Bezvidkhodko
модератор
Знайдено 36 результатів 
Попередження: рецензія містить спойлери
На 93-й церемонії вручення премії «Оскар» Американської кіноакадемії найкращим повнометражним документальним фільмом визнали південноамериканську стрічку «Мій учитель-восьминіг» Піппи Ерліх і Джеймса Ріда.
І це було дивиною, зважаючи на переконливі ознаки перемоги іншого фільму — румунського «Колективу» Александера Нанау, про якого «Детектор медіа» в подробицях написав місяць тому як про фільм-відкриття українського Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. «Колектив» за всіма умовами підходив на місце лауреата — він не тільки стосувався соціальної тематики, а охоплював її епічно й максимально — цілу країну, Румунію, де журналісти виводили на чисту воду спочатку корумпований уряд, потім продажних фармацевтів і, врешті, безсоромних директорів лікарень та цинічних лікарів. Фільм містив приголомшливі кадри трагедії на початку — пожежі в нічному клубі «Колектив», разючі кадри людей, які помирають не від опіків, а від зараження і гниття тканин. Усе це складалося у струнку історію, настільки ж драматичну і трагічну, як і важливу в усіх сенсах — по-людськи, політично, соціально і кінематографічно. Втім, більшість із майже 10 тисяч членів Американської кіноакадемії обрала інший фільм — камерний, красивий і більшою мірою не про людей.
У цьому можна розгледіти просте (страусове?) намагання втекти від жахів сучасності, подалі від напруги цивілізації, у відкритий простір океану. Проте «... восьминіг», куплений для показу на стримінгу Netflix, не є безпроблемним і суто радісним кіно. Він так само, як і «Колектив», містить разючі кадри насильства і смерті, просто не людини, а морської істоти. Він так само змішує драму з трилером і доводить до трагедії, хіба що завершує все життєдайним наративом із оптимістичним поглядом у майбутнє. Тобто це і є причина, через яку фільм переміг? Певно, був комплекс причин, серед яких однією з головних є абсолютно неймовірна історія стосунків — дружби? — людини з восьминогом жіночої статі.
Стать восьминога не педалюється у фільмі як те, через що восьминіг із задоволенням прикипав до руки й навіть до грудей чоловіка (не знати, чому це не зазначалося ймовірною причиною «дружби», але, можливо, щоби підсилити інтригу такого на позір дивовижного зв’язку). Але в цьому був несумнівний романтичний момент. Близьких стосунків із восьминогом прагнув Крейг Фостер, сам відомий режисер-документаліст, який приїхав до найпівденнішої точки ПАР, втікаючи від депресії. Там, у прозорій красі підводного лісу, він і знайшов восьминога. Його ледь не щоденні візити на дно фільмували Ерліх і Рід впродовж року, чим створили до цього небачений матеріал-дослідження, матеріал-життя: за кілька місяців швендяння Фостера восьминіг звик до нього, потім почав здоровкатися мацаками, а зрештою й торкатися губ дайвера, паралельно з цим виявляючи такі ознаки існування, про які вчені не знали — сон, пересування, спарювання, методи камуфляжу і втечі від акул-ворогів.
Але, певно, вимагаючи якоїсь надідеї, можливо, саме для здобуття «Оскара», режисери вивели фільм не просто в русло (непростих) стосунків, а до загальнолюдських цінностей, адже Фостер, вивчаючи море та його мешканців, брав із собою сина, й у фіналі резюмував: саме через пірнання, через океан, через історію дружби з негуманоїдною істотою син став добрішим — людянішим. А ще навколо цієї історії утворився клуб дайверів — захисників навколишнього середовища...
Безпрецедентне за історією кіно із шаленством вигадливого підводного життя вражає людину в обидві частини тіла — і в саме серце, викликаючи захоплення, і в мозок, що цього разу приємно тішиться побаченим.
Хоча, якщо говорити про приємне і зворушливе, так само варте нагороди, треба згадати іншого конкурента «Колектива» і «Мого вчителя-восьминога» — «Агента кротів» чилійки Маіте Альберді, показаного в межах фестивалю Docudays UA. І воно ж так само захоплює своїм сюжетом, для документалістики не менш вигадливим, а то й більш. Уявіть собі: (ніби) детективне агентство за (ніби) дорученням клієнтки запрошує на роботу 80-річного стариганя для того, щоб він (ніби) став членом будинку для літніх людей, щоби стежити за клієнтчиною мамою. Чи справді була клієнтка й чи справді агентство мусило виконувати якесь завдання — глядачу невідомо. Так само невідомо і герою. А він справді стає в будинку для літніх людей таким собі агентом, всюди запихаючи свого носа, випитуючи про їжу, ліки, порядок лікування, історії хворих та їхнє минуле. Будучи сам нівроку, чоловік, попри своє завдання, здобуває слави і серед мешканців — сусідка в нього закохується, він стає королем свята, помічником для одних і причиною безкінечних пліток для інших.
Це карколомне кіно не надто виглядає документальним, настільки часом складними є зйомки і в’їдливими питання щодо можливості «документалістики». Але вельми приємно думати про правдивість усього. Бо фільм дуже приємний. І, знову ж таки, соціально важливий, та ідеально доречний за всіма вимогами на «Оскар».
Та чи може бути щось доречніше — й болючіше — за фільм «Скалічений табір» Джеймса Лебректа і Ніколь Ньюнгем (стрічка так само, як і «... восьминіг», є в колекції стримінгу Netflix)? Четвертий номінант у категорії «Повнометражний документальний фільм», здається, перевершує всіх попередніх претендентів за потужністю розповіді, розповіді про людей з інвалідністю, де спершу виниклий жах і біль швидко трансформуються в незрозумілу, неочікувану, як на наша українська дійсність, віру в спільність, суспільство і закони.
Яким може бути життя у хворих на церебральний параліч? Насиченим! Принаймні, у Сполучених Штатах, де на початку 70-х хіпі створили табір із назвою «Дженед». Туди батьки доправили дітей із найстрашнішими й невиліковними вадами моторного апарату, коли і ходити, і говорити, й загалом жити — пекло. В одному місці, як паноптикумі чи навіть кунсткамері, зібралося до сотні людей, понівечених генами, нещасними випадками чи злочинами. Але — феноменально! — понівечених фізично, не духовно. І навіть фізично вони, попри злами, ставали «працюючими». Як? Соціальний експеримент, де діти могли бути дітьми, де їх доглядали без агресії й лише з любов’ю, де грали, говорили, співали, курили й навіть заводили пари — експеримент дав свої плоди. Як сказав один із героїв: поки не дізнаєшся, як може бути, не знатимеш, куди рухатися. А тут герої дізналися. Бо коли жінка з ДЦП, вже багато років потому, згадуючи, ледь говорячи, але з пристрастю і сміхом в очах видушує із себе: «Це було крутезно!» — ти розумієш, що саме так і було, і що табір надав поламаним людям крила. Вони почали боротися за права — за елементарні пандуси й парапети в містах. Почали збиратися, мітингувати. В Нью-Йорку і Вашингтоні. Зупиняти транспорт. Притягувати до себе погляди. Погляди навіть Ніксона. І закони почали працювати!
Посеред демонстрації в кадр потрапляє Рон Ковік, прототип героя Тома Круза з фільму «Народжений четвертого липня» Олівера Стоуна. А в іншому кадрі людина з неможливістю пересуватися й добре порозумітися заявляє, що вирішила здобути магістерський ступінь із сексології.
Всуціль хронікальні кадри, часом чорно-білі, але здебільшого кольорові (пофарбовані?). Маса локацій і візуальної й текстуальної інформації. Десятки героїв. Динаміка й дотепи, історії життя й гомеричні жарти про інклюзію, музика і театр, фотографії та інтерв’ю і багато розумних та сильних фраз, думок і дій. І саме за це варто було б возвеличити фільм, який показує неприємні для більшості факти з таким правильним наповненням, що ставлення міняється. Народжується енергія життя! Бо якщо люди з такими проблемами знайшли спосіб існувати й кайфувати від свого існування, то що ми можемо зробити всі разом?
Вишенькою на торті може бути драматично-смішна історія-оксиморон. Виявляється, серед людей з інклюзією — принаймні, в таборі «Дженед» — існувала певна ієрархія. Нагорі стояли люди з поліомієлітом, бо вони більш-менш нормально виглядали, а внизу були люди з церебральним паралічем. Одна з героїнь, яка знайшла собі пару саме в таборі, через якийсь час зізналася мамі про свого хлопця і сказала про намір вийти за нього заміж. На що мама спитала: «Невже ти не могла знайти собі когось із поліомієлітом?»
П’ятий цьогорічний номінант на «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм» — стрічка «Час» Ґарретт Бредлі. У центрі сюжету — афроамериканська сім’я, яка добивається звільнення з в’язниці свого батька. Він у 1997 році вирішив пограбувати банк, за що отримав 60 років ув’язнення. Режисерка Бердлі у своїй стрічці показує 21 рік життя сім’ї. Але оцінити художню складову цього фільму зможемо вже після його появи в мережі.
Джерело: https://detector.media/kritika/article/187542/2021-04-29-kolektyvnyy-uchytel/
Попередження: рецензія містить спойлери
У програмі з 2 на 3 грудня рівно опівночі – вікопомний епічний фільм знаменитого британського кінорежисера Дейвіда Ліна «Лоуренс Аравійський» / Lawrence Of Arabia (1962, Велика Британія – США) – надзвичайне, пам’ятне кіновидовище. Британський кіноінститут поставив його на третє місце серед сотні найвидатніших британських фільмів усіх часів.
Це своєрідний фільм-пам’ятник, у якому йдеться про життя й пригоди офіцера британської розвідки Томаса Едварда Лоуренса, що він працював у Сирії та за часів Першої світової війни досяг об’єднання арабських племен проти турків і став леґендою свого часу.
Лоуренс не тільки активно й тісно співпрацював, він дружив з арабами, перейнявся їхнім духом і фактично очолив арабську партизанську війну проти Османської імперії, так звану «Війну в пустелі». Про це – у фільмі Дейвіда Ліна. А також – про саму абсолютно незвичайну, харизматичну постать Лоуренса Аравійського. Власне, сценарій картини базується на автобіографічній книжці, на бестселері самого Томаса Едварда Лоуренса, що має назву «Сім стовпів мудрости»; ну, й також – на незалежних історичних дослідженнях його біографії.
Багато в чому цей фільм став важливим і для подальшого поступу світового кіномистецтва. От, скажімо, Стівен Спілберґ і Мартін Скорсезі були такими палкими прихильниками творчости Ліна та особливо ж цієї його картини, що наполягли на реставрації та повторному випуску «Лоуренса Аравійського» в кінотеатральний прокат 1989 року.
І, певне, цілком закономірно, що кінодослідники вбачають уплив цієї стрічки на фільми «Список Шиндлера», а також серію про пригоди Індіани Джонса того ж Спілберґа, а ще – на «Останню спокусу Христа» Скорсезі.
Також «Лоуренс Аравійський» явив світові одного з найфеноменальніших акторів – Пітера О’Тула, це його дебют, виконання заголовної ролі. О’Тул – фантастичний! Він наповнив образ Лоуренса своєю дитячою безпосередністю й шаленим авантюризмом щирої й захопленої людини. Його погляд сповнений жаги пригод, його пластика – легка, майже летка, летюча.
Кінофільм «Лоуренс Аравійський», окрім того, що зробив абсолютними зірками акторів Пітера О’Тула й Омара Шаріфа, котрий уперше в цій картині знімався поза рідним Єгиптом, фактично став вінцем кар’єри кінорежисера Дейвіда Ліна.
Хоча фільмування було непростим – утім, певне, як і творення будь-якої епічної стрічки, де постановник як справжній полководець, має рухати масами людей і, сказати б, боротися за творення нового світу. Тим паче, що ув’язався до цього кінобою, знімати стрічку Лін розпочав, не маючи закінченого сценарію. Можливо й від того фільм часом дихає такою неймовірною свободою! Та, в кожнім разі, з Дейвідом Ліном міцно пов’язують уявлення про потужний епічний стиль у кінематографі. Послідовно, у програмі демонструватиметься сюжет про творчий шлях цього режисера.
Насамкінець лишається зауважити, що «Лоуренс Аравійський» мав десять номінацій на «Оскара» й отримав сім заповітних статуеток. І, зрештою, процитую критичні відгуки чи, радше, вигуки на адресу фільму: «Блискучий приклад, на жаль, зниклого покоління епічного кіновиробництва», «Лоуренс Аравійський лишається одним з найбільш інтеліґентних, шляхетних і впливових воєнних епосів», «Фільм на всі часи», «Досі змушує перед ним схилятися і приголомшливо вражає»
Джерело:
https://web.archive.org/web/20121207173756/http://kinokolo.ua/argument/2225/
Попередження: рецензія містить спойлери
http://kinokolo.ua/articles/52/
Назад до майбутнього. Тоді, як сюжет міфологійних «Зоряних війн» відсувається до минулого, засоби, що їх використовують автори для екранного втілення пригод головних героїв, впевнено прямують до майбутнього. Зоряні кораблі наполегливо ростуть кількісно та модернізуються в запаморочливі форми. На екрані з’являються нові населені планети та чудернацькі істоти, що представляють різні космічні цивілізації. Зводяться моноліти ультрасучасних будівель, удосконалюються механізми, що начебто свідчить про наявність високорозвиненого суспільства. У технологійній сфері між трилогією «Нова надія» – «Імперія завдає удар у відповідь» – «Повернення Джедая» і другим епізодом – «Атакою клонів» – десятиліття вдосконалювання на користь останнього. Тоді, як у потенційно новаторському аспекті ані «Примарна погроза», ані «Атака клонів» ніколи не стануть справжнім збуренням, що воно дорівнювало би за розмахом ефектові, викликаному першими «Зоряними війнами». Втім, сам режисер назвав свою стрічку непретензійною і визнав, що мав намір створити картину, яка б вражала уяву глядача своїм енерґетичним та емоційним натиском.
Досягнена досконалість комп’ютерних технологій, якої так прагнув Джордж Лукас, обернулася специфічним ефектом. Фільм просто на очах втрачає кінематографічні властивості й перетворюється на масштабний мультик. У кіні завжди залишається зона реального зображення, чого не спостерігається в жодному з кадрів «Атаки клонів». Звичайно, «Зоряні війни» – це фантастична епопея, що навіть на тлі всіх інших стрічок цього жанру стоїть цілком осторонь. На відміну від усієї іншої фантастики – це фантастика абстрактна. Тут не може бути, наприклад, зоряного корабля-мерседесу або якоїсь іншої знайомої земної марки авта. Тут неможливий навіть якийсь рекламний матеріал, на кшталт Макдональдса у «П'ятому елементі». «Бозна й коли в одній далекій-далекій галактиці» – це минуле й майбутнє не нашої планети, що було заявлено ще 1977 року, на початку існування серії кінострічок. Проте в “зоряному” всесвіті залишаються подібні до земних елементи суспільно-політичного життя, моральні засади людства й мотивації вчинків героїв. Поряд із залізобетонними планетами, небесними тілами, що вкриті водами океану і де постійно йдуть дощі, існує рідний світ Скайвокерів, піски, будинки й музичні мотиви якого такі схожі на, скажімо, Афґаністан. «Епізод ІІ» навіть «відмиває» таку найактуальнішу науково-популярну проблему початку XXІ століття, як клонування. А коли джедаї – молодий Енакін й Обі-Ван – сперечаються, вони нагадують щось дуже знайоме, щось на кшталт конфлікту «батьків і дітей». Цікаво, що Юену Макґреґору достатньо було приклеїти бороду, аби замість молодика, що протестує проти всього та всіх, на екрані з’явився мудрий вчитель.
«Зоряні війни» дали глядачеві позамежну фантастику, але її вдосконалення за допомогою цифрових технологій небезпечне повним абстрагуванням. Екс-фільм може дійсно перейти до іншого гіпертрофованого рівня. Цифрові технології грають в “Атаці” не допоміжну роль, доповнюючи палітру кінематографічних засобів, а основну. На теперішньому етапі від акторів навіть не вимагається ніякої гри – ні за Станіславським, ні за Лі Страсберґом. Складність акторської роботи в картині (де знімаються справді цікаві особистості – Самюел Джексон, той самий Юен Макґреґор, Крістофер Лі, юний канадський актор Гейден Крістенсен і Наталі Портмен) полягає не в мистецтві повного перевтілення, а в тому, що акторам доводиться розмовляти з порожнечею. Адже фігура співрозмовника з’являється тільки після комп’ютерного опрацювання. Якщо «зоряна» епопея буде продовжувати розвиватися в цьому напрямкові (а власне, на інше розраховувати й не доводиться), то Лукас прийде до завершеної стилістики кіномультфільму. Що теж цікаво. Але віртуальний фільм останнім часом – не новина. Стрічки різняться хіба що за розмахом.
Зображення, цілком відтворене за допомогою цифрових технологій, звичайно, вражає своїми масштабами та можливостями, але в деяких моментах поступається, наприклад, спектрові фантазії «Володаря каблучок». Навіть у географічному ландшафті. Ми весь час влітаємо в якусь трубу. На кожну нову планету глядачі-герої потрапляють через підозрілий отвір або, в крайньому разі, крізь пояс астероїдів. Навколо – незатишні конструкції, похмурі нагромадження та всілякі механічні пристрої. Відсутні бодай якісь ориґінальні природні умовини, немає варіацій природних елементів, де панують інші фізичні закони або, найелементарніше, – існує екзотичний рослинний світ. З’являються різні істоти, але не різний рельєф – усі небесні сфери практично однотипні. Одначе, треба визнати, в «Атаці клонів» Лукас, як завжди, пречудовий у сценах погоні: гонитва Енакіна та Обі-Вана на спейдері за найманим убивцею й космічне переслідування серед астероїдів – одні з найяскравіших епізодів картини. Навіть попри те, що такий хід, як падіння людини до безкінечної глибини космічного мегаполіса та її потрапляння прямісінько до кабіни літальної машини, нагадує зустріч Міли Йовович з Брюсом Віллісом у «П’ятому елементові». Хоча цей детективний прийом старий, як кінематограф, його послідовна динаміка й досі ефективна. “Який же детектив – без погоні”, навіть якщо слідство ведеться у галактичних вимірах.
Ахіллесова п’ята «Атаки клонів» – у білих нитках. Існування перших «Зоряних війн» призвело до того, що «Епізод ІІ» не має власної історії. Його сюжет – це білі нитки, що зшивають «Примарну погрозу» та події «Нової надії». Виникнення Республіки та персона Темного Володаря в «далекій-далекій галактиці» – дві сили, протистояння яких визначає ситуацію часів «Епізоду ІV». Подвиги лицарів-джедаїв Обі-Вана Кенобі та Йоди – це введення до історії таємничого ордену, визначення його цілей та можливостей, становлення майстрів, що їм судилося стати вчителями Люка Скайвокера. І, нарешті, основний двигун сюжету – шлях трансформації Енакіна Скайвокера, що йому з учня-джедая призначено перетворитися на коханого чоловіка сенатора Амідали, батька близнюків Люка і Леї, а також на апостола Темної Сили Дарта Вейдера. Наближається час «Нової надії» і цьому підпорядковані всі сюжетні лінії «Атаки клонів». Бій із графом Дуку (попередником Вейдера й учнем Йоди) і загублена в цьому бою рука – ще один стібок для скріплення історії. Таким чином на сцені з’являється штучна металева рука і музична тема Вейдера, яка «згодом» передуватиме появі лиховісної фігури Дарта. Її важкі та зловісні варіації пролунали в сцені гніву Енакіна, котрий щойно став убивцею, помстившись за смерть матері, – так Лукас відзначив початок зародження руйнівної сили в юному джедаї. Але головний герой нібито позбавлений своєї власної долі, тоді як саме на особистих перипетіях центральних персонажів будується кожна успішна касова історія. І саме вони насамперед цікавлять глядача. Доля Енакіна відома вже протягом двадцяти років, а його перехід зі світлої сторони на темну та формування нової людини не поталанило зробити яскравішим за образ, уже використаний Лукасом, – саму особистість Вейдера.
Проте є в «Атаці клонів» сцена, за яку авторам можна пробачити всі недоліки стрічки, – «Епізод ІІ» слід було створити хоча б для того, щоб глядач на власні очі побачив бій майстра Йоди на лазерних мечах.
Попередження: рецензія містить спойлери
https://www.radiosvoboda.org/a/vidguky-pro-film-kruty-1918/29775104.html
Стрічка «Крути 1918» стала найбільш неоднозначною цієї зими. З одного боку, глядачі тішаться тому, що українське кіно розвивається і стало досить непоганою альтернативою західному. З іншого боку – до фільму є багато питань, як у змістових, так і у технічних аспектах.
Чому «Крути 1918» мають стільки негативних відгуків? Та чи варто на нього йти? Радіо Свобода зібрало найяскравіші рецензії користувачів соціальних мереж.
Виробництво історичної драми «Крути 1918» звершилось у грудні 2018 року. Режисером стрічки є Олексій Шапарєв, автором сценарію – Костянтин Коновалов, а продюсером – Андрій Корнієнко.
Проєкт отримав державну фінансову підтримку в розмірі 25,9 мільйона гривень. Загальна вартість виробництва фільму становить 52 мільйони гривень. Та чи окупились зусилля українських кінематографістів?
«Ні, я чесно бажаю, щоби люди переживали під загибель наших героїв. Але таку історичну хрінь можна колись більше не давать?», – пише про фільм історик Кирило Галушко. https://www.facebook.com/kyrylo.galushko/posts/10218500469561632
Колишній український політв’язень Кремля Геннадій Афанасьєв назвав стрічку «Непоганою для одного разу». https://www.facebook.com/HennadiiAfanasiev/posts/2246251728949040
Журналістка Катерина Гладка пише: «В Крутах була не один раз, ці історії треба відчути нутром... вони живі... інакше не вийде. Поїхати, вдихнути, побачити це поле в якому навіть сховатися нікуди і стати на мить цими хлопчиками... І тоді розповідати їхню історію, від серця, а не від пропаганди. Навіть, якщо вона українська». https://www.facebook.com/katrusya.gladka/posts/10205692221903011
Журналіст і телеведучий Богдан Буткевич написав великий несхвальний відгук про фільм: «Я давно не бачив стрічки, в якій погано все...Закликаю вас в жодному разі не ходити на цей сором. Шкідників треба бити гривнею». https://www.facebook.com/BogdanButkevych/posts/2119159288149332
«Крути» – насмішка. Насмішка державним коштом. Там немає України, а головне – Українців. Там є – вічні жертви (і їх у фільмі – жменька), що живуть на землі, яку кортить заграбастати всім кому не лінь.
Цей фільм – танці на могилах», – ділиться своїми враженнями письменниця Вікторія Стах. https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=2551665254874693&id=100000937291106
Письменник Андрій Кокотюха, пише, що не шкодує, що пішов на фільм, попри всі негативні сторони, адже: «Я проголосував через касу за фільм українського виробництва». https://www.facebook.com/andriy.kokotuha/posts/553823158456172
Голова офісу Національної інвестиційної ради Юлія Ковалів говорить про стрічку «Крути 1918», як про велику перемогу українського кінематографу. https://www.facebook.com/yuliya.kovaliv/posts/2110633468983369
Депутат Сумської обласної ради Вікторія Мурич пише, що фільм все-таки вразив її до глибини душі: «Сказати по правді, я плакала з перших хвилин, бо знаючи історію крутянців, по-іншому просто не могла реагувати». https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=2175536899179509&id=100001696600377
Один з найславетніших мюзиклів в історії жанру – „Сім наречених для семи братів”. Фільм насамперед відомий своїми танцювальними номерами. Режисер тільки шукає нагоди, аби пустити у танок своїх акторів. І досягає у цьому надзвичайного успіху. Знаменитою стала сцена толоки, у якій майстерність танцівників досягає свого апогею. Навряд чи варто чекати від картини якогось одкровення. Це – розвага. Проте розвага найвищої проби.
Ігор Грабович (https://www.kinokolo.ua/argument/1892/) https://www.kinokolo.ua/argument/1893/
Попередження: рецензія містить спойлери
У програмі 24 жовтня о 00:50 – сучасне французьке кіно. Не комедія, не любовна історія, не пригодницька стрічка і не героїчний фільм про Жанну Д’Арк, а французький горор – розмова про нього, а також показ фільму «Помста немовляті» / À l'intérieur (2007, Франція).
Вагітна молода жінка з батьком майбутньої дитини потрапляє в аварію. Вона й дитина в її утробі виживають, а батько – ні. Минає час, уже пора народжувати. Та ось до героїні додому приходить дивна жінка, яка вочевидь бажає її смерти…
Вихід на екрани цього фільму, створеного двома французькими режисерами-дебютантами Александром Бустійо та Жюльєном Морі одразу з викликав жорсткі (не такі жорстокі, як сам фільм, але жорсткі) суперечки і серед кіноманів, і серед кінокритиків, і породив хвилю локальних суспільних дискусій, що не оминуло, здається, і українських теренів. Незвична навіть для фільму жахів екранна жорстокість цієї картини шокувала навіть бувалого в бувальцях кіноглядача. Адже стрічка залишає публіку сам на сам з безпросвітністю зла, яке, ніби луна, повсякчас повертається.
Не випадково, це брутальне й неординарне кіно припало до душі живому класикові жанру, британському письменнику й режисеру, Клайву Баркеру, який запросив авторів «Помсти немовляті» очолити знімання римейку свого вже класичного фільму з назвою «Повсталий з пекла».
Та далі варто зауважити, що ця французька стрічка є тим, даруйте, щасливим випадком, коли арт-гауз і, що називається, низький жанр знаходять одне одного. Адже сцени розчленування повінчані з потужним саспенсом, а ріки штучної крови перетікають в ефектні операторські екзерсиси. Щодо крови, то вона тут показана, як головна складова витікання з людини життя. Така собі поезія смерти…
Зрештою, «Помста немовляті» не представляє рафінованого жанру. Це радше арт-гаузна драма, що помножена на трилер і горор. І в ній не важко розгледіти натяк на небажання пересічної людини опановувати собою у житті, небажання замислюватися над майбутніми наслідками своїх учинків, небажання чи невміння аналізувати свої дії, а тим паче – мислити.
Цього разу в програмі також спеціальний сюжет авторства Ігора Грабовича про особливості французького горора. У Франції це дійсно досить рідкісний жанр, проте останніми роками вийшло кілька прикметних фільмів, автори яких наважуються не просто слідувати певній кінотрадиції, чи, що гірше, – мавпувати когось. Вони хоробро і предметно вступають у мистецьку суперечку про, здавалося б, чужинецький жанр. І одразу ж, як і належно батьківщині кінематографу, творять локальну французьку традицію, творять стиль: місцевий горор має одну важливу особливість – найчастіше у центрі оповіді тут опиняється жінка.
«Помста немовляті» – це не переклад назви фільму з французької, а тутешній прокатний нафантазований варіант. Коректний переклад з ориґіналу вельми багатозначніший і моторошніший – «Усередині». Як напівжартома-напівсерйозно зауважив один з глядачів стрічки: її не рекомендується дивитися вагітним, породіллям, усім матерям, а також батькам зі слабкою психікою. Отже, ми попередили…
https://www.kinokolo.ua/argument/2049/