Людина-слон (1980)

Magical Fleas of St. Antoniy 31 серпня 2024, 15:39

Попередження: рецензія містить спойлери

Показати рецензію

Друга повнометражна стрічка Дейвіда Лінча також знімалась на чорно-білу плівку як і «Гумкоголовий», проте цього разу помітне балансування між тінями та деталями, на які звертає увагу глядач. Замість максимально чорного білого обрамлення, контрасти покликані підкрелювати риси обличчя персонажів: ми не можемо в перших кадрах розгледіти Джозефа Мерріка (хоча в покращеній відреставрованій версії стрічки вже видно фізичні вади «Людини-слона»), проте детальне висвітлення емоцій як то доктора Тревіса чи медсестри, яка заходить в кімнату до Мерріка також особливо підкреслено з метою продемонструвати усі відтінки драматичної динаміки історії, яка представлена на розсуд глядача. Чорно-біле тло тепер не підкреслює сюрреалістичний антураж, адже стилістика режисера віднині майже максимально приглушена домінуванням жанру драми чи місцями навіть мелодрами, чорно-біле тло стрічки настільки стилізоване під вікторіанський антураж кінця ХІХ століття, що мимоволі здається, що перед глядачем фільм із 50-х років, із «золотої епохи Голлівуда». Максимальний фокус на обличчях головних героїв, особливого, під час найяскравішої емоції, коли доктор Тревіс чи Джозеф Меррік пускають сльозу, загальні плани із повсякденним життям чи то шпиталю, чи мандрівного цирку, побудова сцен та помітне специфічне затемнення як то часто присутнє в старих фільмах. Лінч неодноразово заявляв, що є величезним прихильником американської культури і мистецтва 50-х років ХХ століття і в «людині-слоні» він віддає данину своєму улюбленому культурному пласту в повній мірі, використовуючи широкопанорамну кінокамеру, якою зазвичай раніше фільмували епічні стрічки.

Як і належить «вікторіанській драмі» перед глядачем вихідною точкою постає зустріч між персонажем з вищого світу (лікар Тревіс) та поганим (шоумен Бейтс) на місцевій ярмарці, де місцевий цирк пропонує своєрідну «розвагу» для всіх охочих – побачити людину-потвору, так би мовити, зазирнути за лаштунки матінки-природи. Людина-слон, тобто, Джозеф Меррік слугує третім персонажем, власне людиною, за душу якого ведеться боротьба поміж цими двома персонажами. Вірніше, в класичній манері доктор Тревіс і містер Бейтс вирішують ким може бути гловний персонаж – Джозефом Мерріком чи Людиною-слоном. Власне, доволі актуальний «вікторіанський хід»: що таке людина, де межі, за якими починається людина, хід, який навертає глядача в колію расових теорій кінця ХІХ – початку ХХ століття коли нога британського джентльмена потребувала твердої опори на різноманітних колоніях. Під «колоніями» слід було розуміти усе незвідане та незрозуміле, що тогочасна наука та й менталітет не могли пояснити в силу домінування європейського імперіалізму. Поставте на місце Мерріка представника корінних народів з Африки (колиски людства), Індії (древня культура) чи Австралії (найменш розвинена культура) і ви не відчуєте особливої різниці в парадигмі великобританського істеблішменту. Джозеф Меррік являв собою доволі непросте випробування для лондонської публіки кінця ХІХ століття в плані визначення, що таке людина і де межі людяності. Згадаймо, чим стала вікторіанська доба для великобританців загалом: утвердження та модернізація імперії, синтез кодексу світських правил та поведінки, фактично за тих часів формував майбутній кістяк сучасного світу і знадобилось дві світових війни аби західноєвропейська, вірніше, англо-американська модель поведінки стала домінуючому в сучасному світі.

Стилізовано вікторіанський Лондон постає перед нами похмурим індустріалізованим місцем: розважальна ярмарка, темні вогкі закавулки, джентльмени в темних сюртуках та циліндрах, леді в довгих аж до підлоги сукнях, публіка нижчого класу в переповнених пабах, шпиталь із загальними палатами, де запалюють гасові лампи та, звісно, довгі труби із чорним димом, всепроникаючі звуки різноманітних механізмів від баштового годинника до верстатних механізмів, якими насичений тодішній Лондон. Спочатку Джозева Мерріка знаходять в підвалі закавулля, якими колись блукав Джек-різник і скоював страхітливі злочини (все це глядач розуміє фоном), а згодом ми бачимо Людину-слона на верхньому поверсі під годинниковою баштою, де головний персонаж тремтить від кожного «бамкання» годинникової башти. Висота і низи гармонійно поєднанні у своєму контрастовому протистоянні, що глядач може дійсно сплутати фільм із корпусом «класичного Голлівуду». Однак, по мірі діагностики, вірніше, споглядання головного персонажу – Джозефа Мерріка, ми загострюємо наш фокус на тих самих двох персонажах, які видаються нам добрими та поганими, які практично ведуть боротьбу за його душу. Доктор Тревіс видається еталоном гуманного ставленням до всіх істот, які вимагають співчуття, підприємливий Бейтс сприймається як дріб’язковий психопат, як можливе дзеркало для кожного, хто затримує на ньому погляд. Джозеф Меррік як утілення основи романів Чарльза Діккенса, основного романіста британської літератури ХІХ століття стає своєрідним криголамом в переформованому питанні практично від іншого автора великої книги ХІХ століття і також Чарльза, але цього разу вже Дарвіна: «Зовні він людина, та чи може Меррік усвідомлювати себе людиною, аби управитель шпиталем міг залишити його в палаті?». Абсурдність гуманістичної дилеми для тодішнього істеблішменту виглядає досить гармонійною та іронічною по відношенню до цілого кодексу вікторіанських чеснот, який став своєрідною візитівкою Британської імперії.

Разом з тим, як і в попередній стрічці особливу увагу було приділено звуковому ряду «Людини-слона». Тепер в фільмі був свій композитор Джон Морріс із головною музичною темою – зворушливою мелодією в стилі ярмаркової катеринки. Якщо візуально «Людина-слон» й нагадував стрічки 50-х років, то в музичному супроводі автори утримались від використання звичної оркестрової музики з доби кінця ХІХ століття, лише в окремі моменти звучить головна тема та кілька коротких моментів для підкреслення емоції (як то коли доктор Тревіс вперше бачить Людину-слона). Окремо слід виділити використання Адажіо Семюеля Барбера, написане 1936 року – ніжної і трагічної мелодії, яка підкреслює основний нерв в самому фіналі картини (через шість років сумнозвісний «любитель диктаторів» Олівер Стоун використає цю композицію у своєму культовому фільмі «Загін»). У решті основний хронометраж заповнений індустріальним саундом високих димарів, з яких валить чорний дим, шипінням цегляних невидимих печей та важких механізмів, які ворушяться під цегельною шкірою старого Лондона, сопіння гасових ламп шпиталю коли настає ніч. Звукове обрамлення підсилює ефект присутності, матеріалізує викиди в повітря брудних речовин, якими переповнений практично кожен подих кожного персонажа.

Історію «Людини-слона» сприймають як одну з найгуманістчних в світі кіно, проте в стрічці можна побачити який гуманізм насправді крихкий і що стоїть, якими мотивами керується так званий людський гуманізм. Лінч знову звертається до зовнішнього почвартсва і робить його центром сюжету, довкола якого представники «вищого світу» і представники «нижчого світу» розкривають свої характери. Ми бачимо доктора Тревіса на цирковій вуличній ярмарці, куди його заводить цікавість в чомусь знудженої людини, за фасадом чеснот та виструнченої постави помічаєш практично маніакальну пристрасть підглядати не просто під одяг, а за лаштунки матінки-природи. Потворність людська слугує саме тим індикатором максимальної відрази в поєднанні із непереборною силою тяжіння. Попри констеблів, які просять натовп розходитись, попри вимоги когось із представників істеблішменту заборонити показ потвори на загал, попри те, що Тревісу доводиться спускатись в брудні смердючі підвали услід за жорстоким жадібним містером Бейтсом, він йде до кінця і отримає своєрідну насолоду чи навіть необхідний катарсис від побаченого. В жодній іншій сцені ми більше не побачимо його настільки розгубленим та чистим у своїх почуттях. Містер Бейтс добре розуміє власну публіку, добре бачить в їхніх очах – він прямо говорить доктору Тревісу: «Я добре вас розумію, ви такий самий як і я». Тревіс не намагається заперечити, адже знахідка в брудних лондонських підвалах потрібна йому для власного шоу – демонстрації Мерріка перед лондонським зібранням лікарів як живого зразка, якими можуть бути примхи природи по відношенню до людини. Тревіс ще не усвідомлює до кінця власних мотивів, хоча люди довкола весь час намагаються довести до нього думку, що між Людиною-слоном та суспільством повинні існувати певні бар’єри. Часткова ізоляція не лише повинна оберігати лондонське суспільство, а й самого Мерріка від живого розглядання таких самих маніяків як і Тревіс – варто лише побачити як до Людини-слона приходять у гості леді й джентльмени, які відверто симулюють світську бесіду, а самі просто витріщаються на людську потворність. Мотиви шановної спільноти видаються зрозумілими і недолугими, проте мають й темне коріння, яка заслуговує на психоанатіличне дослідження коли ці потаємні бажання втілюють й представники «нижчого Лондона» - охоронець в прагненні наживи запускає в кімнату п’яний натовп, де перше що вони хочуть побачити: як потвора цілується із жінками і практично силою симулюють злягання Мерріка з п’яними жінками. Потворність постає сексуальним потягом всупереч кодексу гідної поведінки, основою бажання знайти чорний вихід із одноманітного чимось остогидлого лондонського життя, яке насичене чорним індустріальним димом. Власне, сам Тревіс задається питанням, чим він насправді відрізняється від містера Бейтса. Можна виокремити різну поведінку, виділитись добрим ставленням до Людини-слона, яке доктор охоче демонструє як справжній джентльмен, проте у своїх мотивах вони залишаються усе ж схожими, розкриваючи темний бік людської натури, тоді як Меррік попри потворністю зовнішню є носієм світлого боку.

«Людина-слон» має й більш осучаснене трактування. Глядач в історії Джозефа Мерріка бачить прихід в класичне мистецтво сучасного шоу із вулиці. Саме так, знудьговані у своїй досконалості митці класичної школи прагнуть надати поштовх новим творчим процесам і за натхненням вирушають на приземлену ярмарку сумнівних розваг та видовищ. Увагу класичного мистецтва не може не привернути незвичний емоційний сплеск, викликаний потворною людиною. Власне, що собою являє Джозеф Меррік – інформаційна маніпуляція, насильство, явище модернізму в мистецтві, яке виникало в кінці ХІХ століття, або варіант розважального шоу, яке невідворотно входило в масову культуру на межі 70-80-х років вже ХХ століття? Останній варіант змушує дивитись на історію під іншим кутом, де доктор Тревіс це класичне телебачення, класичний кінематограф, а містер Бейтс – творець, новатор, якому пощастило мимоволі створити унікальний прийом потворності, який публіці прийшовся до смаку. Доктор Тревіс як прагматичний продюсер помічає цей прийом і разово відтворює його на широкий загал – скромний успіх цілком задовільняє доктора Тревіса і класичне мистецтво отримує схвальні відгуки за пошук нових форм та сенсів. Власне, той невеликий успіх змушує містера Бейтса як автора дати розквітнути своєму творінню, позбавляючи Мерріка первинної чистоти закладеної концепції. Перебування Людини-слона це адаптація потворності в студійному середовищі, лікарі це студійні боси, які намагаються в розмовах із Мерріком визначити, наскільки розважальне шоу може бути самодостатнім і чи дійсно воно може розважати. Цікава сцена, де ми вперше Бачимо Джозефа Мерріка і весь той жах на обличчі медсестри. Керуючий лікарнею не зажадав жодних пояснень, а з почуттів переляканої жінки збагнув увесь потенційний вплив потворності на простих людей. Нехай це буде жах чи огида, головне, що ці емоції щирі і відверті. Варто відзначити, що за образом керівництва лікарні і самого Тревіса можна розгледіти риси іншого актора, при чому не Гопкінса, а того самого «золотої доби» Голлівуду, який із профсоюзного діяча переріс в президента США. Чим більше Тревіс-Рейган демонструє на свій манер та цілком в поверхнево гуманістичній формі Мерріка-шоу, тим більший авторитет здобуває в народі, навіть не наполягає на заходах безпеки, коли простий натовп дозволяє робити із його шоу гидкі речі. Так, згодом він відчитує охоронця як суворий батько-консерватор і покарання носить більше демонстративний характер. Зникнення Мерріка-шоу із Бейтсом-автором – це спроба критики, викриття маніпуляцій, які подаються американському народові. Як приклад, коли Меррік потрапляє на континент тим шоу, яким він був спочатку, але вже з рисами «рейгановської америки» - європейці ще того старого складу розуму зневажливо плюють на представлене видовище. Меррік-шоу тепер могло існувати лише в середовищі жадібної до видовищ публіки, проте тепер публіка бажала, щоб Меррік був таким як вони, приймав їх як собі рівних, а вони могли б натомість розглядати його потворність щоденно, відвідувати його як доброго старого друга, вірити завдяки Людині-слону, що їхнє суспільство є доволі гуманним і найсправедливішим у світі. Особливим постмодерністичним прийомом у наївній формі подано відвідування Мерріком театру і публіка, яка була там найбільше аплодувала Людині-слону, а не виставі, публіка уважно спостерігала за Мерріком, який дивився чи то переживав класичне мистецтво. У переважному захопленні публіки стає очевидно, що шоу стало успішно завдяки власній потворності, залишається один зайвий елемент – сам Меррік як авторське зерно, що має свій ріст та свою смерть, а шоу має тривати вічно. Тому смерть Мерріка – це перехід шоу на нескінченний потік насильства, висміювань, потворності, кривлянь, абсурдної реклами, власне, дозрівання у форму пропозиції, на яку обов’язково знайдеться попит.

Багато хто бачить в «Людині-слоні» демонстрацію небезпечності екологічного забруднення. Джозеф Меррік як наслідок неконтрольованого забруднення індустріалізацією довколишнього середовища (в кінці ХІХ століття Велика Британія була першою країною з промислового виробництва), як мутант-передвісник майбутніх екологічних катастроф. А гуманізм по відношенню до Людини-слона це лише лицемірне загравання людства із власним майбутнім, яке невпинно наближається істеричними криками в чорно-білому просторі.