Опале листя (2023)

Bezvidkhodko 28 травня 2025, 14:44

Попередження: рецензія містить спойлери

Показати рецензію

Джерело: Часопис КіноТеатр № 2 (2025)
https://ktm.ukma.edu.ua/index.php/ktm/article/view/338/365

Сергій Марчегко: Фільм «Опале листя» (2023) Акі Каурісмякі минулої осені було показано в Україні, і нещодавно – у Червоній залі Будинку кіно. Після перегляду можна було почути схвальні репліки: «Не шкодую, що знову переглянула цей фільм», «Чудова картина, без аудіовізуального сміття»…

Картина отримала Приз журі Каннського кінофестивалю, номінувалася на «Оскара», часопис «Тайм» назвав стрічку «тихим шедевром», «найкращим фільмом Каурісмякі», а за версією «Кайє дю сінема» – увійшов до «списку десяти найкращих фільмів 2023 року». Жанр означено досить приблизно: «кінокомедія», «драматичний фільм», «романтичний фільм».

Ці високі оцінки спонукають розглянути фільм детальніше. На початкових титрах чуємо одноманітне пікання сканера каси супермаркета. Цей звук продовжується і в першому кадрі: касирка бере один за одним кілограмові пакети з м’ясом; камера простежує, як вони транспортуються від каси, як нагромаджуються – ось їх уже з десяток. Загальний вигляд супермаркета, схожого на тисячі інших, навіює нудьгу. Три працівниці у фірмових червоних халатах викладають на полиці пакети з продуктами. Одна з них – це Анса (Альма Пейсті), на першому плані бере пакетик з сиром, зосереджено вдивляється у дату виготовлення; огрядний охоронець стежить за її діями. Етикетним пістолетом наклеює жовтого цінника на сир, що, певно, означає останній день придатності. Пильний охоронець помічає, як менший пакетик вона кладе у корзину. Робочий день скінчився: службове приміщення з шафами для переодягання, дві працівниці прощаються: «До завтра!» – це перша репліка фільму.

Анса їде у напівпорожньому автобусі. Емоційно нейтральний вираз її немолодого обличчя, насвітлений скупими бліками нічних світел підказує, що цей її вечір схожий на учорашній, і на сотні минулих вечорів. Ось вона йде вулицею, майже в темряві заходить до свого простенького помешкання на першому поверсі. Кладе у мікрохвильовку маленький пакетик їжі, сідає біля вікна. Вмикає радіо, слухає: «Росія завдала удару по пологовому будинку і дитячій лікарні у Маріуполі. Наразі відомо про сімнадцятьох постраждалих…» Дістає пакетик, та помічає прострочену жовту дату й викидає його у смітник. Радіо продовжує: «… На жаль, для росіян це звична справа. Вони знищили місто Грозний у Чечні… У Сирії вони цілеспрямовано завдавали ударів по лікарнях, щоб знищити медичну інфраструктуру і створити гуманітарну катастрофу». Анса ніяк не реагує на почуте, перемикає на ліричну музику, скидає наручний годинник, готується до сну. Це експозиція героїні – перші п’ять хвилин фільму.

Наступні три хвилини – знайомство з героєм. Чоловік у спеціальному шоломі (схожому на скафандр) обробляє металеві диски. Шалений шум стисненого повітря, хмари пилу вказують, що працює він на шкідливому виробництві. Ось він скидає шолом – це Голаппа (Юссі Ватанен). Він втомлено прямує до лавочки під цегляною стіною з написом «Курити заборонено», запалює цигарку. Його напарник Гуотарі (Янне Гюутіяйнен) саме підвозить на електрокарі нові диски, підсідає (поруч – балон з написом «Газ»), кількома фразами нагадує колезі про небезпеку куріння в цьому місці – це перший у фільмі діалог.

Вечір. На тлі освітлених вікон багатоповерхівки – вагончик-«битовка» для проживання робітників. Голаппа напівлежачи гортає кольоровий журнальчик. . Радіо за кадром: «Російські обстріли цивільних об’єктів продовжуються. Ракета влучила у торговий центр у Кременчузі – місті у Центральній Україні… Наслідком цієї атаки стали вісімнадцять загиблих і десятки поранених… Число загиблих може зрости, оскільки розбір завалів триває. За словами Володимира Зеленського, на момент удару там перебувало більше тисячі людей…» Обидва колеги чують це повідомлення, але жодним чином на нього не реагують. Гуотарі кудись зібрався: «Ходімо!» – звертається до Голаппи, який все ще лежить. «Куди?» – «На караоке, сьогодні ж п’ятниця!» – «А я тут до чого?» – «Якщо вийдемо зараз, ще встигнемо на останнє таксі».

Вони опиняються у клубі, де Гуотарі наважується проспівати щось міське, романтичне: «Слухай і вчися», – каже колезі за чаркою та йде на сцену, співає пісню «Під осінньою горобиною», яка закінчується словами про «кохання, яке ніколи не зустріну я». В його щирий аматорський спів вслухаються присутні. Анса з подругою теж тут. «Ви прекрасно співали», – хвалить його подруга Анси. – «Це було легко, адже я дивився на вас».

Оголошують наступного виконавця. Простір клубу наповнює «Вечірня серенада» Шуберта, яку пристрасно співає наступний чоловік. На перших фортепіанних акордах погляди Анси і Голаппи зустрічаються. Голаппа враз ніяковіє, розгублено відходить до дверей, закурює. Анса проводить його поглядом.

Романтична мелодія серенади продовжується і в наступному кадрі, у супермаркеті (як метафора учорашнього спогаду): Анса штовхає візок, переповнений продуктами, які один за одним викидає у смітник; чутно, як вони гупають. Наприкінці дня її спиняють охоронець та менеджер, просять відкрити сумочку, знаходять там пакетик зі шніцелем, погрожують їй: «Дякуйте, що ми не викликали поліцію». Дві її подруги тут як тут, стверджують, що цей шніцель протермінований: «Ви не маєте права таке продавати». – «Байдуже. Йому місце у смітнику… Тебе звільнено, без попередження».

Анса стає безробітною. Вечір. Вона вдома, п’є каву, слухає радіо: «… Протягом тижня Росія запустила по Україні майже сто п’ятдесят ракет». Вимикає радіо. Вранці йде до інтернеткафе шукати роботу на сайті центру зайнятості Гельсінкі, грошей ледве вистачає, щоб оплатити цю послугу. Врешті, влаштовується посудомийкою у пабі, куди увечері приходять Голаппа і Гуотарі. За кадром – легка музика. Приятелі неквапно розмовляють за кухлями пива: «Що сталося, чому такий смутний?» – «Бо депресія». – «А чому?» – «Бо багато п’ю». – «Чому тоді п’єш?» – «Бо депресія». – «Замкнуте коло». Це перші п’ятнадцять хвилин фільму, дія якого розвивається класично, «від поганого до гіршого»: Анса залишиться без платні, бо боса пабу арештовують за торгівлю наркотиками. Голаппу звільняють за алкоголізм, бо щораз попиває з пляшечок та фляг, схованих у кишені чи в робочій шафі.

Здавалося б, сюжет досить простий, але фільм захоплює чимось іншим – атмосферою, мінімалізмом руху камери, викінченістю композиції кадрів, точністю деталей помешкань, клубу, пабу, типажами їх завсідників, які душевну розраду знаходять лише тут. Підприємство, де Анса знайшла нову роботу, одягнута у спецівку, висипає з візка шлак, – все це навіює сірість і безпросвітність. Будівельні майданчики, цехи, де працює Голаппа, – знелюднені, механізовані, викликають подив: навіщо все це, коли життя робітників таке непривабливе й одноманітне. Очевидно, упізнаваність прикрих житейських ситуацій (кожна людина мала неулюблену роботу, опинялася безробітною), увага до проблем перевиробництва продуктів, до екології – мабуть, саме тому цей твір зараховують до трилогії «пролетарських фільмів» режисера.

Помітно і глибший, «тепліший» архетипічний шар: герої живуть на рідній землі, чують фінську музику, мову, спів, ходять вуличками околиць Гельсінкі – все це творить своєрідну національну атмосферу. На стінах клубу – плакат Олаві Вірта, відомого у минулому фінського співака, який знімався у багатьох фільмах (та помер від алкоголю). Розмова приятелів про депресію у пабі – на тлі облупленої стіни пабу, прикрашеної плакатом фільму Вісконті «Рокко та його брати» з молодим Аленом Делоном. Наприкінці дня Анса випадково бачить на лавочці зупинки непритомноп’яного Голаппу, намагається його розбудити, та марно. Підходить останній трамвай. Вона співчутливо дивиться на нього крізь вікно трамваю. Трамвай рушає. Стривоженість її душі коментує закадрове романтично-мінорне адажіо з «Патетичної» симфонії Чайковського. Цей же музичний пасаж з’явиться і згодом, коли Анса ближче познайомиться з Голаппою, який візьме її записку з номером телефону (але тут же її, як йолоп, загубить). Вона цьомкне його у щічку на прощання (на тлі плакату з юною Бріджит Бардо з фільму Годара «Зневага» та афіші Ноеля Говарда, британського драматурга, актора).

Режисер співчуває головним героям за їхню інфантильність (а кожному – років по сорок). Голаппа все ж знайде Ансу. Вони опиняться у неї вдома, а розмова не йде. Після вечері, ніби сором’язливі підлітки, сядуть на краях диванчика. Голаппа намагається почати розмову, та кумедно мовчить або якось несміливо просторікує про затишну її квартиру, вузьке ліжко та смачну вечерю (чим нагадує гоголівського Шпоньку, коли той опинився з панночкою і, подолавши тривалу паузу, промовив: «Влітку дуже багато мух...»). Анса одухотвореніша, відкритіша, прагне родинного затишку. Щоб розрядити паузу, вмикає радіо, та воно знову передає сумні новини про розбір завалів Маріупольського театру, де ховалися понад півтори тисячі осіб… «Клята війна», – промовляє вона і вимикає радіо. А Голаппа тим часом вирішує покращити собі настрій: відходить і непомітно дістає з піджачка плесковату фляжечку з алкоголем та надпиває. Анса це помічає й зажурливо каже, що її батько та брат померли від алкоголю, а мати – від горя. І саме коли Голаппа нарешті усвідомлює шкідливість випивки, виливає спиртне з усіх пляшок і знову вирушає до коханої – його зіб’є поїзд. Анса увесь вечір виглядатиме його крізь залите дощем вікно. Голаппа опиниться в лікарні, перебуватиме в комі. Вона не знатиме, що з ним, заведе собаку, та згодом знайде й провідуватиме його. Він одужає, вийде з лікарні, де його чекатиме Анса зі своїм рудим песиком, і вони підуть парком назустріч ясному вечірньому небу.

Лишається загадка: що саме режисер хотів донести, вставляючи упродовж фільму сумні новини про нинішню війну в Україні – на що майже ніхто з героїв не реагує? Диктор радіо, окрім України, контекстно згадує й схожі дії агресора у Чечні, Грузії, Сирії... Можливо, що кожну «маленьку людину» хвилюють лише події її особистого життя чи «ближчого плану»: її міста, країни, а не сумні новини з далеких країн? Певно, у такий спосіб режисер реанімує задавнену національну травму Радянсько-фінської війни (1939–1940), на яку більшість країн і людей тоді реагувало мало. І як есхатологічний натяк людству, що маємо щось робити, бо так жити далі неможливо.