм до снаги придумати таке, ухвалити ідею такого і втілити його з безкомпромісністю володарів свого життя, ґрунтуючись на трьох аспектах, злютованих ув одне ціле – усвідомлення краси світу, розуміння людського болю і вдумливого поєднання того й іншого у художньому творі з бажанням Прометея – дати знання.

Так само безкомпромісний «роуд-муві», як і «Дорога» Джона Гіллкоата, «Анна» принципово не-сіра – кольорова і тепла, сповнена природних принад Сицилії. Маючи у сюжеті банди, як у «Божевільному Максі» Джорджа Міллера, «Анна» оригінальна за розвитком подій, і якщо трохи і нагадує нещодавній японський серіал «Аліса в Ігрокраї» Сінсуке Сато – усе одно виривається вперед завдяки тій непрогнозованій щирості, яка притаманна малим дітям.

Автором світу «Анни» є Нікколо Амманіті. Навіть більше, ніж автором – Творцем з великої літери. Після експерименту 2018-го року, коли був поставлений попередній роман Амманіті у вигляді екстраординарного серіалу «Диво», керівництво італійського телегіганта Sky вже не експериментуючи, а цілком довіряючи, прагматично і далекосяжно, доручило Амманіті поставити ще один свій роман. І письменник та сценарист знову повторив цей фокус – став режисером і продюсером, повністю контролюючи процес екранізації написаного ним. Це рідкість у сучасному кіно, а тим паче на телебаченні, де продукт є комерційно-орієнтований, і кожна його складова ревно підпорядкована окремій професії, як людині, як гвинтикові у складному механізмі серіалу. В який спосіб Амманіті вдалося уособити не дві – чотири (!) професії водночас, – ймовірно, і є відповіддю на питання, як такий серіал узагалі можливий.

На усіх рівнях сприйняття і аналізу він вибивається з чіткої, навіть італійської системи, і це попри те, що її амплітуда дозволяє втілювати такі протилежні проєкти, як «Леонардо» або «ЛОЛ», чи проєкти Паоло Соррентіно «Новий Папа» чи те ж «Диво» Амманіті. «Анна» разюче відмінна (і від більшості тематично споріднених сералів) ще й тим, що переходить межу людської усталеності – сказати б, дозволу, – показуючи наше усе, квіти нашого життя, наше найкраще і найулюбленіше – дітей – монстрами. І не заради епатажу, жанрової вимоги фільмі-жахів чи на поталу часу і створення певного гайпу, а задля рефлексії, цієї фантастичної і разом реалістичної, лише нам наданої здатності отримати-обдумати-передати.

Аби полегшити глядачеві сприйняття концепції, Амманіті вкладає її у захопливу структуру і знайомі жанри. Він розділяє сюжет на три часові зони: теперішнє – що йде після вимирання людства, віддалене минуле – що передувало апокаліпсису, і близьке минуле, яке апокаліпсис демонструє. Зв’язані ці пласти спогадами, які курсують між одним й іншим пластом, неначе ліфт між поверхами, тільки ліфт з машиною часу замість просторового механізму. Опертя всього – початкова драма розлучення батьків головної героїні, спочатку 8-річної Анни, драма майже банальна, але від цього оптимізму аніскілечки не додається. Навпаки – у цьому, власне, і полягає початок апокаліпсису, принаймні, для дитини, чий світ таким чином дає чи не найбільшу тріщину, здатну, як Чорна діра, в усіх значеннях, засмоктати психіку, майбутнє, життя.

Драматичність відразу стає тлом серіалу й історії Анни, нещасної мешканки епіцентру сімейного катаклізму, жертви між двох вогнів матері й батька, озлоблених воїнів на згарищі кохання. Зараження матері – наступний крок сюжету й життя Анни, від тепер прикутої материною настановою до зведеного брата, баласту минулого, але надією на майбутнє. Надією хоча б на кілька наступних років до настання статевого дозрівання, – ось цей Дамоклів меч історії, кара людству, вимерлого від вірусу, що вразив усіх, хто здатний розмножуватися.

Цей ракурс раніше був добре розроблений у літературі «Володарем мух». Але тоді, у 50-х роках ХХ сторіччя, англієць Вільям Голдінґ обмежив простір здичавілих дітей одним островом. Тепер ідея розрослася до планетарного масштабу, власне цим вписуючись у жанр постапокаліпсису, такого популярного жанру і трохи доречного нашому часові з його коронавірусом. Яким же було здивування – переляк? – всієї знімальної групи серіалу, коли, через півроку від початку запуску виробництва, навесні 2020-го, у світі розпочалася пандемія.

Канони теми про вірус відразу послідовно дотримуються – кашель дорослих, плями на тілі, звуки сирен поліції та швидкої, складені у ряди тіла померлих, повсюдні злочини і розповзання хаосу. Хаосу, коли все перестає бути зрозумілим. Бо це хаос, коли жінці, свідку пограбування аптеки, злодійка з усмішкою встромляю ножа у живіт. Коли на дорозі стоять розбиті машини. Коли дівчинка бере без дозволу річ в аптеці. Коли у кімнаті не прибирають, і бруд зі сміттям накопичується, як непрощенні образи... Це все ознаки хаосу, а він починається з найменшого.

Головний жах Амманіті привносить дозовано – спочатку лише фразою по радіо: «Групи дітей грабують великі торгові центри!». А на 15-й хвилині першої серії шоковою, унаочненою сценою вторгнення галасливого табуну дітей – на чолі з вершницею на білому коні – у спокійні стіни прихистку знедолених: натовп брудних, обірваних і волохатих, біснуватих малорослих створінь з криками накидаються на собі подібних, і лупцюють їх дрючками. Цей стрімкий і агресивний рух нападників, разом з панічною втечею переслідуваних, нагадує знамениту сцену з «Панцерника Потьомкіна», тільки замість одеських сходів тут використані кімнати, анфілади і сходи Вілли Вальґуарнера у провінції Палермо. У цьому є новий і потужний зміст, коли, повз фігуру Ісуса Христа, мчать десятки тих, хто не бачить і не розуміє, де вони перебувають, що означають екстер’єри і внутрішнє оздоблення «будинку». Підлога і сходи встелені лахами, як пляж піском. Лахи повсюдно, але вони позбавлені сенсу. І всі решта приміщень безсенсовного світу так само переповнені розкиданими речами, розбитими телевізорами і меблями, книжками і сторінками (вже ніколи не поставлених сценаріїв). І все поросле травою.

Художньо створений безлад настільки переконливий, що ознаки художності, штучності, дуже швидко зникають для уваги – усе сприймаєш за правду, чим досягається одна з цілей щодо демонстрації можливого хаосу. І от у цій підготовленій формі Амманіті нарешті зосереджує погляд на центральній темі – на її носіях – на тих, хто біг крізь храм, хто втікав, на тих, хто залишився у світі. На дітях. Точніше на їхніх реакціях, словах, іграх, на тому, як вони їдять, рухаються і виглядають – на їхньому існуванні.

Драма з трагічним підтекстом тут сповнена так само несумнівної своєрідності, бо раніше ми такого у таких умовах не бучили. Щоденно маючи з дітьми справу, чи зі своїми, чи бодай поглядом з не своїми, ми перебуваємо в положенні завжди актуальної сили. Що станеться, коли вона зникне? В обмеженому просторі і в короткотерміновій перспективі станеться так, як у геніальному фільмі Террі Ґілліама «Острів припливів», де донька живе і росте поруч з трупом батька, не розуміючи, що відбувається. Але у героїв «Анни» є часу теоретично до 15 років – якщо уявити дивовижну можливість, що вижило немовля і не одне. Втім питання принципове, без окреслення часу. Що станеться, коли все довкола, з базисом навіть не тисячоліть, а мільйонів років – з нюансуванням не тільки культури, а й психічно-фізіологічного – закреслити?

Амманіті переконливо показує, нехай і у контрольованій, робленій ситуації, за допомогою вправних художників-постановників і, зрозуміло, доброго фінансування. Нехай з дзвіниці своєї фантазії, уявлень, намагань (і ймовірно невдач), маючи в голові, пам’яті, підсвідомості (і свідомості також) спогади, посилання, орієнтацію на вже бачене. Нехай. І все одно картина видається прозорою у своїй спустошеності. Більше нічого не буде. Тобто буде не нове «щось», а буде «нічого». Бо «нічого» настає, коли їдять без думки про завтра, без запасів «на потім», що й зробило людину – людиною. «Нічого» – це коли перестають прибирати вдома і перебираються у наступне місце, коли сміття заповнює попереднє. «Нічого» – коли в єдиному в окрузі продовольчому магазині закриваються двоє близнюків і нікого не впускають, окрім 13-річної Анни, щоб посадити її в собачу будку і за кілька днів довести до стану згодної на все. «Нічого» – коли троє дітей хочуть гратися (бо вони ж діти), зв’язують Анну і не слухають її моління, хоча у неї розпухла рука від укусу змії і почалася гангрена. «Нічого» – бо нема жалю, нема любові, тільки потреба виживання і влади. «Нічого» – бо все довкола, створене людством, вже не має значення, і виживуть лише гермафродити...

Радикальний релятивізм з його «усе відносно» ламає усталені правила сприйняття світу, натомість не пропонуючи нічого ліпшого. Так і діти, поки вони не виростуть, не наберуться знань – добре, нехай кожний своїх знань, – вони не зможуть продукувати своє. Бо ж «виробництво» відбувається на основі чогось, і «обробляти» треба щось. Як ділення ДНК відбувається на основі клітини ДНК.

Що саме хотів вкласти в свою «Анну» Амманіті, може відповісти лише він. І ймовірно, скаже, що хотів більше, ніж вийшло, або хотів те, що інші й не помітили. Утім, точно серіал показує картину не тільки смерті дорослого населення планети – це картина смерті знань, і картина промовиста, але мова її – мукання, напівслова, звуки, які бездоганно передані саундтреком Rauelsson, не надто відомим композитором, але з надто дотичними сенсу серіалу композиціями. «Поки в них нема розуму, вони ненаситні», – хочеться сказати про героїв «Анни», трохи міняючи цитату з екранізації Кіра Буличова. Вони ненаситні у своїй грі, і хоч гра – це основа зростання, homo ludens, за Йоганом Гейзінґою, це основа безконтрольна, безпідставна і безперспективна... Поки не знайдуться носії знань, здатні контролювати і мати попереду перспективу.
Джерело: https://zbruc.eu/node/105030

Попередження: рецензія містить спойлери

На 93-й церемонії вручення премії «Оскар» Американської кіноакадемії найкращим повнометражним документальним фільмом визнали південноамериканську стрічку «Мій учитель-восьминіг» Піппи Ерліх і Джеймса Ріда.

І це було дивиною, зважаючи на переконливі ознаки перемоги іншого фільму — румунського «Колективу» Александера Нанау, про якого «Детектор медіа» в подробицях написав місяць тому як про фільм-відкриття українського Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. «Колектив» за всіма умовами підходив на місце лауреата — він не тільки стосувався соціальної тематики, а охоплював її епічно й максимально — цілу країну, Румунію, де журналісти виводили на чисту воду спочатку корумпований уряд, потім продажних фармацевтів і, врешті, безсоромних директорів лікарень та цинічних лікарів. Фільм містив приголомшливі кадри трагедії на початку — пожежі в нічному клубі «Колектив», разючі кадри людей, які помирають не від опіків, а від зараження і гниття тканин. Усе це складалося у струнку історію, настільки ж драматичну і трагічну, як і важливу в усіх сенсах — по-людськи, політично, соціально і кінематографічно. Втім, більшість із майже 10 тисяч членів Американської кіноакадемії обрала інший фільм — камерний, красивий і більшою мірою не про людей.

У цьому можна розгледіти просте (страусове?) намагання втекти від жахів сучасності, подалі від напруги цивілізації, у відкритий простір океану. Проте «... восьминіг», куплений для показу на стримінгу Netflix, не є безпроблемним і суто радісним кіно. Він так само, як і «Колектив», містить разючі кадри насильства і смерті, просто не людини, а морської істоти. Він так само змішує драму з трилером і доводить до трагедії, хіба що завершує все життєдайним наративом із оптимістичним поглядом у майбутнє. Тобто це і є причина, через яку фільм переміг? Певно, був комплекс причин, серед яких однією з головних є абсолютно неймовірна історія стосунків — дружби? — людини з восьминогом жіночої статі.

Стать восьминога не педалюється у фільмі як те, через що восьминіг із задоволенням прикипав до руки й навіть до грудей чоловіка (не знати, чому це не зазначалося ймовірною причиною «дружби», але, можливо, щоби підсилити інтригу такого на позір дивовижного зв’язку). Але в цьому був несумнівний романтичний момент. Близьких стосунків із восьминогом прагнув Крейг Фостер, сам відомий режисер-документаліст, який приїхав до найпівденнішої точки ПАР, втікаючи від депресії. Там, у прозорій красі підводного лісу, він і знайшов восьминога. Його ледь не щоденні візити на дно фільмували Ерліх і Рід впродовж року, чим створили до цього небачений матеріал-дослідження, матеріал-життя: за кілька місяців швендяння Фостера восьминіг звик до нього, потім почав здоровкатися мацаками, а зрештою й торкатися губ дайвера, паралельно з цим виявляючи такі ознаки існування, про які вчені не знали — сон, пересування, спарювання, методи камуфляжу і втечі від акул-ворогів.

Але, певно, вимагаючи якоїсь надідеї, можливо, саме для здобуття «Оскара», режисери вивели фільм не просто в русло (непростих) стосунків, а до загальнолюдських цінностей, адже Фостер, вивчаючи море та його мешканців, брав із собою сина, й у фіналі резюмував: саме через пірнання, через океан, через історію дружби з негуманоїдною істотою син став добрішим — людянішим. А ще навколо цієї історії утворився клуб дайверів — захисників навколишнього середовища...

Безпрецедентне за історією кіно із шаленством вигадливого підводного життя вражає людину в обидві частини тіла — і в саме серце, викликаючи захоплення, і в мозок, що цього разу приємно тішиться побаченим.

Хоча, якщо говорити про приємне і зворушливе, так само варте нагороди, треба згадати іншого конкурента «Колектива» і «Мого вчителя-восьминога» — «Агента кротів» чилійки Маіте Альберді, показаного в межах фестивалю Docudays UA. І воно ж так само захоплює своїм сюжетом, для документалістики не менш вигадливим, а то й більш. Уявіть собі: (ніби) детективне агентство за (ніби) дорученням клієнтки запрошує на роботу 80-річного стариганя для того, щоб він (ніби) став членом будинку для літніх людей, щоби стежити за клієнтчиною мамою. Чи справді була клієнтка й чи справді агентство мусило виконувати якесь завдання — глядачу невідомо. Так само невідомо і герою. А він справді стає в будинку для літніх людей таким собі агентом, всюди запихаючи свого носа, випитуючи про їжу, ліки, порядок лікування, історії хворих та їхнє минуле. Будучи сам нівроку, чоловік, попри своє завдання, здобуває слави і серед мешканців — сусідка в нього закохується, він стає королем свята, помічником для одних і причиною безкінечних пліток для інших.

Це карколомне кіно не надто виглядає документальним, настільки часом складними є зйомки і в’їдливими питання щодо можливості «документалістики». Але вельми приємно думати про правдивість усього. Бо фільм дуже приємний. І, знову ж таки, соціально важливий, та ідеально доречний за всіма вимогами на «Оскар».

Та чи може бути щось доречніше — й болючіше — за фільм «Скалічений табір» Джеймса Лебректа і Ніколь Ньюнгем (стрічка так само, як і «... восьминіг», є в колекції стримінгу Netflix)? Четвертий номінант у категорії «Повнометражний документальний фільм», здається, перевершує всіх попередніх претендентів за потужністю розповіді, розповіді про людей з інвалідністю, де спершу виниклий жах і біль швидко трансформуються в незрозумілу, неочікувану, як на наша українська дійсність, віру в спільність, суспільство і закони.

Яким може бути життя у хворих на церебральний параліч? Насиченим! Принаймні, у Сполучених Штатах, де на початку 70-х хіпі створили табір із назвою «Дженед». Туди батьки доправили дітей із найстрашнішими й невиліковними вадами моторного апарату, коли і ходити, і говорити, й загалом жити — пекло. В одному місці, як паноптикумі чи навіть кунсткамері, зібралося до сотні людей, понівечених генами, нещасними випадками чи злочинами. Але — феноменально! — понівечених фізично, не духовно. І навіть фізично вони, попри злами, ставали «працюючими». Як? Соціальний експеримент, де діти могли бути дітьми, де їх доглядали без агресії й лише з любов’ю, де грали, говорили, співали, курили й навіть заводили пари — експеримент дав свої плоди. Як сказав один із героїв: поки не дізнаєшся, як може бути, не знатимеш, куди рухатися. А тут герої дізналися. Бо коли жінка з ДЦП, вже багато років потому, згадуючи, ледь говорячи, але з пристрастю і сміхом в очах видушує із себе: «Це було крутезно!» — ти розумієш, що саме так і було, і що табір надав поламаним людям крила. Вони почали боротися за права — за елементарні пандуси й парапети в містах. Почали збиратися, мітингувати. В Нью-Йорку і Вашингтоні. Зупиняти транспорт. Притягувати до себе погляди. Погляди навіть Ніксона. І закони почали працювати!

Посеред демонстрації в кадр потрапляє Рон Ковік, прототип героя Тома Круза з фільму «Народжений четвертого липня» Олівера Стоуна. А в іншому кадрі людина з неможливістю пересуватися й добре порозумітися заявляє, що вирішила здобути магістерський ступінь із сексології.

Всуціль хронікальні кадри, часом чорно-білі, але здебільшого кольорові (пофарбовані?). Маса локацій і візуальної й текстуальної інформації. Десятки героїв. Динаміка й дотепи, історії життя й гомеричні жарти про інклюзію, музика і театр, фотографії та інтерв’ю і багато розумних та сильних фраз, думок і дій. І саме за це варто було б возвеличити фільм, який показує неприємні для більшості факти з таким правильним наповненням, що ставлення міняється. Народжується енергія життя! Бо якщо люди з такими проблемами знайшли спосіб існувати й кайфувати від свого існування, то що ми можемо зробити всі разом?

Вишенькою на торті може бути драматично-смішна історія-оксиморон. Виявляється, серед людей з інклюзією — принаймні, в таборі «Дженед» — існувала певна ієрархія. Нагорі стояли люди з поліомієлітом, бо вони більш-менш нормально виглядали, а внизу були люди з церебральним паралічем. Одна з героїнь, яка знайшла собі пару саме в таборі, через якийсь час зізналася мамі про свого хлопця і сказала про намір вийти за нього заміж. На що мама спитала: «Невже ти не могла знайти собі когось із поліомієлітом?»

П’ятий цьогорічний номінант на «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм» — стрічка «Час» Ґарретт Бредлі. У центрі сюжету — афроамериканська сім’я, яка добивається звільнення з в’язниці свого батька. Він у 1997 році вирішив пограбувати банк, за що отримав 60 років ув’язнення. Режисерка Бердлі у своїй стрічці показує 21 рік життя сім’ї. Але оцінити художню складову цього фільму зможемо вже після його появи в мережі.

Джерело: https://detector.media/kritika/article/187542/2021-04-29-kolektyvnyy-uchytel/

Нещодавно переглянуті: