Bezvidkhodko Bezvidkhodko модератор

Знайдено 21 результат rss

Загалом не сподобалось, звісно є сильні моменти, але знято у стилі серіалів для москалів. Це і не дивно, зважаючи на тедоробок режисера Бровка до цього.
Для порівняння фільм Нескорений про Шухевича https://kinobaza.com.ua/titles/the-undefeated -- от реально проймаєсся і віриш, а тут двояке відчуття. Хоч і там, і тут - саундтрек ніякий, і це при нашій музичній спадщині.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Обсяг інформації за 4 години просто скажений. Тері Джонс розмовляє майже безупину, й у першій серій занадто швидко. Це не погано, але запам'ятати інфу складнувато. Дивитимусь через певний час удруге. Загалом дуже цікаво подана інформація, з гумором. Руйнує багацько усталених міфів, які ми отримуємо з казок і попсових фільмів) Для дітей до 6-7 років не раджу, є трохи сороміцького. На ютубі є з українським озвученням.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Картинка неймовірна, ті хто робили монтування і візуальні ефекти — справжні профі. Чимало цікавої інформацію. Раджу.

Коментувати

Попередження: рецензія містить спойлери

Дуже поверхнево, відсутня структура, забагато прикладів. Напевно у повній версії фільму більш розлого пояснено, я знайшов версію на 55 хвилин, та все одно... Про путіна ні слова, лише одна обкладинка, натомість про Китай хвилин 10. Звісно Китай загроза, але путін на 2 місці. Посміхнуло що один митець робив фотосесію з "відрізаною головою трампа", а потім бідкався, що отримав багато негативу. Цікаво на яку реакцію він чекав? Сподобався один вислів: пропаґанда може бути як злом, так і добром (наприклад попередження на пачках з цигарками) Коротше документалка на 6 балів. Краще глянути: Як стати тираном (2021) https://kinobaza.com.ua/titles/how-to-become-a-tyrant

Коментувати

Ненав'язливий з дрібкою гумору, можливо не зовсім доречним, але думаю серіал робився для молодого покоління. У 4 серії про сталіна і його побудову совка. Про перший фотошоп у Світі. Згадано про голодомор в Україні і Волтера Дюранті західного журналіста який отримав Пулітцерівську премію у журналістиці за брехливі статті про відсутність голоду в Україні. Дуже наочно показано, як ці кровопивці грають на людських почуттях і страхах: гітлер в усіх гріхах звинувачував євреїв, іді амін — індіанців. Завше простіше шукати недоліки у комусь іншому, ніж глянути у дзеркало) Коротше дуже пізнавальна документалка — раджу.
З недоліків оф. трейлер на ютубі не для всіх, себто у ґуґлі трейлер не показує. Можливо Нетфлікс хотіли зменшити наплив москалів, але усе одно 99% коментарів від них та їхні ботів) https://www.youtube.com/watch?v=y07YNHYC2os

4 з 4 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Попередження: рецензія містить спойлери

Джерело: https://detector.media/kritika/article/189345/2021-06-19-ukraina-u-svitovomu-kino-kultura-ne-bez-polityky/
Бразилія, зробила найбільшу презентацію саме української культури через 10-серійний містичний серіал «Дезалма» (Desalma). І це зробили не українці, як у випадку фільмів американки українського походження Роксі Топорович у «Фолк» і Julia Blue, а власне бразильці, використовуючи історію і фольклор українців, на кшталт використання язичницьких культів Швеції у сенсаційному «Сонцестоянні» Арі Астера.

На самому початку лунає закадрова пісня «Пливе кача», а герой, власник свиноферми, у діалозі промовляє: «Тато завше казав: українці все можуть пережити – Росію, Чорнобиль, дві світові війни...». Уся справа у містечку, взятому за основу, збудованому українськими іммігрантами. Саме тому тут живуть Івани й Романи, Петри й Анатолії. Тут готують голубці, кінотеатр називається «Україна», у крамниці висять українські прапори, а постійним особливим клієнтам наливають горілку з перцем, привезену з України. ЗМІ представлені двомовною портуґальсько-українською «Газетою Poslannyk». У Школі Святої Бріґіди на дошці оголошень висить портрет Шевченка, школярі читають його «Причинну», вивчають українську міфологію, зокрема духів під назвою «мавка», які схожі на русалок. «Мавки – це невтішені, неупокоєні душі, які живуть у лісах, озерах та водоспадах. Вони можуть впокоїтися тільки після того, як за їхню смерть хтось помститься», – пояснює вчитель. «Українська міфологія – це не казки для дітей, друзі», – завершує урок він, ніби промовляючи до глядача. Про це і йдеться: про таємницю трагічної загибелі дівчини 1988 року на святі Івана Купала і про душі та людей, які хочуть помсти 30 років потому.

Для серіалу українська міфологія виглядає настільки вдало вжитою, що, здається, ось воно, ось приклад, як можна використовувати Україну – як бездонний колодязь минулого й реальне черпання з нього у теперішньому: зі співами за кадром і танцями у кадрі, зі святкуванням Івана Купала на кшталт поєднання концерту Devid Guetta і дискотеки зі світло- і піроефектами. Не надто стрункий виклад сюжету, з періодичними божевільними ідеями про переселення душ, перелицьованими кадрами з «Полтерґейсту» 1982 року, прямолінійною апеляцією до Біблії і часом з бразильськими пристрастями, колись вкарбованими «Рабинею Ізаурою» – виряченими очима, заламуванням рук і тупим стовбиченням у кадрі, – серіал усе ж є самобутній, незвичний, красиво знятий і з оригінальною міфотворчістю в основі. І з видатною роллю відьми, виконаною відомою бразильською актрисою угорського походження Касьою Кіс.

Безпрецедентна «українськість» у такому розлогому вигляді ще не бачена за межами самої України. Таке стало можливим завдяки фактам та прагненням: до пів мільйона українців, нараз,і живе у Бразилії, куди переїжджали наші співвітчизники чотирма хвилями протягом останніх 150 років, і тепер вони мають одну з найбільших діаспор, про що навіть зазначав президент країни у своїй щорічній доповіді. Значущості серіалу додає ще й той факт, що це не просто телепродукт – це флагман найбільшого бразильського стрімінґу Globoplay, і він не тільки добре конкурує з зазіханнями потужних гравців усередині країни, Netflix і Amazon, а й на території «США», у січні вийшовши на північноамериканський ринок.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Попередження: рецензія містить спойлери

Ярослав Підгора-Гвяздовський:
Це не аналог "Риму" від НВО, як очікувалося, тум мінімум сексу, насильства і нема епічності. Утім, ми отримали історичну версію "Карткового будинку".
Усе ж таки дотична до "Риму", його 2-го сезону, "Доміна" говорить про імперію після вбивства Ґая Юлія Цезаря – війни за владу і панування прийомного сина Цезаря, Октавіана Авґуста.
Але не Авґуст є головний у цій історії, а його дружина, Лівія Друзілла. Розумна, вродлива і метка (польська красуня Кася Смутняк), вона проходить між крапельок, які б небезпеки і чвари не траплялися, натомість навколо неї вмирають інші – чи перший некоханий чоловік, чи полководець, що хотів забрати трон у чоловіка і вбити її, чи можливий спадкоємець, ворог для Лівії. Її життя мудрої жінки так само оповите славою, як її дорога до величі встелена трупами.
Вісім 50-хвилинних серій зняті на знаменитій студії "Чінечітта" і оприявнюють художньо багату, хоч і не масштабну картину того часу, але драматургія – політичні шахові комбінації – ось що тримає у тонусі до фіналу, коли напруга, здається, досягає ланцюгової реакції.
Джерело: https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Попередження: рецензія містить спойлери

Ярослав Підгора-Гвяздовський:
Цей 6-серійний міні-серіал є влучною і злою іронією над ідеологією повсюдно розквітлого фемінізму, дотепно розвінчаного режисеркою і сценаристкою Роузенн Лянґ.

Комедія на злобу дня, – а точніше орвелівський постапокаліпсис, – "Крімері" – про вимирання чоловіків і створення через 8 років потому ідеалістичного жіночого суспільства, в якому, тим не менше, за посмішками ховається розчарування життям, а за жіночим єднанням – ностальгія за родиною, хлопчиками і чоловіками.
І коли виникає представник вимерлої статі, троє подруг, кожна по своєму, відчуває розлади і зміни у тілі та голові: одна з сумом згадує своє минуле до вимирання, інша гадає, що з цим треба щось робити, а третя злиться на своє виникле бажання, називаючи себе "нікчемною дитиною патріархату". Водночас слідами чоловіка іде мисливиця за головами, яка вже вбила його друга...
Хоч і фантастичний, серіал повний нагальними темами, а психологічний стан героїнь з уявного майбутнього мало чим відрізняється стану теперішніх жінок, що й робить серіал зрозумілим для всіх.
https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

Коментувати

Попередження: рецензія містить спойлери

Ярослав Підгора-Гвяздовський:
Один з найкоротших аніме-серіалів в історії – лише 4 серії по 25 стандартних хвилин.

І так само незвично він миленький і лагідний, що зумовлено бажанням Netflix розширити вікову аудиторію до віку 7+.
Утім, це наукова фантастика і при цьому дуже сентиментальна.
Двоє роботів знаходять у лісі кріо-капсулу, а в середині маленьку дівчинку, хоча люди вимерли понад тисячу років. Не зізнаючись іншим роботам щодо знахідки, вони виховують дівчинку окремо, бо знають – головний робот, Зеро, має чітке розуміння, що люди – це зло. Частково річ у сюжеті – у спогадах мова йде про батька і втрату ним доньки, – а частково у стосунку з сучасним рухом екологів, представники якого вважають людину головною проблемою планети і ледь не раком, вартим того, щоб його вирвали.
Ідейно спрощений у порівнянні з аніме, "Едем" має кращу і детальнішу промальовку, і розгалужену систему комічних другопланових героїв (зрештою виконавчий продюсер і сценарист є Джастін Ліч, аніматор на "Льодовикових періодах").
Джерело: https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

Коментувати

Попередження: рецензія містить спойлери

Ярослав Підгора-Гвяздовський:
Продовження поневірянь і мрій лондонської пари про народження дитини, але ця драма є настільки живою енциклопедією саркастичного британського гумору, що стає вогнеметною комедією.
Гострі на слово обидва герої, Джейсон (Райф Сполл, "Війна світів") і Ніккі (Естер Сміт, "Чорне дзеркало"), оточені так само гостроязикими друзями, і чи справа відбувається на хрещенні дитини друзів, чи під час розмови на кухні, чи у ситуації рятування подруги, що стрибнула у річку, ми маємо перли жартів, цілком здатних перетворитися на афоризми.
І хоч пореготати на американський кшталт не вийде, усмішка не стирається протягом усього часу перегляду.
"Усі гарні у 27 років, подивимося на неї у її 35-ть".
"Пишу великий американський роман своїх гріхів. – Але ж ти англієць? – Це дає мені унікальну точку зору".
"Планують вечірки на честь обрання імені нового цуценятка, а ім’я – "Пів-року-сімейної-терапії".
"Є план для нової мене: суміш бігу, медитації і сексу з іншими людьми".

8 півгодинних серій йтимуть до середини липня. Серіал продовжений на 3 сезон.
Джерело: https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

Коментувати

Попередження: рецензія містить спойлери

Ярослав Підгора-Гвяздовський:
Несумнівне перше місце цього року (поки що) за складністю закрученого детективу і одночасно за правильним його розкручуванням, а це буває не завше, і особливо у цьому випадку.
Зрозуміло, що маємо літературну першооснову, а саме – повість американця Гарлана Кобена, у якого "Невинний" є вже восьмим екранізованим твором ("У темному лісі" (The Woods), "Безпека" (Safe) etc).
Цього разу історія обертається, мов зашморг, навколо хлопця Матео (Маріо Касас) – у бійці попід баром він штовхає супротивника і той, вдаряючись головою, вмирає.
Багато років потому, виходячи з в’язниці, Матео зустрічає чарівну дівчину Олівію (Аура Ґаррідо), але не розповідає про себе.
Як виявилося, вона теж не розповіла про своє багате на події минуле.
8 серій серіалу поєднують обидва кримінальні та драматичні життя закоханих, в які вплітаються ще 6 (!) ліній, і це розтягнуто у часі на 20 років...
Шаленство напруги "Невинного" здатне забрати у вас майже весь день (6,5 годин), якщо вас ніхто не зупинить. А сам серіал вам не дасть на це шансів.
Джерело: https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

Коментувати

Попередження: рецензія містить спойлери

Ярослав Підгора-Гвяздовський: Серіальна екранізація роману Пола Теро, поставлена ще у вигляді фільму 1986 року з Гаррісоном Фордом, виглядає дуже навіть сучасно, зважаючи на усі новомодні виступи лівих про тиск держави.

Тепер у головній ролі Еллі є небіж письменника, Джастін Теро ("Залишені"), і туману та інтриги його герой напускає більше – навіть двоє його дітей не знають, що він таке колись винайшов, що уряд Сполучених Штатів хоче його знайти за будь-яку ціну.
Десятиліттями він міг переховуватися у Штатах, де, як вмілий інженер і противник електроніки, створював для родини затишок і без використання телефонів та комп’ютерів. "А що таке Xbox?" – якось питає син героя.
Але тепер він тікає до Мексики. В якій його починає шукати вже й місцева мафія.
7 серій першого сезону створюють дорожній-фільмо-трилер, таку собі екранізацію "Колобка", тільки замість баби з дідом – США, замість вовка – спец-служби, а ведмедика – картель. Цікаво, що прізвище у героя Фокс, "лис".
Пригоди, жвавість, напруга, а у тіні – політика... І все ж цікаво – про який винахід йшлося?
Джерело: https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

Коментувати

Міні-серіал складений з 2 серій, хоч і по 1,5 години кожна, тим не менше, вартий щонайпильнішої уваги.

Здавалося б, класична форма британського детективу про поліційне розслідування – що може бути більш традиційне?
Але річ як раз у способі поєднати звичні деталі: поліціант, у якого зникла дружина, і який користується послугами екстрасенса; нова справа з викраденням чоловіка; дуже детальна і атмосферна поліційна діяльність; вихід героя за межі своїх повноважень; начальниця-мегера; і нова історія про знайдений ключ для входу на сайт з даркнету...
Це все ретельно і пунктуально пропрацьовано, з харизматичним виконавцем головної ролі (Джон Сімм, "Доктор Хто"), чий персонаж має передісторію і певну зухвалість, щоб порушувати правила, а також, щоб тримати удари долі і протистояти тупості шефині.
Ґрунтовно, динамічно, цікаво і якісно на кожному етапі створення. Тільки британці можуть так смачно зготувати, маючи у розпорядженні стандартні складники.
Джерело: https://life.pravd ... a.com.ua/culture/2021/06/5/245101/

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Попередження: рецензія містить спойлери

У програмі вночі з 20 на 21 січня о 02:05, на телеканалі «1+1» у програмі АРҐУМЕНТ-КІНО «Майор Данді» / Major Dundee (1965, США) – знаковий фільм, перший ревізіоністський вестерн знаменитого американського кінорежисера Сема Пекінпи. І це кіно не тільки для шанувальників вестернів, а для всіх, хто здатен вловити дихання вільного, дикого, непричесаного кіна.

Інтрига ж стрічки така… Громадянська війна у США. Безстрашний кавалерійський офіцер веде в небезпечний похід загін відступників. Мета – розгромити загін індіанців-апачів у горах, що на кордоні Техасу з Мексикою. Ось так і стають правдивими героями ті, кого ще вчора вважали за покидьків.

Цю картину поставлено за мотивами реального воєнного походу проти апачів та їхнього вождя Черріби, який грабував і вбивав мирних жителів. Перед нами розгортається історія випробувань, знахідок і втрат на тлі протистояння двох головних героїв – джентльмена з Півдня, у виконанні Річарда Герріса, і майора-прагматика з Півночі, що його втілює Чарлтон Гестон.

„Майор Данді” справді є прикметним твором і загалом в американському кінематографі, й, відповідно, у творчості Сема Пекінпи. Він зберігає техніку і стиль ранніх, класичних робіт режисера, і, водночас, робить рішучий крок у бік майбутньої безкомпромісної та жорстокої „Дикої банди”.

Якщо в попередніх фільмах постановника джентльмени беруть гору над зловмисниками, то в „Майорі Данді” дійсність примушує їх по-іншому поглянути на честь, обов’язок і традиції.

Взагалі, зіткнення романтичного ідеалізму 50-х років із жорстоким реалізмом 60 – 70-х і стало, певною мірою, живильним ґрунтом для тієї атмосфери безжальности і кривавого насилля, якими просякнуті фільми цього режисера. Він, сказати б, відспівує міфологію старого Дикого Заходу.

Власне, загибель питомої людини тієї епохи показує Пекінпа і в „Майорі Данді”, під час роботи над яким проявилися усі суперечності його бурхливої натури.

Під час фільмування у Мексиці й без того достатньо різкі манери Пекінпи, про творчість якого ширше йтиметься у спеціальному сюжеті, підсилені алкоголем та маріхуаною, довели зазвичай стриманого актора Чарлтона Гестона до того, що він замахнувся на режисера кавалерійською шаблею. І це при тому, що Гестон в інших непростих ситуаціях, яких не бракувало в Пекінпи з продюсерами, завше був на його боці. Конфліктні ж ситуації множилися й далі. Чи не ключова із них виникла на стадії монтажу – керівництво студії зажадало сильно скоротити картину, що, вочевидь, не пішло їй на користь, та, попри все, не завадило стати правдивою класикою жанру.
Джерело: http://www.kinokolo.ua/argument/2239/

Коментувати

Попередження: рецензія містить спойлери

Пандемія коронавірусу практично вивела з обігу на світовому телевиробництві тему апокаліпсису. І зрозуміло, чому: люди не люблять зазирати у вічі можливій правді. Італійсько-французький телесеріал «Анна» повертає тему, тільки у цілковито переосмисленому вигляді – з базою для філософського тлумачення, де головний нюанс у тому, що йдеться про дітей.

Десь за хмарами і океанами, на островах, відділених від нас безоднею, нездоланною товщею часу, самою вічністю і безкінечністю, саме там роблять такі серіали, як «Анна». Бо уявити навіть тінь думки про створення чогось подібного у нас не можливо.

У головах керівників найбільших гравців на ринку України, таких як медіагрупа StarLightMedia чи продакшн-компанія StarMedia, студія Film.Ua або телеканалів «1+1», «Україна» та «СТБ» не може народитися ідея такого серіалу, як не реальна вода на Місяці.

Італійці, ідейні натхненники і виробники серіалу, певно, мають інший психотип, аніж ми – принаймні, ніж голови вищезгаданим структур, що множать сміття, чомусь назване телесеріалами, потураючи бажанням невизначених мас. Певно, італійці мають іншу матрицю сприйняття світу, якщо їм до снаги придумати таке, ухвалити ідею такого і втілити його з безкомпромісністю володарів свого життя, ґрунтуючись на трьох аспектах, злютованих ув одне ціле – усвідомлення краси світу, розуміння людського болю і вдумливого поєднання того й іншого у художньому творі з бажанням Прометея – дати знання.

Так само безкомпромісний «роуд-муві», як і «Дорога» Джона Гіллкоата, «Анна» принципово не-сіра – кольорова і тепла, сповнена природних принад Сицилії. Маючи у сюжеті банди, як у «Божевільному Максі» Джорджа Міллера, «Анна» оригінальна за розвитком подій, і якщо трохи і нагадує нещодавній японський серіал «Аліса в Ігрокраї» Сінсуке Сато – усе одно виривається вперед завдяки тій непрогнозованій щирості, яка притаманна малим дітям.

Автором світу «Анни» є Нікколо Амманіті. Навіть більше, ніж автором – Творцем з великої літери. Після експерименту 2018-го року, коли був поставлений попередній роман Амманіті у вигляді екстраординарного серіалу «Диво», керівництво італійського телегіганта Sky вже не експериментуючи, а цілком довіряючи, прагматично і далекосяжно, доручило Амманіті поставити ще один свій роман. І письменник та сценарист знову повторив цей фокус – став режисером і продюсером, повністю контролюючи процес екранізації написаного ним. Це рідкість у сучасному кіно, а тим паче на телебаченні, де продукт є комерційно-орієнтований, і кожна його складова ревно підпорядкована окремій професії, як людині, як гвинтикові у складному механізмі серіалу. В який спосіб Амманіті вдалося уособити не дві – чотири (!) професії водночас, – ймовірно, і є відповіддю на питання, як такий серіал узагалі можливий.

На усіх рівнях сприйняття і аналізу він вибивається з чіткої, навіть італійської системи, і це попри те, що її амплітуда дозволяє втілювати такі протилежні проєкти, як «Леонардо» або «ЛОЛ», чи проєкти Паоло Соррентіно «Новий Папа» чи те ж «Диво» Амманіті. «Анна» разюче відмінна (і від більшості тематично споріднених сералів) ще й тим, що переходить межу людської усталеності – сказати б, дозволу, – показуючи наше усе, квіти нашого життя, наше найкраще і найулюбленіше – дітей – монстрами. І не заради епатажу, жанрової вимоги фільмі-жахів чи на поталу часу і створення певного гайпу, а задля рефлексії, цієї фантастичної і разом реалістичної, лише нам наданої здатності отримати-обдумати-передати.

Аби полегшити глядачеві сприйняття концепції, Амманіті вкладає її у захопливу структуру і знайомі жанри. Він розділяє сюжет на три часові зони: теперішнє – що йде після вимирання людства, віддалене минуле – що передувало апокаліпсису, і близьке минуле, яке апокаліпсис демонструє. Зв’язані ці пласти спогадами, які курсують між одним й іншим пластом, неначе ліфт між поверхами, тільки ліфт з машиною часу замість просторового механізму. Опертя всього – початкова драма розлучення батьків головної героїні, спочатку 8-річної Анни, драма майже банальна, але від цього оптимізму аніскілечки не додається. Навпаки – у цьому, власне, і полягає початок апокаліпсису, принаймні, для дитини, чий світ таким чином дає чи не найбільшу тріщину, здатну, як Чорна діра, в усіх значеннях, засмоктати психіку, майбутнє, життя.

Драматичність відразу стає тлом серіалу й історії Анни, нещасної мешканки епіцентру сімейного катаклізму, жертви між двох вогнів матері й батька, озлоблених воїнів на згарищі кохання. Зараження матері – наступний крок сюжету й життя Анни, від тепер прикутої материною настановою до зведеного брата, баласту минулого, але надією на майбутнє. Надією хоча б на кілька наступних років до настання статевого дозрівання, – ось цей Дамоклів меч історії, кара людству, вимерлого від вірусу, що вразив усіх, хто здатний розмножуватися.

Цей ракурс раніше був добре розроблений у літературі «Володарем мух». Але тоді, у 50-х роках ХХ сторіччя, англієць Вільям Голдінґ обмежив простір здичавілих дітей одним островом. Тепер ідея розрослася до планетарного масштабу, власне цим вписуючись у жанр постапокаліпсису, такого популярного жанру і трохи доречного нашому часові з його коронавірусом. Яким же було здивування – переляк? – всієї знімальної групи серіалу, коли, через півроку від початку запуску виробництва, навесні 2020-го, у світі розпочалася пандемія.

Канони теми про вірус відразу послідовно дотримуються – кашель дорослих, плями на тілі, звуки сирен поліції та швидкої, складені у ряди тіла померлих, повсюдні злочини і розповзання хаосу. Хаосу, коли все перестає бути зрозумілим. Бо це хаос, коли жінці, свідку пограбування аптеки, злодійка з усмішкою встромляю ножа у живіт. Коли на дорозі стоять розбиті машини. Коли дівчинка бере без дозволу річ в аптеці. Коли у кімнаті не прибирають, і бруд зі сміттям накопичується, як непрощенні образи... Це все ознаки хаосу, а він починається з найменшого.

Головний жах Амманіті привносить дозовано – спочатку лише фразою по радіо: «Групи дітей грабують великі торгові центри!». А на 15-й хвилині першої серії шоковою, унаочненою сценою вторгнення галасливого табуну дітей – на чолі з вершницею на білому коні – у спокійні стіни прихистку знедолених: натовп брудних, обірваних і волохатих, біснуватих малорослих створінь з криками накидаються на собі подібних, і лупцюють їх дрючками. Цей стрімкий і агресивний рух нападників, разом з панічною втечею переслідуваних, нагадує знамениту сцену з «Панцерника Потьомкіна», тільки замість одеських сходів тут використані кімнати, анфілади і сходи Вілли Вальґуарнера у провінції Палермо. У цьому є новий і потужний зміст, коли, повз фігуру Ісуса Христа, мчать десятки тих, хто не бачить і не розуміє, де вони перебувають, що означають екстер’єри і внутрішнє оздоблення «будинку». Підлога і сходи встелені лахами, як пляж піском. Лахи повсюдно, але вони позбавлені сенсу. І всі решта приміщень безсенсовного світу так само переповнені розкиданими речами, розбитими телевізорами і меблями, книжками і сторінками (вже ніколи не поставлених сценаріїв). І все поросле травою.

Художньо створений безлад настільки переконливий, що ознаки художності, штучності, дуже швидко зникають для уваги – усе сприймаєш за правду, чим досягається одна з цілей щодо демонстрації можливого хаосу. І от у цій підготовленій формі Амманіті нарешті зосереджує погляд на центральній темі – на її носіях – на тих, хто біг крізь храм, хто втікав, на тих, хто залишився у світі. На дітях. Точніше на їхніх реакціях, словах, іграх, на тому, як вони їдять, рухаються і виглядають – на їхньому існуванні.

Драма з трагічним підтекстом тут сповнена так само несумнівної своєрідності, бо раніше ми такого у таких умовах не бучили. Щоденно маючи з дітьми справу, чи зі своїми, чи бодай поглядом з не своїми, ми перебуваємо в положенні завжди актуальної сили. Що станеться, коли вона зникне? В обмеженому просторі і в короткотерміновій перспективі станеться так, як у геніальному фільмі Террі Ґілліама «Острів припливів», де донька живе і росте поруч з трупом батька, не розуміючи, що відбувається. Але у героїв «Анни» є часу теоретично до 15 років – якщо уявити дивовижну можливість, що вижило немовля і не одне. Втім питання принципове, без окреслення часу. Що станеться, коли все довкола, з базисом навіть не тисячоліть, а мільйонів років – з нюансуванням не тільки культури, а й психічно-фізіологічного – закреслити?

Амманіті переконливо показує, нехай і у контрольованій, робленій ситуації, за допомогою вправних художників-постановників і, зрозуміло, доброго фінансування. Нехай з дзвіниці своєї фантазії, уявлень, намагань (і ймовірно невдач), маючи в голові, пам’яті, підсвідомості (і свідомості також) спогади, посилання, орієнтацію на вже бачене. Нехай. І все одно картина видається прозорою у своїй спустошеності. Більше нічого не буде. Тобто буде не нове «щось», а буде «нічого». Бо «нічого» настає, коли їдять без думки про завтра, без запасів «на потім», що й зробило людину – людиною. «Нічого» – це коли перестають прибирати вдома і перебираються у наступне місце, коли сміття заповнює попереднє. «Нічого» – коли в єдиному в окрузі продовольчому магазині закриваються двоє близнюків і нікого не впускають, окрім 13-річної Анни, щоб посадити її в собачу будку і за кілька днів довести до стану згодної на все. «Нічого» – коли троє дітей хочуть гратися (бо вони ж діти), зв’язують Анну і не слухають її моління, хоча у неї розпухла рука від укусу змії і почалася гангрена. «Нічого» – бо нема жалю, нема любові, тільки потреба виживання і влади. «Нічого» – бо все довкола, створене людством, вже не має значення, і виживуть лише гермафродити...

Радикальний релятивізм з його «усе відносно» ламає усталені правила сприйняття світу, натомість не пропонуючи нічого ліпшого. Так і діти, поки вони не виростуть, не наберуться знань – добре, нехай кожний своїх знань, – вони не зможуть продукувати своє. Бо ж «виробництво» відбувається на основі чогось, і «обробляти» треба щось. Як ділення ДНК відбувається на основі клітини ДНК.

Що саме хотів вкласти в свою «Анну» Амманіті, може відповісти лише він. І ймовірно, скаже, що хотів більше, ніж вийшло, або хотів те, що інші й не помітили. Утім, точно серіал показує картину не тільки смерті дорослого населення планети – це картина смерті знань, і картина промовиста, але мова її – мукання, напівслова, звуки, які бездоганно передані саундтреком Rauelsson, не надто відомим композитором, але з надто дотичними сенсу серіалу композиціями. «Поки в них нема розуму, вони ненаситні», – хочеться сказати про героїв «Анни», трохи міняючи цитату з екранізації Кіра Буличова. Вони ненаситні у своїй грі, і хоч гра – це основа зростання, homo ludens, за Йоганом Гейзінґою, це основа безконтрольна, безпідставна і безперспективна... Поки не знайдуться носії знань, здатні контролювати і мати попереду перспективу.
Джерело: https://zbruc.eu/node/105030

Коментувати
Нещодавно переглянуті: