Синій оксамит (1986)

Magical Fleas of St. Antoniy 31 серпня 2024, 15:43

Попередження: рецензія містить спойлери

Показати рецензію

Лінч визнавав, що «Дюна» був проектом, який йому геть не підходив, однак провал стрічки як серед критиків так і серед глядачів міг просто поховати його подальшу кар’єру. В Голлівуді це було звичною практикою заздалегідь зачиняти двері перед режисером, фільм якого щойно провалився. Лінч сильно переживав з цього приводу, проте в нього ще було два сценарії і дружні відносини з Діно де Лорентісом. Перший «Ронні-ракета» студії відмовлялись брати до уваги, а з «Синім оксамитом» стався невеликий прорив і «Ворнер бразерс» купили сценарій. Лорентіс відчував свою відповідальність за невдалий монтаж «Дюни», тому хотів допомогти Дейвіду із «Синім оксамитом», тому усіма правдами і неправдами зумів викупити сценарій у «Ворнерів». Лінч почав переписувати «Синій оксамит» і підготував два варіанти. Під час роботи над «Дюною» він відмітив, що космічна тема абсолютно не його, масштабні проекти доволі важко ставити на великому екрані, а його комфортна і творча стихія – це мікрокосмос, невеличкі містечка, де можна розгортати цікаву і яскраву історію, наповнену особливою художньою символікою. Сама історія в уяві Дейвіда постала з відтятого вуха на траві і пісні Бобі Вінтона «Синій оксамит», а далі сюжет почав закручуватись довкола них.

Для початку Лорентіс запросив продюсером Фреда Карузо і разом вони розрахували кошторис для майбутнього фільму, який склав 10 млн. доларів. На той час студія Діно де Лорентіса знаходився на межі банкрутства і бюджет скоротили до 6 млн., особливо врізали гонорар самого Лінча в обмін на те саме право фінального монтажу, яке так відстоював Дейвід. Локацію вибрали містечко Вілмінгтон, Північна Кароліна. Лорентіс наголошував, щоб продюсер брав на роботу місцевих мешканців задля економії грошей. Директоркою кастингу запросили Джоанну Рей і почався підбір акторів, що дещо затягнулось через реакцію кандидатів на прочитаний сценарій. На роль Джефрі Бомона Лінч спочатку запросив тоді маловідомого Вела Кілмера (той сприйняв сценарій як порнографію), потім співака Кріса Айзека і нарешті роль дістала Кайлові Маклахлену, у якому Девід бачив своє альтер-его. Другим ключовим персонажем була Дороті і спочатку Лінч бачив її у виконанні Гелен Міррен, але й вона відмовила, лише підказавши Дейвіду одну важливу деталь, що у Дороті мусить бути дитина і таким чином мотивації її вчинків буде більш зрозумілою для глядачів. Після Міррен пропозиція відійшла до Ізабелли Розелліні, яка працювала фотомоделлю і мала лише одну епізодичну роль за плечима. Не знайшлося багато охочих і на роль Френка Бута, спочатку претендував Вільям Дефо, проте Лінч запросив Гаррі Дін Стентона, для якого ця роль видавалась надто жорстокою, а коли на горизонті з’явився Деніс Гоппер. Гоппер міг стати великою проблемою для фільму, адже не той момент він був тим, хто вніс величезний вклад в становлення Нового Голлівуду своїм фільмом «Безтурботний їздець» і, разом з тим, Деніс мав репутацію людини, яка примудрилась втопити свою кар’єру в алкоголі та наркотиках. При ознайомленні зі сценарієм Гоппер одразу заявив: «Френк Бут – це я і є!», при цьому він завірив продюсерів, що зав’язав із випивкою та наркотиками. На роль Сенді Лінч узяв молоду акторку Лору Дерн, в якій розгледів світлий образ для своєї стрічки. На решту ролей узяли Діна Стоквела, Бреда Дуріфа і давнього друга Лінча Джека Ненса.

В перший день зйомок Діно де Лорентіс спробував втрутитися в робочий процес, коли переглядали відзнятий матеріал і виявилося, що кадри надто темні і розфокусовані. Діно буквально перейшов на крик, проте Лінч його заспокоїв, мовляв, це просто дефект лінзи і завтра усе буде перезняте. Більше Лорентіса на знімальному майданчику не бачили. Проблема виникла через жорстокі сцени, свідками яких стали місцеві мешканці Північної Кароліни. Коли персонаж Ізабелли ходить перед камерою побита й оголена нічними вулицями хтось із присутніх місцевих викликає справжню поліцію і доводиться довго все пояснювати правоохоронцям. Оскільки увага сторонніх людей виявилась завеликою частину зйомок жорстоких сцен довелося скасувати. Під час зйомок сцени зґвалтування робота група буквально сміялась вголос від побаченого, що дратувало Ізабеллу, але кола вона побачила сцену на екрані то також не змогла стримати сміху. Також в цій сцені Лінч пропонував Гопперу використовувати в якості газу в балоні гелій, мовляв це має збуджувати Френка Бута і робити його голос дивним, проте Гоппер авторитетно заявив, що гелій не збуджує і що там має бути зовсім інша суміш наркотичної дії. Пізніше Деніс Гоппер зазначить, що використання гелію могло дійсно виглядати цікавіше.

Ні оператор Фред Елмс, ні продюсер Фред Карузо гадки не мали про що фільм, який вони знімають. Їхнійм орієнтиром виступав Дейвід Лінч, який направляв кожного актора і кожного учасника знімальної групи так, як він це бачив сам. Самі актори сприймали стиль Лінча як інтуїтивний, хоча режисер приділяв багато уваги деталям та керував процесом в досить авторитарному стилі, будь-які імпровізації, які він вбачав вдалими та притаманними персонажам, вітав, решту введень відкидав без вагань. Наприклад, імпровізація Бреда Дуріфа із мертвою змією в руках, фонограмний спів Діна Стоквела в робочий ліхтар (попередньо в цій сцені Гоппер мав удавати спів, а Стоквел плакати – проте Лінч в певний момент зрозумів, що це буде не властиво персонажам і поміняв акторів місцями). На зйомках «Синього оксамиту» в режисера знову виникла любовна історія. Цього разу з Ізабеллою Розелліні і на шлюбі з Мері Фіск цього разу можна було ставити хрест. Їхні стосунки триватимуть ще декілька років і їхню пару сприйматимуть символом авангардного кінематографу.

Для монтажу Лінч запросив свого давнього друга Дювейна Данема, який прочитавши сценарій, спочатку відмовився, а коли погодився, то спочатку пожалкував про своє рішення. Монтувати сцени насильства для нього було відразливим, проте чим далі тривав процес, тим більше задоволення Данем отримував від матеріалу. З Аланом Сплетом ситуація вийшла інакша. Коли той відгукнувся на запрошення Лінча монтувати звук, то й уяви не мав, який то буде фільм. Якогось дня Алан просто полишив роботу на середині і заявив, що не може терпіти персонажа Френка Бута і тому йде. Ще однією проблемою стала інтерпретація пісні Вінтона «Синій оксамит» у виконанні Розелліні. Лінч виняйняв місцевий музичний гурт для акомпанування, проте усе завершилось невдачею. Ізабелла запросила із Нью-Йорка композитора Анджело Бадаламенті, який зумів підлаштувати мелодію під її спів. Коли Дейвід помітив вправність Бадаламенті, то одразу запросив того написати кілька мелодій для фільму як у формі класичної оркестровки, так і джазових імпровізацій. Як бонус, Анджело ще попрацював над фінальною піснею на слова Лінча «Дивовижі кохання», при тому що текст явно не підходив для пісні і композитору довелося створити щось максимально плинне та розмите. На вокальну партію запросили співачку із «космічним голосом» Джулію Круз.

В листопаді 1985 року зйомки завершились і Дейвід Лінч приступив до монтажу. Перший варіант тривав майже чотири години. Монтажер Данем відмітив, що навіть за такої тривалості «Синій оксамит» працював. Цього разу перед Лінчем постала аналогічна дилема як і під час монтування «Дюни», але досвід узяв своє і він скоротив стрічку удвоє. Оператор фільму Елмс відмітив, що скорочений варіант виявився більше, ніж вдалим – вирізані сцени нічого не додавали до сюжету чи художніх образів. Згодом Бадаламенті та Лінч вирушили до ще соціалістичної Праги для запису саундтреку. Перший показ «Синього оксамиту» відбувся в офісі Діно де Лорентіса, який по завершенню заявив, що йому самому доведеться організувати дистриб’юторську компанію, адже за подібний фільм ніхто не візьметься. Потім був ще передпоказ для рядової публіки у долині Сан-Фернандо. Відгуки були різко негативні, дехто навіть закликав убити режисера, проте Діно залишався непохитним і не хотів вирізати жодного кадру. Офіційна прем’єра «Синього оксамиту» відбулась у вересні 1986 року у дев’яносто восьми кінотеатрах. Фільм викликав сенсацію через різкі негативні відгуки, проте ефект галасу сприяв популярності стрічки. Лінч тепер міг повернутися до свого проекту «Ронні-ракета», однак студія Діно де Лорентіса на той час збанкрутіла і довелося шукати для себе нові проекти та нових знайомих в сфері кіноіндустрії. Після «Синього оксамиту» репутація Лінча піднялась на новий якісний рівень. В 1986 році він перетнувся із письменником Марком Фростом, а в 1987 він познайомився з режисером Монті Монтгомері, паралельно запустивши два нових проекти.


Художні особливості то пошук глибокого сенсу


Для початку слід визначить із жанром «Синього оксамиту», оскільки існує багато трактувань щодо того, що відбувається у фільмі. Найбільш поширеним визначенням є те, що фантазія Лінча являє собою трилер, хоча й доволі нетиповий для американського кінематографу 80-х років. Звісно, до визначення трилер додають епітет детективний з чим важко не погодитись, зважаючи на розвиток сюжету. Крім того, кіноестети підмічають, що перед глядачем ні що інше як неонуарний детектив, як данина старим голлівудським фільмам з епохи «золотої ери», інші кінознавці називають «Синій оксамит» як похідна від такого жанру як джалло – суміші горору, трилера і еротики. В залежності від трактування, фільм ще визначають як фантастичний детектив, хоча на рівні фантастики тих років на екрані важко щось помітити, якщо не враховувати явну штучність вивірки в кінці картини. Дещо простіше називати «Синій оксамит» еротичним трилером в силу відвертих сцен з Розелліні та Маклахленом. Найбільш просунуті кіноестети сьогодні називають фільм комедією через велику кількість повторних переглядів, ба навіть сатирою чи пародією на класичні жанри. Так чи інакше, але авторська спроба Дейвіда Лінча для того часу видалась настільки новаторською, що охарактеризувати певним жанром «Синій оксамит» справа марна через домінування візуальних образів, які не просто додають глибини не надто складному сюжету, а змушують по-різному трактувати щойно побачену сцену.

Це перша кольорова стрічка Лінча («Дюна» це студійний проект, де режисер не міг приділяти достатню увагу кольору), де він активно працює з кольоровою гаммою, видаючи практично фантастичну картинку в різноманітних сценах. Варто відмітити синій, червоний, кремовий, жовтий і особливо чорний. Синій належить Дороті, червоний перетікає від неї в простір бару чи стоянки, кремовий домінує в кадрі коли сюжет розгортається в спокійному місці, жовтий – прихована загроза, білий це колір Сенді, колір світлої мрії, а чорний це одночасно колір Френка Бута і Джефрі Бомона, а також це всеогортаюча тінь, якою блукає головний герой в різних сценах. Зважаючи на значно детальний розроблений сюжет, Лінд подарував фільму і більш деталізований візуал не лише кольоровою гаммою, але цілим вигаданим містом Ламбертон (правда, згодом виявилось, що таке місто дійсно існує в США і продюсеру довелося їздити туди й виправдовуватись перед місцевою владою) з дизайном кімнат, речей і навіть власноруч розробленими дороговказами. Глядач бачить не просто вирваний шматок світу, а по-новому збудований простір, який милує око, захоплює, але він максимально відчужений, практично не реалістичний, практично перевантажений різноманітними викривленнями.

Цього разу зазнала змін й музична атмосфера. Детальний жанроворізнобарвний сюжет вимагав іншого підходу до створення музичного саунду і на відміну від «Гумкоголового», де Лінч наповнював простір індустріальними ритмізованими звуками з епізодичними вкрапленнями музичних мелодій, то в «Синьому оксамиті» відчуваються епізодичні звуки роботи пристроїв, індустріальні гули та гуркоти, проте відчувається насиченість музикою, причому доволі різною: класичною оркестровкою, джазом, декілька пісень в стилі 50-х років, блюз та синтезаторською атмосферною мелодією. Власне, наявний саундрек не дає класифікувати фільм як культурний продукт середини 80-х, більше того, в самому фільмі практично відсутні якійсь конкретні індикатори певного часу, лише стиль одягу Джефрі виказує в ньому молодого «рейганомівського американця». Оркестровка і джаз подані в стилі «золотої епохи» Голлівуду, немов чорно-білі детективні фільми, так само й своєрідним розгорнутим доповненням працюють пісні Бобі Вінтона і Роя Орбінсона (останній не давав своєї згоди на використання своєї пісні «In dreams» і був шокований в яких сценах та звучить, але згодом змінив свою думку і визнав, що візуальний ряд «Синього оксамиту» значно розширює сприйняття пісні). Власне, тут Лінчу вдалося ефективно застосувати прийом «другого бачення старої пісні», коли для прикладу чуючи «In dreams», ми не проспівуємо слова, а прокручеємо образ Френка Бута і Бена, їхню імітацію співу чи сцену побиття Джефрі, тепер це не просто пісня про мрію, про клоуна кольору цукерки, а про відчуженість від світу, про темні підвалини людської свідомості (згодом цей прийом перейме Квентін Тарантіно). Особливо вдало працює пісня «Дивовижі кохання» Джулії Круз із синтезаторською плинною мелодією – вона дає відчуття добрих надій та глибинної чарівності у фіналі картини, абсолютно контрастна мелодія в порівнянні із сюжетом, але досить підкреслює направленість основних художніх образів.

В «Синьому оксамиті» особливо виділяється гра акторів, яким Лінч дозволив в певній мірі імпровізувати. З одного боку, провідні четверо акторів відігрують звичні характери: Джефрі – героя, Френк – лиходія, Дороті – жертву, Сенді – любов, з іншого боку, звичні для нас образи розмиті не лише сюжетно, але й акторськими прийомами, як от постава і вираз обличчя Маклахлена зовсім далекий від геройського, його заціпеніння перед Френком чимось навіть уподібнює з Дороті, яка, у свою чергу, поруч із страхом виказує певне задоволення від того, що з нею коїть Френк, сама ж Сенді попри ніжний образ здатна на більш владну силу над оточуючими, на різкий спротив обставинам в силу своїх мрій. Зрештою, Деніс Гоппер своєю появою краде кожну сцену – максимально емоційний прояв лиходійства з епізодичними, практично дитячими істериками, що може видатись за перегравання, проте Гоппер згладжує різкий дисонанс відверто психопаточною мімікою, в якій не сумніваєшся. Ще особливо слід відмітити роль батька-поліцейського Сенді – його добродушне обличчя коли Джефрі приносить йому на роботу страшну знахідку, а той послуговується буденними і добре поставленими фразами (ніби в працівника з сервісу обслуговування), що його радше сприймаєш за консьєржа дорого готелю, ніж за представника правоохоронних органів, практично як предмет декору, проте важливий предмет.

Поруч із сумішшю жанрів найбільш актуальним стоїть питання суміші закладених сенсів в «Синьому оксамиті». Існує велика кількість трактувань сцен та закладених образів у фільмі і, оскільки Лінч зізнається, що задум стрічки виник від поєднання образу відтятого вуха на траві із піснею Бобі Вінтона, то глядач цілком на власний розсуд може інтерпретувати дійство на екрані. В цілому, більшість трактувань можна умовно розділити на два напрямки. Перший – це фройдистський, тлумачення сюжету, художніх образів через теорію психоаналізу в силу того якого значення в «Синьому оксамиті» набуває секс. Згідно з цим твердженням, вихідною точкою початку історію стає раптовий серцевий напад в батька Джефрі. Юнак змушений повернутися з коледжу у своє рідне містечко доглядати за хворим батьком та його бізнесом. По дорозі з лікарні він знаходить в траві відтяте людське вухо і приносить знахідку в поліційний відділок. Згодом він знайомиться з дочкою детектива Сенді, яка живе в нього по сусідству. Джефрі розпирає цікавість до відтятого вуха як до своєрідного символічного входу через отвір до свої потаємних бажань, що аналогічно до піхви та сексуального потягу. Сенді не постає як предмет потягу, та вона вказує, що зі справою пов’язана співачка із місцевого бару Дороті, яка також живе поруч. Ось коли Джефрі намагається проникнути в помешкання Дороті, то це приймають за сексуальне бажання, причому Дороті як зріла жінка сприймається за матір Джефрі, якого вона піймала за непристойністю коли той ховався в шафі і підглядав за нею. Її поза з ножом перед оголеним Джефрі сприймається як страх кастрації, яким часто лякають маленьких хлопчиків, а поява Френка розцінюють як появу батька, причому ми пам’ятаємо, що справжній батько Джефрі тепер лежить в лікарні і на його місце заявляється Бут, який зґвалтуванням Дороті демонструє підглядаючому юнакові справжній секс – садо-мазохістські відносини із лайкою і побоями. Бут емоційно домінує над Джефрі як батько, що той мимоволі б’є Дороті під час сексу, як та й вимагає. Френк демонструє ревнощі до Джефрі, але, разом з тим, називає подібним самому Френку, смерть якого від рук Джефрі у кінці фільму вимальовує дещо модернізований проте все одно класичний комплекс Едіпа. Після цього Джефрі стає зрілим і має стосунки вже із Сенді, надійно заховавши свої комплекси за респектабельною личиною спокійного життя в провінційному містечку.

Власне, інший підхід в пошуку прихованого сенсу полягає в розгляді психоаналітичної концепції як лише частини критики тодішньої «рейгановської америки» в «Синьому оксамиті». З чого починається стрічка? З приємних як із реклами картинок «одноповерхової Америки», настільки ідеалістичних, що сумніваєшся в їхній реальності. Сімейство Бомонів мирно проводить свій час, мати на канапі дивиться по телевізору старий детектив, батько поливає газон, тягає шланг і раптово падає подібно до Марлона Брандо в «Хрещеному батьку» в багнюку. Камера спочатку фокусується на непритомному тілі, а потім занурюється в траву, яка кишить ненажерливими комахами, ніби демонструючи нам приховану загрозу, приховані створіння, які живуть ось тут під ідеалістичною картинкою. Коли повертається Джефрі у своє містечко, то вперше ми бачимо його на закинутій дорозі біля купи сміття на задвірках за будинками. Ві зустрічається з батьком в палаті, який ослаб і в спеціальному фіксуючому голові пристрої виглядаєа безпомічним, практично таким, який випадає із життя Джефрі. А по дорозі назад юнак знаходить відтяте вухо, яке здається порталом, в яке проникає сам Джефрі і вже нічним містом блукає із Сенді, відкриваючи для себе місцевих мешканців. Вирваний із звичного життя в коледжі, молодий чоловік проявляє цікавіть до зворотного життя в місті: Дороті і Френка. По мірі того як Джефрі занурюється, підсвідомо приймає Френка як свого нового батька, наслідує його у сексі із Дороті, він відкриває для себе іншу Америку із сім’ями, де батьки ведуть себе так само як і Френк із Дороті, де повно наркотиків, жорстокості, вбивств, де за благопристойними обличчями покривлені дитячими травмами гримаси і з уст лунає троєкратне «fuck», де дітей тримають в зачиненій шафі чи відбирають у батьків, де поліція подібна до усміхненого консьєржа і з такими самими навичками як у консьєржа. Джефрі спочатку поринає у світ насолоди «темної Америки», але за насолодою слідує й біль, від якого юнак прагне втекти, та пітьма проривається у вигляді оголеної побитої Дороті на нічній вулиці, пітьма постає між ним і страшною гримасою Сенді від того усвідомлення до яких глибин міг опуститись її коханий Джефрі. Власне тут сили набирає мрія дівчини про любов, про вивірку, приліт якої символізуватиме любов і щасливий світ для неї. Смерть Френка більше виглядає символічною, ніж справжньою, що помітно по грубій масці на обличчі мертвого психопата і настає відчуття розчарування, що Френка як персонажа показали і розкрили досить мало, настає відчуття, що основна зав’язка гостросюжетних подій закінчилась і темне раніше містечко знову постає перед нами ідеалістичними картинками і фокус камери повільно випливає вже із вуха Джефрі, який лежить в білій одежі (до цього моменту він ходив в чорній одежі так само як і Френк) в шезлонгу на дворику перед будинком. Батько виписався з лікарні, родина Джефрі і родина Сенді разом готуються сідати до столу і тут вони бачать вивірку із жуком в дзьобі, немов втілення мрій Сенді, так саме її мрії, на яку пристає Джефрі, а сама пташка виглядає досить штучною із повільними механічними рухати. Потім виринає повільний кадр із щасливою Дороті, яка грається зі своїм сином, ніби «рейгановська Америка» остаточно замкнулась на своїй світлій стороні зовнішньої респектабельності білих будиночків провінційного містечка.